неділя, 11 січня 2009 р.

Росія-Україна: -3:-2

«Мой дядя самых честных правил,
когда
не в шутку занемог,
Он
уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог...»

Александр Пушкин, «Евгений Онегин»

Бойові дії в російсько-українському «бойовику» під назвою «Битва за газ» продовжуються, незважаючи на те, що багатьом зовнішнім глядачам ці дії вже порядком набридли. А деяких навіть розлютили, особливо тих з Балканського регіону, хто з подивом для себе відкрив, що їм відводиться роль масовки чи навіть гарматного м'яса. Навряд чи велике задоволення відчувають у Чехії, що наразі головує в Євросоюзі, чий прем'єр Мірек Тополанек вимушений займатися човниковою умиротворяючою дипломатією, схожою на ту, якою займався французький президент під час серпневої російсько-грузинської війни, але з тією різницею, що принаймні в Москві його, на відміну від Ніколя Саркозі, надто серйозно не сприймають.

На цьому фоні деякі коментарі засобів масової інформації конфліктуючих сторін поступово починають нагадувати коментарі до запеклого спортивного змагання. Наприклад деякі українські ЗМІ з певною зловтіхою повідомляють, що Газпромові скоро нікуди буде дівати той газ який зараз не качається в Україну, а також про те, що в наявній ситуації він щоденно втрачає близько 120 млн. доларів виручки. Російські ж ЗМІ здебільшого не мають вигадувати нічого від себе – там роль головних коментаторів, як виглядає, взяло на себе найвище керівництво держави, представники якого, здається, не без задоволення повідомляють про великі складності, які має Україна внаслідок світової фінансово-економічної кризи, а також про те, що їхні співрозмовники в керівних органах країн Євросоюзу нібито визнали ненадійність України як транзитера російського природного газу.

Погрозлива риторика та дещо лиховісний тон росіян забезпечили українцям відносну симпатію в більшості світових ЗМІ, але навряд чи українцям є сенс з цього радіти. Бо загальний тон висвітлення газової кризи полягає в тому, що обидві країни є погано керованими і вимагають до себе підсиленої уваги як пацієнти, хворі на небезпечну заразливу хворобу.

Складається враження, що сторони розглядають цей конфлікт як гру з нульовою сумою. Тобто гру типу футболу, коли чим гіршою є становище твого супротивника, тим автоматично кращою є становище твоє. Цьому мабуть є своє історичне пояснення: такий погляд на речі домінував за радянських часів, коли будь-яка подія, яка була не на користь Америки автоматично вважалася доброю для Радянського Союзу.

Якщо так, то дуже шкода. Бо принципова різниця сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що Україна та Росія де-факто грають на одному і тому ж боці. Таким чином, намагаючись дошкулити один одному, обидві країни дуже відчутно втрачають. Репутацію та довіру. Натомість отримуючи славу перманентних траблмейкерів (troublemakerанг., той, хто створює проблеми). В результаті, як Євросоюз, так і решта світу робить висновок, що ці країни не є нормальними мешканцями світового «гуртожитку», а відтак їх краще обходити стороною. Така де-факто ізоляція – повна протилежність тому, чого наразі найбільше потребують і Україна, і Росія. Без активних жвавих контактів із зовнішнім світом – на політичному, економічному, туристичному, культурному рівнях – Україні та Росії не вдасться подолати велике відставання в конкурентноздатності не тільки від найбільш розвинених, а й від середньо-розвинених країн світу. У підсумку, рівень добробуту їхніх громадян знижуватиметься у порівнянні з більшістю країн світу.

Ернст Рахаров вважає, що вихід із цього конфлікту перш за все полягає в тому, щоб перестати вважати його грою з нульовою сумою, через розуміння того, що на відміну від такої гри, виграти в цьому конфлікті неможливо. Українська сторона не зможе довести всьому світові, що корупції в газовій сфері, та випадків, скажемо, не зовсім прозорих відборів російського газу із транзитного газопроводу, ніколи не існувало. Адже в Україні є щонайменше декілька досить заможних осіб, які в різні часи займалися газовим бізнесом і які не в змозі переконливо пояснити походження своїх немалих статків та розкішного способу життя. Російська ж сторона навряд чи колись зможе переконати світ, що так звані «українські крадіжки газу» відбувалися без відома, і найголовніше – без співучасті, декого із Росії, а також, що претензії Росії до України як цього разу, так і в попередні роки, мають виключно економічний характер, без жодного політичного контексту.

Політичний контекст, насамперед – внутрішньо-політичний – проглядається в діях обох сторін і, на думку Ернста Рахарова, він і є основним мотивом дій політиків з обох боків. Провідні керманичі в обох країнах зацікавлені в тому, щоб відвернути увагу своїх громадян від свого невміння належним чином підготувати свої країни до світової фінансово-економічної кризи та своєї некомпетентності у подоланні її наслідків. Тому добра «газова війна» з ілюзією можливої перемоги є для них дуже доречною.

При цьому політичне керівництво обох країн створювало передумови нинішньої «газової війни» протягом низки років. У випадку з Україною свою руку приклали як нинішня влада, так і опозиція. Намагання ж багатьох вищих політиків обох країн заробити на цій війні якісь політичні бали ще й дуже скидається на мародерство.

Для більшості ж громадян як України, так і Росії ця війна є дуже недоречною. Бо вони ніяким чином не виграють, навіть у випадку, якщо їхня країна здобуде ілюзію перемоги. А програли вони наразі дуже суттєво. Тому заради свого мирного та щасливого майбутнього під час наступних виборів громадяни України та Росії мають замислитись над тим, як обрати керівників, які допоможуть їм здобувати реальні перемоги.

Немає коментарів: