Коли в Україні закінчиться «епоха чушричей»?

Коли українське суспільство почне видужувати від синдрому власної безпорадності, воно почне відторгати політиків, у яких форма замінює собою зміст

Ернст Рахаров під «чушричем»* розуміє українського політика який має всі або більшість з перерахованих нижче якостей:

• в 90-ті роки був «успішним бізнесменом», тобто дякуючи певним зв'язкам та у способи, які можуть мати корупційні ознаки, зміг нагромадити чималий стартовий капітал;
  
• навчився упевнено поводити себе перед камерою та має потужну горлянку;
  
• є дуже «гнучким» у тому, що стосується внутрішніх цінностей та ідеологічних переконань;
  
• часто роблять голосні заяви щодо матерій, якими насправді не володіють;
• уникають конструктивних пропозицій, натомість спрямовуючи свою енергію на голосну, часто ефектну, але при цьому здебільшого деструктивну критику опонентів;
  
• здатен поховати інтелігентну дискусію, опошлюючи її за допомогою на перший погляд дотепних зауважень;
  
• спроможний на пафосні пасажі, проте щирим при цьому не виглядає;
  
• небезуспішно намагається видати свою нахабність за вільнодумство.
  

Треба зазначити, що «чушричі» є універсальним явищем, тобто такі політики трапляються напевне в будь-якій демократичній країні світу. Проте в Україні, на жаль, «чушричі» наразі є скоріше домінуючим типом політика. Принаймні у провідних політичних силах, представлених у парламенті.

На думку Ернста Рахарова, домінування такого типу політиків є одним із провідних чинників, які призвели до того, що останніми роками у провідних світових виданнях Україна найчастіше заслуговує на характеристику «хаотична країна» (для прикладу див. статтю в останньому номері тижневика The Economist).

Коли ефектністю підмінюють ефективність

Невігластво, або популізм, часто перемагає розсудливість, бо виглядає ефектніше за рахунок пропонування простіших відповідей на складні запитання. Але такі відповіді зазвичай призводять до того, що країна живе одним днем. Бо довгострокові рішення вимагають якраз розсудливості.

Як борються з політичним невіглаством та популізмом в країнах з великим досвідом демократичного правління? Перш за все цим займаються навіть не політичні опоненти, а незалежні громадські організації та засоби масової інформації. Отримавши погану пресу, особливо від шанованих видань з подекуди понад столітньої історією, політики здебільшого на неї зважають. Адже ігнорування думки громадянського суспільства рано чи пізно призводить і до поразки на виборах.

В Україні на сьогодні все відбувається дещо інакше. Коли хтось із провідних політиків і наважується вийти з ідеєю необхідних, але складних структурних реформ, він одразу ж наражається на ефектну дотепну та деструктивну критику від «чушричей» з опонуючих політичних таборів. В результаті навіть розумна ідея успішно опошляється і далі справа звичайно вже не йде.

Добрий політик – відповідальний політик, а не дотепний балагур

Що робити Україні, коли громадянське суспільство ще слабке, а загальнонаціональні видання, які б демонстрували компетентність як у політиці, так і у економіці, поки що у стадії формування? – Використовувати всі наявні технологічні засоби, перш за все такі як Інтернет, для тиражування розсудливих думок, думок – даруйте за каламбур, критичних до деструктивної критики.

Крім того, журналісти видань, які претендують на звання поважних та шанованих, можуть почати уникати брати коментарі та інтерв'ю у «чушричей», уникати їхнього запрошення на політичні ток-шоу. А якщо і надавати трибуну таким політикам, то жорстко вимагати від них озвучення альтернативних пропозицій до тих, які вони так ефектно критикують. Тобто не дозволяти їм осідлати звичну конячку деструктивної критики.

В Україні немає моральних авторитетів. Але Ернст Рахаров впевнений, що наразі утворилися сприятливі умови для їхньої появи:

• наявність, хоч і дикої, але демократії;
  
• наявність, хоч і не зовсім усвідомленої, але свободи слова;
  
• наявність глибокого розчарування у політичних силах, де головними спікерами виступають усякі-можливі «чушричі».
  

Тому можна не сумніватися – моральні авторитети неодмінно з'являться.

Люди з якостями «чушричей» безсумнівно мають всі права на існування. От тільки для майбутнього української держави буде суттєво краще, якщо громадяни уникатимуть обирання таких людей на високі представницькі посади. При цьому «чушричі» напевне завжди зможуть знайти собі іншу роботу за покликанням: наприклад, дотепні балагури (або як іноді кажуть: балаболи) є дуже доречними на весіллях у якості тамади.

* Ернст Рахаров не має на увазі жодного конкретного українського політика. Будь-які подібності до характерних рис та можливі співзвучності з іменами відомих українських політиків є випадковими.

Про деякі відмінності між Україною та Америкою

Не все, що добре для Америки, добре і для України. Тим не менш, в американців є чого навчитися.

На цьому тижні компанія Крайслер (Chrysler), третій за розміром виробник автомобілів в Сполучених Штатах, який позаминулого року виробив більш ніж 2 млн. авто та має десятки тисяч працівників, оголосила себе банкрутом. Банкрутство в США часто використовується як механізм реструктуризації компанії, запроваджуючи тимчасовий захист від кредиторів, аніж як механізм її ліквідації. Банкрутство з метою реструктуризації планується і в цьому випадку. Але тим не менш, така процедура все одно означає, що багато заводів компанії буде зачинено і тисячі людей звільнено, як в самій компанії, так і на суміжних підприємствах, таких як виробники комплектуючих та автоділери.

Хоча що ж тут може бути цікавого для пересічного українця? Насамперед те, що це банкрутство, а відтак і закриття заводів та звільнення робітників, благословив сам президент Барак Обама. І його в цьому підтримали як більшість засобів масової інформації, так і більшість пересічних американських громадян.

Чому американці не захищають національного виробника та робочі місця? Тому що Америка – країна дикого капіталізму? Зовсім ні. Барака Обаму більше підтримують бідніші громадяни та профсоюзи, ніж заможніші громадяни та промислові лобі. Просто більшість американців добре розуміє, що на порятунок робочих місць підуть їхні гроші, які вони сплачують у вигляді податків. А відтак вони дуже не хочуть, щоб ці гроші витрачалися в пусту. А саме так вони були б витрачені, якщо б пішли на підтримання виробництва автомобілів, які мало хто хоче купувати.

В Америці за все платить платник податків, а в Україні – «держава»

Начебто всім все зрозуміло: уряд фінансує свої витрати за рахунок податків та зборів. Інколи, ще за рахунок одноразових доходів на кшталт доходів від приватизації. Але в довгостроковій перспективі інших донорів, окрім платників податків та зборів – тобто офіційно працюючих громадян та компаній – уряд не має і мати не може.

От тільки якщо в Сполучених Штатах уряд це відкрито визнає, то в Україні цей факт часто-густо сором'язливо замовчується. В той час, як в Америці будь-які урядові витрати, гарантії та підтримку навіть на побутовому рівні оцінюють в термінах, скільки все це коштуватиме платникам податків, то в Україні здебільшого користуються термінами на кшталт «державні витрати», «державні гарантії», «державна підтримка».

«Державу» за бороду не схопиш

Ернст Рахаров вважає, що термін «держава» має використовуватись виключно в політичному сенсі, а його використання в сенсі економічному потрібно почати послідовно викорінювати. Починаючи з Конституції, в якій трапляються такі терміни як «державне фінансування» та «державні стипендії».

Використання терміну «держава» в економічному сенсі в демократичній країні, якою все ж таки є Україна, є хибним. Адже в економічному сенсі демократичну державу представляють конкретні люди – члени уряду, а також керівники інших урядових структур, таких як Національний банк, Казначейство, Антимонопольний комітет тощо – які були обрані демократичним шляхом, або є призначеними на посаду особою, обраною демократичним шляхом.

Тобто ці люди отримують від виборців мандат та повноваження на витрачання коштів, отриманих від громадян та компаній у вигляді податків та зборів. І вони мають нести повну відповідальність перед виборцями за ці витрати. Коли ж вони починають називати витрачання коштів платників податків «державними витратами», то це є нічим іншим, як лукавим намаганням позбутися відповідальності. Така поведінка межує з шахрайством.

Відповідальні уряди рідко потребують кредитів МВФ

Скрутне соціально-економічне становище, в яке потрапила Україна внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи, є насамперед наслідком безвідповідальності українських урядовців. Які роздаючи популістські обіцянки виборцям покращити їхнє життя за «державний рахунок», чи повернути втрачені радянські заощадження «державним коштом», замовчували той факт, що платити за все це в кінцевому рахунку доведеться все тим же виборцям.

В результаті з настанням кризи їм дуже важко почати пояснювати громадянам, що «державні гроші» скінчилися. І що тепер необхідно підвищувати податки, збори та пенсійний вік. З відповідями на складні запитання можна ще якийсь час потягнути, звинувачуючи Міжнародний валютний фонд у висуванні неприйнятних для України умов надання чергового траншу рятівної позики.

Але ж насправді громадяни України мають подякувати Фондові за ці умови! Адже це ті самі умови, які свідомі громадяни повинні були б самі висувати до українських урядів. Бо повертати усі урядові борги доведеться саме їм.

Щоб зрозуміти всю абсурдність ситуації уявіть собі, що вам дзвонить Прем'єр-міністр України (до речі якій ви, як і більшість українських громадян, не дуже довіряєте) і просить позичити грошей. А на резонне зустрічне запитання, чим пані Прем'єр гарантуватиме повернення позики ви отримуєте відповідь, що це не ваша справа...

Час відповідальних слів та справ

Радянський державний патерналізм все ще міцно вкорінений в уяві багатьох громадян України, особливо тих, хто належить до старших поколінь. За псевдодемократичного радянського режиму урядові витрати цілком можна було називати хоч «державними витратами», хоч «манною небесною». Адже пересічні громадяни не мали практично ніякого контролю за тими витратами. Хоча такий контроль мала Комуністична партія. І поки партійний контроль був хоч трохи ефективний – той патерналізм був хоч якось життєздатний.

Сьогодні, в демократичній Україні, іншої відповідальності, ніж перед виборцями, українські посадовці не мають і не можуть мати. Тому час почати називати речі своїми іменами. Замість «державні кошти» – гроші платників податків, замість «державна допомога» – урядова допомога. За прозорість надання та ефективність використання якої урядовці мають головою відповідати перед виборцями!

Не дати їм наробити біди

Політична ситуація в Україні має всі шанси на поступове покращення, якщо провідна «трійця» політиків, у відчаї від майбутньої поразки, не наробить дурниць

Цікаві речі відбуваються в Україні останніми місяцями. Політична криза то загострюється, то трохи «попускає», але головні політичні гравці різких рухів, як в кінці минулого року, більше не роблять. Схоже, з одного боку дається взнаки міжнародний тиск, а з іншого – початок розуміння того, що такі кроки є шкідливими для рейтингу довіри до відповідного політика. Економіка України хоч і сильно потерпає від фінансово-економічної кризи, але до тієї бездни, в якій вона побувала протягом 90-х років ще дуже далеко. При цьому з'являються перші ознаки її стабілізації. Звісно, не завдяки антикризовим діям уряду, а скоріше через те, що незважаючи ні на що, українська економіка стала більш ринковою та більш гнучкою, ніж вона була 10 років тому.

Та є підстави припускати, що сьогоднішнє відносне затишшя є затишшям перед новою політичною бурею. І що після травневих свят політичний істеблішмент вибухне черговою кризою. Адже тоді президентська передвиборча кампанія має перейти в активну фазу. А президентські рейтинги головних гравців раптом почали демонструвати жваву динаміку.

Стрімке падіння рейтингу Юлії Тимошенко змушує її оточення шукати «креативні» способи збереження нею влади. Стагнація рейтингу Віктора Януковича, одночасно із збільшенням його власної строптивості, стимулює його соратників до пошуку альтернатив. А Віктор Ющенко не хоче миритися із своєю роллю «кульгавої качки» та з перспективою до кінця року втратити останній вплив, тому може наважитись на останній «феєрверк». Ці фактори вкупі з відсутністю в Україні демократичних традицій, враховуючи невисокий ступінь поваги провідних українських політиків до закону, та їхньої поваги до суспільного блага, може штовхнути одного чи одразу декількох із провідної «трійці» на радикальні кроки з метою різко перемоделювати ситуацію на власну користь.

Такими кроками можуть бути:

• Швидке протягання конституційної реформи, яка законсервує провідні позиції когось одного, двох, або навіть всієї «трійці»
  
• Введення Ющенком надзвичайного стану та прямого президентського правління
  
• Роздмухування хвилі соціальних протестів
  
• Спроби взяти під контроль медіа-простір, насамперед телеканали, для маніпулювання громадською думкою перед виборами
  
• Маніпуляція передвиборчою кампанією, в першу чергу за допомогою судових рішень, з метою недопущення вступу на посаду свого конкурента
  

Кроки загрозливі і потенційно дуже шкідливі для майбутнього країни. Проте є добрі підстави сподіватися, що всі ці, а також інші радикальні комбінації, так і залишаться на рівні нездійсненних фантазій.

Конституція на «трьох»

Ернст Рахаров впевнений, що вдвох Юлія Тимошенко та Віктор Янукович конституційну реформу провести не зможуть. Для цього їм знадобиться Віктор Ющенко. Третім. А тому можна бути спокійним: адже ці троє людей ніколи між собою домовитися не зможуть. Просто не здатні. І це навіть не враховуючи того, що у них здебільшого діаметрально протилежні інтереси. Тому нової редакції Конституції цього року за всіма ознаками прийнято не буде.

Пряме правління «голого» Президента

Як у казці про голого короля, нинішній український Президент до останнього не хоче помічати, що він «голий». Тобто, що реальної влади у нього майже не залишилося. Не тому, що геть зникли повноваження, а тому – що зник авторитет. Тому невиконання президентських наказів стає майже добрим тоном. Це жахливо, коли Президент ініціюватиме якісь кроки, дійсно потрібні суспільству. Але це добре, якщо Президент замислить щось для суспільства шкідливе. Відтак пряме президентське правління цього Президента є дуже малоймовірним.

Коли капіталісти кличуть на барикади

Партія Регіонів вже спробувала провести масові протестні акції. В результаті наразилася скоріше на сарказм засобів масової інформації та свідомих громадян. Зараз час для «весняного наступу пролетаріату» вже втрачено. Чи вдасться роздмухати протести восени? Навряд чи. Адже головною причиною їхнього провалу є недовіра громадян до організаторів акцій. За таких умов ніякого Майдану 2 не буде.

Інтернет проти Інтера

Боротьба за телеканал Інтер, яка згідно Інтернет-ЗМІ наразі точиться між оточенням Юлії Тимошенко та групою Дмитра Фірташа (якому, в свою чергу, приписують то підтримку Віктора Януковича, то Віктора Ющенка), показує, що провідна «трійця» потенціал інших каналів інформації, перш за все Інтернету, ще не усвідомила. А дарма. Адже Інтернетом на сьогодні користується щонайменше чверть потенційних виборців України. Напевне найбільш активна чверть, яка має великий вплив на формування політичних уподобань решти громадян.

Ернст Рахаров прогнозує, що прийдешні вибори стануть першими в історії незалежної України, на яких вплив телебачення у порівнянні з попередніми виборами зменшиться. За рахунок зростання впливу інтернетних та мобільних технологій. Тому може і добре, що провідна «трійця» витрачає свій час на боротьбу за все менш критичний ресурс.

Але все одно, рейдерські захоплення є дуже негативним явищем. Особливо, коли вони стосуються телеканалів – все ще суспільно впливових інституцій. Тому широке висвітлення цього конфлікту у всіх інших ЗМІ, в той час, як цілковите дотримання законності вже не видається вірогідним, має забезпечити хоча б прозорість процесу. А ця прозорість не дозволить ключовим гравцям «пойти по безпределу».

Обрання Президента в судах?

Ця загроза поки що віддалена, але вона виглядає найбільш реальною та небезпечною. Тому до протидії цій загрозі слід завчасно ретельно готуватися. Альтернативним «трійці» кандидатам необхідно домовитись між собою і розробити новий законопроект про вибори Президента, який повинен врахувати досвід останніх двох парламентських кампаній. Їм також необхідно домовитись про координацію один з одним з метою недопущення застосування «трійцею» свого «судового ресурсу». Крім того, вже зараз потрібно розпочинати кампанію з роз'яснення виборцям та потенційним членам виборчих комісій їхніх прав та обов'язків.

Повільний але впевнений поступ демократії

Багато українських коментаторів сьогодні пишуть про незбалансованість української системи влади і про нагальну необхідність її збалансування та покращення. Погоджуючись з такими закликами, Ернст Рахаров все ж хоче вказати на декілька прагматичних речей:

• В Україні наразі відсутня еліта, яка має необхідну довіру громадян, щоб запропонувати зміни до системи влади таким чином, щоб ці зміни сприйняло суспільство. В такій ситуації краще користуватися лікарським принципом: «не нашкодь!».
  
• Діюча Конституція є доброю хоча б у тому, що вона знизила ціну президентської посади. Тому «війна на знищення» заради цієї посади великою мірою втратила сенс.
  
• Останні президентські вибори в Україні були форс-мажорними і дуже не бездоганними з правової точки зору. Якщо наступні вибори просто пройдуть за законом – це для України вже буде великим кроком вперед на шляху до демократії.
  

Тому Ернст Рахаров сподівається, що мудрий український народ традиційно для себе вирішить «аби не було гірше» і не підтримає жодних закликів до різких змін у рік президентських виборів. Цього року така обачність видається найбільш доречною. Хоча є одне АЛЕ: цього року для збереження статус-кво простої бездіяльності може виявитись недостатньо. Цілком ймовірно, що цей статус-кво ще доведеться активно захищати.

Коли нестерпно хочеться щось швидко покращити...

Впровадження певного механізму відкритих виборчих списків в Україні необхідне. Але цей механізм повинен перейняти плюси існуючої виборчої системи.

Останнім часом від різних політиків, органів влади та громадських організацій виголошуються вимоги провести в Україні чергову реформу виборчого законодавства та запровадити так звані «відкриті списки». Перш за все це стосується виборів до Верховної Ради України. На сьогоднішній день у Верховній Раді зареєстровані вже 8 законопроектів, які передбачають ту чи іншу систему обирання народних депутатів України за відкритими списками.

Напевне для більшості українців на сьогодні вже зрозуміло, що наявна система виборів до Верховної Ради та місцевих рад потребує щонайменше великого вдосконалення. Схожої думки дотримується також велика кількість спостерігачів за ситуацією в Україні із-за кордону. Ернст Рахаров теж виступає за те, що виборчу систему України необхідно серйозно вдосконалювати, про що він вже писав у своїх статтях раніше.

Єдине, що викликає здивування Ернста Рахарова – відсутність згадок про позитиви існуючої пропорційної системи виборів. Невже всі аспекти цієї системи є погані чи дуже погані? Ернст Рахаров переконаний, що ні. Позитивних аспектів досить багато і було б несправедливим, на початку розмови про необхідні реформи про них не згадати. І тільки потім слід переходити до критики.

Якщо починати з плюсів

Коли в Україні запроваджувалася чинна пропорційна система виборів, одним із головних аргументів на її користь було те, що ця система запровадить політичну відповідальність політичних партій перед виборцями, на противагу до мажоритарної системи, коли деякі депутати спочатку «купували» виборчі округи, а потім «вільно торгували» своєю фракційною приналежністю. Зараз же більшість критиків закидають діючій системі низький моральний та професійний рівень великої кількості депутатів, що були обраними до парламенту та місцевих рад за «закритими списками», які формувалися партійної верхівкою чи лідером особисто без врахування думки рядових членів партії та простих виборців.

Ернст Рахаров, як і ці критики бачить у цьому велику проблему. Але він також не може не бачити, що ця проблема, принаймні частково, вирішується сама собою. Адже більшості громадян наразі зрозуміла відповідальність політичних сил, а перш за все – їхніх лідерів, за такий стан речей. І громадяни, відповідно, відмовляють цим політичним силам та лідерам у своїй довірі. Що виливається в дуже низькі рейтинги довіри до них, і відповідно – дуже високі рейтинги недовіри. Тобто можна стверджувати, що запровадження певної політичної відповідальності насправді відбулося. Просто, як переважна більшість будь-яких структурних реформ, ця реформа приносить свої плоди з відстрочкою у часі розміром у декілька років.

Скептики зауважать, що падіння рейтингів довіри до провідних політичних сил нічого не значить, бо альтернативи практично відсутні. І у разі проведення дочасних виборів до Верховної Ради її персональний склад має всі шанси на 80% залишитися таким же самим, як і сьогодні. Наразі це дійсно схоже на правду. Але якщо спробувати спрогнозувати на деяку перспективу, то з огляду на доволі бурхливий розвиток новітніх політичних проектів, таких як «Фронт Змін» Арсенія Яценюка, «Громадянська Позиція» Анатолія Гриценка, «За Україну!» В'ячеслава Кириленка, нарешті праворадикальної «Свободи» Олега Тягнибока, можна очікувати, що, наприклад, у разі проведення наступних парламентських виборів через півроку-рік – що і є найбільш ймовірним сценарієм – провідним політичним силам буде надзвичайно важко зберегти їхні сьогоднішні мега-фракції в парламенті через те, що доведеться дещо поступитися місцем новим проектам.

Що ж стосується президентських рейтингів, то вже сьогодні перемога одного із представників провідної політичної трійки (Тимошенко, Ющенко, Янукович) зовсім не виглядає такою вже й гарантованою, як це було ще півроку тому. Тому Ернст Рахаров має підстави стверджувати: із запровадженням пропорційної системи виборів відповідальність політичних сил та їхніх лідерів перед виборцями дійсно підвищилася!

Не все погано, що погано починається

Без сумніву, прикро, що усвідомлення своєї політичної відповідальності приходить до українських партійних ватажків із запізненням на декілька років, які певною мірою можна вважати втраченими для всього українського суспільства. Але ж це суть людського життя: наука найкраще засвоюється через піт та сльози.

Відсутність вже на протязі досить тривалого відрізку часу реальної відповідальності влади перед суспільством є надзвичайно руйнівним для останнього. Але з іншого боку на це можна дивитися як на звичайну дитячу хворобу. Щоб одужати від якої насамперед потрібен час.

Це одужання полягатиме у виникненні політичних сил, побудованих за радикально іншими принципами, ніж ті, які є в наявності сьогодні. Замість згори-донизу – знизу-догори. Замість пірамідальної ієрархічної структури – «пласка» ієрархія. Замість непрозорого фінансування олігархами – публічні пожертви від найширшого кола громадян. Замість «гнучкості» у питаннях ідеології та абстрактних передвиборчих гасел – ідеологічна визначеність та чіткі обіцянки, які потім можна перевірити.

Прецеденти організацій, побудованих за цими новими принципами, в сучасній Україні поки що відсутні. Тому велика кількість громадян ще має пройти через складний процес переосмислення суспільних відносин, переоцінки власного світогляду. Для чого знадобиться тривалий час, подекуди навіть зміна поколінь.

Але Ернст Рахаров впевнений, що цей процес вже йде. Тому сьогодні дуже важливо не загальмувати його, сподіваючись знайти якесь міфічне ідеальне рішення, що миттєво дасть позитивний результат.

Шукати шляхів вдосконалення існуючої системи виборів необхідно. Але робити це треба спочатку зафіксувавши позитиви того, що вже маємо на сьогодні. Під цим кутом зору не таким вже безспірним виглядає навіть запровадження законодавчо продиктованого механізму «відкриття» виборчих списків. Бо якщо виборці дійсно цінуватимуть цю відкритість, вони автоматично нададуть перевагу більш відкритим політичним силам. А відтак бідною буде та політична сила, яка не запровадить у себе часто згадувані останнім часом «праймеріз» (від англійського primaries або primary election – попередні вибори) чи «чорні ради» – тобто демократичні механізми формування передвиборчих списків низовими партійцями чи навіть простими виборцями. Навіть якщо ця сила зветься Партія Регіонів чи Блок Юлії Тимошенко.

На зміну «веселим часам» приходять часи смути

Повна відповідальність і за власний добробут, і за всю країну переходить до свідомих українців

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Іван Франко, «Каменярі»

Влада «випаровується»

Останнім часом загальним місцем стало казати, що влади в Україні немає. Схоже, що ні президент зі своїм секретаріатом, ні уряд, ні парламент, ні опозиція, ні разом, ні поодинці є здатними розробити дієвий план виходу України з фінансово-економічної і політичної кризи. А тим більше – впровадити такий план у життя.

Президент вже декілька місяців закликає переглянути бюджет і зробити його реальним. При цьому ніхто так і не побачив від президента реальний проект такого бюджету.

Уряд декілька місяців розповідає про підготовку сотень інфраструктурних проектів, направлених на пожвавлення економічної активності, а також планів залучення інвестиційних коштів під ці проекти. При цьому ніхто так і не побачив офіційного опублікованого переліку цих проектів. Натомість рухи уряду викликають стійку асоціацію з поведінкою, яка на менеджерському жаргоні називається headless chicken (анг.: курча без голови). Спочатку підвищення транспортного збору, а потім похаплива його відміна, запровадження додаткового імпортного мита в розмірі 13%– а практично вже через тиждень терміновий перегляд цієї норми і т.д.

На цьому тлі опозиція мляво критикує «діючу владу» та неправдоподібно розповідає, наскільки краще у них все виходило, коли при владі були вони. І при цьому вони вже другий місяць поспіль обіцяють, що «на наступному тижні» оприлюднять свій план антикризових заходів.

Розчарування спіткало також тих, хто сподівався, що великий український капітал, нехай не заради порятунку країни, а заради збереження власних статків, втрутиться в суперечки політиків і змусить останніх до конструктивної співпраці. Але ті, кого ще рік тому вважали українськими олігархами, втратили в середньому від 50 до 90% своєї тогорічної вартісної «ваги». Якщо ці люди виявились некомпетентними менеджерами навіть свого власного багатства, вони ніколи не зможуть взяти на себе відповідальність за цілу країну.

Святе місце порожнім не буває

Тим часом, хоча треба усіляко вітати, що вибори до Тернопільської обласної ради все ж таки так-сяк відбулися, факт перемоги на них праворадикальної партії «Свобода» вітати не доводиться.

Хоча стосовно цілей та організаторів акції «Геть усіх!» існує багато запитань, факт розгрому наметового містечка цієї акції на Майдані Незалежності в Києві вночі напіввоєнізованими бойовиками викликає глибоке занепокоєння. Особливо коли правоохоронні органи заявляють, що їм про цих бойовиків та відповідну організацію начебто нічого не відомо.

Розвиток подій, коли аномальні суспільні явища починають домінувати, дійсно підтверджує, що легітимна влада в Україні скорочується, «збігається» та «зсихається». За відсутності більш достойної альтернативи на передній план виходять радикали, авантюристи та відвертий кримінал. Як це вже було у 90-х роках минулого сторіччя.

Україна – це ти

На сьогодні єдиним стабілізуючим чинником в Україні видається закордонний вплив. Європейські політики витвережують та мирять українських високопосадовців. Міжнародний валютний фонд піклується про структурні реформи та контроль за борговим навантаженням на наступні покоління українців. Навіть Росія йде на певні поступки з переуступки газу, завезеного до України дочірньою структурою Газпрому РосУкрЕнерго. При цьому очевидно, що ці гравці виконують свою стабілізуючу роль не заради України чи українців, а насамперед заради мінімізації власних можливих втрат від сценарію, коли події в Україні почнуть розвиватися непередбачуваним чином.

Дуже шкода, що стабілізуючі чинники, які генеруються зсередини самої України на сьогодні, є на порядок слабшими за закордонні. І це в той час, коли очевидним стає те, що українці через свою бездіяльність вже багато втратили: велику частину збережень, заставлені під кредити нерухомість та авто, впевненість у завтрашньому дні в кінці кінців. Вже не кажучи про такі «абстрактні» речі як частину суверенітету країни та права на самовизначення.

Свідомі українці дуже повільно «ворушаться» навіть коли більшість з них має прагматично усвідомлювати: втрати на цьому навряд чи закінчаться. І сховатися від них ніде. Наприклад, який сенс знімати гроші з депозиту та перекладати їх готівкою у банківську ячейку в тому ж банку? Якщо банк насправді стане банкрутом, доступ до тієї ячейки також може виявитись заблокованим.

В той же час велика кількість фахівців усвідомлює, що банківську систему України все ще цілком можна врятувати. За застосування комплексу заходів: законодавчо врегульованих реструктуризації кредитних договорів, рекапіталізації урядом банківської системи, прозорої схеми викупу Нацбанком проблемних активів. Через те, що більшість з цих заходів будуть непопулярними, без консолідованого тиску експертного середовища на уряд та Верховну Раду вони прийняті не будуть.

І тоді всі втратять все. І банківський експерт, і пенсіонер. За сьогоднішніх тенденцій може виявитись, що українцям вдасться врятувати тільки той самий клаптик землі, який їх прогодував картоплею протягом «руїнних» 90-х.

Звісно, не кожен є банківським експертом. Але майже кожний свідомий українець є спеціалістом у якійсь сфері. І може добровільно запропонувати суспільству свої здібності на декілька вільних від роботи годин на тиждень. Ви є будівельником – полагодьте дитячий майданчик під вашим вікном. Ви є бухгалтером – разом з колегами візьміть участь в обговоренні законодавчих пропозицій зі спрощення української надскладної системи бухгалтерського обліку та оподаткування. Ви спеціаліст з Інтернет-технологій – зробіть сайт, де будуть записуватись усі обіцянки майбутніх кандидатів на посаду Президента України та джерела фінансування їхньої кампанії. Ви є простим продавцем-реалізатором – спитайте сусідку-пенсіонерку, чи не допомогти їй робити покупки. І усі разом не забувайте, що результат роботи політиків – це результат вашого на них тиску. Не буде тиску – не буде результату.

Коли ви почнете щось активно робити, ви побачите, що і у вас, і у оточуючих покращиться настрій, з'явиться оптимізм та впевненість у власних силах. З'явиться більш глибокий сенс життя, більша довіра до оточуючих. А відтак зменшиться вплив кризи, яка в своїй основі є кризою довіри.

Якщо ж сьогодні нічого не робити, то зростає ризик того, що завтра буде війна. Коли втратять усі, чи майже усі. Все, чи майже все. Того краю, де типовий українець полюбляє будувати собі хату, більше немає. Тим, хто сьогодні нічого не робитиме щоб запобігти деструктивному розвитку подій, потім винити буде нікого. Крім самих себе.

А тепер нам потрібен план

Сподівання на те, що ситуація в Україні покращиться без активного втручання свідомої громадськості, є марними

Тиждень, що минає, починався дуже позитивно: головні політики країни продемонстрували, що вони здатні хоч якось домовлятися, причому не через пресу та телебачення, а під час негучної дискусії за зачиненими дверима. Спільний лист до МВФ підписаний Президентом, Прем'єром, а також представниками Нацбанку та Мінфіну відродив сподівання на певне об'єднання українських керманичів заради виходу із кризи, хоча і викликав багато запитань по суті.

Проте вже у вівторок стало очевидно, що той лист був лише акторством, і Україна продовжила своє вже звичне сповзання до стану «бананової республіки». Несподіване та дуже несвоєчасне звільнення Міністра закордонних справ, недоречне «маски-шоу» у Нафтогазі, близнюрська відміна Верховною Радою дострокових виборів до Тернопільської обласної ради продемонстрували наскільки насправді безвідповідальними є провідні українські політики.

З одного боку зрозуміло, що йде досить звична для України перша фаза передвиборчої боротьби – боротьби «за ресурс», тобто за тіньові джерела фінансування президентської передвиборчої кампанії. Просто зараз боротьба за цей «ресурс» іде в умовах, коли економічна криза суттєво його скоротила та відповідно змусила основних політичних гравців України переписувати «бізнес-плани» кампанії після того, як та по суті вже стартувала. Через те, що фінансово-економічна криза в Україні цілком можливо і надалі поглиблюватиметься, маємо очікувати подальшого жорсткішання цієї боротьби.

З іншого боку, після того, як помірковані виборці в своїй масі відвернулися від головних на сьогодні українських політичних сил, ці сили певною мірою змушені іти на радикалізацію своєї поведінки. Для того, щоб втримати хоча б «ядра» своїх виборців – тих, хто голосує не за переконанням, а через сильну симпатію.

Посеред цього всього, і більш свідомі громадяни і навіть головні політичні гравці визнають нагальність глибокої перебудови української держави. Серед найнагальніших реформ найчастіше згадуються такі:

1. Реформа виборчого законодавства – запровадження «відкритих списків»
   
2. Реформа «владної вертикалі» – розширення повноважень місцевого самоврядування, гармонізація розподілу повноважень між Верховною Радою, Президентом та урядом
   
3. Судова реформа – впровадження системних основ для незалежного та справедливого судочинства
   

Lord, make us selfless, but not yet

(анг.: Боже, зроби нас саможертовними, але не зараз)

Ернст Рахаров також цілком усвідомлює нагальність перелічених реформ в Україні, але саме через це він намагається прагматично оцінити їхню реалістичність в сьогоднішніх українських умовах.

1. Більшість спостерігачів починають свою аргументацію на користь «відкритих списків» здебільшого з того, що дякуючи діючій системі «закритих партійних списків» велика частина мандатів депутатів Верховної Ради опинилася у «водіїв, секретарок та неписьменних». І закінчують палким закликом до впровадження «відкритих списків», щоб люди в майбутньому бачили, кого обирають. Але до кого спрямований цей заклик? Адже єдиний, хто може змінити такий стан речей – це ті ж самі «водії, секретарки та неписьменні» у Верховній Раді. Таким чином, закликами тут справі не зарадиш – потрібен план дій.

2. На сьогодні єдиним органом, який має легітимне право змінювати Конституцію, є Верховна Рада. «Блокуючі пакети» у Верховній Раді мають Партія Регіонів та БЮТ, на двох вони мають «контрольний пакет». Обидві політичні сили – авторитарно-лідерського типу, тобто всі принципові рішення приймаються лідером особисто. Обидва відповідні лідери – із покоління «дев'яносточників», тобто є неперевершеними тактиками, але геть позбавлені «непрактичного» стратегічного мислення. Вони навіть «і поряд не лежали» з «батьками нації» на кшталт Лінкольна, Ататюрка чи де Голя. Отже вони не спроможні прийняти збалансовану стратегічну Конституцію не «під себе». Таким чином потрібен план, як їх повністю відсторонити від процесу редагування нової Конституції.

3. Те ж саме стосується судової реформи. «Дев'яносточники» звикли мати «своїх суддів» і не звикли до чесного змагання в суді. Отже з під пера цих людей ніколи не вийде закон про справді справедливе судочинство. Таким чином без доброго плану дій поламати їхній опір та саботаж не вдасться.

Разом нас багато

На чому базується цей план, а також сподівання на його успіх? По-перше, на тому, що їх мало, вони ворогують між собою і не довіряють один одному. По-друге, на тому, що свідомих громадян в Україні багато і вони більше не є розпорошеними завдяки всесвітній павутині Інтернету. Самоорганізувавшись та згуртувавшись, свідомі громадяни мають можливість спочатку змусити цих політиків впровадити необхідні мінімальні реформи, а потім і змінити цих політиків на більш ефективних, які доведуть реформи до кінця.

Владні партії мають на сьогодні в сумі близько 40% підтримки виборців, переважно тих, котрі поки що голосують під впливом емоцій, а не розуму. Прості розміркування кажуть, що ці політичні сили не зможуть утриматися при владі, якщо не підвищать рівень своєї популярності. В сучасних умовах жодна з них не здатна на якісні внутрішні зміни. Тому їхня єдина стратегія полягає в судомному пошуку «ресурсу», щоб «докупити» собі більшу «електоральну підтримку».

Схоже, що при цьому всі вони роблять ставку на одну і ту ж тактику. Ту, яку двічі успішно застосував у Києві Леонід Черновецький. Для цього треба створити умови глибокої апатії серед більш-менш свідомих виборців, щоб відбити в них бажання йти на вибори. А більш маргіналізовану частину виборців з одного боку масовано зомбувати тотальної агітацією через усі можливі канали інформації, а з іншого – «купити» короткостроковим підвищенням пенсій, соціальних виплат чи введенням якихось пільг. На крайній випадок залишається банальна купівля голосів за гроші чи продпайки.

Невже такому розвиткові подій неможливо запобігти? Досить легко! Особливо враховуючи, що єдине, що необхідно зробити – це не дати сьогоднішнім парламентським силам та їхнім кандидатам у президенти «докупити» голосів понад їхні сукупні 40% «фанатичних» прихильників.

Для цього потрібні активні заходи сконцентровані у двох напрямках:

1. Збереження та підвищення існуючого рівня демократії в Україні
   
2. Активний тиск на Верховну Раду з вимогою реформ – перш за все тих, що не вимагають змін до Конституції, насамперед – «відкритих списків»
   

Досягти першого можна за рахунок наступних досить простих але довгострокових заходів:

• Усюди розповсюджувати інформацію, що голосувати на вибори потрібно буде іти усім. Незалежно від того, які вибори будуть наступними: чи президентські, чи дострокові парламентські. Зараз не час для апатії та цинізму. Не можна сидіти склавши руки чи посипати голову попелом, коли наше спільне помешкання горить – кожен має зробити своє домашнє завдання: тверезо проаналізувати інформацію щодо усіх кандидатів та зробити усвідомлений вибір.
  
• Завчасно робити організаційні зусилля щодо того, щоб не допустити ніяких маніпуляцій на майбутніх виборах. Всі потенційні учасники перегонів не повинні ні секунди сумніватися в тому, що ніякі маніпуляції на виборах не пройдуть.
  
• Вимагати від кандидатів прозорої та достовірної інформації про джерела фінансування їхньої кампанії. Не підтримувати, дискваліфіковувати в очах громадськості, запровадити «презумпцію винності» щодо тих, хто не надасть такої інформації. Кожен громадянин повинен зрозуміти, що чесно джерела фінансування власної кампанії не називає тільки злодій. А за злодіїв українці голосувати більше не будуть.
  

Другий напрямок є більш складним, бо для нього потрібно організовувати справжні заходи громадського протесту. Але що вже є складним для українців після Майдану 2004 року? Тоді люди вийшли на вулиці від безвиході після того, як влада спробувала порушити їхнє право на вибір. Але якщо сьогодні не змінити виборче законодавство, у громадян це право може просто не з'явитися.

Тому треба вже зараз організувати кампанію з пікетування Верховної Ради з вимогами розглянути законопроекти з реформування виборчої системи. Депутатів, які будуть перешкоджати та саботувати реформу, а також лідерів відповідних політичних сил, треба піддавати жорстокому суспільному осуду. Вони не повинні мати можливість і кроку спокійно ступити!

А поперед усього є одне завдання, яке необхідно вирішити вже на наступному тижні. Від рук депутатів Верховної Ради, які відмінили дострокові вибори до Тернопільської обласної ради, демократія в Україні на тижні, що минає, зазнала потужного удару. Список із 292 депутатів, які проголосували за цю постанову можна побачити тут. Ернст Рахаров закликає до того, щоб ці люди, а також лідери відповідних політичних сил – Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Юрій Луценко (за 4 голоси «за» від Народної самооборони) – ніколи знову не стали Народними депутатами України та не були обраними на інші виборні посади. А постанова Верховної Ради має бути оскаржена в суді і вибори в Тернопільську обласну раду мають відбутися. Як і заплановано – 15 березня!

Чому гноми завжди багаті?

Чим більше люди контролюють владу тим краще вони живуть. Щоправда цей контроль вимагає від суспільства великого сумління.

Кажуть, що прообразом для казкових гномів – живуть в горах, низькорослі та своєрідні, носять червоні ковпаки, палять люльку та заможні – стали жителі Швейцарії. Вказані характеристики дійсно добре пасують до цієї гірської країни та її корінних жителів, які насправді є одним із найнизькоросліших народів Європи, дуже шанують фарби свого прапора (білий хрест на яскраво-червоному зазвичай квадратному полотнищі), намагаються триматись на дистанції від великого сусіди Євросоюзу, а деякі чоловіки дійсно палять люльку. Що ж стосується заможності, то тут є одна суттєва відмінність від типового казкового гнома, який шукає та накопичує свої скарби, працюючи в надрах гір. Адже Швейцарія практично не має значних покладів природних копалин. Але при цьому тим не менш є однією з найбагатших країн світу. Що ж робить Швейцарію такою заможною?

Гори стимулюють самоорганізацію

За багато років проживання в Швейцарії Ернст Рахаров переконався, що головним джерелом швейцарської заможності є ефективна система урядування. Історично мешканці гірських долин були певною мірою відокремлені від зовнішнього світу, але при цьому мали велику кількість завдань, які можна було виконати тільки колективно: наприклад збудувати міст, дорогу чи дамбу. Ці обставини стимулювали самодостатність та самоорганізацію на, як ми кажемо сьогодні, місцевому рівні. Але при цьому навколо території нинішньої Швейцарії весь час виникали великі імперії з потужними арміями, від яких потрібно було боронитися. Навіть використовуючи переваги добре їм знайомої гірської місцевості, маленькі дружини окремих долин не могли протистояти таким арміям. Тому очевидною була необхідність об'єднувати зусилля з сусідніми долинами, що спочатку призвело до утворення князівств-кантонів, а потім і до Швейцарської конфедерації.

Схожі мотиви приводили для об'єднання окремих громад у князівства, а надалі і в держави в усьому світі. Особливість швейцарського державоутворюючого процесу в тому, що він відбувався ґрунтуючись на договорах, які чітко обмежували мету об'єднання. На початку практично єдиною такою метою було військове співробітництво, тобто спільний захист спільних територій. Всі інші питання, що стосувались господарювання, освіти, медицини, культури та навіть релігії, і надалі вирішувались на рівні долинних громад, як правило шляхом голосування.

Таким чином в Швейцарії постала унікальна модель державної побудови «знизу-догори», на відміну від більшості існуючих сьогодні країн побудованих за принципом «згори-донизу». Згадана модель дозволяє маленькій країні з 8 млн. жителів мати 4 державних мови (німецька, французька, італійська та ретороманська), мирне співіснування двох дещо ворожих одна до одної релігій (католики та протестанти), а також поєднувати різні моделі господарювання: від традиційного сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості до високорозвиненої фармацевтичної
та годинникової промисловості, до інтернаціоналізованої сфери фінансових послуг.

Майже кожен українець чув про швейцарський сир, годинники та банки. Мабуть кожний український багатій має (здебільшого таємні) рахунки в Швейцарії, а більшість великих українських підприємств має в цій країні посередницькі структури для «оптимізації» оподаткування (гучним, але далеко не останнім прикладом є сумнозвісне РосУкрЕнерго). На всьому цьому Швейцарія дуже непогано заробляє. А основою цього всього, на переконання Ернста Рахарова, є ефективна та дуже стабільна система урядування в якій рішення приймаються якнайближче до об'єкта цих рішень та після ґрунтовного публічного обговорення.

Берн далеко, а нам видніше

Як приклад можна навести проект побудови нової дороги в селищі, де проживає Ернст Рахаров, для полегшення проїзду, а також для виведення автомобільного руху за межі історичного центра селища. Це досить дорогий проект вартістю близько 30 млн. швейцарських франків (близько 25 млн. американських доларів), але про нього напевне ніхто ніколи не чув не тільки у столиці конфедерації в Берні, а й у столиці відповідного кантону (швейцарський аналог українських областей) – всі питання, в тому числі і питання фінансування проекту вирішувалися на рівні селища місцевою громадою та адміністрацією.

Відповідаючи на первинну ініціативу місцевої громадськості, адміністрація селища спершу запропонувала громаді проголосувати питання стосовно проведення тендера серед архітектурних бюро на розробку різних пропозицій будівництва дороги. Після згоди громади були розроблені альтернативні проекти та знову ж таки запропоновані на розгляд останньої. Громада вибрала один з планів та виділила кошти, цього разу для розробки детального проектного плану та кошторису. Коли останні були готові, громада знову мала голосувати, аби їх затвердити. Це рішення голосувалося разом з питанням щодо залучення відповідних кредитів. Адже для фінансування такого великого, як для семитисячної громади, проекту наявних власних коштів громади не вистачало. Покриттям кредитів служать перш за все майбутні надходження від податків, які платять члени громади в місцевий бюджет.

Кожен крок цього процесу супроводжувався детальною інформацією: адміністрація селища розкладала в кожну поштову скриньку брошури спочатку з аргументацією, навіщо цей проект потрібний, потім – з ескізами альтернативних архітектурних рішень, потім – з детальним планом та кошторисом проекту. Наразі, після того, як проект розпочнеться навесні цього року, можна очікувати інформацію про перебіг його реалізації.

З прагматичної точки зору, вищеописана процедура має сенс і не є чимось дивовижним. Але тільки до тих пір, поки не згадаєш, що в Україні навіть для того, щоб залатати якусь дорогу десь в Бердичеві потрібні кошти та згода з Києва. При цьому доцільність такої м'яко кажучи складної та неефективної процедури не піддається сумніву більшістю громадян. Які, здається, з молоком матері засвоїли концепцію «централізованого державного управління та контролю».

Експорт порядку

В сучасному глобалізованому світі, в якому географічні обмеження зникають через розповсюдження загальнодоступних інформаційних мереж, в торгівлі між країнами не тільки експорт сировини, але й навіть експорт доволі складних товарів більше не виглядає як надто прибуткова справа. Натомість конкурентні переваги країн все більше проявляються у торгівлі послугами. Найголовнішою передумовою для успішної торгівлі послугами є ефективна внутрішня організація – тобто ефективна та стабільна система урядування.

Чим ближче владні інстанції розташовані до людей, яких вони «обслуговують», чим більше можливостей для контролю за діями влади існує для громадян, тим більш стабільною і ефективною є система урядування. Така система урядування потім стає основою для «магічного кола»: вона є передумовою для створення першокласної інфраструктури, вона приваблює найздібніших індивідуумів та найпродуктивніші компанії, іноді навіть із-за кордону, які в свою чергу роблять свій внесок у те, щоб система урядування адаптувалася до динамічного світу, але при цьому залишалася стабільною та ефективною.

Таким чином, можна казати, що швейцарці найбільше заробляють на своєрідному «експорті порядку»: крім власних громадян та компаній, якісними послугами їхніх громад можуть користуватися навіть іноземці та іноземні компанії, сплачуючи за це помірну платню у вигляді прибуткового податку. Якщо ж згадати, що рівень цього податку також встановлюється громадами самостійно і свідомо того, що вони в цьому конкурують одна з одною, то і з цього боку наявний постійний стимул перманентного підвищення ефективності.

Імпорт досвіду

Швейцарська система урядування на протязі багатьох десятиріч довела, що вона є однією з найкращих в світі. Доказом цього є не тільки стабільний економічний успіх країни, але й те, що багато міжнародних та наднаціональних організацій, серед яких найпершим прикладом є Європейський Союз, запозичили для себе частину швейцарського досвіду. Адже секрет швейцарського успіху, так би мовити, не є секретом! Будь-яка інша країна, яка захоче вчитися і проводити реформи, може запроваджувати в себе моделі урядування, подібні до швейцарської. Зрозуміло, що на справі все не так просто, бо швейцарська модель потребує активної та сумлінної участі більшості громадян в процесі прийняття громадських рішень. Тим не менш, реформи можна проводити і поступово, головне просто мати чітку мету, якої вони в кінці-кінців повинні досягти.

У той час, як українська система урядування чимдалі демонструє, що ніякою системою вона не є, а все більше нагадує безконтрольний хаос, і багато хто в Україні замислюється над кардинальною реформою, вибір моделі для наслідування є визначальним. Ернст Рахаров переконаний, що орієнтуватися треба на найкраще. Тим більше, що в нього є підспудне відчуття, що українці та швейцарці мають більше спільних рис, ніж тільки любов до червоного кольору в традиційному народному одязі.

Чи хтось ще насправді хоче бути президентом України?

Потенційні учасники президентських перегонів приміряються до стартових позицій. Але не всі з них певні, чи варто їм бігти до кінця.

Президентська передвиборча кампанія в Україні, поза всяким сумнівами, стартувала. Однією із великої кількості ознак цього став докладний огляд рейтингів потенційних кандидатів та їхніх політичних сил, оприлюднений на цьому тижні Українською правдою. Крім того, добре помітна активізація пропагандистської діяльності як потенціальних кандидатів, так і їхніх штабів. Але за всієї цієї показової активності, складається враження якоїсь несерйозності того, що відбувається.

Для Ернста Рахарова тлом для порівняння є попередні президентські вибори 2004 року. Тоді новини на сторінках Української правди та інших більш-менш незалежних сайтів українських новин зачасти виглядали як фронтові повідомлення: перешкоджання агітаційним заходам опозиційного кандидата, брутальне використання «адмінресурсу» провладним кандидатом, маніпулятивне висвітлення новин в засобах масової інформації і т.п. Багатьма небайдужими людьми, серед яких був і Ернст Рахаров, в той час рухало переконання, що країна робить важливий цивілізаційний вибір. При цьому відчайдушна безвідповідальність обох таборів у використанні поляризуючої, розколюючої риторики тільки підсилювала суспільну напругу.

Сьогодні ж ситуація видається кардинально іншою. Незважаючи на те, що основні кандидати вже на протязі декількох років всі свої політичні рухи спрямовували на свою перемогу на прийдешніх президентських виборах, суспільство спостерігало за цими маневрами з дедалі більшої втомою і наразі все менше поділяє збудження політиків з цього приводу. Ця тенденція особливо яскраво проявилася з настанням фінансово-економічної кризи восени минулого року – у людей раптово з'явилася купа важливіших та нагальніших справ. Якщо люди і ладні йти на вулицю – то з економічними, а не політичними вимогами, якщо легка суспільна паранойа стосовно наступних президентських виборів все ще й має місце – то хіба що за інерцією.

Останніми ж тижнями ще одна тенденція почала проглядатися: здається, що й самі основні учасники президентських перегонів перед самісіньким їхнім стартом починають дещо втрачати бойовий запал. З одного боку, вже згадана сумнозвісна криза вносить свої корективи, і гасла, а також відповідні організаційні форми кампанії, які відносно надійно працювали ще рік тому, наприкінці цього року будуть не дуже адекватними, з іншого – зараз вже можна з досить високою ймовірністю спрогнозувати політичний розклад після виборів, і він виглядає не на користь нового президента.

На папері, конституція України містить велику кількість пишномовних фраз про повноваження президента: «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Завдяки цьому, а також тому, що велика кількість людей продовжує бачити у президенті наступника Генерального секретаря КПРС, який може усе, суспільство виставляє дуже великі вимоги до діяльності президента. Але в той час як процес реального, процедурного втілення у життя компромісної конституційної реформи від грудня 2004 року добігає свого завершення, стає очевидним, що президент в Україні насправді може набагато менше. Найголовніше в українських умовах – президент має дуже обмежений вплив на економічну та бюджетну політику, тобто він не контролює грошові потоки. А хто не має грошей, той не має реального впливу.

Тому зараз, під час формулювання ключових тез своїх виборчих лозунгів, кандидати напевне мають великий головний біль з визначенням, що ж вони взагалі можуть пообіцяти. Досвід президента Ющенка, з його сумнозвісними «десятьма кроками назустріч людям», які здебільшого так і залишилися незробленими, є сильнодіючим застереженням. Так, пан Ющенко та його команда великою мірою самі винуваті у своїй неспроможності на ділі втілити в життя обіцяні реформи, але все одно не можна ігнорувати й ту обставину, що президентські повноваження – принаймні починаючи з 2006 року, тобто після набрання чинності згаданих вище змін до конституції – об'єктивно недостатні для реалізації даних в 2004 році грандіозних обіцянок. Результатом є дилема: пообіцяєш мало – народ навряд чи тебе сприйме, пообіцяєш багато – повториш безславний шлях Ющенка, яка має добряче охолоджувати передвиборчий ентузіазм, щонайменше коли мова йде про серйозних політичних гравців.

Минулий тиждень, з його провальним голосуванням за недовіру уряду, яке так несвоєчасно організувала Партія регіонів, додав ще одну важливу обставину – це голосування остаточно зробило прем'єр-міністра Юлію Тимошенко головною особою в державі. Непрямим підтвердженням цьому є і той факт, що саме вона представляє Україну на Мюнхенській конференції з питань безпеки, а не президент Віктор Ющенко. І такий стан речей триватиме щонайменше рік – майже вічність за стандартами короткозорого українського політикуму. Адже навіть якщо восени цього року, коли питання про довіру уряду можна буде знову поставити на голосування у Верховній Раді, і воно цього разу виявиться успішним, пані Тимошенко все одно матиме добрі шанси залишитися на посту прем'єр-міністра в якості виконуючого обов'язки навіть деякий час після приведення до присяги нового президента. Тобто вона матиме найбільші важелі влади в країні і відповідно – можливість домовлятися з новим президентом про реальний розподіл повноважень з позиції сили.

Такі обставини нададуть Юлії Тимошенко, яка полюбляє красиві кроки, можливість «великодушно» відмовитись від участі у президентських виборах і дійсно виконати дану колись обіцянку не балотуватися. За таких обставин, а також реалістично оцінюючи свій нинішній рейтинг, від повторного балотування може відмовитись і Віктор Ющенко. На перший погляд, це залишить у фаворитах перегонів найбільш рейтингового на сьогодні українського політика Віктора Януковича. Але це тільки на перший погляд. Бо щоб скласти йому реальну конкуренцію, іншому кандидатові треба в першому турі виборів набрати всього лише десь біля 20% голосів, що може виявитись цілком під силу таким кандидатам як Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко.

Якими ж тоді будуть наступні вибори?

Виходячи з досвіду останніх передвиборчих кампаній в Україні, найбільш показовою з яких для майбутніх президентських перегонів напевне є вибори Київського міського голови навесні минулого року, можна зробити прогноз, що принаймні на старті, вибори можуть дуже скидатися на фарс. Адже обставини, в яких вони проходитимуть, автоматично надаватимуть їм відтінку «несерйозності». З одного боку наступні президентські вибори більше не є такими вже й доленосними для подальшого розвитку країни, а з іншого – для перемоги в другому турі може вистачити і 20% голосів в першому турі. Це підбурюватиме багатьох амбітних людей до участі. Причому не обов'язково заради перемоги, а щоб скористатися нагодою «розкрутки» власного прізвища як політичного «бренда». Через те, що в першому турі рахунок буде йти на десяті, а то й соті долі відсотку, можна сміливо припускати, що боротьба буде брудною, а так званих «технічних кандидатів» буде дуже багато.

Тому можна з великою мірою впевненості припустити, що в першому турі виборів прийме участь величезна кількість кандидатів. Ернст Рахаров з легкістю може уявити довжелезне «простирадло» виборчого бюлетеню зі, скажемо, 70 прізвищами на ньому. Не треба бути Касандрою, щоб спрогнозувати, що в цьому списку, наприклад, прізвище Ющенко може фігурувати декілька разів, хоча чинного президента серед них може і не виявитись, по декілька разів також зустрічатимуться прізвища Янукович, Тимошенко, Яценюк і т.д.

Можливо, що все це дійство виглядатиме дещо принизливо, як для процедури обирання «голови держави». Але при цьому важко не відчувати і деяке задоволення від того, що Україна за 5 років пройшла досить великий шлях від напівавторитарної держави, в якій майже всі сподіваються на вирішення майже всіх власних проблем великим «папою» в Києві, до більш європейської моделі, коли зміна облич у владі хоч і приносить з собою певні зміни в житті країни, але не вони є визначальними в житті кожного окремого громадянина.

Якщо ми обираємо брехунів...

Если ты пьешь с ворами – опосайся за свой кошелек!...

Вячеслав Бутусов, «Тутанхамон»

Точну дату наступних президентських виборів в Україні ще не визначено, але передвиборча кампанія, здається, вже йде повним ходом. Насамперед кидається в очі застосування в засобах масової інформації «важкої пропагандистської зброї», такої як маніпуляція фактами, перекручення висловлювань опонента, а інколи й відчайдушна брехня не червоніючи.

Останніми днями інформаційна війна вчергове загострилася. Президент України в своєму екстреному зверненні до народу (коректно) попередив про дуже поганий стан фінансової системи та економіки України, пославшись на оцінку Міністра фінансів вказав, що станом на 30 січня «уряд не зібрав і половини запланованого на січень обсягу податків і зборів», але при цьому (некоректно) поклав повну відповідальність за такий стан речей на прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Некоректно хоча б тому, що під час формування нинішнього Кабінету міністрів президент де-факто мав суттєвий вплив на призначення щонайменше половини його складу. Крім того, сформована президентом РНБО дуже часто користується своїм правом надання прямих вказівок Кабінету міністрів, які за Конституцією для останнього є обов'язковими до виконання. Тому президент не має права заперечувати свою частину відповідальності за ситуацію в економіці України. Відтак від повівся б набагато коректніше, якби відзначив колективну відповідальність за стан справ в державі та закликав інші відповідальні сторони, такі як Кабінет міністрів та Національний банк, до тісної співпраці.

Прем'єр-міністр зреагувала миттєво і надмірно, оприлюднивши свою відповідь на сайті уряду. В якій заявила, про «сумну для президента та оптимістичну для країни новину: незважаючи на кризу, державний бюджет за січень перевиконано». Прем'єрові також не вдалося втриматися в рамках дипломатичних норм спілкування, прийнятних в колах державних службовців найвищого рангу в більшості країн світу, коли вона назвала звернення президента до народу суміщю «неправди, паніки та істерії», а також виголосила, що «президент – це не той лідер, якого (українці) потребують в час, коли Україна проходить випробування на міцність під ударами потужної всесвітньої економічної кризи». Наступного дня на тому ж таки урядовому порталі була оприлюднена більш докладна відповідь на звернення президента Голови Державного казначейства. Навівши інформацію про те, що «станом на 31 січня 2009 року Державний бюджет України в цілому виконано на 101%», чиновник дозволила собі висновок, що «інформація, яка вчора прозвучала з боку президента про виконання дохідної частини бюджету на 50%, як засвідчують цифри, не відповідає дійсності».

Чудово розуміючи, що причиною такої поведінки політиків є президентська передвиборча кампанія, яка наразі завчасно розпочалася, підведемо підсумок цього її епізоду. Ризикнувши взяти на себе функцію арбітра, Ернст Рахаров стверджує, що у змаганні «хто більше збреше» «перемогла» прем'єр: вона не тільки некоректно відповіла на некоректний випад президента, але й перекрутила факти стосовно надходжень до бюджету. Адже президент казав про обсяг податків і зборів, а у відповіді прем'єра та її підлеглої фігурує дохідна частина бюджету. Для людини, яка хоч трохи розуміється на економіці та державних фінансах, добре зрозуміло, що це хоч і споріднені, але математично зовсім різні речі. Податки та збори є однією із складових дохідної частини бюджету. Поряд з іншими складовими, серед яких є і така «інфляційна» складова, як позики, надані уряду Національним банком. Той факт, що прем'єр та Казначейство відповіли не по суті, змушує більше довіряти даним президента. Принаймні до тих пір, поки не буде оприлюднений справжній показник обсягу податків і зборів, зібраних в січні.

Підсумком цього епізоду для Ернста Рахарова є відчуття, що його намагаються пошити в дурні двічі: спершу – намагаючись умовно залучити на своєму боці до безглуздої гри в призначення винних, коли насправді винні усі, і вдруге – намагаючись банально обдурити за допомогою спритної маніпуляції числами. Проте позитивом в цій ситуації є те, що обдурити себе Ернст Рахаров не дасть. Більше того, він докладе зусиль для того, щоб не обдурили і інших. Дякуючи Богові, технологія на його боці.

Як спеціаліст з інформаційних технологій, Ернст Рахаров має свою, мабуть дещо дилетантську, теорію розвитку систем державного управління за ступенем авторитаризму, в залежності від контролю правителів над засобами масової інформації та комунікації (ЗМІК), а також від можливостей для суспільної дискусії та зворотнього зв'язку.

Спочатку було слово

Перші керманичі громад, країн та імперій покладалися на власний голос та голоси своїх глашатаїв для керування своїми підопічними. Такий засіб комунікації як підрозділ глашатаїв міг дозволити собі лише керманич, широка суспільна дискусія була майже неможлива, а зворотнього зв'язку майже не існувало, тому такий устрій сьогодні зветься абсолютною монархією.

Написане пером...

З появою письма та перших книжок монополія влади на ЗМІК трохи послабшала, з'явилась основа для суспільної дискусії, але для ефективного зворотнього зв'язку ця основа і надалі була практично відсутня. Тим не менш, такий розвиток призвів до деякого обмеження влади верховного правителя – до конституційної монархії.

«Якби мені довелось обирати між урядом без газет, та газетами без уряду, я б обрав останнє» - Томас Джеферсон, 3-й президент США

Газети та часописи радикально обмежили монополію влади на ЗМІК, стали провідниками жвавої суспільної дискусії, та основою для перших моделей зворотнього зв'язку. В результаті утворилися перші великі стабільні демократичні держави.

Радіоточку – в кожне село!

Радіо, з його ефективною та централізованою функцією, на деякий час відродило відносну монополію влади на ЗМІК, деякою мірою придушило суспільну дискусію, а також мало сприяло посиленню каналів зворотнього зв'язку. Результатом стали тоталітарні імперії Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Мао Дзедуна та інші.

Кому – голубий екран, а кому – ящик

Незважаючи на практично таку ж саму функцію, як і радіо, телебачення не так легко піддається контролю владою, хоча б через те, що підвищення технологічної ефективності призвело до великої кількості каналів. Крім того, брехати завжди важче, коли люди при цьому бачать твоє обличчя. Тим не менш, вести суспільну дискусію через телебачення досить важко, а зворотній зв'язок є неефективним.

Інтернетний активізм

Інтернет, принаймні поки що, дуже важко піддається контролю влади, при цьому випадок Китаю є якраз тим виключенням, який тільки підтверджує правило. І при цьому він, за правильного користування, кардинальним способом знижує бар'єри для ведення максимально широкої суспільної дискусії та створює передумови для ефективного зворотнього зв'язку.

Обрання Барака Обами президентом є тріумфом інтернетних технологій. При цьому роль Інтернета на передвиборчій кампанії аж ніяк не закінчується. Прикладом цього є «Обаметр» (сайт, на якому зібрані всі передвиборчі обіцянки кандидата в президенти та наведені індикатори їхнього виконання), а також інші подібні сайти, які методично нагадують новообраному президенту, а також іншими політикам про їхні обіцянки.

Повертаючись до виборів українських, а також прикладу політичної брехні, з якого починається ця стаття, Ернст Рахаров хоче попередити українських політиків: часи розбещеної брехні для них майже спливли. Вже на цьогорічних президентських виборах будуть створені «Тимошенкометр», «Януковичеметр», «Литвинометр» і т.д. Тобто новообраний президент одразу після інаугурації опиниться на сковорідці критичної суспільної уваги. Судячи з «успіхів» провідних українських політиків, у них є всі шанси повторити безславний шлях втрати популярності нинішнього президента Віктора Ющенка. У будь-якому разі, Інтернет наразі є гарантією від відтворення авторитаризму.

Інтернет повинен також стати інструментом підвищення ефективності політичного розвитку, а відтак – і державного управління. Після кандидатів в президенти необхідно буде створити свої «Депутатометри» і для кожного депутата. Останнім часом в Україні ведеться багато дискусій на тему підвищення ефективності системи виборів до Верховної Ради та місцевих рад. Однією із останніх цікавих статей на цю тему була пропозиція одного із авторів на Українській правді голосувати не за особистостей, а за зобов'язання. Але Ернст Рахаров вважає, що після створення «Кандидатометрів» необхідності в цьому не буде – зобов'язання кожного кандидата чи політичної сили будуть публічно зафіксовані.

І все ж наостанок необхідно зробити одне застереження – Інтернет є лише інструментом, за допомогою якого свідомі громадяни можуть покращити свою країну. Він тільки дає їм в руки потужний важіль впливу на владу, але при цьому не звільняє їх від громадського обов'язку докладати особистих зусиль. Від необхідності думати і аналізувати під час виборів не звільнять ні Інтернет, ні найефективніша виборча система.

Темні часи попереду та маленький світоч надії

Тиждень, що минає, був настільки багатим на визначні події, що Ернст Рахаров вирішив не присвячувати свою чергову оповідь лише одній із них, а просто навести свої коментарі до тих із них, які він вважає найбільш визначними.

Чи справді він зможе? (Yes we can! – «Так, ми можемо!», ця фраза була слоганом президентської кампанії Барака Обами)

В Америці був приведений до присяги президент Барак Обама. Вперше в світовій історії в країні з переважно білим населенням був обраний президент африканського походження. Символічне значення цієї події важко переоцінити: як зазначив сам пан Обама в своїй інаугураційній промові, ще 60 років тому його батько майже не мав шансів бути обслуженим в пересічному американському ресторані. Мрія Мартина Лютера Кінга (з його знаменної промови "Я маю мрію" (I have a dream), яка 40 років тому здавалася абсолютно утопічною, стала реальністю.

Надії та сподівання, які покладають американці, а також багато громадян решти світу, на пана Обаму є стратосферичними. Він має швидко вирішити проблеми в американській економіці, на Близькому Сході, в Іраку, в Афганістані, а також віднайти спосіб зупинити глобальне потепління (українці напевне бажали б також, щоб новий американський президент допоміг Україні протистояти все більш експансивній політиці Кремля).

Зрозуміло, що пан Обама буде вимушений багато кого розчарувати. Але доброю звісткою є те, що пан Обама, добре розуміючи це, значну частину своєї інаугураційної промови присвятив стримуванню очікувань. Америка спромоглася на досить радикальну зміну політичної еліти, але це не значить, що позитивні зміні в економіці зможуть відбутися без участі кожного громадянина, і тим більше – решта світу не має сподіватися, що за них тепер турбуватиметься новий американський президент.

Чи стане Маркелов російським Гонгадзе?

Похмурим свідченням цього стало вбивство в Москві, в цей же день, за декілька годин до інаугурації Барака Обами, правозахисника Станіслава Маркелова, а також його супутниці, молодої журналістки Анастасії Бабурової. Верховне керівництво країни на подію ніяк не зреагувало, що аж надто нагадує мовчазне схвалення дій вбивці. На думку Ернста Рахарова, це нахабне вбивство майже під стінами Кремля символізує те, що темні часи, про настання яких попереджали багато небайдужих до долі Росій спостерігачів, наразі настали. Російська демократія остаточно переміститься на кухні, звідки її випустили на короткий проміжок часу 20 років тому. Перспективи Росії видаються туманними, а лиховісних передчуттів позбавитися важко.

Про всяк випадок українцям слід готуватися до того, що нова хвиля опричини накриє великого північного сусіда. А починати треба з того, що довести до завершення давно розпочаті справи – адже Георгія Гонгадзе і донині не поховано, як того вимагають християнські традиції.

Мир, чи лише перемир'я?

Росія та Україна, не в останню чергу внаслідок потужного тиску Євросоюзу, завершили гарячу фазу холодної газової війни. Газ із Росії знову пішов через Україну до споживачів у Євросоюзі. На жаль, є дуже багато підстав вважати, що цей підсумок є лише бойовою нічиєю, на яку погодилися лише через надвеликі втрати з обох боків. Але марні надії якимось чудовим способом виграти ідеологічну війну і надалі жевріють в деяких воюючих таборах, що гарантує відновлення безперспективної війни за першої ж нагоди.

Перша з таких нагод вже очевидна – Ернст Рахаров не бачить можливості, що швейцарський суд визнає правомочною угоду з передачі 11 млрд. кубометрів газу з українських газосховищ від РосУкрЕнерго до Нафтогазу України. Ця угода, підписана тільки одним з директорів РосУкрЕнерго, замість двох, як того вимагає відповідний запис в швейцарському торговому регістрі. Якщо одна з угод, що входить до пакету з врегулювання газового конфлікту, виявиться недійсною, які є шанси на те, що дійсними залишаться решта?

Тим не менш, газові угоди з цього пакету, конфіденційність яких в сучасних українських умовах вдалося зберегти лише трохи більше однієї доби, несуть у собі і відвертий позитив. Вони дають усім українським підприємцям та споживачам газу чіткий сигнал, що дешевого газу більше не буде. Українським підприємцям та урядовцям не залишається нічого іншого, як інвестувати в енергоефективність. А на переконання Ернста Рахарова, енергоефективність – це перший крок до справжньої конкурентноздатності української промисловості на світових ринках.

Прем'єр з паралельного світу?

Українські високопосадовці, особливо прем'єр-міністр, відчайдушно намагаються виглядати оптимістами. За словами останньої, зовнішній борг України становить не більше 11 відсотків від ВВП, тоді як зовнішній борг більшості розвинених країн знаходиться на рівні 65% - 70%. Тому дефолт Україні не загрожує. На жаль, на цьому фоні міжнародні фінансові ринки є великими песимістами. Ось переклад того, що в понеділок оприлюднило на свої головній сторінці в Інтернеті агентство Блумберг: «Відсоткові ставки за українськими урядовими та приватними запозиченнями, які в сумі складають 105 млрд. доларів, є вищими, ніж у будь-якій іншій країні світу, що має запозичення у доларах, за виключенням Еквадору, який вже оголосив про дефолт у грудні». Стаття має наступний заголовок: «Українські облігації сигналізують про майбутній дефолт». Складається враження, що пані Тимошенко та міжнародні фінансові ринки існують у паралельних світах, які не перетинаються.

Ринки помиляються рідко, але дай Боже, щоб цього разу вони помилися. Тим більше, що вони раді будуть помилитися. Якщо українські політики нарешті вирішать об'єднатися, хоча б за допомогою інстинкту самозбереження перед лицем важкої фінансово-економічної кризи, і зможуть провести необхідні, але здебільшого непопулярні антикризові заходи, то у фінансових ринків з'являться додаткові обставини, щоб переглянути ризики українського дефолту. І тоді з'явиться ще один світоч надії в сьогоднішньому досить похмурому світі.

Росія-Україна: -3:-2

«Мой дядя самых честных правил,
когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог...»

Александр Пушкин, «Евгений Онегин»

Бойові дії в російсько-українському «бойовику» під назвою «Битва за газ» продовжуються, незважаючи на те, що багатьом зовнішнім глядачам ці дії вже порядком набридли. А деяких навіть розлютили, особливо тих з Балканського регіону, хто з подивом для себе відкрив, що їм відводиться роль масовки чи навіть гарматного м'яса. Навряд чи велике задоволення відчувають у Чехії, що наразі головує в Євросоюзі, чий прем'єр Мірек Тополанек вимушений займатися човниковою умиротворяючою дипломатією, схожою на ту, якою займався французький президент під час серпневої російсько-грузинської війни, але з тією різницею, що принаймні в Москві його, на відміну від Ніколя Саркозі, надто серйозно не сприймають.

На цьому фоні деякі коментарі засобів масової інформації конфліктуючих сторін поступово починають нагадувати коментарі до запеклого спортивного змагання. Наприклад деякі українські ЗМІ з певною зловтіхою повідомляють, що Газпромові скоро нікуди буде дівати той газ який зараз не качається в Україну, а також про те, що в наявній ситуації він щоденно втрачає близько 120 млн. доларів виручки. Російські ж ЗМІ здебільшого не мають вигадувати нічого від себе – там роль головних коментаторів, як виглядає, взяло на себе найвище керівництво держави, представники якого, здається, не без задоволення повідомляють про великі складності, які має Україна внаслідок світової фінансово-економічної кризи, а також про те, що їхні співрозмовники в керівних органах країн Євросоюзу нібито визнали ненадійність України як транзитера російського природного газу.

Погрозлива риторика та дещо лиховісний тон росіян забезпечили українцям відносну симпатію в більшості світових ЗМІ, але навряд чи українцям є сенс з цього радіти. Бо загальний тон висвітлення газової кризи полягає в тому, що обидві країни є погано керованими і вимагають до себе підсиленої уваги як пацієнти, хворі на небезпечну заразливу хворобу.

Складається враження, що сторони розглядають цей конфлікт як гру з нульовою сумою. Тобто гру типу футболу, коли чим гіршою є становище твого супротивника, тим автоматично кращою є становище твоє. Цьому мабуть є своє історичне пояснення: такий погляд на речі домінував за радянських часів, коли будь-яка подія, яка була не на користь Америки автоматично вважалася доброю для Радянського Союзу.

Якщо так, то дуже шкода. Бо принципова різниця сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що Україна та Росія де-факто грають на одному і тому ж боці. Таким чином, намагаючись дошкулити один одному, обидві країни дуже відчутно втрачають. Репутацію та довіру. Натомість отримуючи славу перманентних траблмейкерів (troublemaker – анг., той, хто створює проблеми). В результаті, як Євросоюз, так і решта світу робить висновок, що ці країни не є нормальними мешканцями світового «гуртожитку», а відтак їх краще обходити стороною. Така де-факто ізоляція – повна протилежність тому, чого наразі найбільше потребують і Україна, і Росія. Без активних жвавих контактів із зовнішнім світом – на політичному, економічному, туристичному, культурному рівнях – Україні та Росії не вдасться подолати велике відставання в конкурентноздатності не тільки від найбільш розвинених, а й від середньо-розвинених країн світу. У підсумку, рівень добробуту їхніх громадян знижуватиметься у порівнянні з більшістю країн світу.

Ернст Рахаров вважає, що вихід із цього конфлікту перш за все полягає в тому, щоб перестати вважати його грою з нульовою сумою, через розуміння того, що на відміну від такої гри, виграти в цьому конфлікті неможливо. Українська сторона не зможе довести всьому світові, що корупції в газовій сфері, та випадків, скажемо, не зовсім прозорих відборів російського газу із транзитного газопроводу, ніколи не існувало. Адже в Україні є щонайменше декілька досить заможних осіб, які в різні часи займалися газовим бізнесом і які не в змозі переконливо пояснити походження своїх немалих статків та розкішного способу життя. Російська ж сторона навряд чи колись зможе переконати світ, що так звані «українські крадіжки газу» відбувалися без відома, і найголовніше – без співучасті, декого із Росії, а також, що претензії Росії до України як цього разу, так і в попередні роки, мають виключно економічний характер, без жодного політичного контексту.

Політичний контекст, насамперед – внутрішньо-політичний – проглядається в діях обох сторін і, на думку Ернста Рахарова, він і є основним мотивом дій політиків з обох боків. Провідні керманичі в обох країнах зацікавлені в тому, щоб відвернути увагу своїх громадян від свого невміння належним чином підготувати свої країни до світової фінансово-економічної кризи та своєї некомпетентності у подоланні її наслідків. Тому добра «газова війна» з ілюзією можливої перемоги є для них дуже доречною.

При цьому політичне керівництво обох країн створювало передумови нинішньої «газової війни» протягом низки років. У випадку з Україною свою руку приклали як нинішня влада, так і опозиція. Намагання ж багатьох вищих політиків обох країн заробити на цій війні якісь політичні бали ще й дуже скидається на мародерство.

Для більшості ж громадян як України, так і Росії ця війна є дуже недоречною. Бо вони ніяким чином не виграють, навіть у випадку, якщо їхня країна здобуде ілюзію перемоги. А програли вони наразі дуже суттєво. Тому заради свого мирного та щасливого майбутнього під час наступних виборів громадяни України та Росії мають замислитись над тим, як обрати керівників, які допоможуть їм здобувати реальні перемоги.