понеділок, 29 червня 2009 р.

Про український інфантилізм

Українці занадто багато переймаються тим, ХТО буде наступним президентом, замість того, щоб думати про те, ЩО має змінитися в країні

«Инфантилизм (от лат. infantilis — детский) — отставание в развитии, сохранение в физическом облике или поведении черт, присущих предшествующим возрастным этапам.

В переносном смысле инфантилизм (как детскость) — проявление наивного подхода в быту, в политике и т. д.»

Вікіпедія

Коли під час спілкування Ернста Рахарова з його українськими рідними, друзями та знайомими мова заходить про загальний стан справ в Україні, дуже часто він чує з їхнього боку вислови на кшталт:

  • «Та нема кого обирати наступним президентом – всі вони однакові!»
  • «Не знаю, але може Яценюк дійсно краще за інших?»
  • «Нам нужен просвещенный деспот!»
  • ...і тому подібні тези, які говорять про те, що загальний стан справ в державі у співрозмовників Ернста Рахарова асоціюється з діяльністю найвищих посадових осіб, головною із якою вважається президент.

Президент – це батько (чи мати)?

Конституція України, особливо після реформи 2004 року – річ суперечлива. З одного боку – вона виголошує президента головою української держави. Але з іншого боку – згадана реформа в першу чергу позбавила президента впливу на бюджетні ресурсно-грошові потоки, а відтак – і більшої частини реальної влади. Наскільки можна бути реальним хазяїном (чи хазяйкою) в домі, не контролюючи родинний гаманець, читачі можуть судити самі...

На жаль, психологія більшості громадян України – річ ще більш суперечлива, ніж українська конституція. В президенті вони хочуть бачити «батька нації», навіть якщо цей «батько» їм зовсім не до вподоби. Напевне витоки цієї психології в православних традиціях, де верховний правитель іноді подавався як «помазаник Божий», а також у ще незабутих звичаях радянських часів, коли генеральний секретар мав практично безроздільну владу. Свіжі в народній пам'яті і згадки про президента Кучму, якого за очі багато хто називав не інакше як «Папа».

То чим же більшість українських громадян відрізняється від дітей, що сумують за щедрою та справедливою рукою любого батька, навіть якщо мова насправді йде про дорослих (або навіть літніх) людей?

Дітей виховують. А як виховати дорослих?

Дорослих виховувати важко, здебільшого неможливо, а багато хто скаже, що це й недоцільно. І все ж Ернст Рахаров вважає, що українські громадяни можуть подорослішати і без спеціального виховання. Більше того, це відбудеться автоматично, якщо вони:

  • «розсунуть» часові рамки свого кругозору – почнуть, як це звичайно роблять насправді дорослі люди, планувати на більш довгострокову перспективу, дбаючи про майбутнє, не тільки особисте, а майбутнє й своїх дітей та онуків;
  • подужають свій острах перед відповідальністю – надбавши взамін почуття власної гідності самодостатньої дорослої людини, цьому «подорослішанню» громадян активно сприяють нинішні українські керманичі, які старанно уникаючи відповідальності за будь-які свої дії, спонукають громадян до того, щоб брати свою долю у власні руки.

Незріле суспільство – незрілі політики. Але на щастя, останні є виборними.

Написати статтю на тему українського інфантилізму Ернста Рахарова спонукала стаття в Дзеркалі тижня, яка назвала байдужість та інфантилізм українських громадян в якості причин «болісних» результатів, які країна отримує на виборах.

Проте дивлячись вперед на майбутні президентські вибори Ернст Рахаров, впевнений, що цього разу надто «болісного» результату цілком можна уникнути. Бо в минулому такий результат був закономірним – як вінець «болісного» процесу виборів. А «болісним» цей процес був тому, що більшість його складових були штучними:

  • штучні партії та блоки, та штучні кандидати;
  • штучні передвиборчі програми;
  • штучні рекламні акції та платні прапороносці;
  • штучні (хоча б частково – всі ті, що за гроші) члени виборчих комісій та спостерігачі;
  • штучна (хоча б частково – за рахунок підкупів та маніпуляцій) підтримка виборців.

Сьогодні, дякуючи відносній свободі слова, ця штучність очевидна для все більшої кількості громадян, які вже подорослішали. І які, дякуючи новим можливостям наданим інформаційними та телекомунікаційними технологіям, мають все більше можливостей бути почутими. А говорять вони все частіше про те, що немає сенсу довго і безплідно дискутувати про уявні чи дійсні чесноти того чи іншого потенційного «батька нації».

Дорослій нації батьки не потрібні. Їй потрібні менеджери. Характерною рисою яких є те, що вони перш за все спираються на ефективну організацію, а не тільки на агітаційні технології.

Однією з перших ознак зародження такої організації стане зникнення платних прапороносців, а натомість поява активних добровільних агітаторів. Такі ознаки демонструватимуть можливості організації. Можливості організації є якраз тим, за ЩО можна голосувати. Замість чергового по-дитячому наївно-емоційного пошуку міфічного рятівника нації.

понеділок, 22 червня 2009 р.

Країна на межі розколу та громадянської війни

Персидська інтрига: попри всю свою східну особливість Іран має багато спільних рис з Україною

Звичайно українці настільки поглинені політичними подіями всередині своєї країни, що їм іноді непросто сконцентрувати свою увагу на подіях, які відбуваються в інших частинах світу. І все ж таки, деякі світові події заслуговують на підвищену увагу.

Саме такою подією, на думку Ернста Рахарова, є масові протести в Ірані, які розпочалися минулого тижня після оголошення результатів президентських виборів. Згідно офіційного повідомлення, на цих виборах вже в першому турі переміг діючий президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад з результатом 63% голосів. При цьому найуспішніший з опозиційних кандидатів Мір-Хосейн Мусаві, за офіційними даними отримав лише 34% голосів. Але багато хто в Ірані вважає, що справжнім переможцем виборів є якраз пан Мусаві і що офіційний результат є брутально сфальсифікованим.

Тому країна, а насамперед – її столиця Тегеран, вибухнула серією масових акцій протесту, на яких демонстранти у відчаї запитували владу країни: «Де подівся мій голос?». Незважаючи на владні припони, інформація про ці протести, завдяки Інтернету, швидко облетіла весь світ. Більше того, соціальні мережі, сайти обміну відео та блоги стали ключовими інструментами, за допомогою яких змогли самоорганізуватися сотні тисяч людей.

Можливо у цій іранській ситуації українські читачі вже зараз бачать схожі риси з подіями 2004 року в Україні. Тож напевне має сенс більш детально придивитися до цієї ситуації, щоб визначити, які спільні риси існують між Україною та Іраном, і які принципові розбіжності. Щоб нарешті зробити висновки щодо того, чому іранська ситуація має навчити українців.

Дуалізм у владі

Іран за визначенням є «Ісламською республікою», тобто поєднанням теологічної та демократичної моделей правління. Парламент та президент Ірану, які обираються шляхом виборів мають багато повноважень у сфері державних видатків та інвестицій, але до сфери їхньої компетенції не належать питання національної безпеки, до яких відноситься також контроверсійна ядерна програма. Ці питання підпадають під юрисдикцію теократичної гілки влади, яку очолює так званий духовний лідер Ірану. Цим духовним лідером вже 20 років є аятолла Алі Хаменеї. Пан Хаменеї також виконує функції верховного головнокомандувача та контролює низку впливових установ, чиє завдання полягає в збереженні «ісламської» природи владної системи, включаючи суди, державне телебачення та Раду вартових ісламської революції, яка крім усього іншого здійснює попередній відбір кандидатів у президенти.

Багато рис розподілу влади між духовним лідером та президентом Ірану нагадують розподіл повноважень між, відповідно, президентом та прем'єр-міністром України. Хоча українська система відрізняється більшою демократичністю – президента України, на відміну від духовного лідера Ірану, все ще обирає народ на прямих виборах – в основі розподілу повноважень між ключовими керівниками обох країн лежать схожі переконання, насамперед, що економічні питання мають вирішуватись окремо від питань державної безпеки.

Приклад сучасного Ірану ще раз демонструє, що таке переконання скоріше за все є хибним. Адже насправді виявляється, що відокремлення економічних питань від питань національної безпеки рано чи пізно призводить до нестабільності. Яка різним чином, проте в кожному разі дуже яскраво проявилася як в Ірані, так і в Україні.

Конфлікт між прагненням до модернізації та традиціоналізмом

Іранська цивілізація є однією з найстаріших на планеті, але при цьому протягом останніх сторіч Іран дуже часто ставав розмінною монетою у стратегічних розкладах супердержав: Російської, Оттоманської, Британської імперій, а також США. Президент Сполучених Штатів Барак Обама нещодавно офіційно визнав ті помилки, яких його країна припустилася по відношенню до Ірану, але вкорінену недовіру іранців до навколишнього світу одним вибаченням не спростувати неможливо. Багато іранців свідомо протиставляють свою традицію шиїтського ісламу будь-яким зовнішнім впливам: починаючи від інших релігій та релігійних течій, закінчуючи науковим та технічним прогресом.

І все ж, у багатьох сферах модернізацію спинити практично неможливо. Спроби її загальмувати тільки призводять до утворення вибухонебезпечних ситуацій. Молоде численне покоління іранців, велика кількість представників якого є безробітними, не сприймає великої кількості догматичних заборон, таких як обмеження прав жінок, підприємцям набридло втручання держави в їхню діяльність, середній клас не хоче миритися з обмеженням вільного доступу до інформації. В реалізації цих протестних настроїв допомагають новітні технології мобільного зв'язку та Інтернету, з розповсюдженням яких змушені були погодитися навіть найконсервативніші клерики.

Певний час протести були прихованими. І лише коли люди побачили ознаки того, що їхнім волевиявленням було зманіпульовано на користь президента-популіста Махмуда Ахмадінеджада, 4 роки правління якого виявились руйнівним для економіки країни, вони голосно заявили свій протест. Згідно численних повідомлень іноземних ЗМІ існують ознаки того, що фальсифікація результатів виборів відбувалася у нахабний та цинічний спосіб. В результаті діюча іранська влада поставила під загрозу не тільки саму себе, а й усю конструкцію владної системи: заклики до повторних виборів на тегеранських вулицях починають змінюватися на заклики до повалення режиму.

В Україні, на щастя, догматичних заборон, які б обмежували права людини, на законодавчому рівні практично не існує. Але на погляд Ернста Рахарова, досить гострий конфлікт між прагненням до модернізації та традиціоналізмом наявний і в Україні. Іранська ситуація лише нагадує нам про життєву необхідність недогматизованої вільної суспільної дискусії на цю тему, яка повинна відбуватися у вільних засобах масової інформації. Такі дискусії запобігають суспільним вибухам, переводячи вибуховий потенціал суспільства у конструктивне річище.

У взаємопов'язаному мережею світі будь-якій владі все важче кривдити своїх громадян

Ситуація в Ірані виглядає тривожною і що розв'язки ще далеко. Експерти іноземних ЗМІ стверджують, що у влади залишилися два виходи: або піти назустріч опозиції та призначити повторні вибори президента, або придушити протести брутальним застосуванням сили. В окремих епізодах зброю вже було застосовано проти демонстрантів. Враховуючи те, що будь-які кроки назустріч опозиції сучасна іранська влада розглядає як прояв слабкості, подальше, більш масоване, застосування зброї проти демонстрантів та опозиції, є дуже ймовірним.

Але по-перше, такими діями іранська влада тільки на якийсь час позбавиться зовнішніх проявів протесту. Внутрішній протест піде в підпілля, де тільки набиратиме силу і рано чи пізно знову прорветься назовні. Тільки тоді силу буде застосовано проти режиму. В результаті під загрозою може опиниться подальше існування країни.

А по-друге, жорстокі дії іранської влади по відношенню до власних громадян призведе до ізоляції країни в світі, що також може прискорити падіння нинішнього режиму з усіма деструктивними наслідками цього.

У підсумку, своїми маніпулятивними діями та застосуванням сили проти легітимних акцій протесту нинішнє керівництво Ірану не тільки ставить під загрозу своє власне майбутнє, воно ставить на карту майбутнє незалежного Ірану. Дуже хотілося б, щоб вони це усвідомили. Зараз ще не пізно запобігти розвиткові найгіршого для країни сценарію.

Іранським громадянам сьогодні не позаздриш – практично за будь-якого сценарію розвитку подій їх очікують у кращому випадку нестабільні часи. Попри це, правозахисники усього світу отримали привід для стриманого оптимізму на довгострокову перспективу. На оплутаній інформаційною мережею Інтернету планеті будь-яка кривда викликає обурення небайдужих людей усього світу, не кажучи вже про тих, кого ця кривда зачіпає напряму. Небайдужі починають швидко об'єднуватися і координувати свої дії для ефективної протидії кривдникові. В результаті життя будь-якого деспотичного режиму стає все складніше і складніше. Напевне, це – найголовніша річ, про яку мають пам'ятати також і нинішні українські політики, які здається все ще не позбулися марних мрій про те, щоб завдяки якийсь хитрій маніпуляції отримати безроздільну та безконтрольну владу в Україні.

понеділок, 15 червня 2009 р.

Ода «Трубі»

Щоб стати справжньою державою, Україні краще змінити один із своїх символів

Кожна непересічна країна має свої неформальні символи. Наприклад:

  • у Німеччини це автобани, сосиски та пиво;
  • у Франції – вино, багети та швидкісні поїзди TGV;
  • у Великобританії – чорні кеби, віскі та поліцейські;
  • у Росії – водка, пельмені та балістичні ракети;
  • у США – біг-мак плюс кока-кола, Голівуд та Facebook (глобальний аналог odnoklassniki.ru);
  • у Японії – роботи, суші та кімоно;
  • у Китаю – чай, комуністична партія та дешеві товари;
  • у Індії – карі (curry – традиційна їжа), сарі (традиційний одяг) та програмісти;
  • у Швейцарії – сир, шоколад, армійські ножі та годинники;
  • а у України – вишиванки, вареники та «Труба»...

«Трубний» парадокс

Ще десять років тому, газо- та нафтопроводи в Україні здебільшого так прозаїчно і називалися: газо- та нафтопроводи. Але поступово, спочатку на розмовному рівні, потім у журналістських статтях, а потім вже й навіть у неофіційних висловлюваннях офіційних осіб, в якості збірного терміну для позначення як усього українського комплексу з транспортування нафти та газу, так і окремих його частин почало використовуватися грубе та зневажливе «Труба».

Але що цікаво, це термінологічне «опростолюднення» відбувалося на тлі все голосніших офіційних тверджень про те, що певні газо- чи нафтогони (тобто певні частини «Труби») є стратегічним надбанням української держави, що її (тобто «Труби») подальше перебування в державній власності є гарантією незалежності України.

В чому причина такого контрасту: з одного боку офіційна точка зору, згідно якої українці мають мало не молитися на вітчизняну газо- та нафтотранспортну систему; а з іншого – у приватних розмовах тих же високопосадовців та ж сама система не заслуговує на кращий епітет, ніж поблажливе «Труба»?

Біографія «Труби»

Ернст Рахаров має з цього приводу власну теорію, яку він і пропонує читачеві.

На початку 90-х після розпаду Радянського Союзу і утворення формально незалежної української держави, українською частиною радянської газо- та нафтотранспортної системи продовжували де-факто керувати із Москви. В Україні в той час ще панували романтичні незалежницькі настрої і мало хто міг оцінити той усю коштовність того скарбу, який країна отримала у спадщину. Але ті, хто це зрозумів, стали одними з перших великих підприємців України.

Будь-який успішний бізнес може бути представлений як грошовий потік: гроші – капітал – ресурси – товар чи послуга – гроші і т.д. В цьому сенсі українська трубопровідна система була готовим бізнесом з найвищим ступенем готовності: капітал вже був у наявності у вигляді існуючих потужностей; сировинні ресурси вже закачані в систему з російського боку, а людські ресурси – наявні з радянських часів та дуже невибагливі. Треба було тільки створити товар – просто написати на папері контракти на постачання енергоресурсу – та отримати за них гроші. Цей процес потім назвуть «сісти на Трубу».

Таким чином навіть протягом досить нетривалого періоду «сидіння на Трубі» можна було заробити чималі гроші. Достатні для того, щоб увійти до вузького кола найбагатших людей країни. Чи навіть посісти якусь чільну в країні посаду.

Але через те, що «сидіння на Трубі» по суті є процесом отримування ренти, воно практично не створює додаткової вартості. Тобто в людини, що «сидить на Трубі» немає стимулів до якісного розвитку. Натомість є потужні стимули закріпити статус-кво, щоб не допустити до «Труби» конкурентів.

Таким чином, молода українська держава отримала керманичів, які не спроможні створювати нове, а вміють лише збирати ренту. Тому без «Труби» свого майбутнього не уявляють.

Але при цьому і вони, і суспільство підсвідомо розуміють всю ущербність такого способу заробляння грошей. І це розуміння яскраво проявляється в поблажливо-презирливому слові «Труба».

Чи є в «Трубі» майбутнє

Починаючи з 2000 року в Москві при владі знаходяться ще кращі збирачі ренти, ніж більшість їхніх українських колег. При цьому інтереси московських збирачів ренти знаходяться у повному протиріччі з інтересами київських: чим більше ренти дістається Києву, тим меншою є частка Москви. Тому із року в рік громадяни України стають свідками успішного посилення тиску Москви та відчаю українських керманичів, які, як їм здається, втрачають основи української державності.

Насправді, з точки зору Ернста Рахарова, вони втрачають усього лише основу свого панування. Українська державність, побудована за моделлю «Труба» – гроші – політичний вплив», все одно не має шансів на сталий розвиток. Тому Ернста Рахарова не турбує, в чиїх руках опиниться врешті-решт українська «Труба». Головне – щоб в Україні було знайдено модель побудови державності незалежно від «Труби» та тих, хто нею володіє та експлуатує.

«Трубі» прийде труба, а українська держава залишиться

Який символ повинен замінити «Трубу» в якості одного із провідних символів України? Найперше, що спадає на думку – це паляниця. Україна колись мала славу житниці Європи. За винятком ефективної влади, вона сьогодні має все для того, щоб цю славу відродити.

Якщо країна буде відкритою до всього нового, то вона напевне зможе створити і інші цікаві та привабливі символи, які ми поки що не можемо собі й уявити.

неділя, 7 червня 2009 р.

Як виграти наступні президентські вибори в Україні?

Щоб виграти вибори не треба дуже багато грошей. Потрібна добра команда і багато волонтерів.

Пройшло трохи більше тижня, і загроза узурпації влади в Україні двома втрачаючими впевненість у собі, але все ще найбільш популярними, українськими політиками стрімко втрачає свою гостроту. Вся ця історія починає нагадувати мильну бульбашку, яка стрімко набрала загрозливих розмірів, а потім раптово луснула.

Згідно заяви Віктора Януковича, дуже неоднозначні реформи до Конституції, які протягом останніх місяців, а особливо – тижнів, багато обговорювалися в засобах масової інформації, напередодні президентських виборів вноситися не будуть. Останні сумніві розвіяла поспішна та емоційна відповідь Юлії Тимошенко, в якій вона, у звичній своїй формі, звинуватила своїх колишніх партнерів з переговорів у зраді. Таким чином напевне можна вважати, що спроба нашвидкоруч провести надскладну операцію з впровадження одіозних реформ в життя очікувано провалилася.

Слід віддати належне українським засобам масової інформації, перш за все Українській правді та Дзеркалу тижня, які зламали плани «конституційного заколоту», оперативно інформуючи громадськість про потенційну небезпеку.

Таким чином можна було б і проголосити, що «молоду українську демократію вдалося захистити перед загрозою авторитаризму», але спочатку краще пильніше придивитися до того, що ж таке насправді вдалося захистити.

Коли рідне не є любим

На погляд Ернста Рахарова модель української демократії наразі все ще дуже нагадує рекетирський бізнес, змодельований за поняттями 90-тих років минулого сторіччя. Цю модель можна спрощено представити наступним чином:

Джерела доходів:

  1. Державний рекет та чиновницька корупція – відрахування від «своїх» чиновників та суддів до партійних скарбниць.
  2. Крадіжки грошей платників податків з бюджетів усіх рівнів.
  3. Виторг з продажу місць у партійних списках на виборах до Верховної Ради та місцевих рад.
  4. «Пожертви» великих партійних спонсорів.

Зароблені такою «непосильною працею» кошти, під час передвиборчих кампаній витрачаються (або «інвестуються») за такими основними напрямками:

  1. на рекламу на телебаченні та в інших ЗМІ (розробка та плата за розміщення);
  2. на PR (в тому числі «чорний») на телебаченні та в інших ЗМІ – тобто на створення потрібних інформаційних приводів та підкуп журналістів, які продукують «замовні новини»;
  3. на підкуп членів виборчих дільниць та безпосередньо виборців;
  4. на організацію мітингів, зустрічей з виборцями, іншу агітаційну діяльність (махачі прапорами тощо);
  5. на розробку, виготовлення, розповсюдження агітаційної продукції та зовнішню рекламу;
  6. на діяльність штабів, функція яких полягає в організації та координуванні вищезгаданих заходів.

У підсумку все виглядає як тіньовий, або навіть кримінальний політичний бізнес, який справляє огидне враження.

...але при цьому дуже дорогим

Але цим справа не обмежується – наразі багато ознак вказують на те, що ця модель політичного бізнесу перебуває на межі банкрутства.

Адже з настанням фінансово-економічної кризи відбувається різке скорочення доходів майже за всіма статтями:

  • «хабаропотужність» більшості держслужбовців скоротилася – народ просто не може платити хабарі як раніше;
  • реальні доходи бюджетів всіх рівнів «схудли» – відповідно красти з них такі ж суми як раніше наразі складно;
  • більшість великих спонсорів політичних сил перестали бути такими вже й великими.

А з іншого боку – провідні політичні гравці небезпідставно побоюються, що витрати на потенційну передвиборчу кампанію суттєво не скоротяться.

Схоже, що не в останню чергу саме через це найбільші політичні гравці пішли на таку ризиковану спробу поспішної реформи Конституції.

Дороге – ще не значить ефективне

Ернст Рахаров переконаний, що фінансово-економічна криза тільки прискорила банкрутство сучасної моделі «демократії» в Україні. Зробивши очевидною всю її неефективність.

Ще донедавна можна було почути думки українських політологів, що на президентську кампанію в Україні потрібно щонайменш півмільярда доларів (!). Якщо рахувати за статтями витрат, перерахованими вище – то в таку цифру можна і повірити.

Але вона починає виглядати абсурдною, якщо її співставити з витратами на переможну кампанію американського президента Барака Обами, які в сумі склали 730 млн. доларів. В країні непорівняно більш заможній ніж Україна та з кількістю виборців, яка щонайменш в 6 разів більша!

Таким чином, стає очевидним, що українська політична система, як до речі і українська економіка, є однією з найбільш марнотратних в світі. А звідси і висновок: не вибори треба відміняти, а міняти систему. З «демократичної» на справді демократичну.

Демократія – це коли виборці – не бидло, не електорат, а громадяни

Коли партія у виборці не бачить потенційного партнера, помічника, чи в гіршому випадку – опонента, думку якого треба поважати, вона бачить у ньому тільки статтю витрат. І відповідно банально рахує, скільки потрібно витратити, щоб набрати шукану кількість голосів.

Потім народні обранці, обрані шляхом прямого чи непрямого підкупу виборців, своєю м'яко кажучи неефективною роботою сприяють погіршенню іміджу партії, а відтак – підвищенню рівня витрат у наступній передвиборчий кампанії.

Це модель, за якою усі програють. Тому вона ніяк не може бути основою сталого розвитку країни. І добре, що криза наближає її кінець.

Цікавим при цьому є те, що інша, більш ефективна модель є не тільки відомою – вона є вже й успішно апробованою в Україні. Ернст Рахаров має на увазі феномен Помаранчевої революції. Справжніми героями якої були тисячі активістів, та просто небайдужих громадян, які безкоштовно та безкорисливо (!), працювали (часом день і ніч!) на перемогу свого кандидата.

Дійсно, навіть лідери тієї революції не збагнули всього значення, яке мала та громадянська активність і яку користь вона принесла суспільству. І могла б приносити і надалі, якби ці лідери не зрадили своїх колишніх активістів.

Але це не означає, що інші, нові лідери не можуть спробувати мобілізувати своїх потенційних активістів. Щоправда, навчені гірким досвідом, ці активісти стали більш скептично відноситись до обіцянок політичних вождів і насамперед вимагатимуть доказів конкретних справ. А ці справи стануть можливими тільки за наявності добре організованої команди.

За чий же рахунок існуватиме ця команда? За рахунок тих же активістів та офіційних донорів партії! Які прозоро і відкрито перераховуватимуть свої (можливо невеликі) гроші і контролюватимуть ефективність їхнього використання. За такої моделі 1000 пожертв від дрібних донорів розміром по 100 гривень кожна важитимуть більше, ніж 10 млн. гривень від Ріната Ахметова, перераховані підпільно.

Ще 10 років тому така модель була б технічно неможлива. Але сьогодні, за наявності доступного Інтернета та дешевого мобільного зв'язку, організація подібної моделі, залежить лише від працьовитості та організаторських здібностей.

Попереду – довгий шлях, але іншого в незалежної України просто немає

Політична модель, за якою виборців намагаються зомбувати або купляти, замість того, щоб їх переконувати ідеями та справами, довела свою неспроможність. За такої моделі активні громадяни не можуть себе реалізувати, а партії не можуть існувати інакше, ніж напівкримінально.

Тому зараз є шанс почати реальну побудову держави Україна. Знизу-догори, а не тільки зверху-вниз. Ця побудова триватиме роками та десятиріччями, але перші позитивні результати від громадянського активізму цілком можна отримати й до наступних президентських виборів.

Можливо, що до кінця року фінансове становище спонсорів найрейтингових українських політиків, завдяки покращенню світової кон'юнктури на метал, дещо поліпшиться і вони таки подужають необхідні «інвестиції» у передвиборчу кампанію за старою марнотратною моделлю.

Але все одно, кампанію має всі шанси виграти не той, чиї спонсори більше за всіх «інвестують», а той, чия команда та прихильники спрацюють найвправніше.