Показ дописів із міткою Українське суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українське суспільство. Показати всі дописи

понеділок, 21 жовтня 2013 р.

Епізод передостанній: Ми її втрачаємо…

Якщо українці хочуть стабільного майбутнього, їм краще про це подбати. Негайно.

Довго нічого не писав про Україну та перспективи української євроінтеграції, бо додати до вже сказаного в попередніх епізодах було майже нічого, навіть попри те, що розвиток ситуації в Україні мені і не надто подобався. Але при цьому все ж таки було враження, що попри гальмування реформ з боку керівництва України, український потяг, нехай повільно – через саботаж та несправності – але більш-менш впевнено рухається в бік Європи.

Проте сподівання на послідовність у діях українського президента вчергове не справдилися. Пан президент продовжує діяти так само ірраціонально, як і раніше. Наразі ця ірраціональність ставить під загрозу стабільність в Україні і робить катастрофічні сценарії все більш ймовірними. Тому я вирішив знову оприлюднити свою думку, тому що хотів би, щоб попри всі складнощі повсякденного життя, які не дозволяють планувати далеко наперед, українці все ж задуватися: «А чи можна довіряти власну долю, долю своїх дітей і долю своєї країни недалекій людині з купою фобій та ірраціональним мисленням? А якщо не можна, то що треба робити?»

Питання не стільки про асоціацію з ЄС, скільки про уникнення громадянської війни

Україна все ще є країною, що формується. І часто переживає при цьому свої міні-катаклізми. Здебільшого у питаннях мови, історії та цінностей. Перетворити черговий міні-катаклізм на справжній громадянський конфлікт може збіг кількох обставин, наприклад, проблеми в економіці, супроводжувані колапсом політики, а також зловживаннями так званих правоохоронних органів. І такий збіг обставин вже прозоро проглядається вже на початку 2015 року:

1. Вже зараз очевидно, що суттєвих позитивних змін в українській економіці до того часу не відбудеться. Причому незалежно від того, чи буде підписана угода про асоціацію з ЄС, чи угода про вступ в МС, або не буде підписано нічого взагалі. Просто часу для поліпшення інвестиційного клімату і «розгону» економіки залишилося надто мало, а такі гальмуючі фактори, як підірвані внаслідок деградації судової системи права власності і всеохоплююча корупція також нікуди не подінуться. Окрім того, до цих факторів додастся ще й зростання політичної нестабільності напередодні президентських виборів.

2. Також очевидно, що внаслідок фальсифікації цих виборів політична нестабільність дуже ймовірно перетвориться вже на повний колапс політики. Фальсифікація наразі виглядає неминучою, тому що жодна «вертикаль влади» організувати чесні вибори просто не здатна, «вертикаль влади» вміє їх тільки фальсифікувати і робить це навіть тоді, коли особливої потреби в цьому немає (для прикладу згадайте президентські вибори в Росії у 2012 році). Що ж говорити про ситуацію, коли без фальсифікацій чинний президент виграти вибори вже ніяк не може. В результаті в якийсь момент навесні 2015 року в Україні зникнуть навіть відносно легітимні центральні органи виконавчої влади через те, що легітимність цих органів не визнаватиме добра половина країни на чолі зі столицею.

3. Єдиним засобом втримати контроль, якщо відсутня легітимність, є використання сили. Щодо того, чи здатні нинішні українські деморалізовані «правоохоронні» органи дотримуватися законів, у автора ілюзій немає. Натомість є передчуття, що для гасіння спалахів громадянського протистояння в Україні, сусідня на Сході країна оперативно доправить свої цистерни з керосином…

На сьогодні чітко зрозуміло, що єдиною можливістю уникнути такого сценарію можна, провівши у 2015 відносно чесні президентські вибори. Не демонтувавши «вертикаль влади» зробити це буде неможливо. Єдина ж можливість демонтажу «вертикалі влади», з одночасним збереженням керованості, є поступове запровадження європейських за суттю інституцій, побудованих за принципом стримувань та противаг. Це можна зробити лише підписавши угоду про асоціацію з ЄС у листопаді. Звісно, це не призведе до моментальної появи в Україні європейських за якістю судів, рад народних депутатів, державних адміністрацій і т.д. – на це потрібен довгий час. Але вже саме підвищення впливу на Україну з боку центральних інституцій ЄС здатне зіграти велику стабілізуючу роль.

Справа далеко не в одній Тимошенко

У питанні перспективи підписання угоди про асоціацію з ЄС іноді може виникнути враження, що світ клином зійшовся на справі Юлії Тимошенко. І що ЄС, захопившись цією справою, махнув рукою на інші власні вимоги, що називалися в якості передумов для підписання угоди, наприклад, реформи виборчого законодавства, судової системи та прокуратури. Враховуючи ж, що постать Тимошенко викликає неоднозначні почуття, українці здебільшого не відчувають особистої зацікавленості в цій справі.

А дарма. Тому що справа Тимошенко з низки причин є найяскравішим індикатором євроінтеграційної придатності України.

Це тому, що більшість принципових реформ, проведення яких вимагає ЄС (як до речі, і українське громадянське суспільство), неможливо провести швидко. Адже більшість з них вимагає внесення змін до Конституції, або узгодження з Венеціанською комісією, або знаходження консенсусу з опозицією. Натомість вибіркове правосуддя є єдиною принциповою проблемою, швидке розв’язання якої технічно є цілком можливим. Для її рішення достатньо політичної волі одного лише Віктора Януковича.

Змусити Януковича до євроінтеграції може лише українська громада

Факт того, що пан Янукович цієї волі не виявляє, є красномовним доказом неприйняття ним європейських цінностей. Що в силу ірраціональності цієї людини напевне не повинно дивувати. Очевидно, що свою відданість цінностям правової держави пан президент демонструє і демонструватиме виключно на словах. До якихось дій у цьому напрямку він вдасться лише якщо не матиме іншого виходу.

Чи зможуть європейські політики поставити Януковича у таку безвихідь? Однозначно – ні. Тому що таке не вдалося навіть неперебірливому у засобах Володимиру Путіну.
Єдиним, хто має можливість змусити Януковича розблокувати євроінтеграцію і звільнити Тимошенко є українська громада. Тому що масових громадянських виступів Віктор Янукович боїться найбільше.

Та мовчазна більшість в Україні, яка хоче зближення з Європою (до якої належить і переважна більшість киян), має голосно заявити про свої інтереси. Заявити в позитивному ключі, виступаючи за європейські цінності в Україні, а не проти чогось. Зробити це необхідно просто тому, що через бездіяльність можна втратити дуже багато.

А що ж сам Віктор Янукович, спитаєте ви? Навіщо йому йти на якийсь крок, який скоріше за все вже зараз перекреслить його другий президентський термін? А тому, що легітимних шансів отримати цей термін пану Януковичу не залишили його та його команди некомпетентність та жадібність. У той час як нелегітимний шлях загрожує в кінці кінців втратою свободи або навіть життя.

Янукович, що захопився зловживанням президентською владою та самозбагаченням, не дослухатиметься ні до закликів європейських політиків, ні до погроз бутафорської української опозиції. Тільки громада, вийшовши на вулицю, може змусити президента грати за правилами. Навіть якщо це означає дуже болючий для Януковича перехід від стратегії максимізації статків до стратегії мінімізації збитків.

середу, 24 жовтня 2012 р.

А нам с тобою своє робити...

Добрих варіантів вибору ми українці цього разу не створили. Але це не привід опускати руки.

Давно вже не відчував такого депресивного настрою напередодні виборів в незалежній Україні. Напевне, з 1999 року, коли у другому турі президентських перегонів обирати доводилось поміж безнадійним Кучмою та безсоромним Симоненком.

На цих парламентських виборах спектр партійних списків звичайно ширший. Не кажучи вже про мажоритарників (щоправда закордонних українців цього вибору позбавили). Але все одно відчувається, що вибір в кінці кінців доведеться робити між поганим та гіршим.

І тим не менш, отримавши запрошення від українського посольства в Берні, я у неділю обов’язково поїду і проголосую. Тому що мені очевидно, що добрих варіантів вибору у тій ситуації, що склалася в Україні, бути і не могло. Тому головне, про що наразі йдеться – це збереження в принципі такої суспільної інституції як більш-менш конкурентні вибори. І якщо дивитися на ситуацію під цим кутом зору, то вибір таки з’являється.

Обирай конкуренцію!

Очевидно, що ні в якому разі не можна голосувати за Партію Регіонів та їхніх союзників комуністів. Ці дві структури наразі явно потерпають від «гострого запаморочення від успіхів». Найкращим виходом для них, заради поновлення адекватності, були б декілька років перебування в опозиції. Згадаємо лишень, як прогресували Регіони після приголомшуючої поразки у 2004 році.

Але про це годі і мріяти. Тому було б вже добре, аби ці двоє разом не отримали в Верховній Раді конституційної більшості. Тоді вони хоч якось рахуватимуться з більшою частиною країни, яка їх як не підтримувала, так і не підтримує…

Відтак залишаються три опозиційні сили.

Автор має надто широкий кругозір, щоб голосувати за Свободу.

УДАР є доволі прийнятним вибором. Але там, як відомо, все тримається на одному Віталію Кличку, а він надто новий у політиці, щоб можна було покластися на його бійцівські якості у цій сфері.

Тож залишається Об’єднана опозиція. Так, вони безладні, погано організовані, доволі корумповані та некомпетентні. Але як зазначав вище: в Україні сьогодні ніхто не грає у принципово кращий політичний футбол, тому обирати треба просто того, хто краще втримається на полі проти костоломів від провладних партій.

Чи могло бути краще?

Після того, як український народ під кінець правління «помаранчевих», не без допомоги недолугих політиків з обох боків, вирішив, що «краще порядок, який наведе сильна рука», шансів на суттєве покращення ситуації в країні вже не залишилося.

Президент Янукович просто виконав суспільний запит. І замість підвищення якості українських урядових інституцій – головної причини українських злиднів – він цю якість різко погіршив, зав’язавши ключові процеси прийняття рішень особисто на себе. В короткостроковому аспекті це дало ілюзію стабільності.

Але одночасно законсервованими виявились більшість вад української держави, а деякі з них, такі як корупція та монополізм в економіці, далі поглибилися. Все це на тлі несприятливої демографічної ситуації та все ще неконкурентної освіти. Тож очікувати на суттєве підвищення добробуту українських громадян, окрім хіба що сотні наближених до керівництва «сімей», наразі марно.

Проте більшість українців, схоже, цього поки що не усвідомило. Тому і продовжують очікувати від політиків обіцянок «покращення». Відповідальний державний діяч такою обіцянки у нинішній ситуації дати не зміг би. Тому і таких діячів серед кандидатів на нинішніх виборах практично немає.

Схоже, що українському суспільству просто треба трохи більше часу, щоб вивчити неприємний урок і зробити роботу над помилками пізніше. Треба тільки зробити так, щоб можливість такої роботи над помилками на якихсь наступних виборах залишалась відкритою. Тож чим конкурентніший результат на цих виборах, тим вище шанс, що і наступні також будуть конкурентними.

суботу, 21 січня 2012 р.

Як подолати режим Януковича?

Режим Януковича – кульмінація десятиріч цинічної брехні. Щоб подолати його, треба нарешті подивитись в очі гірким фактам.

Все більше людей в Україні розуміють брехливу та злодійську суть режиму Віктора Януковича. Вже і його колишні земляки на Сході України клянуть свого колишнього «лідера» останніми бранними словами.

А режиму хоч би хни!

Жоден з протестних рухів за останні два роки не прийняв загрозливих для керівництва країни масштабів. Жодна акція опозиції або громадянського суспільства не була підхоплена широкими масами. Жодний резонансний факт корупції на найвищих щаблях влади не викликав голосного обурення суспільства. Вся пара пішла «у свисток» тихого обурення по кухнях та лайливих коментарів на різноманітних форумах в Інтернеті.

Чому так? Те, що в аналогічній ситуації білоруський народ покірно боїться свого оголтілого диктатора – ще можна якось зрозуміти. Адже в Білорусі нічого іншого крім «совка» та «Луки» практично і не знали. А «Лука» править вже без малого два десятиріччя – тож призвичаїлися.

Проте Україна? Батьківщина чарівної Помаранчевої революції? І раптом «білорусизується» на очах?!!

Можливо відповідні спеціалісти пояснять соціально-психологічно-політологічні аспекти наявного феномену. Але автор, будучи прагматичним економістом-системним інженером, має свою версію. Яка йому здається дуже логічною.

Довгі десятиріччя системного накопичення боргів

Якщо з відстані подивитися на економічний розвиток України протягом останніх півсторіччя, то можна побачити, що нація протягом цього періоду жила, багато позичаючи у майбутніх поколінь. Просто накопичений борг здебільшого є не прямим, що обчислюється у грошових знаках і термінах погашення, а опосередкованим – у вигляді важких для виконання обіцянок.

Наочним прикладом є Чорнобиль. Здається, більшість людей сьогодні визнають що аварія на ЧАЕС була не прикрим нещасним випадком, а системною помилкою. Просто на надійній системі запобігання аваріям радянські будівничі станції зекономили. Про те, що подолання наслідків аварії може вимагати колосальних зусиль та коштів, воліли не думати – брехали самі собі, що «авось, небось и как-нибудь». І тільки згодом стало очевидно, у який гігантський рахунок вилилася їхня недбалість для наступних поколінь.

На цьому яскравому прикладі чітко видно, як системний самообман перетворюються на конкретний борг нації – необхідність для кожного українського уряду кожного року виділяти гроші на статтю видатків «Подолання наслідків аварії на ЧАЕС» (або схожі за змістом статті). Сумарно на це українська нація вже витратила щонайменше декілька десятків відсотків річного ВВП. Тобто суму, порівняну з нинішнім сукупним прямим державним боргом України.

На жаль, Чорнобиль – далеко не єдиний випадок прихованого «делегування» зобов’язань зі сплати за рахунками майбутнім поколінням. Були (а подекуди і залишаються) ще понадмірні озброєння, що Україна успадкувала від СРСР, утилізація яких є недешевою справою. Є фінансові наслідки безглуздої кампанії в Афганістані – необхідність бюджетної допомоги інвалідам-афганцям. Ще є численні випадки варварського ставлення до оточуючого середовища, що вимагають численних рекультивацій, дезактивацій тощо, рахунки за які доведеться оплачувати ще багатьом прийдешнім поколінням українців. Нарешті є пенсійна система, створена тоді, коли на одного пенсіонера припадало 3-4 і більше працюючих, і яка не передбачала можливості демографічного спаду. Тож з часом виявилось, що пенсіонери є, зобов’язання перед ними – також, а джерела фінансування цих зобов’язань вичерпались.

...і системної культивації брехні

Зараз здається нарешті настав час усі ці боргові зобов’язання визнавати і вчитися жити у межах своїх можливостей. При цьому покращувати життя лише за рахунок створення нових можливостей, тобто проведення реформ, а не за рахунок обкрадання наступних поколінь. Та все ніяк не складеться.

Чому?

Тому що найгірше, що Радянській Союз залишив Україні по собі у спадок – це звичка цинічно брехати. Живучі переважно за принципом «після нас – хоч потоп!», СРСР на противагу цьому усіляко культивував ідеологію «моральної вищості». Причому робив це настільки наполегливо, що під кінець більшість населення великої країни, незалежно від суспільного походження, так чи інакше знаходилася під впливом цієї пропаганди. Майже всі ми набули здатності не соромлячись брехати, виправдуючи нашу брехню якоюсь великою метою.

Таким чином ми позбавились можливості критично мислити і потрапили у «наркозалежність» від брехні. Тому коли Радянський Союз розсипався через те, що його брехня стала аж надто неадекватною, відновити критичне мислення ми не змогли. А натомість ми почали шукати нову брехню, у яку на якийсь час можна було знову повірити.

Тож ми повірили, що Україна – найбагатша з республік СРСР і автоматично заживе краще, просто позбавившись решти «ледачих нахлібників».

Ми вирішили, що Україна є географічним центром Європи і має величезний транзитний потенціал. І що самі по собі ці факти нададуть нам величезні переваги перед іншими країнами.

Ми також повірили у те, що маємо надзвичайно потужну і дуже затребувану у світі авіакосмічну або агропромислову галузь.

Нарешті багато хто в Україні повірив навіть обіцянці кандидата в президенти В. Януковича «покращити життя вже сьогодні», знайшовши гроші на пенсії «у тумбочці».

Режим Януковича – логічний результат важкої «наркозалежності» від брехні

В результаті такого «життя у брехні» ключових реформ ми не провели, тобто нових можливостей не створили. Відповідно якість життя нинішніх поколінь не покращилася, а борги прийдешніх поколінь ще більше зросли.

Єдиний позитивний наслідок пережитого: тривалість життя кожної наступної брехні стає все коротшою – українці нарешті таки втомилися розчаровуватися.
Внаслідок цього Віктор Янукович, вигравши за допомогою брехні президентські вибори, одразу після них постав перед дилемою:

А. Покаятися за всю попередню брехню та почати «з чистої сторінки» реформувати країну.

В. Зробити так, щоб ніхто не зміг з нього за ту брехню по-справжньому спитати.

Очевидно, що пан Янукович не вагаючись вибрав варіант В. І все, що його режим наразі робить, згортаючи демократію та громадянські свободи, продиктоване логікою цього рішення.

Очевидно також, що для справжньої опозиції залишається лише варіант А.

Проте на жаль всі ті політичні сили, які на звання справжньої опозиції вже довгий час претендують, але ніяк нею не стануть, на варіант А ніяк не наважаться. Бо самі у минулому грішили брехнею і бояться її зрікатися не менше, ніж партія влади. Відтак вони вперто шукають якийсь новий варіант С: якусь нову чудову брехню, у яку нація може ще на якийсь час повірити.

Та на досаду несправжньої опозиції, громадянське суспільство ці її ганебні пошуки підтримує дуже кволо. А без широкої підтримки громадянського суспільства будь-які масштабні протестні акції неможливі.

Таким чином маємо пояснення сумному феномену «білорусизації» України:
1) влада не має наміру визнавати свою попередню брехню, тому «закручує гайки»;
2) псевдо-опозиція апелює до суспільства, але також не хоче визнавати свою попередню брехню;
3) громадянське суспільство більше не хоче підтримувати брехню, тому псевдо-опозицію воно не підтримує, а для самостійного виходу на сцену воно поки що є недостатньо організованим.

Вихід – у створенні справжньої опозиції

Україні необхідна справжня опозиція. Тобто така, яка наважиться пояснити громадянам факти, якими б неприємними вони не були. А потім по кожній нагальній суспільній проблемі вона відверто пояснить варіанти її вирішення і запропонує план реалізації того з них, який на її погляд є найкращим.

Ось приклади нагальних проблем, відверта дискусія щодо яких в Україні вже більш ніж на часі:

1. Визначення ціни на газ для різних категорій споживачів
Чи мають ціни на газ для певних категорій споживачів (наприклад, населення) і надалі субсидіюватися? У скільки реально (економічні і політично) обходиться нинішня субсидія? Які переваги і недоліки такої системи соціального захисту? Які є альтернативи субсидіюванню? Чи не краще було б запровадити єдину шкалу цін для всіх споживачів, а натомість підняти рентні платежі для внутрішніх видобувачів газу і за рахунок цього підвищити прямі грошові субсидії малозабезпеченим?

2. Пенсійне забезпечення
Тут почати треба з визнання брутального, але факту, що в Україні кількість різноманітних пенсіонерів у порівнянні з кількістю працюючих є однією з найвищих в світі. Факт також у тому, що сьогоднішні понад 35-відсоткові пенсійні відрахування у порівнянні з іншими країнами – драконівські. Тому як зробити так, щоб молодим та працездатним було вигідно залишатися в Україні і народжувати дітей? Чи не треба для цього дещо знизити 35-відсоткову ренту, яку вони сьогодні вимушені платити літнім поколінням? Так, для цього літнім доведеться попрацювати дещо довше. Але невже вони за жодних умов не погодяться на це? Чи таки погодяться, коли зрозуміють, що це їхня пожертва на користь власних онуків?

3. Медичне забезпечення
Тут напевне треба визнати аж три брутальних факти. Перший: що українська система божевільно дорога і страшенно неефективна. Другий: що безкоштовного медичного обслуговування не буває. Третій: що ідеальних систем цього обслуговування в світі також немає. Тому що у медичній сфері присутній феномен «асиметричної інформації»: лікар майже завжди знає більше за пацієнта. Але конкуренція між лікарями та професійні посередники (медичні каси), які також конкурують між собою, можуть суттєво зарадити зловживанням лікарями своєю інформаційною перевагою. Ті системи в інших країнах, які вважаються кращими за українську, використовують такі механізми. Тож давайте подискутуємо план запровадження найкращого світового досвіду у нас?

4. Купівля-продаж землі
Якщо земля має продаватися – тоді як створити прозорі механізми зміни її власника? Не має продаватися – тоді як забезпечити на ній ефективного власника і убезпечити її від зловживань чиновників.

І так далі. Щодо системи урядування, корупції, пільг, судової системи, правоохоронних органів, освіти, урядового втручання в економіку, приватизації тощо.

Хтось зауважить: автор пропонує право-ліберальні підходи, які в Україні не спрацюють. Але на погляд автора, докази говорять про протилежне. Адже по-перше, це якраз брехливо-популістський підхід, який наразі демонструє в Україні свою повну недієздатність. А по-друге, є досвід європейських країн, де всупереч інтуїції, під час боргової кризи останніх років практично на кожних виборах перемагають якраз праві партії, більш схильні до того, щоб наводити виборцям брутальні факти та прописувати гіркі ліки.

Якщо нинішня несправжня українська опозиція не розгледить трендів, які нині домінують на європейському континенті (причому – включно з Росією!), тоді громадянське суспільство має самостійно створити справжню опозицію.

Але щось підказує авторові, що зустрічний рух хоча б частини нинішньої опозиції та громадянського суспільства незабаром розпочнеться. Коли дискусія починатиметься не з брехні, а з брутальних фактів, і будуватиметься на принципах максимальної відкритості та прозорості, позитивний результат не змусить на себе чекати.

І тоді виявиться, що поборювати режим Януковича насправді і не треба – він сам дуже швидко згине, як брехня на сонці.

неділю, 4 грудня 2011 р.

Чорні ради як початок антикорупційної революції

Та партія, яка першою в Україні проведе праймеріз, зробить перший важливий крок в подоланні корупції. І автоматично отримає перевагу над іншими партіями.

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2011 рік. В ньому Україна посіла 152 місце поміж 183 країн, охоплених дослідженням, навіть позаду Росії та Білорусі. Рік тому Україна ще перебувала на 134 місці серед 178 країн.

Відтак вже зараз можна констатувати, що попри антикорупційну риторику, антикорупційна політика президента Януковича досягла протилежного результату. І найгірше в цій ситуації те, що цей результат був цілком прогнозованим.

Прогнозованим тому, що відновивши «вертикаль влади» пан Янукович суттєво обмежив політичну конкуренцію в країні, що дало змогу монополізованій «вертикалі» різко підняти ставки «корупційного податку», який вона екстрагує із економічно-активної частини суспільства. І навряд чи гучні, але безсистемні, арешти, такі як арешт цього тижня голови державної служби зайнятості Володимира Галицького, здатні суттєво змінити ситуацію. Для лікування цієї хронічної хвороби потрібні більш дієві ліки.

Все починалося із закритості та страху програти

Всі ми, починаючи зі школи, привчалися до закритості:

· остерігайся казати все, що думаєш;

· не задавай зайвих питань, адже цим ти демонструєш, який ти дурний;

· не поспішай виказувати свою згоду, або незгоду – а то мало чи що;

· прочитай з папірця, бо виступаючи вільно можна оговоритися чи наговорити дурниць.

В результаті десятиріч культивування «непублічних» невігласів, чи слід дивуватися, що в Україні дуже мало людей, здатних сформулювати свою думку і конструктивно домовлятися з іншими, тобто мають якості, життєво необхідні для урядування в сучасному суспільстві?

Ми також намагалися усіляко обмежити можливість будь-якого програшу, який завжди можливий у чесній боротьбі, шляхом уникання цієї боротьби як такої:

· запобігти отриманню низької оцінки на іспиті шляхом списування, або підкупу викладача;

· уникати уроків фізкультури – щоб ніхто не побачив, які ми немічні;

· сфальсифікувати результати голосування на творчому конкурсі на користь своєї дитини;

· не шукати роботу на ринку праці, намагаючись «влаштуватись» «по-блату».

В результаті чи слід дивуватися, що українці, як нація, дуже рідко виграють? Адже для того, щоб виграти, треба грати і інколи програвати, а не уникати гри як такої.

Тому розраховувати на стале покращення ситуації в Україні можна лише тоді, коли українці навчаться бути відкритими та полюблять змагальність.

Проведи праймеріз – здивуй країну!

Після того, як владна та дві опозиційні партії в парламенті вирішили «розписати пулю на трьох» і змовилися прийняти нову редакцію закону про вибори, яка обмежує можливості всіх інших партій, останнім не залишається нічого іншого, як спробувати чимось позитивно здивувати країну.

Таким сюрпризом могло б стати формування як партійних списків, так і висування кандидатів на мажоритарних округах за результатами відкритих праймеріз, або попередніх виборів, або чорних рад, як їх колись називали у козацькі часи. Більше того, автор переконаний, що такий механізм – єдиний з усіх, що має шанси на успіх.

Адже очевидно, що для подолання 5% прохідного бар’єру позапарламентським опозиційним партіям доведеться об’єднуватись. Єдиною можливістю досягти цього об’єднання на практиці є створення легітимного механізму узгодження спільних кандидатів як у списку, так і на мажоритарних округах. Забезпечити ж легітимність можна лише шляхом безпрецедентної відкритості. А визначити сильного кандидата, спроможного перемогти провладного кандидата на окрузі можна лише за результатами чесного змагання.

Таким чином, поєднавши в одному процесі відкритість та змагальність, позапарламентські опозиціонери мають можливість не тільки отримати велике представництво в новій Верховній Раді, а й стати законодавцем нової політичної культури в країні.

У цьому світлі дуже відрадно, що наприклад Віталій Кличко в своєму інтерв’ю цього тижня твердо висловився за проведення виборів за відкритими списками. Але пану Віталію та його політичній силі зовсім не обов’язково чекати, коли в Україні приймуть відповідний закон. Адже будь-яка партія завжди може добровільно запровадити всередині себе відкритий і змагальний механізм висування кандидатів на вибори.

І попри очевидні великі організаційні складнощі проведення праймеріз вперше в Україні, той хто на це наважиться, цілком заслуговуватиме на славу творця антикорупційної революції. А можливо й навіть батька нової української нації.

неділю, 20 листопада 2011 р.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.

середу, 12 січня 2011 р.

Епоха звільнення від ілюзій

Українська влада жахлива. Проте демократично обрана і цілком заслужена. Щоб її змінити треба позбавитися багатьох ілюзій.

Автор взяв довгу паузу в написанні своїх оповідей. Головна причина – авторові важко було вигадати щось інше, ніж жорстку критику дій української владної команди на чолі з Віктором Януковичем. А такої критики на шпальтах більшості українських незалежних Інтернет-видань, таких як Українська правда та Дзеркало тижня і без того було багато. З задоволенням відмічаючи багато прикладів, коли критика, що висловлювалася, була конструктивною, доречною та неемоційною, автор в той же час вагався з тим, щоб щось додати і від себе.

Далися взнаки і певна розгубленість автора через безпрецедентну нахабність поведінки донецького «бульдозера», а також і усвідомлення того, що більшості українських громадян, в тому числі і багатьом виборцям Віктора Януковича, ситуація також є добре зрозумілою і без сторонніх коментарів.

І все ж таки, намагаючись дати оцінку епосі, яка розпочалася в Україні, автор має розпочати з переліку головних недоліків владної команди, з якою Україна увійде у третє десятиріччя своєї незалежності.

Недемократичність, непрофесійність, псевдо-реформаторство

Український президент грізно говорить про боротьбу з корупцією. І при цьому відверто корупційним шляхом зводить собі непристойно дорогі маєтки, а також відтерміновує прийняття антикорупційних законів. Президент також урочисто обіцяє прийняти революційний закон «Про доступ до публічної інформації» в той час, як його соратники в парламенті саботують голосування за відповідний законопроект.

Українська правляча верхівка не втрачає жодної можливості гучно заявити про намір інтегруватися в демократичну Європу. Але при цьому на високі посади призначаються справжні «могильщики» демократії, такі як Андрій Клюєв, Валерій Хорошковський та Дмитро Табачник, антидемократична діяльність яких, здається, ніким не контролюється. В результаті мало хто в Європі вірить у щирість заяв українських високопосадовців про прагнення до євроінтеграції.

Справжня агонія з присутністю представника України на врученні Нобелевської премії миру китайському дисидентові ще раз доводить, що владна команда не має стійкої уяви про перспективу цивілізаційної приналежності країни. Обрана нею зовнішньополітична тактика може бути описана як: «чекаємо кращого нареченого: підлабузничаємо до усіх, але утримуємось від чітких відповідей». Тож вже зараз можна прогнозувати, що сумнозвісна «втома від України» серед сильних цього світу триватиме і надалі.

Розпочата президентом якось посеред ночі адміністративна реформа створює стійке враження бюрократичної імітації бурхливої діяльності. Анонсований намір звільнити третину співробітників міліції виглядає закамуфльованим інструментом змусити будь-якого міліціонера гостро перейматися своїм майбутнім, а відтак – лояльніше ставитися до виконання наказів, нехай навіть незаконних.

Нарешті, чинна партія влади називається Партією Регіонів, але замість децентралізації влади на користь регіонів відбувається її гіперцентралізація.

План А: От-от покращиться світова кон'юнктура на метал – і можна звітувати про «наведення ладу в економіці»... Не покращилася

Економічні ж реформи, які президент Янукович гучно анонсував в червні минулого року, поки що очевидно пробуксовують. Взявшись за реформу податкового законодавства, «команда професіоналів» беззаперечно домоглася лише одного – що заяви про їхній професіоналізм з іронією сприймають вже навіть їхні прибічники.

Підготовка пенсійної реформи запам'яталася лише завзятою грою в «мовчанку», до якої долучилися практично всі високопосадовці, за виключеннями Сергія Тігіпка, який спорадично відчайдушно брав на себе роль «поганого поліцейського». В результаті виглядав він скоріше «некомпетентним поліцейським». Не тому, що його заяви були недостатньо провокативні, а через те, що вони були непослідовні.

Прем'єр-міністр Микола Азаров ледь не голосніше за всіх критикує руйнівний популізм попередньої влади, звинувачуючи її в усіх негараздах, які сьогодні переживає країна. Проте важко сприймати ці слова без іронії, адже саме пан Азаров, обіймаючи рік тому посаду прем'єр-міністра в опозиційному уряді, всупереч тодішній владі успішно проштовхнув передвиборчо-популістський закон «Про підвищення соціальних стандартів». (А півроку потому, в офіційному зверненні до Міжнародного валютного фонду з проханням поновити кредитування України, пан Азаров тихцем визнав, що виконання цього закону в 2010 році коштуватиме українській економіці більше ніж 4% її валового внутрішнього продукту.)

Схоже, що фортуна розбестила Віктора Януковича. До цього кожного разу, як він приходив до влади, в світі хутко починали зростати ціни на метал – головну категорію українського експорту. Але цього разу фортуна закомизилася – як і прогнозував автор, світова кон'юнктура на метал цього разу більше не була (і напевне й надалі не буде) аж надто поблажливою до політика Януковича. Проте пробачати зраду Віктор Федорович не звик, тож він взявся мститися фортуні... катуючи своїх опонентів та критиків.

План Б: Не програвати ж тупо вибори – «закручуємо гайки»...

Святих в Україні немає, тим більше серед українських політиків. Законослухняних в Україні також небагато, бо суперечливість українського законодавства означає, що якщо уникнеш порушення одного закону – обов'язково порушиш інший. Особливо, якщо працюєш на високій посаді.

Відтак справжня боротьба з корупцією мала б починатися з усунення її першопричин: тих самих численних протиріч в законодавстві, а також між законодавством та реально усталеною практикою. Ну і звичайно ж – зі збільшення рівня прозорості на всіх гілках та рівнях державного управління. І тільки після цього мала б відбутися інституціоналізація безвиняткового і невідворотного покарання за корупційні діяння.

Отже коли серед головних переслідуваних за корупцію виявляються винятково представники опозиції, яким до того ж висуваються за українськими мірками сміхотворні звинувачення, але при цьому прокуратура та суди під час розслідування демонструють небачену моторність – очевидні усі ознаки вибіркового застосування правосуддя, тобто політичних репресій.

Це враження тільки підсилюється, коли різко активізується діяльність каральних органів уряду – прокуратури, СБУ, міліції (назвати ці установи правоохоронними в сучасних українських реаліях язик не повертається) – відносно людей з активною громадянською позицією: журналістів, організаторів протестних виступів, громадських діячів, блоггерів. Констатуючи свою непопулярність в середовищі громадянського суспільства, уряд Януковича розпочав неофіційну кампанію з його пригноблення.

Підсумовуючи, політику нинішнього українського керівництва по відношенню до суспільства можна сформулювати так: «У своїх обіцянках під час виборів ми вас брутально обдурили, але тепер ми не допустимо того, щоб ви з нас спитали за ту брехню».

Засуджуючи цинізм такої політики, автор тим не менш не схильний покладати всю відповідальність за неї виключно на Януковича та його переважно донецьких соратників. Свою лепту очевидно внесло і українське суспільство: не визнаючи неприємних фактів і вимагаючи втілення нездійсненних ілюзій. І донині цим ілюзіям продовжує потурати більшість нинішньої опозиції, певною мірою провокуючи таким чином політичні репресії проти себе.

Плата за нереалістичні забаганки

Вже рік тому, а то й раніше, багатьом прагматично мислячим громадянам України були очевидними брутальні факти на кшталт:

  • що ціни на газ для населення необхідно підвищувати (забезпечивши при цьому соціальний захист найбідніших);
  • що пенсійний вік (принаймні для жінок) необхідно підвищувати;
  • що медицина ніколи насправді не буває безкоштовною, тож вона дешевша, коли відверто платна;
  • що комунальне господарство остаточно зникне за умови, коли за комунальні послуги можна взагалі не платити і при цьому із боржниками за законом не можна нічого вдіяти;
  • що не можна одночасно мати і дешевий для всіх хліб, і заможних селян...

Але для більшості громадян, такі речі хоча і навряд чи виглядають відвертим нонсенсом, але викликають переляк, і тому свідомо не сприймаються. Отже великою мірою, нинішня ситуація в Україні є закономірною: урядова команда під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) іноді, нехай і незграбно, справді робить те, що дійсно потрібно робити але при цьому мститься тим, хто наважується спитати з неї про відповідальність за минулу багаторічну брехню, а також про сьогоденні небездоганні діяння. В результаті в країні встановлюється авторитаризм.

Якби більшість українських громадян погодилась з існуванням неприємних фактів, подібних до вищезгаданих, то під час минулорічних президентських виборів вона б змогла поставити кандидатам правильні запитання і змусила б їх відмовитися від більшості своїх популістських гасел.

Поінформованій же меншості давно вже було очевидно, що передумов для значного покращення економічної ситуації в Україні бракує через дуже несприятливу демографічну ситуацію, низьку конкурентоспроможність, велику зарегульованість та корупцію, низький рівень суспільного капіталу та якості інституцій, а також різке погіршення умов зовнішньої торгівлі. За таких умов ніхто не здатний був забезпечити негайне покращення економічного стану більшості населення, зате практично гарантованим було його погіршення. Тож найкращою обіцянкою, яку громадяни мали б вимагати від кандидатів, була б обіцянка глибоких реформ. Звичайно ж – з перспективою кращого життя, але в більш віддаленому майбутньому.

Проте більшість громадян цього не вимагала – поінформовані не змогли донести свою думку, а більшість не змогла її почути.

Відтак більшість громадян традиційно для себе вирішила зробити вигляд, що повірила популістським обіцянкам провідних кандидатів в президенти, не піддаючи ці обіцянки належній критиці. Поінформована ж меншість (до яких відноситься і автор), котра не хотіла своїм голосом підтримувати популізм, у відчаї проголосувала «проти всіх».

В результаті постала атмосфера певної недовіри між «поінформованою меншістю» та «наляканою більшістю». Не маючи кращих альтернатив, розгублене суспільство, вручило свою долю Януковичу та його некомпетентній, але гонорливій команді. Яка цим гонором намагається маскувати власну некомпетентність і переляк, що колись таки і їм доведеться нести відповідальність. Прагнення уникнути цієї відповідальності, разом з відсутністю суттєвого опору з боку суспільства, схоже і стало головним двигуном захоплення Януковичем безроздільної влади в країні.

Сподіваймося на краще, але готуймося до гіршого...

Всередині країни пан Янукович практично більше ні від кого не залежить і нікому не підзвітний. В цьому сенсі доводиться вітати факт залежності уряду Януковича від МВФ – наразі це останній реальний стримуючий фактор, який обмежує абсолютну владу президента. Але годі розраховувати, що МВФ стримає Януковича від дурниць, яких той цілком може наробити у внутрішній або гуманітарній політиці.

Намагаючись зберегти ядро свого електорату – здебільшого проросійськи налаштованих збіднілих мешканців Півдня та Сходу України – Віктор Янукович навряд чи стримуватиме найбільш одіозних представників свого оточення від своїх кроків, що провокуватимуть невдоволення більшості населення Західних, а також Центральних областей України. Тоді від активістів громадянського суспільства з усіх регіонів України знадобиться все їх уміння, щоб зберігти поміркований діалог між регіонами і не допустити ескалації «кампаній ненависті».

Напевне про всяк випадок слід також готуватися і до «антиєвропейської істерії», яку може почати розпалювати чільний уряд, якщо підписання ключових угод з Євросоюзом про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим виявиться заблокованим в тому числі і через небажання європейських країн надавати внутрішньополітичні козирі недемократичному українському режимові.

Цікавої перспективи набуває й майбутній чемпіонат Європи з футболу. Хтось може собі уявити, що буде, якщо, наприклад, голландські вболівальники приїдуть в Україну не тільки з символікою своєї команди, а й з транспарантом на кшталт: «Свободу політв'язням України!»? Скоріше за все, до цього не дійде, бо якщо згортання демократії в Україні відбуватиметься такими темпами, як сьогодні, Євро 2012 в Україні в кінці кінців так і не відбудеться. Але втратити «Євро» ця урядова команда також не може собі дозволити, тож напевне на напрямку згортання демократії вони через деякий час збавлять обороти.

Отже до повного згортання демократії в Україні, щонайменше протягом наступних півтора року, скоріше за все не дійде. Натомість, скоріше за все, відбуватиметься вже доволі знайоме з новітньої української історії шарахання уряду Януковича, який намагатиметься «нащупати» таку міру антидемократичності, яку більш-менш безболісно «проковтне» Європа. І все це на тлі епізодів «палкої братньої любові» (та такої ж самої ненависті), які час від часу наставатимуть у стосунках з сусідньою Росією, яка, схоже, вступає у власний період політичної нестабільності, пов'язаний з наступними президентськими виборами, а також з наростаючим невдоволенням населення ситуацією в країні.

Новорічні побажання

Минулого року ми з неприємним здивуванням побачили, як швидко можна згортати демократію в Україні. Цього року ми скоріше за все матимемо можливість пересвідчитися, що це згортання все-таки матиме свої межі. І тим не менш, українська демократія ніколи не буде справжньою, допоки громадяни України боятимуться визнати факти про ситуацію в країні. Президент Янукович – це водночас і політичне непорозуміння, і політична закономірність, спричинена саме страхом перед фактами.

Тому було б дуже добре, якби українське громадянське суспільство під час періоду «напівдемократії», який скоріше за все протриватиме в Україні ще деякий час, змогло вперше за історію незалежної України створити прообрази політичних сил, які були б здатні визнавати і пояснювати народові навіть брутальні факти.

Для прикладу, новітні політичні сили мають бути здатними пояснити своїм виборцям необхідність підвищення цін на газ для населення та пенсійного віку. Вони мають бути здатними розробити таку програму економічних реформ і пояснити її так, щоб більшість суспільства з нею погодилася і взялася активно підтримувати. Тільки коли буде закладено основу для підтримки виборцями і не дуже приємних заходів, можна буде говорити про справжню демократію, якої в Україні поки що ніколи не було.

До тих же пір, поки такі політичні сили не з'являться, Янукович та оточення відчуватимуть свою безальтернативність та моральне право «закручувати гайки», не зустрічаючи на цьому шляху суттєвого опору. Натомість, як тільки суспільство створить якісно інший політичний рух – мережевого типу і на засадах відкритої конкуренції – нинішнє керівництво країни швидко збере речі і кудись поїде.

Дехто в Україні все ще вважає, що вся проблема – виключно в керівництві країни, яке треба змінити на «нормальне», і все налагодиться. Але коли подивишся брутальним фактам в очі, розумієш, що для подолання тих проблем, що стоять перед українським суспільством, навіть повна зміна керівництва країни не допоможе – суспільству самому потрібно багато в чому змінитися. Тож у автора є лише одне побажання на новий 2011 рік: на ховаймося від брутальних фактів, і змінюймося на краще!

неділю, 21 лютого 2010 р.

Нуль гривень проти корупції

Цікавий індійський досвід викорінення корупції може бути використаний і в Україні

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2009 рік. Україна посіла в ньому 146 місце поміж 180 країн, охоплених дослідженням. Рік тому Україна перебувала на 134 місці також серед 180 країн. Погіршення ситуації в Україні провідна організація по боротьбі з корупцією в світі пояснила наступним чином (повний текст висновків дослідження за минулий рік російською мовою доступний за адресою):

«Політичний хаос в Україні сприяв політичній корупції, а також корупції в приватному та державному секторах. При цьому зростання терпимості до корупційних дій з боку громадян не дозволяє сподіватися на покращення ситуації.»

Прогноз дуже невтішний, але українцям цілком під силу зробити так, щоб він таки не справдився

Дійсно, політична корупція в Україні навряд чи піде на спад цього року, враховуючи, що із закінченням президентських виборів жорстке політичне протистояння навряд чи припиниться. Можна також сміливо прогнозувати спроби президента Януковича сформувати в діючій Верховній Раді нову коаліцію, не гребуючи при цьому навіть корупційними засобами. Але з іншого боку, українські журналісти вже навчилися надавати таким спробам широкого негативного розголосу, якого новий президент скоріше за все намагатиметься уникнути, не бажаючи заплямовувати себе перед зовнішнім світом вже на самому початку свого терміну при владі.

Що ж до приватного та державного секторів, то тут певна надія є на низку антикорупційних законів, які повинні вступити в дію з 1 квітня цього року. Ці закони, розширюючи коло суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, можуть допомогти зменшити неврегульовану законодавчо «сіру зону», яка сьогодні є середовищем, сприятливим для корупційних діянь.

Те, що корупція не є нездоланним явищем, доводить досвід інших пострадянських країн, насамперед таких як Грузія, яка у 2004 році за Індексом сприйняття корупції перебувала на 133 місці (Україна тоді перебувала на 122) серед 146 країн, а сьогодні перебуває на 66 місці серед 180. Крім того, такі країни як Казахстан, Білорусь та Азербайджан змогли провести деякі успішні антикорупційні реформи протягом останніх двох років.

Проте навряд чи якісь законодавчі новації матимуть відчутний ефект до тих пір, поки діє третій фактор, на який вказують висновки Транспаренсі Інтернешинел щодо України – суспільна толерантність до корупційних дій. Адже у цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українські громадяни під час соціологічних опитувань стверджують, що корупція для них є однією з головних проблем країни, а з іншого – багато хто з них зізнається, що нещодавно особисто давав хабара.

Zero Rupees

Сьогодні Інтернет дозволяє дуже швидко розповсюджувати добрі ідеї по всьому світові. Однією з таких ідей, яку можуть взяти на озброєння також українські активісти по боротьбі з корупцією, є кампанія, яку проводить неурядова індійська організація 5th Pillar (П'ята Опора) – ця організація розповсюджує в Індії «купюри» номіналом нуль рупій.

Нещодавно в тижневику The Economist вийшла маленька стаття про антикорупційну кампанію, яку проводить в Індії ця організація. Як пише The Economist, купюра в нуль рупій не є грішми і за неї не можна нічого придбати. Це просто невеличкий аркуш паперу кольору офіційної купюри в 50 рупій із зображенням Махатми Ганді і нульовою вартістю. Метою цієї купюри є – застидити корумпованих чиновників, щоб вони не вимагали хабарів. Для цього на купюрі є напис: «Я обіцяю ніколи не вимагати та не давати хабарів».

Ідея такої купюри виникла у професора університету Меріленда в США, який є емігрантом із Індії. Потерпаючи від безкінечного здирництва під час подорожі рідною країною, він почав давати настирливим чиновникам купюри в нуль рупій в якості ввічливого способу сказати «ні». Після цього організація 5th Pillar вирішила спробувати цей метод у більшому масштабі. Метод виявився доволі успішним – починаючи з 2007 року організація вже розповсюдила один мільйон таких купюр.

Керівник організації вважає, що купюра спрацьовує через те, що корумповані чиновники звикають до безкарності, а тому лякаються, коли отримують відсіч. При цьому прості люди більш схильні протестувати, коли вони не почуваються наодинці, адже за купюрами стоїть конкретна організація. Світовий банк також підтверджує, що зміна суспільних норм є необхідною для того, щоб подолати корупцію на побутовому рівні, і купюри в нуль рупій є в цьому сенсі корисними. Не маючи жодною вартості, вони все ж здатні приносити користь.

Шукаю: «Національний банк України», який візьметься за «емісію» нічого не вартих купюр

Завдяки львівському судді Ігорю Зваричу, що перебуває під слідством на предмет одержання хабара в особливо великих розмірах, все українське суспільство дізналося про існування такої огидної традиції: «Є в українців така звичка – засівати новий кабінет, коли приходять. Хто копійками, хто гривнями, хто доларом». Введення в обіг нової купюри нульової вартості може сприяти викоріненню цієї корупційної традиції.

Відтак автор блога розпочинає виготовлення купюр номіналом 0 гривень для розповсюдження їх по всій Україні. Звичайно, він був би дуже радий, якщо б цю ідею підтримали також якісь неурядові організації в Україні. Навіть подорож довжиною в тисячу миль починається з одного кроку.

неділю, 3 січня 2010 р.

Холодний душ корисний для здоров’я


Ненауковий прогноз Ернста Рахарова на 2010 рік

2009-й став для багатьох українців «холодним душем» в економічному плані: їхні реальні доходи знизились, перспективи стабільної роботи померкли, наявні борги – зросли, а про прийдешню старість краще взагалі не згадувати. Проте далеко не всі опустили руки – більшість знайшла можливість прилаштуватися.

Дехто можливо навіть радіє, що дякуючи кризі змінив своє місце роботи, або навіть своє амплуа, наприклад, з найманого працівника на малого підприємця. Західна статистика, яка спирається на багаторічні дослідження економічних циклів у капіталістичній економіці, говорить, що підприємства, засновані під час криз, є більш життєздатними, і відповідно більш успішними також у період економічного піднесення, яке неминуче наступає після кризи.

Відтак напевне не варто дуже бідкатися через те, що для багатьох українців у 2010 році економічний «холодний душ» скоріше за все продовжиться, а для декого він ще й доповниться остаточним розчаруванням в своїх політичних кумирах. Адже добра новина полягає в тому, що українське суспільство може нарешті наважитися на проведення деяких ключових реформ. Українська історія свідчить, що на такі реформи українці звичайно погоджуються тільки досягши стану глибокого відчаю.

Ернст Рахаров представляє свій ненауковий прогноз основних подій в Україні і навколо неї у 2010 році.

Новий президент буде кульгавою качкою навіть не встигши заступити на посаду

Президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на декілька відсотків голосів, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах. Кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною. Тобто з самого початку президент не матиме суспільної підтримки своєї політики, а відтак буде змушений йти на компроміси з опонентами.

При цьому новий президент виявиться не таким страшним, як його (або її) зображують опоненти, але суттєво гіршим за те, як його (або її) намагаються представити його (або її) нинішні прихильники.

Після непереконливої перемоги 1999 року Леонід Кучма був змушений призначити на посаду прем'єр-міністра людину, яка тоді викликала широкі симпатії в політичних та навколополітичних колах – Віктора Ющенка, а віце-прем'єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу – харизматичну Юлію Тимошенко. Ці люди допомогли Леонідові Кучмі подолати синдром кульгавої качки безпосередньо після його непереконливої перемоги на президентських виборах, але з часом саме вони стали могильниками його режиму та його політичної кар'єри.

Не виключено, що щось подібне очікує й майбутнього переможця президентських виборів – його (або її) перемога напевне стане останньою великою політичною перемогою цієї людини. Ті ж «нові обличчя», які будуть покликані рятувати політичне майбутнє нового президента, скоріше за все будуть дбати лише про себе. Так Україна зможе отримати кандидатів у нові кумири.

Вибори в місцеві органи влади у багатьох місцевостях будуть більше схожі на реальні вибори

На тлі владного хаосу, що розповсюджує навколо себе стольний Київ, все більше місцевих еліт самоорганізовуватиметься під гаслом: «Спасение утопающихдело рук самих утопающих». Крім того, місцеві еліти розраховують, що рано чи пізно вони отримають більше повноважень, ніж ті, які вони мають за діючого законодавства.

Ці фактори гарантують доволі активну кампанію на виборах у місцеві органи влади, які скоріше за все відбудуться 30 травня 2010 року. Гостра конкуренція буде принаймні у тих місцевостях, де немає монополії на владу у якоїсь однієї великої партії.

Є надія, що започаткувавши дискусію навколо реальних проблем, які турбують громадян, місцеві вибори продемонструють загальнонаціональним політикам, які теми заслуговують більшої уваги, ніж здебільшого суперечливі теми, використовувані під час президентських перегонів.

Дефолту напевне не станеться. Життя в Україні подорожчає, а протестів на Майданах побільшає.

Одразу після президентських вибрів в Україні почнеться довгоочікуване подорожчання газу, а також електроенергії для побутових споживачів. Після місцевих виборів темпи подорожчання прискоряться: подорожчають інші комунальні послуги, послуги транспорту, дитсадки тощо.

Таким чином Україна зможе уникнути зриву платежів за газ Росії, дефолту, а також різкого загострення економічної кризи, яке у випадку дефолту країни є неминучим.

Негативний ефект підвищення цін буде дещо врівноважений завдяки механізму житлових субсидій для найменш забезпечених верств населення. Тим не менш, не всі громадяни тихо погодяться з раптовим погіршенням власного добробуту – багато хто, не без заохочення з боку опозиції, піде протестувати на вулицю.

Певне полегшення у вигляді збільшення зайнятості та зарплатні деяким працюючим українцям забезпечить краща світова кон'юнктура на продукти українського експорту: світові ціни на метал, хімічні добрива та сільськогосподарську продукцію продовжуватимуть поволі зростати. Щоправда дякувати за це українці матимуть закордонним урядам, які у ситуації економічної кризи виявились значно ефективнішими за український.

Два пацана между собой всегда договорятся

В сусідній Росії стане більш чіткою відповідь на питання «Хто буде головним у 2012 році?». Шанси Дмитра Медведєва виглядають невисокими. На жаль, такими ж невисокими є шанси на проведення життєво необхідних реформ, дискусію про які Дмитро Медведєв розпочав у своїй статті «Россия, вперед!».

Таким чином позитивний реформаторський вплив на Україну з боку Росії буде дуже слабким. Тим важчим буде завдання усіх прогресивно налаштованих українців: дбати не тільки про модернізацію українського суспільства та держави, що є ще більш дисфункціональною, ніж російська, а й про збереження майданчика для прогресивно налаштованих росіян для продовження відкритої дискусії на тему демократичного майбутнього Росії.

Український потяг продовжуватиме повільний рух в європейському напрямку. Хоча до найближчої вузлової станції ще далеко.

Перемовини з Європейським Союзом про безвізовий режим, асоціацію, зону вільної торгівлі, а також про партнерство в енергетичній галузі продовжуватимуться. Час від часу той чи інший провідний український політик оголошуватиме, що якусь дуже значну і велику угоду буде ось-ось підписано, але насправді до кінця 2010 року жодної з таких угод підписано не буде.

Проте доброю новиною буде те, що українське чиновництво нарешті почне серйозно замислюватися над реальними кроками і реформами, які необхідно буде зробити, щоб якусь таку велику угоду з Європейським Союзом нарешті підписати. Вони жахнуться від обсягу роботи, яку їм необхідно буде виконати, але вони все ж таки візьмуться до справи. Розмов буде набагато більше, ніж діла, але зробленого буде достатньо, щоб досягти такого-сякого собі прориву в українських відношеннях з об'єднаною Європою десь у 2011 чи у 2012 році.

Ще не час ховати політика Ющенка

Ну і наостанок: якщо в Україні зміниться президент, то наприкінці 2010 року рейтинг нового президента буде значно нижче, ніж він у цього політика є сьогодні – українці звичайно ненавидять владу, яку вони собі обирають. Натомість рейтинг Віктора Ющенка наприкінці 2010 року буде вище, ніж він був наприкінці 2009 – адже ті, хто більше не при владі, перестають бути об'єктом концентрованої ненависті свого народу.


PS: Завдяки непотраплянню збірної України до фінальної частини чемпіонату світу з футболу, Ернсту Рахарову не довелося прогнозувати найважче – місце, яке посіла б збірна України на цьому турнірі :-)

неділю, 13 грудня 2009 р.

Стояння буйволів

Чи захочуть українці змінити ментальність буйволів на ментальність лелек?

На минулому тижні у компанії, де працює Ернст Рахаров, були щоквартальні збори всіх працівників. У її нинішньому вигляді компанія утворилася півроку тому шляхом злиття двох фірм, які на той момент мали дуже різну внутрішню культуру. Для того, щоб пришвидшити процес взаємної адаптації цих двох культур, керівництво компанії запросило на збори робітників головного тренера хокейного клубу міста Берн канадця Ларрі Хураса (Larry Huras), щоб той розповів про свій підхід у створенні успішних хокейних команд. Для більшого символізму, збори відбувалися в приміщенні хокейної арени, до речі, тієї самої, де кілька днів потому проходив двобій між Віталієм Кличком та Кевіном Джонсоном.

Ларрі Хурас є одним з найуспішніших хокейних тренерів Швейцарії, маючи на своєму рахунку неодноразовий виграш титулу чемпіона Швейцарії на чолі різних клубів, а також виграш декількох Континентальних кубків з хокею. Найголовніше ж – він є дуже вражаючою особистістю.

Оцінюючи виступ Ларрі Хураса, Ернст Рахаров зробив для себе висновки, не тільки як працівник, а й як громадянин поки що не дуже успішної «команди Україна».

Сильні команди мають професіоналізм, стратегію та потужних лідерів. А перемагає серед них та, в якій кожен працює з максимальною віддачею.

Ларрі Хурас стверджує, що на перемогу команди повинні з максимальною віддачею працювати всі її члени: як гравці, так і «обслуговуючий персонал»: від масажиста до тренера та директора. Коли команда приймає рішення, що вона боротиметься за титул чемпіона, кожен її член повинен зрозуміти, а також свідомо погодитись, з тим, що цей успіх вимагатимете особисто від нього певних жертв. В цьому і полягає суть того, що англійською мовою так влучно називається словом commitment, яке українською можна перекласти як максимальна віддача.

Для Ернста Рахарова очевидно, що гравцям «команди Україна» цієї віддачі наразі нагально не вистачає, причому не те що для переможної команди, а й лишень для команди як такої. Адже і серед простих громадян, а особливо – у владних інституціях, аж надто багато тих, хто сподівається, що якимось дивовижним чином або він чи вона в «цій країні не живе», і їхні діті в «цій країні жити не будуть».

Під час Майдану 2004 порив до самовіддачі, вперше в історії незалежної України, раптом проявився у мільйонів українських громадян. Але на жаль, той чудовий порив виявився переважно декларативним, не підкріпленим готовністю чимось жертвувати. Тому він і не призвів до істотної модернізації суспільства та країни.

Choose the right – обирай правду

Згадавши, що його дружина походить з місцевості у Сполучених Штатах Америки, переважно населеної мормонами, Ларрі Хурас розповів, що йому подобається традиція мормонів носити на пальці кільце, на якому викарбувані три літери CTR, відповідно до початкових літер гасла, яке англійською звучить як сhoose the right – обирай правду. Хоча сам він і не є мормоном, він взяв для себе це правило і намагається завжди ним користуватися.

Щоб вирішити, що є правдою, а що – кривдою, мормони користуються дуже простим визначенням: ти обираєш правду, коли ти поступаєш так, як на твоєму місці повівся б Христос. При цьому Христос не є якоюсь догмою або кодексом законів, а скоріше – найвищим моральним авторитетом, якого ти собі тільки можеш уявити. Це гасло дає моральну стійкість, яка дозволяє долати життєві труднощі та кінець кінцем добиватися успіху.

У цьому місці Ернст Рахаров знову спала на думку Україна, в якій аж надто часто люди піддаються швидкоплинним спокусам, не маючи волі від них відмовитись. Люди йдуть на обман, або беруть хабар, або просто ігнорують несправедливість, виправдовуючись самі перед собою, що вони змушені так робити. Бо цього вимагає нинішня тяжка ситуація. Тобто коли ситуація стане краще – вони почнуть жити за совістю.

Проте наслідком того, що всі постійно «тимчасово» обирають кривду, є те, що ситуація з суспільною мораллю стабільно погіршується. Таким чином постійно погіршуються перспективи всього суспільства. Причому перспективи не тільки достойного життя, а й перспективи простого виживання нації.

Buffalo stand – стояння буйволів

Ще одною вражаючою алегорією Ларрі Хураса стала алегорія про важливість духу лідерства в команді. Ларрі Хурас показав фотографії стада буйволів і зграї лелек, що летять клином і розповів наступну історію.

Буйволи є найбільшими тваринами Північної Америки і майже не мають природних ворогів. Вони пересуваються стадами, на чолі якого йде ватажок – звичайно це літня корова, яка є аналогом авторитарного лідера: вона вирішує, коли стадо буде пастися, коли – кочувати, коли – відпочивати. Всі інші постійно спостерігають за ватажком і роблять те ж саме, що й вона. Проте така «модель організації» грає з цими тваринами злий жарт, якщо на свою біду стадо стає об'єктом полювання мисливців. Останнім достатньо вправно застрілити ватажка, щоб усе стадо почало розгублено і нерішуче тупцювати на місці – в тварин зачасту не вистачає здорового глузду навіть на те, щоб просто розбігтися в різні боки! Таким чином мисливці отримують нагоду спокійно «покласти» пів стада.

В іншому ж прикладі, лелеки, які летять клином аби максимально заощаджувати сили, не мають постійного ватажка. Той, хто летить на вістрі клина, має долати найбільший спротив повітря, і відповідно швидше за всіх втомлюється, і тому лідери на вістрі клина постійно змінюються. В результаті вся зграя лелек складається з потенційних лідерів, які знають куди летіти, а також мають довіру тих, хто летить позаду. Тому якщо мисливці поцілять в лідера, його втрата не є фатальною для всієї зграї – у ватажка завжди є готова заміна.

В хокейній команді є капітан і є номінальні лідери п'ятірок, але часто трапляються ситуації, коли для того, щоб перемогти в певному матчі, роль лідера має на себе взяти інший член команди, будь-який її член. Чемпіонство ж є сумою виграних матчів. Тому в команді-чемпіоні кожен має бути готовий вести за собою та нести за це відповідальність.

Сучасний бізнес також все менше побудований на ієрархічному командно-контрольному принципі, а все більше – на принципі вільної співпраці в рамках динамічних команд, що можуть перетинатися між собою, і в яких лідер однієї команди може бути простим «гравцем» в іншій.

Також в сучасних демократичних суспільствах попит на «абсолютних лідерів» чимдалі зменшується, а попит на лідерів у своїй сфері професійної діяльності – все більше зростає.

Український Майдан 2004 продемонстрував парадоксальну річ: лідерські якості виявила незчисленна кількість людей, але робили вони це здебільшого заради того, щоб «раз і назавжди» обрати собі «абсолютного лідера», який згодом візьме на себе усю турботу про «загальне благо». Тобто багато українців на якийсь момент перетворилися на «лелек» тільки для того, щоб забезпечити обрання ватажком певного «буйвола».

Не будь буйволом, обираючи правду стань лідером

Ларрі Хурас навів більше правил, розповів більше цікавих історій, але Ернсту Рахарову особливо запам'яталися три вищенаведені.

Адже якщо уявити собі, що українці у масі своїй перестали гаяти свій час, шукаючи «верховного буйвола», а натомість взяли б на себе повну відповідальність за власну долю. Потім почали жити за правдою, відмовляючись робити неправедні речі, хоча б заради кращого майбутнього для власних дітей та онуків. А потім відчули б відповідальність за всю свою країну, за свою державу, за те, що вона робить як всередині, так і поза межами українських кордонів.

Україна постала б зовсім іншою країною. Привабливою країною, чиє майбутнє виглядало б краще за її минуле.

понеділок, 3 серпня 2009 р.

У кого дорожче машина, той і правий?

Ситуація на українських дорогах наочно демонструє українські реалії. Тому змінювати ці реалії можна через форсовану зміну поведінки на дорогах.

Минулого тижня, навіщаючи своїх батьків в Україні, Ернст Рахаров став непрямим свідком аварії на дорозі в селі під Києвом, поблизу будинку його батьків: середнього розміру позашляховик врізався в старий Москвич, перетворивши останній на купу металобрухту.

Вибігши на дорогу через 5 хвилин після аварії, з розповідей прямих свідків події Ернст Рахаров зрозумів, що позашляховик об'їжждав рейсовий автобус через суцільну роздільну лінію (який зупинився на проїзній частині дороги замість того, щоб заїхати в спеціальну «кишеню» перед офіційною зупинкою), і не помітивши Москвича, що знаходився попереду автобуса і повертав наліво у бокову вулицю, врізався Москвичеві в лівий бік. В результаті літній водій Москвича отримав травми, на щастя лише середньої важкості, а водій позашляховика залишився більш-менш неушкодженим.

Цікавим є розвиток подій безпосередньо після аварії. Водій позашляховика вів себе дуже агресивно, звинувачуючи водія Москвича у провокуванні аварії: «Я себе нормально обгоняю автобус, как вдруг этот дед начинает «мутить» что-то непонятное. Вызвал адвоката, сейчас будем разбираться». При цьому водій Москвича («дід») нічого не відповідав і виглядав дуже пригнічено. Можливо, що він так себе поводив через отриманий шок, але виглядало це скоріше як визнання ним своєї провини. Люди, які зібралися на місці аварії також були схильні звинувачувати в аварії саме його, «втішаючи» фразами на кшталт: «Ну все дід, тепер до кінця життя не розрахуєшся».

Не будучи прямим свідком аварії, Ернст Рахаров разом з усіма також спочатку також був схильний вірити у провину «діда». Але потім трохи проаналізувавши обставини, він зрозумів, що «дід» напевне був ні до чого: він виконував звичайний лівий поворот через зустрічну смугу, де його ззаду «упіймав» на бампер позашляховик. «Дід» був би неправий тільки у тому випадку, якби почав поворот, не просигналивши про це, і в той момент, коли його вже починав обганяти позашляховик.

Проте одного погляду на дорогу було достатньо, щоб зрозуміти, що позашляховик почав гальмувати ще метрів за 15-20 до точки зіткнення – на зустрічній полосі залишився чіткий гальмовий слід. І той факт, що 15-20 метрів гальмового шляху позашляховику не вистачило, щоб зупинитися – натомість, він боком «пропер» Москвича перед собою ще метрів 15 – говорить про те, що справжнім порушником був водій позашляховика, який рухався у декілька разів швидше, ніж дозволяють правила дорожнього руху у такій ситуації, і тому не зміг уникнути зіткнення.

Однак мало хто з присутніх, визначаючи винного, був схильний аналізувати факти та обставини, які призвели до зіткнення, через призму дотримання правил дорожнього руху. Натомість, головним визначним фактором для багатьох, здається, була оціночна вартість машини: «Чия тачка крутіша, той звичайно і правий».

Дороги – дзеркало правової свідомості

Для Ернста Рахарова цей випадок став підтвердженням того, що більшість українців і досьогодні не мислять категоріями права та законності. Більшість українців не відчувають себе вільними громадянами, що мають однакові права незалежно від майнового становища чи посади, вони насправді вірять в те, що сьогодні кількість грошей та посада визначає кількість ступенів свобод індивіда.

Тому, наприклад, українські депутати вважають для себе смішним дотримуватися правил дорожнього руху. Слідом за ними, такої ж думки дотримуються їхні діти, що вже навіть зіграло злий жарт з деякими з них – Ернст Рахаров щиро співчуває Ганні Герман та Володимиру Сівковичу з приводу загибелі їхніх дітей.

Як тільки в суспільстві з'являються винятки із загальних правил, ці правила вже не сприймаються як загальнодіючі, що спонукає до подальшого їх порушення. Коли не діють правила, нічиї права більше не є захищеними. Адже права одного громадянина звичайно закінчуються там, де починаються права іншого. Якщо один окремий громадянин намагається «урвати» собі більше прав, порушуючи загальні правила, загал втрачає більше, ніж здобуває цей один. В результаті все суспільство стає біднішим.

Українські дороги це наочно демонструють. Більшість водіїв, а часто навіть нічого не підозрюючі пішоходи, під час виконання звичайних подорожей потерпають від небезпеки, яка виходить від «мажорів» та «беспредельщиков». Тобто звичайне пересування з пункту А в пункт В для більшості громадян перетворюється в ризиковану подорож. Цей додатковий ризик є своєрідним додатковим податком на все суспільство.

Загальне благо вимагає приборкання егоїзму одиниць

Іноді бажання окремих громадян довести свою зверхність над іншими доходять до абсурду. Наприклад, інколи хтось (на перший погляд дуже поспішаючи!) спочатку всіма засобами агресивно вимагає пропустити його вперед, і коли попереду їдучий водій не робить цього негайно, він дуже нервується, але нарешті домігшись свого він зовсім не поспішає далі, а натомість затримується (!), щоб продемонструвати свою неповагу до водія, який був попереду, навмисне підрізаючи або пригальмовуючи попереду його машини.

Крім абсурдності така поведінка є ще й надзвичайно небезпечною для всіх учасників. Коли для того, щоб довести свою перевагу, окремий індивід особисто наражається на небезпеку та створює небезпеку для оточуючих, це говорить про хвору систему мотивації в суспільстві.

Можливо, суспільство створило недостатньо можливостей, за яких індивід здатний довести свою перевагу іншим членам суспільства у конструктивний спосіб – коли і він особисто, і суспільство залишаються у виграші. Але з іншого боку очевидно і те, що суспільство недостатньо стимулює дотримання правил та недостатньо штрафує за їх порушення.

За добрими прикладами не треба надто далеко їздити

Яким був би типовий розвиток подій в ситуації, подібній до описаної на початку цієї статті, якщо все відбувалося б в Швейцарії? Головною відмінністю було б напевне те, що водій позашляховика просто зупинився би позаду автобуса і терпляче чекав би поки той поїде знову. Навіть маючи право об'їхати тимчасову перешкоду він би скоріше за все цим правом не скористався. Якщо б він взагалі і випереджав автобус, то тільки в тому місці, де дозволений обгін і де для цього існують необхідні умови. Таким чином передумови для аварії просто не виникли б.

Читач може зауважити, що така толерантність швейцарських водіїв спричинена дуже високими штрафами за порушення правил дорожнього руху. Справді штрафи та покарання за порушення правил дорожнього руху в Швейцарії є дуже суворими. Якщо б описана на початку цієї статті аварія все-таки сталася в Швейцарії, водій позашляховика мав би всі шанси отримати строк тюремного ув'язнення, сплатити величезний штраф (декілька тисяч швейцарських франків), а також бути пожиттєво позбавленим права керування транспортними засобами.

І все-таки, суворі штрафи та покарання в Швейцарії виконують лише роль запобіжника. Головне в тому, що в Швейцарії всі свідомі того, що всі мають мати рівні права, а відтак всі мають дотримуватись одних і тих самих правил. Той, хто ігноруючи правила намагається загарбати собі більше прав, ніж мають інші, намагається вкрасти ці права в суспільства і тому зустрічає рішучу протидію.

Напевне, ситуація з дотриманням правил в Україні, зокрема правил дорожнього руху, не є безнадійною. Наприклад, українські водії поступово привчаються до додержання правила проїзду пішохідних переходів – все більше водіїв зупиняються перед ними, пропускаючи пішоходів. І схоже, найбільшу роль тут грає не те, що за ігнорування цього правила можна отримати штраф, а те, що пропускати пішоходів на переходах – це «по-європейськи», тож водій при цьому має нагоду хоч на мить відчути себе європейцем.

Наближеність до «просвіченої Європи» є одним з найважливіших факторів, що сприяють цивілізаційному прогресові в Україні. Але здається, що «мажори» та «беспредельщики», які напевне частіше за пересічних українців бувають в Європі, не дуже схильні до наслідування європейських правил. Тож схоже натомість пересічним українцям доведеться навчитися в пересічних європейців ефективно захищати свої права від посягань на них.