четвер, 27 грудня 2012 р.

Вперед у минуле!

Підсумки 2012 року для прихильників євроінтеграції невтішні: Україна перебуває за крок від путінського Митного союзу.

Вперед у минуле!

18 грудня візит до Москви Віктора Януковича, де він за загальним визнанням мав підписати документи про вступ України до Митного союзу, не відбувся. Прибічники української євроінтеграції з полегшенням зітхнули. Здавалося б, відтермінування капітуляції перед Путіним залишає Україні шанс на продовження інтеграції у європейському напрямку.
І все ж, незважаючи на парафування цього року Угоди про асоціацію з Євросоюзом, ймовірність її підписання наразі видається дуже невисокою. Загальні ж підсумки майже трьохрічного правління Віктора Януковича вказують на те, що у 2013-му він скоріше за все зробить остаточний стратегічний вибір на користь Росії.
Нижче – головні причини такого рішення.

Наслідком совкового керівництва може бути лише новий Совок. Тобто Совок 2.0
Віктор Янукович довів, що він вміє керувати лише через «вертикаль влади», побудовану на особистій лояльності та тотальній корупції. По іншому керувати він просто не вміє. Тож коли Євросоюз вимагає від Януковича реформ, наслідком яких має стати хоча б частковий демонтаж «вертикалі влади» – Євросоюз вимагає неможливого.
А от у Митному союзі диктаторів «вертикаль влади» – традиційний «атрибут державності».
Сформувавши на цьому тижні новий уряд так, щоб ще більше посилити вертикаль своєї влади залежними від себе некомпетентними людьми, пан Янукович вчергове довів, що збереження особистої влади для нього – понад усе.
Розраховувати на повернення жвавого економічного зростання за таких умов наївно. Що ж, тим швидше в Україні буде досягнуто тієї межі, коли вступ до Митного союзу більшості громадян вже видаватиметься найкращим порятунком.

Пропуск до Європи – це звільнення Тимошенко. Але ж потім і самому можна сісти!
Очевидно, що ЄС і надалі наполягатиме на звільненні Тимошенко. Або за декриміналізацією, або за рішенням Європейського суду з прав людини, або за амністією, або ще якось. Але ж для Януковича звільнення головного ворога дорівнюватиме самогубству, щонайменш політичному. Тому він будь-що триматиме Тимошенко у в’язниці (або під вартою у лікарні). Відверта правова нісенітниця, яку минулої п’ятниці ніс з екрана телевізора заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін щодо подальших обвинувачень, які висуваються екс-прем’єр-міністру, тому підтвердження.
Далі, Янукович не може не розуміти, що докучливі європейці рано чи пізно почнуть вимагати від України і дієвих антикорупційних розслідувань. В тому числі, що стосується Межигір’я, Лемтрансу та інших корупційних державних витрат та закупівель, за якими проглядаються інтереси президентської «Сім’ї».
Натомість в країнах Митного союзу президенти можуть спати спокійно – ніякі розслідування їм та їхнім «сім’ям» у принципі не загрожують.

Результати виборів 2012 довели, що чесно виграти вибори 2015 Януковичу ніяк не вдасться
Нещодавні вибори у Верховну Раду підтвердили старе правило: в Україні правлячій партії дуже складно виграти наступні після перемоги вибори. Мається на увазі: якщо ці вибори проводити чесно.
Напевне ще більше це стосується діючого президента. Не отримавши навіть 50% голосів у другому турі переможних для нього виборів 2010 року, Янукович практично не має жодних шансів на чесну перемогу у 2015 році.
Але у Митному союзі, на відміну від ЄС, ніхто не вимагає проводити чесні вибори. Скоріше навпаки: усілякі «креативні» маніпуляції виборчим законодавством та процедурами волевиявлення на користь діючого керівництва країни навіть вітаються!
Відтак Митний союз – єдина можливість для Януковича зберегти за собою головне кресло в країні і після 2015 року.

У Митний союз – союз монархів!
Якщо уважніше подивитися на країни Митного союзу, то важко не побачити, що з пострадянських більш або менш м’яких диктатур вони поступово перетворюються на монархії. Єдина проблема тамтешніх монархів – відсутність «підходящих» законнонароджених синів. Але у Януковича таких є аж два!
Трансформацію своєї ролі в Україні з президентської у монаршу пан Янукович розпочав вже трохи більше року тому. У будь-якому разі, свій останній публічний захід у якості президента – публічну прес-конференцію – він провів аж 21 грудня 2011 року. Після цього Віктор Янукович відкритого спілкування з журналістами та непідготовленим народом – тобто типово президентських функцій – усіляко уникає.
Він також уникає зайвий раз з’являтися в президентській адміністрації в Києві, віддаючи перевагу «роботі з документами» та «робочим зустрічам» у своєму українському Версалі – Межигір’ї. Напевне там же він записував і своє відеозвернення до новообраної Верховної Ради.
Якщо узагальнити, то президентська робота передбачає демонстрацію людської подоби, а функція монарха – бути незримо присутнім. Вчинки Януковича вказують на те, що свої президентські повноваження він вже негласно склав і нині освоюється в ролі такого собі самоназваного абсолютного монарха. Продовжувати виконувати цю роль можна спробувати тільки у рамках Митного союзу, адже на теренах Європейського союзу абсолютних монархій бути не може.

Закінчення тактики «багатовекторності»
Українські керманичі протягом понад 20 років успішно уникали жорсткого вибору «або-або»: або Європейський союз, або союзна держава з Росією. Тактика «багатовекторності» – маневрування поміж Росією та Заходом дозволяла їм, дуже мало що змінюючи всередині країни, отримувати певні переваги з обох боків. Одним словом: «Розумне телятко двох маток сосе».
Та нарешті ця українська тактика настільки втомила обидві сторони, що від України сьогодні очікується лише однозначне рішення. Ймовірно, що остаточну відповідь Україні доведеться давати у вже наступному 2013 році, через те, що подальшого поребування поза обома економічними блоками українська економіка просто не витримає.

«Цар» для себе вже все визначив
Виходячи з вищенаписаного можна припустити, що Янукович свій вибір вже зробив і зараз він лише готується легалізувати це рішення та намагається торгуватися з Путіним про умови «здачі».
Зробити це у повній відповідності до процедури буде практично неможливо, адже це потребуватиме змін до Конституції та багатьох законів України в той час, коли пропрезидентська більшість у парламенті не надто стійка, а конституційної більшості взагалі немає. Однак надто шанобливим ставленням до процедури ні пан Янукович, ні його оточення ніколи не вирізнялися. Натомість вони завжди вирізнялися здатністю «перти напролом».
Відтак можна не сумніватися: невдовзі вони «попруть».

Але хто сказав, що наругу самозваного «царя» необхідно терпіти?
Янукович та його соратники «пруть напролом» тільки там, де їм це дозволяє робити апатія та розгубленість громади. Якщо ж кожен громадянин зрозуміє, що він поступається майбутнім своїх дітей заради облаштування майбутнього однієї-єдиної людини, яка до того ж поставила себе поза законом, тоді Янукович опинитися на самоті і з майже монарха перетвориться на жалюгідну людину, про яку всім скоро стане соромно навіть згадувати.

субота, 24 листопада 2012 р.

Металеві горки української політики - 2


Металеві горки української політики
Українську економіку очікують важкі випробування. А разом з нею і саму Україну.

Два роки тому я зробив свій аналіз фортуни українських політиків в залежності від експортних цін на український метал. Прийшов час оновити цей аналіз на базуючись на оновленій інформаційній базі.
Згідно даних двохрічної давнини Віктор Янукович виглядав як однозначний улюбленець фортуни: кожного разу, коли він опинявся при владі в Україні зовнішньоекономічна кон’юнктура виявлялася дуже сприятливою для головного продукту українського експорту – чорного металу. А ціни на імпортовані мінеральні продукти – насамперед на природний газ та нафту – якщо і зростали, то повільніше за ціни на метал.
Тобто прихід Віктора Януковича до влади завжди супроводжувався суттєвим покращенням умов зовнішньої торгівлі. Кожного разу це давало можливість відкладати структурні реформи і займатися популістською економічною політикою на кшталт необґрунтованих підвищень соціальних виплат та зарплат у бюджетній сфері.
Головний конкурент пана Януковича в українській політиці – Юлія Тимошенко, хоча здається прагнула перевершити його у популізмі, але не могла похвалитися такою самою фартовістю: протягом її останнього року при владі – перевиборчого 2009 року – світові ціни на метал буквально «провалилися крізь землю», в той час як ціни на імпортовані енергоносії впали не настільки глибоко. В результаті пані Тимошенко довелося вести передвиборчу боротьбу в умовах стрімкого погіршення умов зовнішньої торгівлі, що врешті і позбавило її шансів на президентське крісло.
Але і перемога Віктора Януковича, згідно прогнозів дворічної давнини, загрожувала стати пірровою: після певного відновлення у 2010, світові ціни на метал мали стагнувати аж до 2013 року. Можливо такі прогнози і спонукали пана Януковича розробити всеохоплюючу програму реформ, яку він в великою помпою презентував у середині 2010 року.
Однак реалізація цієї програми швидко загальмувала. Схоже, що крім дуже слабкої політичної волі та низької ефективності нової керівної команди, завадила також і стара добра фортуна – ціни на метал після дуже успішного 2010-го продовжили своє жваве зростання і в 2011 році! До цього додався ще й рекордний урожай у поєднанні з рекордними світовими цінами на збіжжя.
Як тут не припустити, що Віктору Федоровичу просто пощастило народитися у сорочці!

Не все коту масляна
Що б там як, але цього року, з запізненням на один рік, сумні прогнози щодо охолодження світової «металевої» кон’юнктури таки почали справджуватись. Цього року ціни на метал істотно «просіли», і згідно актуальних прогнозів, їх «сповзання» продовжиться ще протягом приблизно трьох років (тобто якраз до президентських виборів 2015 року).
Та найгірше при цьому: ціни на енергоносії залишаються практично незмінними. А відтак і суми, які Україна витрачає на імпортну енергетичну сировину хоча потроху і зменшуються – за рахунок певного зменшення обсягів імпорту – але все одно залишаються порівняно дуже великими.
ВВП, експорт металу та імпорт мінеральних продуктів
Одним словом: вперше за часів правління Віктора Януковича в Україні розпочався період погіршення умов зовнішньої торгівлі. Тим більше, що сільськогосподарський сектор, попри загалом позитивну довгострокову перспективу, за визначенням не можне дивувати рекордами із року в рік: через те, що він залежить не тільки від світової кон’юнктури на збіжжя, а нарешті й від погоди.Цього року всі урядові зусилля в царині економіки вочевидь були спрямовані на отримання кращого результату на парламентських виборах. Але це була гра на грані фолу. В результаті країна має критичні борги, високі девальваційні очікування, напівзруйновану систему державних фінансів та дісфункціональну банківську систему. Економіка ризикує звалитися у кризову спіраль навіть від невеликого зовнішнього шоку.

Смертоносна «вертикаль влади»
Чи є вихід з цього невеселого становища? Для Януковича та його оточення – здається вже ні. Свій шанс на ефективне проведення реформ ці люди вже згаяли. Гору взяли клептократичні інстинкти; кричущі приклади корупції та некомпетентності знищили довіру до «команди професіоналів». А без суспільної довіри проведення структурних реформ є практично неможливим.
Результат виборів також не обіцяє швидкого прогресу у плані реформ. Те, що пропрезидентську більшість у новій Верховній Раді буде сформовано, не сумнівається майже ніхто. Однак легітимність цієї більшості з самого початку буде низькою, а керованість – обмеженою. Натомість політичне протистояння з опозицією суттєво загостриться. Реформам все це точно не сприятиме.
Про те, що уряд вже зараз гарячково борсається у пошуках якоїсь рятівної соломинки, говорять спроби все більш безглуздого адміністративного втручання в економіку: обов'язковий продаж 50% валютної виручки для експортерів, лунатична ініціатива запровадити 15%-й податок на продаж валюти, ініціатива введення додаткового 10%-го імпортного збору тощо.
Такі дії все більше дискредитують українське керівництво. Все вужчим стає його поле для маневру. Ймовірність економічного колапсу з поверненням практик «бурхливих 90-х» стає все вище.
В той же час очевидно, що «вертикаль влади», у випадку виходу економічної ситуації з під контролю, намагатиметься втримати контроль над країною за допомогою силових дій. При цьому вона спиратиметься на кругову поруку, широке коло якої продовжує розширюватися за рахунок чергових чиновників, які беруть участь у корупційних схемах, правоохоронців, що порушують закон, суддей, що потурають протиправним діям.

Si vis pacem – para bellum (лат.: хочеш миру – готуйся до війни)
Чи є за таких умов вихід для країни? Впевнений, що для країни вихід є завжди. Звісно, найкращим виходом було б визнання наявності політичного тупику, формування технократичного уряду національного порятунку, щось на кшталт уряду Маріо Монті в Італії, і передача цьому уряду більшості повноважень від президента, що дало б можливість швидко провести низку ключових реформ.
Втім очевидно, що подібний сценарій у сучасній Україні – щось на межі фантастики.
Натомість фактом є те, що нинішнє некомпетентне і наразі вже відверто кримінальне керівництво України за будь-яку ціну уникатиме відповідальності за свої дії. Тому ймовірність передачі влади Януковичем у результаті програшу на вільних і чесних президентських виборах є дуже низькою.
Фактом є також і те, що яскравої альтернативи нинішньому керівництву також поки що не існує.
З іншого боку, «беспредел» під час підрахунку голосів після парламентських виборів став довгоочікуваним каталізатором консолідації громади. Разом з тим очевидно, що для досягнення рівня консолідації суспільства, хоча б такого, як у 2004 році, потрібно більше часу.
Проте існують також і зовнішні чинники, які виявляють свій вплив повільно, але потужно. Одним з таких чинників є очікувані рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо ув’язнення Юлії Тимошено та Юрія Луценка. Вже після першого рішення, яке виявилося на користь пана Луценка, але стосується лише обставин його арешту у 2010 році, стало зрозуміло, що подальші рішення страсбурзького суду скоріше за все будуть на користь ув’язнених. Наступним таким рішенням має стати рішення щодо ув’язнення пані Тимошенко, яке очікується найближчим часом.
Автор не схильний до ілюзій, тому припускає, що якщо рішення ЄСПЛ вимагатимуть звільнення Тимошенко та Луценка, то Янукович ці рішення не виконає. Або лише імітуватиме їхнє виконання. І очевидно, що саме це стане тією останньою краплею для ЄС, США та Канади, після якої будуть запроваджені персональні санкції щодо українських чиновників, причетних до фабрикування справи проти лідерів опозиції, і в тому числі – деяких членів «Сім’ї».
Відтак українська громада, яка виступатиме за збереження демократії в Україні, отримає щонайменше двох потужних союзників: погіршення світової кон’юнктури на метал, яке остаточно зруйнує міф про «міцного господарника» Януковича, та санкції Заходу проти найбільш одіозних функціонерів збудованого ним режиму. Громаді ця підтримка дуже знадобиться: спочатку для протистояння подальшому згортанню демократичних свобод та для відстоювання свого права обирати Президента, а потім – для недопущення фальсифікацій на виборах.
Тож якщо громада боротиметься і використовуватиме всі легітимні можливості для протистояння авторитарним ініціативам режиму, вона має всі шанси відстояти демократію і добробут.
Десь рік тому спитав доброго знайомого з Білорусі, представника тамошнього середнього класу, про те, як вони борються з наслідками обвалу білоруського рубля. Той сумно пожартував: «Раніше мої знайомі прагнули вирощувати в себе на дачах газони, а зараз – картопельку...». Якщо українці поводитимуться також пасивно, як білоруси – перспектива масово повернутися до вирощування картоплі на своїх присадибних ділянках, заради простого виживання, вже не за горами.

середа, 24 жовтня 2012 р.

А нам с тобою своє робити...

Добрих варіантів вибору ми українці цього разу не створили. Але це не привід опускати руки.

Давно вже не відчував такого депресивного настрою напередодні виборів в незалежній Україні. Напевне, з 1999 року, коли у другому турі президентських перегонів обирати доводилось поміж безнадійним Кучмою та безсоромним Симоненком.

На цих парламентських виборах спектр партійних списків звичайно ширший. Не кажучи вже про мажоритарників (щоправда закордонних українців цього вибору позбавили). Але все одно відчувається, що вибір в кінці кінців доведеться робити між поганим та гіршим.

І тим не менш, отримавши запрошення від українського посольства в Берні, я у неділю обов’язково поїду і проголосую. Тому що мені очевидно, що добрих варіантів вибору у тій ситуації, що склалася в Україні, бути і не могло. Тому головне, про що наразі йдеться – це збереження в принципі такої суспільної інституції як більш-менш конкурентні вибори. І якщо дивитися на ситуацію під цим кутом зору, то вибір таки з’являється.

Обирай конкуренцію!

Очевидно, що ні в якому разі не можна голосувати за Партію Регіонів та їхніх союзників комуністів. Ці дві структури наразі явно потерпають від «гострого запаморочення від успіхів». Найкращим виходом для них, заради поновлення адекватності, були б декілька років перебування в опозиції. Згадаємо лишень, як прогресували Регіони після приголомшуючої поразки у 2004 році.

Але про це годі і мріяти. Тому було б вже добре, аби ці двоє разом не отримали в Верховній Раді конституційної більшості. Тоді вони хоч якось рахуватимуться з більшою частиною країни, яка їх як не підтримувала, так і не підтримує…

Відтак залишаються три опозиційні сили.

Автор має надто широкий кругозір, щоб голосувати за Свободу.

УДАР є доволі прийнятним вибором. Але там, як відомо, все тримається на одному Віталію Кличку, а він надто новий у політиці, щоб можна було покластися на його бійцівські якості у цій сфері.

Тож залишається Об’єднана опозиція. Так, вони безладні, погано організовані, доволі корумповані та некомпетентні. Але як зазначав вище: в Україні сьогодні ніхто не грає у принципово кращий політичний футбол, тому обирати треба просто того, хто краще втримається на полі проти костоломів від провладних партій.

Чи могло бути краще?

Після того, як український народ під кінець правління «помаранчевих», не без допомоги недолугих політиків з обох боків, вирішив, що «краще порядок, який наведе сильна рука», шансів на суттєве покращення ситуації в країні вже не залишилося.

Президент Янукович просто виконав суспільний запит. І замість підвищення якості українських урядових інституцій – головної причини українських злиднів – він цю якість різко погіршив, зав’язавши ключові процеси прийняття рішень особисто на себе. В короткостроковому аспекті це дало ілюзію стабільності.

Але одночасно законсервованими виявились більшість вад української держави, а деякі з них, такі як корупція та монополізм в економіці, далі поглибилися. Все це на тлі несприятливої демографічної ситуації та все ще неконкурентної освіти. Тож очікувати на суттєве підвищення добробуту українських громадян, окрім хіба що сотні наближених до керівництва «сімей», наразі марно.

Проте більшість українців, схоже, цього поки що не усвідомило. Тому і продовжують очікувати від політиків обіцянок «покращення». Відповідальний державний діяч такою обіцянки у нинішній ситуації дати не зміг би. Тому і таких діячів серед кандидатів на нинішніх виборах практично немає.

Схоже, що українському суспільству просто треба трохи більше часу, щоб вивчити неприємний урок і зробити роботу над помилками пізніше. Треба тільки зробити так, щоб можливість такої роботи над помилками на якихсь наступних виборах залишалась відкритою. Тож чим конкурентніший результат на цих виборах, тим вище шанс, що і наступні також будуть конкурентними.

неділя, 30 вересня 2012 р.

Опановую професію правозахисника

Автор починає готувати позов проти України до Європейського суду з прав людини

Сьогодні написав наступного Президенту України листа наступного змісту:

«Шановний пане Президент!

Я, громадянин України, який постійно проживає за кордоном, у Швейцарській Конфедерації, прошу Вашої допомоги у відновленні мого базового права, закріпленого Конституцією України – активного виборчого права.

На наступних виборах до Верховної Ради України, які відбудуться 28 жовтня я голосуватиму за місцем свого постійного проживання – у Швейцарській Конфедерації, на виборчій дільниці, розташованій на території консульства України в Берні.

Відповідно до чинного Закону Про вибори народних депутатів України та рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2012 від 04.04.2012, я матиму право проголосувати лише за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі і не матиму права голосувати за мажоритарною системою в одномандатному виборчому окрузі. Таким чином я вважаю, що половину мого активного виборчого права наразі вкрадено.

На користь цього твердження я маю наступні аргументи:

1. Конституція України стаття 70:
”Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.”
Таким чином жодних обмежень за місцем проживання для реалізації активного виборчого права Конституція України не містить.

2. Стаття 71 Конституції:
”Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.”
Загальність і рівність виборчого права будуть очевидно порушені, адже для закордонних українців це право наразі обмежене наполовину.

3. Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини (далі: Конвенція), стаття 3:
”The High Contracting Parties undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the opinion of the people in the choice of the legislature.”
Суть у тому, що країни, які беруть на себе зобов’язання виконувати Конвенцію (серед яких звичайно є й Україна), гарантують проведення виборів у спосіб, який гарантує вільне волевиявлення людей у виборі законодавчого органу влади.

4. Стаття 15 Конвенції:
”The enjoyment of the rights and freedoms set forth in this Convention shall be secured without discrimination on any ground such as sex, race, colour, language, religion, political or other opinion, national or social origin, association with a national minority, property, birth or other status.”
Ця стаття гарантує відсутність дискримінації в правах людини за будь-якою ознакою.

5. Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Матьюс проти Великої Британії”:
Суть у тому, що громадяни Гібралтару не мали права голосувати на виборах до Європейського Парламенту, через те, що уряд Великобританії не потурбувався про реалізацію ними цього права. У 1999 р. ЄСПЛ своїм рішенням виправив цю несправедливість.
Це рішення ЄСПЛ може послужити правовим прецедентом для скарг, які я, а також інші закордонні українці, зможуть подавати до ЄСПЛ у разі, якщо їхнє активне виборче право не буде поновлене у повному обсязі до дня проведення виборів.

6. Конституційний Суд у своєму рішенні послався на інше рішення ЄСПЛ, у справі “Хілбе проти Ліхтенштейну“. Проте я вважаю, що аргументи, наведені у згаданому рішенні ЄСПЛ не в повній мірі, або взагалі не відповідають ситуації в Україні та закордонних українців.

Виходячи з вищенаведених аргументів, я заявляю, що обов’язково звернуся до ЄСПЛ з відповідною скаргою, якщо моє активне виборче право не буде повністю поновлене до дня виборів. Звернення до українських судових інституцій не має сенсу через те, що рішення Конституційного Суду № 7-рп/2012 є остаточним і на території України оскарженню вже не підлягає.

Проте щоб уникнути необхідності подавати скаргу до ЄСПЛ, а також враховуючи наявне у Вас право законодавчої ініціативи, я звертаюся до Вас як до гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, з вимогою, в рамках Ваших повноважень зробити все належне для того щоб поновити моє виборче право у повному обсязі до дня проведення виборів.»

Листа аналогічного змісту написав також Уповноваженій Верховної Ради України з прав людини, пані Лутковській.

Написав цих листів не тому, що сподіваюся на змістовну та втішну відповідь, а скоріше для того, щоб мати аргументи у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) щодо того, що всі можливі місцеві українські інстанції, які могли би запобігти порушенням моїх прав, я вже пройшов, тож ЄСПЛ дійсно є останньою інстанцією.

Моєю кінцевою метою є хоч трохи навчити українських урядовців, парламентарів та суддів, що порушувати базові права українських громадян не можна! Звісно, після мого звернення до ЄСПЛ та винесенням ним рішення пройдуть роки. Але зазвичай процес побудови справжньої демократії – це справа сторіч. Тож роблю, що можу, чим і тішуся.

субота, 1 вересня 2012 р.

Шукаю правозахисника

Авторові потрібен кваліфікований правник для подання позову проти України до Європейського суду з прав людини.

Автор голосуватиме за кордоном, тому відповідно до рішення КС, матиме право проголосувати лише за партійні списки. Мажоритарний голос в автора наразі вкрадено. Але так просто він це право не віддасть. В когось з читачів є знайомий правник, який допоможе скласти скаргу до Європейського суду з прав людини? Ця скарга може стати зразком для звернень до Страсбурського суду інших закордонних українців, яких, як відомо, налічується мільйони.

Наразі в автора є наступна інформація:

  1. Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини (далі: Конвенція), стаття 3:
    ”The High Contracting Parties undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the opinion of the people in the choice of the legislature.”
    Суть у тому, що країни, які беруть на себе зобов’язання виконувати Конвенцію (серед яких звичайно є й Україна), гарантують проведення виборів у спосіб, який гарантує вільне волевиявлення людей у виборі законодавчого органу влади.
  2. Стаття 15 Конвенції:
    ”The enjoyment of the rights and freedoms set forth in this Convention shall be secured without discrimination on any ground such as sex, race, colour, language, religion, political or other opinion, national or social origin, association with a national minority, property, birth or other status.”
    Ця стаття гарантує відсутність дискримінації в правах людини за будь-якою ознакою.
  3. Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Матьюс проти Великої Британії”:
    Суть у тому, що громадяни Гібралтару не мали права голосувати на виборах до Європейського Парламенту, через те, що уряд Великобританії не потурбувався про реалізацію ними цього права. У 1999 р. ЄСПЛ своїм рішенням виправив цю несправедливість. Це рішення ЄСПЛ є добрим правовим прецедентом для скарг, які подаватимуть закордонні українці.
  4. Конституція України стаття 70:
    ”Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
    Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.”
    Таким чином обмежень за місцем проживання немає.
  5. Стаття 71 Конституції:
    ”Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
    Виборцям гарантується вільне волевиявлення.”
    Загальність і рівність виборчого права будуть очевидно порушені, якщо закордонні українці не матимуть права віддати свій мажоритарний голос.

Тож підстав для звернення до ЄСПЛ з вимогою змусити Україну виправити нинішню ситуацію, а також виплатити компенсацію всім тим, чиї права виявляться порушеними, на погляд автора більше ніж достатньо.

Українські урядовці, парламентарі і судді мають добре засвоїти, що порушувати базові права українських громадян не можна!

Тож автор був би дуже радий поспілкуватися з добрим правником орієнтовно наступного тижня в Києві.

вівторок, 3 липня 2012 р.

Хто не змагається – той не перемагає. І не виживає.

У футболі для того, щоб вигравати, треба багато тренуватися і багато змагатися. Щоб мати успіх у житті, треба робити те саме.

Чесна змагальність поступово зникла навіть з тих сфер життя в Україні, в яких вона була присутня за радянських часів:

- зі шкіл та університетів, оцінки в яких все частіше не заробляються наполегливим навчанням, а банально «купляються», і в яких навіть уроки фізкультури опинилися вихолощеними, щоб уникнути «понадмірного фізичного навантаження»;

- зі спортивних змагань, суддівство на яких також дуже часто не є безстороннім.

Певну чесну змагальність принесли у сферу економіки буремні 90-ті, коли через ринкові реформи та приватизацію з’явилася конкуренція у багатьох сферах виробництва товарів та надання послуг, яка була відсутня у радянські часи. Але зараз і у цій сфері спостерігається регрес, коли цілі галузі економіки опиняються під монопольним контролем, іноді – кримінальних картелів.

Але парадокс полягає у тому, що змагальність у суспільстві повністю зникнути не може. Люди завжди змагатимуться один з одним за життєві блага та кращі можливості. Проте за відсутності чесної змагальності, вона стає нечесною. У такому змаганні здебільшого перемагає не сильніший, здібніший, працьовитіший, а підступніший.

На жаль, цей феномен, що називають «негативною селекцією», або «відсутністю соціальних ліфтів» глибоко вкоренився в Україні (а також на переважній частині пострадянського простору).

За таких умов низька якість української еліти – закономірна. А разом з цим закономірним є і низький рівень життя.

Негативна селекція веде до загибелі української держави

Загальна деградація українського суспільства очевидна: від погіршення стану здоров’я громадян до зниження якості освіти, від погіршення загального стану інфраструктури до падіння рівня якості інституцій. В результаті українці або менше працюють, бо не можуть знайти прийнятну роботу, відповідну своїй не дуже високій кваліфікації – і відповідно мало заробляють. Або вони працюють багато, але неефективно.

Наприклад, можна довго і важко працювати на власному городі і за рахунок цього натурального господарства так-сяк забезпечити свою родину овочами та фруктами, але така праця в сучасному світі може гарантувати вам лише виживання у глибокій бідності. Тому що за рахунок неспеціалізованого натурального господарства ви не заробите грошей, які необхідні, щоб купити продовольчі товари, ліки, послуги освіти для ваших дітей (адже більш-менш якісна освіта в Україні де-факто давно вже є платною). Найголовніше – ви не зможете інвестувати і розвивати власне господарство, а відтак воно в кращому випадку буде стагнувати, а в гіршому – деградувати за відсутності необхідних добрив та засобів захисту рослин.

Деградація відбулася у великій кількості галузей економіки України і наразі наша країна недалека від того, щоб стати найбіднішою країною Європи. Дехто вважатиме, що після того, як ти опустився на саме дно, від нього можна «відштовхнутися» і зробити ривок вгору. Проте на практиці таке «дно» здебільшого виявляється лише уявним – падати нижче, на жаль, завжди можливо. До тих пір, поки соціальні зв’язки, які поки що якось тримають суспільство докупи, остаточно не розірвуться. І не почнеться громадянська війна.

У автора є відчуття, що за існуючих тенденцій в Україні ця межа може бути вже недалеко. Тому щоб уникнути жахів війни українцям треба скоріше припинити деградацію.

Сфальсифіковані вибори – квиток на війну

Гарною, і можливо – останньою, нагодою припинити деградацію є парламентські вибори, які відбудуться в жовтні цього року. Активна підготовка до них почалася вже давно:

· Владна партія, перелякана втратою влади, шукає «креативні» шляхи маніпулювання всенародним волевиявленням на всіх етапах цього процесу, не гребуючи при цьому порушеннями Конституції, прикладом чого є відверто силове проштовхування законопроекту про мови, або фабрикація «потрібного» рішення Конституційного суду, який частково позбавив права голосу майже півмільйона закордонних українців;

· Опозиція дещо кволо, але об’єднується, підкилимно розподіляє виборчі округи і намагається сформулювати спільну програму дій;

· Громадянське суспільство шукає моделі порятунку країни, від організації національного круглого столу, до висунення своїх жостких умов для опозиції, до формулювання завдань-мінімум на майбутні вибори;

· Пересічні громадяни переважно зайняті виживанням, накопичуючи при цьому протестний потенціал, який вони поки що не можуть реалізувати, бо все ще чекають на якогось дивовижного лідера, який виведе їх на вулицю.

Узагальнюючим вектором усього цього на погляд автора є перспектива брутальної фальсифікації виборів. Очевидно, що «вертикаль влади», яку вибудував Янукович, чесно програвати вибори просто не вміє, адже побудована вона не на принципах чесного змагання, а якраз навпаки. Тому природними для неї є прямий та непрямий підкуп виборців та членів виборчих комісій, залякування опонентів і підтасовка результатів.

Хто не вірить – хай подивіться на результати цьогорічних президентських виборів у Росії. Цікаво, що для Путіна, на відміну від Партії Регіонів, фальсифікація навіть не була життєво необхідною – він і так міг чесно перемогти, причому в першому турі. Тим не менш, вибудувана Путіним «вертикаль влади» «домалювала» своєму господарю зайвий десяток відсотків. Бо інакше не вміє.

А на що виявиться здатною «вертикаль» Януковича, яка у випадку чесних виборів очевидно що програє, а програвати для неї – смерті подібно?

І яка доля чекає країну, в якій буде запроваджена де-факто однопартійна система, яка в кращому випадку забезпечить збереження статус-кво, а в найбільш реалістичному – прискорення деградації? В той час, коли більшість громадян і так вже сильно незадоволені станом речей в країні?

Очевидно, що найбільш ймовірним наслідком стане соціальний бунт. Який за умов посилення поліцейської держави дуже легко може перейти у форму громадянського конфлікту. Хто не вірить – хай згадає, як розвивалися події у Сирії протягом останнього року.

Автор переконаний, що українському суспільству слід готуватися протидіяти найцинічній фальсифікації виборів за всю (і так вже надмірно цинічну) історію незалежної України. Бо цього вимагає простий інстинкт самозбереження.

Пора відроджувати позитивну селекцію на основі чесної змагальності

На жаль, багато українців щодо жовтневих виборів поки що налаштовані скептично. Вони не бачать привабливих кандидатів і звісно ж очікують фальсифікацій. Вони не бачать зв'язку між виборами та власним добробутом, а також збереженням миру у власній оселі. А дарма.

Українці прагнуть від виборів результату. Напевне, щоб депутати парламенту були святими і за сумісництвом – нобелевськими лауреатами. А яким чином їх оберуть – чесно, або не дуже – то є не дуже суттєвим.

Натомість в усталених демократіях вважають, що процес важливіший за результат. Навіть не дуже здібний депутат, але обраний за чесною змагальною процедурою, буде вимушений працювати на благо суспільства. Особливо, якщо прискіпливий контроль його діяльності буде здійснюватися не тільки під час виборів, а й після них.

Тож на що українцям краще витратити позитивні емоції, накопичені під час великого футбольного свята? Ось декілька ідей:

- Тримати на контролі процес висунення кандидатів у народні депутати – рух ЧЕСНО вже потурбувався про відповідні критерії;

- Вимагати від усіх політичних сил проведення відкритих праймеріз – вони підвищують рівень змагальності, мобілізують прихильників, стимулюють суспільну дискусію;

- Іти працювати у виборчі комісії – у кожній комісії має бути хтось, хто не продасться;

- Іти у волонтери до опозиційних політичних сил – можливо вони того і не заслуговують, але краще демократизувати їх зсередини;

- Обов'язково проголосувати на виборах за якусь з опозиційних сил – провладні собі і так щось «намалюють».

Вибори – це процес, життя – це також процес. Від змагальності перших напряму залежить якість останнього.

PS: автор є великим симпатиком руху ЧЕСНО, хоча (поки що) і не є його активним учасником

субота, 24 березня 2012 р.

Не все добре в консульстві швейцарському

Автор вимушений скаржитися на умови прийому відвідувачів в Київському консульстві Швейцарської Конфедерації

Швейцарія розташована в самому серці Західної Європи. І хоча вона і не є членом Євросоюзу, у багатьох аспектах Швейцарія є кращим еталоном «європейськості», ніж ЄС.

Приблизно так автор вважав до недавнього часу. На жаль, нещодавно в нього з’явився неприємний привід сумніватися в справедливості цього висновку. Причиною послужили не надто приємні враження, якими ділилися його родичі та друзі після відвідин візового відділу посольства Швейцарії в Києві.

Мова не йде про саму (очевидно надто складну) процедуру видачі віз – зрозуміло, що тут діють правила Шенгенської угоди. Справа також не в тому, що в деяких з осіб, яких автор запрошував до Швейцарії у гості, виникли ускладнення в процесі отримання візи – про причини цих ускладнень автор звичайно отримував дуже докладну і вичерпну відповідь від працівника Візового відділу, яка знімала всі питання щодо упередженості.

Проблема в тому, як загалом організована робота Візового відділу і як це співвідноситься з тим, що в Україні звикли називати «європейськими стандартами».

Саме щодо цього автор був вимушений написати офіційної скарги до Департаменту зовнішніх справ Швейцарської Конфедерації – швейцарського аналогу українського Міністерства закордонних справ. Нижче – переклад цієї скарги українською.

«Шановні пані та панове!

Я громадянин України, що мешкає в Швейцарії вже понад 10 років. Протягом останніх декількох місяців я запрошував декількох родичів та друзів відвідати Швейцарію. Всі вони зверталися по відповідну візу до Візового відділу Швейцарського представництва в Києві. Після цього вони давали свої оцінки щодо процесу видачі віз, а також ділилися загальними враженнями, які в них залишилися після відвідин Швейцарського представництва в Києві. На жаль ці враження загалом не були позитивними.

Нижче перелічені пункти, які спричинили нарікання моїх родичів та друзів.

1. Відсутність плану розташування та опису, як дістатися до Швейцарського представництва

На сайті Швейцарського представництва відсутні як план його розташування, так і опис, як до нього дістатися.

Україна є великою країною. Але Швейцарське представництво існує лише в Києві. Багато відвідувачів, які мешкають поза межами Києва, не дуже добре орієнтуються в столиці. До цього слід ще додати, що розташування Швейцарського посольства (нова будівля) не є надто зручним, особливо якщо до нього добиратися міським транспортом. Чіткий план розташування, а також опис, як дістатися, насамперед міським транспортом, допоміг би відвідувачам зекономити час.

2. Дуже погані умови прийому для відвідувачів Візового відділу

· Візовий відділ як правило не дуже чітко дотримується графіку прийому, тому відвідувачі мають до однієї години чекати на вулиці, допоки їх нарешті запросять усередину. Це не сприяє формуванню першого позитивного враження, особливо за зимових температур порядку -20 градусів або під час дощу.

· Всередині іноді не вистачає місць для сидіння

· Туалет для відвідувачів геть відсутній (ті, хто відкрито про нього питає, здебільшого отримує нечемну відповідь шукати туалет в ресторані на відстані декілька сотень метрів)

Два останніх недоліки є особливо принижуючими для тих відвідувачів, які іноді протягом годин мають чекати, поки їхні візові анкети будуть розглянуті і всі питання розв’язані.

3. Непривітливий бундючний персонал

Український персонал Візового відділу як правило непривітний та дещо набундючений. Я дуже добре розумію, що гарний персонал в Україні знайти важко. Але невже немає ніяких курсів з підвищення кваліфікації, які могли б цьому дещо зарадити?

Швейцарський персонал як правило не розмовляє навіть російською, вже не кажучи про українську, і в результаті також виглядає доволі набундючено.

4. Повільні механізми комунікації

В разі, якщо Візовий відділ має робити запит у швейцарських установах всередині країни, відповідь треба чекати багато тижнів або навіть місяців. Одна з головних причин: вся комунікація відбувається на папері за допомогою кур’єрської пошти. В мене таке враження, що в 21 сторіччі продовжує використовуватись технологія комунікації з 19 сторіччя. Чи існує добре обґрунтування для такого консерватизму?

Наскільки мені відомо, існує вже багато країн, які перейшли на електронний документообіг у комунікації зі своїми закордонними представництвами, що приводить до значного її пришвидшення. Чому Швейцарія не наслідує такий досвід?

Підсумок

Мені чудово відомо, що всі або більшість описаних вище недоліків є дуже властивими і для українських владних установ. Але я абсолютно не погоджуюсь з тим, що Швейцарське представництво в Україні має орієнтуватися саме на такі стандарти. Я сподіваюся, що представництва багатих європейських країн радше будуть взірцем для українських інституцій, а не виправданням, щоб і надалі не покращувати погану якість обслуговування.

Загалом існують два аспекти, з якими українці звичайно асоціюють Швейцарію.

Перший аспект:

· надійні швейцарські банки;

· смачний швейцарський шоколад;

· точні швейцарські годинники;

· гострий швейцарський сир;

· швейцарська пряма демократія;

· а також інші позитивні символи.

Другий аспект:

· швейцарська фінансова інфраструктура, яка аж надто радо приходить на допомогу українським корумпованим чиновникам, для того, щоб добіла відмити їхні неправедним шляхом отримані гроші;

· швейцарські податкові оазиси, які надають можливість великим українським підприємствам, вивести поза межі української реальності ключові фінансові потоки, і таким чином не бути зацікавленими в лобіюванні ніяких покращень в Україні;

· швейцарська банківська таємниця, яка дозволяє партії влади в Україні, без перешкод завезти до України напередодні виборів величезну кількість грошей з метою «купівлі» необхідного результату, і таким чином і надалі законсервувати сьогоднішній невтішний стан речей.

Отже чи залишиться в свідомості пересічного українця Швейцарія країною, що робить багато чого доброго, або країною, яка лише допомагає ненависним злодіям у владі позбавляти його кращого майбутнього – багато у чому залежить і від Швейцарського представництва в Києві.

Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви перевірите наведені вище обставини і відповідно повідомите мене про результати.

Цей лист буде оприлюднений також і в Інтернеті. Як тільки я отримаю Вашу відповідь, я звісно і її оприлюдню, якщо звичайно Ви мене прямо не попросите, цього не робити.

З повагою,

Підпис»

Якщо хтось з читачів може надати додаткову інформацію, яка допоможе підтвердити, доповнити або спростувати інформацію, наведену у скарзі – пишіть будь-ласка у коментарях.

Нижче оригінальний текст німецькою мовою:

«Sehr geehrte Damen und Herren

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wohnhaft in der Schweiz seit mehr als 10 Jahren. Letzte Monate habe ich einige Verwandte und Freunde in die Schweiz zu Besuch eingeladen gehabt. Sie alle haben dann entsprechend ein Visum an der Visaabteilung der Schweizer Vertretung in Kiew beantragt. Danach haben sie mir über ihre Erfahrungen über den Visumantragprozess und generell über ihren Eindruck von der Schweizer Vertretung in Kiew berichtet. Leider waren die Bereichte im allgemeinen nicht positiv.

Unten sind die wichtigsten Punke aufgelistet, die von meinen Verwandten und Freunden bemängelt wurden.

1. Fehlende Wegbeschreibung/Anfahrtsskizze

Es gibt weder eine Wegbeschreibung noch eine Anfahrtsskizze auf der Website der Schweizer Vertretung in Kiew.

Ukraine ist ein grosses Land. Die Schweizer Vertretung gibt es aber nur in Kiew. Viele Besucher, die ausserhalb von Kiew wohnen, kennen sich in der Hauptstand nicht aus. Dazu kommt noch die Tatsache, dass die Lage der Botschaft in Kiew (das neue Botschaftsgebäude) nicht gerade sehr verkehrsgünstig ist, speziell für ÖV. Eine klare Anfahrtsskizze und eine Wegbeschreibung, v.a. mit ÖV, würde den Besuchern einiges an Aufwand sparen.

2. Sehr schlechte Empfangsbedingungen für die Besucher der Visaabteilung

- Die Visaabteilung hält in der Regel die Termine nicht genau ein, d.h. die Besucher müssen bis zu einer Stunde draussen warten, bis sie endlich reingelassen werden. Speziell bei den winterlichen Temperaturen von -20 Grad oder bei Regen sorg dies für einen sehr schlechten ersten Eindruck.

- Drinnen fehlt es manchmal an Sitzmöglichkeiten.

- Es gibt keine Toilette für die Besucher (Besucher, die explizit danach fragen, bekommen meistens eine unhöfliche Empfehlung, eine Toilette in einem Restaurant einige Hundert Meter von der Botschaft entfernt zu suchen).

Die letzen zwei Mängel sind besonders erniedrigend für die Besucher, die manchmal stundenlang warten müssen, bis ihr Visumantrag in Empfang genommen wird und alle Rückfragen geklärt sind.

3. Unfreundliches arrogantes Personal

Das Ukrainische Personal der Visaabteilung ist in der Regel unfreundlich und leicht arrogant. Es ist mir bewusst, dass es nicht einfach ist, gutes Personal in der Ukraine zu rekrutieren. Gibt es aber keine Weiterbildungsmassnahmen, die dabei helfen könnten?

Das Schweizer Personal spricht in der Regel nicht mal Russisch, geschweige von Ukrainisch, und dies kommt ebenfalls ziemlich arrogant herüber.

4. Sehr langsame Kommunikationswege

Falls die Visaabteilung eine Rückfrage bei den Schweizer Behörden im Lande machen muss, dann kann es gut mehrere Wochen oder Monate dauern, bis eine Antwort zurückgekommen ist. Der angebliche Hauptgrund: die ganze Kommunikation erfolgt in der Papierform per Kurier. Für mich sieht es so aus, als ob man im 21. Jahrhundert immer noch bei der Kommunikationstechnologie vom 19. Jahrhundert geblieben ist. Gibt es gute Gründe für solchen Konservatismus?

Soviel ich weiss, gibt es schon mehrere Länder, die die Kommunikation mit ihren Auslandsvertretungen vorwiegend elektronisch führen, was die Bearbeitungszeiten erheblich verkürzt. Warum macht die Schweiz nicht mit?

Zusammenfassung

Es ist mir bewusst, dass alle oder die meisten der beschrieben Verhältnisse für die einheimischen ukrainischen behördlichen Institutionen Gang und Gebe sind. Womit ich allerdings gar nicht einverstanden bin, dass die Schweizer Vertretung sich gerade nach solchen Standards orientieren muss. Meine Hoffnung ist, dass die Vertretungen von reichen Europäischen Länder eher ein Vorbild für die Ukrainischen Institutionen sind, nicht eine Rechfertigung, den schlechten Service weiterhin nicht zu verbessern.

Generell bemerkt, es gibt zwei Ansichten, mit denen die Ukrainer üblicherweise die Schweiz assoziieren.

Die erste Ansicht:

· Sichere Schweizer Banken

· Vorzügliche Schweizer Schokolade

· Präzise Schweizer Uhren

· Rezenter Schweizer Käse

· Schweizer direkte Demokratie

· Und noch weitere positive Symbole

Die zweite Ansicht:

· Die Schweizer Finanzinfrastruktur, die all zu gern den Ukrainischen korrupten Beamten und Oligarchen entgegen kommt, damit sie ihre zu unrecht erworbene Gelder weisswaschen können

· Die Schweizer Steueroasen, die den ukrainischen Grosskonzernen die Möglichkeit bieten, Kernteile ihres Geschäfts aus der ukrainischen Realität auszuziehen, und somit die Verbesserungen in der Ukraine nicht lobbyieren zu müssen

· Das Schweizer Bankgeheimnis, dass der Machtpartei in der Ukraine dabei hilft, riesige Geldsummen vor den Wahlen ungehindert in die Ukraine zurück zu bringen, um das nötige Wahlresultat „zu kaufen“ und die heutige unerfreuliche Sachlage in der Ukraine weiterhin zu konservieren

Also, ob es dann im Wahrnehmen eines typischen Ukrainers die Schweiz ist, die viele guten Sachen hat und macht, oder die Schweiz, die nur den verhassten Schurken an der Macht hilft, ihm bessere Zukunft wegzuklauen, kommt sehr viel auch an die Schweizer Vertretung in Kiew darauf an.

Ich wäre Ihnen sehr dankbar, wenn Sie die oben beschriebenen Umstände überprüfen und mir entsprechend ein Feedback geben.

Diese Email wird auch im Internet publiziert. Sobald ich Ihre Antwort erhalte, werde ich auch sie publizieren, es sei denn, Sie teilen mir explizit mit, dass Sie dies nicht erwünschen.

Mit freundlichen Grüssen,

Unterschrift»

неділя, 18 березня 2012 р.

Новини спорту :)

Лижний марафон цього року Енґадіні вразив своєю швидкістю, але не обійшовся без падінь
По традиції двох минулих років автор знову прийняв участь в Енґадінському лижному марафоні. За цим посиланням є можливість подивитись враження з першого забігу позаминулого року, а ось тут – з минулого.
Цього разу все вже здавалося звичним, єдине, чому залишилося дивуватися – наскільки все залишилося без змін: та ж сама процедура видачі номерів, автобуси, що доправляли на старт, мішки для особистих речей та військові вантажівки для їх транспортування, ті ж напої на дистанції, та той же самий рисовий пиріг на фініші. Відтак вчергове переконався в справедливості ІТ-шної приказки, що цілком пасує і для інших сфер людської діяльності поза ІТ: never change a running systemніколи не міняй добре працюючу систему.
Самий швидкий марафонський забіг в житті
Погодні умови цього року склалися майже найкращим чином: з ранку перед стартом було не надто холодно, а перед обідом небо затягли високі хмари, не даючи температурі надто піднятися і розтопити сніг. Тому незважаючи навіть на зустрічний вітер, «старий» сніг та сильно втрамбована лижня зробили свою справу – забіг виявився одним із самих швидких за всю 44-річну його історію.
Дякуючи доброму минулорічному результату, цього року стартував вже з другою стартовою групою, так званою «Елітою С» (нім.: Elite C), замість третьої групи, як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш кращі можливості пробігти швидше, бо через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені.
Гостро відчути це довелося вже на перших кілометрах після старту: попри начебто невелику стартову групу – «усього» близько 1,5 тис. чоловік – просуватися вперед в групі виявилося дуже складно. А різкі рухи на місцями заледенілій лижні загрожували падінням – що і трапилося з автором аж три рази! :)
Нічого страшного при цьому не сталося – тільки знову втратив декілька метрів та секунд, які перед цим виборов. Але якісь міри все ж таки треба прийняти, тим більш що обидва минулі забіги обійшлися взагалі без падінь. Можливо наступного року краще буде приїхати на старт раніше, щоб мати можливість зайняти стартову позицію в перших рядах, а не в останніх, як цього року? Подивимось наступного року, чи справді буде бажання довше мерзнути перед стартом :)
І тим не менш, краща стартова група, тренування кожної суботи протягом всього зимового сезону, а також надшвидка лижня дали свій результат: автор пробіг дистанцію на 24 хвилини швидше ніж торік, за 2 годин 14 хвилин, просунувшись на 450 позицій вперед, до 1821 місця серед чоловіків.
Таким чином вдалося встановити свій особистий рекорд лижного забігу на марафонську дистанцію. От тільки сільську першість вибороти знову не вдалося – цього року знову лише другий, але розрив скорочується! :)
Українці на марафоні таки з‘явилися.
Мабуть у відповідь на бідкання автора минулого року з приводу відсутності на Енґадинському марафоні українців, цього року вони там з‘явилися. Точніше вона: Валентина Шевченко з Києва одразу посіла високе 11 місце серед жінок. От тільки чомусь організатори марафону вирішили, що Київ – то Росія і наводять результати Валентини серед російських учасників :(
Що ж, виходить, що нічого ідеального таки не існує – у кожного завжди є можливості для подальшого вдосконалення.
Оцінити атмосферу цьогорічного марафону можна подивившись слайд-шоу

субота, 21 січня 2012 р.

Як подолати режим Януковича?

Режим Януковича – кульмінація десятиріч цинічної брехні. Щоб подолати його, треба нарешті подивитись в очі гірким фактам.

Все більше людей в Україні розуміють брехливу та злодійську суть режиму Віктора Януковича. Вже і його колишні земляки на Сході України клянуть свого колишнього «лідера» останніми бранними словами.

А режиму хоч би хни!

Жоден з протестних рухів за останні два роки не прийняв загрозливих для керівництва країни масштабів. Жодна акція опозиції або громадянського суспільства не була підхоплена широкими масами. Жодний резонансний факт корупції на найвищих щаблях влади не викликав голосного обурення суспільства. Вся пара пішла «у свисток» тихого обурення по кухнях та лайливих коментарів на різноманітних форумах в Інтернеті.

Чому так? Те, що в аналогічній ситуації білоруський народ покірно боїться свого оголтілого диктатора – ще можна якось зрозуміти. Адже в Білорусі нічого іншого крім «совка» та «Луки» практично і не знали. А «Лука» править вже без малого два десятиріччя – тож призвичаїлися.

Проте Україна? Батьківщина чарівної Помаранчевої революції? І раптом «білорусизується» на очах?!!

Можливо відповідні спеціалісти пояснять соціально-психологічно-політологічні аспекти наявного феномену. Але автор, будучи прагматичним економістом-системним інженером, має свою версію. Яка йому здається дуже логічною.

Довгі десятиріччя системного накопичення боргів

Якщо з відстані подивитися на економічний розвиток України протягом останніх півсторіччя, то можна побачити, що нація протягом цього періоду жила, багато позичаючи у майбутніх поколінь. Просто накопичений борг здебільшого є не прямим, що обчислюється у грошових знаках і термінах погашення, а опосередкованим – у вигляді важких для виконання обіцянок.

Наочним прикладом є Чорнобиль. Здається, більшість людей сьогодні визнають що аварія на ЧАЕС була не прикрим нещасним випадком, а системною помилкою. Просто на надійній системі запобігання аваріям радянські будівничі станції зекономили. Про те, що подолання наслідків аварії може вимагати колосальних зусиль та коштів, воліли не думати – брехали самі собі, що «авось, небось и как-нибудь». І тільки згодом стало очевидно, у який гігантський рахунок вилилася їхня недбалість для наступних поколінь.

На цьому яскравому прикладі чітко видно, як системний самообман перетворюються на конкретний борг нації – необхідність для кожного українського уряду кожного року виділяти гроші на статтю видатків «Подолання наслідків аварії на ЧАЕС» (або схожі за змістом статті). Сумарно на це українська нація вже витратила щонайменше декілька десятків відсотків річного ВВП. Тобто суму, порівняну з нинішнім сукупним прямим державним боргом України.

На жаль, Чорнобиль – далеко не єдиний випадок прихованого «делегування» зобов’язань зі сплати за рахунками майбутнім поколінням. Були (а подекуди і залишаються) ще понадмірні озброєння, що Україна успадкувала від СРСР, утилізація яких є недешевою справою. Є фінансові наслідки безглуздої кампанії в Афганістані – необхідність бюджетної допомоги інвалідам-афганцям. Ще є численні випадки варварського ставлення до оточуючого середовища, що вимагають численних рекультивацій, дезактивацій тощо, рахунки за які доведеться оплачувати ще багатьом прийдешнім поколінням українців. Нарешті є пенсійна система, створена тоді, коли на одного пенсіонера припадало 3-4 і більше працюючих, і яка не передбачала можливості демографічного спаду. Тож з часом виявилось, що пенсіонери є, зобов’язання перед ними – також, а джерела фінансування цих зобов’язань вичерпались.

...і системної культивації брехні

Зараз здається нарешті настав час усі ці боргові зобов’язання визнавати і вчитися жити у межах своїх можливостей. При цьому покращувати життя лише за рахунок створення нових можливостей, тобто проведення реформ, а не за рахунок обкрадання наступних поколінь. Та все ніяк не складеться.

Чому?

Тому що найгірше, що Радянській Союз залишив Україні по собі у спадок – це звичка цинічно брехати. Живучі переважно за принципом «після нас – хоч потоп!», СРСР на противагу цьому усіляко культивував ідеологію «моральної вищості». Причому робив це настільки наполегливо, що під кінець більшість населення великої країни, незалежно від суспільного походження, так чи інакше знаходилася під впливом цієї пропаганди. Майже всі ми набули здатності не соромлячись брехати, виправдуючи нашу брехню якоюсь великою метою.

Таким чином ми позбавились можливості критично мислити і потрапили у «наркозалежність» від брехні. Тому коли Радянський Союз розсипався через те, що його брехня стала аж надто неадекватною, відновити критичне мислення ми не змогли. А натомість ми почали шукати нову брехню, у яку на якийсь час можна було знову повірити.

Тож ми повірили, що Україна – найбагатша з республік СРСР і автоматично заживе краще, просто позбавившись решти «ледачих нахлібників».

Ми вирішили, що Україна є географічним центром Європи і має величезний транзитний потенціал. І що самі по собі ці факти нададуть нам величезні переваги перед іншими країнами.

Ми також повірили у те, що маємо надзвичайно потужну і дуже затребувану у світі авіакосмічну або агропромислову галузь.

Нарешті багато хто в Україні повірив навіть обіцянці кандидата в президенти В. Януковича «покращити життя вже сьогодні», знайшовши гроші на пенсії «у тумбочці».

Режим Януковича – логічний результат важкої «наркозалежності» від брехні

В результаті такого «життя у брехні» ключових реформ ми не провели, тобто нових можливостей не створили. Відповідно якість життя нинішніх поколінь не покращилася, а борги прийдешніх поколінь ще більше зросли.

Єдиний позитивний наслідок пережитого: тривалість життя кожної наступної брехні стає все коротшою – українці нарешті таки втомилися розчаровуватися.
Внаслідок цього Віктор Янукович, вигравши за допомогою брехні президентські вибори, одразу після них постав перед дилемою:

А. Покаятися за всю попередню брехню та почати «з чистої сторінки» реформувати країну.

В. Зробити так, щоб ніхто не зміг з нього за ту брехню по-справжньому спитати.

Очевидно, що пан Янукович не вагаючись вибрав варіант В. І все, що його режим наразі робить, згортаючи демократію та громадянські свободи, продиктоване логікою цього рішення.

Очевидно також, що для справжньої опозиції залишається лише варіант А.

Проте на жаль всі ті політичні сили, які на звання справжньої опозиції вже довгий час претендують, але ніяк нею не стануть, на варіант А ніяк не наважаться. Бо самі у минулому грішили брехнею і бояться її зрікатися не менше, ніж партія влади. Відтак вони вперто шукають якийсь новий варіант С: якусь нову чудову брехню, у яку нація може ще на якийсь час повірити.

Та на досаду несправжньої опозиції, громадянське суспільство ці її ганебні пошуки підтримує дуже кволо. А без широкої підтримки громадянського суспільства будь-які масштабні протестні акції неможливі.

Таким чином маємо пояснення сумному феномену «білорусизації» України:
1) влада не має наміру визнавати свою попередню брехню, тому «закручує гайки»;
2) псевдо-опозиція апелює до суспільства, але також не хоче визнавати свою попередню брехню;
3) громадянське суспільство більше не хоче підтримувати брехню, тому псевдо-опозицію воно не підтримує, а для самостійного виходу на сцену воно поки що є недостатньо організованим.

Вихід – у створенні справжньої опозиції

Україні необхідна справжня опозиція. Тобто така, яка наважиться пояснити громадянам факти, якими б неприємними вони не були. А потім по кожній нагальній суспільній проблемі вона відверто пояснить варіанти її вирішення і запропонує план реалізації того з них, який на її погляд є найкращим.

Ось приклади нагальних проблем, відверта дискусія щодо яких в Україні вже більш ніж на часі:

1. Визначення ціни на газ для різних категорій споживачів
Чи мають ціни на газ для певних категорій споживачів (наприклад, населення) і надалі субсидіюватися? У скільки реально (економічні і політично) обходиться нинішня субсидія? Які переваги і недоліки такої системи соціального захисту? Які є альтернативи субсидіюванню? Чи не краще було б запровадити єдину шкалу цін для всіх споживачів, а натомість підняти рентні платежі для внутрішніх видобувачів газу і за рахунок цього підвищити прямі грошові субсидії малозабезпеченим?

2. Пенсійне забезпечення
Тут почати треба з визнання брутального, але факту, що в Україні кількість різноманітних пенсіонерів у порівнянні з кількістю працюючих є однією з найвищих в світі. Факт також у тому, що сьогоднішні понад 35-відсоткові пенсійні відрахування у порівнянні з іншими країнами – драконівські. Тому як зробити так, щоб молодим та працездатним було вигідно залишатися в Україні і народжувати дітей? Чи не треба для цього дещо знизити 35-відсоткову ренту, яку вони сьогодні вимушені платити літнім поколінням? Так, для цього літнім доведеться попрацювати дещо довше. Але невже вони за жодних умов не погодяться на це? Чи таки погодяться, коли зрозуміють, що це їхня пожертва на користь власних онуків?

3. Медичне забезпечення
Тут напевне треба визнати аж три брутальних факти. Перший: що українська система божевільно дорога і страшенно неефективна. Другий: що безкоштовного медичного обслуговування не буває. Третій: що ідеальних систем цього обслуговування в світі також немає. Тому що у медичній сфері присутній феномен «асиметричної інформації»: лікар майже завжди знає більше за пацієнта. Але конкуренція між лікарями та професійні посередники (медичні каси), які також конкурують між собою, можуть суттєво зарадити зловживанням лікарями своєю інформаційною перевагою. Ті системи в інших країнах, які вважаються кращими за українську, використовують такі механізми. Тож давайте подискутуємо план запровадження найкращого світового досвіду у нас?

4. Купівля-продаж землі
Якщо земля має продаватися – тоді як створити прозорі механізми зміни її власника? Не має продаватися – тоді як забезпечити на ній ефективного власника і убезпечити її від зловживань чиновників.

І так далі. Щодо системи урядування, корупції, пільг, судової системи, правоохоронних органів, освіти, урядового втручання в економіку, приватизації тощо.

Хтось зауважить: автор пропонує право-ліберальні підходи, які в Україні не спрацюють. Але на погляд автора, докази говорять про протилежне. Адже по-перше, це якраз брехливо-популістський підхід, який наразі демонструє в Україні свою повну недієздатність. А по-друге, є досвід європейських країн, де всупереч інтуїції, під час боргової кризи останніх років практично на кожних виборах перемагають якраз праві партії, більш схильні до того, щоб наводити виборцям брутальні факти та прописувати гіркі ліки.

Якщо нинішня несправжня українська опозиція не розгледить трендів, які нині домінують на європейському континенті (причому – включно з Росією!), тоді громадянське суспільство має самостійно створити справжню опозицію.

Але щось підказує авторові, що зустрічний рух хоча б частини нинішньої опозиції та громадянського суспільства незабаром розпочнеться. Коли дискусія починатиметься не з брехні, а з брутальних фактів, і будуватиметься на принципах максимальної відкритості та прозорості, позитивний результат не змусить на себе чекати.

І тоді виявиться, що поборювати режим Януковича насправді і не треба – він сам дуже швидко згине, як брехня на сонці.

неділя, 8 січня 2012 р.

Анті-страшилка

Кінець світу у 2012 малоймовірний. Чого, на жаль, не можна з такою ж впевненістю сказати про Україну.
«Страшилки» про те, що от-от настане кінець світу, дуже популярні і звичайно з’являються з будь-якого більш-менш придатного приводу. У цьому році такий привід надали древні Майя, які чомусь не надали собі клопоту прорахувати свій календар далі 2012 року. Чим несказанно порадували багатьох як професійних віщунів, так і аматорів жанру.
Тим більше, що цього року приводів для занепокоєння дійсно більше, ніж звичайно. Світова економіка та фінансова система проходять через турбулентну фазу трансформації, породжуючи масові протестні рухи у багатьох заможних індустріалізованих країнах. У менш багатих країнах соціальні мережі розбурхують активність до того пасивних громадян, яка призводить до несподівано швидкого повалення «забронзовілих» у стабільності режимів.
Автор, який у минулому (за власним визнанням – з перемінним успіхом) намагався робити прогнози на майбутнє, вирішив спробувати свої сили ще раз і зробити свій ненауковий прогноз на рік, що наступив.
Головними з них є: кінець світу в черговий раз зачекає, а от держава Україна цілком може постати перед гамлетівським питанням.
Спочатку розглянемо галузь політики: які дестабілізуючі події світові та Україні цього року?
Зміна керівництва у демократичних країнах дає привід для хвилювання, у недемократичних – для паніки
Цього року заплановані вибори, або планова зміна керівництва, у 5 великих країнах – США, Китаї, Франції, Росії та Мексиці – які охоплюють майже половину світової економіки. До того ж, 4 з цих країн (усі, окрім Мексики) входять до числа 5 постійних членів Ради Безпеки ООН.
· Росія
Ще півроку тому президентські вибори в Росії 4 березня цього року не обіцяли жодних сюрпризів: В.В. Путін, що і так де-факто керує країною вже 12 років, мав просто пересісти з прем’єрського крісла у президентське.
Але не судилося. У «стабільний» перебіг виборів у Думу, яким очевидно була відведена роль банального «розігріву» перед президентськими виборами, втрутилися непосидючі користувачі Facebook, Twitter та Live Journal, які оприлюднили факти численних масових фальсифікацій. Масові та голосні протести, до яких все це призвело, не могли не спричинити корекцію передвиборчих планів Кремля.
Щоб хоча б частково відновити довіру до себе російське керівництво могло у відповідь пообіцяти радикальні реформи. Але оскільки воно на це не пішло, то краще виходити з того, що воно сконцентрувалося на пошуку «асиметричної дії», яка дозволить швидко консолідувати більшість росіян на підтримку Володимира Путіна. Однією з таких «асиметричних дій» може бути сценарій захисту Росії від (реальної, або удаваної) зовнішньої загрози.
«Маленькі побідоносні» війни у Чечні та Грузії вже були, отже наступного «хлопчика для биття» путінські технологи змушені будуть шукати вже десь ближче до кордонів України.
Напевне передчуваючи це, білоруський диктатор Олександр Лукашенка, останнім часом намагається не надавати жодних приводів для атак і підкреслено демонструє Кремлю свою лояльність.
Тож вибір у технологів російського прем’єр-міністра скоріше за все невеликий: або якась з балтійських країн, або Україна. Перші, особливо Естонія, краще підходять під визначення «фашистського осиного гнізда, яке треба знищити». Проте вони не дуже відповідають поставленій задачі: з одного боку для великої Росії цілі начебто замаленькі, а з іншого – члени НАТО, тому затверді.
Відтак у разі домінування в команді Володимира Путіна прихильників «асиметричних дій» саме українцям може бути відведена роль «гарматного м’яса»...
Та досить нагнітати параною. Автору не відомі жодні конкретні темні плани російського керівництва і вищеописаний сценарій – це ні більше, ніж його особиста спекуляція. Яка своєю появою завдячує лише результатам багаторічних спостережень українського народу: «Царь батюшка в Москве чихнет иль п#кнет, а в Украине – ураган».
Тим не менш, суть у тому, що перипетії російських президентських виборів набагато ймовірніше справлять великий вплив на ситуацію в Україні, ніж уявний кінець світу.
· Китай
У жовтні на з’їзді Комуністичної партії Китаю розпочнеться плановий процес зміни верхівки китайського керівництва. Начебто ніяких несподіванок не має бути: наступник нинішнього керівника Китаю Ху Дзінтао вже визначений – ним має стати його нинішній заступник Сі Дзіньпін.
І все ж таки, в авторитарному Китаї процес зміни керівництва не завжди проходив гладко. До того ж, нинішня ротація у керівництві Народної Республіки знаменує дещо більше, ніж зміну керівних особистостей, бо на зміну старому поколінню керівників приходить нове.
Ще більшого значення ця подія набуває ще й через те, що Китай стоїть перед необхідністю великих структурних змін в економіці – переспрямування ресурсів з експортного виробництва на внутрішній ринок – тож певні потрясіння є можливими.
Китайський попит, прямо або опосередковано, є головним чинником, який визначає ціни на найважливіший продукт українського експорту – метал. Отже якщо політично Україна цього року залежатиме від «чихів» у Москві, то економічно – від здоров’я китайської економіки.
· США, Франція та Мексика
Усі три країни є достатньо демократичними, щоб не очікувати якихось великих катаклізмів в результаті виборів. Навіть якщо президент Саркозі програє вибори у квітні-травні, а президент Обама програє вибори у листопаді, навряд чи це спричинить різкі зміни у політиці Франції та США відповідно. Президент Філіпе Кальдерон переобиратися вже не має права, але і Мексиці навряд чи слід очікувати великих сюрпризів за результатами тамошніх президентських виборів у липні.
· ***
На цьому місці можна тільки порадіти тій відносній стабільності, яку забезпечує демократія у порівняннями з іншими формами правління. Хоча очевидно, що процес запровадження демократії – це процес трудомісткий та іноді болючий. Вибори в Єгипті, які відбуваються саме в цей час і на яких переконливу перемогу отримують ісламістські партії – тому підтвердження.
Наостанок слід сказати, що інші, майже традиційні, осередки нестабільності такі як палестино-ізраїльський конфлікт, Іран, Сирія, Північна Корея, Афганістан з Пакистаном тощо, і цьому році, на жаль, нікуди не подінуться. Цілком можливою є подальша ескалація нестабільності. Проте і світ, і Україна якось примудрялися жити з усім цим і раніше, тож напевне якось упораються і цього року.
Економіка: Україні б європейські проблеми!
Найбільшою загрозою для світової економіки цього року залишатиметься можливий колапс євро. На жаль лідери країн Євросоюзу виявилися неспроможними (або некомпетентними) для того, щоб знайти та задіяти ефективне рішення проблеми фінансування держборгу та/або дефіциту бюджету країн Південної Європи (Греція, Португалія, Іспанія та Італія). Максимум на що вони спромоглися – це якось відстрочити непрості рішення.
В усіх перелічених країнах минулого року змінилися уряди (планово: Португалія, Іспанія, або позапланово: Греція, Італія), і у кожному випадку нове керівництво пообіцяло жорсткі заходи заради приборкання боргової проблеми. Крім того є підстави вважати, що Європейський центральний банк (ЄЦБ) отримав політичний мандат на практично необмежену підтримку ліквідності європейських системних банків (одна з форм «друку» євро). Таким чином ЄЦБ намагається запобігти можливій кризі ліквідності у банківській системі, а також опосередковано підтримати ліквідність нових урядів у Південній Європі.
Все це говорить про те, що керівництво країн-лідерів Євросоюзу – Німеччини та Франції – напевне сподівається, що нові уряди південноєвропейських країн поступово якось самі упораються з проблемою. Самі ж Німеччина та Франція, а також інституції Євросоюзу пропонують лише обмежену підтримку.
Така тактика є ризикованою. Залишається ймовірність ескалації боргової кризи до такого ступеню, що вона вийде з-під контролю. Тоді спричинена нею ланцюгова реакція призведе до колапсу євро.
Та все ж ця ймовірність, на погляд автора, є дещо нижчою, ніж ймовірність дефолту України у результаті несприятливої зовнішньої кон’юнктури на метал, неврожаю, санкцій з боку Росії за «недоспожитий» згідно договору газ та/або традиційного напередодні виборів необґрунтованого підвищення соціальних виплат.
Чи розумно будувати плани порятунку світу, коли власній домівці загрожує пожежа?
Автор свідомий того, що з усілякими стереотипами, теоріями змов, а також «страшилками» з приводу чергового кінця світу боротися безглуздо. І все ж він сподівається, що ця оповідь хоча б морально допоможе тим, хто налаштований більш реалістично. Тим, хто вважає, що якщо й перейматися порятунком світу, то починати доцільніше з України.
Адже Україна багато у чому рухається всупереч світовим тенденціям. В світі відбувається масове повалення диктаторських режимів – Україна такий режим наполегливо будує. Світ прямує до більшої відкритості – в Україні зводяться все вищі паркани і в результаті Україна все нижче сповзає у рейтингу сприйняття корупції. Більшість урядів світу намагаються спростити умови ведення бізнесу – український уряд про це тільки говорить, а насправді представники родини та оточення президента ситуацію тільки погіршують.
За таких невтішних тенденцій українцям краще не надто непокоїтися через те, що календар Майя цього року добігає кінця. Краще пам’ятати про те, як архаїчна цивілізація авторів цього календаря програла конкурентну боротьбу представникам іншої цивілізації і в результаті зникла.