неділю, 27 грудня 2009 р.

Команди кандидатів

Моделі команд наступних президентів вже сформовані під дахом Верховної Ради . Про слабкість перших свідчить неефективність останньої.

23 грудня цього року Верховна Рада України прийняла рішення достроково припинити пленарні засідання. Таким чином більшість депутатів вирішили почати відпочивати від своєї головної діяльності – законотворчості – більш ніж за тиждень до того, як в Україні розпочнеться офіційний період зимових свят. І продовжувати відпочивати протягом чотирьох тижнів – аж до 19 січня.

В цей же час в Америці (де сезон зимових свят починається вже 24 грудня) Сенат продовжував напружено працювати над реформою медичного обслуговування, що була ініційована президентом Бараком Обамою. Для прикладу: одне з ключових процедурних голосувань проводилося о першій годині ночі 22 грудня і для того, щоб набрати критично необхідні 60 голосів, до залу на інвалідному візку завезли навіть 92 річного сенатора Роберта Берда (Robert Byrd), незважаючи на пізній час і поганий стан здоров'я останнього. Фінальне ж голосування за реформу було призначене на сьому ранку 24 грудня, за декілька годин до початку відзначання Святого вечора.

Виглядає, що посада простого народного депутата в бідній Україні є набагато більш привілейованою, ніж посада поважного сенатора в заможній Америці. Тож може саме в цьому і полягає першопричина американської заможності і української безталанності?

Крім широко обговорюваної депутатської недоторканості та права на отримання житла в Києві коштом платників податків, українські депутати мають й інші, менш афішовані привілеї, насамперед – право наймати собі помічників. Звісно – також коштом платників податків.

В кожного депутата є маленька армія помічників. Яким ми платимо зарплатню.

Ті, хто мають (помилкове) уявлення, що народні депутати ночами пишуть законопроекти, які потім вдень дебатуються в залі Верховної Ради, мають уважно прочитати статтю 34 закону «Про статус народного депутата України» в його останній редакції від 11.06.2009, яка встановлює, що кожний народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта. При чому ці помічники-консультанти мають досить широкі повноваження – це такі собі міні-депутати, наприклад, вони мають право бути присутніми на засіданнях місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Джерела оплати праці цих помічників-консультантів описані дуже непрозоро, але після аналізу вищезгаданої статті закону можна зробити висновок, що більшість з них де-факто отримують свою зарплатню в Апараті Верховної Ради.

Нещодавно в своєму інтерв'ю Українській правді неодноразовий Голова Верховної Ради України та голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз відкрито розповів:

«Раніше ми оформлювали помічниками депутатів, які утримуються з бюджету, секретарів обласних осередків СПУ й актив партії. Маючи в парламенті 30 депутатів, ми могли утримувати помічникам 300 осіб, тобто актив Соцпартії першої чи другої лінії.»

Арифметичні нюанси, чому 30 депутатів можуть утримувати «лише» 300 помічників, а не 930, пан Мороз не розкрив, але суть висловлювання вражає: громадяни вперше відверто почули, яким чином реально фінансується діяльність політичних партій в Україні – за рахунок самих громадян. Хочуть вони того, чи ні. Для багатьох свідомих громадян України ця загальна істина давно не є таємницею, тим не менш, цікаво отримати докази щодо своїх давніх припущень.

Таким чином, Верховна Рада України – це далеко не лише чотириста п'ятдесят чоловік, а щонайменш п'ять тисяч. Які дуже добре фінансуються коштом українських платників податків. Оцінюючи діяльність народних депутатів, важливо вимагати від них звіту не лише за їхню власну роботу, а й за роботу найманих ними помічників-консультантів. Щонайменше, громадськість має право отримати від кожного депутата наступні відомості:

  • прізвища його помічників-консультантів;
  • за які заслуги та завдяки якій кваліфікації вони отримали свою посаду;
  • якими є результати діяльності кожного з помічників-консультантів.

Український депутат залежить від лідера політичної сили. Тому питати треба з останніх. Поки є нагода.

Враховуючи те, що перед останніми парламентськими виборами формуванням списків займалися виключно лідери політичних сил, можна собі уявити, що далеко не кожний депутат знає, хто в нього «працює» помічником-консультантом – через те, що помічників йому «добирав» також його політичний вождь.

Проте президентська кампанія якраз дає дуже добру нагоду спитати з усіх головних винуватців кричущої неадекватності та неефективності законодавчої гілки влади в Україні – адже на щастя усі вони виступають кандидатами на посаду Президента України. А саме:

  • кандидат у Президенти Віктор Янукович має відзвітувати не тільки про діяльність усіх 172 депутатів фракції Партії регіонів, а й про діяльність їхніх помічників;
  • кандидат Юлія Тимошенко, крім багатьох міністрів, їхніх численних заступників, а також інших чиновників, «працевлаштувала» 153 депутати та відповідну армію помічників – виборці мають вимагати від неї звіту;
  • кандидати Віктор Ющенко, Арсеній Яценюк та Анатолій Гриценко мають розподілити між собою «сфери впливу» та відзвітувати за 71 депутата фракції НУНС та їхніх помічників;
  • кандидат Петро Симоненко має повідомити громадськість про чесноти 27 депутатів фракції Комуністичної партії України, включно з їхніми помічниками;
  • І нарешті, завдяки балотуванню в Президенти лідера однойменного блоку, Голови Верховної Ради Володимира Литвина, ми маємо нагоду жорстко спитати звіт про роботу, яку за останні майже два роки разом зі своїми помічниками провели 20 депутатів його фракції;
  • Майже забув – наразі позафракційна депутат-кандидат в Президенти Інна Богословська напевне також має особисту маленьку армію помічників-консультантів, утримувану коштом платників податків, тож важливо почути її звіт про їхню діяльність.

Ті, хто задається питанням про команди потенційних президентів України, мають уважно подивитися на депутатські фракції, які вони сформували у Верховній Раді, звернувши увагу не тільки на самих депутатів, а й на їхніх помічників. Адже саме ці люди скоріше за все потім «виринуть» у новосформованих після виборів Секретаріаті Президента, секретаріаті Ради національної безпеки та оборони, Державному управлінні справами, на постах голів Державних адміністрацій, тощо.

Дуже ймовірно, що чесноти щонайменше деяких з цих людей викличуть великі запитання. Тому важливо поставити ці запитання до виборів, а не після.

неділю, 13 грудня 2009 р.

Стояння буйволів

Чи захочуть українці змінити ментальність буйволів на ментальність лелек?

На минулому тижні у компанії, де працює Ернст Рахаров, були щоквартальні збори всіх працівників. У її нинішньому вигляді компанія утворилася півроку тому шляхом злиття двох фірм, які на той момент мали дуже різну внутрішню культуру. Для того, щоб пришвидшити процес взаємної адаптації цих двох культур, керівництво компанії запросило на збори робітників головного тренера хокейного клубу міста Берн канадця Ларрі Хураса (Larry Huras), щоб той розповів про свій підхід у створенні успішних хокейних команд. Для більшого символізму, збори відбувалися в приміщенні хокейної арени, до речі, тієї самої, де кілька днів потому проходив двобій між Віталієм Кличком та Кевіном Джонсоном.

Ларрі Хурас є одним з найуспішніших хокейних тренерів Швейцарії, маючи на своєму рахунку неодноразовий виграш титулу чемпіона Швейцарії на чолі різних клубів, а також виграш декількох Континентальних кубків з хокею. Найголовніше ж – він є дуже вражаючою особистістю.

Оцінюючи виступ Ларрі Хураса, Ернст Рахаров зробив для себе висновки, не тільки як працівник, а й як громадянин поки що не дуже успішної «команди Україна».

Сильні команди мають професіоналізм, стратегію та потужних лідерів. А перемагає серед них та, в якій кожен працює з максимальною віддачею.

Ларрі Хурас стверджує, що на перемогу команди повинні з максимальною віддачею працювати всі її члени: як гравці, так і «обслуговуючий персонал»: від масажиста до тренера та директора. Коли команда приймає рішення, що вона боротиметься за титул чемпіона, кожен її член повинен зрозуміти, а також свідомо погодитись, з тим, що цей успіх вимагатимете особисто від нього певних жертв. В цьому і полягає суть того, що англійською мовою так влучно називається словом commitment, яке українською можна перекласти як максимальна віддача.

Для Ернста Рахарова очевидно, що гравцям «команди Україна» цієї віддачі наразі нагально не вистачає, причому не те що для переможної команди, а й лишень для команди як такої. Адже і серед простих громадян, а особливо – у владних інституціях, аж надто багато тих, хто сподівається, що якимось дивовижним чином або він чи вона в «цій країні не живе», і їхні діті в «цій країні жити не будуть».

Під час Майдану 2004 порив до самовіддачі, вперше в історії незалежної України, раптом проявився у мільйонів українських громадян. Але на жаль, той чудовий порив виявився переважно декларативним, не підкріпленим готовністю чимось жертвувати. Тому він і не призвів до істотної модернізації суспільства та країни.

Choose the right – обирай правду

Згадавши, що його дружина походить з місцевості у Сполучених Штатах Америки, переважно населеної мормонами, Ларрі Хурас розповів, що йому подобається традиція мормонів носити на пальці кільце, на якому викарбувані три літери CTR, відповідно до початкових літер гасла, яке англійською звучить як сhoose the right – обирай правду. Хоча сам він і не є мормоном, він взяв для себе це правило і намагається завжди ним користуватися.

Щоб вирішити, що є правдою, а що – кривдою, мормони користуються дуже простим визначенням: ти обираєш правду, коли ти поступаєш так, як на твоєму місці повівся б Христос. При цьому Христос не є якоюсь догмою або кодексом законів, а скоріше – найвищим моральним авторитетом, якого ти собі тільки можеш уявити. Це гасло дає моральну стійкість, яка дозволяє долати життєві труднощі та кінець кінцем добиватися успіху.

У цьому місці Ернст Рахаров знову спала на думку Україна, в якій аж надто часто люди піддаються швидкоплинним спокусам, не маючи волі від них відмовитись. Люди йдуть на обман, або беруть хабар, або просто ігнорують несправедливість, виправдовуючись самі перед собою, що вони змушені так робити. Бо цього вимагає нинішня тяжка ситуація. Тобто коли ситуація стане краще – вони почнуть жити за совістю.

Проте наслідком того, що всі постійно «тимчасово» обирають кривду, є те, що ситуація з суспільною мораллю стабільно погіршується. Таким чином постійно погіршуються перспективи всього суспільства. Причому перспективи не тільки достойного життя, а й перспективи простого виживання нації.

Buffalo stand – стояння буйволів

Ще одною вражаючою алегорією Ларрі Хураса стала алегорія про важливість духу лідерства в команді. Ларрі Хурас показав фотографії стада буйволів і зграї лелек, що летять клином і розповів наступну історію.

Буйволи є найбільшими тваринами Північної Америки і майже не мають природних ворогів. Вони пересуваються стадами, на чолі якого йде ватажок – звичайно це літня корова, яка є аналогом авторитарного лідера: вона вирішує, коли стадо буде пастися, коли – кочувати, коли – відпочивати. Всі інші постійно спостерігають за ватажком і роблять те ж саме, що й вона. Проте така «модель організації» грає з цими тваринами злий жарт, якщо на свою біду стадо стає об'єктом полювання мисливців. Останнім достатньо вправно застрілити ватажка, щоб усе стадо почало розгублено і нерішуче тупцювати на місці – в тварин зачасту не вистачає здорового глузду навіть на те, щоб просто розбігтися в різні боки! Таким чином мисливці отримують нагоду спокійно «покласти» пів стада.

В іншому ж прикладі, лелеки, які летять клином аби максимально заощаджувати сили, не мають постійного ватажка. Той, хто летить на вістрі клина, має долати найбільший спротив повітря, і відповідно швидше за всіх втомлюється, і тому лідери на вістрі клина постійно змінюються. В результаті вся зграя лелек складається з потенційних лідерів, які знають куди летіти, а також мають довіру тих, хто летить позаду. Тому якщо мисливці поцілять в лідера, його втрата не є фатальною для всієї зграї – у ватажка завжди є готова заміна.

В хокейній команді є капітан і є номінальні лідери п'ятірок, але часто трапляються ситуації, коли для того, щоб перемогти в певному матчі, роль лідера має на себе взяти інший член команди, будь-який її член. Чемпіонство ж є сумою виграних матчів. Тому в команді-чемпіоні кожен має бути готовий вести за собою та нести за це відповідальність.

Сучасний бізнес також все менше побудований на ієрархічному командно-контрольному принципі, а все більше – на принципі вільної співпраці в рамках динамічних команд, що можуть перетинатися між собою, і в яких лідер однієї команди може бути простим «гравцем» в іншій.

Також в сучасних демократичних суспільствах попит на «абсолютних лідерів» чимдалі зменшується, а попит на лідерів у своїй сфері професійної діяльності – все більше зростає.

Український Майдан 2004 продемонстрував парадоксальну річ: лідерські якості виявила незчисленна кількість людей, але робили вони це здебільшого заради того, щоб «раз і назавжди» обрати собі «абсолютного лідера», який згодом візьме на себе усю турботу про «загальне благо». Тобто багато українців на якийсь момент перетворилися на «лелек» тільки для того, щоб забезпечити обрання ватажком певного «буйвола».

Не будь буйволом, обираючи правду стань лідером

Ларрі Хурас навів більше правил, розповів більше цікавих історій, але Ернсту Рахарову особливо запам'яталися три вищенаведені.

Адже якщо уявити собі, що українці у масі своїй перестали гаяти свій час, шукаючи «верховного буйвола», а натомість взяли б на себе повну відповідальність за власну долю. Потім почали жити за правдою, відмовляючись робити неправедні речі, хоча б заради кращого майбутнього для власних дітей та онуків. А потім відчули б відповідальність за всю свою країну, за свою державу, за те, що вона робить як всередині, так і поза межами українських кордонів.

Україна постала б зовсім іншою країною. Привабливою країною, чиє майбутнє виглядало б краще за її минуле.

неділю, 6 грудня 2009 р.

Яким має бути справжній Майдан?

До тих, хто приймав участь та співчував Майдану 2004

Трохи більше, ніж п'ять років тому, за декілька днів до другого туру президентських виборів 2004 року Ернст Рахаров взяв на роботі відпустку і на півтора тижні поїхав в Україну. Колегам на роботі він сказав, що очікує від українських виборів одного з двох: або маніпуляції, або революції. Ернст Рахаров і досьогодні щасливий, що сталося останнє.

Під час роботи спостерігачем на одній з виборчих дільниць Київської області Ернст Рахаров став свідком голосування за відкріпними посвідченнями підозріло великої кількості дивних приїжджих. В той же час, один його кримський родич виявився серед «туристів» з Сімферополя, які приїхали до Києва в день виборів автобусом, маючи на руках по сім відкріпних посвідчень для голосування. Для заспокоєння совісті цих простих людей організатори «турне» пояснювали їм, що іти на злочин заради підтримки свого кандидата, Віктора Януковича, вони мають через те, що на Заході України прихильники Віктора Ющенка роблять те ж саме.

Якщо б тоді ці масштабні маніпуляції пройшли, в Україні був би створений прецедент ламання народної волі «через коліно». Відтак процедура всенародних виборів була б надовго дискредитована, і Ернст Рахаров вже навряд чи міг би розраховувати дожити до того часу, коли Україна перетвориться на демократичну, стабільну, заможну та поважну європейську країну.

Тому перебуваючи на київському Майдані разом з багатьма друзями, рідними та знайомими (деяких з яких навіть не сподівався там зустріти), Ернст Рахаров вважав найголовнішою метою тієї протестної акції захист демократії в Україні. Тому що він повністю поділяє (вже колись цитовану) думку Вінстона Черчиля (Winston Churchill):

«Democracy is the worst form of government except all the others that have been tried. – Демократія – найгірша форма правління, за виключенням усіх інших, що колись були опробовані.»

Розчаровуєшся звичайно після того, як спочатку очаровуєшся

Звичайно в Ернста Рахарова, як і у багатьох на Майдані, також були сподівання, що президент Віктор Ющенко зможе прискорити проєвропейський розвиток України, допоможе зробити її більш конкурентною та щасливою державою. Але великих ілюзій не було – маючи деякі контакти зі штабом тодішнього опозиційного кандидата ще задовго до початку передвиборчої кампанії, Ернст Рахаров знав, що дієвих планів реформ, які могли б бути оперативно задіяні одразу після перемоги Віктора Ющенка на виборах, в штабі не розроблялося. На жаль, там домінувала досить типова для українських політичних сил короткозора позиція, що спочатку треба взяти владу, а там – подивимось.

Тим не менш, головним критерієм вибору для Ернста Рахарова був – перспектива розвитку демократії в Україні. На той час вона існувала тільки якщо не дати забрати у Віктора Ющенка його перемогу на виборах, здобуту демократичним шляхом.

Звичайно досадно, що Віктор Ющенко та його команда, маючи величезну суспільну довіру, яку вони отримали після помаранчевої революції, не змогли скористатися історичним шансом та провести швидку модернізацію країни. Але в Ерста Рахарова немає розчарування з цього приводу – не можна обурюватись, що виявились невтіленими в життя плани, яких не було.

Натомість Ернст Рахаров задоволений, що рівень демократії в Україні протягом останніх п'яти років не тільки не знизився, а навіть дещо підвищився. І це в той час, коли найбільший сусід України – Російська Федерація, яка має величезний вплив на Україну – вирішила відмовитись від демократії на користь авторитаризму (хоча поки що й досить м'якого).

Реформа Конституції 2004 року далеко не в усьому погана

На противагу розповсюдженій в Україні думці, Ернст Рахаров впевнений, що далеко не всі наслідки реформи Конституції 2004 року є негативними. Він вважає, що багато з них є негативними тільки в короткостроковій перспективі.

Реформа 2004 року знизила «вартість» посади Президента. Політикам більше недоцільно змагатися за цю посаду за принципом «пан або пропав». Для суспільства значно знизився ризик обрання неадекватного політика на президентську посаду – повноваження українського Президента суттєво обмежують ризик його перетворення на новомодного українського «фюрера».

Одним із можливих підтверджень цієї думки є інформація Комітету виборців України, яка з'явилася на цьому тижні, що практично всі кандидати в президенти скорочують фінансування своїх передвиборних програм.

Хоча сьогодні очевидно, що конфлікт на найвищому щаблі влади – між Президентом та Прем'єр-міністром – передумови якого заклала та реформа дуже шкодить Україні, можна сподіватися, що наступники чинних виконавців цих державних ролей будуть більш підготовленими до роботи в тандемі. Тобто вони будуть більш схильними до більш консенсусного, «європейського» стилю прийняття рішень, на противагу одноосібному «диктату», до якого звикла країна, яка все ще великою мірою перебуває під впливом «візантійщини».

Те, що нинішні українські керманичі цей тест на «європейськість» з тріском провалили, більше говорить про їхню особисту неадекватність, ніж про неадекватність запровадженої системи.

За великим рахунком те ж саме стосується і виборчої системи за «закритими» партійними списками. Наразі здається, що ця система призвела до втрати будь-якої відповідальності депутата перед виборцем. Але якщо поміркувати на перспективу декількох років – лідери політичних сил завжди нестимуть політичну відповідальність за проступки тих людей, яких вони легковажно включили у виборчий список, можливо в обмін на банальну «коробку з-під комп'ютера», наповнену грошовими знаками Сполучених Штатів Америки. Насправді цей процес вже відбувається: наприклад, Юлія Тимошенко змушена відповідати на неприємні запитання стосовно екс-депутата її фракції Віктора Лозінського, а Віктор Янукович – стосовно скандалів, які переслідують керівництво кримської автономії, сформоване його партією.

Досягти цілей Майдану, послідовно закріплюючи успіх

Керуючись вищенаведеними та низкою інших прикладів Ернст Рахаров упевнений, що розвиток демократичного процесу в Україні скоріше надихає, ніж є викликає відчай. Для того, щоб одного дня побачити Україну повноправним членом європейської родини народів сьогодні необхідно «лише»:

  • забезпечити незворотність та сталість демократичного процесу;
  • терпляче наполегливо працювати над створенням громадянського суспільства.

В найближчій перспективі це означатиме:

  • Ці президентські вибори – не про вибір особистостей, а про покращення демократичного процесу. Чим менше сюрпризів будь-якого ґатунку буде на цих виборах – тим краще. Тим більше, що хто б не переміг – головним завданням цієї людини скоріше за все буде «сидіти тихо і гріти крісло» для наступника, який, якщо все буде добре, здобуде більшу прихильність в народі, ніж нинішні «недокандидати», що не мають шансів здобути хоча б 50% голосів виборців. Тому вже зараз команди провідних кандидатів на посаду формального голови держави повинні зрозуміти: якщо вони сподіваються «протягнути» свого кандидата на цю посаду шляхом маніпульованих судових процесів – вони дуже скоро втратять усе. Що ж стосується перерозподілу реальної влади – цілком можливо, що в цьому сенсі вибори у місцеві органи влади у травні наступного року матимуть більше значення, ніж президентські вибори.
  • В Україні немає великого дефіциту громадян. Але є великий запит на громадянське суспільство. Тобто громадяни мають наполегливіше встановлювати контакт один з одним та починати координувати свої зусилля. Добра новина полягає в тому, що дякуючи сучасним телекомунікаційнім технологіям – Інтернету та мобільному зв'язку – це завдання технічно є як ніколи простим для виконання. Справа тільки в добрій волі громадян.

Майдан 2004 року був святкуванням наперед. Адже тоді насправді святкувати ще було нічого – не було ні планів реформ, ні ефективних команд, здатних їх виконати. І зараз також поки що існує небагато причин для святкування. Але ставши на п'ять років розумнішими та мудрішими, активні учасники Майдану 2004 сьогодні мають ширше поле для діяльності, ніж будь-коли раніше. Коли ця діяльність принесе перші реальні результати – їх по праву можна буде відсвяткувати на новому Майдані.

неділю, 22 листопада 2009 р.

На ранок після виборів

Переможець президентських виборів навряд чи отримає більше 50% голосів

До завершення чергових українських президентських виборів ще декілька місяців, а громадяни України вже стали свідками застосування всього традиційного арсеналу виборчих технологій: найчастіше – чорних, іноді – сірих, зрідка – відносно білих. На службу агітації поставлені: і не зовсім законна провокаційна зовнішня реклама , і штучні гучні скандали, і навіть епідемія грипу. Можна не сумніватися – напруга перегонів і надалі зростатиме.

Є таке враження, що головні учасники намагаються довести «температуру» в суспільстві до того ж рівня, як під час попередніх президентських виборів п'ять років тому. Навіть незважаючи на те, що суспільство сьогодні перебуває у принципово іншому стані.

Найголовніше – по-іншому почувається та його частина, яка формулює домінуючу суспільну думку. За п'ять років ці люди багато чому навчилися і відповідно не бачать особливих підстав для збудження. Для них сьогодні мова йде не про цивілізаційний вибір, а про обрання наступного невдахи-президента.

Те, що для більшості в суспільстві президент продовжує бути «найбільшою людиною в державі, яка – якщо захоче – може все», приречує майбутнього переможця виборів на роль чергового розчарування. Для цього є низка передмов:

  • Новий президент матиме такі ж обмежені повноваження, насамперед в економічний сфері, як і нинішній. Повернення до попередньої версії Конституції, яка діяла за часів президенства Леоніда Кучми, є дуже малоймовірним.
  • На даному етапі в українській політичній еліті практично немає ефективних команд, на які міг би спертися новообраний президент для того, щоб провести рішучі реформи. Без таких реформ істотне поліпшення життя громадян неможливе. А відтак – малоймовірним є зростання рейтингу популярності нового президента після виборів.
  • Нового президента, незалежно від того, хто ним стане, скоріше за все оберуть з результатом 40 з лишком відсотків, тобто менше половини від тих, хто прийме участь у голосуванні. Таким чином новообраний президент не матиме морального права стверджувати, що нього (чи за неї) проголосували більшість українців.

Доброго ранку, шановний кандидате! Погані новини: Ви перемогли!

Низька підтримка виборців стане лише початком проблем нового президента. Нездійсненні обіцянки, роздані під час перегонів, як привиди почнуть його (чи її) переслідувати починаючи з перших днів на посаді. Необхідні підвищення цін на газ для населення, на комунальні послуги, на проїзд в громадському транспорті тощо, відтерміновані перед виборами, аж ніяк не сприятимуть зростанню його (чи її) популярності. В результаті перемога на виборах для нового президента швидше за все стане пірровою.

Невже цього не розуміють головні претенденти на цю перемогу? Напевне вони розуміють, але відмовитись від участі у тому, що українці (некоректно) вважають головними виборами в країні, вони не можуть.

Рівень персоніфікації політичного процесу в Україні є надзвичайно високим. Практично будь-яка політична сила є чимось лишень трохи більшим за фан-клуб її лідера. Тому відмовившись від участі в головних виборах в країні лідер ризикує поставити хрест на як на власному політичному майбутньому, так і на майбутньому свого «фан-клубу».

Відтак «фан-клуби» у кампанію устряють, і ведуть вони її так, як вміють: передусім роблячи ставку на емоції виборців – фан-клуб інакше агітувати не може. Звідси штучне нагнітання «температури» в суспільстві.

Парадокс у тому, що роблячи ставку на емоції під час кампанії, «фан-клуби» збільшують амплітуду майбутньої негативної емоційної реакції суспільства на перелічені вище непопулярні урядові заходи. Після виборів суспільство асоціюватиме ці заходи з новообраним президентом.

Виходить, перемога на президентських виборах означатиме для новообраного президента практично таку ж саму політичну смерть, як і відмова від участі у виборах взагалі. Тільки у першому випадку ця смерть напевне буде дещо повільнішою – той же Віктор Ющенко все ще має пару відсотків своїх прихильників.

Ситуація складається як у казці: «направо підеш – коня втратиш, наліво підеш – голову загубиш». І схоже, що виходити з цієї ситуації провідні кандидати, які мають реальні шанси на перемогу, сподіваються, як і у тій казці – розраховуючи на диво.

Ці вибори – шанс покінчити з «диваками»

Дивом, на яке напевне розраховують провідні українські політики, має стати швидке перероблення української системи урядування «під себе». Найпростішим кроком могла б бути спроба переформатувати парламентську більшість, наприклад, за допомогою СБУ. Дещо складніше буде все ж таки спробувати відмінити конституційну реформу 2004 року. Ще складніше – спробувати провести нову конституційну реформу.

Але давайте згадаємо, що переможець виборів навряд чи отримає голоси навіть більшості тих українців, які візьмуть участь у другому турі виборів! Тому він (чи вона) об'єктивно не матимуть суспільного мандату на зміни системи урядування на власний розсуд. І громадянське суспільство в Україні вже є достатньо сильним, щоб таких змін не допустити.

Ті українські політики, які сподіваються на диво, замість того, щоб наполегливо створювати умови для появи в українській політиці професійних ефективних команд, мають бути витісненими з мейнстріму політичного життя. Ці вибори – унікальна нагода досягти великого прогресу на цьому напрямку.

З «трійки» провідних українських політиків – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович – від яких вже так втомилося суспільство, двоє миттєво втратять більшу частину свого політичного впливу одразу після визначення переможця президентських виборів. Цей же переможець має всі шанси втратити більшу частину свого впливу вже протягом нетривалого періоду після своєї піррової перемоги.

Виглядає занадто добре, щоб стати реальністю? Можливо, але оптимізм вселяє те, що ніякі дива, для втілення такого сценарію непотрібні. Достатньо тільки забезпечити об'єктивний хід демократичного процесу, запобігши можливим «дивацтвам».

Відтак головне на цих виборах – не хто переможе, а як вони пройдуть. Чим коректніше будуть списки виборців, чим організованіше та законослухняніше будуть виборчі комісії, чим більш відкритим для незалежних спостерігачів та журналістів буде процес виборів та підрахунку голосів – тим більший крок уперед до стабільності та добробуту зробить Україна.

У цьому сенсі запровадження електронного реєстру виборців, незважаючи на всю неоднозначність цього заходу, є безсумнівним прогресом. Інші заходи з покращення організації виборів, та підвищення прозорості виборчого процесу мають послідувати. Такі речі є набагато менш яскравими, ніж передвиборчі акції кандидатів, але саме вони визначають успіх країни в довгостроковому аспекті.

Ці вибори можуть стати дійсно доленосними для України. Але зовсім не в тому сенсі, як поки що (некоректно) вважає більшість українців. Не перемога певного кандидата «врятує Україну», а перемога у дечомусь нудного демократичного процесу над сильними емоціями, за допомогою яких «фан-клуби» кандидатів намагаються ошукати виборців.

суботу, 14 листопада 2009 р.

Наближення моменту істини

Всупереч сподіванням українських політиків дефолт України може настати ще до закінчення президентських виборів

Великі титули, дрібні люди: остання сторінка Меморандуму з МВФ

Минулої неділі директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Домінік Стросс-Кан заявив, що МВФ відновить роботу з Україною тільки після призначених на січень 2010 року президентських виборів. Днем пізніше Віце-прем'єр-міністр України Григорій Немиря спростував цю інформацію. Віце-прем'єр-міністр стверджував, що МВФ готовий продовжити співпрацю з Україною за умови знаходження компромісу всередині України.

При цьому насамперед йдеться про досягнення порозуміння між Президентом Віктором Ющенком та Прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, які, як відомо, є конкурентами на президентських виборах. Враховуючи історію взаємин цих двох політиків, перспектива такого порозуміння реальною не здається. Натомість, відчуваючи ступінь романтизму та цинізму цих двох політиків, цілком можна уявити, що в якості одного з сценаріїв передвиборчої стратегії їхні команди розглядають також і можливість доведення України до дефолту, а відтак і до надзвичайного стану, щоб потім його використати для збереження своєї влади.

Тут слід також зауважити, що для настання дефолту України провідним українським політикам сьогодні треба докласти набагато менше зусиль, ніж для його уникнення.

Особливості боротьби з кризою

Більшість урядів світу внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи запровадили програми стимулювання економіки. Ці програми звичайно зводяться до двох складових:

  1. Стимулювання попиту, щоб стримати падіння виробництва, наприклад, посилення підтримки безробітних та малозабезпечених, або підтримка споживчого кредитування.
  2. Нарощування державних інвестицій, насамперед в розвиток інфраструктури для забезпечення майбутнього зростання, наприклад, створення інфраструктури для електричних автомобілів.

Проте Україна в цьому аспекті, як і в багатьох інших, відзначається своєю специфікою, тому обидві згадані складові не можуть бути реально застосовані в українській ситуації.

Стимульований попит не має бути «одноразовим»

Перша складова, стимулювання попиту, звичайно спрацьовує тільки за наявності ефективних ринків всередині країни. Якщо багато внутрішніх ринків товарів та послуг в реальності є монополізованими, як це на жаль має місце в Україні, то більша частина грошей від стимулюючих заходів опиняється в кишені монополіста, жодним чином не покращуючи загальну економічну кон'юнктуру в країні.

Крім того, в Україні є ще одна ключова відмінність – ще до появи минулого року кризових явищ в українській економіці частка видатків соціального спрямування в державному бюджеті України вже була однією з найвищих в світі. Цей факт говорить скоріше про необхідність скорочення цієї складової видатків.

Насправді ж, через те, що загальні доходи бюджету в цьому році різко скоротилися, ця частка, що складається здебільшого з так званих «захищених» статей, зросла ще більше.

Гроші на програми стимулювання економіки більшість урядів світу звичайно отримують, позичаючи їх на ринку. І лише іноді, як у випадку Китаю чи Росії – витрачаючи накопичені резерви. В України резервів не виявилося, тому український уряд має позичати.

Та у ситуації, коли вже й так більше половини грошей державного бюджету спрямовуються на те, що в Україні іноді називають «проїданням», в світі знайдеться дуже мало інвесторів, згодних ризикнути своїми грошами і надати позику на подальше збільшення цього «проїдання».

Відтак, з економічної точки зору, стимулювання попиту за рахунок запозичень уряду в сучасній українській ситуації є недоцільним і практично нездійсненним.

Інвестиціям потрібен менеджер, а не уряд «тимчасовиків»

Майже така ж сама ситуація і з кредитуванням для здійснення державних інвестицій.

Тільки справа тут у тому, що український уряд не є добрим інвестиційним менеджером:

  • Уряд сам звичайно інвестує дуже мало, адже цей процес звичайно триває довше, ніж від виборів до виборів – максимальний проміжок часу, який українські урядовці згодні чекати на віддачу від інвестиції.
  • Уряд спрощує умови ведення бізнесу, заважаючи інвестувати іншим, хто за рахунок віддачі від тих інвестицій забезпечив би майбутні надходження в бюджет. Але чиновники урядових інституцій в цьому не зацікавлені, тому що більша самостійність бізнесу в кінцевому рахунку призводить до втрати ними ручного контролю над економікою, а відтак і можливостей «неофіційного підробітку», отримання тіньового фінансування на ті ж вибори і т.д.

В результаті, уряд насправді не готовий до нарощування державних інвестицій, а відтак очевидно не потребує на це кредитних коштів.

Навіщо ж тоді уряду кредити МВФ? В ідеалі уряду потрібні не кредити, які потрібно відробляти, а «легкі» гроші, поверненням яких можна не перейматися.

«Легкі» гроші бувають тільки в обмін на політичні поступки

Українські урядовці не дуже приховують, що гроші вони шукають перш за все на те ж таки «проїдання», наприклад, на субсидування занизької ціни на газ для населення, або на покриття дефіциту Пенсійного фонду, намагаючись втримати соціальну систему від колапсу хоча б до виборів.

Якби мова не йшла про близькі вибори, український уряд міг би спробувати пошукати грошей в обмін на якісь важливі стратегічні поступки в тій же Росії. Але наразі альтернативи грошам МВФ в українського керівництва, яке позиціонує себе як «прозахідне», немає.

МВФ з самого початку був створений як інституція, яка може собі дозволити кредитувати в інтересах довгострокової економічної стабільності в світі, ігноруючи мотиви отримання швидкої економічної вигоди. Тим не менш, аби хоч якось забезпечити повернення позичених коштів, а також – що ще важливіше – щоб уникнути звинувачень у політичних симпатіях, свої рятівні кредити МВФ завжди надає під низку умов. Більшість з яких звичайно є непопулярними реформами.

В свою чергу більшість урядів-позичальників звичайно намагаються якось вихолостити деякі вимоги, і деяким це вдається. Проте роз'єднане українське керівництво у передвиборчій боротьбі один з одним спробувало вихолостити практично всі вимоги МВФ. Таким чином створивши для фонду добру нагоду сказати: «Досить!».

МВФ іноді потрібен «хлопчик для биття», а строптива Україна сама на цю роль напрошується

Ще півроку тому перед МВФ стояло завдання не допустити дефолту в жодній з країн Центральної та Східної Європи через існування загрози «зараження» (анг. contaigion) фінансовою панікою країн-сусідів і таким чином «епідемічним» розповсюдженням кризових явищ в фінансовій сфері на цілий регіон. Причиною цієї загрози була дуже висока загальна нервозність інвесторів в усьому світі внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи.

Але на сьогодні ситуація дещо інша. По-перше, завдяки стимулюючим заходам урядів найбільших країн світу, гостроту глобальної кризи вдалося зняти, тому наразі інвестори набагато менше схильні до паніки. Відповідно і МВФ більше не має рятувати Україну за будь-яку ціну.

По-друге, багато інвесторів мали нагоду роздивитися, що Україна – дійсно особливий випадок політичного та економічного недбальства. Тому ймовірність того, що у разі дефолту України інвестори почнуть згортати свою діяльність в усьому регіоні Центральної та Східної Європи, є дуже низькою.

Нарешті, фонд навряд чи може просто так заплющити очі на ганебну гру «хто демонстративно не виконає більше пунктів Меморандуму з МВФ», яку українське керівництво розігрувало останніми місяцями. Дехто в МВФ може бути просто по-людськи зацікавлений наказати українське керівництво за його брехливість, строптивість та нахабство. А заодно і наочно продемонструвати іншим своїм «пацієнтам», що буває, коли вимоги фонду не виконуються.

В результаті, щонайменше до закінчення президентських виборів, на черговий транш МВФ Україні розраховувати не доводиться. А це значить, що чекати доведеться щонайменше до березня наступного року. У цей період навіть невелика шокова подія може відправити економіку України у спадну спіраль.

Всередині країни дефолт уряду вже фактично відбувся

Уряд сплачує за поточне споживання Україною російського природного газу за рахунок кредитних ресурсів, щомісячний пошук яких коштує урядові надзвичайних зусиль. Судячи з повідомлень ЗМІ, уряд також різко наростив заборгованість з повернення ПДВ, майже вичерпав можливості збирання податків наперед, і при цьому все одно не спроможний здійснити всі необхідні бюджетні трансферти в повному обсязі.

Таким чином вже сьогодні наявне різке погіршення поточної платоспроможності уряду. В жовтні уряд був змушений сплачувати на внутрішньому ринку за своїми короткостроковими запозиченнями в гривні, які мають статус «гарантованих державою», понад 25% річних. Це більше, ніж відсотки за кредитами, які банки надають своїм приватним клієнтам!

Всередині країни більше немає інвесторів, які готові добровільно довірити уряду свої гроші. Тобто якщо брати ситуацію всередині країни, то уряд вже знаходиться в стані технічного дефолту.

Спадна спіраль може початися від будь-якого невеликого поштовху

Ситуація в українській банківській системі є дуже тривожною. Більшість українських банків є недостатньо прозорі і відверті, щоб можна було реалістично оцінити кількість «токсичних» активів у їхніх балансах. Проте постійні повідомлення про збільшення частки проблемних кредитів, незважаючи про анонсовану стабілізацію економіки, оптимізму не викликають. Якщо в найближчі місяці з'явиться хоч один новий проблемний банк, це може спровокувати «ефект доміно», який може «повалити» велику частину банківської системи України.

Штрафні санкції за недобір газу, які Газпром матиме право пред'явити Нафтогазу на початку січня цілком можуть спричинити банкрутство цієї державної компанії. Не факт, що при цьому уряд зможе уникнути необхідності взяти цей борг на себе, розплатитися за яким він буде неспроможний. Якщо ж почнеться чергова «газова війна», то її наслідки для фінансової позиції України напевне будуть ще руйнівніші.

Нарешті шокова подія може відбутися і поза межами України. Наприклад, фінансовий колапс у Латвії цілком може мати дуже негативні наслідки для фінансових інституцій, перш за все – шведських банків, які мають свої мережі в Україні.

Передвиборчий галас з високою економічною ціною

На цьому тлі більшість кандидатів на посаду президента демонструють дивне романтичне недбальство. Майже всі виступають з популістичними передвиборчими закликами на кшталт «посилення ролі «держави» в економіці», «проведення націоналізації «стратегічних підприємств» тощо. Такі заяви зовсім не сприяють підвищенню довіри інвесторів.

Віктор Янукович та Володимир Литвин проштовхнули підвищення соціальних видатків, добре розуміючи, що наразі ніякий уряд не зможе їх профінансувати.

Іронія долі для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка полягає в тому, що прийшовши до влади як реформатори, сьогодні вони такими залишилися такими лише у своїй риториці. Відмовившись від проведення непопулярних, але конче необхідних реформ, вони продемонстрували, що радше обанкрутять країну, ніж відмовляться від надії перемогти на виборах.

Передвиборчий галас навколо епідемії «свинячого» грипу сприяє розповсюдженню панічних настроїв. Ця «епідемія паніки» може розповсюдитися і на фінансову сферу.

Уроки на майбутнє

Економіка – річ прагматична. Романтиків вона не любить та періодично наказує кризами, коли багато людей втрачають свої отримані важкою працею надбання. Але таким чином економіка примусово дає уроки тим, хто не хоче вчитися прагматизму добровільно.

Наразі народ України підходить до моменту коли такий урок може розпочатися. Рішення, які призвели до цієї ситуації, ми зробили раніше.

Але це не значить, що зараз вже пізно щось робити. Життя не закінчиться, навіть якщо настане дефолт України. Прагматики всередині України мають готуватися дати відповіді на питання, на які не змогли дати гідної відповіді романтики.

четвер, 5 листопада 2009 р.

В Україну (як завжди – неочікувано) прийшли холоди і епідемія грипу

Українці схильні до паніки більше, ніж решта європейських народів

Останніми тижнями, як тільки в Україні похолодало, в західних областях різко збільшилась захворюваність на грип, а також зросла кількість випадків простудних захворювань. Громадськість довідалась про декілька десятків летальних випадків, а також про те, що серед захворілих декілька чоловік було діагностовано на так званий «каліфорнійський» або «свинячий» грип. В країні розпочалася помірна паніка.

На провідних телеканалах почалися гарячі дискусії, здебільшого за участю провідних політиків, на вічні теми: «хто винуватий?» та «що робити?». Враховуючи некомпетентність більшості українських політиків у питаннях медицини, їхню схильність до зловживання емоціями, а також дуже низький загальний ступінь довіри суспільства до владних інституцій, ці дискусії навряд чи сприяють зменшенню панічних настроїв.

Українська відмінність

Мешкаючи в Швейцарії та маючи багато контактів в Німеччиною, Ернст Рахаров добре ознайомлений з ситуацією навколо «свинячого» грипу в цих країнах. Перші звістки про появи цієї хвороби в світі викликали тут певну тривогу, а після перших випадків захворення на «свинячий» грип громадян Швейцарії та Німеччини приблизно півроку тому з'явилися передумови і для виникнення паніки. Але після того, як урядами були запроваджені відповідні заходи з інформування населення та підвищення епідеміологічного контролю, панічні настрої швидко згасли.

Здебільшого уряди просто втілювали рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). За прогнозами ВООЗ друга хвиля «свинячого» грипу очікувалась восени цього року і тому уряди провели низку превентивних заходів: інформування населення, створення запасів протигрипозних препаратів, розробка вакцини та підготовка до вакцинації населення тощо. На роботі Ернст Рахаров ще декілька місяців тому отримав пам'ятку, як вести себе у випадку епідемії, а також як поводитись у випадку виникнення симптомів захворення. Всі ці заходи сприяли підвищенню рівня пильності серед населення, а з іншого боку – зниженню панічних настроїв.

Якщо порівняти цю ситуацію із ситуацією в Україні, стає очевидним, що український уряд спочатку обмежився імітацією превентивних заходів на протязі підготовчої фази влітку цього року, а потім (на фоні передвиборчої кампанії) раптом вирішив продемонструвати гіперактивність, як тільки з'явилися певні ознаки епідемії. На управлінському сленгу така поведінка характеризується терміном «курча без голови» (анг.: headless chicken).

Поки грім не прогримить...

На перший погляд, така поведінка українських урядовців може здатися ефектною. Але для будь-кого, хто не хоче або не вважає можливим жити одним днем, це – шлях в нікуди. Та на жаль, таких людей ще далеко не більшість в Україні.

Натомість більшість українців, як і більшість братів-росіян, схильні до фаталізму: кому доля згоріти, той не втоне, і від «свинячого грипу напевне також не помре. То ж чи потрібно дивуватися, що обраний нами уряд не дуже схильний до планової структурної «нудної» роботи? Замість цього будь-який український уряд в «мирні часи» тяжіє до шапкозакидацтва, а в кризові – до показової гіперактивності, яка сприяє виникненню паніки серед населення.

Моя хата на краю світу

Ще одна особливість українського менталітету у тому, що українці мало цікавляться і намагаються зрозуміти події, що відбуваються в навколишньому світі. Складається враження, що Україна, географічно перебуваючи приблизно в центрі високоцивілізованої Європи, ментально продовжує перебувати «на задвірках світу».

Чим ще можна пояснити те, що більшість українців зненацька заскочила досить прогнозована подія, про яку постійно говорили провідні інформаційні агенції світу?

В розвинутих країнах з захворюваннями борються лікарі, в Україні – політики

І в Швейцарії, і в Німеччині перші особи держави не займалися інформаційною роботою з населенням та організацією превентивних заходів – ці обов'язки були покладені на відповідні державні органи: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство внутрішніх справ тощо. Котрі досить успішно справляються з покладеними на них завданнями.

Поведінка ж провідних українських політиків змушує думати, що не вміючи зробити до пуття власну роботу, вони надто охоче хапаються за чужу. Під час виборчої кампанії, ця їхня схильність ще більше підсилюється намаганням якомога більше заповнити собою екран телевізора.

Таким чином можна зробити висновок, що «кризи» та «епідемії» вигідні нинішній українській політичній еліті, а відтак – відбуватимуться в Україні регулярно. Принаймні допоки українське громадянство не замінить цю еліту.

Сьогоднішня «епідемія» грипу є лише загостренням хронічних хвороб суспільства

Нинішня «епідемія» «свинячого» грипу в Україні – гострий прояв хронічних хвороб суспільства: інфантильності, фаталізму, невігластва, безмірної жадоби до влади і грошей. На лікуванні саме цих хвороб краще зосередитись свідомому українському громадянству. Адже боротьба з епідеміями – в першу чергу річ превентивна.

На щастя, нинішній вірус«свинячого» грипу не є надто небезпечним. Наприклад, вірус «пташиного» грипу, у разі його мутації у форму, яка передається від людини до людини, на відміну від відомої форми, яка передається виключно від птаха до людини, є потенційно більш небезпечним. Свідомим українцям саме час братися за превентивні заходи, розпочавши лікування вже добре відомих хвороб суспільства.

неділю, 25 жовтня 2009 р.

Скажи бабусі, щоб не поспішала на пенсію

Українська пенсійна система стрімко наближається до краху

Український уряд в чергове переніс строки впровадження пенсійної реформи. Поетапне запровадження принципово нової системи пенсійного забезпечення на основі індивідуальних накопичувальних внесків згідно «Концепції подальшого проведення пенсійної реформи», оприлюдненої на сайті Кабінету міністрів, заплановано на 2014-2017 роки. В Українських реаліях це означає, що складні і не дуже популярні заходи перекладені на плечі майбутніх урядів. Напевне, щоб потім знову бути перенесеними.

Таким чином можна зробити висновок, що ймовірність реформування пенсійної системи України в осяжному майбутньому є дуже низькою. І це незважаючи на те, що українські керманичі в липні цього року взяли на себе відповідні зобов'язання в обмін на кредитування від Міжнародного валютного фонду (МВФ). Детально про ці зобов'язання Ернст Рахаров вже писав в одній із своїх попередніх оповідей.

Діюча пенсійна система України доживає свої останні роки

За оцінками президента Ющенка, які на думку Ернста Рахарова виглядають цілком реалістично, дефіцит Пенсійного фонду України за підсумками 2009 року досягне 25 млрд. гривень, без урахування списання майже 5 млрд. гривень боргів, які в попередньому році Пенсійний фонд не зміг повернути. Як вважає глава держави, продовження такої політики в 2010 році призведе до зростання дефіциту Пенсійного фонду до понад 30 млрд. гривень, або 12% від суми видатків.

Цей дефіцит уряду доведеться знову покривати за рахунок дотації з державного бюджету. Проте враховуючи, що державний бюджет України сьогодні також зводиться з величезним дефіцитом, а для його фінансування український уряд не може залучити кошти з інших джерел, окрім міжнародних фінансових інституцій, ці дотації скоро доведеться скорочувати.

З іншого боку, демографічна ситуація в Україні з кожним роком стає все менш сприятливою: все менше людей працездатного віку утримує все більшу армію пенсіонерів.

Зі сплатою внесків до Пенсійного фонду ситуація ще гірша – їх сплачують навіть далеко не всі працюючі. Загальновідомо, що приватні підприємці, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, внески в Пенсійний фонд практично не сплачують, як не їх практично сплачують працюючі, які отримують заробітню платню «в конверті».

Згідно офіційної інформації з урядової Концепції, чисельність платників внесків на пенсійне страхування становить 15,2 млн. осіб, а чисельність пенсіонерів – 13,8 млн., тобто пересічний платник внесків фінансує близько 90% середньої пенсії. При цьому частка пенсійних видатків у валовому внутрішньому продукті країни вже перевищує 15%.

В цьому Україна є своєрідним світовим лідером, адже найбільш розвинені країни сьогодні витрачають на пенсійне забезпечення своїх громадян «усього лише» близько 8% свого ВВП, хоча й там ситуація погіршується. На думку багатьох економістів, 15% пенсійних витрат в ВВП є тією критичною межею, за якою може перестати діяти негласний суспільний контракт між поколіннями, за яким молоді та працездатні вважають за свій обов'язок підтримувати старих та немічних.

Тому сьогоднішня пенсійна система України є приреченою: або її буде реформовано і вона стане іншою, більш адекватною сучасним реаліям, або вона рухне і кожний громадянин вирішуватиме проблему свого пенсійного забезпечення індивідуально.

Відсутність у суспільстві функціонуючої системи пенсійного забезпечення не є чимось незвичайним – більшу частину своєї історії людство проіснувало, не маючи таких систем. Ці системи є відносно новітнім суспільним феноменом – перші приклади з'явилися трохи більше сторіччя тому. І перше, що впадає у вічі – ці перші системи були набагато менш щедрими, ніж їхні сучасні аналоги.

Державні системи пенсійного забезпечення мають коротку історію

Коли Отто фон Бісмарк у 1889 році запровадив перші пенсії для робітників віком понад 70 років, середня тривалість життя в Пруссії складала 45 років. Коли в 1908 році Лойд Джордж пролобіював в британському парламенті виплату п'яти шилінгів на тиждень бідним чоловікам старше 70 років, пересічний бідний британець вважав за щастя дожити до 50. Коли в 1935 році в Сполучених Штатах запровадили систему соціального забезпечення, офіційний пенсійний вік дорівнював 65 рокам, на 3 роки перевищуючи тодішню середню тривалість життя в Америці. Державні системи пенсійного забезпечення під час їхнього запровадження мали на меті лише дещо полегшити короткий період на схилі схилу віку для невеликої кількості довгожителів.1

Однак загальне підвищення рівня життя, яке забезпечила індустріалізація, а також бум народжуваності після Другої світової війни, призвело до того, що наприкінці життєвого шляху люди отримали можливість насолодитися десятком і більше «золотих років», забезпечених за рахунок державної пенсійної системи, яка перерозподіляла внески великої кількості працюючих на користь порівняно малої кількості пенсіонерів. Проте зі зміною демографічної ситуації – коли ті хто народився після Другої світової почали масово виходити на пенсію – навіть більш-менш заможні західні країни бачать необхідність у докорінному реформуванні їхніх пенсійних систем, яке насамперед полягатиме у підвищені пенсійного віку.

Що ж тут казати про Україну, яка в 90-ті роки минулого сторіччя пережила драматичне зниження економічного потенціалу після коллапсу радянської економічної моделі? Особливо коли при цьому керівництво незалежної України неодноразово вдавалося до популістських заходів, на кшталт запровадження необґрунтованих пільг для окремих категорій громадян, які ще більше розбалансували пенсійну систему, пришвидшуючи її кінець!

Системні перекоси

Діюча система пенсійного забезпечення України не витримає ваги тих перекосів, які з часом в ній розвилися. Крім вже згаданого непомірного загального навантаження на економіку, українська пенсійна система має наступні вади, котрі приречують її на смерть:

  • Система є неефективною. Вона не забезпечує великій кількості пенсіонерів дохід навіть на рівні прожиткового мінімуму.
  • Система є несправедливою. Розмір пенсії, яку отримує людина, надто мало залежить від тієї користі, яку людина принесла суспільству протягом своєї активної трудової діяльності. Адже з одного боку є ті, хто пропрацював більше 40 років не на самій низькооплачуваній роботі, але «невчасно» вийшов на пенсію і зараз може отримувати пенсію у декілька сотень гривень, а з іншого боку – деякі колишні державні чиновники, які шляхом надання самим собі пільг, а також певних махінацій «накрутили» собі пенсію до десятків тисяч гривень на місяць. Ця несправедливість відбиває в людей охоту сплачувати пенсійні відрахування.
  • Система є ярмом на шиї працюючої людини, яке стає все важче. Тільки у невільній економіці можуть існувати такі надвеликі відрахування до Пенсійного фонду: 32% від фонду оплати праці підприємства плюс 2% від нарахованої заробітної плати працівника – більше третини трудового доходу працюючої людини тільки на пенсійні внески! Проте економіка України поступово звільнюватиметься від нав'язливої феодальної опіки уряду, хоче той цього, чи ні, в гіршому випадку ховаючись від останнього у «тінь». Тому загальна сума внесків у державний Пенсійний фонд неухильно скорочуватиметься.

По одежке протягивай ножки

Відсутність практичних прикладів того, як інші країни виходили з подібної ситуації, ускладнюватиме роботу з розробки та проведення реформи української пенсійної системи. Не покращує ситуацію й те, що українським урядам не цікаво займатися довгостроковими проектами, такими як пенсійна реформа, бо вони не розраховують, що протягом своєї каденції встигнуть отримати відповідну політичну вигоду, тобто лаври отримають вже наступники.

Єдине, що втішає у цій ситуації, так це те, що більшість громадян України сьогодні вже не дуже сподіваються по досягненні офіційного пенсійного віку отримати «від держави» достойну пенсію. Багато українських пенсіонерів не покладаються на милість уряду і продовжують працювати, хто де може, навіть після офіційного виходу на пенсію. Напевне це не та доля, на яку вони розраховували, і якої вони заслуговують, але це – найкраще, що вони можуть зробити. Звичайно, якщо не рахувати можливості активного впливу на уряд шляхом акцій протесту з вимогою термінового проведення пенсійної реформи.


1 дані взято зі статті «The end of retirement» в часописі The Economist від 25.06.2009

четвер, 22 жовтня 2009 р.

Как помочь обустроить Россию

Демократия в Украине – залог не только украинской независимости, но и мира и стабильности в России

На просторах бывшего Советского Союза символизм имеет политическое значение. Особенно, когда он перечит устоявшимся традициям, стереотипам и предрассудкам.

Антисоветская шашлычная

В этом месяц назад убедились владельцы шашлычной, которая недавно снова открылась после ремонта на Ленинградском проспекте в Москве. Они имели неосторожность назвать свое заведение «Антисоветская». Совсем не из идеологических соображений: владельцы просто решили легализовать неофициальное название, которое еще при Советской власти получила шашлычная, находящаяся в аккурат напротив гостиницы «Советская».

Однако переименование шашлычной вызвало протест группы ветеранов, который нашел горячую поддержку московских властей, действия и угрозы которых вынудили владельцев пойти на демонтаж вывески. Бывший советский диссидент Александр Подрабинек не смог остаться безучастным и опубликовал резкую статью, в которой заклеймил советское прошлое как «кровавое, лживое и позорное».

Слова, которые десять лет назад скорее вызвали бы одобрение российской публики, ныне показались многим «попиранием истории». В том числе тем, кто эту историю знает по учебникам истории (недавно переработанным, чтобы лучше соответствовать «политической линии»), а также по телевизионным ее интерпретациям – представители движения «Наши» потребовали, чтобы диссидент или извинился, или уехал из страны, и начали его активно преследовать.

Эмоции кипели на протяжении несколько недель. Дошло до предложения со стороны министра иностранных дел Франции предоставить Александру Подрабинеку политическое убежище. Свою оценку ситуации вынужден был дать и премьер-министр Владимир Путин: по его мнению, в конфликте виноваты обе стороны.

Реставрация «совка» – от символов к реальности

Сначала в путинской России реставрировали бывший советский гимн, а также некоторые памятники советского периода. При этом доминирующим аргументом было: «нам нечего стыдиться своей истории». Однако в конце концов вышло так, что в России реставрировали также большое количество советских стандартов общественных отношений.

Например, недавние выборы в местные органы власти продемонстрировали, что в современной России выиграть выборы может любая партия, до тех пор, пока этой партией является Единая Россия. Ответственности власть имущих перед гражданами не существует – любая критика, обнародование фактов некомпетентности и коррупции чаще всего воспринимается как «отрабатывание внешнего заказа». Таким образом, блокируются все попытки модернизации страны.

Когда попытки модернизации проваливаются, происходит откат к прошлому. И таким образом страна лишает себя будущего.

Где искать будущее России?

Для того, чтобы увидеть очертания будущего, в котором Россия может быть стабильной и успешной страной, достаточно открыть большую карту мира, отойти от нее на шаг назад и взглянуть на нее с «высоты птичьего полета». А также вспомнить историю.

Имея всего 140 млн. «стареющего» населения, которое продолжает стремительно сокращаться, а также несколько очагов конфликтов на своей территории, Россия больше не является сверхдержавой и в обозримом будущем ею не будет. Попытки на равных соперничать с США или Китаем, как и всего лишь с Евросоюзом, Индией или Бразилией приведут к болезненному поражению России, а также ее вероятному распаду, с катастрофическими последствиями для всего мира.

Самым большим и «весомым» соседом России, оказывающим давление на ее юго-восточную границу, является Китай и России придется искать ему «противовес». Единственным действенным противовесом Китаю в мире на сегодня являются только Соединенные Штаты. Если вспомнить, что на протяжении истории Россия часто находила пути плодотворного сотрудничества с США, то это ей удастся и в этот раз. Нужно только прекратить вести «показушную» холодную войну, которую «ястребы» в кремлевском руководстве решили возобновить, играя на публику внутри страны.

При желании Россия также легко найдет общий язык с объединенно-разобщенной Европой. Ведь Россию с Европой объединяют во многом схожая ментальность и схожие «болезни»: стареющее сокращающееся население, стагнирующая экономика. Объединив усилия, эти болезни можно если не вылечить, то хотя бы смягчить их негативные последствия.

Таким образом, чтобы сохранить свою целостность, России нужно будет снова подружиться с Западом. А для этого России придется вернуться на путь демократизации.

Демократия в Украине – полигон для демократии в России

Опыт демократических реформ в бывших советских республиках – как позитивный, так и негативный – поможет России вернуться на путь демократизации, не повторяя всех ошибок, допущенных во время первой попытки демократизации, предпринятой Борисом Ельциным в 90-е годы. Как вторая по величине бывшая республика Советского Союза со статусом «не первой, но и не второй» Украина является наиболее важной страной, опыт которой могут и должны заимствовать в России.

К сожалению, нельзя сказать, что «демократический эксперимент» в Украине проходит успешно. Кроме очевидного прогресса в сфере свободы слова и развития конкурентных медиа, Украина мало чем может сегодня похвастаться. Но при этом нужно учитывать и сильное российское влияние, традиционно присутствующее в Украине, которое сегодня активно противодействует попыткам украинской демократизации. Многие в России, особенно кремлевские «ястребы», видят в демократической Украине скорее угрозу своим интересам, чем союзника.

Геополитика – не футбол, а симфонический оркестр

Ернст Рахаров считает такой взгляд на вещи как минимум несовременным и однозначно неадекватным нынешним возможностям России. Потому что он предполагает, что любое изменение геополитической ситуации является игрой с нулевой суммой между «мировым центрами влияния»: если это изменение позитивно для одного из «центров влияния», значит другой «центр влияния» обязательно потеряет часть своего влияния.

При более широком взгляде на ситуацию становится очевидными, что «центры влияния» в современном опутанном торговыми путями мире превращаются в дирижеров и ведущие скрипки глобального симфонического оркестра, которые заинтересованы в том, чтобы все его участники играли в такт. При этом никто не в состоянии единолично диктовать ноты – они согласуются путем сложных переговоров и компромиссов. Поведение современной России вносит все больший диссонанс в глобальную мелодию (может поэтому опросы общественного мнения в России демонстрируют отсутствие у России друзей?). Такая ситуация не сможет продолжаться долго – глобальный оркестр сможет как-то обойтись и без России, но Россия не сможет обойтись без остального мира.

В оркестре не может быть войны на уничтожение, а может быть конкуренция за места дирижера, ведущих скрипок, барабанщика, задающего ритм. Проигравший в этой конкуренции просто понимает, что его место в оркестре – другое.

Россия и Украина должны помочь друг другу занять более достойное место в глобальном оркестре

С прагматичной точки зрения Россия и Украина мало в чем являются конкурентами. Исключение составляет конкуренция за русскоязычные человеческие ресурсы славянского происхождения, дефицит которых нарастает в России. Соответственно Россия обязана иметь уровень материального благосостояния более высокий, чем Украина. Иначе миграционный поток из России в Украину может иметь катастрофические последствия для России.

Но по правилам хорошего тона глобального симфонического оркестра, конкуренция в сфере обеспечения наивысшего материального благосостояния людей должна вестись с помощью создания условий, в которых люди смогут сами себя реализовать наилучшим образом – условий ведения предпринимательской деятельности и создания добровольных организаций граждан. Эта конкуренция не может вестись в виде жесткой информационной войны за умы и сердца. Потому что победителей в войне между двумя участниками одного и того же оркестра быть не может.

Здоровые силы в России могут и должны критиковать недостатки демократического процесса в Украине, помогая их устранить. Но торможение и разворот этого процесса однозначно не в их интересах. Ведь по сути они заинтересованы в успехе «демократического эксперимента» в Украине не меньше самой Украины.

неділю, 11 жовтня 2009 р.

Спекотно буде усім

В світі зростає стурбованість проблемою глобального потепління. Час і Україні перестати ігнорувати цю проблему.

В грудні цього року в Копенгагені пройде саміт глав держав світу, присвячений проблемі глобального потепління. На ньому будуть присутні голови більшості держав світу. Найголовнішим завданням саміту є вироблення скоординованої політики для протидії глобальному потеплінню, вироблення нових правил, які мають замінити Кіотський протокол з протидії глобальному потеплінню, строк дії якого закінчується в 2012 році.

В Україні Копенгагенський саміт поки що привернув до себе мало уваги. Та і взагалі проблема глобального потепління в українському суспільстві якщо і згадується, то тільки як така, що не є нагальною. Ернст Рахаров впевнений, що час ігнорувати цю проблему закінчився. І що ця проблема стосується України більше, багатьох інших країн світу.

Хто придумав глобальне потепління?

Сьогодні, на відміну від ситуації ще 10 років тому, на Землі залишилося дуже мало вчених, які продовжують сумніваються у тому, що глобальне потепління має місце і що воно спричинене зростанням концентрації парникових газів (насамперед вуглекислого газу) в атмосфері. В свою чергу, більшість наукових досліджень цього феномену доводять, що головною причиною зростання концентрації парникових газів є людська діяльність. В першу чергу – використання мінеральних невідновлюваних джерел енергії: вугілля, нафти та природного газу.

Наукові дослідження говорять, що людська діяльність вже призвела до зростання концентрації вуглекислого газу в атмосфері майже в півтора рази у порівнянні з його концентрацією 200 років тому. Вчені також прогнозують, що якщо людство спричинить підвищення цього показника в 2 рази у порівнянні з середнім історичним показником, середня температура на Землі зросте десь на 3 градуси.

Що поганого у тому, якщо стане трохи тепліше?

Підвищення середньої температури на Землі на 3 градуси спричинить радикальну зміну клімату на більшості території планети. Наслідки можуть бути дуже важкими: тільки танення льоду, що сьогодні вкриває Гренландію, на що за 3-градусного підвищення температури піде приблизно 100 років, спричинить підвищення рівня води в світовому океані десь на 7 метрів.

Це матиме серйозні наслідки навіть для переважно континентальної України, особливо для чорноморського узбережжя херсонської та миколаївської областей, а також звичайно Криму. В інших країнах затопленими можуть виявитись багато дуже великих міст, а деякі прибережні чи острівні країни, такі як Мальдіви чи Бангладеш, втратять велику частину своєї території.

Зростання середньорічної температури скоріше за все буде нерівномірним, в результаті деякі місця стануть набагато більш спекотними, ніж сьогодні. Натомість інші отримають набагато більше опадів, ніж ще сьогодні вважається звичайним. Кількість екстремальних природних явищ безсумнівно зросте, причому найчастіше в тих місцях, які сьогодні є менш підготовленими до такого розвитку подій: в бідніших країнах Азії та Африки.

Такий сценарій призведе до безпрецедентних міграційних потоків і може навіть спровокувати нові військові конфлікти, наприклад, через доступ до питної води та землі, придатної для агропромислового виробництва. Зони розповсюдження інфекційних хвороб, насамперед малярії, від якої в світі гине більше всього людей, суттєво розширяться.

Потреба дій стає дедалі більш нагальною

Найбільш важкими наслідки глобального потепління стануть не за життя більшості людей, що живуть зараз на планеті, а за життя їхніх дітей та онуків. Це робить більш складним завдання сьогоднішніх політиків, переконати свої суспільства пожертвувати чимось вже зараз, заради відвертання ймовірної катастрофи, що загрожує тільки їхнім нащадкам.

Проте більшість провідних політиків світу розуміють необхідність діяти зараз, адже якщо почати реагувати коли негативні наслідки проявляться в повну силу, поїзд буде вже не зупинити. Таким чином перший крок вже пройдено, незважаючи на те, що існує багато розбіжностей щодо конкретних заходів, які має вжити кожна країна.

Головне протиріччя полягає в тому, щоб знайти баланс інтересів країн, чиї викиди парникових газів швидко зростають (Китай, Індія та ін.), але при цьому у розрахунку на душу населення поки що залишаються на відносно низькому рівні, та індустріальних країн, які мають найбільші викиди парникових газів на душу населення, але чиї сукупні викиди наразі практично не зростають, або навіть поступово скорочуються. Копенгагенський саміт буде у першу чергу присвячений пошуку компромісу між цими «старими» та «новими» забруднювачами.

Україна не може удавати свою невинність та грати у бідність

Дякуючи ранній індустріалізації українських земель, особливо на Сході країни, Україна однозначно відноситься до «старих» забруднювачів, тобто досить значна доля тих викидів, які наразі вже знаходяться в атмосфері, походить з території України. Тому в Копенгагені Україні буде дуже важко відсидітися за спинами інших великих забруднювачів, таких як США та європейські країни. Усвідомлюючи свою часткову відповідальність за спричинення глобального потепління Україна мала би активно долучитися до пошуку шляхів розв'язання проблеми.

Посилання на те, що Україна наразі не має коштів на боротьбу зі змінами клімату, а також що вона начебто потерпає від глобальної фінансово-економічної кризи, не є продуктивними, адже головна причина надвисоких українських викидів – у надмірному спалюванні енергоносіїв. Що відбувається не в останню чергу завдяки урядовому субсидуванню цін на них. Це насамперед стосується цін на газ для населення та житлово-комунального комплексу. Тобто субсидуючи ціни на газ для населення, український уряд йде на потрійний злочин:

  1. за рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу він підтримує великих (і більш заможних), поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві;
  2. додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь;
  3. підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.

Не треба «проривів» – зупиніть марнотратство

На тлі викликів, які наразі постають перед людством, дріб'язкові чвари українських політиків виглядають чимдалі більш безглуздо. Складається враження, що за своєю метушнею вони чимдалі менше помічають, що відбувається в оточуючому Україну світі.

Наприклад, обіцянки забезпечити енергетичну безпеку України за рахунок посиленого використання вугілля, яке є найбільш «брудним» з мінеральних видів палива, є безвідповідальними. Особливо, коли такі обіцянки озвучуються під час поїздок до Європи, яка прагне скоротити використання вугілля в енергогенерації.

Те ж саме стосується передвиборчих обіцянок відновити «вільні економічні зони». Це є нічим іншим, як захистом від конкуренції марнотратних виробництв, які належать певним спонсорам кандидата.

Набагато краще звучать обіцянки зменшити споживання мінеральних енергоносіїв та стимулювання відновлюваної енергетики. Але засмучує те, що ці обіцянки ніяк не втіляться у конкретні дії. Відтак очевидним стає те, що навряд чи якийсь український уряд у найближчому майбутньому буде спроможний втілити програму активної трансформації економіки в бік енергозбереження. Тому краще вимагати від українського керівництва того, що не потребує складного планування та потужних менеджерських здібностей – вимагати просто припинити марнотратство.

Чим більше ціни на газ для виключно всіх споживачів будуть відповідати ринковим – тим менше буде марнотратство. Також більш адекватними (тобто вищими) мають бути ціни на електроенергію – вони мають відображати реальні поточні витрати на її генерацію, а також на модернізацію основних фондів, щоб виключити марнотратство в процесі генерації та транспортування електроенергії.

Зупинити потрійний злочин

Популістичні заяви українських політиків, що підвищення цін на комунальні послуги найбільше відіб'ється на найбідніших верствах населення, є лукавством. Адже в Україні діє механізм державних житлових субсідій, які дозволяють обмежити витрати родини на комунальні послуги 20% її доходів, а для пенсіонерів – взагалі лише 15%. Тобто це є механізм зменшення майнової нерівності. Можливо цей механізм є недосконалим, але тоді краще сконцентруватися на його покращенні, ніж продовжувати чинити злочин, оббираючи бідних на користь багатих.

Свідоме українське громадянство, незалежно від політичних уподобань, має очевидну зацікавленість у скасуванні практики субсидування цін на енергоносії. Для тих, хто не дуже переймається українською незалежністю, вагомим аргументом має стати відвертання глобальної катастрофи, яка загрожує їхнім дітям та онукам. Особливо якщо свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням можна зробити просто покінчивши із сьогоднішньою несправедливістю, коли бідні платять за марнотратство багатих.


Ернст Рахаров рекомендує книгу Девіда Маккея «Відновлювана енергія – без гарячкування» (David JC MacKay «Sustainable Energy — without the hot air»), англомовна версія якої доступна безкоштовно в Інтернеті за адресою: www.withouthotair.com

неділю, 27 вересня 2009 р.

Єльцин – кака, Путін – цяця

Російські інтелігенти демонструють глибоку інфантильність1. Українські колеги можуть допомогти їм подорослішати.

Минулого тижня Ернст Рахаров приймав у себе в Швейцарії гостей із Москви – давніх добрих знайомих родини. Ці люди відносять себе до російської інтелігенції, тому було дуже цікаво почути їхню точку зору на події в Росії, світі, а особливо – в Україні. Змушений констатувати, що дива не відбулося: незважаючи на інтелігентність, добрі знайомі Ернста Рахарова озвучили все ті ж добре відомі закиди, які масово тиражуються на російському телебаченні:

  • «На Украине притесняют русский язык»
  • «Украина должна платить за газ»
  • «Севастополь – русский город»
  • ...

Коли вдавалося перевести розмову з емоціональної в фактичну площину за допомогою аргументів, що, наприклад, російськомовна родина Ернста Рахарова жодного разу не відчула переслідувань російської мови; що в Україні ніхто не сумнівається в тому, що треба платити за російський газ, але мають дещо відмінні, ніж в Росії, погляди на те, якою має бути ціноутворення на цей стратегічний товар, і що це напевне є абсолютно природнім між продавцем і покупцем; що Севастополь – все таки українське місто в межах офіційних кордонів України, які офіційно визнають усі країни світу, включаючи і Російську Федерацію – гості дещо втрачали свою непохитну та дещо фанатичну впевненість, але переконати їх ґрунтовно переглянути свої погляди звичайно не вдалося.

Бойові барабани лунають все голосніше

Тим часом все частіше з'являються свідчення того, що між Росією та Україною вже точиться війна інформаційна.

Одним із свідчень цього є статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка, які останніми тижнями друкувало Дзеркало тижня. Автори цих статей стверджують, що стратегічною метою РФ є встановлення протекторату над Україною.

Немов би у підтвердження цього на російському телеканалі РЕН-ТВ вийшла програма «Военная тайна», з добре підготовленою спекуляцією на тему перебігу можливого російсько-українського конфлікту в Криму. Програма начебто ґрунтується на певному «аналітичному прогнозі», але її справжня аналітичність викликає великі сумніви. Натомість під час перегляду програми виникає відчуття, що її готували перш за все з пропагандистською метою. Дуже вже кидається в очі використання «важкого» інструментарію для впливу на людську свідомість, маніпулятивних технологій, таких як:

  • абсурдні, провокативні, але при цьому безапеляційні твердження, на кшталт:
    • «сначала официальный Киев усилит давление на моряков Черноморского флота – российскую военную базу в Севастополе отрежут от мира: отключат водоснабжение, газ, электричество и связь»,
    • «во время этого столкновения [между Россией и Украиной] не останется в стороне и еще одно заинтересованное государство – Турция»,
    • «участники боевых действий [во время российсько-грузинской войны 2008 года] говорят, что за Грузию воевали в том числе и украинские танки»;
  • агресивна термінологія, наприклад:
    • «в июле один из коммандующих военно-морскими силами [Украины] заявил, что было бы неплохо, если бы некоторые части МВД и СБУ Украины, состоящие из антироссийски настроенных жителей западной части страны, пару лет поработали в Севастополе. Можно представить, какой террор в отношении местного населения устроили бы эти зондеркоманды»,
    • «некоторые украинцы не первый год воюют с Россией в прямом смысле этого слова»,
    • «а это кадры новогоднего штурма Грозного: еще дымится подбитая российская техника, а в боевых порядках войск уже с ненавистью заговорили о том, что против них воюют члены украинской националистической организации УНА-УНСО»;
  • інтенсивне використання кадрів реальних бойових дій, військових навчань та застосування сили, навіть якщо вони лише побіжно пасують до звукового ряду;
  • музичний супровод за кадром, від якого кров стигне в жилах.

Российские «отвлекалки»

Ернст Рахаров не хоче стверджувати, що замовлення на такі програми надходять безпосередньо з Кремля. Але з Кремля точно не лунають слова засудження таких програм, як таких, що не сприяють встановленню атмосфери дружби, доброзичливості та довіри між двома «братськими народами». Таким чином важко позбутися думки, що Кремлю вигідне нагнітання агресії у зовнішніх відносинах, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Тим більше, що за спостереженнями Ернста Рахарова, ця стратегія непогано спрацьовує: навіть російська інтелігенція куди більш охоче обговорює внутрішньополітичну ситуацію в Україні, ніж шляхи зниження рівня корупції в себе вдома. І охоче повторює сформовані центральними телеканалами зачасту неоднозначні та тенденційні, але такі спрощено-зручні, адаптовані для широкого вжитку тези та слогани.

«На Эхе Москвы у нас постоянно критикуют власть, но я его не слушаю»

Коли їм демонструєш приклади агресивної інформаційної політики російських телеканалів по відношенню до інших країн, наприклад до України, російські громадяни звичайно виправдовують це тим, що по-перше, це зовсім не таке вже й розповсюджене явище, а по-друге, і у вас там в Україні, все так же точно. Коли ж просиш навести приклади, то у відповідь лунає: «ну я ж украинские каналы не смотрю, у нас их не показывают».

Аргумент, що в Росії де-факто немає свободи слова також не діє: «у нас полно свободы слова, на Эхе Москвы, например, постоянно критикуют власть». Але при цьому навіть ті, хто самі відносять себе до інтелігенції, Эхо Москвы не надто слухають, віддаючи перевагу більш «легкотравній» версії висвітлення подій у викладі російських центральних телеканалів.

«Запад интересует всего лишь любой ценой дорваться до российских богатств»

Що стосується західних телеканалів, то вони також займаються пропагандою не меншою мірою, ніж нею займаються канали російські, вони так же само антиросійські, як російські канали є антизахідними, вважають і пересічний російський громадянин, і пересічний російський інтелігент. Особливо це стосується таких каналів як американський CNN та британський BBC. Неважливо, що вживу ці канали мало хто дивиться.

Чим пояснюється удавана західна агресія по відношенню до Росії? Захід прагне накласти лапу на великі російські багатства! – впевнені навіть у колах російської інтелігенції. Саме тому, вважають вони, Захід так «любить» Єльцина, який забезпечив Заходу можливість «за безцінь» скупати російські багатства. І відповідно саме тому Захід так «ненавидить» Путіна – за те, що він припинив це «розбазарювання», «навівши порядок». Якщо дивитись тільки російське телебачення, то можна швидко повірити, що розмови західних держав про демократію завжди були і є лише ширмою для прикривання своїх шкурних інтересів.

На жаль, в сьогоднішній Росії мало хто хоче помічати параноїдальність у подібних твердженнях. Як і мало хто говорить про те, що російські багатства з року в рік легально, напівлегально і нелегально вивозяться з країни наближеними до Кремля російськими олігархами та пов'язаними з ними корумпованими чиновниками. Багато хто з яких вже давно має «другу прописку» на Заході. Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за цим процесом у милій серцю добрезабезпечених росіян Швейцарії: якщо ще кілька років тому останні оселялися досить компактно навколо Женевського озера, то зараз почали здобувати нерухомість і в районі Цюріха.

Протиріччя нас не лякають...

Висвітлення подій у спрощеному телевізійному форматі породжує протиріччя у новітній ідеології російської держави.

Наприклад, сьогоднішня Росія усіляко прагне успадкувати всю велич сталінського спадку – славу великої та дуже впливової у світі країни. Для цього відбулося повернення до музичного супроводу старого радянського гімну, створеного в сталінські часи, для цього дедалі помпезніше святкується перемога в Другій світовій (Великій Вітчизняній) війні, для цього Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу «наибольшей геополитической катастрофой 20-го столетия», для цього було перероблено підручник новітньої російської історії, який нині проголошує: «Советский Союз не был демократией, но в сфере социальной политики он был ориентиром и примером лучшего, справедливого общества для многих миллионов людей во всём мире».

Це відбувається на тлі де-факто ігнорування помилок та тяжких злочинів сталінського режиму. І мало кого турбує очевидне протиріччя: адже не можна успадкувати лише привабливі аспекти історії, не несучи при цьому принаймні моральної відповідальності за менш приємні її сторінки.

Для того, щоб якось прикрити це слабке місце в сучасній російській державній ідеології, був віднайдений відповідний «фіговий листок»: Сталін, виявляється, був не росіянин, а грузин, тому Росія за визначенням не може нести відповідальність за його дії!

Для незалежної України не знайшлося місця у сучасній російській державній ідеології

Складається враження, що коли творці сучасної російської ідеології, не мудруючи, вирішили взяти за основу ідеологію колишнього Радянського Союзу, їм було не до України. І коли Україна в її нинішньому досить незалежному стані в цю ідеологію м'яко кажучи «не вписалася», міняти ідеологію було вже запізно. Тому зараз доводиться «вирішувати питання» з незалежністю України.

В результаті практично все, що сьогодні робиться в Україні для укріплення власної незалежності – стимулювання використання української мови, проведення незалежної зовнішньої політики, вступ в СОТ, висилка російських дипломатів, які «погоріли» на шпигунстві – викликає неабияке роздратування в Кремлі. Не кажучи вже про незграбні, але починаючи з 2004 року все ж таки доволі успішні спроби встановлення в Україні більш демократичного режиму.

Насправді демократична Україна – це кошмар для сьогоднішніх кремлівських ідеологів, які останні 10 років наполегливо переконували російське суспільство, що максимально можливий варіант демократії для східних слов'ян – це «керована демократія». Тобто така, як нині в Росії або Беларусі.

Україна – остання резервація для «недобитой российской интеллигенции»

З цього приводу дуже цікаве спостереження зробили нещодавно на Українській правді брати Капранови: кремлівській владі сьогодні найбільше заважає навіть не україномовний, а російськомовний інформаційний простір України.

«Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції» – пишуть брати Капранови.

Загроза, яку потенційно несе з собою вільний інформаційний простір, є для кремлівських лідерів цілком очевидною: надто вже показовим є приклад президента Ющенка з його нинішнім рейтингом в мізерні пару відсотків.

Хаос постає не внаслідок демократії, а в наслідок її тривалої відсутності

Читачеві може здатися, що Ернст Рахаров бажає Росії такого самого владного хаосу, від якого потерпає сучасна Україна. Ні в якому разі! Зовсім навпаки: Ернст Рахаров виступає за збереження та розвиток демократії в Росії, як найкращого гаранта збереження керованості російської держави. Бо історія вчить: авторитарні режими здатні забезпечити стабільність тільки протягом відносно короткого періоду часу, за яким слідує період підвищеної нестабільності. Якщо Росію спіткає така доля – Росія може розпастися з катастрофічними наслідками щонайменше для всього євразійського регіону, а можливо і всього світу.

Владний хаос в Україні виник не через демократію, а через її тривалу відсутність. Саме тому українська інтелігенція виявилась неспроможною задати тон модернізації країни і проконтролювати дії політиків, більшість з яких мають авантюрну натуру, виплекану у «буремні» 90-ті роки.

Українська та російська інтелігенція перебувають в одному човні

Російській інтелігенції певним чином повезло: вона наразі має унікальну нагоду вчитися на помилках своїх українських колег. Навчання на помилках інших – набагато більш гідна і природна вправа для інтелігенції, ніж зловтіха з приводу чужих невдач. Українська ж інтелігенція також поступить мудро, якщо вбачатиме в російських колегах скоріше потенційних союзників, ніж ідеологічних супротивників.

Російську інтелігенцію необхідно розбудити з інфантильного сну

Незважаючи на те, що вони скаржаться на численні негаразди у повсякденному житті – низький рівень культури і великий рівень маргіналізації російського суспільства, злочинність, корупцію і здирництво бюрократів, неякісні продукти і високі на них ціни – російські інтелігенти поки що не схильні бачити у цьому провини вищої державної влади, яку і надалі уособлює насамперед Володимир Путін. Крім того російська інтелігенція не бачить у такому стані суспільства і своєї провини. Всі більше схильні винити якихось безлицих чиновників, плекаючи міф про доброго царя та поганих бояр.

Цей та низка інших міфів, багато з яких були згадані в цій статті, є результатом інфантильного сну, в якому перебуває російська інтелігенція. При цьому не можна говорити, що нинішній російський режим забороняє будь-яку критику влади. Зовсім ні – Росія сьогодні набагато вільніша, ніж вона була протягом більшої частини своєї історії. Але російська інтелігенція не користується навіть наявними свободами. Як одного разу влучно зазначила Маріета Чудакова: «еще никто не крикнул «ложись!», а все уже лежат».

Російська інтелігенція зледащіла, лякається власної тіні, дешево продається та сервільно налаштована до влади. Але зростання агресивності на російському центральному телебаченні та загалом в російському суспільстві має стати для неї сигналом, що пора прокидатись і починати діяти. Щоб уникнути нових безглуздих військових конфліктів, заради власного порятунку та заради стабільного майбутнього своєї країни.

Іноді достатньо тільки примусити владу дотримуватись її ж власного плану

10 вересня російській президент Дмитро Медведєв оприлюднив в Інтернет-виданні gazeta.ru власне звернення до російських громадян, в якому він справедливо піддав жорсткій критиці сучасний стан російської держави та окреслив напрями покращення ситуації шляхом прогресивних реформ.

Реакція російської інтелігенції була досить стриманою. Можливо вона, як і Ернст Рахаров, не дуже вірить в щирість російського президента. Тим не менш, слова один раз оприлюднені в Інтернеті стають часткою вічності – їх неможливо стерти. Тому російська інтелігенція може почати з того, щоб тепер вимагати конкретних дій і контролювати їхню відповідність зробленим деклараціям.


1 Про український інфантилізм читайте в одній з попередніх оповідей Ернста Рахарова