неділя, 25 січня 2009 р.

Темні часи попереду та маленький світоч надії

Тиждень, що минає, був настільки багатим на визначні події, що Ернст Рахаров вирішив не присвячувати свою чергову оповідь лише одній із них, а просто навести свої коментарі до тих із них, які він вважає найбільш визначними.

Чи справді він зможе? (Yes we can! – «Так, ми можемо!», ця фраза була слоганом президентської кампанії Барака Обами)

В Америці був приведений до присяги президент Барак Обама. Вперше в світовій історії в країні з переважно білим населенням був обраний президент африканського походження. Символічне значення цієї події важко переоцінити: як зазначив сам пан Обама в своїй інаугураційній промові, ще 60 років тому його батько майже не мав шансів бути обслуженим в пересічному американському ресторані. Мрія Мартина Лютера Кінга (з його знаменної промови "Я маю мрію" (I have a dream), яка 40 років тому здавалася абсолютно утопічною, стала реальністю.

Надії та сподівання, які покладають американці, а також багато громадян решти світу, на пана Обаму є стратосферичними. Він має швидко вирішити проблеми в американській економіці, на Близькому Сході, в Іраку, в Афганістані, а також віднайти спосіб зупинити глобальне потепління (українці напевне бажали б також, щоб новий американський президент допоміг Україні протистояти все більш експансивній політиці Кремля).

Зрозуміло, що пан Обама буде вимушений багато кого розчарувати. Але доброю звісткою є те, що пан Обама, добре розуміючи це, значну частину своєї інаугураційної промови присвятив стримуванню очікувань. Америка спромоглася на досить радикальну зміну політичної еліти, але це не значить, що позитивні зміні в економіці зможуть відбутися без участі кожного громадянина, і тим більше – решта світу не має сподіватися, що за них тепер турбуватиметься новий американський президент.

Чи стане Маркелов російським Гонгадзе?

Похмурим свідченням цього стало вбивство в Москві, в цей же день, за декілька годин до інаугурації Барака Обами, правозахисника Станіслава Маркелова, а також його супутниці, молодої журналістки Анастасії Бабурової. Верховне керівництво країни на подію ніяк не зреагувало, що аж надто нагадує мовчазне схвалення дій вбивці. На думку Ернста Рахарова, це нахабне вбивство майже під стінами Кремля символізує те, що темні часи, про настання яких попереджали багато небайдужих до долі Росій спостерігачів, наразі настали. Російська демократія остаточно переміститься на кухні, звідки її випустили на короткий проміжок часу 20 років тому. Перспективи Росії видаються туманними, а лиховісних передчуттів позбавитися важко.

Про всяк випадок українцям слід готуватися до того, що нова хвиля опричини накриє великого північного сусіда. А починати треба з того, що довести до завершення давно розпочаті справи – адже Георгія Гонгадзе і донині не поховано, як того вимагають християнські традиції.

Мир, чи лише перемир'я?

Росія та Україна, не в останню чергу внаслідок потужного тиску Євросоюзу, завершили гарячу фазу холодної газової війни. Газ із Росії знову пішов через Україну до споживачів у Євросоюзі. На жаль, є дуже багато підстав вважати, що цей підсумок є лише бойовою нічиєю, на яку погодилися лише через надвеликі втрати з обох боків. Але марні надії якимось чудовим способом виграти ідеологічну війну і надалі жевріють в деяких воюючих таборах, що гарантує відновлення безперспективної війни за першої ж нагоди.

Перша з таких нагод вже очевидна – Ернст Рахаров не бачить можливості, що швейцарський суд визнає правомочною угоду з передачі 11 млрд. кубометрів газу з українських газосховищ від РосУкрЕнерго до Нафтогазу України. Ця угода, підписана тільки одним з директорів РосУкрЕнерго, замість двох, як того вимагає відповідний запис в швейцарському торговому регістрі. Якщо одна з угод, що входить до пакету з врегулювання газового конфлікту, виявиться недійсною, які є шанси на те, що дійсними залишаться решта?

Тим не менш, газові угоди з цього пакету, конфіденційність яких в сучасних українських умовах вдалося зберегти лише трохи більше однієї доби, несуть у собі і відвертий позитив. Вони дають усім українським підприємцям та споживачам газу чіткий сигнал, що дешевого газу більше не буде. Українським підприємцям та урядовцям не залишається нічого іншого, як інвестувати в енергоефективність. А на переконання Ернста Рахарова, енергоефективність – це перший крок до справжньої конкурентноздатності української промисловості на світових ринках.

Прем'єр з паралельного світу?

Українські високопосадовці, особливо прем'єр-міністр, відчайдушно намагаються виглядати оптимістами. За словами останньої, зовнішній борг України становить не більше 11 відсотків від ВВП, тоді як зовнішній борг більшості розвинених країн знаходиться на рівні 65% - 70%. Тому дефолт Україні не загрожує. На жаль, на цьому фоні міжнародні фінансові ринки є великими песимістами. Ось переклад того, що в понеділок оприлюднило на свої головній сторінці в Інтернеті агентство Блумберг: «Відсоткові ставки за українськими урядовими та приватними запозиченнями, які в сумі складають 105 млрд. доларів, є вищими, ніж у будь-якій іншій країні світу, що має запозичення у доларах, за виключенням Еквадору, який вже оголосив про дефолт у грудні». Стаття має наступний заголовок: «Українські облігації сигналізують про майбутній дефолт». Складається враження, що пані Тимошенко та міжнародні фінансові ринки існують у паралельних світах, які не перетинаються.

Ринки помиляються рідко, але дай Боже, щоб цього разу вони помилися. Тим більше, що вони раді будуть помилитися. Якщо українські політики нарешті вирішать об'єднатися, хоча б за допомогою інстинкту самозбереження перед лицем важкої фінансово-економічної кризи, і зможуть провести необхідні, але здебільшого непопулярні антикризові заходи, то у фінансових ринків з'являться додаткові обставини, щоб переглянути ризики українського дефолту. І тоді з'явиться ще один світоч надії в сьогоднішньому досить похмурому світі.

неділя, 18 січня 2009 р.

À la guerre comme à la guerre

(фр., на війні як на війні)

На тижні, що минає, весь світ, із зростаючим відчуттям безсилля, нудьги та огиди, спостерігав за перебігом двох брудних конфліктів: війни в секторі Ґаза між Ізраілем та палестинцями та газової війни між Росією та Україною. І хоча близькосхідний конфлікт не можна залишати поза увагою хоча б тому, що він дуже сильно впливає на ситуацію в усьому світі, Ернст Рахаров змушений концентруватися на другому конфлікті, адже він безпосередньо впливає на долю його батьківщини. При цьому не можна не підкреслити одну схожість обох конфліктів, окрім їхньої деякої співзвучності: в поміркованого спостерігача дії обох конфліктуючих сторін в обох конфліктах все більше викликають передусім відчуття огиди.

Британський тижневик The Economist порівняв газову війну між Росією та Україною з родинною сваркою на кухні, де неможливо визначити правих та винуватих, і зазначив, що: «Незважаючи на те, що Євросоюз з усіх сил намагався не приймати нічию сторону в конфлікті, європейці все ж дійшли важливого висновку: Росія мала декілька нагод довести свою позицію, але при цьому захистити своїх європейських споживачів від значних втрат. Проте вона проігнорувала ці нагоди, поставивши свій двосторонній диспут (з Україною) попереду добробуту європейців.» The Economist також наводить слова одного європейського дипломата: «Повне закриття задвижки дуже погано відіб'ється на Росії. При цьому не можна замовчувати і той факт, що українці поводилися погано та по-дурнячому. Але росіяни однозначно перестаралися.»

Таким чином газова війна, яка напевне невдовзі все-таки закінчиться підписанням якоїсь компромісної угоди, переможців не матиме. Але матиме багато переможених. Хоча при цьому можна бути певними, що з обох боків будуть робитися спроби зробити вигляд, що саме їхня сторона перемогла. Бо ця війна також мала велику інформаційну компоненту. Насправді ця компонента з самого початку мабуть була більш важливою, ніж газова. В Ернста Рахарова є стійке відчуття, що однією з причин газової війни є те, що така війна виявилась дуже доречною для керівництва і Росії, і України щоб відвернути увагу своїх народів від власної некомпетентності, яка призвела до того, що їхні країни виявилися мало не наймеше всіх у світі готовими до світової фінансово-економічної кризи. Коли ж є добрий зовнішній ворог, то можна уникнути необхідності відповідати на багато дошкульних запитань – адже не до них, коли йде війна.

А прикладами таких дошкульних питань могли б бути питання стосовно місця країни в двох рейтингах, що були оприлюднені на цьому тижні: дослідження загальної ситуації зі свободою в країнах світу, проведене Фрідом Науз (Freedom House), а також індекс країн згідно до рівня економічної свободи, складений Уолл Стріт Джорнал (Wall Street Journal) та Неритадж Фоундейшн (Heritage Foundation).

В першому рейтингу йдеться про щорічне глобальне дослідження того, як в різних країнах забезпечуються політичні права та громадянські свободи. Згідно цього дослідження загальна ситуація в світі в цій галузі погіршується вже третій рік поспіль, причому особливо негативно «відзначилися» країни СНД, а насамперед – Росія, яка визнана країною невільною. Досить щасливим виключенням є Україна, ситуація зі свободою в якій, згідно Фрідом Науз, в минулому році не погіршилася і яка – єдина з країн СНД – була віднесена до категорії вільних.

Але набагато менше приводів до оптимізму надає другий рейтинг. Це – дослідження відданості країн принципам вільного ринку: вільному ринковому ціноутворенню та вільній конкуренції, економічній ефективності та невтручанню уряду в справи бізнесу, прозорості та законності. І незважаючи на покращення ситуації з економічною свободою загалом у світі, Україна та Росія продемонстрували протилежну тенденцію, погіршивши свої позиції в порівнянні з минулим роком. У випадку з Україною, єдиним показником, який покращився в минулому році є свобода торгівлі, дякуючи вступові до Світової організації торгівлі. При цьому погіршилися показники, що стосуються свободи ведення бізнесу, втручання уряду в економіку, фінансової свободи та свободи від корупції. Незмінно поганими залишилися захист майнових прав та інвестиційний клімат.

Індекс цього року також знову підтвердив наявність прямого зв'язку між рівнем економічної свободи та національним достатком. Таким чином, мабуть не буде перебільшенням припустити, що однією із основних причин важких наслідків світової кризи для України та Росії є низький рівень економічної свободи. При цьому, принаймні що стосується України, для багатьох українських урядовців та депутатів і від правлячої коаліції, і від опозиції це не є новиною – вони самі це визнають. Можливо ще й тому, що за позитивними прикладами значного покращення ситуації з економічною свободою не треба далеко ходити: це Азербайджан, Арменія, Грузія, Молдова та навіть Білорусь. Тим не менш в умовах кризи українські високопосадовці поки що обирають боротьбу за більшу частину пирога, що зменшується, замість роботи над тим, щоб їхня частина зростала разом з усім пирогом. Схоже, що ситуація в Росії в цьому аспекті є подібною. В результаті такий настрій призвів до того, що краще воювати, ніж допомагати один одному подолати кризу.

Ернст Рахаров закликає свої співгромадян не підігравати політикам у їхній небезпечній грі у війну. Натомість вперто ставити перед ними дошкульні питання на кшталт: в який спосіб і коли вони створять в Україні (Росії) умови, які дозволять активним громадянам реалізувати себе та досягти достатку, без необхідності порушувати безглузді суперечливі закони та інструкції, без необхідності кланятися корумпованим чиновникам та давати хабарі?

Громадянам Росії напевне також слід вимагати своєї участі у більш широкій та вільній політичної дискусії, замість сьогоднішньої ситуації, коли за всіх нишком вирішує вузьке коло «правильних хлопців».

Громадянам же України також не можна задовольнятися досягнутим рівнем загальної свободи в країні. По-перше, він далеко не найвищій у світі. А по-друге, у рік президентських виборів, коли зростає спокуса маніпулювати суспільною думкою через маніпуляції із ЗМІ, необхідно буде докласти великих додаткових зусиль тільки для того, щоб рівень політичних прав і громадянських свобод в країні, а особливо – рівень свободи слова, хоча б не погіршився. Тільки за цієї умови є надія на те, що на президентську посаду в Україні прийде людина, яка допоможе нарешті провести необхідні реформи, щоб громадяни країни отримали можливість мати цікаву роботу та добрий статок.

неділя, 11 січня 2009 р.

Росія-Україна: -3:-2

«Мой дядя самых честных правил,
когда
не в шутку занемог,
Он
уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог...»

Александр Пушкин, «Евгений Онегин»

Бойові дії в російсько-українському «бойовику» під назвою «Битва за газ» продовжуються, незважаючи на те, що багатьом зовнішнім глядачам ці дії вже порядком набридли. А деяких навіть розлютили, особливо тих з Балканського регіону, хто з подивом для себе відкрив, що їм відводиться роль масовки чи навіть гарматного м'яса. Навряд чи велике задоволення відчувають у Чехії, що наразі головує в Євросоюзі, чий прем'єр Мірек Тополанек вимушений займатися човниковою умиротворяючою дипломатією, схожою на ту, якою займався французький президент під час серпневої російсько-грузинської війни, але з тією різницею, що принаймні в Москві його, на відміну від Ніколя Саркозі, надто серйозно не сприймають.

На цьому фоні деякі коментарі засобів масової інформації конфліктуючих сторін поступово починають нагадувати коментарі до запеклого спортивного змагання. Наприклад деякі українські ЗМІ з певною зловтіхою повідомляють, що Газпромові скоро нікуди буде дівати той газ який зараз не качається в Україну, а також про те, що в наявній ситуації він щоденно втрачає близько 120 млн. доларів виручки. Російські ж ЗМІ здебільшого не мають вигадувати нічого від себе – там роль головних коментаторів, як виглядає, взяло на себе найвище керівництво держави, представники якого, здається, не без задоволення повідомляють про великі складності, які має Україна внаслідок світової фінансово-економічної кризи, а також про те, що їхні співрозмовники в керівних органах країн Євросоюзу нібито визнали ненадійність України як транзитера російського природного газу.

Погрозлива риторика та дещо лиховісний тон росіян забезпечили українцям відносну симпатію в більшості світових ЗМІ, але навряд чи українцям є сенс з цього радіти. Бо загальний тон висвітлення газової кризи полягає в тому, що обидві країни є погано керованими і вимагають до себе підсиленої уваги як пацієнти, хворі на небезпечну заразливу хворобу.

Складається враження, що сторони розглядають цей конфлікт як гру з нульовою сумою. Тобто гру типу футболу, коли чим гіршою є становище твого супротивника, тим автоматично кращою є становище твоє. Цьому мабуть є своє історичне пояснення: такий погляд на речі домінував за радянських часів, коли будь-яка подія, яка була не на користь Америки автоматично вважалася доброю для Радянського Союзу.

Якщо так, то дуже шкода. Бо принципова різниця сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що Україна та Росія де-факто грають на одному і тому ж боці. Таким чином, намагаючись дошкулити один одному, обидві країни дуже відчутно втрачають. Репутацію та довіру. Натомість отримуючи славу перманентних траблмейкерів (troublemakerанг., той, хто створює проблеми). В результаті, як Євросоюз, так і решта світу робить висновок, що ці країни не є нормальними мешканцями світового «гуртожитку», а відтак їх краще обходити стороною. Така де-факто ізоляція – повна протилежність тому, чого наразі найбільше потребують і Україна, і Росія. Без активних жвавих контактів із зовнішнім світом – на політичному, економічному, туристичному, культурному рівнях – Україні та Росії не вдасться подолати велике відставання в конкурентноздатності не тільки від найбільш розвинених, а й від середньо-розвинених країн світу. У підсумку, рівень добробуту їхніх громадян знижуватиметься у порівнянні з більшістю країн світу.

Ернст Рахаров вважає, що вихід із цього конфлікту перш за все полягає в тому, щоб перестати вважати його грою з нульовою сумою, через розуміння того, що на відміну від такої гри, виграти в цьому конфлікті неможливо. Українська сторона не зможе довести всьому світові, що корупції в газовій сфері, та випадків, скажемо, не зовсім прозорих відборів російського газу із транзитного газопроводу, ніколи не існувало. Адже в Україні є щонайменше декілька досить заможних осіб, які в різні часи займалися газовим бізнесом і які не в змозі переконливо пояснити походження своїх немалих статків та розкішного способу життя. Російська ж сторона навряд чи колись зможе переконати світ, що так звані «українські крадіжки газу» відбувалися без відома, і найголовніше – без співучасті, декого із Росії, а також, що претензії Росії до України як цього разу, так і в попередні роки, мають виключно економічний характер, без жодного політичного контексту.

Політичний контекст, насамперед – внутрішньо-політичний – проглядається в діях обох сторін і, на думку Ернста Рахарова, він і є основним мотивом дій політиків з обох боків. Провідні керманичі в обох країнах зацікавлені в тому, щоб відвернути увагу своїх громадян від свого невміння належним чином підготувати свої країни до світової фінансово-економічної кризи та своєї некомпетентності у подоланні її наслідків. Тому добра «газова війна» з ілюзією можливої перемоги є для них дуже доречною.

При цьому політичне керівництво обох країн створювало передумови нинішньої «газової війни» протягом низки років. У випадку з Україною свою руку приклали як нинішня влада, так і опозиція. Намагання ж багатьох вищих політиків обох країн заробити на цій війні якісь політичні бали ще й дуже скидається на мародерство.

Для більшості ж громадян як України, так і Росії ця війна є дуже недоречною. Бо вони ніяким чином не виграють, навіть у випадку, якщо їхня країна здобуде ілюзію перемоги. А програли вони наразі дуже суттєво. Тому заради свого мирного та щасливого майбутнього під час наступних виборів громадяни України та Росії мають замислитись над тим, як обрати керівників, які допоможуть їм здобувати реальні перемоги.

неділя, 4 січня 2009 р.

Демократична і незалежна Україна можлива тільки якщо демократичною буде і Росія

Зберігаючи, як на початок року, почуття гумору, можна сказати, що протягом нинішніх новорічних свят громадяни України, Росії та Євросоюзу мали нагоду подивитися «рімейк» популярного епічного «бойовику» під назвою «Битва за газ» перша частина якого вийшла на блакитні екрани на початку 2006 року. Незважаючи на певне додаткове захоплення через кращу підготовку до бою обох сторін, і відповідно – більш рівні сили у двобої, спостерігачу важко позбутися присмаку комедійності. Мабуть через деяку театральність дій бійців, а також через те, що «бойовик» наразі загрожує перетворитись на серіал, і відповідно – на фарс.

Через це, а також тому, що технічно ситуація на сьогодні поки що не виглядає критичною, Ернст Рахаров ходу цього «бойовика» коментувати не буде. А натомість спробує представити більш ширший погляд на довгострокову перспективу україно-російського сусідства, як це бачиться з деякої відстані.

Економічно, політично і ментально Україна та Росія в очах як зовнішніх спостерігачів, так і власних громадян навіть майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу виглядають як дуже пов'язані між собою країни. Ментальна схожість – як позитивні риси, так і не дуже – найбільше кидається у вічі, коли зустрічаєш українців та росіян за кордоном. Коли в нас так мало по-доброму різного, стає зрозумілим, що ми маємо більш-менш спільний інформаційний та культурний простір (історично більшою частиною контрольований із Москви) не тільки через спрямовану політику Кремля, зацікавленого в цьому. Мабуть в такій формі він поки що найкраще відповідає і внутрішнім потребам українського народу.

Проте наразі ми маємо ситуацію, коли цілі української та російської держав стають дедалі несумісними. Російська держава є яскравим прикладом міцної побудови «згори донизу», а в Україні така модель очевидно не працює і єдиною життєздатною альтернативою уявляється побудова «знизу догори». В Росії суттю існування держави уявляється її велич, в Україні – тихий добробут окремих громадян. В Росії нинішня владна команда не зможе керувати в умовах справжньої демократії, а в Україні авторитарне керівництво наразі не уявляється можливим через брак необхідного для цього вишколу КДБ СРСР – отже якась із форм демократичного правління (нехай навіть дика) в Україні є вимушеною.

Таким чином, враховуючу згадані вище культурну та ментальну спорідненість українського та російського народів, і в той же час – несумісність цілей української та російської держав, можна зробити висновок: за існуючого стану речей в Росії, Україна ризикує знову припинити своє існування як незалежна та демократична держава, причому – не безкровно. Тому щоб зберегти самостійність, демократичний устрій та мир свідомим українцям час починати «демократичну експансію» в інформаційний простір Росії.

У статті за підписом Юлії Тимошенко (справжнім автором напевне є Григорій Немиря) на сайті британського часопису The Economist висловлюються схожі думки, щоправда метою статті є закликати до дій на російсько-українському напрямку Європейський Союз. Ернст Рахаров цілком підтримує цей заклик. Тільки вважає, що заклики до Євросоюзу можуть бути дієвими тільки тоді, коли Євросоюз має довіру до політика, від якого виходять ці заклики, а також, коли ці заклики підкріплені конкретними прикладами власних дій. Що стосується пані Тимошенко, ці речі, на жаль, є відсутніми. Як вони, за великим рахунком, є відсутніми і щодо інших політиків із провідної п'ятірки (крім Тимошенко це є також Ющенко, Янукович, Литвин та Симоненко).

Але ж це зовсім не привід для сумування для свідомих українських громадян. Бо як згадувалося вище, справжня життєздатна українська держава повинна бути побудована «знизу догори». Просто, будуючи демократичну українську державу, справжнім українським достойникам слід не забувати приділяти належну увагу великому північному сусідові.

Росія – великий, заможний, але можливо десь хворий брат. Брат – і від цього нікуди не подінешся. А якщо так – то українці не можуть відноситися до нього агресивно чи зі злобою. До потерпаючого від авторитаризму брата слід відноситися без образ, а з максимальним терпінням та підкресленою коректністю. Адже пам'ятаймо: майбутнє України залежатиме від її вправності по відношенню до великого брата. Якщо поводитимемо себе вправно – напевне отримаємо підтримку і Євросоюзу.

Представники Грузії на київському Майдані свого часу стояли насамперед за незалежність Грузії, бо розуміли, що одна Грузія не зможе протистояти авторитарній Росії. Інтелектуалам України час почати боротися за демократію в Росії заради самого існування незалежної української держави. І для початку не треба навіть їхати до Москви, а розпочати справжній чемний та коректний діалог із проросійськи налаштованими громадянами України. Тож щиро поздоровте з Різдвом родичів на Сході та Півдні України!