Показ дописів із міткою Євро 2012. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Євро 2012. Показати всі дописи

вівторок, 3 липня 2012 р.

Хто не змагається – той не перемагає. І не виживає.

У футболі для того, щоб вигравати, треба багато тренуватися і багато змагатися. Щоб мати успіх у житті, треба робити те саме.

Чесна змагальність поступово зникла навіть з тих сфер життя в Україні, в яких вона була присутня за радянських часів:

- зі шкіл та університетів, оцінки в яких все частіше не заробляються наполегливим навчанням, а банально «купляються», і в яких навіть уроки фізкультури опинилися вихолощеними, щоб уникнути «понадмірного фізичного навантаження»;

- зі спортивних змагань, суддівство на яких також дуже часто не є безстороннім.

Певну чесну змагальність принесли у сферу економіки буремні 90-ті, коли через ринкові реформи та приватизацію з’явилася конкуренція у багатьох сферах виробництва товарів та надання послуг, яка була відсутня у радянські часи. Але зараз і у цій сфері спостерігається регрес, коли цілі галузі економіки опиняються під монопольним контролем, іноді – кримінальних картелів.

Але парадокс полягає у тому, що змагальність у суспільстві повністю зникнути не може. Люди завжди змагатимуться один з одним за життєві блага та кращі можливості. Проте за відсутності чесної змагальності, вона стає нечесною. У такому змаганні здебільшого перемагає не сильніший, здібніший, працьовитіший, а підступніший.

На жаль, цей феномен, що називають «негативною селекцією», або «відсутністю соціальних ліфтів» глибоко вкоренився в Україні (а також на переважній частині пострадянського простору).

За таких умов низька якість української еліти – закономірна. А разом з цим закономірним є і низький рівень життя.

Негативна селекція веде до загибелі української держави

Загальна деградація українського суспільства очевидна: від погіршення стану здоров’я громадян до зниження якості освіти, від погіршення загального стану інфраструктури до падіння рівня якості інституцій. В результаті українці або менше працюють, бо не можуть знайти прийнятну роботу, відповідну своїй не дуже високій кваліфікації – і відповідно мало заробляють. Або вони працюють багато, але неефективно.

Наприклад, можна довго і важко працювати на власному городі і за рахунок цього натурального господарства так-сяк забезпечити свою родину овочами та фруктами, але така праця в сучасному світі може гарантувати вам лише виживання у глибокій бідності. Тому що за рахунок неспеціалізованого натурального господарства ви не заробите грошей, які необхідні, щоб купити продовольчі товари, ліки, послуги освіти для ваших дітей (адже більш-менш якісна освіта в Україні де-факто давно вже є платною). Найголовніше – ви не зможете інвестувати і розвивати власне господарство, а відтак воно в кращому випадку буде стагнувати, а в гіршому – деградувати за відсутності необхідних добрив та засобів захисту рослин.

Деградація відбулася у великій кількості галузей економіки України і наразі наша країна недалека від того, щоб стати найбіднішою країною Європи. Дехто вважатиме, що після того, як ти опустився на саме дно, від нього можна «відштовхнутися» і зробити ривок вгору. Проте на практиці таке «дно» здебільшого виявляється лише уявним – падати нижче, на жаль, завжди можливо. До тих пір, поки соціальні зв’язки, які поки що якось тримають суспільство докупи, остаточно не розірвуться. І не почнеться громадянська війна.

У автора є відчуття, що за існуючих тенденцій в Україні ця межа може бути вже недалеко. Тому щоб уникнути жахів війни українцям треба скоріше припинити деградацію.

Сфальсифіковані вибори – квиток на війну

Гарною, і можливо – останньою, нагодою припинити деградацію є парламентські вибори, які відбудуться в жовтні цього року. Активна підготовка до них почалася вже давно:

· Владна партія, перелякана втратою влади, шукає «креативні» шляхи маніпулювання всенародним волевиявленням на всіх етапах цього процесу, не гребуючи при цьому порушеннями Конституції, прикладом чого є відверто силове проштовхування законопроекту про мови, або фабрикація «потрібного» рішення Конституційного суду, який частково позбавив права голосу майже півмільйона закордонних українців;

· Опозиція дещо кволо, але об’єднується, підкилимно розподіляє виборчі округи і намагається сформулювати спільну програму дій;

· Громадянське суспільство шукає моделі порятунку країни, від організації національного круглого столу, до висунення своїх жостких умов для опозиції, до формулювання завдань-мінімум на майбутні вибори;

· Пересічні громадяни переважно зайняті виживанням, накопичуючи при цьому протестний потенціал, який вони поки що не можуть реалізувати, бо все ще чекають на якогось дивовижного лідера, який виведе їх на вулицю.

Узагальнюючим вектором усього цього на погляд автора є перспектива брутальної фальсифікації виборів. Очевидно, що «вертикаль влади», яку вибудував Янукович, чесно програвати вибори просто не вміє, адже побудована вона не на принципах чесного змагання, а якраз навпаки. Тому природними для неї є прямий та непрямий підкуп виборців та членів виборчих комісій, залякування опонентів і підтасовка результатів.

Хто не вірить – хай подивіться на результати цьогорічних президентських виборів у Росії. Цікаво, що для Путіна, на відміну від Партії Регіонів, фальсифікація навіть не була життєво необхідною – він і так міг чесно перемогти, причому в першому турі. Тим не менш, вибудувана Путіним «вертикаль влади» «домалювала» своєму господарю зайвий десяток відсотків. Бо інакше не вміє.

А на що виявиться здатною «вертикаль» Януковича, яка у випадку чесних виборів очевидно що програє, а програвати для неї – смерті подібно?

І яка доля чекає країну, в якій буде запроваджена де-факто однопартійна система, яка в кращому випадку забезпечить збереження статус-кво, а в найбільш реалістичному – прискорення деградації? В той час, коли більшість громадян і так вже сильно незадоволені станом речей в країні?

Очевидно, що найбільш ймовірним наслідком стане соціальний бунт. Який за умов посилення поліцейської держави дуже легко може перейти у форму громадянського конфлікту. Хто не вірить – хай згадає, як розвивалися події у Сирії протягом останнього року.

Автор переконаний, що українському суспільству слід готуватися протидіяти найцинічній фальсифікації виборів за всю (і так вже надмірно цинічну) історію незалежної України. Бо цього вимагає простий інстинкт самозбереження.

Пора відроджувати позитивну селекцію на основі чесної змагальності

На жаль, багато українців щодо жовтневих виборів поки що налаштовані скептично. Вони не бачать привабливих кандидатів і звісно ж очікують фальсифікацій. Вони не бачать зв'язку між виборами та власним добробутом, а також збереженням миру у власній оселі. А дарма.

Українці прагнуть від виборів результату. Напевне, щоб депутати парламенту були святими і за сумісництвом – нобелевськими лауреатами. А яким чином їх оберуть – чесно, або не дуже – то є не дуже суттєвим.

Натомість в усталених демократіях вважають, що процес важливіший за результат. Навіть не дуже здібний депутат, але обраний за чесною змагальною процедурою, буде вимушений працювати на благо суспільства. Особливо, якщо прискіпливий контроль його діяльності буде здійснюватися не тільки під час виборів, а й після них.

Тож на що українцям краще витратити позитивні емоції, накопичені під час великого футбольного свята? Ось декілька ідей:

- Тримати на контролі процес висунення кандидатів у народні депутати – рух ЧЕСНО вже потурбувався про відповідні критерії;

- Вимагати від усіх політичних сил проведення відкритих праймеріз – вони підвищують рівень змагальності, мобілізують прихильників, стимулюють суспільну дискусію;

- Іти працювати у виборчі комісії – у кожній комісії має бути хтось, хто не продасться;

- Іти у волонтери до опозиційних політичних сил – можливо вони того і не заслуговують, але краще демократизувати їх зсередини;

- Обов'язково проголосувати на виборах за якусь з опозиційних сил – провладні собі і так щось «намалюють».

Вибори – це процес, життя – це також процес. Від змагальності перших напряму залежить якість останнього.

PS: автор є великим симпатиком руху ЧЕСНО, хоча (поки що) і не є його активним учасником

неділя, 20 березня 2011 р.

Енґадинський лижний марафон 2011

Автор підвищує кваліфікацію. Цього разу – спортивну :-)

Минулого року автор вже детально описував свою першу участь в Енґадинському лижному марафоні. Поступово участь у цьому найбільшому спортивному святі Швейцарії стає для автора традицією – цього року він стартував у Малойі вже вдруге.

Цього року все було майже так само: загалом майже 12 тис. учасників, така ж чудова організація та піднесений настрій, ті ж автобуси, що поправляли учасників на старт, та ті ж самі військові вантажівки, щоб транспортувати речі учасників з місця старту на місце фінішу.

Тільки погодні умови випали дещо складнішими: в ніч перед стартом, а також протягом забігу йшов сніг, а по свіжому снігу бігти завжди важче, навіть попри незвично попутній вітер.

Дякуючи доброму результату минулого року, в цьому році автор стартував вже разом з третьою стартовою групою, так званим «Основним класом А» (нім.: Haupklasse A), замість останньої п'ятої групи «народних бігунів» як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш більші можливості показати кращий результат, адже через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені. Цьогорічне слайд-шоу дає щодо цього добре уявлення.

Краща стартова позиція, а також тренування майже кожної суботи протягом всього зимового сезону дали свій результат: попри менш сприятливі погодні умови, ніж торік, автор покращив свій результат на 7 хвилин, до 2 годин 38 хвилин, і більш ніж на 1000 позицій – своє місце в загальному заліку серед чоловіків. Крім того, автор став другим серед тринадцяти учасників зі свого селища. Тож наступного року можна спробувати позмагатися вже за сільську першість :-)

Коли в Енґадині з'являться українці?

Цього року в Енґадинському лижному марафоні взяли участь бігуни з 37 країн, включаючи навіть такі не надто «лижні» країни як Австралія, Мексика та Об'єднані Арабські Емірати. Шкода, що знову, як і минулого року, не було жодного учасника, що приїхав би з України. Для прикладу: цього року в марафоні приймали участь 101 бігун з Росії, 11 бігунів – з Польщі, 41 – з маленької Словаччини. Тож автор дуже сподівається, що наступного року зможе зустріти в Енґадині хоча б одного співвітчизника.

субота, 20 березня 2010 р.

Як організувати спортивне свято

Автор прийняв участь у лижному марафоні в Швейцарських Альпах

Автору повезло, читаючи повідомлення ЗМІ про формування нового українського уряду, що м'яко кажучи надмірного оптимізму не викликали, він мав добрий привід плекати також і позитивні сподівання – минулої неділі він вперше в житті прийняв участь у лижному марафонському забігу.

У Швейцарії кожного зимового сезону проводяться декілька лижних марафонів, але найпопулярнішим від усіх є забіг у мальовничій альпійській долині Енґадін, в де розташований всесвітньо відомий лижний курорт Санкт Моріц. Цьогорічний забіг в Енґадині був вже 42 за рахунком і в ньому прийняли участь близько 11 тис. лижників.

Автор був одним із них. Отримавши масу позитивних емоцій, він при цьому не може не відмітити відмінну організацію цього масштабного заходу. Його співвітчизникам, які готуються приймати в себе чемпіонат Європи з футболу у 2012 році, напевне буде буде цікаво почитати, як швейцарці заробляють собі у світі репутацію добрих організаторів.

Готуй захід ретельно і постійно говори про успіхи під час підготовки

Колись автор, поламавши під час прогулянки на лижах одну з палок, вимушений був добігати коло «на одній палці». Коли він розповів про це своєму колезі по роботі, той зауважив, що якщо б таке трапилося під час Енґадинського марафону, то там замість поламаної палки авторові дали б нову, давши можливість нормально добігти до фінішу. Це зауваження вперше привернуло увагу автора до Енґадинського марафону.

Проводячи декілька років тому зимову відпустку у тій мальовничій місцевості, автор звернув увагу на численні нагадування про майбутній тогорічний марафон, який звичайно проводиться другої неділі березня: траса марафону була завчасно окремо позначена, місце старту на замерзлому озері поблизу селища Малойя облаштували також завчасно, а численні спеціалізовані магазини, які продають та пропонують напрокат бігові лижі та відповідне знаряддя, зваблювали покупців гаслами, що саме вони найкращим чином оснастять вас для марафону.

З усього було видно, що для всіх мешканців долини, головним джерелом доходів якої є туризм, марафон є дуже важливою подією, до якої ретельно готуються. При цьому успішне завершення чергового етапу підготовки використовується як привід для реклами заходу. Цілком у відповідності до німецького прислів'я: «Tue Gutes und sprich darüber» – «Роби добре і кажи про це».

Послуга не обов'язково має бути дешевою, але вона має бути зручною

Зареєструватися для участі у марафоні найпростіше в Інтернеті, також через Інтернет можна сплатити відповідний збір за право стартувати. Він тим нижчий, чим раніше реєструєшся, якщо встигнеш до 31 грудня попереднього року – збір складає 100 швейцарських франків або 67 євро. Для багатьох українців це може здатися чималою сумою. Проте насправді «право стартувати» передбачає ще й купу додаткових послуг:

  • отримання стартового номера з чипом, який фіксує як фінішний, так і проміжні (приблизно кожні 10 км) результати під час забігу;
  • білет від будь-якої станції регіональної залізниці до Санкт Моріцу та назад, а також доставку із Санкт Моріцу до місця старту автобусом, а потім назад від місця фінішу до Санкт Моріцу потягом;
  • доставку особистих речей, які можна віддати на старті та отримати назад на фініші;
  • спеціальні підживлюючі напої, їжу, а також медичну допомогу під час забігу та на фініші;
  • вже згадану можливість отримати запасну палку замість поламаної;
  • ну і нарешті – кожний учасник марафону за декілька тижнів перед стартом отримує спеціальну газету з усією інформацією щодо майбутнього забігу: що, де, коли і як.

Для Швейцарії це – типовий приклад: коли послуга можливо є й недешевою, але вона «інтегрована», тобто включає в себе все, щоб під час користування цією послугою вже більше не думати про гаманець. Відсутність необхідності за все платити окремо дозволяє економити час та нерви, безперешкодно насолоджуючись бадьорою та піднесеною атмосферою заходу.

Як це було: напереддень

Автор зі своєю дівчиною приїхав у гори вже у п'ятницю ввечері для поступової адаптації до гірських умов, адже траса марафону пролягає на висоті 1700-1800 метрів над рівнем моря. Зупинилися ми у старого доброго знайомого Отмара – лижного ентузіаста та марафонця з великим стажем, який, між іншим, скоро святкуватиме своє 60-річчя.

У суботу зранку ми відвезли свої лижі в спеціалізований магазин, який надає послугу з підготовки лиж спеціально для марафону: відповідно до прогнозу погоди та якості снігу майстри чаклують над лижами цілий день (!), наносячи три шари різної мастики – кожного з них має вистачити приблизно на третину дистанції і при цьому кожний за ідеєю повинен відповідати консистенції снігу о тій порі дня. Ця послуга обійшлася нам аж у 60 франків за пару лиж, але слід віддати належне – на таких «швидких» лижах автор до цього ще ніколи не бігав.

Поки наші лижі набували необхідної кондиції, ми поїхали в Санкт Моріц отримувати стартові номери. Там перед лижним центром була влаштована «марафонська тусовка», де можна було зустріти старих знайомих, а також ярмарок, де провідні виробники бігових лиж, оснащення, спортивного одягу і т.і. демонстрували свої найсучасніші розробки.

Стартові номери дуже організовано видавали одразу більше 10 чоловік, кожний відповідальний за свій діапазон. У великому конверті разом з полотняним номером лежав ще й пластиковий мішок, промаркований відповідно до номеру, щоб перед стартом можна було позбавитися від непотрібних під час забігу теплого одягу та взуття.

Перед стартом

У день марафону в неділю ми піднялися ще до п'ятої ранку, щоб встигнути на потяг до Санкт Моріцу. Машиною можна було б їхати і пізніше, але Отмар сказав, що потягом завжди спокійніше, до того ж, як вже згадувалося вище, учасники марафону користуються ним безкоштовно.

Приїхавши в морозний Санкт Моріц о сьомій ранку, ми, знову ж слідуючи старій отмаровій традиції, пішли до готелю поблизу вокзалу пити чай та каву. Усих учасників марафону там обслуговували з великою пошаною. Декілька таких учасників буквально ввалилися в готель, одягнуті у шотландські клітчаті спідниці та у супроводі шотландської музики. Вони, як і багато інших учасників – хто у заячих костюмах, хто з крильцями янголів, хто навіть у великих мексиканських брилях – мали на меті передусім весело та активно провести час. Спортивний результат для них був скоріше другорядним.

Для того, щоб вчасно доставити всіх учасників марафону до місця старту у Малойі, до Санкт Моріцу напередодні були звезені великі автобуси-гармошки з усіх навколишніх районів Швейцарії. Один з таких автобусів і привіз нас у Малойу за годину перед стартом.

Місце старту нагадувало великий мурашник. Підготувавшись до старту, кожний пакує непотрібні під час забігу речі у згаданий вище пластиковий мішок і відносить його до «своєї» військової вантажівки, відповідно до накресленого на ній діапазону стартових номерів. Всього марафон обслуговували близько 30 таких вантажівок. Як зауважив один знайомий швейцарець – швейцарська армія час від часу має робити і щось корисне.

Старт

Старт 11 тис. чоловік має бути добре організованим. В Енґадині він відбувається в 5 етапів: першими о 8:40 стартують приблизно 1200 бігунів з найвищою кваліфікацією, п'ятьма хвилинами пізніше стартують наступні 1300 чоловіків та жінок, поступово розрив між групами та розмір груп зростає, аж поки нарешті о 9:20 не стартує майже трьохтисячна група так званих «народних бігунів» (нім.: Volksläufer).

Не маючи попередньої кваліфікації, автор потрапив до цієї останньої категорії.

На старті траса марафону в ширину має не менше 50 метрів, але й цього для тисяч людей замало, відтак бігуни шикуються в шеренги. Дехто намагається прийти на старт раніше, та покласти лижі ближче до стартової лінії, застовбивши собі місце на чолі своєї групи. Проте Отмар застеріг від такої тактики: не кожен потім перед стартом серед великої маси людей встигає знайти свої лижі. Щоб знову побачити свої лижі такі невдахи змушені чекати, поки всі поїдуть, і в результаті опиняються позаду всіх.

Щоб бігуни на старті не мерзли на десятиградусному морозі, їх під музику розважає завзятий «заводила», який заохочує робити розігрівальні вправи та постійно оголошує, скільки часу ще залишилося до старту.

На дистанції

Нарешті отримавши команду стартувати маса «народних бігунів» починає повільно набирати швидкість. Щільність така, що треба бути дуже уважним, щоб не наступити на палки тому, хто їде попереду, та не підставляти свої палки тим, хто їде позаду. Час від часу це все ж таки трапляється, якщо винуватець ти – маєш чемно вибачатися.

Перші десять з лишком кілометрів дуже комфортні – траса, що здебільшого проходить по засніженому льоду озера, є відповідно дуже рівною та широкою. Таким чином, є гарна можливість обганяти тих, хто їде повільніше. Але робити це треба якомога коректніше: не підрізаючи і не відтісняючи вбік – нахаб в Енґадіні, як і у Швейцарії загалом, дуже не люблять.

Особливо актуальним це правило стає на наступних десяти кілометрах, які проходять через пагорби та ліс, в якому траса місцями звужується до трьох-чотирьох метрів. У таких місцях, особливо на підйомах, обгін стає практично неможливим – всі шикуються у колону і підніматися в ногу разом з іншими.

Друга половина дистанції дещо простіша за першу, але тут починаєш відчувати втому і спрагу, тому дуже доречними є теплі напої, які кожні 5 кілометрів пропонують у паперових стаканчиках. Пропонують також шматочки фруктів та виноградний цукор, крім того, якщо є потреба, можна звернутися з приводу заміни палки або по медичну допомогу. Наприклад, Отмар, який відчув біль у спині, заїхав у медпункт, де одразу отримав швидкий масаж спини, і через декілька хвилин поїхав далі.

Також на дистанції було багато фотографів, які намагалися сфотографувати кожного учасника. Свої фотографії, шукаючи за стартовим номером, потім можна подивитися в Інтернеті і за бажання придбати або велику електронну, або паперову версію.

Фініш

На фініші також була встановлена камера, яка фіксувала фініш усіх учасників, таким чином, щоб його можна було пізніше подивитися в Інтернеті.

На фініші учасників також чекали напої, рисовий пиріг, а також відчуття того, що ти чогось досяг.

Забравши свої речі з тієї самої військової вантажівки, ми на потязі поїхали назад до Санкт Моріцу. На залізничній станції, яка до речі була збудована лише заради марафону, Отмар зустрів сусіду зі свого селища – літнього чоловіка, на вигляд близько 55 років. Коли ми вже сиділи у потязі, трапилася анекдотична ситуація: тому чоловікові на мобільний зателефонувала дружина, поздоровила, але тут же запитала, чому він цього року прибіг з результатом, на 15 хвилин гіршим, ніж результат попереднього року? Результат чоловіка вона оперативно дізналася з Інтернету і очевидно не змогла стриматися.

Наостанок декілька фактів

Стартовий збір, який сплачують учасники, ніколи не покрив би всіх витрат на організацію грандіозного спортивного свята, якби в організації не приймали б участі близько півтори тисячі волонтерів. Більшість цих волонтерів – місцеві жителі, які розуміють, що працюють не даремно, адже новина про їхнє прекрасне спортивне свято розходиться по всьому світу і є чудовою рекламою для туристів.

Енґадинський марафон має статус народного забігу. Підтвердженням цього є те, що вік найстаршого учасника цьогорічного забігу дорівнював 91 року, а крім того, на старті «заводила» оголосив імена декількох літніх учасників, які цього року приймали участь у марафоні вже у 42 раз, тобто не пропустили жодного забігу з самого початку його історії!

Ну і якщо когось цікавить результат автора: близько 2 годин 45 хвилин – для початку напевне непогано. Наступного після марафону понеділка сусідка автора по площадці привітала його словами: «Вітаю з добрим виступом на Енгадинському!» – виявляється місцева газета оприлюднила перелік усіх учасників марафону з навколишньої місцевості. Серед загалом 12 учасників із свого селища автор посів 4 місце. Отже наступного року можна спробувати позмагатися за одне з призових...

субота, 14 червня 2008 р.

Євро 2012 через призму Євро 2008

Минулої суботи в Австрії та Швейцарії розпочався Євро 2008. Вперше в житті Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за подібним заходом, знаходячись в його епіцентрі.

Він не є фанатом футболу, бо вважає, що ліпше грати самому, ніж спостерігати як грають інші, але з посиленим інтересом спостерігає за організацією заходу. Як переважна більшість українців Ернст Рахаров сподівається, що наступний чемпіонат Європи з футболу таки відбудеться в Україні. Можливо його інформація про організацію цьогорічного чемпіонату в Швейцарії буде корисною організаторам Євро 2012, а також пересічним українцям.

Будемо певні, ситуація в Австрії і Швейцарії докорінно вирізняється від ситуації в Польщі і Україні. В той час, коли для Австрії і Швейцарії питання базової інфраструктури (шляхи, аеропорти, готелі і т.п.) можна вважати вирішеним і без допомоги Євро, то питання стадіонів вийшло на перший план: в цих порівняно маленьких країнах без міст-міліонників, не рахуючи Відня, ніколи не було великих стадіонів. Після довгих дискусій було вирішено не витрачати кошти платників податків на їх будівництво, бо постійної потреби в таких стадіонах в цих країнах немає. Натомість було вирішено сприяти встановленню великих телеекранів на вулицях, вокзалах, та в кафе. Бо для фанів найважливіше перебувати в компанії собі подібних, а бажання спостерігати за грою безпосередньо на стадіоні не таке вже й непереборне. Після ж матчу всі завзяті вболівальники все одно стікаються до барів, кафе та бірґартенів щоб або відсвяткувати перемогу, або втішати однин одного після поразки.

Саме на тому, щоб створити найцікавіші та найкомфортніші умови для вболівальників з усієї Європи, були сконцентровані зусилля організаторів чемпіонату. Минулого тижня Ернст Рахаров брав участь в фаховій конференції в Цюриху, присвяченій якості обслуговування клієнтів, одним із виступаючих на якій був Бенедікт Вайбель – головний організатор швейцарської частини чемпіонату, такий собі швейцарський аналог Євгена Червоненка. З його виступу Ернст Рахаров зрозумів, наскільки різними є підходи до організації подібних заходів в Україні та Швейцарії. В Швейцарії головною метою є використати унікальну нагоду для покращення сприйняття Швейцарії як туристичної країни. Мета є довгостроковою, тому була проведена велика роз’яснювальна та агітаційна робота з тим, щоб забезпечити найвищу якість послуг для вболівальників, але при цьому стримати фірми від короткотермінового підвищення цін у погоні за швидким прибутком. Швейцарці звикли мислити довготерміново, тому прикладів нажитися на вболівальниках практично не спостерігається.

Серед інших організаційних заходів хотілося б виділити можливість використання квитка на стадіон в якості проїзного протягом 36 годин по всій Швейцарії, що дає можливість вболівальникам поїхати на екскурсію будь-куди на території країни на наступний день після матчу. Спеціальні курси були проведені для 50 тисяч поліцейських, таксистів, офіціантів і іншого обслуговуючого персоналу, через призму спілкування з яким футбольні туристи будують уяву про країну загалом. Всіх кого необхідно інформували про традиції фанів з різних країн і вчили адекватно реагувати на їхню поведінку. Наприклад, голландські вболівальники мають традицію, сідати на асфальт, перечікуючи червоний сигнал світлофора. Коли загоряється жовтий сигнал – вони його вітають голосними схвальними вигуками, бо насправді він є помаранчевого кольору – кольору Голландії. А на зелений вони потім спокійно переходять вулицю.

На противагу цьому, в Україні вся дискусія з організації Євро 2012 обертається навколо інфраструктури, яку потрібно побудувати. Не применшуючи важливості інфраструктури, Ернст Рахаров вважає, що такі фактори як гостинність, життєрадісність, цікаві традиції, простота всіх процедур та можливість легко зорієнтуватися та порозумітися без перекладача грають не менш важливу роль в тому, з яким враженням футбольний вболівальник залишить Україну. І чи стане він після цього добровільним агітатором за європейське майбутнє України.

По закінченні виступу Бенедікта Вайбеля Ернст Рахаров використав нагоду особисто з ним поспілкуватись, щоб дізнатися його думку про організаторів наступного чемпіонату. І почув декілька цікавих речей. Першою була добра новина, що поляки та українці вже зараз досить інтенсивно контактують з організаторами цьогорічного чемпіонату і здається ніхто не збирається вдруге винаходити велосипед. Але другою тезою пана Вайбеля було те, що виходячи із його досвіду спілкування з представниками обох країн, поляки і українці є дуже різними, набагато більш різними, ніж швейцарці та австрійці. І це, на його погляд, може серйозно ускладнити координацію дій і являє собою найбільший ризик для всього заходу. Третьою тезою була констатація факту, що в українців більше грошей, ніж у поляків. За рахунок олігархів, зрозуміло, та все ж таки. І заключною тезою була віра пана Вайбеля в те, що Євро 2012 попри все таки відбудеться в Польщі та Україні. Так само як відбудеться чемпіонат світу 2010 року в Південній Африці, незважаючи на тимчасову політичну нестабільність в цій країні, що має місце в останні місяці.

Судячи із інформації про підготовку до Євро 2012, що надходить з України, все це дійсно поки виглядає як олігархічний проект, який ще не отримав всенародної любові та підтримки. Але якщо українські олігархи зможуть перетворити Євро 2012 на дійсно народний проект, тоді він має всі шанси навіть перевищити сподівання його ініціаторів. Бо тоді народ зробить неможливе: він змусить українських політиків злагоджено працювати на майбутнє країни.