Показ дописів із міткою Україна і Росія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна і Росія. Показати всі дописи

понеділок, 21 квітня 2014 р.

Не спешите хоронить Славянск

Славянск – слобожанский край. Тож ще не вмерла…

image Мне «повезло», я родом из Славянска. Сейчас много времени провожу в разговорах с моими тамошними родственниками и знакомыми. Ниже – мои впечатления.

В городе, и так депрессивном, на той неделе начались перебои с поставками некоторых продуктов, наличностью в банкоматах, школы и детсады были закрыты, транспорт частично перестал ходить, некоторые магазины закрылись из-за страха перед грабежами, другие работают, но стараются закрыться до темна. Сейчас некоторые аспекты жизнедеятельности города снова как-то наладились, но до нормальной ситуации еще далеко.

image Баррикады есть во многих местах, некоторые их них строили с помощью подъемного крана: около горисполкома, горотдела милиции, очень высокая около здания СБУ, где судя по сообщениям новостных сайтов удерживаются арестованные и заложники. Также баррикады есть на многих перекрестках. Некоторые из баррикад курьезны: состоят из шин, но вплотную подходят к жилым и административным зданиям. Т.е. если поджечь шины – то можно поджечь и здание.

«Зеленых человечков», или просто «зеленых» на виду не очень много. Несколько у горисполкома, несколько у горотдела, несколько на блок-постах, что на мостах через речку Торец. Все выглядят как профи, говорят с российским акцентом, поначалу часто спрашивали дорогу – в общем, самообороны такой не бывает. Хотя такая-сякая «самооборона» – часто юнцы не очень обнадеживающей внешности, но с автоматами – у них на подхвате тоже работает. Еще у блок-постов стоят подозрительные длинномеры – может на них и передвигались «зеленые»?

НАРЯДЫ МЕСТНОЙ МИЛИЦИИ ОХРАНЯЮТ «ЗЕЛЕНЫХ». На патриотичный вопрос старика-пенсионера «Кому вы тут несете службу, товарищ капитан?» – капитан милиции молчит и отворачивается.

Возле баррикады у горотдела поставили лавочки, чтобы пенсионерам, исполняющим роль живого щита, было где отдыхать.

Славянская телевышка на горе Карачун захвачена «зелеными человечками». Про телевышку в Краматорске в новостях – не верьте. В том районе только одна телевышка, упомянутая выше, и похоже ее никто не отбивал, как была она у «зеленых», так и осталась. Сейчас в телевизоре РОССИЙСКИЕ КАНАЛЫ, но есть и парочка украинских: Интер, ICTV, НТН. Тем не менее, откровенно пророссийски настроенных в городе – меньшинство, и это в основном агрессивный люмпен.

Но и киевская власть, справедливо или нет – точно не в фаворе. Особенно болезненно люди реагируют на лживые заявления киевских политиков, типа заявления Сергея Соболева про «хитрый маневр с маскировкой украинских БМП российскими флагами».

Частые полеты украинской авиации над городом людей тоже немало нервируют, хотя последние дни их стало меньше. Жителей Славянска также сильно беспокоят украинские войска, которые стоят в Харьковской области под Изюмом, в 40 км от Славянска – люди думают, что они готовятся ехать «зачищать» город.

«Несознанка» и ценностный конфликт

Люди, раньше в большинстве своем голосовавшие за Партию Регионов и ее кандидатов, сейчас находятся в состоянии, которое можно назвать «несознанкой». То, что они не признают и.о. президента Турчинова, и премьер-министра Яценюка, еще можно понять. Но они часто не признают даже легитимности Верховной Рады. Позволю себе привести одну цитату: «Сборище клоунов, которые лоббируют интересы разных олигархических кланов, и пока мы не отгоним олигархов от власти на пару шагов, не будет порядка в этой стране».

Наконец-то прозрели?

Напоминание о том, за кого дружно голосовал город Славянск в 2012 году, а также на более ранних выборах парламента, часто ставит людей в тупик. Подавляющее большинство людей просто не готово признать, что они сами прежде всего являются творцами тех проблем, на которые они сейчас так громко жалуются! Похоже, трезвое осознание этого займет еще долгое время. Пока же именно этой «несознанкой», как мне показалось, и обусловлено стремление многих убежать от реальности «в Россию», или «в федерализацию».

Мои земляки из Славянска часто употребляют лозунг «Киев не хочет нас слышать». Но при этом они часто черпают информацию о том, что происходит в Киеве из российских телеканалов, утверждая, что украинские все врут. Получается, что слышать не хотят прежде всего они. Инфантильно, они обвиняют воображаемую вторую сторону конфликта прежде всего в том, чем грешат сами.

Когда говоришь им, что Майдан в Киеве изначально собрался как раз по тем мотивам, которыми, по их мнению, сейчас руководствуются и они – многие просто отказываются верить, так глубоко в них засели российские «байки» про «фашистов» и Правый Сектор.

Также многие вспоминают «героев Беркута». При этом их не смущает откровенный логический диссонанс: Беркут, для них герои только до тех пор, пока они «мочат» «фашистов» и «бЕндеровцев». Многие не задумываются, что если в стране есть такое карательное подразделение, то оно может быть использовано на всю свою брутальную мощь против любых протестующих, в том числе таких, как они сами.

Когда имеешь дело с такими оппонентами, понимаешь, что конфликт между вами – ценностный. С одной стороны основополагающей истиной является верховенство «государства» (чтобы был порядок), с другой – верховенство права (чтобы все были равны перед законом). Трагедия в том, что ценностные конфликты такого рода обычно можно разрешить только в следующем поколении, когда на смену одному поколению приходит другое, впитавшее в себя уже другие ценности.

Но все же есть надежда, что пассивное большинство жителей города, которое все-таки склоняется к ценностям верховенства права, все же найдет в себе силы самоорганизоваться и проявить себя субъектом процесса.

Спасение – в самоорганизации

Беспорядок и страх от всего происходящего большинство трезвомыслящих людей уже здорово «достали». Протрезвели даже некоторые из тех, кто еще неделю назад бегал под захваченный «зелеными» и «самообороной» горотдел ликовать и приветствовать «наших освободителей».

Таким образом теоритически, если о себе наконец заявит пока еще пассивное большинство, есть шанс освободить город без особых жертв. При этом властям точно НЕЛЬЗЯ ИСПОЛЬЗОВАТЬ АРМИЮ – технику, авиацию и т.п. Армия – неподходящий инструмент. Нужна профессиональная полицейская операция. Надеюсь, в Украине все-таки существуют подразделения, которые могли бы это сделать.

Тем более, что «небайдужі» в городе уже начали самоорганизовываться: распространять украинскую символику, самодельные листовки, готовить почву для массовых проукраинских акций. Сейчас этим отважным жителям Славянска очень бы помогла помощь из Киева. Координат этих людей я здесь, руководствуясь соображениями их безопасности, не даю, но готов способствовать налаживанию диалога – пишите в комментариях и на ФБ: https://www.facebook.com/ernst.raxarov.

Также не помешало бы найти и собрать авторитетных в городе людей, которые, например, призовут жителей выйти на центральную площадь и потребовать от «зеленых» «валить куда подальше». Людей должно выйти ОЧЕНЬ МНОГО, чтобы их было много больше агрессивных люмпенов, тогда им будет не страшно.

В Славянске сложилась интересная ситуация: единую Украину там готовы отстаивать либо молодежь и подростки, родившиеся после обретения Украиной независимости, либо сознательные пенсионеры, которые несмотря на то, что большую часть жизни прожили в СССР и говорят на русском (т.е. местном суржике), видно в своей генетической памяти еще сохранили воспоминания о Славянском регионе как о вольном слобожанском крае.

Если славянцы смогут найти в себе силы и мужество, чтобы отвергнуть навязываемые им извне модели поведения, ведущие к дестабилизации и дальнейшему обнищанию региона, то они смогут заложить основу для настоящего местного самоуправления и получат исторический шанс возродить свой город, город-курорт, город-труженик.

неділя, 2 березня 2014 р.

Hitler 2.0

Putin versucht in der Ukraine das Tschechoslowakei-Szenario von 1938 zu realisieren. Die Welt darf nicht erneut den Fehler machen, den sie damals mit Hitler gemacht hatte – Putin muss jetzt gestoppt werden!

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wobei meine Mutter eine ethnische Russin ist, aufgewachsen bin ich in dem „prorussischen“ Osten des Landes. Der Kollaps der die Sowjetunion hat mich bereits im bewussten Alter erwischt und hat mein Erwachsenwerden geprägt. Während der chaotischen 90-er Jahre studierte ich in Kiew und St. Gallen und lebe nun seit 2000 in der Schweiz. Meine Familie und viele Freunde leben aber immer noch in der Ukraine.

Ich unterstütze die Maidan-Protestaktionen während der letzten drei Monate und habe auch an den Aktionen der Ukrainischen Diaspora in der Schweiz teilgenommen. Ich bin froh, dass infolge der Proteste die korrupte und kriminelle Regierung des ex-Präsidenten Viktor Yanukowytsch gestürzt worden ist, es tut mir aber immens Leid, dass dies so viele menschliche Opfer gefordert hat.

Nun hat aber Russland gegen mein Heimatland einen echten Krieg entfesselt. Die Halbinsel Krim ist de-facto von den russischen Truppen okkupiert worden. Es gibt Meldungen, dass Putin auch weitere militärische Expeditionen in die östlichen und südlichen Gebiete der Ukraine plant. Ich bin empört und fordere die Welt – vor allem aber Europa und den Westen – auf, sofort wirksame Massnahmen gegen Putins Russland zu ergreifen! Aus der Geschichte haben wir gelernt, dass Hitler am besten vor der „Liquidation“ von Tschechoslowakei in 1938 gestoppt werden sollte. So gilt es auch Putin jetzt zu stoppen – jegliche Zögerung wird zu immer schwereren Konsequenzen für die ganze Welt führen.

In der Ukraine geht es um die Zukunft nicht nur der Ukraine, sondern auch die Zukunft von Russland

Geographisch und historisch ist die Ukraine die Region, aus der Russland sich „entpuppt“ hat. Ein Grossteil der russischen historischen Mythologie kommt aus der Ukraine. Dies ist wohl einer der Gründe, warum Vladimir Putin nicht zulassen will, dass die Ukraine sich zu einem demokratischen europäischen Land entwickelt – viel zu gross wäre dann der Kontrast zu seinem eigenen korrupten und autoritären Staat, dessen relativer Wohlstand hauptsächlich durch den Zufluss von Petrodollars erhalten wird.

Mehr als ein Drittel der Ukrainer spricht zu Hause Russisch. Diese Leute hält Putin für Russen. Eine grosse Misseinschätzung, behaupte ich, z.B. weil ich zu Hause auch Russisch spreche. Viele meiner Freunde und Verwandte auch. Dies ändert aber nichts an unserer Selbstidentifikation als Ukrainer.

Es gibt wohl aber zwei weitere, wichtigere Gründe, warum, aus meiner Sicht, Vladimir Putin jetzt die Situation in der Ukraine nicht der Selbstbestimmung des ukrainischen Volkes überlassen will.

Dead_on_Maidan

Der erste Grund ist die Annahme, dass in einem der drei ostslawischen Länder (Russland, Weissrussland und Ukraine) die Zivilgesellschaft einen Sieg über den Repressionsapparat des Staates erringen kann. Der Staat, samt seinem Repressionsapparat, gilt in Russland als heilig und unantastbar, die Menschenrechte sind dagegen sekundär. Die Bilder der auf dem Maidan erschossenen Protester, die den Westen geschockt haben, haben wenig Sympathie in Russland erweckt. Die russischen Medien haben eher der „heldenhaften Leistung“ der Polizeispezialeinheiten applaudiert.

Mezhygirya

Der zweite Grund ist, was dem Sturz des ukrainischen Präsidenten gefolgt hat – die Veröffentlichung der Bilder seiner üppigen Residenz. Das Regime von Putin ist ungefähr genauso korrupt, wie das ehemalige Regime in der Ukraine, nur viel reicher. D.h. rund um Moskau gibt es viel mehr solche Residenzen, als im Umkreis von Kiew. Alleine eine Annahme, dass eine Enthüllung solcher Residenzen möglich ist, ist für den inneren Kreis des Präsidenten Putin unerträglich.

Somit versucht Putin mit der militärischen Operation in der Ukraine offensichtlich eine Reihe der Ziele zu erreichen, viele davon innenpolitisch. Die hysterische anti-ukrainische Propaganda in den russischen Medien gilt dabei nicht nur als Waffe im Informationskrieg gegen die Ukraine sondern auch als Nebelwand für die russische Bevölkerung.

Keinen Krieg gegen Russland führen, sondern Wirtschaftssanktionen gegen Schlüsselpersonen einführen!

Hat Putin Angst vor einer militärischen Konfrontation mit dem Westen? Sicherlich. Er geht aber davon aus, dass der Westen keinen Krieg gegen Russland führen wird, sogar mit dem hehren Ziel, demokratische Ukraine aus den Pfoten des russischen Diktators zu retten.

Aus meiner Sicht ist aber keine Militäraktion gegen Putin seitens Westen wirklich notwendig. Wirtschaftsmassnahmen haben heutzutage eine stärkere Wirkung. Die russische Regierung ist von den Exporteinnahmen – v.a. von Erdöl und Erdgas – total abhängig. Rund um die Hälfte aller russischen Exporte geht an die europäischen Märkte. Europa muss Putin exporteinnahmen verweigern, mit denen er die Zustimmung der russischen Bevölkerung für seine rücksichtlosen Entscheidungen erkauft.

Am meisten fürchtet aber der innere Kreis rund um Putin die gezielten Wirtschaftssanktionen: Sperrung ihrer Privatkonten in westlichen Finanzinstitutionen sowie anderer Vermögenswerte in den Westlichen Ländern. Es ist kein Geheimnis, dass fast jeder russischer Oligarch oder hochrangiger Beamte Eigentum, Gelder und Vermögen im Westen hat. Sobald es ihnen klar gemacht wird, dass sie den Zugang dazu verlieren können, werden sie sich verdammt stark dafür einsetzen, dass der Putin sein Verhalten gegenüber Ukraine überdenkt.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Вперед у минуле!

Підсумки 2012 року для прихильників євроінтеграції невтішні: Україна перебуває за крок від путінського Митного союзу.

Вперед у минуле!

18 грудня візит до Москви Віктора Януковича, де він за загальним визнанням мав підписати документи про вступ України до Митного союзу, не відбувся. Прибічники української євроінтеграції з полегшенням зітхнули. Здавалося б, відтермінування капітуляції перед Путіним залишає Україні шанс на продовження інтеграції у європейському напрямку.
І все ж, незважаючи на парафування цього року Угоди про асоціацію з Євросоюзом, ймовірність її підписання наразі видається дуже невисокою. Загальні ж підсумки майже трьохрічного правління Віктора Януковича вказують на те, що у 2013-му він скоріше за все зробить остаточний стратегічний вибір на користь Росії.
Нижче – головні причини такого рішення.

Наслідком совкового керівництва може бути лише новий Совок. Тобто Совок 2.0
Віктор Янукович довів, що він вміє керувати лише через «вертикаль влади», побудовану на особистій лояльності та тотальній корупції. По іншому керувати він просто не вміє. Тож коли Євросоюз вимагає від Януковича реформ, наслідком яких має стати хоча б частковий демонтаж «вертикалі влади» – Євросоюз вимагає неможливого.
А от у Митному союзі диктаторів «вертикаль влади» – традиційний «атрибут державності».
Сформувавши на цьому тижні новий уряд так, щоб ще більше посилити вертикаль своєї влади залежними від себе некомпетентними людьми, пан Янукович вчергове довів, що збереження особистої влади для нього – понад усе.
Розраховувати на повернення жвавого економічного зростання за таких умов наївно. Що ж, тим швидше в Україні буде досягнуто тієї межі, коли вступ до Митного союзу більшості громадян вже видаватиметься найкращим порятунком.

Пропуск до Європи – це звільнення Тимошенко. Але ж потім і самому можна сісти!
Очевидно, що ЄС і надалі наполягатиме на звільненні Тимошенко. Або за декриміналізацією, або за рішенням Європейського суду з прав людини, або за амністією, або ще якось. Але ж для Януковича звільнення головного ворога дорівнюватиме самогубству, щонайменш політичному. Тому він будь-що триматиме Тимошенко у в’язниці (або під вартою у лікарні). Відверта правова нісенітниця, яку минулої п’ятниці ніс з екрана телевізора заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін щодо подальших обвинувачень, які висуваються екс-прем’єр-міністру, тому підтвердження.
Далі, Янукович не може не розуміти, що докучливі європейці рано чи пізно почнуть вимагати від України і дієвих антикорупційних розслідувань. В тому числі, що стосується Межигір’я, Лемтрансу та інших корупційних державних витрат та закупівель, за якими проглядаються інтереси президентської «Сім’ї».
Натомість в країнах Митного союзу президенти можуть спати спокійно – ніякі розслідування їм та їхнім «сім’ям» у принципі не загрожують.

Результати виборів 2012 довели, що чесно виграти вибори 2015 Януковичу ніяк не вдасться
Нещодавні вибори у Верховну Раду підтвердили старе правило: в Україні правлячій партії дуже складно виграти наступні після перемоги вибори. Мається на увазі: якщо ці вибори проводити чесно.
Напевне ще більше це стосується діючого президента. Не отримавши навіть 50% голосів у другому турі переможних для нього виборів 2010 року, Янукович практично не має жодних шансів на чесну перемогу у 2015 році.
Але у Митному союзі, на відміну від ЄС, ніхто не вимагає проводити чесні вибори. Скоріше навпаки: усілякі «креативні» маніпуляції виборчим законодавством та процедурами волевиявлення на користь діючого керівництва країни навіть вітаються!
Відтак Митний союз – єдина можливість для Януковича зберегти за собою головне кресло в країні і після 2015 року.

У Митний союз – союз монархів!
Якщо уважніше подивитися на країни Митного союзу, то важко не побачити, що з пострадянських більш або менш м’яких диктатур вони поступово перетворюються на монархії. Єдина проблема тамтешніх монархів – відсутність «підходящих» законнонароджених синів. Але у Януковича таких є аж два!
Трансформацію своєї ролі в Україні з президентської у монаршу пан Янукович розпочав вже трохи більше року тому. У будь-якому разі, свій останній публічний захід у якості президента – публічну прес-конференцію – він провів аж 21 грудня 2011 року. Після цього Віктор Янукович відкритого спілкування з журналістами та непідготовленим народом – тобто типово президентських функцій – усіляко уникає.
Він також уникає зайвий раз з’являтися в президентській адміністрації в Києві, віддаючи перевагу «роботі з документами» та «робочим зустрічам» у своєму українському Версалі – Межигір’ї. Напевне там же він записував і своє відеозвернення до новообраної Верховної Ради.
Якщо узагальнити, то президентська робота передбачає демонстрацію людської подоби, а функція монарха – бути незримо присутнім. Вчинки Януковича вказують на те, що свої президентські повноваження він вже негласно склав і нині освоюється в ролі такого собі самоназваного абсолютного монарха. Продовжувати виконувати цю роль можна спробувати тільки у рамках Митного союзу, адже на теренах Європейського союзу абсолютних монархій бути не може.

Закінчення тактики «багатовекторності»
Українські керманичі протягом понад 20 років успішно уникали жорсткого вибору «або-або»: або Європейський союз, або союзна держава з Росією. Тактика «багатовекторності» – маневрування поміж Росією та Заходом дозволяла їм, дуже мало що змінюючи всередині країни, отримувати певні переваги з обох боків. Одним словом: «Розумне телятко двох маток сосе».
Та нарешті ця українська тактика настільки втомила обидві сторони, що від України сьогодні очікується лише однозначне рішення. Ймовірно, що остаточну відповідь Україні доведеться давати у вже наступному 2013 році, через те, що подальшого поребування поза обома економічними блоками українська економіка просто не витримає.

«Цар» для себе вже все визначив
Виходячи з вищенаписаного можна припустити, що Янукович свій вибір вже зробив і зараз він лише готується легалізувати це рішення та намагається торгуватися з Путіним про умови «здачі».
Зробити це у повній відповідності до процедури буде практично неможливо, адже це потребуватиме змін до Конституції та багатьох законів України в той час, коли пропрезидентська більшість у парламенті не надто стійка, а конституційної більшості взагалі немає. Однак надто шанобливим ставленням до процедури ні пан Янукович, ні його оточення ніколи не вирізнялися. Натомість вони завжди вирізнялися здатністю «перти напролом».
Відтак можна не сумніватися: невдовзі вони «попруть».

Але хто сказав, що наругу самозваного «царя» необхідно терпіти?
Янукович та його соратники «пруть напролом» тільки там, де їм це дозволяє робити апатія та розгубленість громади. Якщо ж кожен громадянин зрозуміє, що він поступається майбутнім своїх дітей заради облаштування майбутнього однієї-єдиної людини, яка до того ж поставила себе поза законом, тоді Янукович опинитися на самоті і з майже монарха перетвориться на жалюгідну людину, про яку всім скоро стане соромно навіть згадувати.

неділя, 11 грудня 2011 р.

Треснувшее ЕдРо

Уроки выборов в России: политика стает более конкурентной, но до настоящей демократии еще очень далеко

На протяжении последних нескольких лет отвык интересоваться новостями из России. Потому что развилось стойкое чувство, что основные тамошние события сводятся к очередному показательному трюку телегеничного Владимира Владимировича. Неким исключением, только подтверждающим правило, стала пронзительная статья президента Медведева двухгодичной давности «Россия, вперед!», которая на поверку вышла лишь пустым сотрясанием Интернета.

Но накануне думских выборов, что прошли в прошлое воскресенье, происходящее в России стало снова привлекать внимание. Просто как человек, проводящий много времени в Интернете, не мог не почувствовать какой-то жар, источаемый российским его сегментом. Возможно еще и из-за контраста с сегментом украинским, который все еще пребывает в холодном оцепенении, парализованный неразрешимым вопросом: «Янукович – подонок, но какой не подонок может взять на себя ответственность за такую страну?!».

Поэтому решил одним глазом посмотреть, как таки пройдут на первый взгляд совсем малозначимые парламентские выборы в стране «суверенной демократии».

День выборов начинается залпами DDoS-овских атак

Вечером 3-го декабря заглянул на сайт Эха Москвы – как там начались выборы в самой обширной стране мира? – Во Владивостоке все спокойно. Да какие в стране Путина могут быть сюрпризы! С этой мыслью и заснул.

И все же наутро на всякий случай решил обновить сайт Эха – как там голосуют в Белокаменной? Oops, а сайт Эха не отвечает. Спросил Гугл – а оттуда: сайт Эха, а также ряд других (по случайному совпадению – критичных к руководству России) сайтов подверглись массированной атаке хакеров. Wow, скучные выборы так не начинаются!

После этого начал следить за ситуацией более пристально. Описывать подробно нет смысла, далее в сжатой форме основные уроки.

Twitter и блоги – твой главный помощник!

Когда автор в 2004-м работал наблюдателем на участке во время президентских выборов в Украине, то получил инструкцию, сообщить результаты подсчета голосов, как только они станут известны, в штаб по одному из нескольких номеров телефонов. Нужно ли говорить, что дозвониться по этим номерам было очень трудно?

Наблюдатели же в России в 2011-м просто публиковали Twitter-е в результаты со своих участков – таким образом результаты мгновенно становились известными всем желающим.

Подробные же отчеты о дне, проведенном на участке, подсчете и нарушениях, появившиеся вскоре после выборов на блогах, являются бессмертными документами, очень полезными для будущих избирательных кампаний. Некоторые из этих, без преувеличения – душераздирающих, историй, как например вот эта, за прошедшую неделю уже успели стать легендарными.

Ну а что касается организации последующих акций протестов через Facebook, то тут пример показали еще участники арабских революций в начале года.

К сожалению, на этом позитивная часть подмеченного автором опыта заканчивается. Далее идет опыт негативный и большей частью он касается недоскональности российского закона о выборах. Даже по сравнению с недавно принятым украинским. Эта недоскональность привела к тому, что фальсифицировать выборы в относительно богатой России оказалось удивительно дешево.

Фальшивые голоса по 0,5$ за штуку

Благодаря тому, что избирательные урны в России по-прежнему не прозрачные, возможностей для вброса фальшивых бюллетеней намного больше. Причем этот вброс мог быть банально произведен еще до начала голосования и у наблюдателей далеко не всегда была возможность его предотвратить.

Другой технологией массового вброса фальшивых бюллетеней были «бригады голосовальщиков», члены которых, согласно репортажам из Интернета, нанимались для вброса порядка 70-ти фальшивых бюллетеней каждый: по 10 на семи различных участках. При этом такому «голосовальщику» обычно выдавалось всего лишь одно открепительное удостоверение, которое у него во время голосования почему-то никто не отбирал. И за эту «работу» каждый «голосовальщик» получал всего лишь 1000 рублей, т.е. такая фальсификация обходилась в менее чем 0,5$ за один голос (Андрей Клюев стонет от зависти)!

Ну и, похоже, главной технологией фальсификаций стал «правильный» подсчет в территориальных избирательных комиссиях. Как получилось, что оппозиция не имеет практически никакого гарантированного законом контроля над этим этапом подсчета голосов?

Очень молодые и зеленые ростки демократии

Когда наблюдаешь за возмущенной реакцией молодого российского гражданского общества на факты топорной фальсификации народного волеизъявления, в первую очередь бросается в глаза наивность большинства его представителей. Люди, решившие выступить наблюдателем за ходом избирательного процесса, в первый раз в своей жизни увидели и оказались шокированы уровнем цинизма, которым сопровождается борьба за власть в их стране.

Но есть надежда, что скоро эти люди поймут, что такой циничной их страна стала с их же молчаливого согласия, когда они пассивно отдали страну на тотальный откуп «доброму царю». А также поймут то, что настоящая, а не «суверенная» демократия – это трудоемкий процесс, который никогда не заканчивается.

Хотя до этого, скорее всего, еще далеко. А пока реакция большинства россиян, которым, похоже, просто приелся навязчивый телевизионный образ их премьер-министра, скорее напоминает каприз ребенка, которому надоела ранее любимая игрушка.

Тем не менее, уже то, что российская политика по итогам этих выборов и послевыборных протестов станет более конкурентной, вселяет осторожный оптимизм. Есть надежда, что под воздействием факторов политической конкуренции в России будет дальше развиваться гражданское общество, а значит, начнут появляться демократические институции, наличие которых абсолютно необходимо для гарантирования долгосрочной стабильности страны.

Неожиданный подарок для Украины

Для Украины пробуждение гражданского общества в России случились как нельзя более кстати.

Не только украинские гражданские активисты получат дополнительный моральный импульс в своей деятельности, но и «встречный ветер» из России в виде пропаганды перекособоченных советских ценностей, а также культа «сильной руки» по российскому телевидению, скорее всего ослабнет. Или, по крайней мере, утратит свое прежнее влияние.

Белые ленточки на участниках акций протеста в России во многом реабилитируют украинскую «Оранжевую революцию». А падение доверия к Путину делигитимизирует его (параноидальные) обвинения в адрес «западных спецслужб» в создании нестабильности на постсоветском пространстве путем организации «цветных революций».

После того как на улицу вышла Москва, Киеву протестов уже не избежать

Неожиданное появление трещин в системе власти, которую Янукович и его окружение по своей близорукости выбрали для себя в качестве модели, делает необходимость смены курса для Януковича еще более острой, чем для Путина.

Вот только серьезно рассчитывать на то, что у Януковича, а уж тем более – у построенной им безмозглой «вертикали власти», проснется инстинкт самосохранения, не приходится.

Наиболее вероятным сценарием пока выдается такой, когда «вертикаль» будет все чаще давать поводы для сомнений в своей адекватности. «Выездное судебное заседание» в камере Юлии Тимошенко на этой неделе – один из таких поводов.

При всем этом суть проблемы, стоящей сегодня и перед Украиной и перед Россией, но перед Украиной – куда острее, скорее всего не в этом. Неадекватность «вертикали» для большинства думающих граждан и так очевидна уже сегодня. Но на этом фоне лишь немногие могут внятно ответить, на каких других, более адекватных требованиям времени принципах, можно построить государственную модель, которая сможет успешно заменить постылую «вертикаль»?

На то, чтобы сформулировать эти принципы у российских гражданских активистов, как ни крути, скорее всего, есть еще целых 6 лет. Чего не скажешь об активистах украинских, которым, вполне возможно, придется заполнять вакуум власти в Украине уже в конце следующего года. Во всяком случае, при сохранении всех нынешних трендов, режим Виктора Януковича сильно рискует не дожить даже до начала 2013 года.

неділя, 6 лютого 2011 р.

Складові рецепту суспільних заворушень

Ситуація в Україні має спільні риси з передреволюційними ситуаціями в Тунісі та Єгипті. Але є й суттєві розбіжності.

Останні два тижні світ напружено спостерігає за розвитком ситуації в Єгипті, яку в свою чергу спровокували масові протести в сусідньому Тунісі. В Тунісі демонстранти швидко домоглися повного повалення режиму авторитарного президента Бен Алі, в Єгипті диктаторський режим президента Мубарака формально поки що тримається, але очевидно, що він зазнав смертельного удару і в своїй попередній формі вже ніколи не відродиться. Крім того, в низці інших арабських країн – Йорданії, Йемені, Алжирі, Лівані – також пройшли досить масові акції протесту під демократичними гаслами.

Попри їхнє загалом скоріше позитивне значення для майбутнього розвитку Тунісу, Єгипту, а також решти арабського світу, продемократичні революції у північноафриканських країнах на жаль мають і безпосередні негативні наслідки:

  • десятки загиблих і сотні поранених в Тунісі, сотні загиблих та тисячі поранених – в Єгипті;
  • великі економічні збитки, насамперед в туристичній галузі;
  • загострення протистоянь та розколів у суспільстві, які без сумніву даватимуться взнаки ще десятиріччями.

У автора склалося враження, що в Україні новини про протести в арабських країнах викликали змішані відчуття надії та тривоги. Надії на те, що протести арабів можуть надихнути і українців знову піднятися на захист своїх громадянських прав і не допустити побудови в Україні авторитарного режиму на кшталт єгипетського чи російського. Тривоги через те, що якщо масові протести почнуться в сьогоднішніх українських умовах, то у порівнянні з 2004 роком уникнути насилля буде важче.

Чи втримає Україну наріжне каміння арабської «стабільності»?

Днями Economist Intelligence Unit опублікував стислий аналіз політичної ситуації на Близькому Сході, завершивши публікацію порівняльною таблицею країн регіону з оцінкою найсуттєвіших складових, які призвели до масових протестів. Взявши цю таблицю за основу, автор залишив в ній лише Туніс та Єгипет – країни, в яких протести вже призвели до дуже суттєвої зміни політичної ситуації, та доповнив її даними про Україну та Росію.


Powered by Socrata

Зліва направо, таблиця містить такі дані:

  • Відсоток безробіття
  • Брутальність поліції
  • Відсоток користувачів Інтернету
  • Індекс людського розвитку
  • Індекс корупції
  • Середній вік населення
  • Інфляція

Як бачимо, Єгипет багато в чому виглядає як «молодший брат» Тунісу, не в сенсі кількості населення – тут Єгипет майже в 10 разів більший, а в сенсі, що населення там в середньому ще молодше, а майже всі інші показники в таблиці – гірші, ніж в Тунісі.

Що ж стосується порівнянь з Україною, то дещо втішними тут можна вважати лише показник індексу людського розвитку – за рахунок кращої освіти, а також дещо нижчий рівень безробіття, що очевидно досягається просто завдяки більш літньому населенню, коли практично немає притоку нової робочої сили.

Решта ж показників мають дуже непокоїти керівництво України. Особливо показник корупції. В Тунісі громадяни вважали свого президента дуже корумпованим при тому, що Туніс мав рейтинг корумпованості на 75 позицій кращий ніж Україна!

Велику роль грають не лише одномоментні значення показників, а також тенденції їхнього руху. Які на жаль говорять про те, що Україна стає не менш, а більш корумпованою країною. На цьому тлі гучні заяви керівництва країни про успіхи в боротьбі з корупцією, протирічачи його діям, тільки підливають масла у вогонь суспільного гніву.

Те ж саме стосується брутальності поліції. Якщо ще рік тому можна було казати, що українські міліціонери набагато людяніші за, наприклад, російських, то сьогоднішнє МВС під керівництвом генерала Могильова схоже взяло на озброєння саме брутальність як головний інструмент «забезпечення правопорядку». Туніські та єгипетські події демонструють, що рано чи пізно такі заходи досягають якраз протилежного результату.

Придатні для порівняння дані про частку користувачів Інтернету в загальній масі населення наявні лише за 2009 рік. Тоді за цим показником Україна суттєво відставала навіть від Єгипту (напевне знову ж таки не в останню чергу через відносно високий вік населення). Але сьогодні мова йде вже про приблизно третину населення України, яка більш-менш регулярно користується Інтернетом.

Інтернет важливий не тільки для організації протестів. В тому ж Єгипті уряд заблокував Інтернет з перших днів протестів, проте скоріше за все це призвело лише до їхнього посилення. Місія Інтернету радше полягає в тому, що він поступово відучує людей від сліпої віри в «єдино правдиву версію висвітлення подій», що продукується провладними спін-докторами.

Росія – не Єгипет, а скоріше – Саудівська Аравія

Поряд з даними про Україну автор навів також дані про Росію, згідно яких ситуація в Росії на перший погляд видається майже ще більш вибухонебезпечною, ніж ситуація в Україні. Проте автор не впевнений, чи спрацюють в Росії типові складові «арабського рецепту» суспільних заворушень.

Річ у тім, що ці складові сьогодні спрацьовують лише в тих арабських країнах, які не є великими експортерами енергоресурсів. Населення Саудівської Аравії, Бахрейну чи Катару не дуже надихнулося прикладом «братніх» арабських країн, так як це зробило населення спочатку Єгипту, а потім Йорданії, Йемену та інших країн регіону. Тож аналогічно до «нафтових королівств» Персидської затоки керівництво Росії поки що має в своєму арсеналі можливість «дати хабара» своєму народові за сумирну поведінку.

Україна – не Єгипет. Проте вибухонебезпека зростає...

На відміну від Єгипту та інших арабських країн в Україні немає такої великої кількості невгамовної молоді, розчарованої відсутністю можливостей для самореалізації. Тож раптовий вибух суспільного гніву, на кшталт тих, що сталися в Тунісі та Єгипті, в Україні є малоймовірним. Але при цьому деякі з інших передумов виникнення масових протестів, такі як безстидна корупція, в Україні ще яскравіше виражені, ніж в тих арабських країнах, які зараз охоплені масовими протестами.

До того ж велику роль грає символізм. Відверта і особливо цинічна брехня навіть літніх і спокійних людей може швидко довести до стану білого каління.

Віктор Янукович вже раз зробив велику послугу Україні, коли у 2004 спробував брутально зманіпулювати результатом президентських виборів на свою користь. Обурення його нахабством тоді пробудило відчуття громадянської свідомості у величезної кількості українських громадян, для багатьох з них – вперше у житті. Це вже потім у багатьох це відчуття знову задрімало, через цілком зрозуміле розчарування діями помаранчевих переможців.

Втім, отримавши друге політичне життя і чесно перемігши на виборах з другої спроби, пан Янукович чомусь узявся робити багато з того, чим його опоненти лякали країну у 2004. Відтак Віктор Янукович впевнено крокує до того, щоб вдруге розбурхати українське громадянське суспільство на захист своїх прав. Тільки в такому разі розраховувати на третє політичне життя пану Януковичу вже точно не варто. Скоріше сподіватися, щоб на відміну від сьогоднішніх Тунісу та Єгипту, мова не йшла про життя як таке...

понеділок, 3 травня 2010 р.

День за два. Ваші перші 100 днів закінчилися, пане президент!

Своїми рішеннями Віктор Янукович різко підвищив ставки. А разом з ними – і власну відповідальність.

27 квітня 2010 року, день ратифікації Верховною Радою угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України, є чорною датою для українського парламентаризму та демократії. Відтепер, що б українські керманичі не казали представникам країн Заходу про свою повагу до принципів демократії та свободи слова, сповзанню України до певної форми авторитаризму та громадянського конфлікту можна запобігти лише шляхом рішучих економічних реформ. Цей шлях, який в сучасних українських умовах є крутим, став на минулому тижні ще крутішим.

Демократія несумісна з принципом «ламання через коліно»

Політичний капітал формується на основі позитивного іміджу громадського діяча серед населення, а також серед інших впливових осіб, як в уряді, так і поза ним (Вікіпедія).

То, яким чином відбувалася ратифікація та наступне голосування за закон про бюджет, призвело до колосальної втрати Віктором Януковичем політичного капіталу. Ще два тижні тому навіть багато хто з тих, хто не голосував за нього на президентських виборах, продовжували сподіватися, що він намагатиметься об'єднувати країну та проводити економічні реформи. Події 27 квітня відкрили багатьом очі на те, що першого Янукович не зовсім прагне. Попри великий скептицизм, автор хоче сподіватися, що на цей крок Віктор Янукович пішов виключно заради другого – економічних реформ.

Звичайно жоден демократичний лідер не може собі дозволити відверто нетолерантної, не кажучи вже про ворожу, поведінки по відношенню до своїх політичних опонентів та їхніх виборців. Адже таким чином він мало чого набуває, зате багато втрачає – насамперед підтримку власного поміркованого електорату. Розуміючи, що ця підтримка йому дуже знадобиться на наступних виборах, демократичний лідер звичайно намагається уникнути агресивних кроків, тамуючи пристрасті за допомогою відкритої дискусії.

Те, що Янукович не допустив жодних дебатів щодо дуже контроверсійної угоди, а натомість налаштував депутатів Партії регіонів на брутальну бійку в парламенті, говорить про те, що він погано розуміє суть демократії. Складається враження, що він сподівається побудувати в Україні помірно-авторитарний режим «керованої демократії» за зразком режиму, збудованого в Росії Володимиром Путіним.

Чому в Україні неможлива «керована демократія»

Автор переконаний, що тихе повернення в м'який авторитаризм, як це відбулося після приходу до влади Володимира Путіна в Росії, в Україні неможливе. Адже в основі сучасного російського режиму лежить негласна угода між владою та громадянами: «Ми забезпечуємо зростання доходів та свободу споживання, а ви за це на ставите зайвих запитань щодо наших дій в економіці. Ми працюємо на відновлення великодержавного статусу Росії, тож підтримуйте нашу зовнішню політику і не лізьте у внутрішню».

Такий різновид суспільного договору можливий в Росії завдяки низці факторів:

  • Наявність великих контрольованих централізовано доходів від експорту сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.
  • Залишки міцного радянського державного апарату та запас кадрів, здатних до відносно ефективного керування, в тому числі інформаційною та пропагандистською політикою, в умовах однопартійної системи.
  • Сильна ностальгія в суспільстві за часами коли «нас всі в світі боялися».

Першого і другого в Україні майже немає, а третє якщо і наявне, то далеко не повсюдно. Натомість на частині території ще наявна пам'ять про дорадянські традиції життя. Відтак намагання запровадити в Україні путінську модель правління завчасно приречені на провал.

Тим більше, що ще незрозуміло, як довго російські громадяни будуть дотримуватися своєї частини негласної угоди, якщо російська влада протягом досить тривалого періоду часу виявиться неспроможною виконувати свою частину. Адже економіка Росії під час світової фінансово-економічної кризи виявила майже таку саму низьку конкурентноспроможність, як і економіка України, внаслідок чого доходи пересічних російських громадян також сильно впали. Протягом цього та наступних декількох років вони напевне знову зростатимуть, але далеко не тими темпами, як протягом 2000-2007 років.

Відносний спокій країні та президенту можуть гарантувати тільки реформи. Проведені швидко та ефективно.

Хоча в основі негласного договору влади і суспільства в Україні також завжди присутня обіцянка з боку влади забезпечити зростання доходів населення, проте не маючи надто великих централізовано контрольованих зовнішніх доходів, уряд України може забезпечити виконання такої обіцянки тільки завдяки запровадженню більш ліберальної та децентралізованої економічної моделі. Якраз така модель має постати в результаті реформ, які вже давно обіцяє новий український уряд, а також які Україні настійно рекомендують і МВФ, і Європейський Союз.

Можливо події минулого тижня і створили деякі економічні передумови для проведення таких реформ, наприклад, факт прийняття закону про бюджет, але з іншого боку вони сильно підвищили рівень конфліктності в політичному середовищі. На жаль, реформам це зовсім не сприятиме. Тим більше, що більшість з них є непопулярними, принаймні на першому етапі. Отже їхній успіх залежитиме від успішної роз'яснювальної роботи та вправності у веденні політичної дискусії з опонентами – саме тих якостей, яких так очевидно бракує і президенту, і правлячій партії. Тому президент, уряд та правляча коаліція мають негайно покінчити з конроверсійними кроками і почати дуже швидко вчитися мистецтву переконання, забувши про використання в політиці звичного їм примусу.

Якщо Віктор Янукович вирішить не приймати до уваги висновок, зроблений ще Леонідом Кучмою – «Україна - не Росія» – і все ж таки намагатиметься побудувати в Україні режим за зразком путінської Росії, то він зазнає поразки набагато більш нищівної, ніж у 2004 році. Тож щоб не опинитися в згубній і для нього, і для країни ситуації, коли «закручування гайок» виглядатиме єдиним виходом, він має зараз використати всі залишки свого політичного капіталу для проведення швидких економічних перетворень.

Своєю незграбною політикою президент вдвічі скоротив свій традиційний політичний «медовий місяць». У боротьбі за політичне виживання, яка вже зараз для нього розпочалася, тільки демократичні засоби будуть ефективними. І громадянське суспільство постійно нагадуватиме йому про це.

неділя, 3 січня 2010 р.

Холодний душ корисний для здоров’я


Ненауковий прогноз Ернста Рахарова на 2010 рік

2009-й став для багатьох українців «холодним душем» в економічному плані: їхні реальні доходи знизились, перспективи стабільної роботи померкли, наявні борги – зросли, а про прийдешню старість краще взагалі не згадувати. Проте далеко не всі опустили руки – більшість знайшла можливість прилаштуватися.

Дехто можливо навіть радіє, що дякуючи кризі змінив своє місце роботи, або навіть своє амплуа, наприклад, з найманого працівника на малого підприємця. Західна статистика, яка спирається на багаторічні дослідження економічних циклів у капіталістичній економіці, говорить, що підприємства, засновані під час криз, є більш життєздатними, і відповідно більш успішними також у період економічного піднесення, яке неминуче наступає після кризи.

Відтак напевне не варто дуже бідкатися через те, що для багатьох українців у 2010 році економічний «холодний душ» скоріше за все продовжиться, а для декого він ще й доповниться остаточним розчаруванням в своїх політичних кумирах. Адже добра новина полягає в тому, що українське суспільство може нарешті наважитися на проведення деяких ключових реформ. Українська історія свідчить, що на такі реформи українці звичайно погоджуються тільки досягши стану глибокого відчаю.

Ернст Рахаров представляє свій ненауковий прогноз основних подій в Україні і навколо неї у 2010 році.

Новий президент буде кульгавою качкою навіть не встигши заступити на посаду

Президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на декілька відсотків голосів, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах. Кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною. Тобто з самого початку президент не матиме суспільної підтримки своєї політики, а відтак буде змушений йти на компроміси з опонентами.

При цьому новий президент виявиться не таким страшним, як його (або її) зображують опоненти, але суттєво гіршим за те, як його (або її) намагаються представити його (або її) нинішні прихильники.

Після непереконливої перемоги 1999 року Леонід Кучма був змушений призначити на посаду прем'єр-міністра людину, яка тоді викликала широкі симпатії в політичних та навколополітичних колах – Віктора Ющенка, а віце-прем'єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу – харизматичну Юлію Тимошенко. Ці люди допомогли Леонідові Кучмі подолати синдром кульгавої качки безпосередньо після його непереконливої перемоги на президентських виборах, але з часом саме вони стали могильниками його режиму та його політичної кар'єри.

Не виключено, що щось подібне очікує й майбутнього переможця президентських виборів – його (або її) перемога напевне стане останньою великою політичною перемогою цієї людини. Ті ж «нові обличчя», які будуть покликані рятувати політичне майбутнє нового президента, скоріше за все будуть дбати лише про себе. Так Україна зможе отримати кандидатів у нові кумири.

Вибори в місцеві органи влади у багатьох місцевостях будуть більше схожі на реальні вибори

На тлі владного хаосу, що розповсюджує навколо себе стольний Київ, все більше місцевих еліт самоорганізовуватиметься під гаслом: «Спасение утопающихдело рук самих утопающих». Крім того, місцеві еліти розраховують, що рано чи пізно вони отримають більше повноважень, ніж ті, які вони мають за діючого законодавства.

Ці фактори гарантують доволі активну кампанію на виборах у місцеві органи влади, які скоріше за все відбудуться 30 травня 2010 року. Гостра конкуренція буде принаймні у тих місцевостях, де немає монополії на владу у якоїсь однієї великої партії.

Є надія, що започаткувавши дискусію навколо реальних проблем, які турбують громадян, місцеві вибори продемонструють загальнонаціональним політикам, які теми заслуговують більшої уваги, ніж здебільшого суперечливі теми, використовувані під час президентських перегонів.

Дефолту напевне не станеться. Життя в Україні подорожчає, а протестів на Майданах побільшає.

Одразу після президентських вибрів в Україні почнеться довгоочікуване подорожчання газу, а також електроенергії для побутових споживачів. Після місцевих виборів темпи подорожчання прискоряться: подорожчають інші комунальні послуги, послуги транспорту, дитсадки тощо.

Таким чином Україна зможе уникнути зриву платежів за газ Росії, дефолту, а також різкого загострення економічної кризи, яке у випадку дефолту країни є неминучим.

Негативний ефект підвищення цін буде дещо врівноважений завдяки механізму житлових субсидій для найменш забезпечених верств населення. Тим не менш, не всі громадяни тихо погодяться з раптовим погіршенням власного добробуту – багато хто, не без заохочення з боку опозиції, піде протестувати на вулицю.

Певне полегшення у вигляді збільшення зайнятості та зарплатні деяким працюючим українцям забезпечить краща світова кон'юнктура на продукти українського експорту: світові ціни на метал, хімічні добрива та сільськогосподарську продукцію продовжуватимуть поволі зростати. Щоправда дякувати за це українці матимуть закордонним урядам, які у ситуації економічної кризи виявились значно ефективнішими за український.

Два пацана между собой всегда договорятся

В сусідній Росії стане більш чіткою відповідь на питання «Хто буде головним у 2012 році?». Шанси Дмитра Медведєва виглядають невисокими. На жаль, такими ж невисокими є шанси на проведення життєво необхідних реформ, дискусію про які Дмитро Медведєв розпочав у своїй статті «Россия, вперед!».

Таким чином позитивний реформаторський вплив на Україну з боку Росії буде дуже слабким. Тим важчим буде завдання усіх прогресивно налаштованих українців: дбати не тільки про модернізацію українського суспільства та держави, що є ще більш дисфункціональною, ніж російська, а й про збереження майданчика для прогресивно налаштованих росіян для продовження відкритої дискусії на тему демократичного майбутнього Росії.

Український потяг продовжуватиме повільний рух в європейському напрямку. Хоча до найближчої вузлової станції ще далеко.

Перемовини з Європейським Союзом про безвізовий режим, асоціацію, зону вільної торгівлі, а також про партнерство в енергетичній галузі продовжуватимуться. Час від часу той чи інший провідний український політик оголошуватиме, що якусь дуже значну і велику угоду буде ось-ось підписано, але насправді до кінця 2010 року жодної з таких угод підписано не буде.

Проте доброю новиною буде те, що українське чиновництво нарешті почне серйозно замислюватися над реальними кроками і реформами, які необхідно буде зробити, щоб якусь таку велику угоду з Європейським Союзом нарешті підписати. Вони жахнуться від обсягу роботи, яку їм необхідно буде виконати, але вони все ж таки візьмуться до справи. Розмов буде набагато більше, ніж діла, але зробленого буде достатньо, щоб досягти такого-сякого собі прориву в українських відношеннях з об'єднаною Європою десь у 2011 чи у 2012 році.

Ще не час ховати політика Ющенка

Ну і наостанок: якщо в Україні зміниться президент, то наприкінці 2010 року рейтинг нового президента буде значно нижче, ніж він у цього політика є сьогодні – українці звичайно ненавидять владу, яку вони собі обирають. Натомість рейтинг Віктора Ющенка наприкінці 2010 року буде вище, ніж він був наприкінці 2009 – адже ті, хто більше не при владі, перестають бути об'єктом концентрованої ненависті свого народу.


PS: Завдяки непотраплянню збірної України до фінальної частини чемпіонату світу з футболу, Ернсту Рахарову не довелося прогнозувати найважче – місце, яке посіла б збірна України на цьому турнірі :-)

четвер, 22 жовтня 2009 р.

Как помочь обустроить Россию

Демократия в Украине – залог не только украинской независимости, но и мира и стабильности в России

На просторах бывшего Советского Союза символизм имеет политическое значение. Особенно, когда он перечит устоявшимся традициям, стереотипам и предрассудкам.

Антисоветская шашлычная

В этом месяц назад убедились владельцы шашлычной, которая недавно снова открылась после ремонта на Ленинградском проспекте в Москве. Они имели неосторожность назвать свое заведение «Антисоветская». Совсем не из идеологических соображений: владельцы просто решили легализовать неофициальное название, которое еще при Советской власти получила шашлычная, находящаяся в аккурат напротив гостиницы «Советская».

Однако переименование шашлычной вызвало протест группы ветеранов, который нашел горячую поддержку московских властей, действия и угрозы которых вынудили владельцев пойти на демонтаж вывески. Бывший советский диссидент Александр Подрабинек не смог остаться безучастным и опубликовал резкую статью, в которой заклеймил советское прошлое как «кровавое, лживое и позорное».

Слова, которые десять лет назад скорее вызвали бы одобрение российской публики, ныне показались многим «попиранием истории». В том числе тем, кто эту историю знает по учебникам истории (недавно переработанным, чтобы лучше соответствовать «политической линии»), а также по телевизионным ее интерпретациям – представители движения «Наши» потребовали, чтобы диссидент или извинился, или уехал из страны, и начали его активно преследовать.

Эмоции кипели на протяжении несколько недель. Дошло до предложения со стороны министра иностранных дел Франции предоставить Александру Подрабинеку политическое убежище. Свою оценку ситуации вынужден был дать и премьер-министр Владимир Путин: по его мнению, в конфликте виноваты обе стороны.

Реставрация «совка» – от символов к реальности

Сначала в путинской России реставрировали бывший советский гимн, а также некоторые памятники советского периода. При этом доминирующим аргументом было: «нам нечего стыдиться своей истории». Однако в конце концов вышло так, что в России реставрировали также большое количество советских стандартов общественных отношений.

Например, недавние выборы в местные органы власти продемонстрировали, что в современной России выиграть выборы может любая партия, до тех пор, пока этой партией является Единая Россия. Ответственности власть имущих перед гражданами не существует – любая критика, обнародование фактов некомпетентности и коррупции чаще всего воспринимается как «отрабатывание внешнего заказа». Таким образом, блокируются все попытки модернизации страны.

Когда попытки модернизации проваливаются, происходит откат к прошлому. И таким образом страна лишает себя будущего.

Где искать будущее России?

Для того, чтобы увидеть очертания будущего, в котором Россия может быть стабильной и успешной страной, достаточно открыть большую карту мира, отойти от нее на шаг назад и взглянуть на нее с «высоты птичьего полета». А также вспомнить историю.

Имея всего 140 млн. «стареющего» населения, которое продолжает стремительно сокращаться, а также несколько очагов конфликтов на своей территории, Россия больше не является сверхдержавой и в обозримом будущем ею не будет. Попытки на равных соперничать с США или Китаем, как и всего лишь с Евросоюзом, Индией или Бразилией приведут к болезненному поражению России, а также ее вероятному распаду, с катастрофическими последствиями для всего мира.

Самым большим и «весомым» соседом России, оказывающим давление на ее юго-восточную границу, является Китай и России придется искать ему «противовес». Единственным действенным противовесом Китаю в мире на сегодня являются только Соединенные Штаты. Если вспомнить, что на протяжении истории Россия часто находила пути плодотворного сотрудничества с США, то это ей удастся и в этот раз. Нужно только прекратить вести «показушную» холодную войну, которую «ястребы» в кремлевском руководстве решили возобновить, играя на публику внутри страны.

При желании Россия также легко найдет общий язык с объединенно-разобщенной Европой. Ведь Россию с Европой объединяют во многом схожая ментальность и схожие «болезни»: стареющее сокращающееся население, стагнирующая экономика. Объединив усилия, эти болезни можно если не вылечить, то хотя бы смягчить их негативные последствия.

Таким образом, чтобы сохранить свою целостность, России нужно будет снова подружиться с Западом. А для этого России придется вернуться на путь демократизации.

Демократия в Украине – полигон для демократии в России

Опыт демократических реформ в бывших советских республиках – как позитивный, так и негативный – поможет России вернуться на путь демократизации, не повторяя всех ошибок, допущенных во время первой попытки демократизации, предпринятой Борисом Ельциным в 90-е годы. Как вторая по величине бывшая республика Советского Союза со статусом «не первой, но и не второй» Украина является наиболее важной страной, опыт которой могут и должны заимствовать в России.

К сожалению, нельзя сказать, что «демократический эксперимент» в Украине проходит успешно. Кроме очевидного прогресса в сфере свободы слова и развития конкурентных медиа, Украина мало чем может сегодня похвастаться. Но при этом нужно учитывать и сильное российское влияние, традиционно присутствующее в Украине, которое сегодня активно противодействует попыткам украинской демократизации. Многие в России, особенно кремлевские «ястребы», видят в демократической Украине скорее угрозу своим интересам, чем союзника.

Геополитика – не футбол, а симфонический оркестр

Ернст Рахаров считает такой взгляд на вещи как минимум несовременным и однозначно неадекватным нынешним возможностям России. Потому что он предполагает, что любое изменение геополитической ситуации является игрой с нулевой суммой между «мировым центрами влияния»: если это изменение позитивно для одного из «центров влияния», значит другой «центр влияния» обязательно потеряет часть своего влияния.

При более широком взгляде на ситуацию становится очевидными, что «центры влияния» в современном опутанном торговыми путями мире превращаются в дирижеров и ведущие скрипки глобального симфонического оркестра, которые заинтересованы в том, чтобы все его участники играли в такт. При этом никто не в состоянии единолично диктовать ноты – они согласуются путем сложных переговоров и компромиссов. Поведение современной России вносит все больший диссонанс в глобальную мелодию (может поэтому опросы общественного мнения в России демонстрируют отсутствие у России друзей?). Такая ситуация не сможет продолжаться долго – глобальный оркестр сможет как-то обойтись и без России, но Россия не сможет обойтись без остального мира.

В оркестре не может быть войны на уничтожение, а может быть конкуренция за места дирижера, ведущих скрипок, барабанщика, задающего ритм. Проигравший в этой конкуренции просто понимает, что его место в оркестре – другое.

Россия и Украина должны помочь друг другу занять более достойное место в глобальном оркестре

С прагматичной точки зрения Россия и Украина мало в чем являются конкурентами. Исключение составляет конкуренция за русскоязычные человеческие ресурсы славянского происхождения, дефицит которых нарастает в России. Соответственно Россия обязана иметь уровень материального благосостояния более высокий, чем Украина. Иначе миграционный поток из России в Украину может иметь катастрофические последствия для России.

Но по правилам хорошего тона глобального симфонического оркестра, конкуренция в сфере обеспечения наивысшего материального благосостояния людей должна вестись с помощью создания условий, в которых люди смогут сами себя реализовать наилучшим образом – условий ведения предпринимательской деятельности и создания добровольных организаций граждан. Эта конкуренция не может вестись в виде жесткой информационной войны за умы и сердца. Потому что победителей в войне между двумя участниками одного и того же оркестра быть не может.

Здоровые силы в России могут и должны критиковать недостатки демократического процесса в Украине, помогая их устранить. Но торможение и разворот этого процесса однозначно не в их интересах. Ведь по сути они заинтересованы в успехе «демократического эксперимента» в Украине не меньше самой Украины.

неділя, 27 вересня 2009 р.

Єльцин – кака, Путін – цяця

Російські інтелігенти демонструють глибоку інфантильність1. Українські колеги можуть допомогти їм подорослішати.

Минулого тижня Ернст Рахаров приймав у себе в Швейцарії гостей із Москви – давніх добрих знайомих родини. Ці люди відносять себе до російської інтелігенції, тому було дуже цікаво почути їхню точку зору на події в Росії, світі, а особливо – в Україні. Змушений констатувати, що дива не відбулося: незважаючи на інтелігентність, добрі знайомі Ернста Рахарова озвучили все ті ж добре відомі закиди, які масово тиражуються на російському телебаченні:

  • «На Украине притесняют русский язык»
  • «Украина должна платить за газ»
  • «Севастополь – русский город»
  • ...

Коли вдавалося перевести розмову з емоціональної в фактичну площину за допомогою аргументів, що, наприклад, російськомовна родина Ернста Рахарова жодного разу не відчула переслідувань російської мови; що в Україні ніхто не сумнівається в тому, що треба платити за російський газ, але мають дещо відмінні, ніж в Росії, погляди на те, якою має бути ціноутворення на цей стратегічний товар, і що це напевне є абсолютно природнім між продавцем і покупцем; що Севастополь – все таки українське місто в межах офіційних кордонів України, які офіційно визнають усі країни світу, включаючи і Російську Федерацію – гості дещо втрачали свою непохитну та дещо фанатичну впевненість, але переконати їх ґрунтовно переглянути свої погляди звичайно не вдалося.

Бойові барабани лунають все голосніше

Тим часом все частіше з'являються свідчення того, що між Росією та Україною вже точиться війна інформаційна.

Одним із свідчень цього є статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка, які останніми тижнями друкувало Дзеркало тижня. Автори цих статей стверджують, що стратегічною метою РФ є встановлення протекторату над Україною.

Немов би у підтвердження цього на російському телеканалі РЕН-ТВ вийшла програма «Военная тайна», з добре підготовленою спекуляцією на тему перебігу можливого російсько-українського конфлікту в Криму. Програма начебто ґрунтується на певному «аналітичному прогнозі», але її справжня аналітичність викликає великі сумніви. Натомість під час перегляду програми виникає відчуття, що її готували перш за все з пропагандистською метою. Дуже вже кидається в очі використання «важкого» інструментарію для впливу на людську свідомість, маніпулятивних технологій, таких як:

  • абсурдні, провокативні, але при цьому безапеляційні твердження, на кшталт:
    • «сначала официальный Киев усилит давление на моряков Черноморского флота – российскую военную базу в Севастополе отрежут от мира: отключат водоснабжение, газ, электричество и связь»,
    • «во время этого столкновения [между Россией и Украиной] не останется в стороне и еще одно заинтересованное государство – Турция»,
    • «участники боевых действий [во время российсько-грузинской войны 2008 года] говорят, что за Грузию воевали в том числе и украинские танки»;
  • агресивна термінологія, наприклад:
    • «в июле один из коммандующих военно-морскими силами [Украины] заявил, что было бы неплохо, если бы некоторые части МВД и СБУ Украины, состоящие из антироссийски настроенных жителей западной части страны, пару лет поработали в Севастополе. Можно представить, какой террор в отношении местного населения устроили бы эти зондеркоманды»,
    • «некоторые украинцы не первый год воюют с Россией в прямом смысле этого слова»,
    • «а это кадры новогоднего штурма Грозного: еще дымится подбитая российская техника, а в боевых порядках войск уже с ненавистью заговорили о том, что против них воюют члены украинской националистической организации УНА-УНСО»;
  • інтенсивне використання кадрів реальних бойових дій, військових навчань та застосування сили, навіть якщо вони лише побіжно пасують до звукового ряду;
  • музичний супровод за кадром, від якого кров стигне в жилах.

Российские «отвлекалки»

Ернст Рахаров не хоче стверджувати, що замовлення на такі програми надходять безпосередньо з Кремля. Але з Кремля точно не лунають слова засудження таких програм, як таких, що не сприяють встановленню атмосфери дружби, доброзичливості та довіри між двома «братськими народами». Таким чином важко позбутися думки, що Кремлю вигідне нагнітання агресії у зовнішніх відносинах, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Тим більше, що за спостереженнями Ернста Рахарова, ця стратегія непогано спрацьовує: навіть російська інтелігенція куди більш охоче обговорює внутрішньополітичну ситуацію в Україні, ніж шляхи зниження рівня корупції в себе вдома. І охоче повторює сформовані центральними телеканалами зачасту неоднозначні та тенденційні, але такі спрощено-зручні, адаптовані для широкого вжитку тези та слогани.

«На Эхе Москвы у нас постоянно критикуют власть, но я его не слушаю»

Коли їм демонструєш приклади агресивної інформаційної політики російських телеканалів по відношенню до інших країн, наприклад до України, російські громадяни звичайно виправдовують це тим, що по-перше, це зовсім не таке вже й розповсюджене явище, а по-друге, і у вас там в Україні, все так же точно. Коли ж просиш навести приклади, то у відповідь лунає: «ну я ж украинские каналы не смотрю, у нас их не показывают».

Аргумент, що в Росії де-факто немає свободи слова також не діє: «у нас полно свободы слова, на Эхе Москвы, например, постоянно критикуют власть». Але при цьому навіть ті, хто самі відносять себе до інтелігенції, Эхо Москвы не надто слухають, віддаючи перевагу більш «легкотравній» версії висвітлення подій у викладі російських центральних телеканалів.

«Запад интересует всего лишь любой ценой дорваться до российских богатств»

Що стосується західних телеканалів, то вони також займаються пропагандою не меншою мірою, ніж нею займаються канали російські, вони так же само антиросійські, як російські канали є антизахідними, вважають і пересічний російський громадянин, і пересічний російський інтелігент. Особливо це стосується таких каналів як американський CNN та британський BBC. Неважливо, що вживу ці канали мало хто дивиться.

Чим пояснюється удавана західна агресія по відношенню до Росії? Захід прагне накласти лапу на великі російські багатства! – впевнені навіть у колах російської інтелігенції. Саме тому, вважають вони, Захід так «любить» Єльцина, який забезпечив Заходу можливість «за безцінь» скупати російські багатства. І відповідно саме тому Захід так «ненавидить» Путіна – за те, що він припинив це «розбазарювання», «навівши порядок». Якщо дивитись тільки російське телебачення, то можна швидко повірити, що розмови західних держав про демократію завжди були і є лише ширмою для прикривання своїх шкурних інтересів.

На жаль, в сьогоднішній Росії мало хто хоче помічати параноїдальність у подібних твердженнях. Як і мало хто говорить про те, що російські багатства з року в рік легально, напівлегально і нелегально вивозяться з країни наближеними до Кремля російськими олігархами та пов'язаними з ними корумпованими чиновниками. Багато хто з яких вже давно має «другу прописку» на Заході. Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за цим процесом у милій серцю добрезабезпечених росіян Швейцарії: якщо ще кілька років тому останні оселялися досить компактно навколо Женевського озера, то зараз почали здобувати нерухомість і в районі Цюріха.

Протиріччя нас не лякають...

Висвітлення подій у спрощеному телевізійному форматі породжує протиріччя у новітній ідеології російської держави.

Наприклад, сьогоднішня Росія усіляко прагне успадкувати всю велич сталінського спадку – славу великої та дуже впливової у світі країни. Для цього відбулося повернення до музичного супроводу старого радянського гімну, створеного в сталінські часи, для цього дедалі помпезніше святкується перемога в Другій світовій (Великій Вітчизняній) війні, для цього Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу «наибольшей геополитической катастрофой 20-го столетия», для цього було перероблено підручник новітньої російської історії, який нині проголошує: «Советский Союз не был демократией, но в сфере социальной политики он был ориентиром и примером лучшего, справедливого общества для многих миллионов людей во всём мире».

Це відбувається на тлі де-факто ігнорування помилок та тяжких злочинів сталінського режиму. І мало кого турбує очевидне протиріччя: адже не можна успадкувати лише привабливі аспекти історії, не несучи при цьому принаймні моральної відповідальності за менш приємні її сторінки.

Для того, щоб якось прикрити це слабке місце в сучасній російській державній ідеології, був віднайдений відповідний «фіговий листок»: Сталін, виявляється, був не росіянин, а грузин, тому Росія за визначенням не може нести відповідальність за його дії!

Для незалежної України не знайшлося місця у сучасній російській державній ідеології

Складається враження, що коли творці сучасної російської ідеології, не мудруючи, вирішили взяти за основу ідеологію колишнього Радянського Союзу, їм було не до України. І коли Україна в її нинішньому досить незалежному стані в цю ідеологію м'яко кажучи «не вписалася», міняти ідеологію було вже запізно. Тому зараз доводиться «вирішувати питання» з незалежністю України.

В результаті практично все, що сьогодні робиться в Україні для укріплення власної незалежності – стимулювання використання української мови, проведення незалежної зовнішньої політики, вступ в СОТ, висилка російських дипломатів, які «погоріли» на шпигунстві – викликає неабияке роздратування в Кремлі. Не кажучи вже про незграбні, але починаючи з 2004 року все ж таки доволі успішні спроби встановлення в Україні більш демократичного режиму.

Насправді демократична Україна – це кошмар для сьогоднішніх кремлівських ідеологів, які останні 10 років наполегливо переконували російське суспільство, що максимально можливий варіант демократії для східних слов'ян – це «керована демократія». Тобто така, як нині в Росії або Беларусі.

Україна – остання резервація для «недобитой российской интеллигенции»

З цього приводу дуже цікаве спостереження зробили нещодавно на Українській правді брати Капранови: кремлівській владі сьогодні найбільше заважає навіть не україномовний, а російськомовний інформаційний простір України.

«Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції» – пишуть брати Капранови.

Загроза, яку потенційно несе з собою вільний інформаційний простір, є для кремлівських лідерів цілком очевидною: надто вже показовим є приклад президента Ющенка з його нинішнім рейтингом в мізерні пару відсотків.

Хаос постає не внаслідок демократії, а в наслідок її тривалої відсутності

Читачеві може здатися, що Ернст Рахаров бажає Росії такого самого владного хаосу, від якого потерпає сучасна Україна. Ні в якому разі! Зовсім навпаки: Ернст Рахаров виступає за збереження та розвиток демократії в Росії, як найкращого гаранта збереження керованості російської держави. Бо історія вчить: авторитарні режими здатні забезпечити стабільність тільки протягом відносно короткого періоду часу, за яким слідує період підвищеної нестабільності. Якщо Росію спіткає така доля – Росія може розпастися з катастрофічними наслідками щонайменше для всього євразійського регіону, а можливо і всього світу.

Владний хаос в Україні виник не через демократію, а через її тривалу відсутність. Саме тому українська інтелігенція виявилась неспроможною задати тон модернізації країни і проконтролювати дії політиків, більшість з яких мають авантюрну натуру, виплекану у «буремні» 90-ті роки.

Українська та російська інтелігенція перебувають в одному човні

Російській інтелігенції певним чином повезло: вона наразі має унікальну нагоду вчитися на помилках своїх українських колег. Навчання на помилках інших – набагато більш гідна і природна вправа для інтелігенції, ніж зловтіха з приводу чужих невдач. Українська ж інтелігенція також поступить мудро, якщо вбачатиме в російських колегах скоріше потенційних союзників, ніж ідеологічних супротивників.

Російську інтелігенцію необхідно розбудити з інфантильного сну

Незважаючи на те, що вони скаржаться на численні негаразди у повсякденному житті – низький рівень культури і великий рівень маргіналізації російського суспільства, злочинність, корупцію і здирництво бюрократів, неякісні продукти і високі на них ціни – російські інтелігенти поки що не схильні бачити у цьому провини вищої державної влади, яку і надалі уособлює насамперед Володимир Путін. Крім того російська інтелігенція не бачить у такому стані суспільства і своєї провини. Всі більше схильні винити якихось безлицих чиновників, плекаючи міф про доброго царя та поганих бояр.

Цей та низка інших міфів, багато з яких були згадані в цій статті, є результатом інфантильного сну, в якому перебуває російська інтелігенція. При цьому не можна говорити, що нинішній російський режим забороняє будь-яку критику влади. Зовсім ні – Росія сьогодні набагато вільніша, ніж вона була протягом більшої частини своєї історії. Але російська інтелігенція не користується навіть наявними свободами. Як одного разу влучно зазначила Маріета Чудакова: «еще никто не крикнул «ложись!», а все уже лежат».

Російська інтелігенція зледащіла, лякається власної тіні, дешево продається та сервільно налаштована до влади. Але зростання агресивності на російському центральному телебаченні та загалом в російському суспільстві має стати для неї сигналом, що пора прокидатись і починати діяти. Щоб уникнути нових безглуздих військових конфліктів, заради власного порятунку та заради стабільного майбутнього своєї країни.

Іноді достатньо тільки примусити владу дотримуватись її ж власного плану

10 вересня російській президент Дмитро Медведєв оприлюднив в Інтернет-виданні gazeta.ru власне звернення до російських громадян, в якому він справедливо піддав жорсткій критиці сучасний стан російської держави та окреслив напрями покращення ситуації шляхом прогресивних реформ.

Реакція російської інтелігенції була досить стриманою. Можливо вона, як і Ернст Рахаров, не дуже вірить в щирість російського президента. Тим не менш, слова один раз оприлюднені в Інтернеті стають часткою вічності – їх неможливо стерти. Тому російська інтелігенція може почати з того, щоб тепер вимагати конкретних дій і контролювати їхню відповідність зробленим деклараціям.


1 Про український інфантилізм читайте в одній з попередніх оповідей Ернста Рахарова

понеділок, 24 серпня 2009 р.

Спасибо. Ваш комментарий направлен на рассмотрение модератору.

Влада, яка уникає можливостей почути критичну думку приречена на деградацію

На початку минулого тижня, Ернст Рахаров зробив спробу напряму висловити свою думку щодо «українського» звернення Дмитра Медведєва, зареєструвавшись на його блозі (http://blog.kremlin.ru) в якості дописувача і спробувавши залишити під відео російського президента наступний коментар:

«Уважаемый господин Президент!

Очень впечатлен Вашим обращением к Вашему украинскому коллеге. И по сути, и по форме.

Считаю этот Ваш шаг очень неудачным. Если конечно не рассматривать в качестве удачи краткосрочную популярность в радикально-националистических кругах. Если же Вы претендуете на то, чтобы быть государственным деятелем, то Вы совершили большую ошибку.

По форме Ваше обращение напоминает подготовку к объявлению войны. По надуманным поводам. Таким образом Вы в очередной раз представили Россию в мире в качестве безрассудного аrрессора. В итоге России придется восстанавливать репутацию ответственного гражданина мира еще долго после окончания Ваших президентских полномочий. К сожалению, сегодня россияне в мире все чаще вызывают ассоциации с пьяным вдрызг медведем.

Что касается сути: Вы выдвинули Президенту Украины множество обвинений, которые государственные деятели обычно обсуждают за столом переговоров. А через средства массовой информации подобные вещи обычно обсуждают те политики, которые до государственный деятелей немного не дотянули...

Экономика России продолжает сокращаться. А, например, экономика Германии и Франции уже возобновила свой рост, достаточно успешно преодолев последствия глобального финансово - экономического кризиса. Для осведомленного гражданина очевидно, что как минимум в течение последнего года, Ваша работа, а также работа Вашего Премьер-министра В. Путина, по обеспечению долгосрочного благополучия Российской Федерации заслуживает неудовлетворительной оценки.

У меня создалось впечатление, что год назад Ваша команда пошла на акт военной агрессии против Грузии прежде всего для того, чтобы отвлечь внимание российской общественности от внутренних проблем. А нынче Вы с подобной целью эксплуатируете Украину.

Поэтому считаю, что для Вас еще поздно переключить Ваше внимание на реформы, которые будут способствовать повышению эффективности российской экономики, системы социальной защиты, снижению уровня коррупции и забюрократизованности.»

Після відправки коментаря сайт Дмитра Медведєва повідомив:

«Спасибо. Ваш комментарий направлен на рассмотрение модератору.»

Можливо модератори сайту російського президента просто повільно працюють, але на його блозі коментар Ернста Рахарова не з'явився і донині. Ернст Рахаров більше схильний до думки, що модератори вирішили, що публікувати такий настільки критичний до російської влади коментар недоцільно.

Щоб не допустити деградації російської влади, яка може мати катастрофічні наслідки для російської держави, Ернст Рахаров шукає однодумців для створення сайту, на якому будуть публікуватися ті коментарі до публікацій на блозі російського президента, а також сайтах інших представників російської влади, які не змогли сподобатися модераторам цих сайтів.

Dear Viktor, you're dead, love Dmitry (Дорогий Вікторе, ти труп, з любов'ю Дмитро)

Так назвав британський тижневик The Economist свою статтю, присвячену скандальному зверненню російського президента. Ця стаття буде цікавою тим в Україні, хто вважає, що Росія своїми агрессивними інформаційними атаками успішно досягає своїх цілей. Адже стаття The Economist є в дечому більш критична до заяви російського президента, ніж відповідні статті в українських ЗМІ.

Так британський тижневик прямо назвав звернення Дмитра Медведєва образливим. А також таким, що має на меті вплинути на результат наступних українських президентських виборів. Які, вважає The Economist, матимуть майже таке саме велике значення для Росії, як і для самої України. Загалом, можливість впливати на Україну є для росіян доказом того, що Росія «піднімається з колін», дає зрозуміти The Economist.

Тому для впливу на Україну використовуються всі можливі засоби, аж до «відправки Патріарха Кирила, голови Російської православної церкви, в турне Україною». Видання також зазначає, що хоча й збройний конфлікт між Росією та Україною наразі здається малоймовірним, такий конфлікт більше не є чимось немислимим. Адже ще два роки тому немислимою здавалася перспектива війни між Росією та Грузією.

В заключення The Economist припускає, що ситуація всередині Росії не є повністю стабільною і російські керманичі можуть намагатися спровокувати конфлікт з Україною, щоб укріпити свою владу. При цьому на думку видання одна річ виглядає все більш однозначно: відносини між Росією та Україною стають проблемою загальноєвропейської безпеки.

The Economist welcomes your views. (The Economist вітає Ваші відгуки.)

На відміну від блога Дмитра Медведєва, Ернст Рахаров не мав жодних проблем з публікацією свого коментаря на сайті (The Economist) під згаданою статею:

«By simply observing the heated debate this article already sparked (and much more is surely yet to come!) The Economist can clearly see the evidence, that especially the last statement of the article is quite right.

I would even dare to suggest that Russian-Ukrainian relationship might well become a huge headache not only for Europe, but for the whole world.

I'm afraid that its current elite (perhaps for the lack of better options to stay in power) might be driving Russia towards what is in essence fascism.

Most of Russians (with the notable help of their current rulers) haven't accepted defeat in the cold war and still see themselves fighting it. And while you're at war, the saying goes, all means which can help you win it, are justified.

In my opinion, the only option to pacify Russia until it is too late is for the European Union to get tough with it. Especially Germany has to play a more powerful role - because the Germans themselves are a great example of how you can gracefully come to terms with your own war defeat.

But this means stopping colluding with Russian czars on dubious short-term deals like that of "saving" Opel and starting to talk straight. Most importantly, Europeans should strongly demand from Russian rulers to stop manipulating Russian media and public opinion. Not least because European Union and its counties often become popular targets for manipulative attacks by Russian media.

And also: the European leaders have to talk to Ukrainian people more often and more directly to make European future more attractive to them. Right now they have a unique opportunity to do so - since the Russian ruling duo decided to demonstratively turn their noses up at Ukraine.

Ernst Raxarov, the blogger from www.raxarov.net»

Дійсно текст цього коментаря, не є критичним щодо видання, але читач може пересвідчитись, що під статею є й маса критичних і дуже критичних коментарів, скоріше за все залишених дописувачами з Росії. Публікуючи критичні дописи, The Economist демонструє, реальну відкритість до критики. Також залишаючи за собою право змінити свою думку, якщо надані дописувачами додаткові аргументи виявляться переконливими.

Російські керманичі зробили свій крок в Інтернет. Вони зробили це добровільно. Тому зараз завдання сумлінних дописувачів – небайдужих громадян Інтернету – навчити російську владу правилам відкритого до критики стилю керування, до якого вони поки що не звикли.

неділя, 16 серпня 2009 р.

Крик розпачу

Росія у відчаї і потребує допомоги. Свідченням цього є грізне звернення Д. Медведєва до В. Ющенка.

Не встиг Ернст Рахаров опублікувати свою попередню оповідь, присвячену майбутньому України та Росії, як Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв подбав про необхідність продовження цієї тематики. Але якщо та оповідь була більше сфокусована на Україні, то цього разу доведеться присвятити більше уваги більш важкому випадку – Росії.

На перший погляд грізний тон та зміст звернення російського президента виглядає як казус беллі (casus belli – лат., формальне виправдання переходу до військових дій) по відношенню до України. І всім українцям слід поставитися до цього звернення з максимальною серйозністю.

Але щоб найкращим чином відреагувати на наміри великого північного сусіди, треба спочатку ґрунтовно розібратися з тим, що відбувалося в Росії протягом останніх двох десятиріч. А потім уявити собі подальший розвиток цієї держави, враховуючи домінуючі глобальні тренди, а також вектори розвитку на пострадянському просторі.

Демографічна ситуація: війна з самими собою

Росія, як і Україна, а також як і більшість решти пострадянських країн, перебуває в стані демографічної кризи: починаючи з середини 90-х років її населення скорочується і сьогодні складає близько 142 млн., зменшуючись кожного року приблизно на 700 тис. чоловік. В результаті, згідно деяких прогнозів, у 2050 році воно може зменшитись до 100 млн. осіб.

Таке різке чисельності скорочення населення, на фоні його «старіння» – збільшення частки людей пенсійного віку і відповідного зменшення частки працездатного населення – неодмінно відіб'ється на економічній потужності країни, а відтак і на її впливовості в світі.

Разом із скороченням чисельності населення відбувається зміна його структури, а саме:

  • населення азіатської частині Росії скорочується більш швидкими темпами, ніж населення європейської її частини, в результаті густота населення на Дальньому Сході Росії ледве досягає однієї особи на квадратний кілометр, в той час як на іншому березі Амура, в Китаї, вона у 140 разів більша;
  • найшвидшими темпами скорочується чисельність насамперед слов'янських етнічних груп, тобто скорочується частка етнічних росіян – титульної нації – відносно інших етнічних груп, що загрожує зростанням міжетнічної конфліктності у суспільстві, яке вже й сьогодні потерпає від низького рівня толерантності;
  • кількість вірних православної конфесії – «титульної релігії» – щонайменш не зростає, в той час, як деякі інші конфесії, насамперед мусульманство (кількість мусульман в Росії сьогодні оцінюється від 20 до 25 млн.), продовжують набирати силу, ставлячи під сумнів роль православної церкви як де-факто державоутворюючої релігії вже в найближчому у майбутньому.

Демографічні тенденції сучасної Росії ставлять під знак питання саму можливість збереження російської держави у її сьогоднішньому вигляді. Тому не важко уявити, що дехто в російському керівництві бачить в Україні найбільше джерело придатного «людського матеріалу», яким можна було б який час «латати проріхи» на широкому тілі цієї держави. Тільки вони повинні зрозуміти, що погрозами вони точно нічого не досягнуть.

Водка та видовища

Порівняно з розвинутими країнами, сьогоднішня Росія здатна забезпечити своїм громадянам доволі низьку якість життя. Звісно, в середньому вона може бути дещо вища за українську, але мова зараз не про Україну, до того ж середні показники маскують великі диспропорції між Москвою та периферією.

Причин низької якості життя в Росії багато: від розповсюджених шкідливих звичок на кшталт алкоголізму до колосальної майнової нерівності, від корупції та забюрократизованості до російської ментальності, що велику увагу приділяє вірі в долю, і меншу – вірі в себе.

Такі причини неможливо швидко усунути. «Перевиховати» власну державну машину та власний народ надзвичайно важко. Проте хоча б без часткового «перевиховання» Росія навряд чи матиме стабільне та щасливе майбутнє. Але на жаль, нинішня російська влада навіть не робить спроб це зробити. Натомість шукаючи «зовнішніх ліків» для внутрішніх хвороб.

Російські енергетичні гойдалки

Російсько-українська газова угода, підписана після чергової «газової кризи» у січні цього року містить у собі «європейську формулу» розрахунку ціни за російський газ. Спрощено ця формула виглядає так: ціна на російський газ базується на ринковій ціні на нафту, якою та була рік тому. Таким чином, в результаті різкого падіння ціни на нафту в другій половині минулого року, в другій половині цього року Газпром і російський бюджет отримають за свій товар набагато менше, ніж вони отримували рік тому. А враховуючи те, що європейські споживачі сьогодні споживають набагато менше російського газу, ніж рік тому, суми виручки від торгівлі газом можуть скоротитися в декілька разів.

В результаті не дивно, що російська економіка вперто не хоче повертатися до зростання незважаючи на багатомільярдні вливання в економіку з держбюджету та стабілізаційного фонду. Адже економічна активність в Росії дуже сильно залежить від надходжень газо- та нафтодоларів.

Знаючи про це, команда, яка знаходиться при владі в Росії починаючи з 2000-го року, зробила дуже мало для диверсифікації економіки і закладання основи для її більш сталого розвитку. Замість цього, готуючись до очікуваного погіршення економічної ситуації через погіршення світової кон'юнктури на ринку енергоносіїв, ця команда концентрує свої зусилля на диверсифікації образів ворога – тобто створенні декількох таких образів: Грузії, України, Сполучених Штатів, Великобританії тощо, які можуть використовуватись за потреби в тій чи іншій ситуації.

«Покой нам только снится»

Вінстон Черчіль якось порівняв кремлівські політичні інтриги з бійкою бульдогів під килимом: спостерігачі часто чують голосне гарчання, але не можуть вгадати переможця до тих пір, поки він сам не з'явиться з-під килима. На жаль, з тих пір мало що змінилося в російській внутрішній політиці – існує дуже мало відкритої інформації про те, що насправді відбувається на вищих щаблях російської владної піраміди.

З досить великою часткою впевненості можна казати лише про те, що намагання демонструвати єдність всієї російської влади не виключають певного тертя між оточеннями Володимира, Дмитра Медведєва і інших російських провідних політиків і функціонерів.

Таким чином однією з можливих причин різкої заяви пана Медведєва є його намагання виглядати «крутим хлопцем», щоб виграти конфронтацію з ще більш радикально налаштованими «яструбами» в російському керівництві. Тобто не виключено, що в цьому випадку зовнішня політика стала заручником «підкилимної» внутрішньої політики.

Україна не має стояти осторонь під час пошуку Росією власного майбутнього

Виходячи із вищенаведених аргументів, Ернст Рахаров впевнений, що заява Президента Російської Федерації, попри її грізний тон, по своїй суті багато в чому є криком розпачу. Тільки цим можна пояснити її:

  • плутаність – попри погрозу, відкласти приїзд нового російського посла до Києва, Дмитро Медведєв все-таки підписав указ про його призначення;
  • неадекватність – керівники країн, які зацікавлені у довгостроковій перспективі добросусідських відносин з країнами-сусідами, таких заяв, за змістом, а насамперед – за тоном, не роблять;
  • абсурдність – в той час, як одним із закидів російського президента був «негарний» прийом в Україні Патріарха Російської православної церкви Кирила, сам Патріарх Кирило у своєму листі вдячності за прийом, схоже, жодного незадоволення не висловив;
  • несвоєчасність – голова сусідньої держави поспішив висловити своє тотальне невдоволення політикою діючого українського президента більше ніж за півроку до закінчення терміну офіційних повноважень останнього, таким чином ризикуючи спровокувати в українських виборців таке ж неприйняття московського втручання, як і провальному для Москви у 2004-му році.

Певною мірою, проблеми, які постають перед сучасною Росією є більш важкими, ніж колосальні проблеми які має перед собою Україна. Українці мають добре розуміти російські проблеми, і з усіх сил допомагати братньому російському народові шукати шляхи їхнього вирішення мирним шляхом.