понеділок, 29 грудня 2008 р.

2009-й: досить клянчити рибу, час вимагати вудку!

Ернст Рахаров має прикмету: коли журналіст Дзеркала тижня Сергій Рахманін починає замість статей писати вірші чи вистави – Україна стоїть на порозі доленосних подій. В останньому номері ДТ вийшов його вірш «Край, который покинул бог...», перша «неформатна» стаття Рахманіна, якщо Ернст Рахаров не помиляється, з 2004 року...

Схоже, що вперше з часів Помаранчевої революції, рівень збудження українського суспільства досяг межі, коли велика кількість людей більше не згодна пасивно терпіти, критикуючи ситуацію по кухнях, а вже готова діяти. Багато хто готовий приймати участь у законних акціях протесту, дещо менше число тих, хто готовий протестувати навіть незаконно, а дехто готовий приймати участь навіть у незаконних збройних угрупуваннях. А ще дехто замислюється над тим, що привело країну до кризи, і готовий змінювати свою поведінку, щоб майбутні світові кризи виявилися для України не такими болючими, а економічні буми – більш корисними.

Ернсту Рахарову найбільш імпонує позиція цих останніх. Бо здебільшого це люди, які, як і він, приймали активну участь у Помаранчевій революції, а потім виявилися неспроможними домогтися реального втілення у життя ідеалів Майдану. Певною мірою через те, що економіка України зростала швидкими темпами «всупереч діям уряду». На цьому фоні, перманентна політична криза хоча і завдавала великого клопоту свідомим українцям, але цей клопіт знаходив недостатню підтримку в широкої маси суспільства, бо «хіба ревуть воли, як ясла повні»? Таким чином світовий економічний бум, який мав місце в 2004-2007 роках, в якійсь мірі обернувся лихим жартом для тих громадян України, які прагнули модернізації своєї країни. Через те, що стимули для проведення необхідних реформ були дуже слабкими.

Тому Ернст Рахаров певною мірою тішиться від того, що наявна економічна криза, наприклад, нарешті змушує великих українських промисловців тиснути на фінансованих ними політиків з метою проведення реформ, що хоч якоюсь мірою повинні привести до підвищення конкурентоспроможності економіки і країни. Але в Ернста Рахарова є певні побоювання через те, що ця криза може закінчитися надто швидко для того, щоб необхідні реформи були впроваджені, а громадяни України змінили свою поведінку на більш відповідальну. Справа тут не в злорадстві – Ернст Рахаров готовий в міру своїх сил допомагати тим, кого економічна криза залишить зовсім без засобів для існування. Справа у тому, що в Україні необхідно запровадити зовсім іншу модель урядування, що є можливим тільки в ті часи, коли альтернативою реформі є повний хаос і тотальне зубожіння.

Багато хто в Україні переконаний, що зараз прийшов якраз такий час. Ось тільки сподіватися виключно на ініціативи олігархів та їхніх кишенькових політиків не варто. Бо справжні зміни завжди відбуваються не зверху, а знизу. Які це можуть бути зміни? Перш за все такі, які призводять до переходу повноважень від київських політиків до місцевих громад свідомих українців. Процес це буде дуже болючий, адже місцеві громади боятимуться відповідальності в той час як київські «хазяї життя» триматимуться за відповідні грошові потоки. Але коли громада зрозуміє, що це – єдина альтернатива повній розрусі, вона не матиме іншого вибору.

Приклад: на останній програмі Свобода на Інтері під час прямого включення з Феодосії якась жінка поскаржилася президенту України на те, що фасад історичного будинку, в якому вона проживає, перебуває в аварійному стані вже 10 років і місцева влада ніяк не може провести ремонт. Цей епізод викликав у Ернста Рахарова низку запитань. Перше, чому вся громада (міська, чи навіть всеукраїнська) повинна сплачувати за ремонт фасаду будинку, в якому розташовані (найймовірніше – приватизовані) помешкання певних громадян? Від чого напряму виграють перш за все ці громадяни, адже їхні помешкання після ремонту виростуть у ціні? Друге, яку перспективу матиме держава Україна, якщо її президент весь час займатиметься питаннями ремонту окремих фасадів у різних містах? Третє, чи не приходило в голову мешканцям того історичного будинку, що ремонт фасаду повинен бути перш за все їхньою особистою справою, заради якої їм би не заважало самоорганізуватися? І що тільки в тому випадку, якщо цій самоорганізації перешкоджають якісь закони, норми чи правила, вони повинні голосно звернутися до владних інституцій, але не з жебраченням щодо проведення ремонту коштом громади, а з вимогою зняти відповідні перешкоди?

Зустрічний приклад: у будинку в Швейцарії, в якому орендує свою квартиру Ернст Рахаров є конкретний приватний власник, який за рахунок орендної платні турбується про фасад і все інше, включаючи страховку на випадок пожежі чи стихійного лиха. Все, що відбувається навколо будинку та орендних відносин, регулюється двосторонніми договорами між власником будинку і орендарями. Жодного втручання в цей процес навіть з боку місцевої влади селища, де проживає Ернст Рахаров, зазвичай немає! Вже не кажучи про центральну владу швейцарської конфедерації в Берні! Тому що швейцарці впевнені: будь-яке питання найефективніше вирішувати на найнижчому із усіх можливих рівнів, в багатьох випадках – взагалі без оперативного втручання владних інституцій, чиє завдання полягає тільки в створенні правових рамок. То чим українці гірші за швейцарців?

Якщо сьогодні вже зрозуміло, що центральні київські владні інституції скоріше дадуть будинку розвалитися, ніж організують кошти на ремонт, то чим скоріше мешканці візьмуть ситуацію в свої руки, тим краще для будинку і для них.

Там же, де роль владних інституцій є незамінною, в Швейцарії діє правило максимальної прозорості. Наприклад, під кінець кожного року Ернст Рахаров безкоштовно отримує в свою поштову скриньку брошуру (на дешевому папері, адже за кошти громади), яка містить повну фінансову звітність місцевої виконавчої влади, а також проект бюджету на наступний рік. Стосовно якого, громадяни, які мають право голосу (Ернст Рахаров, як іноземець, такого права не має), можуть висловитися та проголосувати на послідуючому зібранні громади. На контраст до цього, в селищі на Київщині, де проживають батьки Ернста Рахарова, вся фінансова звітність є таємницею за сімома печатками. То хто ж змусить сільраду та сільського голову оприлюднити цю інформацію, як не громада, яка їх обирає?

Останніми тижнями тональність новин з України мала тенденцію від поганого до гіршого. Схоже, що довгий період бравурного впертого непомічання українцями світової фінансово-економічної кризи, через півтора року після її початку змінився періодом безпросвітного песимізму. Як і оптимізм рік тому, цей песимізм напевне є сильно перебільшеним. І світ, і Україна із економічної кризи ймовірно вийдуть скоріше, ніж зараз малює песимістична уява. Тому головними питаннями зараз повинні бути: чи встигне Україна модернізуватися під час кризи настільки, щоб ті заробітчани які зараз повертаються з інших країн через брак роботи там, не почали знову полишати Україну десь в кінці наступного року через гірші перспективи, ніж в інших країнах? Чи зможе Україна покращити свою конкурентну позицію у боротьбі за серця та уми у безповоротно глобалізованому світі? Переконливої відповіді на ці питання ніколи не дадуть українські владні інституції, які б геніальні політики не стояли у них на чолі. Ці відповіді зможе і повинна дати українська громада.

Тому Ернст Рахаров бажає громаді України в 2009 році перш за все мужності та відповідальності, щоб все частіше твердо говорити українським владним інституціям: «Дякуємо, але ми добре впораємося і без вас!». Будьмо!

неділя, 21 грудня 2008 р.

Маніфестом по некомпетентності та безвідповідальності?

На цьому тижні Українська правда оприлюднила так званий «Маніфест середнього класу України» під авторством Юрія Романенка. Ця стаття викликала настільки широкий резонанс, що була згадана навіть прем'єр-міністром України на ток-шоу у Савіка Шустера. З часів Помаранчевої революції це мабуть перший випадок, коли громадянське суспільство знову намагається голосно заявити про себе.

В «Маніфесті» та статтях-відгуках Ернсту Рахарову особливо імпонують заклики шукати подібних собі та самоорганізовуватись. Ернст Рахаров також впевнений, що демократія, стабільність та сталий розвиток завжди починаються знизу, а не як черговий владний «прорив». Широкий резонанс, який отримали подібні заклики свідчить про те, що в Україні дуже вагома частина суспільства відносить себе до середнього класу, який прагне висловлювати свою недовіру владі та свою незгоду її з діями в більш конструктивний спосіб ніж брутальний голодний бунт.

Але хотілося б також відмітити деякі аспекти «Маніфесту» які, на жаль, якраз більше відповідають філософії голодного бунту, ніж протесту середнього класу, який перш за все характеризується людською гідністю та відповідальністю перед суспільством. Негативний тон по відношенню до банківських інституцій, а більше того – заклик до силового протистояння у разі намагання банків законним чином (!) вилучити заставне майно у позичальників, які більше не в змозі виконувати свої зобов'язання за кредитними договорами, є закликом до анархії. Адже будь-який банк – це не тільки позичальники, а й величезна кількість вкладників, більшість з яких також зараховують себе до середнього класу. Якщо банки не зможуть повертати борги, то вони не зможуть розрахуватися і з вкладниками. Таким чином, приймаючи виключно сторону позичальників, пан Романенко, напевне сам того не відаючи, створює передумови конфлікту у лавах середнього класу, який він так прагне об'єднати.

Позичальники, які за нинішнього курсу гривні до іноземних валют, а також через зменшення рівня їхніх доходів, більше не можуть обслуговувати свої валютні кредити заслуговують на співчуття. Але враховуючи, що ці кредити вони брали абсолютно добровільно, вони мали усвідомлювати усі можливі ризики, пов'язані з фінансовим станом як економіки, так і їхнім особистим. Якщо вони дійсно не можуть розрахуватися з боргами – ці борги можуть бути реструктуровані, але ні в якому разі не прощені. А на самий крайній випадок, обов'язково повинна існувати процедура примусового вилучення заставного майна.

Середній клас, на відміну від люмпенів, також повинен розуміти, що той факт, що банки працюють з грошима, зовсім не обов'язково робить їх «жирними котами», які наживаються на бідах суспільства. Це приблизно те саме, якщо сказати, що шахтарі, які добувають золотоносну руду в Південноафриканській республіці є найбільшими багатіями світу. Банки є здебільшого приватними інституціями, але такими, діяльність яких звичайно дуже щільно регулюється з боку відповідних державних установ. Тобто якщо дійсно є великі підозри, що деякі з українських банків зловживають своїм становищем на валютному та кредитному ринках, треба розуміти, що це відбувається з відома, а можливо і за співучасті Національного банку, уряду чи президента (є підстави вважати, що в різних випадках «відзначилася» кожна з цих установ).

У підсумку, головною істиною для українського середнього класу все ж таки повинна бути така: без банків не буває середнього класу. Українські банки, заслуговують на великі нарікання у тому, що стосується якості та ціни їхніх послуг – в цьому Ернст Рахаров міг переконатися особисто кожного разу, коли мав з ними справу. Але з іншого боку треба також розуміти, що банківська сфера, незважаючи ні на що, є однією з більш конкурентних на тлі загалом оліго- та монополізованої української економіки. Тобто, якщо хоча б зберегти існуючий рівень конкуренції, якість банківських послуг неодмінно зростатиме, а ціни – зменшуватимуться.

Що ж до заклику протягом трьох хвилин тиснути на клаксон свого авто опівдні 22-го грудня – Ернст Рахаров вважає його ексцентричним, трохи пафосним і не дуже доцільним. Адже звук автомобільного клаксону звичайно є дратівливим для оточуючих і викликає агресію. Підвищення рівня агресії в суспільстві навряд чи прискорить процес подолання фінансово-економічної кризи. Скоріше навпаки. Тому автомобільний клаксон є скоріше суперечливим способом демонстрації що «нас багато, нас не подолати».

Якщо згадати походження цього слогану, то у його витоків стояли помаранчеві стрічки, які багато українців (включаючи Ернста Рахарова) носили на своєму одязі та прив'язували до антен своїх авто. Ці помаранчеві стрічки надихали хоробрістю боязких громадян України, які бачили, що таких як вони навкруги дуже багато. Чи не подібну мету переслідує ініціатива пана Романенка? То може краще запропонувати українцям, які хочуть солідаризуватися один з одним з метою подолання кризи та перетворення України на заможну стабільну країну, наприклад, поставити на свої авто маленькі українські прапорці? А тим, хто пересувається громадським транспортом, пов'язати на своєму одязі стрічки кольору українського прапора?

Вже мало для кого в Україні є секретом, що провідні українські керманичі некомпетентні, безвідповідальні та неадекватні для керування країною. «Кидальна» історія та егоїстичні навички, набуті ними протягом мародерських 90-х років, навчили їх думати лише сьогоднішнім днем, не планувати на далеку перспективу та зневажати суспільство. Останні декілька років «дикої демократії» позбавили їх будь-якої здатності домовлятися та йти на поступки один одному заради загального блага. Але також не буде секретом і те, що замінити цих керманичів поки ніким. Зрозуміло тільки, що ті, хто колись прийдуть на заміну, повинні бути здатними визнавати власні помилки, а не тільки звинувачувати. Ділитися, а не тільки перерозподіляти. Радитися, а не тільки наказувати. Чи стане протест середнього класу України шляхом до визначення таких лідерів, а також механізмів суспільного контролю за їхньою майбутньою діяльністю, визначить не автомобільний клаксон, а реальні непрості та нетеатральні дії, які послідують за першою гучною акцією.

неділя, 14 грудня 2008 р.

Профілактика авторитарного синдрому

Десь через рік в Україні відбудуться чергові президентські вибори. Так склалося, що найбільш ймовірні переможці цих виборів вже відомі: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Незважаючи на те, що деякі українські журналісти та політики, такі як Анатолій Гриценко, вважають що цим трьом політикам варто було б відмовитися від балотуватися на пост президента, розраховувати не це, на жаль, не доводиться.

Якщо ж оцінювати перспективи цих трьох політиків, а також суспільні тенденції пов'язані з наявною фінансово-економічною кризою, то найкращі шанси напевне матиме той із них, хто зможе найбільш привабливо запропонувати на перший погляд прості способи вирішення складних проблем. Іншими словами – той, хто виявиться найкращим майстром популізму.

На сьогодні здається, що найкращим таким майстром з великим відривом є Юлія Тимошенко. Проте поки що передчасно оголошувати її переможцем. Її конкуренти до цього іноді демонстрували неабиякі здібності концентрації волі та зусиль, щоб вирвати перемогу у здавалося б безнадійній ситуації.

Головною особливістю поточної ситуації в українській політиці є те, що через брак компетентних та ефективних команд, здатних вирішувати надскладні проблеми, які через кризу тільки додатково загострилися, провідна політична трійця найймовірніше в своєму популізмі намагатиметься йти ще далі, ніж вони це робили до теперішнього часу. А неприборканий популізм страшний тим, що наступне неминуче невиконання нереальних обіцянок популіст-політик намагатиметься звалити на когось іншого, вишукуючи внутрішніх та зовнішніх ворогів.

На перешкоді цьому процесу сьогодні стоїть наявна в країні жвава свобода слова – будь-хто, кого якась владна інституція намагатиметься «призначити» ворогом, має можливість вільно і відкрито відповісти на всі звинувачення. При цьому засоби масової інформації скоріше всього будуть на боці несправедливо обвинувачуваного. Звідси наступний висновок: невгамовний популізм та свобода слова є несумісними і в довгостроковій перспективі залишиться тільки одне з цих явищ. Якщо ймовірним є зростання популізму, то автоматично зростає загроза свободі слова, а разом із нею – і демократії.

Політик-популіст не зможе залишитися демократом. Щоб залишитися при владі вона чи він неодмінно почнуть дрейфувати в бік авторитаризму. Якщо суспільство дозволить такий розвиток подій, воно позбавить себе останнього незаперечного здобутку «помаранчевої революції», а разом з цим і перспективи в осяжному майбутньому стати частиною заможної європейської цивілізації.

Ернст Рахаров впевнений, що такому розвитку подій зовсім не пізно запобігти. Не шляхом відміни виборів президента чи маніпулювання конституцією з метою залишити при владі діючого президента на другий строк без проведення виборів, а шляхом проведення профілактичних заходів з метою недопущення авторитаризму.

Першим з цих заходів є підтримка тих сил, які виступають за подальшу демократизацію політичного процесу в Україні. Необхідно підтримувати всі партії та суспільні рухи, які демонструють більшу демократичність ніж ті, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Будь-яка партія, в якій лідери місцевих осередків та кандидати на участь у виборах будуть відкрито обиратися рядовими партійцями шляхом так званих «праймеріз» чи «чорних рад», заслуговує на підтримку більше, ніж поки що найбільш популярні політичні сили, збудовані за ієрархічним та персоніфікованим принципом. З цього погляду, цікавими є приклади ініціатив Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Миколи Катеринчука.

Другим заходом є вдосконалення політичних правил гри. Враховуючи невисоку ймовірність його переобрання на президентську посаду, для президента Ющенка було б вкрай нерозумно і надалі блокувати прийняття закону про спеціальні слідчі комісії та інших законів, покликаних регламентувати процедуру імпічменту президента. Тому президенту потрібно частіше нагадувати його відповідну передвиборчу обіцянку і змушувати її виконати хоча б під кінець строку його повноважень.

І третім, найголовнішим, заходом повинна стати згуртованість журналістського середовища та інших інститутів громадянського суспільства з метою підготовки до більш важких часів. Всі здорові сили українського суспільства повинні бути готові повстати на захист молодих демократичних традицій, за перших ознак зазіхання на них з боку владних інституцій. Популізм є хворобою з довгим періодом розвитку, яку не можна запускати. Якщо політику якмога частіше нагадувати її чи його власні слова, сказані колись раніше, це автоматично змушує до більшої послідовності та поміркованості. Відповідно у політика зменшується спокуса до на перший погляд простих (але у достроковій перспективі – руйнівних) способів вирішення складних проблем.

Події можуть скластися таким чином, що майбутній президент України може почати схилятися до авторитаризму. Ернст Рахаров не виключає такого випадку навіть якщо на зміну сьогоднішньому за українськими мірками дуже толерантному та демократичному президенту Ющенку-1 прийде президент Ющенко-2, але з радикально іншими переконаннями. Вже не кажучи про більш ймовірні сценарії приходу на президентську посаду когось іншого із провідної трійці –Тимошенко або Януковича, які до теперішнього часу демонстрували набагато більш авторитарний стиль керівництва, ніж діючий президент. Тим не менш, ці побоювання не є приводом для блокування демократичного процесу зміни президента шляхом виборів. Краще вже зараз створювати умови для того, щоб президентське крісло стало прокрустовим ліжком, здатним перевиховати авторитарного кандидата на демократичного президента. А за впертого небажання перевиховуватись – перетворитись на в'язничні нари.

неділя, 7 грудня 2008 р.

Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».