неділю, 22 листопада 2009 р.

На ранок після виборів

Переможець президентських виборів навряд чи отримає більше 50% голосів

До завершення чергових українських президентських виборів ще декілька місяців, а громадяни України вже стали свідками застосування всього традиційного арсеналу виборчих технологій: найчастіше – чорних, іноді – сірих, зрідка – відносно білих. На службу агітації поставлені: і не зовсім законна провокаційна зовнішня реклама , і штучні гучні скандали, і навіть епідемія грипу. Можна не сумніватися – напруга перегонів і надалі зростатиме.

Є таке враження, що головні учасники намагаються довести «температуру» в суспільстві до того ж рівня, як під час попередніх президентських виборів п'ять років тому. Навіть незважаючи на те, що суспільство сьогодні перебуває у принципово іншому стані.

Найголовніше – по-іншому почувається та його частина, яка формулює домінуючу суспільну думку. За п'ять років ці люди багато чому навчилися і відповідно не бачать особливих підстав для збудження. Для них сьогодні мова йде не про цивілізаційний вибір, а про обрання наступного невдахи-президента.

Те, що для більшості в суспільстві президент продовжує бути «найбільшою людиною в державі, яка – якщо захоче – може все», приречує майбутнього переможця виборів на роль чергового розчарування. Для цього є низка передмов:

  • Новий президент матиме такі ж обмежені повноваження, насамперед в економічний сфері, як і нинішній. Повернення до попередньої версії Конституції, яка діяла за часів президенства Леоніда Кучми, є дуже малоймовірним.
  • На даному етапі в українській політичній еліті практично немає ефективних команд, на які міг би спертися новообраний президент для того, щоб провести рішучі реформи. Без таких реформ істотне поліпшення життя громадян неможливе. А відтак – малоймовірним є зростання рейтингу популярності нового президента після виборів.
  • Нового президента, незалежно від того, хто ним стане, скоріше за все оберуть з результатом 40 з лишком відсотків, тобто менше половини від тих, хто прийме участь у голосуванні. Таким чином новообраний президент не матиме морального права стверджувати, що нього (чи за неї) проголосували більшість українців.

Доброго ранку, шановний кандидате! Погані новини: Ви перемогли!

Низька підтримка виборців стане лише початком проблем нового президента. Нездійсненні обіцянки, роздані під час перегонів, як привиди почнуть його (чи її) переслідувати починаючи з перших днів на посаді. Необхідні підвищення цін на газ для населення, на комунальні послуги, на проїзд в громадському транспорті тощо, відтерміновані перед виборами, аж ніяк не сприятимуть зростанню його (чи її) популярності. В результаті перемога на виборах для нового президента швидше за все стане пірровою.

Невже цього не розуміють головні претенденти на цю перемогу? Напевне вони розуміють, але відмовитись від участі у тому, що українці (некоректно) вважають головними виборами в країні, вони не можуть.

Рівень персоніфікації політичного процесу в Україні є надзвичайно високим. Практично будь-яка політична сила є чимось лишень трохи більшим за фан-клуб її лідера. Тому відмовившись від участі в головних виборах в країні лідер ризикує поставити хрест на як на власному політичному майбутньому, так і на майбутньому свого «фан-клубу».

Відтак «фан-клуби» у кампанію устряють, і ведуть вони її так, як вміють: передусім роблячи ставку на емоції виборців – фан-клуб інакше агітувати не може. Звідси штучне нагнітання «температури» в суспільстві.

Парадокс у тому, що роблячи ставку на емоції під час кампанії, «фан-клуби» збільшують амплітуду майбутньої негативної емоційної реакції суспільства на перелічені вище непопулярні урядові заходи. Після виборів суспільство асоціюватиме ці заходи з новообраним президентом.

Виходить, перемога на президентських виборах означатиме для новообраного президента практично таку ж саму політичну смерть, як і відмова від участі у виборах взагалі. Тільки у першому випадку ця смерть напевне буде дещо повільнішою – той же Віктор Ющенко все ще має пару відсотків своїх прихильників.

Ситуація складається як у казці: «направо підеш – коня втратиш, наліво підеш – голову загубиш». І схоже, що виходити з цієї ситуації провідні кандидати, які мають реальні шанси на перемогу, сподіваються, як і у тій казці – розраховуючи на диво.

Ці вибори – шанс покінчити з «диваками»

Дивом, на яке напевне розраховують провідні українські політики, має стати швидке перероблення української системи урядування «під себе». Найпростішим кроком могла б бути спроба переформатувати парламентську більшість, наприклад, за допомогою СБУ. Дещо складніше буде все ж таки спробувати відмінити конституційну реформу 2004 року. Ще складніше – спробувати провести нову конституційну реформу.

Але давайте згадаємо, що переможець виборів навряд чи отримає голоси навіть більшості тих українців, які візьмуть участь у другому турі виборів! Тому він (чи вона) об'єктивно не матимуть суспільного мандату на зміни системи урядування на власний розсуд. І громадянське суспільство в Україні вже є достатньо сильним, щоб таких змін не допустити.

Ті українські політики, які сподіваються на диво, замість того, щоб наполегливо створювати умови для появи в українській політиці професійних ефективних команд, мають бути витісненими з мейнстріму політичного життя. Ці вибори – унікальна нагода досягти великого прогресу на цьому напрямку.

З «трійки» провідних українських політиків – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович – від яких вже так втомилося суспільство, двоє миттєво втратять більшу частину свого політичного впливу одразу після визначення переможця президентських виборів. Цей же переможець має всі шанси втратити більшу частину свого впливу вже протягом нетривалого періоду після своєї піррової перемоги.

Виглядає занадто добре, щоб стати реальністю? Можливо, але оптимізм вселяє те, що ніякі дива, для втілення такого сценарію непотрібні. Достатньо тільки забезпечити об'єктивний хід демократичного процесу, запобігши можливим «дивацтвам».

Відтак головне на цих виборах – не хто переможе, а як вони пройдуть. Чим коректніше будуть списки виборців, чим організованіше та законослухняніше будуть виборчі комісії, чим більш відкритим для незалежних спостерігачів та журналістів буде процес виборів та підрахунку голосів – тим більший крок уперед до стабільності та добробуту зробить Україна.

У цьому сенсі запровадження електронного реєстру виборців, незважаючи на всю неоднозначність цього заходу, є безсумнівним прогресом. Інші заходи з покращення організації виборів, та підвищення прозорості виборчого процесу мають послідувати. Такі речі є набагато менш яскравими, ніж передвиборчі акції кандидатів, але саме вони визначають успіх країни в довгостроковому аспекті.

Ці вибори можуть стати дійсно доленосними для України. Але зовсім не в тому сенсі, як поки що (некоректно) вважає більшість українців. Не перемога певного кандидата «врятує Україну», а перемога у дечомусь нудного демократичного процесу над сильними емоціями, за допомогою яких «фан-клуби» кандидатів намагаються ошукати виборців.

суботу, 14 листопада 2009 р.

Наближення моменту істини

Всупереч сподіванням українських політиків дефолт України може настати ще до закінчення президентських виборів

Великі титули, дрібні люди: остання сторінка Меморандуму з МВФ

Минулої неділі директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Домінік Стросс-Кан заявив, що МВФ відновить роботу з Україною тільки після призначених на січень 2010 року президентських виборів. Днем пізніше Віце-прем'єр-міністр України Григорій Немиря спростував цю інформацію. Віце-прем'єр-міністр стверджував, що МВФ готовий продовжити співпрацю з Україною за умови знаходження компромісу всередині України.

При цьому насамперед йдеться про досягнення порозуміння між Президентом Віктором Ющенком та Прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, які, як відомо, є конкурентами на президентських виборах. Враховуючи історію взаємин цих двох політиків, перспектива такого порозуміння реальною не здається. Натомість, відчуваючи ступінь романтизму та цинізму цих двох політиків, цілком можна уявити, що в якості одного з сценаріїв передвиборчої стратегії їхні команди розглядають також і можливість доведення України до дефолту, а відтак і до надзвичайного стану, щоб потім його використати для збереження своєї влади.

Тут слід також зауважити, що для настання дефолту України провідним українським політикам сьогодні треба докласти набагато менше зусиль, ніж для його уникнення.

Особливості боротьби з кризою

Більшість урядів світу внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи запровадили програми стимулювання економіки. Ці програми звичайно зводяться до двох складових:

  1. Стимулювання попиту, щоб стримати падіння виробництва, наприклад, посилення підтримки безробітних та малозабезпечених, або підтримка споживчого кредитування.
  2. Нарощування державних інвестицій, насамперед в розвиток інфраструктури для забезпечення майбутнього зростання, наприклад, створення інфраструктури для електричних автомобілів.

Проте Україна в цьому аспекті, як і в багатьох інших, відзначається своєю специфікою, тому обидві згадані складові не можуть бути реально застосовані в українській ситуації.

Стимульований попит не має бути «одноразовим»

Перша складова, стимулювання попиту, звичайно спрацьовує тільки за наявності ефективних ринків всередині країни. Якщо багато внутрішніх ринків товарів та послуг в реальності є монополізованими, як це на жаль має місце в Україні, то більша частина грошей від стимулюючих заходів опиняється в кишені монополіста, жодним чином не покращуючи загальну економічну кон'юнктуру в країні.

Крім того, в Україні є ще одна ключова відмінність – ще до появи минулого року кризових явищ в українській економіці частка видатків соціального спрямування в державному бюджеті України вже була однією з найвищих в світі. Цей факт говорить скоріше про необхідність скорочення цієї складової видатків.

Насправді ж, через те, що загальні доходи бюджету в цьому році різко скоротилися, ця частка, що складається здебільшого з так званих «захищених» статей, зросла ще більше.

Гроші на програми стимулювання економіки більшість урядів світу звичайно отримують, позичаючи їх на ринку. І лише іноді, як у випадку Китаю чи Росії – витрачаючи накопичені резерви. В України резервів не виявилося, тому український уряд має позичати.

Та у ситуації, коли вже й так більше половини грошей державного бюджету спрямовуються на те, що в Україні іноді називають «проїданням», в світі знайдеться дуже мало інвесторів, згодних ризикнути своїми грошами і надати позику на подальше збільшення цього «проїдання».

Відтак, з економічної точки зору, стимулювання попиту за рахунок запозичень уряду в сучасній українській ситуації є недоцільним і практично нездійсненним.

Інвестиціям потрібен менеджер, а не уряд «тимчасовиків»

Майже така ж сама ситуація і з кредитуванням для здійснення державних інвестицій.

Тільки справа тут у тому, що український уряд не є добрим інвестиційним менеджером:

  • Уряд сам звичайно інвестує дуже мало, адже цей процес звичайно триває довше, ніж від виборів до виборів – максимальний проміжок часу, який українські урядовці згодні чекати на віддачу від інвестиції.
  • Уряд спрощує умови ведення бізнесу, заважаючи інвестувати іншим, хто за рахунок віддачі від тих інвестицій забезпечив би майбутні надходження в бюджет. Але чиновники урядових інституцій в цьому не зацікавлені, тому що більша самостійність бізнесу в кінцевому рахунку призводить до втрати ними ручного контролю над економікою, а відтак і можливостей «неофіційного підробітку», отримання тіньового фінансування на ті ж вибори і т.д.

В результаті, уряд насправді не готовий до нарощування державних інвестицій, а відтак очевидно не потребує на це кредитних коштів.

Навіщо ж тоді уряду кредити МВФ? В ідеалі уряду потрібні не кредити, які потрібно відробляти, а «легкі» гроші, поверненням яких можна не перейматися.

«Легкі» гроші бувають тільки в обмін на політичні поступки

Українські урядовці не дуже приховують, що гроші вони шукають перш за все на те ж таки «проїдання», наприклад, на субсидування занизької ціни на газ для населення, або на покриття дефіциту Пенсійного фонду, намагаючись втримати соціальну систему від колапсу хоча б до виборів.

Якби мова не йшла про близькі вибори, український уряд міг би спробувати пошукати грошей в обмін на якісь важливі стратегічні поступки в тій же Росії. Але наразі альтернативи грошам МВФ в українського керівництва, яке позиціонує себе як «прозахідне», немає.

МВФ з самого початку був створений як інституція, яка може собі дозволити кредитувати в інтересах довгострокової економічної стабільності в світі, ігноруючи мотиви отримання швидкої економічної вигоди. Тим не менш, аби хоч якось забезпечити повернення позичених коштів, а також – що ще важливіше – щоб уникнути звинувачень у політичних симпатіях, свої рятівні кредити МВФ завжди надає під низку умов. Більшість з яких звичайно є непопулярними реформами.

В свою чергу більшість урядів-позичальників звичайно намагаються якось вихолостити деякі вимоги, і деяким це вдається. Проте роз'єднане українське керівництво у передвиборчій боротьбі один з одним спробувало вихолостити практично всі вимоги МВФ. Таким чином створивши для фонду добру нагоду сказати: «Досить!».

МВФ іноді потрібен «хлопчик для биття», а строптива Україна сама на цю роль напрошується

Ще півроку тому перед МВФ стояло завдання не допустити дефолту в жодній з країн Центральної та Східної Європи через існування загрози «зараження» (анг. contaigion) фінансовою панікою країн-сусідів і таким чином «епідемічним» розповсюдженням кризових явищ в фінансовій сфері на цілий регіон. Причиною цієї загрози була дуже висока загальна нервозність інвесторів в усьому світі внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи.

Але на сьогодні ситуація дещо інша. По-перше, завдяки стимулюючим заходам урядів найбільших країн світу, гостроту глобальної кризи вдалося зняти, тому наразі інвестори набагато менше схильні до паніки. Відповідно і МВФ більше не має рятувати Україну за будь-яку ціну.

По-друге, багато інвесторів мали нагоду роздивитися, що Україна – дійсно особливий випадок політичного та економічного недбальства. Тому ймовірність того, що у разі дефолту України інвестори почнуть згортати свою діяльність в усьому регіоні Центральної та Східної Європи, є дуже низькою.

Нарешті, фонд навряд чи може просто так заплющити очі на ганебну гру «хто демонстративно не виконає більше пунктів Меморандуму з МВФ», яку українське керівництво розігрувало останніми місяцями. Дехто в МВФ може бути просто по-людськи зацікавлений наказати українське керівництво за його брехливість, строптивість та нахабство. А заодно і наочно продемонструвати іншим своїм «пацієнтам», що буває, коли вимоги фонду не виконуються.

В результаті, щонайменше до закінчення президентських виборів, на черговий транш МВФ Україні розраховувати не доводиться. А це значить, що чекати доведеться щонайменше до березня наступного року. У цей період навіть невелика шокова подія може відправити економіку України у спадну спіраль.

Всередині країни дефолт уряду вже фактично відбувся

Уряд сплачує за поточне споживання Україною російського природного газу за рахунок кредитних ресурсів, щомісячний пошук яких коштує урядові надзвичайних зусиль. Судячи з повідомлень ЗМІ, уряд також різко наростив заборгованість з повернення ПДВ, майже вичерпав можливості збирання податків наперед, і при цьому все одно не спроможний здійснити всі необхідні бюджетні трансферти в повному обсязі.

Таким чином вже сьогодні наявне різке погіршення поточної платоспроможності уряду. В жовтні уряд був змушений сплачувати на внутрішньому ринку за своїми короткостроковими запозиченнями в гривні, які мають статус «гарантованих державою», понад 25% річних. Це більше, ніж відсотки за кредитами, які банки надають своїм приватним клієнтам!

Всередині країни більше немає інвесторів, які готові добровільно довірити уряду свої гроші. Тобто якщо брати ситуацію всередині країни, то уряд вже знаходиться в стані технічного дефолту.

Спадна спіраль може початися від будь-якого невеликого поштовху

Ситуація в українській банківській системі є дуже тривожною. Більшість українських банків є недостатньо прозорі і відверті, щоб можна було реалістично оцінити кількість «токсичних» активів у їхніх балансах. Проте постійні повідомлення про збільшення частки проблемних кредитів, незважаючи про анонсовану стабілізацію економіки, оптимізму не викликають. Якщо в найближчі місяці з'явиться хоч один новий проблемний банк, це може спровокувати «ефект доміно», який може «повалити» велику частину банківської системи України.

Штрафні санкції за недобір газу, які Газпром матиме право пред'явити Нафтогазу на початку січня цілком можуть спричинити банкрутство цієї державної компанії. Не факт, що при цьому уряд зможе уникнути необхідності взяти цей борг на себе, розплатитися за яким він буде неспроможний. Якщо ж почнеться чергова «газова війна», то її наслідки для фінансової позиції України напевне будуть ще руйнівніші.

Нарешті шокова подія може відбутися і поза межами України. Наприклад, фінансовий колапс у Латвії цілком може мати дуже негативні наслідки для фінансових інституцій, перш за все – шведських банків, які мають свої мережі в Україні.

Передвиборчий галас з високою економічною ціною

На цьому тлі більшість кандидатів на посаду президента демонструють дивне романтичне недбальство. Майже всі виступають з популістичними передвиборчими закликами на кшталт «посилення ролі «держави» в економіці», «проведення націоналізації «стратегічних підприємств» тощо. Такі заяви зовсім не сприяють підвищенню довіри інвесторів.

Віктор Янукович та Володимир Литвин проштовхнули підвищення соціальних видатків, добре розуміючи, що наразі ніякий уряд не зможе їх профінансувати.

Іронія долі для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка полягає в тому, що прийшовши до влади як реформатори, сьогодні вони такими залишилися такими лише у своїй риториці. Відмовившись від проведення непопулярних, але конче необхідних реформ, вони продемонстрували, що радше обанкрутять країну, ніж відмовляться від надії перемогти на виборах.

Передвиборчий галас навколо епідемії «свинячого» грипу сприяє розповсюдженню панічних настроїв. Ця «епідемія паніки» може розповсюдитися і на фінансову сферу.

Уроки на майбутнє

Економіка – річ прагматична. Романтиків вона не любить та періодично наказує кризами, коли багато людей втрачають свої отримані важкою працею надбання. Але таким чином економіка примусово дає уроки тим, хто не хоче вчитися прагматизму добровільно.

Наразі народ України підходить до моменту коли такий урок може розпочатися. Рішення, які призвели до цієї ситуації, ми зробили раніше.

Але це не значить, що зараз вже пізно щось робити. Життя не закінчиться, навіть якщо настане дефолт України. Прагматики всередині України мають готуватися дати відповіді на питання, на які не змогли дати гідної відповіді романтики.

четвер, 5 листопада 2009 р.

В Україну (як завжди – неочікувано) прийшли холоди і епідемія грипу

Українці схильні до паніки більше, ніж решта європейських народів

Останніми тижнями, як тільки в Україні похолодало, в західних областях різко збільшилась захворюваність на грип, а також зросла кількість випадків простудних захворювань. Громадськість довідалась про декілька десятків летальних випадків, а також про те, що серед захворілих декілька чоловік було діагностовано на так званий «каліфорнійський» або «свинячий» грип. В країні розпочалася помірна паніка.

На провідних телеканалах почалися гарячі дискусії, здебільшого за участю провідних політиків, на вічні теми: «хто винуватий?» та «що робити?». Враховуючи некомпетентність більшості українських політиків у питаннях медицини, їхню схильність до зловживання емоціями, а також дуже низький загальний ступінь довіри суспільства до владних інституцій, ці дискусії навряд чи сприяють зменшенню панічних настроїв.

Українська відмінність

Мешкаючи в Швейцарії та маючи багато контактів в Німеччиною, Ернст Рахаров добре ознайомлений з ситуацією навколо «свинячого» грипу в цих країнах. Перші звістки про появи цієї хвороби в світі викликали тут певну тривогу, а після перших випадків захворення на «свинячий» грип громадян Швейцарії та Німеччини приблизно півроку тому з'явилися передумови і для виникнення паніки. Але після того, як урядами були запроваджені відповідні заходи з інформування населення та підвищення епідеміологічного контролю, панічні настрої швидко згасли.

Здебільшого уряди просто втілювали рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). За прогнозами ВООЗ друга хвиля «свинячого» грипу очікувалась восени цього року і тому уряди провели низку превентивних заходів: інформування населення, створення запасів протигрипозних препаратів, розробка вакцини та підготовка до вакцинації населення тощо. На роботі Ернст Рахаров ще декілька місяців тому отримав пам'ятку, як вести себе у випадку епідемії, а також як поводитись у випадку виникнення симптомів захворення. Всі ці заходи сприяли підвищенню рівня пильності серед населення, а з іншого боку – зниженню панічних настроїв.

Якщо порівняти цю ситуацію із ситуацією в Україні, стає очевидним, що український уряд спочатку обмежився імітацією превентивних заходів на протязі підготовчої фази влітку цього року, а потім (на фоні передвиборчої кампанії) раптом вирішив продемонструвати гіперактивність, як тільки з'явилися певні ознаки епідемії. На управлінському сленгу така поведінка характеризується терміном «курча без голови» (анг.: headless chicken).

Поки грім не прогримить...

На перший погляд, така поведінка українських урядовців може здатися ефектною. Але для будь-кого, хто не хоче або не вважає можливим жити одним днем, це – шлях в нікуди. Та на жаль, таких людей ще далеко не більшість в Україні.

Натомість більшість українців, як і більшість братів-росіян, схильні до фаталізму: кому доля згоріти, той не втоне, і від «свинячого грипу напевне також не помре. То ж чи потрібно дивуватися, що обраний нами уряд не дуже схильний до планової структурної «нудної» роботи? Замість цього будь-який український уряд в «мирні часи» тяжіє до шапкозакидацтва, а в кризові – до показової гіперактивності, яка сприяє виникненню паніки серед населення.

Моя хата на краю світу

Ще одна особливість українського менталітету у тому, що українці мало цікавляться і намагаються зрозуміти події, що відбуваються в навколишньому світі. Складається враження, що Україна, географічно перебуваючи приблизно в центрі високоцивілізованої Європи, ментально продовжує перебувати «на задвірках світу».

Чим ще можна пояснити те, що більшість українців зненацька заскочила досить прогнозована подія, про яку постійно говорили провідні інформаційні агенції світу?

В розвинутих країнах з захворюваннями борються лікарі, в Україні – політики

І в Швейцарії, і в Німеччині перші особи держави не займалися інформаційною роботою з населенням та організацією превентивних заходів – ці обов'язки були покладені на відповідні державні органи: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство внутрішніх справ тощо. Котрі досить успішно справляються з покладеними на них завданнями.

Поведінка ж провідних українських політиків змушує думати, що не вміючи зробити до пуття власну роботу, вони надто охоче хапаються за чужу. Під час виборчої кампанії, ця їхня схильність ще більше підсилюється намаганням якомога більше заповнити собою екран телевізора.

Таким чином можна зробити висновок, що «кризи» та «епідемії» вигідні нинішній українській політичній еліті, а відтак – відбуватимуться в Україні регулярно. Принаймні допоки українське громадянство не замінить цю еліту.

Сьогоднішня «епідемія» грипу є лише загостренням хронічних хвороб суспільства

Нинішня «епідемія» «свинячого» грипу в Україні – гострий прояв хронічних хвороб суспільства: інфантильності, фаталізму, невігластва, безмірної жадоби до влади і грошей. На лікуванні саме цих хвороб краще зосередитись свідомому українському громадянству. Адже боротьба з епідеміями – в першу чергу річ превентивна.

На щастя, нинішній вірус«свинячого» грипу не є надто небезпечним. Наприклад, вірус «пташиного» грипу, у разі його мутації у форму, яка передається від людини до людини, на відміну від відомої форми, яка передається виключно від птаха до людини, є потенційно більш небезпечним. Свідомим українцям саме час братися за превентивні заходи, розпочавши лікування вже добре відомих хвороб суспільства.