Показ дописів із міткою Українська влада. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українська влада. Показати всі дописи

вівторок, 7 січня 2014 р.

PS до оповіді від грудня 2011 року Occupy Vaduz?

У своїй оповіді від грудня 2011 року під назвою «Occupy Vaduz?» автор переповів публікації Української Правди щодо участі ліхтенштейнської P&A Corporate Services Trust та її директора д-ра Райнхарда Прокша в управлінні активами керівників України та членів їхніх родин, а також оприлюднив фотографії офісу компанії в Ліхтенштейні.

Сьогодні, більше ніж через два роки після її первинної публікації, цю оповідь побачив і д-р Прокш. Через Facebook він пригрозив судовими позовами в Швейцарії і висловив думку, що ці публікації не мають сенсу – все можна було б обговорити, вийшовши на прямий контакт. Можливо тут д-р Прокш має рацію: все виглядає таким чином, що ані Українська Правда, ані інші ЗМІ з України до пана Прокша по особистий коментар раніше не зверталися.

Проте цього не можна сказати про автора. Який того ж 2011 року зв’язався з паном Прокшем через Facebook і спитав його коментар на звинувачення щодо того, що його трастова компанія, як видається, керує активами членів родин Януковича, Азарова, братів Клюєвих. На той час пан Прокш відповів ухильно і згадав, що його родина має соціалістичні традиції.

Щодо погрози пана Прокша мушу зазначити, що готовий зустрітися з ним у суді будь-якої юрисдикції. Якщо пан Прокш вважає, що тодішня моя публікація порушила його право на приватне життя, або щось подібне – я з готовністю розгляну його претензії та готовий, у разі потреби, видалити відповідний матеріал і/або оприлюднити відповідне спростування. Але очевидно, що при цьому я також буду керуватися моїм правом на свободу слова.

До чого я звісно зовсім не готовий – це до замовчування фактів наявності дивного зв’язку між високопосадовими українськими чиновниками, починаючи з президента, та членами їхніх родин, і трастовою компанією пана Прокша в Ліхтенштейні. Ці факти залишаються для мене фактами до тих пір, поки вони переконливим чином не спростовані. Поки що повідомлення від пана Прокша таких спростувань не містять.

Мені здається, честь, гідність та ділову репутацію пана Прокша порочать заме ці зв’язки, а не журналістські розслідування в українських електронних ЗМІ, або моя оповідь дворічної давнини.

Якщо ж пан Прокш нарешті надасть інформацію, яка переконливо доведе, що подібних зв’язків не існувало і не існує, я звичайно ж готовий вибачитися перед паном Прокшем, а також оприлюднити відповідне спростування.

понеділок, 21 жовтня 2013 р.

Епізод передостанній: Ми її втрачаємо…

Якщо українці хочуть стабільного майбутнього, їм краще про це подбати. Негайно.

Довго нічого не писав про Україну та перспективи української євроінтеграції, бо додати до вже сказаного в попередніх епізодах було майже нічого, навіть попри те, що розвиток ситуації в Україні мені і не надто подобався. Але при цьому все ж таки було враження, що попри гальмування реформ з боку керівництва України, український потяг, нехай повільно – через саботаж та несправності – але більш-менш впевнено рухається в бік Європи.

Проте сподівання на послідовність у діях українського президента вчергове не справдилися. Пан президент продовжує діяти так само ірраціонально, як і раніше. Наразі ця ірраціональність ставить під загрозу стабільність в Україні і робить катастрофічні сценарії все більш ймовірними. Тому я вирішив знову оприлюднити свою думку, тому що хотів би, щоб попри всі складнощі повсякденного життя, які не дозволяють планувати далеко наперед, українці все ж задуватися: «А чи можна довіряти власну долю, долю своїх дітей і долю своєї країни недалекій людині з купою фобій та ірраціональним мисленням? А якщо не можна, то що треба робити?»

Питання не стільки про асоціацію з ЄС, скільки про уникнення громадянської війни

Україна все ще є країною, що формується. І часто переживає при цьому свої міні-катаклізми. Здебільшого у питаннях мови, історії та цінностей. Перетворити черговий міні-катаклізм на справжній громадянський конфлікт може збіг кількох обставин, наприклад, проблеми в економіці, супроводжувані колапсом політики, а також зловживаннями так званих правоохоронних органів. І такий збіг обставин вже прозоро проглядається вже на початку 2015 року:

1. Вже зараз очевидно, що суттєвих позитивних змін в українській економіці до того часу не відбудеться. Причому незалежно від того, чи буде підписана угода про асоціацію з ЄС, чи угода про вступ в МС, або не буде підписано нічого взагалі. Просто часу для поліпшення інвестиційного клімату і «розгону» економіки залишилося надто мало, а такі гальмуючі фактори, як підірвані внаслідок деградації судової системи права власності і всеохоплююча корупція також нікуди не подінуться. Окрім того, до цих факторів додастся ще й зростання політичної нестабільності напередодні президентських виборів.

2. Також очевидно, що внаслідок фальсифікації цих виборів політична нестабільність дуже ймовірно перетвориться вже на повний колапс політики. Фальсифікація наразі виглядає неминучою, тому що жодна «вертикаль влади» організувати чесні вибори просто не здатна, «вертикаль влади» вміє їх тільки фальсифікувати і робить це навіть тоді, коли особливої потреби в цьому немає (для прикладу згадайте президентські вибори в Росії у 2012 році). Що ж говорити про ситуацію, коли без фальсифікацій чинний президент виграти вибори вже ніяк не може. В результаті в якийсь момент навесні 2015 року в Україні зникнуть навіть відносно легітимні центральні органи виконавчої влади через те, що легітимність цих органів не визнаватиме добра половина країни на чолі зі столицею.

3. Єдиним засобом втримати контроль, якщо відсутня легітимність, є використання сили. Щодо того, чи здатні нинішні українські деморалізовані «правоохоронні» органи дотримуватися законів, у автора ілюзій немає. Натомість є передчуття, що для гасіння спалахів громадянського протистояння в Україні, сусідня на Сході країна оперативно доправить свої цистерни з керосином…

На сьогодні чітко зрозуміло, що єдиною можливістю уникнути такого сценарію можна, провівши у 2015 відносно чесні президентські вибори. Не демонтувавши «вертикаль влади» зробити це буде неможливо. Єдина ж можливість демонтажу «вертикалі влади», з одночасним збереженням керованості, є поступове запровадження європейських за суттю інституцій, побудованих за принципом стримувань та противаг. Це можна зробити лише підписавши угоду про асоціацію з ЄС у листопаді. Звісно, це не призведе до моментальної появи в Україні європейських за якістю судів, рад народних депутатів, державних адміністрацій і т.д. – на це потрібен довгий час. Але вже саме підвищення впливу на Україну з боку центральних інституцій ЄС здатне зіграти велику стабілізуючу роль.

Справа далеко не в одній Тимошенко

У питанні перспективи підписання угоди про асоціацію з ЄС іноді може виникнути враження, що світ клином зійшовся на справі Юлії Тимошенко. І що ЄС, захопившись цією справою, махнув рукою на інші власні вимоги, що називалися в якості передумов для підписання угоди, наприклад, реформи виборчого законодавства, судової системи та прокуратури. Враховуючи ж, що постать Тимошенко викликає неоднозначні почуття, українці здебільшого не відчувають особистої зацікавленості в цій справі.

А дарма. Тому що справа Тимошенко з низки причин є найяскравішим індикатором євроінтеграційної придатності України.

Це тому, що більшість принципових реформ, проведення яких вимагає ЄС (як до речі, і українське громадянське суспільство), неможливо провести швидко. Адже більшість з них вимагає внесення змін до Конституції, або узгодження з Венеціанською комісією, або знаходження консенсусу з опозицією. Натомість вибіркове правосуддя є єдиною принциповою проблемою, швидке розв’язання якої технічно є цілком можливим. Для її рішення достатньо політичної волі одного лише Віктора Януковича.

Змусити Януковича до євроінтеграції може лише українська громада

Факт того, що пан Янукович цієї волі не виявляє, є красномовним доказом неприйняття ним європейських цінностей. Що в силу ірраціональності цієї людини напевне не повинно дивувати. Очевидно, що свою відданість цінностям правової держави пан президент демонструє і демонструватиме виключно на словах. До якихось дій у цьому напрямку він вдасться лише якщо не матиме іншого виходу.

Чи зможуть європейські політики поставити Януковича у таку безвихідь? Однозначно – ні. Тому що таке не вдалося навіть неперебірливому у засобах Володимиру Путіну.
Єдиним, хто має можливість змусити Януковича розблокувати євроінтеграцію і звільнити Тимошенко є українська громада. Тому що масових громадянських виступів Віктор Янукович боїться найбільше.

Та мовчазна більшість в Україні, яка хоче зближення з Європою (до якої належить і переважна більшість киян), має голосно заявити про свої інтереси. Заявити в позитивному ключі, виступаючи за європейські цінності в Україні, а не проти чогось. Зробити це необхідно просто тому, що через бездіяльність можна втратити дуже багато.

А що ж сам Віктор Янукович, спитаєте ви? Навіщо йому йти на якийсь крок, який скоріше за все вже зараз перекреслить його другий президентський термін? А тому, що легітимних шансів отримати цей термін пану Януковичу не залишили його та його команди некомпетентність та жадібність. У той час як нелегітимний шлях загрожує в кінці кінців втратою свободи або навіть життя.

Янукович, що захопився зловживанням президентською владою та самозбагаченням, не дослухатиметься ні до закликів європейських політиків, ні до погроз бутафорської української опозиції. Тільки громада, вийшовши на вулицю, може змусити президента грати за правилами. Навіть якщо це означає дуже болючий для Януковича перехід від стратегії максимізації статків до стратегії мінімізації збитків.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Вперед у минуле!

Підсумки 2012 року для прихильників євроінтеграції невтішні: Україна перебуває за крок від путінського Митного союзу.

Вперед у минуле!

18 грудня візит до Москви Віктора Януковича, де він за загальним визнанням мав підписати документи про вступ України до Митного союзу, не відбувся. Прибічники української євроінтеграції з полегшенням зітхнули. Здавалося б, відтермінування капітуляції перед Путіним залишає Україні шанс на продовження інтеграції у європейському напрямку.
І все ж, незважаючи на парафування цього року Угоди про асоціацію з Євросоюзом, ймовірність її підписання наразі видається дуже невисокою. Загальні ж підсумки майже трьохрічного правління Віктора Януковича вказують на те, що у 2013-му він скоріше за все зробить остаточний стратегічний вибір на користь Росії.
Нижче – головні причини такого рішення.

Наслідком совкового керівництва може бути лише новий Совок. Тобто Совок 2.0
Віктор Янукович довів, що він вміє керувати лише через «вертикаль влади», побудовану на особистій лояльності та тотальній корупції. По іншому керувати він просто не вміє. Тож коли Євросоюз вимагає від Януковича реформ, наслідком яких має стати хоча б частковий демонтаж «вертикалі влади» – Євросоюз вимагає неможливого.
А от у Митному союзі диктаторів «вертикаль влади» – традиційний «атрибут державності».
Сформувавши на цьому тижні новий уряд так, щоб ще більше посилити вертикаль своєї влади залежними від себе некомпетентними людьми, пан Янукович вчергове довів, що збереження особистої влади для нього – понад усе.
Розраховувати на повернення жвавого економічного зростання за таких умов наївно. Що ж, тим швидше в Україні буде досягнуто тієї межі, коли вступ до Митного союзу більшості громадян вже видаватиметься найкращим порятунком.

Пропуск до Європи – це звільнення Тимошенко. Але ж потім і самому можна сісти!
Очевидно, що ЄС і надалі наполягатиме на звільненні Тимошенко. Або за декриміналізацією, або за рішенням Європейського суду з прав людини, або за амністією, або ще якось. Але ж для Януковича звільнення головного ворога дорівнюватиме самогубству, щонайменш політичному. Тому він будь-що триматиме Тимошенко у в’язниці (або під вартою у лікарні). Відверта правова нісенітниця, яку минулої п’ятниці ніс з екрана телевізора заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін щодо подальших обвинувачень, які висуваються екс-прем’єр-міністру, тому підтвердження.
Далі, Янукович не може не розуміти, що докучливі європейці рано чи пізно почнуть вимагати від України і дієвих антикорупційних розслідувань. В тому числі, що стосується Межигір’я, Лемтрансу та інших корупційних державних витрат та закупівель, за якими проглядаються інтереси президентської «Сім’ї».
Натомість в країнах Митного союзу президенти можуть спати спокійно – ніякі розслідування їм та їхнім «сім’ям» у принципі не загрожують.

Результати виборів 2012 довели, що чесно виграти вибори 2015 Януковичу ніяк не вдасться
Нещодавні вибори у Верховну Раду підтвердили старе правило: в Україні правлячій партії дуже складно виграти наступні після перемоги вибори. Мається на увазі: якщо ці вибори проводити чесно.
Напевне ще більше це стосується діючого президента. Не отримавши навіть 50% голосів у другому турі переможних для нього виборів 2010 року, Янукович практично не має жодних шансів на чесну перемогу у 2015 році.
Але у Митному союзі, на відміну від ЄС, ніхто не вимагає проводити чесні вибори. Скоріше навпаки: усілякі «креативні» маніпуляції виборчим законодавством та процедурами волевиявлення на користь діючого керівництва країни навіть вітаються!
Відтак Митний союз – єдина можливість для Януковича зберегти за собою головне кресло в країні і після 2015 року.

У Митний союз – союз монархів!
Якщо уважніше подивитися на країни Митного союзу, то важко не побачити, що з пострадянських більш або менш м’яких диктатур вони поступово перетворюються на монархії. Єдина проблема тамтешніх монархів – відсутність «підходящих» законнонароджених синів. Але у Януковича таких є аж два!
Трансформацію своєї ролі в Україні з президентської у монаршу пан Янукович розпочав вже трохи більше року тому. У будь-якому разі, свій останній публічний захід у якості президента – публічну прес-конференцію – він провів аж 21 грудня 2011 року. Після цього Віктор Янукович відкритого спілкування з журналістами та непідготовленим народом – тобто типово президентських функцій – усіляко уникає.
Він також уникає зайвий раз з’являтися в президентській адміністрації в Києві, віддаючи перевагу «роботі з документами» та «робочим зустрічам» у своєму українському Версалі – Межигір’ї. Напевне там же він записував і своє відеозвернення до новообраної Верховної Ради.
Якщо узагальнити, то президентська робота передбачає демонстрацію людської подоби, а функція монарха – бути незримо присутнім. Вчинки Януковича вказують на те, що свої президентські повноваження він вже негласно склав і нині освоюється в ролі такого собі самоназваного абсолютного монарха. Продовжувати виконувати цю роль можна спробувати тільки у рамках Митного союзу, адже на теренах Європейського союзу абсолютних монархій бути не може.

Закінчення тактики «багатовекторності»
Українські керманичі протягом понад 20 років успішно уникали жорсткого вибору «або-або»: або Європейський союз, або союзна держава з Росією. Тактика «багатовекторності» – маневрування поміж Росією та Заходом дозволяла їм, дуже мало що змінюючи всередині країни, отримувати певні переваги з обох боків. Одним словом: «Розумне телятко двох маток сосе».
Та нарешті ця українська тактика настільки втомила обидві сторони, що від України сьогодні очікується лише однозначне рішення. Ймовірно, що остаточну відповідь Україні доведеться давати у вже наступному 2013 році, через те, що подальшого поребування поза обома економічними блоками українська економіка просто не витримає.

«Цар» для себе вже все визначив
Виходячи з вищенаписаного можна припустити, що Янукович свій вибір вже зробив і зараз він лише готується легалізувати це рішення та намагається торгуватися з Путіним про умови «здачі».
Зробити це у повній відповідності до процедури буде практично неможливо, адже це потребуватиме змін до Конституції та багатьох законів України в той час, коли пропрезидентська більшість у парламенті не надто стійка, а конституційної більшості взагалі немає. Однак надто шанобливим ставленням до процедури ні пан Янукович, ні його оточення ніколи не вирізнялися. Натомість вони завжди вирізнялися здатністю «перти напролом».
Відтак можна не сумніватися: невдовзі вони «попруть».

Але хто сказав, що наругу самозваного «царя» необхідно терпіти?
Янукович та його соратники «пруть напролом» тільки там, де їм це дозволяє робити апатія та розгубленість громади. Якщо ж кожен громадянин зрозуміє, що він поступається майбутнім своїх дітей заради облаштування майбутнього однієї-єдиної людини, яка до того ж поставила себе поза законом, тоді Янукович опинитися на самоті і з майже монарха перетвориться на жалюгідну людину, про яку всім скоро стане соромно навіть згадувати.

субота, 24 листопада 2012 р.

Металеві горки української політики - 2


Металеві горки української політики
Українську економіку очікують важкі випробування. А разом з нею і саму Україну.

Два роки тому я зробив свій аналіз фортуни українських політиків в залежності від експортних цін на український метал. Прийшов час оновити цей аналіз на базуючись на оновленій інформаційній базі.
Згідно даних двохрічної давнини Віктор Янукович виглядав як однозначний улюбленець фортуни: кожного разу, коли він опинявся при владі в Україні зовнішньоекономічна кон’юнктура виявлялася дуже сприятливою для головного продукту українського експорту – чорного металу. А ціни на імпортовані мінеральні продукти – насамперед на природний газ та нафту – якщо і зростали, то повільніше за ціни на метал.
Тобто прихід Віктора Януковича до влади завжди супроводжувався суттєвим покращенням умов зовнішньої торгівлі. Кожного разу це давало можливість відкладати структурні реформи і займатися популістською економічною політикою на кшталт необґрунтованих підвищень соціальних виплат та зарплат у бюджетній сфері.
Головний конкурент пана Януковича в українській політиці – Юлія Тимошенко, хоча здається прагнула перевершити його у популізмі, але не могла похвалитися такою самою фартовістю: протягом її останнього року при владі – перевиборчого 2009 року – світові ціни на метал буквально «провалилися крізь землю», в той час як ціни на імпортовані енергоносії впали не настільки глибоко. В результаті пані Тимошенко довелося вести передвиборчу боротьбу в умовах стрімкого погіршення умов зовнішньої торгівлі, що врешті і позбавило її шансів на президентське крісло.
Але і перемога Віктора Януковича, згідно прогнозів дворічної давнини, загрожувала стати пірровою: після певного відновлення у 2010, світові ціни на метал мали стагнувати аж до 2013 року. Можливо такі прогнози і спонукали пана Януковича розробити всеохоплюючу програму реформ, яку він в великою помпою презентував у середині 2010 року.
Однак реалізація цієї програми швидко загальмувала. Схоже, що крім дуже слабкої політичної волі та низької ефективності нової керівної команди, завадила також і стара добра фортуна – ціни на метал після дуже успішного 2010-го продовжили своє жваве зростання і в 2011 році! До цього додався ще й рекордний урожай у поєднанні з рекордними світовими цінами на збіжжя.
Як тут не припустити, що Віктору Федоровичу просто пощастило народитися у сорочці!

Не все коту масляна
Що б там як, але цього року, з запізненням на один рік, сумні прогнози щодо охолодження світової «металевої» кон’юнктури таки почали справджуватись. Цього року ціни на метал істотно «просіли», і згідно актуальних прогнозів, їх «сповзання» продовжиться ще протягом приблизно трьох років (тобто якраз до президентських виборів 2015 року).
Та найгірше при цьому: ціни на енергоносії залишаються практично незмінними. А відтак і суми, які Україна витрачає на імпортну енергетичну сировину хоча потроху і зменшуються – за рахунок певного зменшення обсягів імпорту – але все одно залишаються порівняно дуже великими.
ВВП, експорт металу та імпорт мінеральних продуктів
Одним словом: вперше за часів правління Віктора Януковича в Україні розпочався період погіршення умов зовнішньої торгівлі. Тим більше, що сільськогосподарський сектор, попри загалом позитивну довгострокову перспективу, за визначенням не можне дивувати рекордами із року в рік: через те, що він залежить не тільки від світової кон’юнктури на збіжжя, а нарешті й від погоди.Цього року всі урядові зусилля в царині економіки вочевидь були спрямовані на отримання кращого результату на парламентських виборах. Але це була гра на грані фолу. В результаті країна має критичні борги, високі девальваційні очікування, напівзруйновану систему державних фінансів та дісфункціональну банківську систему. Економіка ризикує звалитися у кризову спіраль навіть від невеликого зовнішнього шоку.

Смертоносна «вертикаль влади»
Чи є вихід з цього невеселого становища? Для Януковича та його оточення – здається вже ні. Свій шанс на ефективне проведення реформ ці люди вже згаяли. Гору взяли клептократичні інстинкти; кричущі приклади корупції та некомпетентності знищили довіру до «команди професіоналів». А без суспільної довіри проведення структурних реформ є практично неможливим.
Результат виборів також не обіцяє швидкого прогресу у плані реформ. Те, що пропрезидентську більшість у новій Верховній Раді буде сформовано, не сумнівається майже ніхто. Однак легітимність цієї більшості з самого початку буде низькою, а керованість – обмеженою. Натомість політичне протистояння з опозицією суттєво загостриться. Реформам все це точно не сприятиме.
Про те, що уряд вже зараз гарячково борсається у пошуках якоїсь рятівної соломинки, говорять спроби все більш безглуздого адміністративного втручання в економіку: обов'язковий продаж 50% валютної виручки для експортерів, лунатична ініціатива запровадити 15%-й податок на продаж валюти, ініціатива введення додаткового 10%-го імпортного збору тощо.
Такі дії все більше дискредитують українське керівництво. Все вужчим стає його поле для маневру. Ймовірність економічного колапсу з поверненням практик «бурхливих 90-х» стає все вище.
В той же час очевидно, що «вертикаль влади», у випадку виходу економічної ситуації з під контролю, намагатиметься втримати контроль над країною за допомогою силових дій. При цьому вона спиратиметься на кругову поруку, широке коло якої продовжує розширюватися за рахунок чергових чиновників, які беруть участь у корупційних схемах, правоохоронців, що порушують закон, суддей, що потурають протиправним діям.

Si vis pacem – para bellum (лат.: хочеш миру – готуйся до війни)
Чи є за таких умов вихід для країни? Впевнений, що для країни вихід є завжди. Звісно, найкращим виходом було б визнання наявності політичного тупику, формування технократичного уряду національного порятунку, щось на кшталт уряду Маріо Монті в Італії, і передача цьому уряду більшості повноважень від президента, що дало б можливість швидко провести низку ключових реформ.
Втім очевидно, що подібний сценарій у сучасній Україні – щось на межі фантастики.
Натомість фактом є те, що нинішнє некомпетентне і наразі вже відверто кримінальне керівництво України за будь-яку ціну уникатиме відповідальності за свої дії. Тому ймовірність передачі влади Януковичем у результаті програшу на вільних і чесних президентських виборах є дуже низькою.
Фактом є також і те, що яскравої альтернативи нинішньому керівництву також поки що не існує.
З іншого боку, «беспредел» під час підрахунку голосів після парламентських виборів став довгоочікуваним каталізатором консолідації громади. Разом з тим очевидно, що для досягнення рівня консолідації суспільства, хоча б такого, як у 2004 році, потрібно більше часу.
Проте існують також і зовнішні чинники, які виявляють свій вплив повільно, але потужно. Одним з таких чинників є очікувані рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо ув’язнення Юлії Тимошено та Юрія Луценка. Вже після першого рішення, яке виявилося на користь пана Луценка, але стосується лише обставин його арешту у 2010 році, стало зрозуміло, що подальші рішення страсбурзького суду скоріше за все будуть на користь ув’язнених. Наступним таким рішенням має стати рішення щодо ув’язнення пані Тимошенко, яке очікується найближчим часом.
Автор не схильний до ілюзій, тому припускає, що якщо рішення ЄСПЛ вимагатимуть звільнення Тимошенко та Луценка, то Янукович ці рішення не виконає. Або лише імітуватиме їхнє виконання. І очевидно, що саме це стане тією останньою краплею для ЄС, США та Канади, після якої будуть запроваджені персональні санкції щодо українських чиновників, причетних до фабрикування справи проти лідерів опозиції, і в тому числі – деяких членів «Сім’ї».
Відтак українська громада, яка виступатиме за збереження демократії в Україні, отримає щонайменше двох потужних союзників: погіршення світової кон’юнктури на метал, яке остаточно зруйнує міф про «міцного господарника» Януковича, та санкції Заходу проти найбільш одіозних функціонерів збудованого ним режиму. Громаді ця підтримка дуже знадобиться: спочатку для протистояння подальшому згортанню демократичних свобод та для відстоювання свого права обирати Президента, а потім – для недопущення фальсифікацій на виборах.
Тож якщо громада боротиметься і використовуватиме всі легітимні можливості для протистояння авторитарним ініціативам режиму, вона має всі шанси відстояти демократію і добробут.
Десь рік тому спитав доброго знайомого з Білорусі, представника тамошнього середнього класу, про те, як вони борються з наслідками обвалу білоруського рубля. Той сумно пожартував: «Раніше мої знайомі прагнули вирощувати в себе на дачах газони, а зараз – картопельку...». Якщо українці поводитимуться також пасивно, як білоруси – перспектива масово повернутися до вирощування картоплі на своїх присадибних ділянках, заради простого виживання, вже не за горами.

середа, 24 жовтня 2012 р.

А нам с тобою своє робити...

Добрих варіантів вибору ми українці цього разу не створили. Але це не привід опускати руки.

Давно вже не відчував такого депресивного настрою напередодні виборів в незалежній Україні. Напевне, з 1999 року, коли у другому турі президентських перегонів обирати доводилось поміж безнадійним Кучмою та безсоромним Симоненком.

На цих парламентських виборах спектр партійних списків звичайно ширший. Не кажучи вже про мажоритарників (щоправда закордонних українців цього вибору позбавили). Але все одно відчувається, що вибір в кінці кінців доведеться робити між поганим та гіршим.

І тим не менш, отримавши запрошення від українського посольства в Берні, я у неділю обов’язково поїду і проголосую. Тому що мені очевидно, що добрих варіантів вибору у тій ситуації, що склалася в Україні, бути і не могло. Тому головне, про що наразі йдеться – це збереження в принципі такої суспільної інституції як більш-менш конкурентні вибори. І якщо дивитися на ситуацію під цим кутом зору, то вибір таки з’являється.

Обирай конкуренцію!

Очевидно, що ні в якому разі не можна голосувати за Партію Регіонів та їхніх союзників комуністів. Ці дві структури наразі явно потерпають від «гострого запаморочення від успіхів». Найкращим виходом для них, заради поновлення адекватності, були б декілька років перебування в опозиції. Згадаємо лишень, як прогресували Регіони після приголомшуючої поразки у 2004 році.

Але про це годі і мріяти. Тому було б вже добре, аби ці двоє разом не отримали в Верховній Раді конституційної більшості. Тоді вони хоч якось рахуватимуться з більшою частиною країни, яка їх як не підтримувала, так і не підтримує…

Відтак залишаються три опозиційні сили.

Автор має надто широкий кругозір, щоб голосувати за Свободу.

УДАР є доволі прийнятним вибором. Але там, як відомо, все тримається на одному Віталію Кличку, а він надто новий у політиці, щоб можна було покластися на його бійцівські якості у цій сфері.

Тож залишається Об’єднана опозиція. Так, вони безладні, погано організовані, доволі корумповані та некомпетентні. Але як зазначав вище: в Україні сьогодні ніхто не грає у принципово кращий політичний футбол, тому обирати треба просто того, хто краще втримається на полі проти костоломів від провладних партій.

Чи могло бути краще?

Після того, як український народ під кінець правління «помаранчевих», не без допомоги недолугих політиків з обох боків, вирішив, що «краще порядок, який наведе сильна рука», шансів на суттєве покращення ситуації в країні вже не залишилося.

Президент Янукович просто виконав суспільний запит. І замість підвищення якості українських урядових інституцій – головної причини українських злиднів – він цю якість різко погіршив, зав’язавши ключові процеси прийняття рішень особисто на себе. В короткостроковому аспекті це дало ілюзію стабільності.

Але одночасно законсервованими виявились більшість вад української держави, а деякі з них, такі як корупція та монополізм в економіці, далі поглибилися. Все це на тлі несприятливої демографічної ситуації та все ще неконкурентної освіти. Тож очікувати на суттєве підвищення добробуту українських громадян, окрім хіба що сотні наближених до керівництва «сімей», наразі марно.

Проте більшість українців, схоже, цього поки що не усвідомило. Тому і продовжують очікувати від політиків обіцянок «покращення». Відповідальний державний діяч такою обіцянки у нинішній ситуації дати не зміг би. Тому і таких діячів серед кандидатів на нинішніх виборах практично немає.

Схоже, що українському суспільству просто треба трохи більше часу, щоб вивчити неприємний урок і зробити роботу над помилками пізніше. Треба тільки зробити так, щоб можливість такої роботи над помилками на якихсь наступних виборах залишалась відкритою. Тож чим конкурентніший результат на цих виборах, тим вище шанс, що і наступні також будуть конкурентними.

субота, 1 вересня 2012 р.

Шукаю правозахисника

Авторові потрібен кваліфікований правник для подання позову проти України до Європейського суду з прав людини.

Автор голосуватиме за кордоном, тому відповідно до рішення КС, матиме право проголосувати лише за партійні списки. Мажоритарний голос в автора наразі вкрадено. Але так просто він це право не віддасть. В когось з читачів є знайомий правник, який допоможе скласти скаргу до Європейського суду з прав людини? Ця скарга може стати зразком для звернень до Страсбурського суду інших закордонних українців, яких, як відомо, налічується мільйони.

Наразі в автора є наступна інформація:

  1. Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини (далі: Конвенція), стаття 3:
    ”The High Contracting Parties undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the opinion of the people in the choice of the legislature.”
    Суть у тому, що країни, які беруть на себе зобов’язання виконувати Конвенцію (серед яких звичайно є й Україна), гарантують проведення виборів у спосіб, який гарантує вільне волевиявлення людей у виборі законодавчого органу влади.
  2. Стаття 15 Конвенції:
    ”The enjoyment of the rights and freedoms set forth in this Convention shall be secured without discrimination on any ground such as sex, race, colour, language, religion, political or other opinion, national or social origin, association with a national minority, property, birth or other status.”
    Ця стаття гарантує відсутність дискримінації в правах людини за будь-якою ознакою.
  3. Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Матьюс проти Великої Британії”:
    Суть у тому, що громадяни Гібралтару не мали права голосувати на виборах до Європейського Парламенту, через те, що уряд Великобританії не потурбувався про реалізацію ними цього права. У 1999 р. ЄСПЛ своїм рішенням виправив цю несправедливість. Це рішення ЄСПЛ є добрим правовим прецедентом для скарг, які подаватимуть закордонні українці.
  4. Конституція України стаття 70:
    ”Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
    Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.”
    Таким чином обмежень за місцем проживання немає.
  5. Стаття 71 Конституції:
    ”Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
    Виборцям гарантується вільне волевиявлення.”
    Загальність і рівність виборчого права будуть очевидно порушені, якщо закордонні українці не матимуть права віддати свій мажоритарний голос.

Тож підстав для звернення до ЄСПЛ з вимогою змусити Україну виправити нинішню ситуацію, а також виплатити компенсацію всім тим, чиї права виявляться порушеними, на погляд автора більше ніж достатньо.

Українські урядовці, парламентарі і судді мають добре засвоїти, що порушувати базові права українських громадян не можна!

Тож автор був би дуже радий поспілкуватися з добрим правником орієнтовно наступного тижня в Києві.

субота, 21 січня 2012 р.

Як подолати режим Януковича?

Режим Януковича – кульмінація десятиріч цинічної брехні. Щоб подолати його, треба нарешті подивитись в очі гірким фактам.

Все більше людей в Україні розуміють брехливу та злодійську суть режиму Віктора Януковича. Вже і його колишні земляки на Сході України клянуть свого колишнього «лідера» останніми бранними словами.

А режиму хоч би хни!

Жоден з протестних рухів за останні два роки не прийняв загрозливих для керівництва країни масштабів. Жодна акція опозиції або громадянського суспільства не була підхоплена широкими масами. Жодний резонансний факт корупції на найвищих щаблях влади не викликав голосного обурення суспільства. Вся пара пішла «у свисток» тихого обурення по кухнях та лайливих коментарів на різноманітних форумах в Інтернеті.

Чому так? Те, що в аналогічній ситуації білоруський народ покірно боїться свого оголтілого диктатора – ще можна якось зрозуміти. Адже в Білорусі нічого іншого крім «совка» та «Луки» практично і не знали. А «Лука» править вже без малого два десятиріччя – тож призвичаїлися.

Проте Україна? Батьківщина чарівної Помаранчевої революції? І раптом «білорусизується» на очах?!!

Можливо відповідні спеціалісти пояснять соціально-психологічно-політологічні аспекти наявного феномену. Але автор, будучи прагматичним економістом-системним інженером, має свою версію. Яка йому здається дуже логічною.

Довгі десятиріччя системного накопичення боргів

Якщо з відстані подивитися на економічний розвиток України протягом останніх півсторіччя, то можна побачити, що нація протягом цього періоду жила, багато позичаючи у майбутніх поколінь. Просто накопичений борг здебільшого є не прямим, що обчислюється у грошових знаках і термінах погашення, а опосередкованим – у вигляді важких для виконання обіцянок.

Наочним прикладом є Чорнобиль. Здається, більшість людей сьогодні визнають що аварія на ЧАЕС була не прикрим нещасним випадком, а системною помилкою. Просто на надійній системі запобігання аваріям радянські будівничі станції зекономили. Про те, що подолання наслідків аварії може вимагати колосальних зусиль та коштів, воліли не думати – брехали самі собі, що «авось, небось и как-нибудь». І тільки згодом стало очевидно, у який гігантський рахунок вилилася їхня недбалість для наступних поколінь.

На цьому яскравому прикладі чітко видно, як системний самообман перетворюються на конкретний борг нації – необхідність для кожного українського уряду кожного року виділяти гроші на статтю видатків «Подолання наслідків аварії на ЧАЕС» (або схожі за змістом статті). Сумарно на це українська нація вже витратила щонайменше декілька десятків відсотків річного ВВП. Тобто суму, порівняну з нинішнім сукупним прямим державним боргом України.

На жаль, Чорнобиль – далеко не єдиний випадок прихованого «делегування» зобов’язань зі сплати за рахунками майбутнім поколінням. Були (а подекуди і залишаються) ще понадмірні озброєння, що Україна успадкувала від СРСР, утилізація яких є недешевою справою. Є фінансові наслідки безглуздої кампанії в Афганістані – необхідність бюджетної допомоги інвалідам-афганцям. Ще є численні випадки варварського ставлення до оточуючого середовища, що вимагають численних рекультивацій, дезактивацій тощо, рахунки за які доведеться оплачувати ще багатьом прийдешнім поколінням українців. Нарешті є пенсійна система, створена тоді, коли на одного пенсіонера припадало 3-4 і більше працюючих, і яка не передбачала можливості демографічного спаду. Тож з часом виявилось, що пенсіонери є, зобов’язання перед ними – також, а джерела фінансування цих зобов’язань вичерпались.

...і системної культивації брехні

Зараз здається нарешті настав час усі ці боргові зобов’язання визнавати і вчитися жити у межах своїх можливостей. При цьому покращувати життя лише за рахунок створення нових можливостей, тобто проведення реформ, а не за рахунок обкрадання наступних поколінь. Та все ніяк не складеться.

Чому?

Тому що найгірше, що Радянській Союз залишив Україні по собі у спадок – це звичка цинічно брехати. Живучі переважно за принципом «після нас – хоч потоп!», СРСР на противагу цьому усіляко культивував ідеологію «моральної вищості». Причому робив це настільки наполегливо, що під кінець більшість населення великої країни, незалежно від суспільного походження, так чи інакше знаходилася під впливом цієї пропаганди. Майже всі ми набули здатності не соромлячись брехати, виправдуючи нашу брехню якоюсь великою метою.

Таким чином ми позбавились можливості критично мислити і потрапили у «наркозалежність» від брехні. Тому коли Радянський Союз розсипався через те, що його брехня стала аж надто неадекватною, відновити критичне мислення ми не змогли. А натомість ми почали шукати нову брехню, у яку на якийсь час можна було знову повірити.

Тож ми повірили, що Україна – найбагатша з республік СРСР і автоматично заживе краще, просто позбавившись решти «ледачих нахлібників».

Ми вирішили, що Україна є географічним центром Європи і має величезний транзитний потенціал. І що самі по собі ці факти нададуть нам величезні переваги перед іншими країнами.

Ми також повірили у те, що маємо надзвичайно потужну і дуже затребувану у світі авіакосмічну або агропромислову галузь.

Нарешті багато хто в Україні повірив навіть обіцянці кандидата в президенти В. Януковича «покращити життя вже сьогодні», знайшовши гроші на пенсії «у тумбочці».

Режим Януковича – логічний результат важкої «наркозалежності» від брехні

В результаті такого «життя у брехні» ключових реформ ми не провели, тобто нових можливостей не створили. Відповідно якість життя нинішніх поколінь не покращилася, а борги прийдешніх поколінь ще більше зросли.

Єдиний позитивний наслідок пережитого: тривалість життя кожної наступної брехні стає все коротшою – українці нарешті таки втомилися розчаровуватися.
Внаслідок цього Віктор Янукович, вигравши за допомогою брехні президентські вибори, одразу після них постав перед дилемою:

А. Покаятися за всю попередню брехню та почати «з чистої сторінки» реформувати країну.

В. Зробити так, щоб ніхто не зміг з нього за ту брехню по-справжньому спитати.

Очевидно, що пан Янукович не вагаючись вибрав варіант В. І все, що його режим наразі робить, згортаючи демократію та громадянські свободи, продиктоване логікою цього рішення.

Очевидно також, що для справжньої опозиції залишається лише варіант А.

Проте на жаль всі ті політичні сили, які на звання справжньої опозиції вже довгий час претендують, але ніяк нею не стануть, на варіант А ніяк не наважаться. Бо самі у минулому грішили брехнею і бояться її зрікатися не менше, ніж партія влади. Відтак вони вперто шукають якийсь новий варіант С: якусь нову чудову брехню, у яку нація може ще на якийсь час повірити.

Та на досаду несправжньої опозиції, громадянське суспільство ці її ганебні пошуки підтримує дуже кволо. А без широкої підтримки громадянського суспільства будь-які масштабні протестні акції неможливі.

Таким чином маємо пояснення сумному феномену «білорусизації» України:
1) влада не має наміру визнавати свою попередню брехню, тому «закручує гайки»;
2) псевдо-опозиція апелює до суспільства, але також не хоче визнавати свою попередню брехню;
3) громадянське суспільство більше не хоче підтримувати брехню, тому псевдо-опозицію воно не підтримує, а для самостійного виходу на сцену воно поки що є недостатньо організованим.

Вихід – у створенні справжньої опозиції

Україні необхідна справжня опозиція. Тобто така, яка наважиться пояснити громадянам факти, якими б неприємними вони не були. А потім по кожній нагальній суспільній проблемі вона відверто пояснить варіанти її вирішення і запропонує план реалізації того з них, який на її погляд є найкращим.

Ось приклади нагальних проблем, відверта дискусія щодо яких в Україні вже більш ніж на часі:

1. Визначення ціни на газ для різних категорій споживачів
Чи мають ціни на газ для певних категорій споживачів (наприклад, населення) і надалі субсидіюватися? У скільки реально (економічні і політично) обходиться нинішня субсидія? Які переваги і недоліки такої системи соціального захисту? Які є альтернативи субсидіюванню? Чи не краще було б запровадити єдину шкалу цін для всіх споживачів, а натомість підняти рентні платежі для внутрішніх видобувачів газу і за рахунок цього підвищити прямі грошові субсидії малозабезпеченим?

2. Пенсійне забезпечення
Тут почати треба з визнання брутального, але факту, що в Україні кількість різноманітних пенсіонерів у порівнянні з кількістю працюючих є однією з найвищих в світі. Факт також у тому, що сьогоднішні понад 35-відсоткові пенсійні відрахування у порівнянні з іншими країнами – драконівські. Тому як зробити так, щоб молодим та працездатним було вигідно залишатися в Україні і народжувати дітей? Чи не треба для цього дещо знизити 35-відсоткову ренту, яку вони сьогодні вимушені платити літнім поколінням? Так, для цього літнім доведеться попрацювати дещо довше. Але невже вони за жодних умов не погодяться на це? Чи таки погодяться, коли зрозуміють, що це їхня пожертва на користь власних онуків?

3. Медичне забезпечення
Тут напевне треба визнати аж три брутальних факти. Перший: що українська система божевільно дорога і страшенно неефективна. Другий: що безкоштовного медичного обслуговування не буває. Третій: що ідеальних систем цього обслуговування в світі також немає. Тому що у медичній сфері присутній феномен «асиметричної інформації»: лікар майже завжди знає більше за пацієнта. Але конкуренція між лікарями та професійні посередники (медичні каси), які також конкурують між собою, можуть суттєво зарадити зловживанням лікарями своєю інформаційною перевагою. Ті системи в інших країнах, які вважаються кращими за українську, використовують такі механізми. Тож давайте подискутуємо план запровадження найкращого світового досвіду у нас?

4. Купівля-продаж землі
Якщо земля має продаватися – тоді як створити прозорі механізми зміни її власника? Не має продаватися – тоді як забезпечити на ній ефективного власника і убезпечити її від зловживань чиновників.

І так далі. Щодо системи урядування, корупції, пільг, судової системи, правоохоронних органів, освіти, урядового втручання в економіку, приватизації тощо.

Хтось зауважить: автор пропонує право-ліберальні підходи, які в Україні не спрацюють. Але на погляд автора, докази говорять про протилежне. Адже по-перше, це якраз брехливо-популістський підхід, який наразі демонструє в Україні свою повну недієздатність. А по-друге, є досвід європейських країн, де всупереч інтуїції, під час боргової кризи останніх років практично на кожних виборах перемагають якраз праві партії, більш схильні до того, щоб наводити виборцям брутальні факти та прописувати гіркі ліки.

Якщо нинішня несправжня українська опозиція не розгледить трендів, які нині домінують на європейському континенті (причому – включно з Росією!), тоді громадянське суспільство має самостійно створити справжню опозицію.

Але щось підказує авторові, що зустрічний рух хоча б частини нинішньої опозиції та громадянського суспільства незабаром розпочнеться. Коли дискусія починатиметься не з брехні, а з брутальних фактів, і будуватиметься на принципах максимальної відкритості та прозорості, позитивний результат не змусить на себе чекати.

І тоді виявиться, що поборювати режим Януковича насправді і не треба – він сам дуже швидко згине, як брехня на сонці.

неділя, 18 грудня 2011 р.

Occupy Vaduz?

Для виведення на світло тіньових мереж українського керівництва знадобляться засоби «асиметричної дії»

Минулого тижня Ураїнська правда оприлюднила чергове розслідування на тему тіньових статків чинного українського керівництва. На цей раз виявилося, що син прем’єр-міністра Миколи Азарова мешкає у Відні у будинку, якій належить підставній трастовій компанії з Ліхтенштейну. Причому ця компанія розташована за тією самою адресою, що і ще одна трастова компанія. Остання ж, згідно попередніх розслідувань, керує низкою інших підставних компаній, які в свою чергу володіють активами віце-прем’єра Андрія Клюєва, а також резиденцією Віктора Януковича «Межигір'я». Тобто майже в усіх розслідуваннях УП ультимативним керуючим тіньовими активами українського керівного клану є одна і та сама компанія з Ліхтенштейну під назвою P&A Corporate Services Trust.

Перебуваючи минулого тижня проїздом в князівстві Ліхтенштейн автор вирішив заїхати у Вадуц і зробити пару фотографій, щоб читачі мали нагоду подивитися, як виглядає «нервовий центр» тіньової мережі, що її сплело українське керівництво. Офіс P&A Corporate Services Trust знайшовся зовсім поряд із князівським замком.

За похмурої погоди та легкого снігопаду місцевість може справити дещо зловісне враження, але насправді це простий, переважно житловий квартал маленької столиці князівства. Скоромний офіс P&A Corporate Services Trust жодним чином не виказує того, що через цю компанію здійснює управління своїми тіньовими, можливо мільярдними, оборудками керівництво великої корумпованої країни, розташованої за 2 тисячі км на схід.

P&A Corporate Services Trust на тлі князівського замку

Вхід
P&A та сусідиВивіска

Поштова скринькаЗаґратований вхідПогляд зі ШтьоклервеґАдресний покажщик


Дуже креативний та діяльний професор

Компанію P&A Corporate Services Trust очолює такий собі подвійний доктор (в сфері права та комунікацій), громадянин Австрії Райнхард Прокш (DDr. Reinhard Proksch).

В Інтернеті пан Прокш (поки що) не дуже ховається:

· він має свій професійний сайт: http://www.proksch.com/

· має свою сторінку на фейсбуці: http://www.facebook.com/rjproksch

· а також має сторінку на LinkedIn: http://www.linkedin.com/in/proksch

Цікаво, що на останній є наступна рекомендація пана Прокша вочевидь від одного з колишніх колег:

«[...]Reinhard is extremely creative, with a very active mind and full of energy. He sees new angles (and solutions) to all kinds of problems and has the drive to implement his ideas. He is also very friendly and easy to workl with

«[...]Райнхард надзвичайно креативний, сповнений енегрії, має дуже живий розум. Він віднаходить нові погляди (і рішення) до будь-яких проблем і йому вистачає запалу реалізувати свої ідеї. Також він дуже приязний і з ним легко працювати!»

Українці прийшли на допомогу ліхтенштейнським ділкам після німецького «наїзду»?

Наскільки легальною є діяльність пана Прокша в інтересах його високопосадових українських клієнтів?

Автор намагатиметься дослідити це питання. Поки що йому відомо, що навіть непрозорі трасти «офшорного» Ліхтенштейна мають дотримуватись певних правил «респектабельної поведінки» – існують певні «чорні списки» осіб, яким вони не можуть пропонувати свої послуги.

Автор також пригадує великий скандал, який трапився декілька років тому, коли німецькі правоохоронці придбали у колишнього працівника однієї з ліхтенштейнських фінансових інституцій дані про численні випадки ухиляння від сплати податків, найяскравішим з яких був випадок голови правління Німецької пошти (Deutsche Post AG). Цей скандал на певний час суттєво погіршив відносини між Німеччиною та Ліхтенштейном. Наразі наслідком того скандалу є заключення угоди про обмін інформацією про можливі спроби ухиляння від сплати податків. До підписання також готується нова угода про уникнення подвійного оподаткування між двома країнами.

Але у випадку з Україною зрозуміло, що найвище керівництво держави ніколи саме не порушить питання про перегляд діючих угод, від яких ці люди особисто отримують великий зиск. Цей висновок підтверджує і відсутність прогресу у перегляді діючої неадекватної угоди про уникнення подвійного оподаткування, яку Україна має з Кіпром.

Якщо фінансова столиця України знаходиться у Вадуці, то може є сенс «окупувати Вадуц»?

Різного роду офшорні зони є ключовою ланкою побудови і консервації створенного в Україні невтішного статусу-кво:

1. отримані непрозорим (або корупційним) шляхом гроші виводяться в офшор;

2. ці гроші «відмиваються»;

3. частина цих грошей повертається в Україну під час виборів і використуються для «купівлі» потрібних результатів: як напряму у недалекоглядних несвідомих виборців, так і з допомогою найнятих маніпуляторів та фальсифікаторів.

Тому очевидно, що щоб змінити ситуацію активним громадянам доведеться в неї втрутитися. Зрозуміло, що оголошувати війну Ліхтенштейну та фізично окуповувати Вадуц ніхто не збирається. Набагато ефективніше за допомогою могутніх ресурсів Інтернету створити таку публічну атмосферу, коли і Ліхтенштейн, і увесь світ змушені будуть по іншому подивитися на діяльність пана Прокша та його українських клієнтів.

неділя, 11 грудня 2011 р.

Треснувшее ЕдРо

Уроки выборов в России: политика стает более конкурентной, но до настоящей демократии еще очень далеко

На протяжении последних нескольких лет отвык интересоваться новостями из России. Потому что развилось стойкое чувство, что основные тамошние события сводятся к очередному показательному трюку телегеничного Владимира Владимировича. Неким исключением, только подтверждающим правило, стала пронзительная статья президента Медведева двухгодичной давности «Россия, вперед!», которая на поверку вышла лишь пустым сотрясанием Интернета.

Но накануне думских выборов, что прошли в прошлое воскресенье, происходящее в России стало снова привлекать внимание. Просто как человек, проводящий много времени в Интернете, не мог не почувствовать какой-то жар, источаемый российским его сегментом. Возможно еще и из-за контраста с сегментом украинским, который все еще пребывает в холодном оцепенении, парализованный неразрешимым вопросом: «Янукович – подонок, но какой не подонок может взять на себя ответственность за такую страну?!».

Поэтому решил одним глазом посмотреть, как таки пройдут на первый взгляд совсем малозначимые парламентские выборы в стране «суверенной демократии».

День выборов начинается залпами DDoS-овских атак

Вечером 3-го декабря заглянул на сайт Эха Москвы – как там начались выборы в самой обширной стране мира? – Во Владивостоке все спокойно. Да какие в стране Путина могут быть сюрпризы! С этой мыслью и заснул.

И все же наутро на всякий случай решил обновить сайт Эха – как там голосуют в Белокаменной? Oops, а сайт Эха не отвечает. Спросил Гугл – а оттуда: сайт Эха, а также ряд других (по случайному совпадению – критичных к руководству России) сайтов подверглись массированной атаке хакеров. Wow, скучные выборы так не начинаются!

После этого начал следить за ситуацией более пристально. Описывать подробно нет смысла, далее в сжатой форме основные уроки.

Twitter и блоги – твой главный помощник!

Когда автор в 2004-м работал наблюдателем на участке во время президентских выборов в Украине, то получил инструкцию, сообщить результаты подсчета голосов, как только они станут известны, в штаб по одному из нескольких номеров телефонов. Нужно ли говорить, что дозвониться по этим номерам было очень трудно?

Наблюдатели же в России в 2011-м просто публиковали Twitter-е в результаты со своих участков – таким образом результаты мгновенно становились известными всем желающим.

Подробные же отчеты о дне, проведенном на участке, подсчете и нарушениях, появившиеся вскоре после выборов на блогах, являются бессмертными документами, очень полезными для будущих избирательных кампаний. Некоторые из этих, без преувеличения – душераздирающих, историй, как например вот эта, за прошедшую неделю уже успели стать легендарными.

Ну а что касается организации последующих акций протестов через Facebook, то тут пример показали еще участники арабских революций в начале года.

К сожалению, на этом позитивная часть подмеченного автором опыта заканчивается. Далее идет опыт негативный и большей частью он касается недоскональности российского закона о выборах. Даже по сравнению с недавно принятым украинским. Эта недоскональность привела к тому, что фальсифицировать выборы в относительно богатой России оказалось удивительно дешево.

Фальшивые голоса по 0,5$ за штуку

Благодаря тому, что избирательные урны в России по-прежнему не прозрачные, возможностей для вброса фальшивых бюллетеней намного больше. Причем этот вброс мог быть банально произведен еще до начала голосования и у наблюдателей далеко не всегда была возможность его предотвратить.

Другой технологией массового вброса фальшивых бюллетеней были «бригады голосовальщиков», члены которых, согласно репортажам из Интернета, нанимались для вброса порядка 70-ти фальшивых бюллетеней каждый: по 10 на семи различных участках. При этом такому «голосовальщику» обычно выдавалось всего лишь одно открепительное удостоверение, которое у него во время голосования почему-то никто не отбирал. И за эту «работу» каждый «голосовальщик» получал всего лишь 1000 рублей, т.е. такая фальсификация обходилась в менее чем 0,5$ за один голос (Андрей Клюев стонет от зависти)!

Ну и, похоже, главной технологией фальсификаций стал «правильный» подсчет в территориальных избирательных комиссиях. Как получилось, что оппозиция не имеет практически никакого гарантированного законом контроля над этим этапом подсчета голосов?

Очень молодые и зеленые ростки демократии

Когда наблюдаешь за возмущенной реакцией молодого российского гражданского общества на факты топорной фальсификации народного волеизъявления, в первую очередь бросается в глаза наивность большинства его представителей. Люди, решившие выступить наблюдателем за ходом избирательного процесса, в первый раз в своей жизни увидели и оказались шокированы уровнем цинизма, которым сопровождается борьба за власть в их стране.

Но есть надежда, что скоро эти люди поймут, что такой циничной их страна стала с их же молчаливого согласия, когда они пассивно отдали страну на тотальный откуп «доброму царю». А также поймут то, что настоящая, а не «суверенная» демократия – это трудоемкий процесс, который никогда не заканчивается.

Хотя до этого, скорее всего, еще далеко. А пока реакция большинства россиян, которым, похоже, просто приелся навязчивый телевизионный образ их премьер-министра, скорее напоминает каприз ребенка, которому надоела ранее любимая игрушка.

Тем не менее, уже то, что российская политика по итогам этих выборов и послевыборных протестов станет более конкурентной, вселяет осторожный оптимизм. Есть надежда, что под воздействием факторов политической конкуренции в России будет дальше развиваться гражданское общество, а значит, начнут появляться демократические институции, наличие которых абсолютно необходимо для гарантирования долгосрочной стабильности страны.

Неожиданный подарок для Украины

Для Украины пробуждение гражданского общества в России случились как нельзя более кстати.

Не только украинские гражданские активисты получат дополнительный моральный импульс в своей деятельности, но и «встречный ветер» из России в виде пропаганды перекособоченных советских ценностей, а также культа «сильной руки» по российскому телевидению, скорее всего ослабнет. Или, по крайней мере, утратит свое прежнее влияние.

Белые ленточки на участниках акций протеста в России во многом реабилитируют украинскую «Оранжевую революцию». А падение доверия к Путину делигитимизирует его (параноидальные) обвинения в адрес «западных спецслужб» в создании нестабильности на постсоветском пространстве путем организации «цветных революций».

После того как на улицу вышла Москва, Киеву протестов уже не избежать

Неожиданное появление трещин в системе власти, которую Янукович и его окружение по своей близорукости выбрали для себя в качестве модели, делает необходимость смены курса для Януковича еще более острой, чем для Путина.

Вот только серьезно рассчитывать на то, что у Януковича, а уж тем более – у построенной им безмозглой «вертикали власти», проснется инстинкт самосохранения, не приходится.

Наиболее вероятным сценарием пока выдается такой, когда «вертикаль» будет все чаще давать поводы для сомнений в своей адекватности. «Выездное судебное заседание» в камере Юлии Тимошенко на этой неделе – один из таких поводов.

При всем этом суть проблемы, стоящей сегодня и перед Украиной и перед Россией, но перед Украиной – куда острее, скорее всего не в этом. Неадекватность «вертикали» для большинства думающих граждан и так очевидна уже сегодня. Но на этом фоне лишь немногие могут внятно ответить, на каких других, более адекватных требованиям времени принципах, можно построить государственную модель, которая сможет успешно заменить постылую «вертикаль»?

На то, чтобы сформулировать эти принципы у российских гражданских активистов, как ни крути, скорее всего, есть еще целых 6 лет. Чего не скажешь об активистах украинских, которым, вполне возможно, придется заполнять вакуум власти в Украине уже в конце следующего года. Во всяком случае, при сохранении всех нынешних трендов, режим Виктора Януковича сильно рискует не дожить даже до начала 2013 года.

неділя, 20 листопада 2011 р.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.

неділя, 28 серпня 2011 р.

Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.

неділя, 7 серпня 2011 р.

Розшукуються: невдоволені


Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.