неділю, 31 серпня 2008 р.

Росія обрала хибний шлях. В України є шанс обрати інший.

На цьому тижні Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Поспіх, з яким це було зроблено свідчить про те, що рішення не було продуманим, а скоріше емоційним. Адже жодна інша країна світу, включаючи такі країни-сателіти Росії як Білорусь та Таджикистан, прикладу росіян не наслідували. Тільки Нуго Чавес з Венесуели висловив свою підтримку (а дивовижне за своєю неадекватністю висловлювання підтримки Віктором Януковичем навіть у самій Партії Регіонів не всі сприймають серйозно). Натомість, більшість країн Заходу виступили з різким засудженням російських дій і почали погрожувати санкціями.

Дійсно, сьогоднішня Росія за висловом Константіна Затуліна «більше не потребує західних аплодисментів», але протиставляючи Росію практично всьому цивілізованому світові, кремлівське керівництво робить заручниками ще однієї безглуздої війни все населення країни і ставить під загрозу її майбутнє. Знову основу російської самоідентифікації формують на протиставлені Росії та Заходу. Але це протиставлення є штучним, тому що масована антигрузинська та антизахідна істерія в де-факто контрольованих Кремлем засобах масової інформації, великою частиною ґрунтується на маніпуляції фактами, а іноді – відвертій неправді.

Почнемо з того, що паралелі між Косово та спірними територіями Грузії здебільшого некоректними. Дійсно, коректним буде твердження, що натовскі бомбардування Косова та Сербії в 1999-му році, а також війна в Іраку, були розпочаті без офіційної санкції ООН. Також слід визнати, що обидві ці кампанії були частково направлені на зміну правлячого режиму. Коли в лютому цього року багато країн Заходу визнали незалежність Косова від Сербії, на це також не було формальної ухвали ООН, перш за все через загрозу вето з боку Росії. Все це створило ситуацію, у якій Косово, також як Ірак, потенційно можуть бути використані як виправдання для інших спірних дій.

Але на цьому паралелі закінчуються. Російські «миротворці» в Абхазії та Південній Осетії насправді представляли одну із сторін конфлікту. В той час, як режим Слободана Мілошевича протягом довгого часу переслідував етнічних албанців в Косово та організував етнічні чистки майже на всій території колишньої Югославії, то в результаті конфліктів в Абхазії та Південній Осетії найбільш постраждалою стороною від етнічних чисток виглядає якраз грузинське населення цих територій. Протягом 90-х років Америка та Європа довгий час усіма засобами намагалися уникнути активної участі у конфлікті на Балканах, а коли вони були змушені направити своїх миротворців, то функція останніх полягала скоріше у захисті сербської меншини Косова, зовсім не в роздачі косоварам албанських паспортів. Західні країни протягом декількох довгих років за столом переговорів намагалися досягти згоди, не в останню чергу і з Росією, з приводу майбутнього провінції. Незалежність Косова постала на повістці дня тільки після того, коли ці переговори остаточно провалилися, знову ж таки – дякуючи позиції Росії.

На протилежність до цього, російські «миротворці» навіть не намагалися захищати грузинські меншини в Абхазії та Південній Осетії. Росія не зробила жодної спроби розпочати серйозні переговори щодо майбутнього цих спірних територій. Події, що відбулися після закінчення бойових дій, демонструють ще більший контраст. В 1999-му, після свого вимушеного втручання, західні країни дуже швидко перевели проблему на міжнародний рівень, підключивши ООН та запросивши міжнародних миротворців. Росіяни ж не тільки відмовились переводити конфлікт на міжнародний рівень, та досі незаконно окуповують частину безперечно грузинської території, вони пішли на визнання незалежності спірних територій всього лише через 3 тижні після початку конфлікту.

У російсько-грузинському конфлікті велика частини провини за те, що сталося лежить і на грузинському керівництві. Пан Саакашвілі не мав і не має права беззаперечно обіцяти у будь-якому разі повернути спірні території під контроль Грузії, і його рішення розпочати військову атаку на Південну Осетію під певним кутом зору можна кваліфікувати як злочинне. Проте жодна цивілізована країна не подарує Росії визнання назалежності Абхазії та Південної Осетії, бо це було б прямим заохочуванням агресора та створенням насправді дуже небезпечного прецеденту.

Причому цей прецедент міг би в майбутньому знайти своє застосування і в самій Росії. Чи багато років тому, Сергій Степашин, на той час прем'єр-міністр Російської Федерації, на телеекранах пригнічено вимовляв «ми можемо втратити Дагестан»? Сприяючи дезінтеграції Грузії зараз, Росія закладає міни вповільненої дії, які у майбутньому можуть привести до її власної дезінтеграції.

Події останніх декількох тижнів продемонстрували незрілість, агресивність та короткозорість російського керівництва. Розпаливши антизахідну пропаганду у підконтрольних ЗМІ російські керманичі забезпечили собі беззастережну підтримку серед російського населення, але при цьому відрізали собі всі шляхи назад. Тобто зараз можна прогнозувати щонайменше певний період дуже холодних відносин між Росією та країнами Заходу. За відсутністю співробітництва та західної підтримки Росії буде складніше подолати реальні виклики, що стоять перед нею: швидке скорочення населення, коротка середня тривалість життя, епідемії СНІДу та туберкульозу, велике майнове розшарування, старіння інфраструктури, піднесення Китаю тощо. В результаті нинішня уявна сила Росії досить скоро може перетворитися на фатальну слабкість.

Та наразі ця уявна сила викликає у кремлівських керманичів гостре відчуття зверхності по відношенню до інших колишніх радянських республік. Навіть Білорусь у нинішніх умовах з точки зору Кремля не є достатньо догідливою. Така поведінка російського керівництва практично не залишає Україні іншої можливості, окрім того, щоб шукати свій, але тепер вже однозначно інший шлях. Цим шляхом буде змушений іти будь-який український президент та уряд, якщо вони хоч трохи опікуватимуться національними інтересами. Свідомим українцям треба тільки прослідкувати, щоб претенденти на найвищі керівні посади в державі не розпродали ці інтереси ще по дорозі до своїх посад.

неділю, 24 серпня 2008 р.

Українські керманичі мають подумати про зміну інвестиційної стратегії

Економічне зростання, яке почалося в Україні у 2000 році, продовжується надшвидкими темпами і зараз. Ще десять років тому переважній більшості українців не вистачало грошей навіть на те, щоб належним чином прогодуватися і багато хто виживав тільки за рахунок присадибної ділянки. Але протягом останніх років багато з них змогли трохи краще одягнутися, придбати нові телевізор, пральну машину, чи навіть авто, майже кожен має мобільний телефон, деякі придбали чи будують собі нове житло. Найбагатші українці також збільшили свої статки більш ніж на порядок: ті хто володів власністю на один мільярд, зараз мають щонайменше десять. Незважаючи на очевидне зростання майнової нерівності можна впевнено казати, що економічне зростання останніх 8 років позитивно вплинуло на на всі прошарки суспільства. Згідно однієї приказки, популярної у фінансовому світі: морський приплив піднімає усі кораблі, незалежно від розміру.

При цьому більшість українців, сприймаючи покращення останніх років як щось самозрозуміле, і надалі скаржаться щодо свого майнового стану, найчастіше посилаючись на швидке зростання цін. Тим не менш, згідно даних Держкомстату, реальні наявні доходи населення в першому півріччі цього року зросли майже на 15% (!), що є дуже і дуже високим показником, особливо враховуючи, що економіка України за цей час виробила товарів та послуг тільки на 6 з лишком відсотків більше, ніж торік. Створюється враження, що багато українців, вередуючи щодо «нескінченних злиднів», насправді у своїх діях керуються очікуванням, що швидке зростання доходів продовжуватиметься і надалі нескінченно довго. Причому прості українці в цьому не поодинокі: схожими очікуваннями до останнього часу керувалися і найбагатші українці, і залежні від останніх українські політики. Інакше ми б не бачили такої жорсткої боротьби за за владу і власність протягом останніх місяців. Як приклади можна навести боротьбу за Одеський припортовий та Турбоатом, нафтогін Одеса-Броди, континентальний шельф тощо.

Але як і погода не може бути гарною вічно, так і соціально-економічний розвиток рідко обходиться без криз. Які дуже часто починаються з зовнішнього поштовху. Наразі наслідки подій в Грузії додали ще один великий політичний ризик до букету вже наявних економічних у вигляді світової фінансової кризи та подорожчання енергоносіїв (хоча останні з середини липня знову дещо подешевшали). Те, що український фондовий ринок з моменту свого пікового значення наприкінці минулого року ще до подій в Грузії втратив майже половину своєї вартості, а також стагнація ринку нерухомості протягом цього року, є сигналами того, що безупинне швидке зростання не є реальним. Події в Грузії породили новий надпотужний ризик – ризик втрати самої українській незалежності з найдраматичнішими і найруйнівнішими наслідками. На цьому фоні подальша боротьба без правил за свою частку ренти від потенційного майбутнього економічного зростання виглядає як бійка за найкращу каюту на Титаніку.

Висловлюючись все тим же фінансовим жаргоном, українським керманичам зараз слід дуже міцно замислитись над зміною своєї «інвестиційної стратегії»: зі стратегії швидкого нагромадження та захоплення нових активів до стратегії їхньою довготермінового збереження. Це значить – домовитись між собою за круглим столом про ненапад і гуртом вжити заходів для забезпечення державної безпеки та сталого зростання добробуту: розпочати державну політику толерантної дискусії та примирення між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, та нарешті провести вже давно усім відомі реформи в економіці та системі урядування. Якщо ж вони вкотре виявляться нездатними домовлятися та йти на компроміси, то може статися так, що через деякий час усім, що вони та їхні олігархічні спонсори так «тяжко нагромадили» за часи української незалежності, прийдеться ділитися з великий братом. «По-братски».

середу, 20 серпня 2008 р.

Президентська кампанія 2009 може суттєво відрізнятися від того, до чого зараз готуються головні претенденти

Інтернет має настільки великий вплив на цьогорічну президентську кампанію в Сполучених Штатах, що деякі видання пишуть про фундаментальні зміни у самому демократичному процесі. За червень місяць кампанія Барака Обами зібрала рекордні 52 млн. доларів внесків, 31 млн. з яких яких були у вигляді за американськими мірками дрібних сум: 200 доларів і менше. 1,3 млн. людей зареєструвалися на Facebook (сайт, якй став одним із зразків для наслідування для odnoklassniki.ru та vkontakte.ru) як активні прихильники пана Обами, його конкурент пан МакКейн, з 200 тис. прихильників, поки що відносно відстає. Обидва кандидати мають особисті «канали» на Youtube (найбільш популярний у світі сайт для обміну безкоштовним відео), через які розповсюджуються агітаційні відеоролики: як зроблені за замовлення кандидатів, так і добровільна творчість їхніх прихильників. У підсумку, на перемогу кожного з кандидатів окрім класичних штабів працюють сотні тисяч, чи навіть мільйони добровільних помічників. Ці люди працюють за ідею: охоче, активно і безкоштовно! І здебільшого якраз ці люди є тими самими дрібними, але дуже вагомими донорами кампанії.

А тепер подивимось на Україну і напрямки, за якими основні претенденти на президентську посаду почали працювати, щоб здобути перемогу: полювання за олігархічними спонсорами та спроби домогтися прихильності Москви. А для виборців вони за усталеною традицією готують: відірвані від реальності гарні гасла, красиву телевізійну рекламу та наглядну агітацію, підкуп, потоки компромату, фальшиві соцопитування. І все це за гроші олігархічних спонсорів. Тобто більшість гравців планують повтор київських виборів 2008, тільки у всеукраїнському масштабі: справжніми виборцями є найбагатші громадяни, які проплатять участь у процесі простого народу в якості статистів.

Україна звичайно не Америка. І вплив нових Інтернет-технологій на виборчій процес напевне не буде таким великим. Але коли Америка завдяки цим технологіям має шанс отримати президентом ще рік тому мало кому відомого Барака Обаму замість безсумнівної фаворитки Гіларі Клінтон, то в Україні цілком можливо розраховувати щонайменше на певні сюрпризи. Наприклад, що одному з сьогоднішніх фаворитів (чи фаворитці) шлях до другого туру перейде хтось, хто на сьогодні ніким не вважається серйозним суперником. Той, хто протягом наступних декількох місяців виробить амбіційну, цікаву та реалістичну програму і створить у своїй команді атмосферу для залучення розумних, активних та креативних.

неділю, 17 серпня 2008 р.

Дякуючи конфлікту між Росіює та Грузією Україна тепер має швидко визначатися

Протягом останнього тижня на Українській правді, а також в останньому номері Дзеркала тижня можна було прочитати велику кількість слушних статей та інтерв'ю, які аналізують конфлікт між Російською Федерацією та Грузією, а також роблять відповідні висновки для України. Підсумовуючи прочитане у цих, а також у інших західних та російських виданнях Ернст Рахаров зробив деякі власні висновки.

Президент Саакашвілі впевнено потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. В результаті Грузія втратила всі шанси повернути Південну Осетію та Абхазію, натомість отримавши загрозу власній державності на багато років наперед. Нинішня кремлівська влада отримала доречний зовнішній конфлікт та зручного ворога, які можна буде роками використовувати для відволікання уваги власних громадян від справжніх проблем всередині країни та власної некомпетентності у їх вирішенні.

Схоже, що з обох боків були злочини проти цивільного населення. Дуже добре, що кожна із сторін намагається розслідувати злочини іншої. Зараз це видається повною фантастикою, але тенденції останніх років дають дуже маленьку, але надію, що колись ми побачимо Володимира Путіна поруч з Михайлом Саакашвілі на (можливо одній і тій самій) лаві підсудних міжнародного трибуналу в Гаазі. Можливо такі тенденції змусять майбутніх лідерів країн двічі замислюватися перед тим як віддавати накази на застосування установок залпового вогню проти населених пунктів, чи на «зачистку території від представників агресора».

Росія вперше відкрито (і нахабно) порушила суверенітет незалежної держави-колишньої радянської республіки. Іншим 11 колишнім республікам, які не входять до НАТО та Євросоюзу, і особливо найнезалежнішій від усіх Україні, треба готуватися до того, що також їхня незалежність буде чимдалі частіше ігноруватися Кремлем. Якщо вони не вживуть адекватних заходів протидії.

Європейські медіа добре інформували про події. А от європейські політики виявили дуже небагато реального інтересу до них. Кавказ розташований надто далеко від Брюсселя. Якби не Америка, європейці цілком могли б вирішити віддати ситуацію повністю на відкуп Росії. Тільки активна позицію американської адміністрації змусила Францію та Німеччину якось реагувати на події. Таким чином українцям треба придумати, як і чим зацікавити Європу, але розраховувати на дієву підтримку поки що можна тільки від Америки.

Схоже, що військовий парад в Києві готувався не тільки як відповідь на «парад перемоги» у Москві 9 травня, а й виходячи із розвідданих про можливі провокації проти Грузії. Але чи є військовий парад адекватної відповіддю на поточні події? Можливо було б краще витратити кошти на проведення повноцінного військового навчання з відбиття масованої атаки штурмової авіації та великих бронетанкових сил?

Українські керманичі мають схаменутися: навіщо зараз правдами та неправдами захоплювати якесь майно для своїх олігархічних спонсорів, в той час як такі дії суттєво підвищують ризики, що через декілька років все одно прийде великий брат і забере все собі? Грузинська влада не є прикладом виваженості та організованості, але грузинська нація показала потужний приклад патріотичності та згуртованості. Які ще лиха повинні трапитися з Україною, щоб українські політики об'єдналися? Проте є надія, що події в Грузії наблизять прихід до влади в Україні наступного покоління політиків, які будуть менш запрограмовані на конфронтацію, як єдиний відомий їм спосіб ведення політичної боротьби.

«Багатство вибору» щодо можливих сценаріїв розвитку подій в Україні драматично звузилося і наразі навряд чи є суттєво ширшим за три варіанти описані в статті Олександра Сушка на Українській правді: членство в НАТО, політична капітуляція перед Кремлем, війна. Тому, особливо щоб уникнути останнього сценарію, в Україні треба починати толерантну дискусію щодо майбутнього країни. Враховуючи протилежність позицій, домінуючих на Сході та Заході країни, спочатку треба навчитись слухати опонента і погоджуватися не погоджуватися (від англійського agree to disagree). Потім – мистецтву знаходити компроміс. Адже найгірший компроміс буде кращим за війну.

У сучасному світі найголовніша боротьба розгортається в інформаційному просторі – за людські серця та уми. На пострадянському інформаційному просторі зараз домінують кремлівські політтехнологи. Тому на минулому тижні більшість українців отримували інформацію про події в Грузії через фільтр ФСБ. Дійсно, поки що складно протистояти добре організованій КГБ-шній пропаганді. Проте цей успіх є короткостроковим, бо базується на двох речах: домінуванні серед інформаційних каналів телебачення та некритичності більшості російських громадян до своєї нинішньої влади.

Ерснт Рахаров дотримується думки, що гегемонія телебачення добігає свого кінця. Вже в недалекому майбутньому розповсюдження швидкого доступу до Інтернету поховає «монополію на правду», яку поки що мають центральні російські телеканали. Ця конкуренція набагато ускладнить маніпулювання громадською думкою і відповідно призведе до зміни сьогоднішньої російської моделі врядування «влада в телевізорі».

З іншого боку зараз є багато передумов для поступового наростання критичних голосів всередині Росії. Можна досить впевнено стверджувати, що на російських кухнях панує атмосфера, далека від показової телевізійної одностайності. Цілком ймовірне деяке уповільнення зростання в економіці на фоні посилення кризових явищ виплесне цю критику на поверхню.

Більшість свідомих російських громадян не хоче ізоляції Росії від решти світу. При цьому вони є єдиною силою, здатною вплинути на російську владу та запобігти цій ізоляції.

Таким чином, перед Україною зараз стоїть завдання дожити до моменту, коли громадянська свідомість відродиться у Росії і дві країни зможуть перейти до мирного рівноправного співробітництва, не обтяженого колоніально-імперським минулим. На жаль, в сучасних умовах це «дожити» виглядає вже майже як надзавдання, бо якийсь час свідомим українцям доведеться боротися як за своє, так і за російське демократичне майбутнє. Та краще віддати всі сили чесній боротьбі за серця та уми аніж допустити криваву катастрофу.

неділю, 10 серпня 2008 р.

Якщо хліб – священний та стратегічний продукт, то чому навколо нього стільки корупції?

Хліб в Україні – традиційно більш ніж просто продукт харчування. Таке ставлення напевне є результатом впливу декількох факторів: Україна споконвіку є аграрною країною та одним із найбільших світових виробників збіжжя; пасторальна культура та домінуюча в Україні православна релігія має хліб у центрі своїх традицій і таїнств; а крім того, все ще живі покоління українців, які на своєму досвіді відчули голодомори радянських років. В результаті ще змалечку батьки привчають своїх дітей бережно ставитися до хліба, а політики всіх мастей кажуть, що хліб є найважливішим продуктом харчування і що ціни на нього мають бути предметом урядової турботи.

Зараз, коли в Україні закінчують збирати рекордний врожай зернових, український уряд намагається демонструвати запеклу боротьбу за виконання двох здавалося б взаємовиключних цілей: втримання високих закупівельних цін на зерно, та збереження низьких роздрібних цін на хліб. Кожен український уряд з одного боку хоче виглядати захисником інтересів селян, які заслуговують на те, щоб отримати справедливу ціну за результат своєї важкої праці, а з іншого – захисником інтересів простого, здебільшого малозабезпеченого, народу. І універсальним засобом вирішення цього двоєдиного завдання кожного разу виявляється гостра критика діяльності усіляких «посередників». Спочатку це зернотрейдери, які начебто використовуючи монопольну змову, змушують селян продавати врожай за безцінь, а потім це хлібокомбінати та торгівля, які встановлюють несправедливо високі націнки на хлібопродукти, таким чином підвищуючи ціну для кінцевого споживача. В результаті з року в рік, громадянам розповідають майже одні і ті самі «страшилки» про «зловредні» структури які безсоромно наживаються на хлібі під час його важкої подорожі «з лану до столу». Проте вже саме це щорічне повторення робить такі акції уряду чим далі менш переконливими.

Почнемо з зернотрейдерів. Українські посадовці і в цьому році кажуть, що майже весь український ринок контролюють 5-6 іноземні транснаціональні компанії, які шляхом картельної змови занижують закупівельні ціни. І для вирішення проблеми , за прикладом сусідньої Росії, пропонують створення державного трейдера та забезпечити йому домінуючу позицію на ринку. Ернст Рахаров не розуміє, яким чином ринок, на якому домінуватиме одна компанія буде більш конкурентним, ніж ринок, на якому працюють декілька? До того ж, Антимонопольний Комітет є урядовою структурою і його в Україні ще ніхто не скасовував: якщо є підозри у картельній змові – його завданням є цьому запобігти. З іншого боку «з об'єктивних причин» за майже 20 років незалежності в Україні так і не було створено систему аграрних бірж, які є основою успішної діяльності агропромислових галузей у країнах, які є найбільшими експортерами збіжжя в світі: США, Канаді та Австралії. Можливо тому, що на «безконтрольному» ринку більше не буде можливості збирати жирні «відкати»?

Що ж до хлібозаводів та торгівлі, то це здебільшого – приватні компанії. Якщо вони перебувають у монопольному становищі, яким зловживають, то цим питанням знову повинен опікуватись Антимонопольний Комітет. Ефективно, послідовно і, якщо можна, без зайвих гучних заяв. Та наразі здається, що ця установа, та й уряд взагалі, готові переслідувати тільки тих порушників, які свої «відкати» платять конкуруючим політичним силам.

В Ернста Рахарова є загальна версія того, що відбувається. Для того, щоб працювати на ринку зерна та хліба в Україні, треба отримати безліч усіляких дозволів, ліцензій та квот, видача яких контролюється урядовими структурами. От ці структури і займаються збором «посильних пожертв» з підприємців, які потім йдуть на нові авто, будинки, закордонні вояжі, передвиборчі кампанії тощо. Більше того, відповідні чиновники почасти є співвласниками цих комерційних підприємств. Також можна бути певним, що якщо десь дійсно існує монопольна змова, то її організаторами є якраз чиновники. «Державна підтримка» агропромислової галузі у сучасних українських реаліях також найчастіше означає, що керівник сільськогосподарського підприємства віддає у вигляді «відкату» половину суми допомоги чиновному «благодійнику», залишаючи іншу половину собі особисто. Усі механізми добре відпрацьовані, включаючи щорічну ритуальну телеекранну нищівну критику з боку найвищих урядовців – яка втім не призводить до жодних наслідків. Адже будь-які пропозиції реальних ринкових реформ рішуче відмітаються, бо не можна «святу» хлібну справу віддавати на відкуп «меркантильному» ринку.

Якщо ж подивитись, яким чином ситуація обстоїть в найбільш благополучних європейських країнах, то саме ринкове відношення до процесу виробництва хліба забезпечує добробут селян, та доступність хліба. Це не заважає більшості європейських країн мати свої особливі «національні» сорти хліба: довгі білі свіжі baguettes у Франції, акуратні м'які та безвкусні toasts в Британії, пахнучі оливковою олією panini в Італії, важкі темні цеглинки Vollkornbrot в Німеччині. Приклад останньої цікавий тим, що за різноманіттям сортів хліба, особливо темного, Німеччина напевне є чемпіоном світу, а популярність насамперед темних сортів чимось нагадує Україну. Проте є й істотна відмінність: німці менше приділяють уваги чисто ціні хліба і більше – співвідношенню ціни та якості. Тобто за добрий хліб із суміші різної муки, висівок та насіння вони згодні платити істотно більше, ніж за найдешевші сорти. При цьому навіть найдешевший хліб коштує приблизно 1,5 євро (трохи більше 10 грн.) за кг. Проте за якістю навіть він може легко посперечатися з пересічною хлібиною «українського», а середній дохід в Німеччині, що є в декілька разів вище середнього українського, дозволяє досить безболісно купувати більш дорогий хліб.

На жаль українських селян протягом останніх століть постійно оббирали та закріпачували, і вони майже не мають досвіду абсолютно вільного господарювання. Не дають їм вільно працювати та заробляти і в незалежній Україні. За роки спостереження за щорічними показовими «битвами за врожай» у Ернта Рахарова розвилося тверде переконання, що найбільшим шкідником на українських полях та в українських коморах є український уряд. Тому єдина порада, яку Ернст Рахаров може дати українським селянам, та тим, хто їм співчуває – не голосувати за ті політичні сили, які обіцяють їм перш за все «державну підтримку». Українським селянам, які призвичаїлися виживати у відверто несприятливих вітчизняних умовах, ніяка державна підтримка, яка до них все одно практично не доходить, здебільшого не потрібна. Їм потрібна всього навсього свобода: вільно працювати на своїй землі і вільно продавати вироблене продавцю, який запропонує найкращу ціну. Навіть якщо хліб при цьому і стане дещо більш дорогим, то тоді урядову увагу і ресурси краще направити не на загальне здешевлення хліба, а на адресну допомогу тим, для кого це подорожчання стане дійсно болісним.

неділю, 3 серпня 2008 р.

Європа без віз та принижень

На цьому тижні Ернст Рахаров поновлював Шенгенську візу. Справа в тім, що Швейцарія, в якій проживає Ернст Рахаров, формально все ще не є членом Шенгеської зони і приєднається до неї лише наприкінці цього року. А через те, що Шенгенську візу довіднедавна видавали щонайбільше на рік, то кожного року приходилося навідуватися до посольства однієї з країн-членів, як правило тієї, до якої намічалося наступне відрядження. Цього року це було посольство Німеччини в Берні.

Процедура отримання Шенгенських віз для Ернста Рахарова вже давно стала звичною, і й цього разу пройшла без особливих пригод. Єдиним «сюрпризом» виявилася необхідність доводити, що до обсягу медичної страховки входять також витрати на репатріацію, у випадку необхідності складного лікування, назад до Швейцарії. Ще роком раніше такої вимоги не було.

На запитання Ернста Рахарова, чому його медична страховка обов’язково має покривати витрати на репатріацію у той час, коли пересічні швейцарці, не маючи такого пункту в їхніх страхових полісах, тим не менш можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони, літній клерк посольства відповів, що у випадку з громадянами Швейцарії цей пункт врегульований через двосторонні угоди. І додав: «Якщо Ви хочете вільно подорожувати Європою, то Вам треба більше тиснути на український уряд, щоб він краще домовлявся з Євросоюзом, щоб він робив більше конкретних кроків із наближення України до Європи».

На перший погляд така порада виглядає абсурдною та трохи образливою, і в пам’яті спливають неприємні пригоди українських заробітчан в Німеччині, коли вони намагалися повернутися із сезонних робіт в Іспанії через німецьку територію. Але якщо спробувати без емоцій подивитися на ситуацію з різних боків, то стає зрозуміло, що саме на українських владних установах лежить основна частина відповідальності за нинішню ситуацію зі свободою пересування українськими громадянами територією європейських країн, а також за кроки, що треба зробити для покращення цією ситуації.

Певна рестриктивність насамперед західних європейців в міграційних і візових питаннях доволі зрозуміла: певні категорії імігрантів з деяких країн дійсно зловживали їхніми системами соціального захисту; населення в більшості країн стурбоване тим, що для них виглядає як неконтрольований потік мігрантів із відмінною культурою та релігією, побоюється «імпорту криміналітету» тощо.

До речі, треба визнати, що останнім часом схожі побоювання є не такими вже й далекими і для самих українців, які останнім часом спостерігають за швидким зростанням числа імігрантів, насамперед з країн Азії, у великих містах України. І при цьому реакція українських владних інституцій на наявну проблему є далеко не зразковою. На фоні недавніх висловлювань міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, ставлення до проблеми іміграції у країнах Західної Європи є скоріш більш ліберальним та толерантним.

Головне те, що вимоги європейців до країн, з якими вони погоджуються мати відкриті кордони, є чіткими і давно відомими. Схоже, що деякі з них, Україна зможе виконати тільки саме з європейською підтримкою, але в більшості випадків українська влада повинна нарешті тільки зорганізуватися та виконати свої домашні завдання.

Перш за все, треба забезпечити прозорість і подолати всі прояви корупції в питанні видачі українських проїзних документів, що засвідчують особу. До тих пір, поки буде загальновідомо, що в разі потреби можна «організувати» український закордонний паспорт навіть для Осами бін Ладена і скільки це коштуватиме, будь-яку людину, яка пред’являє такий документ будь-де у світі будуть вважати потенційним злочинцем. Схоже, що перші кроки на цьому шляху відомством Юрія Луценка вже зроблені. Але для подолання не дуже доброї репутації українських паспортів в Європі треба і надалі продукувати позитивні докази того, що зараз і наділі в цій сфері в Україні все є і буде чисто.

По-друге, український уряд повинен нарешті перейти від балачок до справ у царині проведення ліберальних реформ в економіці, які б дозволили українцям мати можливість отримати добру та достойно оплачувану роботу саме в Україні. Тоді привабливість заробітчанства за кордоном набагато знизиться, особливо у нелегальній його формі, яка спричиняє найбільше нарікань в європейських країнах. Зміст ліберальних реформ також давно відомий: спрощення дозвільних та реєстраційних процедур, реформа пенсійної системи та системи соціального захисту, реформа судової влади. В наявності є й великий досвід інших країн у проведенні таких реформ: від країн Балтії до Північної Африки до Чилі. В українських високопосадовців немає жодної причини, через яку вони не можуть провести ці реформи, крім них самих.

І нарешті останнім завданням, яке треба виконати, є наведення повного порядку на кордонах, насамперед на східних. Вони повинні перестати бути такими «дірявими», як сьогодні. Не треба боятися звинувачень деяких сил в сусідній Росії у будуванні «штучних бар’єрів між братськими народами». Насправді добросусідські відносини звичайно базуються на чіткому визнанні обома сторонами межі, за якою починається сусідська територія. І в цьому питанні, враховуючи дуже складну історію переговорів з Росією щодо делімітації та демаркації спільних кордонів, підтримка Євросоюзу була б дуже бажаною. Залучення на свій бік півмільярдної Європи у процесі розвязання конфліктних питань з 140-мільйонною Росією не залишило б останній шансів на подальше саботування процесу. При цьому найкращім аргументом для Євросоюзу на користь того, що Україна заслуговує на його підтримку, був би реальний поступ у вирішенні перших двох завдань.

Деякі українські спостерігачі кажуть, що відкриття кордонів для країн Заходу в односторонньому порядку було помилковим і зараз в України не залишилося козирів на переговорах з Євросоюзом, щоб вимагати свободи пересування для українських громадян. Ернст Рахаров не поділяє цього погляду. Адже Україна, як і будь-яка інша дуже молода держава має проблему «непізнавання» у світі: більшість людей складає для себе мапу світу коли вивчає географію в школі і, перебуваючи вже у зрілому віці, вони потребують певних стимулів для «вписування» в цю мапу додаткових новоутворених країн. Таким чином абсолютна більшість європейців до недавнього часу не могли сказати, де знаходиться Україна і скільки мешканців, хоча б приблизно, вона нараховує. І було б несправедливо звинувачувати європейців у невігластві. Наприклад, чи багато українців зможуть відповісти на подібні запитання щодо, скажімо Східного Тимору, чи навіть того ж таки Косова? Завдяки Помаранчевій революції пізнавання України в Європі значно покращилося. Та все ж таки найкраще люди запамятовують країни, які вони фізично відвідали і про які потім розповідають своїм друзям та знайомим. Маючи відкриті кордони для громадян із країн Заходу Україна має нагоду пригорнути до себе додаткову увагу, а разом із нею – додаткові надходження від туризму та інвестицій. Особливо на тлі все ще «зачиненої» Росії.

Українські громадяни заслуговують на право вільно пересуватися всією Європою. І відповідальність за те, щоб вони це право отримали, повністю лежить на українських правителях. Проте й нам, громадянам, не слід забувати, що чим жорсткіше ми вимагатимемо від владних установ захисту наших інтересів, тим швидше отримаємо необхідний результат. Кінець кінцем треба визнати певну слушність слів літнього клерка з німецького посольства в Берні.