Показ дописів із міткою Демократія в Україні. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Демократія в Україні. Показати всі дописи

неділя, 25 травня 2014 р.

Поспіх страшніший за другий тур

У неділю я з родиною поїду голосувати в посольство в Берн та підтримаю Анатолія Гриценка

Коротко про той вибір, який я зроблю 25-го травня.

Після відмови Петра Порошенка від публічних дебатів я вирішив, що я не готовий підтримати його в першому турі виборів. Аргумент щодо того, що Україні потрібен легітимний президент якнайскоріше я розумію, але для мене головним словом в цьому аргументі є слово легітимний. Я переконаний, що легітимність здобувається насамперед в публічних дискусіях. Якщо Петро Олексійович піде на публічні дебати перед другим туром виборів – тоді я цілком допускаю для себе можливість підтримки його в другому турі.

В першому ж турі я вирішив підтримати Анатолія Гриценка. Головні аргументи чому я так зроблю залишаються подібними до тих, які я вже наводив напередодні голосування у 2010 році.

Що ж стосується нагальності отримання Україною легітимного президента, то я переконаний, що додаткові три тижні країну не вб’ють. У зовнішній політиці нинішній тимчасовий український уряд вже й так виглядає досить впевнено. У внутрішній – не дуже впевнено, але тим не менш він досить впевнено контролює ситуацію у більшості областей. Я не думаю, що наявність президента, ким би він не був, здатна привести до швидкого покращення внутрішньої ситуації. Тому додаткові три тижні погоди не зроблять.

Багато хто висуває аргумент, що за наявності президента можна запровадити військовий чи надзвичайний стан на Донбасі і за рахунок цього швидко і успішно завершити АТО. Я такої думки не поділяю. Мені очевидно, що конфлікт на Донбасі скоріше за все не вдасться розрішити швидко за будь-яких умов, надто вже глибинні й широкі його причини. Я переконаний, що фактором успішного проведення АТО є не стільки офіційне запровадження військового стану, скільки наявність боєздатної армії, навченої воювати в умовах міста (чому в українській армії ніколи не навчали), наявність і добре володіння високоточною повітряною зброєю, а також наявність розгалуженої розвідувальної мережі на окупованій терористами території. Щоб отримати всі ці речі необхідно тривалий час наполегливо працювати. При чому працювати можна і треба вже зараз, наявність чи відсутність офіційного президента в цьому нічого принципово не змінює.

Якою б тривожною не була ситуація в Україні, але стару істину ніхто не відміняв: поспіх потрібний лише під час полювання на блох. Якщо буде другий тур виборів, кандидати в президенти зможуть краще підготуватися до майбутнього виконання президентських обов’язків, а суспільство – матиме додатковий час, щоб обрати кращого з них.

пʼятниця, 22 листопада 2013 р.

Епізод останній: НЕ СИДИ ВДОМА. ІДИ!

Тільки вийшовши на вулицю українці перестануть бути масою пасивних заручників і змусять рахуватися із собою

Янукович зірвав підписання угоди про асоціацію з ЄС. Для автора – прогнозовано. Але все одно дуже неприємно. Напевне, ще й тому, що зробив він це з притаманним йому особливим цинізмом.

Формулювання «Призупинити процес підготовки до укладання Угоди» не повинно нікого вводити в оману – це просто спроба показати Росії, що ми все ще можемо від неї «втекти» і таким чином «видурити» у Путіна ще більшого відступного.

Янукович не переймається цивілізаційним вибором. Лише власним виживання та збагаченням.

Після подій цього тижня стало остаточно зрозуміло, що Янукович ніколи не переймався якимось там цивілізаційним вибором. Для нього мова йшла і йде виключно про його власну матеріальну вигоду та перспективу довічного володіння головним кріслом в Україні.

Довічного, тому що він розуміє, на які ризики наражатиметься, як тільки втратить владу.

Тому в найближчій перспективі, найбільший клопіт Януковича – це президентські вибори у 2015 році.

Очевидно, що в контексті цього «клопоту» він останнім часом і зважував переваги та недоліки різних сценаріїв зовнішньої політики. Головними серед цих сценаріїв скоріше за все є наступні:
1. Підписання угоди з ЄС.
2. Вступ до МС.
3. Третій шлях.

Підписання угоди з ЄС зробила би Януковича більш прийнятним кандидатом для виборців Заходу та Центру України, підвищуючи ймовірність відносно чесної перемоги. Але з іншого боку, Тимошенко на свободі могла цю перевагу певним чином нівелювати. В той час як відверто ворожі дії Росії на торгівельному та пропагандистському фронті спричинили б падіння популярності у базових для Януковича Східних та Південних регіонах. Тож можна припускати, що президент вирішив, що угода з ЄС не допоможе йому чесно виграти вибори. В той час як «гамівна сорочка» угоди з ЄС обмежувала б свободу дій під час вибору сценаріїв їх фальсифікації.

Схоже, що вступ до МС з самого початку вважався Януковичем найбільш радикальним сценарієм. Тому що в такому випадку великий вплив на його особисту долю матиме Путін, якому Віктор Федорович не довіряє. Крім того, в міру поглинання України Росією, цей сценарій має найбільший потенціал розколу України, в результаті якого рідні Януковичу Єнакієве та Донецьк можуть опинитися по інший бік фронту від милого Януковичу Межигір’я.

Тому виглядає, що Янукович, як і українська козацька старшина у 17-18 сторіччях, намагається обрати третій шлях: бути незалежним, але спертися на Росію. Проте з історії очевидно, що цей шлях звичайно закінчується поглинанням України Росією. Тобто все одно поступово перетвориться на сценарій №2. Напевне Віктор Федорович розраховує, що йому до кінця йти не доведеться. А там якось воно буде. Те ж саме мислення, як і в сумнозвісної козацької старшини…

Досить перейматися Януковичем. Час подбати про мирне майбутнє власних дітей.

У будь-яких розкладів, які зважує Янукович є один дуже вразливий бік – він не вважає за потрібне заважувати на думку людей, особливо інтелектуалів. До цього часу така поведінка президента була цілком оправданою – за виключенням декількох не надто резонансних акцій, українська громадськість переважно залишалася пасивною до будь-яких зловживань владою, до яких вдавався Янукович.

Але схоже, що зараз багато людей почали усвідомлювати як вони дали себе ошукати. І з’явилася надія, що громадяни, хоч і запізніло, але гучно нагадають про себе.

Я не вірю, що Янукович змінить своє рішення щодо підписання угоди з ЄС під тиском Майдану. В його очах це було б сигналом відвертої слабості, що ще більше заохотив би численних його опонентів домагатися повалення його влади вже зараз.

Але побачивши багатолюдний збурений Майдан Янукович може змиритися з іншим вкрай важливим рішенням: почати готуватися до мирної та планомірної передачі влади у 2015 році.
І якраз заради цього сьогодні варто йти на Майдан!

Бо якщо Януковича не змусити відступитися у 2015 році, то все більш реальним стає наступний жахливий сценарій: вщент сфальшовані вибори – стихійна громадянська непокора на Заході та в Центрі – заохочувані Росією сепаратистські рухи на Сході та Півдні – розкол країни і кривава громадянська війна.

Запобігти війні – дуже шляхетна та надзвичайно корисна справа. І не важливо, чи реалістичні на сьогодні заклики до Януковича про поновлення шляху на євроінтеграцію. Головне – країна, в якій громадяни вважають за потрібне самоорганізовуватися та впливати на своє керівництво, автоматично стає частиною Європи.

неділя, 31 березня 2013 р.

Епізод 3: Сніговий душ для розімлілої жабки

Раптовий снігопад наприкінці березня активізує київське громадянське суспільство

Місяць пройшов з моменту публікації попереднього епізоду української битви за цивілізаційний вибір. За цей час автор встиг традиційно взяти участь у Енґадінському лижному марафоні: цього року забіг вийшов навіть ще більш швидким ніж торік, тож результат вдалося покращити ще на 9 хвилин до 2 годин 5 хвилин – черговий особистий рекорд. Проте 1918-те місце у загальному заліку серед чоловіків все ж виявилося трохи нижче минулорічного 1821-го.

Україна ж в цей час взяла участь у черговому саміті Україна – ЄС. Але по прошесті місяця з того часу можна робити висновок, що практичних результатів саміт на жаль не мав. Віктор Янукович вперто не розуміє ні дипломатичної, ні навіть вже прямої мови європейських чиновників, навіть тих, кого прийнято вважати друзями України, або ж навіть особистими друзями пана Януковича.

Для автора така поведінка українського «царя», не стала несподіванкою. Втім все одно прикро було спостерігати відносну бездіяльність української громади, яка так легко погоджувалася на те, що стратегічний цивілізаційний вибір країни (очевидно, що на користь нового союзу з Росією) буде зроблено без її участі.

Цю ситуацію влучно прокоментував один з друзів автора: «Україна перебуває у стадії класичного застою. Але українці намагаються цього не помічати, як ті жабки в каструлі, яку повільно підігрівають на слабкому вогні».

І ще два тижні тому, практично не було ніякої надії на те, що цих жабок щось здатне ошпарити так, щоб спрацював рефлекс самозбереження і вони вистрибнули із згубної каструлі.

Аж раптом тиждень тому в Києві добряче захурделило, в результаті чого, щонайменше київська громада відчула різкий «температурний шок». І нехай замість черпака з окропом цей шок спричинили холодний сніг та пронизливий вітер – разом із відверто неадекватною реакцією на них з боку місцевого керівництва, що призвела до колапсу всієї транспортної інфраструктури Києва – але результат той самий: громада почала розуміти, що «це також і наша війна» і що намагаючись відсторонитися від тривожних подій в країні, вона в цій війні точно програє. А так громада поки що має свій шанс змінити ситуацію на свою користь.

Краще погані вибори, ніж добра війна

Дуже символічно – сніговий шок трапився менш ніж через тиждень після того, як провладні фракції у Верховній Раді відмовилися призначати чергові вибори мера Києва та Київради, маніпулятивно апелюючи до Конституційного Суду, який начебто спочатку має винести своє рішення про дату цих виборів. Враховуючи, що Конституційний Суд де-факто перебуває під контролем президента Януковича, можна сміло прогнозувати, що його рішення було б про відстрочення виборів у Києві до 2015 року – тобто збереження нинішнього нелегітимного (але водночас – підконтрольного президенту) керівництва міста, щоб створити кращі передумови для маніпуляцій з метою переобрання Януковича на другий президентський термін.

Про один з варіантів такої маніпуляції – вибори президента в один тур – нещодавно написав в своєму блозі журналіст Української правди Сергій Лещенко.

Таким чином поставала реальна перспектива того, що більш-менш демократичних виборів в Україні в осяжному майбутньому взагалі не буде. А відтак суттєво зростав ризик майбутніх великих потрясінь. Адже історичний досвід свідчить, що якщо немає виборів, то рано чи пізно відбувається або революція, або війна. І те, і інше найчастіше має руйнівні наслідки для країни. Хто не вірить – хай подивиться на арабські країни, де позаминулого року розпочалася хвиля революцій, а особливо – на Сирію.

В цьому сенсі зловісні пророцтва Михайла Дубинянського на Українській правді у статті «Запах крові» можливо і є дещо перебільшеними, але і необґрунтованими їх назвати дуже важко.

Тож шокована наслідками снігопаду громада Києва крім неефективності нинішнього керівництва міста має ще один вагомий аргумент на користь проведення виборів у Києві у червні цього року: тому що інакше готуватися в Україні доведеться вже не до виборів, а до чогось набагато гіршого…

Тому автор підтримує тих громадянських та опозиційних активістів, які наступного вівторка 2 квітня прийдуть під Верховну Раду вимагати призначення виборів в Києві на 2 червня цього року.

Кіпрський шок для українського бізнесу

В той час, як громада Києва потерпала від наслідків рекордного березневого снігопаду, деякі більш заможні громадяни України мали інший клопіт: вони переживали за долю своїх статків на Кіпрі, який став черговою жертвою фінансової кризи в Єврозоні. Наразі ситуація виглядає так, що власники, які мають більше 100 тис. євро на рахунках у якомусь із двох найбільших кіпрських банках, втратять щонайменше половину своїх грошей. За різними оцінками, прямі втрати українського бізнесу від цього «підстриження» вкладів (від англійського haircut) можуть скласти від 1 до 3 млрд. євро.

Але ситуація суттєво ускладнюється ще й тим, що решта фінансових активів на Кіпрі також виявилась де-факто заблокованою через запровадження урядом острова контролю над грошовими потоками. Отже відпрацьовані схеми «оптимізації оподаткування» за використанням кіпрських «прокладок» виявилися також зруйнованими.

В короткостроковій перспективі все це скоріше за все негативно відіб’ється на ситуації в українській економіці, яка і без того вже перебуває у «колаптоїдному стані».

Але у більш довгостроковій перспективі, кіпрські події цілком можуть справити і позитивний вплив на Україну (а також Росію – найбільшого клієнта кіпрських «оптимізаторів»). Бо бізнесмени на пострадянському просторі вперше отримали болючий урок: хоч якими б привабливими не виглядали умови оподаткування та ведення бізнесу, які пропонує карликова офшорна юрисдикція, вона ніколи на зможе гарантувати захист капіталу порівняний з тим, який може запропонувати велика респектабельна країна, фінансова стабільність якої гарантується стабільними податковими надходженнями.

Загалом існують три категорії юрисдикцій, де українські олігархи, мінігархи та просто бізнесмени можуть зберігати свої активи:

1. У себе в країні. Так, для цього потрібно інвестувати свій час та гроші у запровадження стабільних прав власності та прозорих правил гри. І тому все це більшість цинічних бізнесменів пострадянської доби донедавна вважали відверто зайвим. Але кіпрське «підстриження» може допомогти їм усвідомити очевидну істину: потенційно найнадійнішим місцем зберігання статків є своя власна країна.

2. В іншій країні – стабільній і респектабельній. Тільки тоді треба потурбуватися про те, щоб у тамошніх правоохоронних органів не виникло недобрих підозр щодо походження розміщуваних там активів – підозр щодо їхньої незаконності або корупційності. При цьому місце здійснення незаконних або корупційних дій поступово ролі не грає. Відтак і в цьому випадку краще зробити так, щоб твоя країна також сприймалася як стабільна та респектабельна.

3. На «чудо-острові» типу Кіпру. Але при цьому слід усвідомлювати суттєвий ризик того, що рано чи пізно, всі свої активи на такому острові можна втратити.

Смерть Олігарха

Автор не може згадати, коли саме будучи студентом у «бурхливі 90-ті» він почув новомодне тоді слово «олігарх», але він точно пам’ятає, що спочатку це слово найчастіше асоціювалося з Борисом Абрамовичем Березовським. Чи може так статися, що безславна і «нагла» смерть Олігарха №1 ознаменує початок кінця олігархів на пострадянському просторі?

Щодо всього простору – не певен. Але певен, що більшості нинішніх українських олігархів доведеться або піднапружитися і постаратися стати більш-менш респектабельними європейськими бізнесменами, або звикати до більш частих викликів «на ковер», причому вже до Кремля, або як Березовський – безславно і безпорадно добувати свій вік в екзилі.

неділя, 24 лютого 2013 р.

Епізод 2: Напередодні саміту

20130223_cna400 Пристрасті розпалюються напередодні саміту Україна – ЄС

Огляд подій минулого тижня, які мають стосунок до цивілізаційного вибору України починаю з обкладинки останнього номеру журналу The Economist. Вона присвячена Сирії, з підзаголовком «Загибель країни».

До чого тут Сирія? Авторові Сирія здається дуже схожою на Україну. Дуже довга і важка історія. Імперське минуле (як частина Османської імперії). Етнічне, релігійне розмаїття. Домінування в керівництві невеликої потужної національної меншини, яке не сприймає компроміс і натомість послуговується силою. Потужний вплив Росії. Економічна стагнація, яка передувала громадянській війні. Не маючи міцного якоря, який би тримав країни на шляху поступового розвитку, країна з цього шляху зійшла і стала на шлях самознищення.

Європейський якір

І от у цій останній тезі полягає ключова відмінність між Сирією та Україною: в України цей якір є. Принаймні поки що. Це європейська інтеграція. Автор не знає іншої ідеї, навколо якої могли б об’єднатися більшість українських інтелектуальних, економічних та політичних еліт. Можливо читачі мають такі ідеї?

Митний Союз? Тим більше, що у Європейського Союзу, як відомо, великі проблеми. Давайте уявимо собі просту ситуацію: в Євросоюзі перестануть відкрито обговорювати власні проблеми, а натомість почнуть відкрито обговорювати проблеми Митного Союзу. Наполегливо транслюючи ці обговорення на Україну. Уявили?..

Тож коли прихильники різних Союзів в Україні діляться рівно у пропорції 50/50, то напевне це свідчить таки про привабливість Євросоюзу, адже він зберігає її незважаючи на постійну критику зсередини та ззовні. В той час як Митний Союз таку критику, принаймні зсередини, м’яко кажучи не вітає.

Натомість можна згадати, що в той час, як зближення з Євросоюзом категорично не сприймає дуже невелика частка українського населення, зближення з Митним Союзом напевне дуже критично сприйме щонайменше значна частина мешканців Західної України та киян. Тому і згадка про Сирію на початку цього епізоду…

Епізод 2: Ударна європейська агітація

Напередодні саміту Україна – ЄС у Брюсселі хроніка цивілізаційної боротьби виглядає наступним чином.

Тиждень, вперше тривалий період, ознаменувався доброю новиною з України: схоже злякавшись того, що процес «лякання один одного голим задом» може і насправді призвести до дочасних парламентських виборів, українські депутати раптом досягли певного компромісу і розблокували Верховну Раду. Тож є надія, що після трирічної ординської оргії Україна починає – поволі, а як же інакше – повертатися до парламентаризму, а разом з ним і поволі повертатися до демократії. Взагалі ж, компроміс – це основа європейської політики, побажаємо депутатам досягати його якомога частіше.

Демонструвати, що Україна справді небайдужа ЄС взялися найвищі керівники Євросоюзу: Президент Європейської Ради Герман Ван Ромпей та Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу оприлюднили в українських ЗМІ свій коментар, в якому підкреслюють важливість України, але нагадують українському керівництву, що настав час для проведення попередньо погоджених ним же реформ, які стосуються, зокрема, питань вибіркового правосуддя, парламентських виборів та всієї правоохоронної системи (див. Епізод 1).

Навіть ще більш вагомою здається автору стаття у Дзеркалі тижня Єврокомісара з енергетики Ґюнтера Оттінґера. І не тільки тому, що стаття стосується реальної справи – газової співпраці між Україною та ЄС. А тому, що закоренілий шваб Günther Öttinger, який ще п'ять років тому напевне навіть не підозрював про існування десь далеко на сході від свого Штуттґарта держави Україна, взагалі взяв на себе клопіт агітувати за Енергетичне співтовариство ЄС на шпальтах українського видання. Вже сам по собі цей факт вартий уваги.

На шпальтах того ж ДТ Володимир Дубровський завершив серію статей про політекономію незалежної України конкретною ідеєю на майбутнє. Ідея полягає в тому, що група просунутих українських олігархів має дійти висновку: «Если пьянку (революцию) нельзя предотвратить – ее нужно возглавить». Тож разом з групою просунутої інтелігенції вони мають розробити приблизно такий план:

1. «Багаті поділяться з бідними», погодившись платити суттєво більші податки, а також вони відмовляться від подальшого збагачення рейдерським шляхом.

2. За це бідні погодяться не відбирати в багатих усе «нажите непосильною працею».

3. Головним «терпилой» усі разом призначать Януковича (вибачте, Віктор Федорович, але з Тимошенко, то ж була ваша ідея?)

А що, може і спрацювати! Але на моє переконання, лише у тому випадку, якщо підготовчий крок цього плану не буде пропущено: угоду про асоціацію з ЄС необхідно підписати! Тоді автоматично з'являться передумови революційної ситуації на інституційному рівні: тому що Орда та вільний європейський ринок між собою несумісні.

Ну а хто на справі хоче зробити свій маленький внесок у справу євроінтеграції, може в понеділок 25 грудня приєднатися до акції, яку організовує партнерство Новий громадянин. Автор буде щиро вдячний комусь із друзів, хто піде на Майдан і репрезентує його на цій акції.

Орда завдає удару у відповідь

У неділю журналісти повідомили про те, що останній номер журналу Фокус від 21.02.2013 № 8 був знятий з продажу зі всіх точок розповсюдження по всій Україні. Цей номер також зник і з веб-сторінки видання. Головна версія причини – цензура, насамперед в зв’язку інфографікою, присвяченою третій річниці президенства Віктора Януковича.

Певні рештки електронної версії журналу зберіглися в кеші Google. Ось також посилання на 4 статті журналу, які, на думку багатьох, стали першопричиною акту цензури:

Президентский профиль. Три года правления Януковича в цифрах и фактах.

Папа может. Фокус назвал самые выдающиеся качества Януковича.

Три из пяти. 10 очевидных достижений Виктора Януковича.

Дорогой наш президент. На что можно было бы потратить деньги, расходуемые на Януковича.

Можливо, звичайно, це зовсім і не цензура, а щось зовсім інше. Що б там як, але можна припустити, що тепер цей номер Фокуса стане хітом. Новий спосіб скандальної розкрутки «від протилежного» – «метод ординський»?

субота, 24 листопада 2012 р.

Металеві горки української політики - 2


Металеві горки української політики
Українську економіку очікують важкі випробування. А разом з нею і саму Україну.

Два роки тому я зробив свій аналіз фортуни українських політиків в залежності від експортних цін на український метал. Прийшов час оновити цей аналіз на базуючись на оновленій інформаційній базі.
Згідно даних двохрічної давнини Віктор Янукович виглядав як однозначний улюбленець фортуни: кожного разу, коли він опинявся при владі в Україні зовнішньоекономічна кон’юнктура виявлялася дуже сприятливою для головного продукту українського експорту – чорного металу. А ціни на імпортовані мінеральні продукти – насамперед на природний газ та нафту – якщо і зростали, то повільніше за ціни на метал.
Тобто прихід Віктора Януковича до влади завжди супроводжувався суттєвим покращенням умов зовнішньої торгівлі. Кожного разу це давало можливість відкладати структурні реформи і займатися популістською економічною політикою на кшталт необґрунтованих підвищень соціальних виплат та зарплат у бюджетній сфері.
Головний конкурент пана Януковича в українській політиці – Юлія Тимошенко, хоча здається прагнула перевершити його у популізмі, але не могла похвалитися такою самою фартовістю: протягом її останнього року при владі – перевиборчого 2009 року – світові ціни на метал буквально «провалилися крізь землю», в той час як ціни на імпортовані енергоносії впали не настільки глибоко. В результаті пані Тимошенко довелося вести передвиборчу боротьбу в умовах стрімкого погіршення умов зовнішньої торгівлі, що врешті і позбавило її шансів на президентське крісло.
Але і перемога Віктора Януковича, згідно прогнозів дворічної давнини, загрожувала стати пірровою: після певного відновлення у 2010, світові ціни на метал мали стагнувати аж до 2013 року. Можливо такі прогнози і спонукали пана Януковича розробити всеохоплюючу програму реформ, яку він в великою помпою презентував у середині 2010 року.
Однак реалізація цієї програми швидко загальмувала. Схоже, що крім дуже слабкої політичної волі та низької ефективності нової керівної команди, завадила також і стара добра фортуна – ціни на метал після дуже успішного 2010-го продовжили своє жваве зростання і в 2011 році! До цього додався ще й рекордний урожай у поєднанні з рекордними світовими цінами на збіжжя.
Як тут не припустити, що Віктору Федоровичу просто пощастило народитися у сорочці!

Не все коту масляна
Що б там як, але цього року, з запізненням на один рік, сумні прогнози щодо охолодження світової «металевої» кон’юнктури таки почали справджуватись. Цього року ціни на метал істотно «просіли», і згідно актуальних прогнозів, їх «сповзання» продовжиться ще протягом приблизно трьох років (тобто якраз до президентських виборів 2015 року).
Та найгірше при цьому: ціни на енергоносії залишаються практично незмінними. А відтак і суми, які Україна витрачає на імпортну енергетичну сировину хоча потроху і зменшуються – за рахунок певного зменшення обсягів імпорту – але все одно залишаються порівняно дуже великими.
ВВП, експорт металу та імпорт мінеральних продуктів
Одним словом: вперше за часів правління Віктора Януковича в Україні розпочався період погіршення умов зовнішньої торгівлі. Тим більше, що сільськогосподарський сектор, попри загалом позитивну довгострокову перспективу, за визначенням не можне дивувати рекордами із року в рік: через те, що він залежить не тільки від світової кон’юнктури на збіжжя, а нарешті й від погоди.Цього року всі урядові зусилля в царині економіки вочевидь були спрямовані на отримання кращого результату на парламентських виборах. Але це була гра на грані фолу. В результаті країна має критичні борги, високі девальваційні очікування, напівзруйновану систему державних фінансів та дісфункціональну банківську систему. Економіка ризикує звалитися у кризову спіраль навіть від невеликого зовнішнього шоку.

Смертоносна «вертикаль влади»
Чи є вихід з цього невеселого становища? Для Януковича та його оточення – здається вже ні. Свій шанс на ефективне проведення реформ ці люди вже згаяли. Гору взяли клептократичні інстинкти; кричущі приклади корупції та некомпетентності знищили довіру до «команди професіоналів». А без суспільної довіри проведення структурних реформ є практично неможливим.
Результат виборів також не обіцяє швидкого прогресу у плані реформ. Те, що пропрезидентську більшість у новій Верховній Раді буде сформовано, не сумнівається майже ніхто. Однак легітимність цієї більшості з самого початку буде низькою, а керованість – обмеженою. Натомість політичне протистояння з опозицією суттєво загостриться. Реформам все це точно не сприятиме.
Про те, що уряд вже зараз гарячково борсається у пошуках якоїсь рятівної соломинки, говорять спроби все більш безглуздого адміністративного втручання в економіку: обов'язковий продаж 50% валютної виручки для експортерів, лунатична ініціатива запровадити 15%-й податок на продаж валюти, ініціатива введення додаткового 10%-го імпортного збору тощо.
Такі дії все більше дискредитують українське керівництво. Все вужчим стає його поле для маневру. Ймовірність економічного колапсу з поверненням практик «бурхливих 90-х» стає все вище.
В той же час очевидно, що «вертикаль влади», у випадку виходу економічної ситуації з під контролю, намагатиметься втримати контроль над країною за допомогою силових дій. При цьому вона спиратиметься на кругову поруку, широке коло якої продовжує розширюватися за рахунок чергових чиновників, які беруть участь у корупційних схемах, правоохоронців, що порушують закон, суддей, що потурають протиправним діям.

Si vis pacem – para bellum (лат.: хочеш миру – готуйся до війни)
Чи є за таких умов вихід для країни? Впевнений, що для країни вихід є завжди. Звісно, найкращим виходом було б визнання наявності політичного тупику, формування технократичного уряду національного порятунку, щось на кшталт уряду Маріо Монті в Італії, і передача цьому уряду більшості повноважень від президента, що дало б можливість швидко провести низку ключових реформ.
Втім очевидно, що подібний сценарій у сучасній Україні – щось на межі фантастики.
Натомість фактом є те, що нинішнє некомпетентне і наразі вже відверто кримінальне керівництво України за будь-яку ціну уникатиме відповідальності за свої дії. Тому ймовірність передачі влади Януковичем у результаті програшу на вільних і чесних президентських виборах є дуже низькою.
Фактом є також і те, що яскравої альтернативи нинішньому керівництву також поки що не існує.
З іншого боку, «беспредел» під час підрахунку голосів після парламентських виборів став довгоочікуваним каталізатором консолідації громади. Разом з тим очевидно, що для досягнення рівня консолідації суспільства, хоча б такого, як у 2004 році, потрібно більше часу.
Проте існують також і зовнішні чинники, які виявляють свій вплив повільно, але потужно. Одним з таких чинників є очікувані рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо ув’язнення Юлії Тимошено та Юрія Луценка. Вже після першого рішення, яке виявилося на користь пана Луценка, але стосується лише обставин його арешту у 2010 році, стало зрозуміло, що подальші рішення страсбурзького суду скоріше за все будуть на користь ув’язнених. Наступним таким рішенням має стати рішення щодо ув’язнення пані Тимошенко, яке очікується найближчим часом.
Автор не схильний до ілюзій, тому припускає, що якщо рішення ЄСПЛ вимагатимуть звільнення Тимошенко та Луценка, то Янукович ці рішення не виконає. Або лише імітуватиме їхнє виконання. І очевидно, що саме це стане тією останньою краплею для ЄС, США та Канади, після якої будуть запроваджені персональні санкції щодо українських чиновників, причетних до фабрикування справи проти лідерів опозиції, і в тому числі – деяких членів «Сім’ї».
Відтак українська громада, яка виступатиме за збереження демократії в Україні, отримає щонайменше двох потужних союзників: погіршення світової кон’юнктури на метал, яке остаточно зруйнує міф про «міцного господарника» Януковича, та санкції Заходу проти найбільш одіозних функціонерів збудованого ним режиму. Громаді ця підтримка дуже знадобиться: спочатку для протистояння подальшому згортанню демократичних свобод та для відстоювання свого права обирати Президента, а потім – для недопущення фальсифікацій на виборах.
Тож якщо громада боротиметься і використовуватиме всі легітимні можливості для протистояння авторитарним ініціативам режиму, вона має всі шанси відстояти демократію і добробут.
Десь рік тому спитав доброго знайомого з Білорусі, представника тамошнього середнього класу, про те, як вони борються з наслідками обвалу білоруського рубля. Той сумно пожартував: «Раніше мої знайомі прагнули вирощувати в себе на дачах газони, а зараз – картопельку...». Якщо українці поводитимуться також пасивно, як білоруси – перспектива масово повернутися до вирощування картоплі на своїх присадибних ділянках, заради простого виживання, вже не за горами.

середа, 24 жовтня 2012 р.

А нам с тобою своє робити...

Добрих варіантів вибору ми українці цього разу не створили. Але це не привід опускати руки.

Давно вже не відчував такого депресивного настрою напередодні виборів в незалежній Україні. Напевне, з 1999 року, коли у другому турі президентських перегонів обирати доводилось поміж безнадійним Кучмою та безсоромним Симоненком.

На цих парламентських виборах спектр партійних списків звичайно ширший. Не кажучи вже про мажоритарників (щоправда закордонних українців цього вибору позбавили). Але все одно відчувається, що вибір в кінці кінців доведеться робити між поганим та гіршим.

І тим не менш, отримавши запрошення від українського посольства в Берні, я у неділю обов’язково поїду і проголосую. Тому що мені очевидно, що добрих варіантів вибору у тій ситуації, що склалася в Україні, бути і не могло. Тому головне, про що наразі йдеться – це збереження в принципі такої суспільної інституції як більш-менш конкурентні вибори. І якщо дивитися на ситуацію під цим кутом зору, то вибір таки з’являється.

Обирай конкуренцію!

Очевидно, що ні в якому разі не можна голосувати за Партію Регіонів та їхніх союзників комуністів. Ці дві структури наразі явно потерпають від «гострого запаморочення від успіхів». Найкращим виходом для них, заради поновлення адекватності, були б декілька років перебування в опозиції. Згадаємо лишень, як прогресували Регіони після приголомшуючої поразки у 2004 році.

Але про це годі і мріяти. Тому було б вже добре, аби ці двоє разом не отримали в Верховній Раді конституційної більшості. Тоді вони хоч якось рахуватимуться з більшою частиною країни, яка їх як не підтримувала, так і не підтримує…

Відтак залишаються три опозиційні сили.

Автор має надто широкий кругозір, щоб голосувати за Свободу.

УДАР є доволі прийнятним вибором. Але там, як відомо, все тримається на одному Віталію Кличку, а він надто новий у політиці, щоб можна було покластися на його бійцівські якості у цій сфері.

Тож залишається Об’єднана опозиція. Так, вони безладні, погано організовані, доволі корумповані та некомпетентні. Але як зазначав вище: в Україні сьогодні ніхто не грає у принципово кращий політичний футбол, тому обирати треба просто того, хто краще втримається на полі проти костоломів від провладних партій.

Чи могло бути краще?

Після того, як український народ під кінець правління «помаранчевих», не без допомоги недолугих політиків з обох боків, вирішив, що «краще порядок, який наведе сильна рука», шансів на суттєве покращення ситуації в країні вже не залишилося.

Президент Янукович просто виконав суспільний запит. І замість підвищення якості українських урядових інституцій – головної причини українських злиднів – він цю якість різко погіршив, зав’язавши ключові процеси прийняття рішень особисто на себе. В короткостроковому аспекті це дало ілюзію стабільності.

Але одночасно законсервованими виявились більшість вад української держави, а деякі з них, такі як корупція та монополізм в економіці, далі поглибилися. Все це на тлі несприятливої демографічної ситуації та все ще неконкурентної освіти. Тож очікувати на суттєве підвищення добробуту українських громадян, окрім хіба що сотні наближених до керівництва «сімей», наразі марно.

Проте більшість українців, схоже, цього поки що не усвідомило. Тому і продовжують очікувати від політиків обіцянок «покращення». Відповідальний державний діяч такою обіцянки у нинішній ситуації дати не зміг би. Тому і таких діячів серед кандидатів на нинішніх виборах практично немає.

Схоже, що українському суспільству просто треба трохи більше часу, щоб вивчити неприємний урок і зробити роботу над помилками пізніше. Треба тільки зробити так, щоб можливість такої роботи над помилками на якихсь наступних виборах залишалась відкритою. Тож чим конкурентніший результат на цих виборах, тим вище шанс, що і наступні також будуть конкурентними.

неділя, 30 вересня 2012 р.

Опановую професію правозахисника

Автор починає готувати позов проти України до Європейського суду з прав людини

Сьогодні написав наступного Президенту України листа наступного змісту:

«Шановний пане Президент!

Я, громадянин України, який постійно проживає за кордоном, у Швейцарській Конфедерації, прошу Вашої допомоги у відновленні мого базового права, закріпленого Конституцією України – активного виборчого права.

На наступних виборах до Верховної Ради України, які відбудуться 28 жовтня я голосуватиму за місцем свого постійного проживання – у Швейцарській Конфедерації, на виборчій дільниці, розташованій на території консульства України в Берні.

Відповідно до чинного Закону Про вибори народних депутатів України та рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2012 від 04.04.2012, я матиму право проголосувати лише за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі і не матиму права голосувати за мажоритарною системою в одномандатному виборчому окрузі. Таким чином я вважаю, що половину мого активного виборчого права наразі вкрадено.

На користь цього твердження я маю наступні аргументи:

1. Конституція України стаття 70:
”Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.”
Таким чином жодних обмежень за місцем проживання для реалізації активного виборчого права Конституція України не містить.

2. Стаття 71 Конституції:
”Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.”
Загальність і рівність виборчого права будуть очевидно порушені, адже для закордонних українців це право наразі обмежене наполовину.

3. Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини (далі: Конвенція), стаття 3:
”The High Contracting Parties undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the opinion of the people in the choice of the legislature.”
Суть у тому, що країни, які беруть на себе зобов’язання виконувати Конвенцію (серед яких звичайно є й Україна), гарантують проведення виборів у спосіб, який гарантує вільне волевиявлення людей у виборі законодавчого органу влади.

4. Стаття 15 Конвенції:
”The enjoyment of the rights and freedoms set forth in this Convention shall be secured without discrimination on any ground such as sex, race, colour, language, religion, political or other opinion, national or social origin, association with a national minority, property, birth or other status.”
Ця стаття гарантує відсутність дискримінації в правах людини за будь-якою ознакою.

5. Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Матьюс проти Великої Британії”:
Суть у тому, що громадяни Гібралтару не мали права голосувати на виборах до Європейського Парламенту, через те, що уряд Великобританії не потурбувався про реалізацію ними цього права. У 1999 р. ЄСПЛ своїм рішенням виправив цю несправедливість.
Це рішення ЄСПЛ може послужити правовим прецедентом для скарг, які я, а також інші закордонні українці, зможуть подавати до ЄСПЛ у разі, якщо їхнє активне виборче право не буде поновлене у повному обсязі до дня проведення виборів.

6. Конституційний Суд у своєму рішенні послався на інше рішення ЄСПЛ, у справі “Хілбе проти Ліхтенштейну“. Проте я вважаю, що аргументи, наведені у згаданому рішенні ЄСПЛ не в повній мірі, або взагалі не відповідають ситуації в Україні та закордонних українців.

Виходячи з вищенаведених аргументів, я заявляю, що обов’язково звернуся до ЄСПЛ з відповідною скаргою, якщо моє активне виборче право не буде повністю поновлене до дня виборів. Звернення до українських судових інституцій не має сенсу через те, що рішення Конституційного Суду № 7-рп/2012 є остаточним і на території України оскарженню вже не підлягає.

Проте щоб уникнути необхідності подавати скаргу до ЄСПЛ, а також враховуючи наявне у Вас право законодавчої ініціативи, я звертаюся до Вас як до гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, з вимогою, в рамках Ваших повноважень зробити все належне для того щоб поновити моє виборче право у повному обсязі до дня проведення виборів.»

Листа аналогічного змісту написав також Уповноваженій Верховної Ради України з прав людини, пані Лутковській.

Написав цих листів не тому, що сподіваюся на змістовну та втішну відповідь, а скоріше для того, щоб мати аргументи у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) щодо того, що всі можливі місцеві українські інстанції, які могли би запобігти порушенням моїх прав, я вже пройшов, тож ЄСПЛ дійсно є останньою інстанцією.

Моєю кінцевою метою є хоч трохи навчити українських урядовців, парламентарів та суддів, що порушувати базові права українських громадян не можна! Звісно, після мого звернення до ЄСПЛ та винесенням ним рішення пройдуть роки. Але зазвичай процес побудови справжньої демократії – це справа сторіч. Тож роблю, що можу, чим і тішуся.

субота, 1 вересня 2012 р.

Шукаю правозахисника

Авторові потрібен кваліфікований правник для подання позову проти України до Європейського суду з прав людини.

Автор голосуватиме за кордоном, тому відповідно до рішення КС, матиме право проголосувати лише за партійні списки. Мажоритарний голос в автора наразі вкрадено. Але так просто він це право не віддасть. В когось з читачів є знайомий правник, який допоможе скласти скаргу до Європейського суду з прав людини? Ця скарга може стати зразком для звернень до Страсбурського суду інших закордонних українців, яких, як відомо, налічується мільйони.

Наразі в автора є наступна інформація:

  1. Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини (далі: Конвенція), стаття 3:
    ”The High Contracting Parties undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the opinion of the people in the choice of the legislature.”
    Суть у тому, що країни, які беруть на себе зобов’язання виконувати Конвенцію (серед яких звичайно є й Україна), гарантують проведення виборів у спосіб, який гарантує вільне волевиявлення людей у виборі законодавчого органу влади.
  2. Стаття 15 Конвенції:
    ”The enjoyment of the rights and freedoms set forth in this Convention shall be secured without discrimination on any ground such as sex, race, colour, language, religion, political or other opinion, national or social origin, association with a national minority, property, birth or other status.”
    Ця стаття гарантує відсутність дискримінації в правах людини за будь-якою ознакою.
  3. Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Матьюс проти Великої Британії”:
    Суть у тому, що громадяни Гібралтару не мали права голосувати на виборах до Європейського Парламенту, через те, що уряд Великобританії не потурбувався про реалізацію ними цього права. У 1999 р. ЄСПЛ своїм рішенням виправив цю несправедливість. Це рішення ЄСПЛ є добрим правовим прецедентом для скарг, які подаватимуть закордонні українці.
  4. Конституція України стаття 70:
    ”Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
    Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.”
    Таким чином обмежень за місцем проживання немає.
  5. Стаття 71 Конституції:
    ”Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
    Виборцям гарантується вільне волевиявлення.”
    Загальність і рівність виборчого права будуть очевидно порушені, якщо закордонні українці не матимуть права віддати свій мажоритарний голос.

Тож підстав для звернення до ЄСПЛ з вимогою змусити Україну виправити нинішню ситуацію, а також виплатити компенсацію всім тим, чиї права виявляться порушеними, на погляд автора більше ніж достатньо.

Українські урядовці, парламентарі і судді мають добре засвоїти, що порушувати базові права українських громадян не можна!

Тож автор був би дуже радий поспілкуватися з добрим правником орієнтовно наступного тижня в Києві.

вівторок, 3 липня 2012 р.

Хто не змагається – той не перемагає. І не виживає.

У футболі для того, щоб вигравати, треба багато тренуватися і багато змагатися. Щоб мати успіх у житті, треба робити те саме.

Чесна змагальність поступово зникла навіть з тих сфер життя в Україні, в яких вона була присутня за радянських часів:

- зі шкіл та університетів, оцінки в яких все частіше не заробляються наполегливим навчанням, а банально «купляються», і в яких навіть уроки фізкультури опинилися вихолощеними, щоб уникнути «понадмірного фізичного навантаження»;

- зі спортивних змагань, суддівство на яких також дуже часто не є безстороннім.

Певну чесну змагальність принесли у сферу економіки буремні 90-ті, коли через ринкові реформи та приватизацію з’явилася конкуренція у багатьох сферах виробництва товарів та надання послуг, яка була відсутня у радянські часи. Але зараз і у цій сфері спостерігається регрес, коли цілі галузі економіки опиняються під монопольним контролем, іноді – кримінальних картелів.

Але парадокс полягає у тому, що змагальність у суспільстві повністю зникнути не може. Люди завжди змагатимуться один з одним за життєві блага та кращі можливості. Проте за відсутності чесної змагальності, вона стає нечесною. У такому змаганні здебільшого перемагає не сильніший, здібніший, працьовитіший, а підступніший.

На жаль, цей феномен, що називають «негативною селекцією», або «відсутністю соціальних ліфтів» глибоко вкоренився в Україні (а також на переважній частині пострадянського простору).

За таких умов низька якість української еліти – закономірна. А разом з цим закономірним є і низький рівень життя.

Негативна селекція веде до загибелі української держави

Загальна деградація українського суспільства очевидна: від погіршення стану здоров’я громадян до зниження якості освіти, від погіршення загального стану інфраструктури до падіння рівня якості інституцій. В результаті українці або менше працюють, бо не можуть знайти прийнятну роботу, відповідну своїй не дуже високій кваліфікації – і відповідно мало заробляють. Або вони працюють багато, але неефективно.

Наприклад, можна довго і важко працювати на власному городі і за рахунок цього натурального господарства так-сяк забезпечити свою родину овочами та фруктами, але така праця в сучасному світі може гарантувати вам лише виживання у глибокій бідності. Тому що за рахунок неспеціалізованого натурального господарства ви не заробите грошей, які необхідні, щоб купити продовольчі товари, ліки, послуги освіти для ваших дітей (адже більш-менш якісна освіта в Україні де-факто давно вже є платною). Найголовніше – ви не зможете інвестувати і розвивати власне господарство, а відтак воно в кращому випадку буде стагнувати, а в гіршому – деградувати за відсутності необхідних добрив та засобів захисту рослин.

Деградація відбулася у великій кількості галузей економіки України і наразі наша країна недалека від того, щоб стати найбіднішою країною Європи. Дехто вважатиме, що після того, як ти опустився на саме дно, від нього можна «відштовхнутися» і зробити ривок вгору. Проте на практиці таке «дно» здебільшого виявляється лише уявним – падати нижче, на жаль, завжди можливо. До тих пір, поки соціальні зв’язки, які поки що якось тримають суспільство докупи, остаточно не розірвуться. І не почнеться громадянська війна.

У автора є відчуття, що за існуючих тенденцій в Україні ця межа може бути вже недалеко. Тому щоб уникнути жахів війни українцям треба скоріше припинити деградацію.

Сфальсифіковані вибори – квиток на війну

Гарною, і можливо – останньою, нагодою припинити деградацію є парламентські вибори, які відбудуться в жовтні цього року. Активна підготовка до них почалася вже давно:

· Владна партія, перелякана втратою влади, шукає «креативні» шляхи маніпулювання всенародним волевиявленням на всіх етапах цього процесу, не гребуючи при цьому порушеннями Конституції, прикладом чого є відверто силове проштовхування законопроекту про мови, або фабрикація «потрібного» рішення Конституційного суду, який частково позбавив права голосу майже півмільйона закордонних українців;

· Опозиція дещо кволо, але об’єднується, підкилимно розподіляє виборчі округи і намагається сформулювати спільну програму дій;

· Громадянське суспільство шукає моделі порятунку країни, від організації національного круглого столу, до висунення своїх жостких умов для опозиції, до формулювання завдань-мінімум на майбутні вибори;

· Пересічні громадяни переважно зайняті виживанням, накопичуючи при цьому протестний потенціал, який вони поки що не можуть реалізувати, бо все ще чекають на якогось дивовижного лідера, який виведе їх на вулицю.

Узагальнюючим вектором усього цього на погляд автора є перспектива брутальної фальсифікації виборів. Очевидно, що «вертикаль влади», яку вибудував Янукович, чесно програвати вибори просто не вміє, адже побудована вона не на принципах чесного змагання, а якраз навпаки. Тому природними для неї є прямий та непрямий підкуп виборців та членів виборчих комісій, залякування опонентів і підтасовка результатів.

Хто не вірить – хай подивіться на результати цьогорічних президентських виборів у Росії. Цікаво, що для Путіна, на відміну від Партії Регіонів, фальсифікація навіть не була життєво необхідною – він і так міг чесно перемогти, причому в першому турі. Тим не менш, вибудувана Путіним «вертикаль влади» «домалювала» своєму господарю зайвий десяток відсотків. Бо інакше не вміє.

А на що виявиться здатною «вертикаль» Януковича, яка у випадку чесних виборів очевидно що програє, а програвати для неї – смерті подібно?

І яка доля чекає країну, в якій буде запроваджена де-факто однопартійна система, яка в кращому випадку забезпечить збереження статус-кво, а в найбільш реалістичному – прискорення деградації? В той час, коли більшість громадян і так вже сильно незадоволені станом речей в країні?

Очевидно, що найбільш ймовірним наслідком стане соціальний бунт. Який за умов посилення поліцейської держави дуже легко може перейти у форму громадянського конфлікту. Хто не вірить – хай згадає, як розвивалися події у Сирії протягом останнього року.

Автор переконаний, що українському суспільству слід готуватися протидіяти найцинічній фальсифікації виборів за всю (і так вже надмірно цинічну) історію незалежної України. Бо цього вимагає простий інстинкт самозбереження.

Пора відроджувати позитивну селекцію на основі чесної змагальності

На жаль, багато українців щодо жовтневих виборів поки що налаштовані скептично. Вони не бачать привабливих кандидатів і звісно ж очікують фальсифікацій. Вони не бачать зв'язку між виборами та власним добробутом, а також збереженням миру у власній оселі. А дарма.

Українці прагнуть від виборів результату. Напевне, щоб депутати парламенту були святими і за сумісництвом – нобелевськими лауреатами. А яким чином їх оберуть – чесно, або не дуже – то є не дуже суттєвим.

Натомість в усталених демократіях вважають, що процес важливіший за результат. Навіть не дуже здібний депутат, але обраний за чесною змагальною процедурою, буде вимушений працювати на благо суспільства. Особливо, якщо прискіпливий контроль його діяльності буде здійснюватися не тільки під час виборів, а й після них.

Тож на що українцям краще витратити позитивні емоції, накопичені під час великого футбольного свята? Ось декілька ідей:

- Тримати на контролі процес висунення кандидатів у народні депутати – рух ЧЕСНО вже потурбувався про відповідні критерії;

- Вимагати від усіх політичних сил проведення відкритих праймеріз – вони підвищують рівень змагальності, мобілізують прихильників, стимулюють суспільну дискусію;

- Іти працювати у виборчі комісії – у кожній комісії має бути хтось, хто не продасться;

- Іти у волонтери до опозиційних політичних сил – можливо вони того і не заслуговують, але краще демократизувати їх зсередини;

- Обов'язково проголосувати на виборах за якусь з опозиційних сил – провладні собі і так щось «намалюють».

Вибори – це процес, життя – це також процес. Від змагальності перших напряму залежить якість останнього.

PS: автор є великим симпатиком руху ЧЕСНО, хоча (поки що) і не є його активним учасником

неділя, 8 січня 2012 р.

Анті-страшилка

Кінець світу у 2012 малоймовірний. Чого, на жаль, не можна з такою ж впевненістю сказати про Україну.
«Страшилки» про те, що от-от настане кінець світу, дуже популярні і звичайно з’являються з будь-якого більш-менш придатного приводу. У цьому році такий привід надали древні Майя, які чомусь не надали собі клопоту прорахувати свій календар далі 2012 року. Чим несказанно порадували багатьох як професійних віщунів, так і аматорів жанру.
Тим більше, що цього року приводів для занепокоєння дійсно більше, ніж звичайно. Світова економіка та фінансова система проходять через турбулентну фазу трансформації, породжуючи масові протестні рухи у багатьох заможних індустріалізованих країнах. У менш багатих країнах соціальні мережі розбурхують активність до того пасивних громадян, яка призводить до несподівано швидкого повалення «забронзовілих» у стабільності режимів.
Автор, який у минулому (за власним визнанням – з перемінним успіхом) намагався робити прогнози на майбутнє, вирішив спробувати свої сили ще раз і зробити свій ненауковий прогноз на рік, що наступив.
Головними з них є: кінець світу в черговий раз зачекає, а от держава Україна цілком може постати перед гамлетівським питанням.
Спочатку розглянемо галузь політики: які дестабілізуючі події світові та Україні цього року?
Зміна керівництва у демократичних країнах дає привід для хвилювання, у недемократичних – для паніки
Цього року заплановані вибори, або планова зміна керівництва, у 5 великих країнах – США, Китаї, Франції, Росії та Мексиці – які охоплюють майже половину світової економіки. До того ж, 4 з цих країн (усі, окрім Мексики) входять до числа 5 постійних членів Ради Безпеки ООН.
· Росія
Ще півроку тому президентські вибори в Росії 4 березня цього року не обіцяли жодних сюрпризів: В.В. Путін, що і так де-факто керує країною вже 12 років, мав просто пересісти з прем’єрського крісла у президентське.
Але не судилося. У «стабільний» перебіг виборів у Думу, яким очевидно була відведена роль банального «розігріву» перед президентськими виборами, втрутилися непосидючі користувачі Facebook, Twitter та Live Journal, які оприлюднили факти численних масових фальсифікацій. Масові та голосні протести, до яких все це призвело, не могли не спричинити корекцію передвиборчих планів Кремля.
Щоб хоча б частково відновити довіру до себе російське керівництво могло у відповідь пообіцяти радикальні реформи. Але оскільки воно на це не пішло, то краще виходити з того, що воно сконцентрувалося на пошуку «асиметричної дії», яка дозволить швидко консолідувати більшість росіян на підтримку Володимира Путіна. Однією з таких «асиметричних дій» може бути сценарій захисту Росії від (реальної, або удаваної) зовнішньої загрози.
«Маленькі побідоносні» війни у Чечні та Грузії вже були, отже наступного «хлопчика для биття» путінські технологи змушені будуть шукати вже десь ближче до кордонів України.
Напевне передчуваючи це, білоруський диктатор Олександр Лукашенка, останнім часом намагається не надавати жодних приводів для атак і підкреслено демонструє Кремлю свою лояльність.
Тож вибір у технологів російського прем’єр-міністра скоріше за все невеликий: або якась з балтійських країн, або Україна. Перші, особливо Естонія, краще підходять під визначення «фашистського осиного гнізда, яке треба знищити». Проте вони не дуже відповідають поставленій задачі: з одного боку для великої Росії цілі начебто замаленькі, а з іншого – члени НАТО, тому затверді.
Відтак у разі домінування в команді Володимира Путіна прихильників «асиметричних дій» саме українцям може бути відведена роль «гарматного м’яса»...
Та досить нагнітати параною. Автору не відомі жодні конкретні темні плани російського керівництва і вищеописаний сценарій – це ні більше, ніж його особиста спекуляція. Яка своєю появою завдячує лише результатам багаторічних спостережень українського народу: «Царь батюшка в Москве чихнет иль п#кнет, а в Украине – ураган».
Тим не менш, суть у тому, що перипетії російських президентських виборів набагато ймовірніше справлять великий вплив на ситуацію в Україні, ніж уявний кінець світу.
· Китай
У жовтні на з’їзді Комуністичної партії Китаю розпочнеться плановий процес зміни верхівки китайського керівництва. Начебто ніяких несподіванок не має бути: наступник нинішнього керівника Китаю Ху Дзінтао вже визначений – ним має стати його нинішній заступник Сі Дзіньпін.
І все ж таки, в авторитарному Китаї процес зміни керівництва не завжди проходив гладко. До того ж, нинішня ротація у керівництві Народної Республіки знаменує дещо більше, ніж зміну керівних особистостей, бо на зміну старому поколінню керівників приходить нове.
Ще більшого значення ця подія набуває ще й через те, що Китай стоїть перед необхідністю великих структурних змін в економіці – переспрямування ресурсів з експортного виробництва на внутрішній ринок – тож певні потрясіння є можливими.
Китайський попит, прямо або опосередковано, є головним чинником, який визначає ціни на найважливіший продукт українського експорту – метал. Отже якщо політично Україна цього року залежатиме від «чихів» у Москві, то економічно – від здоров’я китайської економіки.
· США, Франція та Мексика
Усі три країни є достатньо демократичними, щоб не очікувати якихось великих катаклізмів в результаті виборів. Навіть якщо президент Саркозі програє вибори у квітні-травні, а президент Обама програє вибори у листопаді, навряд чи це спричинить різкі зміни у політиці Франції та США відповідно. Президент Філіпе Кальдерон переобиратися вже не має права, але і Мексиці навряд чи слід очікувати великих сюрпризів за результатами тамошніх президентських виборів у липні.
· ***
На цьому місці можна тільки порадіти тій відносній стабільності, яку забезпечує демократія у порівняннями з іншими формами правління. Хоча очевидно, що процес запровадження демократії – це процес трудомісткий та іноді болючий. Вибори в Єгипті, які відбуваються саме в цей час і на яких переконливу перемогу отримують ісламістські партії – тому підтвердження.
Наостанок слід сказати, що інші, майже традиційні, осередки нестабільності такі як палестино-ізраїльський конфлікт, Іран, Сирія, Північна Корея, Афганістан з Пакистаном тощо, і цьому році, на жаль, нікуди не подінуться. Цілком можливою є подальша ескалація нестабільності. Проте і світ, і Україна якось примудрялися жити з усім цим і раніше, тож напевне якось упораються і цього року.
Економіка: Україні б європейські проблеми!
Найбільшою загрозою для світової економіки цього року залишатиметься можливий колапс євро. На жаль лідери країн Євросоюзу виявилися неспроможними (або некомпетентними) для того, щоб знайти та задіяти ефективне рішення проблеми фінансування держборгу та/або дефіциту бюджету країн Південної Європи (Греція, Португалія, Іспанія та Італія). Максимум на що вони спромоглися – це якось відстрочити непрості рішення.
В усіх перелічених країнах минулого року змінилися уряди (планово: Португалія, Іспанія, або позапланово: Греція, Італія), і у кожному випадку нове керівництво пообіцяло жорсткі заходи заради приборкання боргової проблеми. Крім того є підстави вважати, що Європейський центральний банк (ЄЦБ) отримав політичний мандат на практично необмежену підтримку ліквідності європейських системних банків (одна з форм «друку» євро). Таким чином ЄЦБ намагається запобігти можливій кризі ліквідності у банківській системі, а також опосередковано підтримати ліквідність нових урядів у Південній Європі.
Все це говорить про те, що керівництво країн-лідерів Євросоюзу – Німеччини та Франції – напевне сподівається, що нові уряди південноєвропейських країн поступово якось самі упораються з проблемою. Самі ж Німеччина та Франція, а також інституції Євросоюзу пропонують лише обмежену підтримку.
Така тактика є ризикованою. Залишається ймовірність ескалації боргової кризи до такого ступеню, що вона вийде з-під контролю. Тоді спричинена нею ланцюгова реакція призведе до колапсу євро.
Та все ж ця ймовірність, на погляд автора, є дещо нижчою, ніж ймовірність дефолту України у результаті несприятливої зовнішньої кон’юнктури на метал, неврожаю, санкцій з боку Росії за «недоспожитий» згідно договору газ та/або традиційного напередодні виборів необґрунтованого підвищення соціальних виплат.
Чи розумно будувати плани порятунку світу, коли власній домівці загрожує пожежа?
Автор свідомий того, що з усілякими стереотипами, теоріями змов, а також «страшилками» з приводу чергового кінця світу боротися безглуздо. І все ж він сподівається, що ця оповідь хоча б морально допоможе тим, хто налаштований більш реалістично. Тим, хто вважає, що якщо й перейматися порятунком світу, то починати доцільніше з України.
Адже Україна багато у чому рухається всупереч світовим тенденціям. В світі відбувається масове повалення диктаторських режимів – Україна такий режим наполегливо будує. Світ прямує до більшої відкритості – в Україні зводяться все вищі паркани і в результаті Україна все нижче сповзає у рейтингу сприйняття корупції. Більшість урядів світу намагаються спростити умови ведення бізнесу – український уряд про це тільки говорить, а насправді представники родини та оточення президента ситуацію тільки погіршують.
За таких невтішних тенденцій українцям краще не надто непокоїтися через те, що календар Майя цього року добігає кінця. Краще пам’ятати про те, як архаїчна цивілізація авторів цього календаря програла конкурентну боротьбу представникам іншої цивілізації і в результаті зникла.

неділя, 4 грудня 2011 р.

Чорні ради як початок антикорупційної революції

Та партія, яка першою в Україні проведе праймеріз, зробить перший важливий крок в подоланні корупції. І автоматично отримає перевагу над іншими партіями.

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2011 рік. В ньому Україна посіла 152 місце поміж 183 країн, охоплених дослідженням, навіть позаду Росії та Білорусі. Рік тому Україна ще перебувала на 134 місці серед 178 країн.

Відтак вже зараз можна констатувати, що попри антикорупційну риторику, антикорупційна політика президента Януковича досягла протилежного результату. І найгірше в цій ситуації те, що цей результат був цілком прогнозованим.

Прогнозованим тому, що відновивши «вертикаль влади» пан Янукович суттєво обмежив політичну конкуренцію в країні, що дало змогу монополізованій «вертикалі» різко підняти ставки «корупційного податку», який вона екстрагує із економічно-активної частини суспільства. І навряд чи гучні, але безсистемні, арешти, такі як арешт цього тижня голови державної служби зайнятості Володимира Галицького, здатні суттєво змінити ситуацію. Для лікування цієї хронічної хвороби потрібні більш дієві ліки.

Все починалося із закритості та страху програти

Всі ми, починаючи зі школи, привчалися до закритості:

· остерігайся казати все, що думаєш;

· не задавай зайвих питань, адже цим ти демонструєш, який ти дурний;

· не поспішай виказувати свою згоду, або незгоду – а то мало чи що;

· прочитай з папірця, бо виступаючи вільно можна оговоритися чи наговорити дурниць.

В результаті десятиріч культивування «непублічних» невігласів, чи слід дивуватися, що в Україні дуже мало людей, здатних сформулювати свою думку і конструктивно домовлятися з іншими, тобто мають якості, життєво необхідні для урядування в сучасному суспільстві?

Ми також намагалися усіляко обмежити можливість будь-якого програшу, який завжди можливий у чесній боротьбі, шляхом уникання цієї боротьби як такої:

· запобігти отриманню низької оцінки на іспиті шляхом списування, або підкупу викладача;

· уникати уроків фізкультури – щоб ніхто не побачив, які ми немічні;

· сфальсифікувати результати голосування на творчому конкурсі на користь своєї дитини;

· не шукати роботу на ринку праці, намагаючись «влаштуватись» «по-блату».

В результаті чи слід дивуватися, що українці, як нація, дуже рідко виграють? Адже для того, щоб виграти, треба грати і інколи програвати, а не уникати гри як такої.

Тому розраховувати на стале покращення ситуації в Україні можна лише тоді, коли українці навчаться бути відкритими та полюблять змагальність.

Проведи праймеріз – здивуй країну!

Після того, як владна та дві опозиційні партії в парламенті вирішили «розписати пулю на трьох» і змовилися прийняти нову редакцію закону про вибори, яка обмежує можливості всіх інших партій, останнім не залишається нічого іншого, як спробувати чимось позитивно здивувати країну.

Таким сюрпризом могло б стати формування як партійних списків, так і висування кандидатів на мажоритарних округах за результатами відкритих праймеріз, або попередніх виборів, або чорних рад, як їх колись називали у козацькі часи. Більше того, автор переконаний, що такий механізм – єдиний з усіх, що має шанси на успіх.

Адже очевидно, що для подолання 5% прохідного бар’єру позапарламентським опозиційним партіям доведеться об’єднуватись. Єдиною можливістю досягти цього об’єднання на практиці є створення легітимного механізму узгодження спільних кандидатів як у списку, так і на мажоритарних округах. Забезпечити ж легітимність можна лише шляхом безпрецедентної відкритості. А визначити сильного кандидата, спроможного перемогти провладного кандидата на окрузі можна лише за результатами чесного змагання.

Таким чином, поєднавши в одному процесі відкритість та змагальність, позапарламентські опозиціонери мають можливість не тільки отримати велике представництво в новій Верховній Раді, а й стати законодавцем нової політичної культури в країні.

У цьому світлі дуже відрадно, що наприклад Віталій Кличко в своєму інтерв’ю цього тижня твердо висловився за проведення виборів за відкритими списками. Але пану Віталію та його політичній силі зовсім не обов’язково чекати, коли в Україні приймуть відповідний закон. Адже будь-яка партія завжди може добровільно запровадити всередині себе відкритий і змагальний механізм висування кандидатів на вибори.

І попри очевидні великі організаційні складнощі проведення праймеріз вперше в Україні, той хто на це наважиться, цілком заслуговуватиме на славу творця антикорупційної революції. А можливо й навіть батька нової української нації.

неділя, 20 листопада 2011 р.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.

неділя, 28 серпня 2011 р.

Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.

неділя, 7 серпня 2011 р.

Розшукуються: невдоволені


Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.