Показ дописів із міткою Україна і світ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна і світ. Показати всі дописи

неділя, 18 травня 2014 р.

Eine Geiselstadt Slowjansk

image

Die Situation rund um die ostukrainische Stadt Slowjansk sollte zum Warnsignal für ganz Europa werden

Noch bis vor ein paar Monaten habe ich selten meinen Schweizer Bekannten gesagt aus welchem Ort in der Ukraine ich herkomme – kaum jemand hier hatte sich mit der Geografie der Ukraine ausgekannt, somit wäre das Erklären zu aufwendig. Nun aber hat fast jeder aus den Nachrichten den Namen meiner Heimatstadt gehört – sie heisst Slowjansk. Leider ist es keine gute Art der Weltberühmtheit, die diese Stadt derzeit „geniesst“.

Überraschenderweise ist Slowjansk, eine Mittelgrosse depressive Stadt in der Region namens Donbas in der Ostukraine, Mitte April zum Epizentrum des militanten separatistischen Aufstandes geworden.

„Grüne Menschen“ vom heiteren Himmel

image Noch Anfang April lautete die dort Antwort auf meine Frage „Wie läuft’s bei euch?“ typischerweise so: „Bei uns ist alles ruhig“. Umso tiefer war die Überraschung der Einwohner von Slowjansk, als Anfang April die ersten Paramilitärs mit Schusswaffen in der Stadt aufgetaucht sind. Allerdings die Art der Überraschung war unterschiedlich: einige haben sich gefreut, viele haben zum erstem Mal Angst richtig bekommen.

Schon während der Maidan-Proteste in Kiew in den Wintermonaten haben die russischen Fernsehkanäle sowie wie Internet-Medien einen umfangreichen Informationskrieg gegen die Protestbewegung entfesselt – sie wurde ausschliesslich als nationalistische „faschistische“ Bewegung porträtiert. Ende Februar, nachdem der prorussische Präsident Viktor Janukowytsch nach Russland geflüchtet ist, ist die Intensität der Informationsangriffe nochmals erhöht worden. Die neue ukrainische Regierung (die im Parlament ein deutliches Vertrauensvotum bekommen hat) wurde als „faschistische Junta“ bezeichnet, die nun alles tun wird, um die russischsprechende Bevölkerung auf Krim sowie im Osten und Süden der Ukraine zu vernichten. Zielpublikum dieser schamlosen Desinformationskampagne war natürlich nicht nur die russischsprechende Bevölkerung der Ukraine, sondern auch die einheimische Bevölkerung Russlands.

Unter Deckung dieser Propaganda ist Russland eine Annexion der ukrainischen Halbinsel Krim fast problemlos gelungen. Diese Annexion konnte aber nicht der finale Akt sein. Zum einen musste Putin alles tun, um die Ukraine weiter zu schwächeln, damit sie z.B. nicht um die Krim kämpfen kann. Zum anderen, die Mitglieder des russischen Geheimdienstes bzw. die durch sie trainierten Paramilitärs (auch „grüne Menschen“ genannt) waren voll Motivation für weitere „Heldentaten“ im Rahmen des „Sammeln der russischen Länder“.

So sind dann einige von „grünen Menschen“ in Slowjansk gelandet. Gemäss meiner Information von den Bekannten vor Ort sowie aus den Medienberichten scheint die Besetzung der Stadt wie folgt funktioniert zu haben. Eine Gruppe der sehr gut vorbereiteten und gut bewaffneten Paramilitärs aus Krim sind in die Stadt heimlich eingetroffen und haben sich zuerst einige Tage umorientiert. Gewohnt haben sie dabei in einer Herberge der Russischen Orthodoxen Kirche. Ausser dieser Kirche, die im Osten der Ukraine eine dominante Rolle spielt, haben die Diversanten ihre Aktionen mit dem russischen Generalstab, mit den lokalen Kriminalbanden sowie mit der Polizei vor Ort koordiniert. Die Polizei in der Ukraine ist generell schlecht bezahlt und korrupt, in Donbas aber – der Hochburg des masslos korrupten ex-Präsidenten Janukowytsch – war die Polizei vollkommen kriminalisiert (ich kenne das aus eigener Erfahrung – mein Cousin ist leider ein stellvertretender Polizeichef in Slowjansk). Man glaubt auch, dass die Polizei sowie die Kriminalität in Donbas nach wie vor von der Familie des ex-Präsidenten aus Russland kontrolliert wird. Daher ist es den Paramilitärs nicht schwierig gewesen, als die Zeit richtig war, die Stadt unter Kontrolle zu bekommen.

Am Samstag den 12. April sind die Diversanten, offensichtlich in Absprache mit Polizei, die Polizeistation in der Stadt übernommen. Die Polizisten haben ihnen die Waffendepos aufgemacht, und die Waffen wurden unter den Freiwilligen verteilt, unter anderem auch Kriminellen. Es wurde Angekündigt: „Die Selbstverteidigungstruppen werden nun Slowjansk vor den Rechtsradikalen schützen, die die neue Kiewer Regierung nach Osten schicken will“. Als die Nachricht sich verbreitet hat, sind hunderte exaltierte Leute unter Einfluss der russischen Propaganda zur Polizeistation gekommen, gejubelt, Lebensmittel gebracht sowie geholfen, Barrikaden zu bauen. Einige waren so indoktriniert, dass sie bereit waren „unsere Burschen“ mit eigenem Körper zu schützen. Dies im wahrsten Sinne der Putins Worte, die er in seiner Pressekonferenz am 4. März gesagt hatte:

„Soll jemand von den [ukrainischen] Soldaten versuchen, auf seine eigenen Leute zu schiessen, hinter denen wir stehen werden. Nicht vorne, sondern hinten. Sie sollen versuchen, auf Frauen und Kinder zu schiessen. Ich will sehen, wer so ein Befehl abgeben wird.“ (Original auf Russisch: „Пускай попробует кто-то из числа военнослужащих стрелять в своих людей, за которыми мы будем стоять сзади. Не впереди, а сзади. Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей. Я хочу посмотреть, кто отдаст этот приказ.“)

100‘000 Geisel

image Seitdem ist in Slowjansk die Hölle los.

Am Anfang war die Kiewer Regierung offensichtlich verblüfft und hilflos. Sie hat wohl gewusst, dass der reichste Mann der Ukraine, der Verbündete des ex-Presidenten Janukowytsch und der ungekrönte König von Donbas Rinat Akhmetow die Diversanten stillschweigend unterstützt hat, um seine Verhandlungsposition um die Erhaltung der Monopolstellung in vielen Wirtschaftsbranchen der Ukraine (Kohl- und schwere Industrie, Energie, Telekommunikation, Eisenbahn und a.m.) bei den Verhandlungen mit der Kiewer Regierung zu stärken.

Die Regierung war gezwungen, die einzigen zur Verfügung stehenden Mittel – die Armee und die Nationalgarde – für den Einsatz gegen die Diversanten zu mobilisieren. Vielen in der Ukraine ist es klar, dass (schlecht trainierte) Soldaten und (veraltete) Panzer und Hubschrauber in einem Krieg gegen Diversanten und Paramilitärs eher die falschen Mittel sind. In einem Informationskrieg sind diese Mittel sogar geradezu kontraproduktiv. Aber angesichts der maroden Polizeikräfte in Donbas hatte die Regierung keine andere Wahl.

Die ukrainischen Streitkräfte haben alle Wege nach Slowjansk erst seit ein paar Wochen mehr oder weniger effektiv mit Checkpoints blockieren können. In der Zwischenzeit stieg allerdings die Anzahl der Diversanten und ihrer Anhänger in Slowjansk deutlich – vor ca. 2 Wochen sind neue Gruppen aus Krim und Nordkaukasus gekommen. Zwischendurch war ihnen gelungen, den Fernsehturm in der Nähe von der Stadt zu besetzen, ukrainischen Kanäle auszuschalten und mit den russischen zu ersetzen. Seit ungefähr zwei Wochen ist der Fernsehturm von der Nationalgarde zurückerobert worden, er wird aber von den Diversanten immer wieder attackiert, letzte Woche sogar mit Hilfe der Minenwerfer. Wahrscheinlich aus diesen Gründen gibt es seit ein paar Tagen in Slowjansk überhaupt kein Funkfernsehen mehr. Soviel zur Wichtigkeit der Propagandamittel.

Während den fünf Wochen seit der Besetzung von Slowjansk sind dort viele Verbrechen und Terrortaten begangen worden: proukrainische Aktivisten entführt, einige davon grausam getötet, viele Journalisten, Offiziere der ukrainischen Armee und des Sicherheitsdienstes, sowie die OSZE-Beobachter als Geisel genommen (diese sind nach einer dubiosen Einmischung eines Vermittlers aus Russland einige Tage später wieder entlassen worden), Roma-Bevölkerung der Stadt vertrieben, Geschäfte geraubt, Geschäftsleute erpresst. Die Stadt ist in eine Festung umgewandelt worden: viele Checkpoints und Barrikaden überqueren die Strassen, einige aus Betonblöcken, einige aus Sandsäcke, einige – aus den gefällten Bäumen.

Hier ist eine kleine Geschichte meines Onkels, als Beispiel der Terroratmosphäre in der Stadt. Als er vor ein paar Wochen über den Hauptplatz gegangen ist, wo das Rathaus unter der russischen Fahne sowie einer sehr ähnlich aussehender Fahne der „Donezker Republik“ steht, ist er von einem französischen Journalisten über seine Meinung zur Situation in Slowjansk gefragt worden. Er hat offen gesagt, dass es ihm nicht gefällt, eine fremde Flagge auf dem Rathaus seiner Stadt zu sehen. Dabei hat aber jemand in der Umgebung gelauscht und rief: „Wir machen dich fertig...“. Der 65-järige Rentner hat schleunigst flüchten müssen. Er versteckte sich im Estrich eines Wohnhauses in der Nähe und rief per Handy seine Freunde an, die ihn dann mit dem Auto abholen kamen. Sicherheitshalber musste er sich am Boden zwischen den Sitzen verstecken.

Im Allgemeinen ist es schwierig, das Gefühl loszuwerden, dass die 100‘000 Einwohner der Stadt alle als Geisel genommen wurden. Unabhängig von ihren Ansichten, kann kaum jemand von ihnen dem üblichen Leben nachgehen. Weder jene ungefähr die Hälfte der Bevölkerung, die durch die Propaganda geradezu permanent hysterisch ist und eine Erlösung in dem Einmarsch der Russischen „Friedenstruppen“ sieht. Noch die andere Hälfte, die eher proukrainisch gestimmt ist, kann aber nichts gegen die Paramilitärs und ihre neue „Ordnung“ unternehmen. Alle bekommen Angstanfälle, wenn heftige Schiesserei rund um die Stadt ausbricht. Alle wollen, dass ihre Kinder endlich wieder friedlich zur Schule gehen können.

Sie sind aber alle Spielzeuge in einem Machtspiel, das von mächtigen Kräften weit weg von Slowjansk gespielt wird. Ausser den bereits erwähnten Rinat Akhmetov, Viktor Janukowytsch und Vladimir Putin, ist das bestimmt auch die ex-Premierministerin der Ukraine und die derzeitige Präsidentenkandidatin Julia Tymoschenko, sowie eine Reihe von kleineren Spielern wie der tschetschenische Präsident Ramsan Kadyrow und der „Premierminister“ der Krim Sergei Aksjonow. Bei so vielen externen Spielern mit widersprechenden Zielen ist es schwierig, eine schnelle friedliche Lösung der Krisensituation in Slowjansk (so wie auch in ganz Donbas) zu erwarten.

Pulverfass Donbas – eine Opfer der jahrzehntelangen Ausbeutung und Missmanagement

Die Tragödie der ganzen Donbas-Region ist – in der heutigen Form kaum jemand braucht sie wirklich. Die verlustmachenden Kohlengruben und viele veraltete Hütten-, Maschinenbau- und Chemiewerke aus der Sowjetzeit brauchen viel Investitionen, um rentabel zu werden. Viele solche Werke sind bereits Ruinen. Die Infrastruktur ist in den letzten 25 Jahren schlecht unterhalten worden, die Umwelt ist stark verschmutzt. Die Standards der Bildung sinken bereits seit 1980-er Jahren. Narkomanie und Alkoholismus sind weit verbreitet, Korruption und Kriminalität habe auch ich bereits erwähnt. Die demographische Entwicklung ist ernüchternd: viele Rentner, verhältnismässig wenig junge Erwerbstätige. Die Leute sind oft sehr paternalistisch und wenig bereit, sich öffentlich für besseres Leben einzusetzen. Der einzige Ort, wo man einigermassen gute Chancen auf einen verhältnismässig guten Job hat, ist die regionale Hauptstadt Donezk – meistens in den Geschäftszentralen des Akhmetov-Imperiums.

Immerhin hat die Region hat ca. 6.5 Millionen Menschen, ein gutes Verständnis der industriellen Prozesse und es gibt immer noch einige Zentren der Exzellenz, mindestens wenn man die ukrainischen Massstäbe anwendet. Es gibt dort auch motivierte ukrainische Patrioten, die sich v.a. über Facebook in die virtuellen Netzte organisiert haben und versuchen, den prorussischen Diversanten und den einheimischen Kriminellen zu widerstehen. Diese Leute haben auch gutes Verständnis, welche Reformen müssen durchgeführt werden, um Donbas wiederzubeleben.

Was derzeit benötigt wird, ist eine starke Unterstützung, v.a. durch die Industrieländer – ein Marshallplan für die ganze Ukraine aber mit dem besonderen Fokus auf Donbas. Dabei geht es in der ersten Linie um die Hilfe zum Aufbau der Institutionen: Beratung und Ausbildung der lokalen Beamten und Abgeordneten, tatkräftige Hilfe beim Aufbau des Rechtsstaates und nicht zuletzt – um die Förderung der Investitionen.

Gleichzeitig muss der Westen, v.a. aber Europa, die Gefahren realistisch einschätzen und eigene Schwächen adressieren.

Die Gefahr aus Putins Russland ist verdammt real!

Viele in der Schweiz und Deutschland haben die Illusion: der Konflikt um die Ukraine ist weit weg und wird kaum Implikationen auf uns hier haben. Dies aber, während z.B. Donezk geografisch weniger weit weg von Berlin liegt, als Lissabon!

Und was den politischen Einfluss Moskaus anbelangt, muss man vielleicht auch an die steigende Popularität der rechtsextremen und rechtsradikalen Parteien in vielen Länder Europas denken. Zufälligerweise weisen die meisten davon gewisse Beziehungen zum Kreml auf. Der bekannte Historiker Timothy Snyder schreibt in seinem fundierten Artikel unter anderem auch darüber, dass Vladimir Putin diese Parteien ausnutzen will, um die Europäische Union zu schwächeln, mit dem Ziel, seine alternative Eurasische Union zu stärken.

Die Kreml-Taktik in der Ukraine bezüglich einer marginalen rechtsextremen Partei namens Rechter Sektor ist sehr sprechend: einerseits wird diese Partei in den russischen Medien ständig dämonisiert (die zweitgrösste Anzahl der Nennungen in den russischen Medien im April, knapp übertroffen nur von der Regierungspartei Einiges Russland!), andererseits gibt es aber Anzeichen, dass ausgerechnet kremlnahe Kreise diese Partei unterstützen.

Viele im deutschsprachigen Raum mögen auch zu bezweifeln, ob es einen russischen Informationskrieg überhaupt gibt. Es gibt Meinungen: Russland wird in den europäischen Medien unfair und willkürlich kritisiert (z.B. im Gegensatz zu USA). Solchen Russlandversteher empfehle ich, einfach mal eine russische Nachrichtensendung, z.B. vom Perwyj Kanal, sich anzugucken und übersetzen zu lassen – sie werden sehr viel Neues erfahren. Für mich ist es auf jeden Fall klar: solange Russland die hysterische Propagandakampagne nicht einstellt, führt es einen Informationskrieg und darf somit mit wenig Verständnis rechnen.

Das wichtigste an dem Ganzen: gerade Russland hat sehr wenig Verständnis für Ideen und Ansichten, die während die letzten 70 Jahre die Grundlage der Europäischen friedlichen Ordnung gebildet haben. Wie dieses kurze Video zeigt, Russland findet die Idee einer Wirtschaftsunion von Lissabon bis Wladiwostok sehr gut. Nur ein kleines Detail: das Zentrum dieser Union soll unbedingt in Moskau sein, und schon gar nicht in Brüssel.

Diejenige, die denken, dass Vladimir Putin sich nur für Krim, oder nur für die Ukraine interessiert, müssen wissen: die russischen Beamten machen schon heute Scherze, bis zum Ärmelkanal und Lissabon kommen zu wollen. Dies sind natürlich nur Scherze…

Viele Deutsche meinen auch Verständnis für Russland zu haben, aus dem Schuldgefühl nach dem 2. Weltkrieg. Aber umso mehr sollten sie dann Verständnis für der Ukraine haben! Weil das ist die Ukraine (zusammen mit Weissrussland) gewesen, die in dem Krieg komplett zweimal überrannt worden ist: vom Westen nach Osten und vom Osten nach Westen. Die Ukraine hat infolge des 2. Weltkrieges zirka ein Viertel der Bevölkerung verloren, verhältnismässig viel mehr als Russland (oder Deutschland selber).

Und das schlimmste Erbe des 2. Weltkrieges für den postsowjetischen Raum ist die Rechtfertigung von Stalinismus. Während die Nazi-Ideologie nach dem Krieg überall verurteilt worden ist, ist Stalinismus nur gestärkt aus dem Krieg rausgekommen. Kein Wunder, dass diese ähnlich gefährliche Ideologie nun, kaum 70 Jahre nach dem Krieg, zurückkommt. Allein die Bezeichnung wäre heute eine andere: der Putinismus.

Die Rolle der Schweiz: bloss nicht nach dem (dreckigen) russischen Geld fragen!

Die Schweiz spielt bei der ukrainischen Krise eine besondere Rolle. Erstens, hat die Schweiz den Vorsitz der Organisation für Sicherheit und Zusammenarbeit in Europa (OSZE) im Dezember 2013 (ausgerechnet von der Ukraine) übernommen. Zweitens, die Schweiz (vor allem die Kantone Zug, Genf und Zürich) scheint eine Schlüsselrolle in den „kreativen Rohstoffexportschemen“ der grössten russischen Energiekonzerne wie Gazprom zu spielen.

Ausserdem ist die Schweiz bei den russischen Oligarchen und den hochrangigen Beamten sehr beliebt, als Land, wo ihre Kinder zur (Privat-)Schule gehen, wo sie ihre Zweitwohnungen haben und, man kann sich logischerweise denken – als Land, wo zumindest ein Teil ihres „schwer verdienten“ Geldes und Vermögens parkiert ist. Es ist denkbar, dass es dabei um die Summe in der Grössenordnung von 100 Milliarden Schweizer Franken gehen kann.

Das ganze macht die Schweiz in meinen Augen zu einem nicht unbedingt unparteiischen Vermittler zwischen der Ukraine und Russland. Die dubiosen Ergebnisse der Verhandlungen in Moskau zwischen Didier Burkhalter und Vladimir Putin am 7. Mai haben mich in meiner Auffassung nur bekräftigt. In der Pressekonferenz nach den Verhandlungen hat Putin folgendes verlauten lassen:

1. Das „Referendum“ um die Unabhängigkeit von Donbas müsste verschoben werden.

2. Die Präsidentenwahlen in der Ukraine wären eine gute Idee.

3. Die russischen Truppen sind von der ukrainischen Grenze bereits abgezogen worden.

Zehn Tage später stellt man aber fest, dass keiner diesen drei Punkte erfüllt worden ist. Das pseudo-Referendum ist am 11. Mai stattgefunden. Russland versucht weiterhin die Präsidentenwahlen in der Ukraine am 25. Mai zu unterminieren. Es gibt noch mehr russische Truppen an der ukrainischen Grenze als zuvor. Eigentlich noch schlimmer – neue „Manöver“ sind durch Putin angekündigt worden.

Also für mich ist kein positives Ergebnis des Besuches des Schweizer Bundespräsidenten in Moskau zu erkennen.

Dabei hat die Schweiz nicht mal der EU gefolgt bei der Einführung der Wirtschaftssanktionen gegen die russischen Politiker und Agenten, die bei der Aggression gegen die Ukraine beteiligt waren. Und sogar wenn die Wirtschaftssanktionen der EU selbst alles andere als scharf sind.

Aus meiner Sicht muss die Schweiz deutlich mehr dafür tun, um nicht das Gefühl zu erwecken: die OSZE-Vermittlerrolle in der Ukraine ist bloss ein glücklicher Zufall, damit die Schweiz dahinter ihre viel bedeutsamere Rolle bei den intransparenten Geschäften russischer Herkunft verschleiern kann.

Vermeintliches Dilemma für Europa: Werte gegen Wohlstand

Viele meine Bekannte in Europa sind der Meinung: „Was kann Europa gegen Russland tun? Europa ist ja schwach!“. Als ob Russland stark wäre!

Der brutale Fakt ist: Russland initiiert Kriege in den Nachbarländer wie Georgien und Ukraine genau deshalb, weil Russland selber kein nachhaltiges soziales und Wirtschaftsmodell hat.

Demgegenüber hat Europa die bewahrten europäischen Werte: den Rechtstaat, die Menschenrechte, die Marktwirtschaft und die Demokratie. Oder hat Europa diese Werte noch überhaupt?

Ich bin fest davon überzeugt, dass es diese Werte sind, die Europa in den letzten 70 Jahren zu einem – trotz all den Krisen – sehr erfolgreichen Kontinent gemacht haben.

Die Ukrainer auf dem Maidan in Kiew letzten Winter haben genau um diese Werte gekämpft. Mehr als hundert haben dafür ihr Leben geopfert.

Falls die Europäer (inkl. die Schweizer) jetzt nicht primär an diese Werte denken, sondern nur daran, ihren heutigen Wohlstand kurzfristig irgendwie aufrecht zu erhalten, dann verlieren sie langfristig nicht nur die Werte, sondern sicherlich auch den Wohlstand.

субота, 25 січня 2014 р.

Синьо-жовтий Давос

Українська громада Швейцарії організувала під час Всесвітнього економічного форуму Євромайдан в Давосі

davos1

Загострення «майданного протистояння» в Україні прийшлося якраз на час проведення Всесвітнього економічного форуму в швейцарському Давосі. Зізнаюсь, те, що цю нагоду необхідно використати, мені прийшло в голову не першому. На цю ідею мене наштовхнув один з друзів по FB Володимир Дубровський, який сконтактував мене з головою ДемАльянсу Василем Гацьком, який, в свою чергу, надав посилання на групу українських активістів в Швейцарії. На годиннику в цей час було близько опівночі.

Наступного дня відбулася зустріч в кафе в аеропорту Цюріха, де ми обговорювали плани і завдання мітингу в Давосі. Це була вже друга зустріч. На першій – яка пройшла без мене тижнем раніше – було вже прийнято рішення подавати заявку на невеликий мирний мітинг, яку і було подано. Так як відповіді ще не було, ми не знали де і в якій формі нам буде дозволено, але виходили з того, що мітинг таки відбудеться, і планували який матеріал ми зробимо, або замовимо з Києва, кого запрошуватимо, як залучатимемо ЗМІ. Великого практичного досвіду проведення масових акцій ні в кого не було, кожному довелося чомусь вчитися.

Під час зустрічі один з активістів подав ідею організувати «Український ланч». Поштовхом стала інформація про те, що Віктор Пінчук цього року скасував свій традиційний Український ланч в Давосі. Тому ми вирішили організувати «демократичну версію» Українського ланчу, на противагу «олігархічній версії» Пінчука. Як завжди, вирішити було простіше, ніж зробити. Ресторани, банкетні зали тощо в Швейцарії звичайно бронюються десь за місяць наперед. Крім того, не кожен ресторан погодиться організовувати в себе захід з політичним забарвленням, в той час, як у селищі підвищені заходи безпеки. Також дуже важко забезпечити присутність на заході важливих гостей, якщо запрошення надходить лише за декілька днів наперед.

Отримати дозвіл на мітинг в Давосі під час Всесвітнього економічного форуму, як виявилось, також дуже непросто. Але нам, стараннями однієї дуже наполегливої активістки, його таки надали. На жаль, не в безпосередній близькості від Конгресцентру, де відбувається Форум, але на тій же самій головній вулиці селища. Звичайно на мітинг також наклали певні обмеження: нам не можна було робити протестну ходу, не можна використовувати потужні гучномовці.

Члени нашої групи створили повідомлення для преси і весь тиждень перед заходом розсилали його усіляким ЗМІ в Швейцарії та за її межами. Видумували плакати та слогани для мітингу, обговорювали сценарії театралізованих акцій. Більша частина цього робилася ввечорі та по ночам, тому що вдень більшість активістів працюють. З іншого боку, сучасні технології значно полегшують координацію зусиль багатьох людей: Google Drive, Google Docs, Skype, Facebook на додачу до традиційних е-мейл та мобільних телефонів.

Ще минулої суботи ми домовилися, що в четвер я з родиною зроблю попередню «партизанську» акцію: ми поїхали до Давоса бігати на лижах, але при цьому захопили з собою великий український прапор, який, як виявилося, можна дуже добре прилаштувати на флагшток для маленького сигнального прапорця на дитячий причеп. Лижня в Давосі проходить через усе селище, а приміщення центру для бігу на лижах знаходиться майже поруч з Конгресцентром. Таким чином, увагу до українського питання ми вже привернули.

20140123_145131

20140123_154125

А в п’ятницю ми поїхали в Давос вже великою групою, навіть зарезервували для себе окремий вагон.

1545913_10202733229919340_1389750677_n

Цікавий типово український діалог відбувся, коли почали розсаджуватися:

«Дівчата, ой, дивіться – поліція!»

«Так шо – тікаємо?» :)

По дорозі проводили інструктаж, домалювали плакати, жували бутерброди.

1622337_638763309498781_872759534_o

Прибули на місце мітингу ми десь о 13 годині – саме з цього часу нам було дозволено мітингувати. Одна з учасниць, француженка, яка протягом стажування у посольстві Франції в Києві стала дуже завзятою українкою, сказала, що отримала запрошення на інтерв’ю з кореспондентом однієї з швейцарських франкомовних газет в кафе поряд з Конгресцентром, і я пішов з нею туди, тому що попередньо мене визначили однією з осіб, на яку поклали обов’язок спілкування з журналістами. Ми дали інтерв’ю, а коли повернулися, наш мітинг був вже повністю розгорнутий. Мітингуючи зробили звернення на трьох мовах – українською, англійською та німецькою, почтили хвилиною мовчання пам’ять загиблих на Євромайдані в Києві, та виконали гімн України.

Потім була проведена театралізована акція, що символізує політичні репресії, а також ще одна – яка унаочнює утиски на свободу слова. Прохожим роздавалися листівки, ми скандували гасла переважно англійською: “EU where are you?“, „Freeze their assets!“, „Keep Azarov in Davos!“ та інші.

1555294_205643252966482_1122128768_n

1546236_10151999080685000_1105564160_n

Через деякий час на своїй відомій помаранчевій машині приїхав один з лідерів Автомайдану Сергій Коба.

1558440_10151999080545000_1914304150_n

Відверто кажучи, наш протест не привернув до себе надто посилену увагу маститого «давоського контингенту», але наявність на Форумі величезної кількості журналістів, а також нагальність українського питання все одно зіграли свою роль: до нас часто приходили журналісти, фотографували, а також пропонували висловлюватися.

На початку четвертої частина учасників пішла на «Український ланч», який вдалося провести у приміщенні, що належить євангелістській церкві неподалік від місця протесту. Меню складали канапки, майже як на Майдані в Києві. Жодного великого гостя, типу Петра Порошенко до нас не завітало, але з іншого боку – це дало нагоду заслухати представників Громадського сектору майдану, які розповіли багато цікавого з поза-лаштунків Майдану, а також про плани Громадського сектору на майбутнє.

Решта учасників мужньо дотримали пікет до п’ятої вечора, за що їм велика пошана.

Кажуть, що загалом нас було близько 70 людей. Мені на початку здалося, що більше, але можливо в оману вводила велика кількість плакатів.

Головним результатом заходу для мене стало встановлення декількох десятків нових контактів та посилення вже наявних. Відтак, єднаючись, та допомагаючи один одному, ми українці, справді маємо можливість збудувати нову країну, за яку більше ніколи не буде страшно або соромно.

Ну і звісно, тепер ми зможемо готувати подальші, більш резонансні акції, які, як підказує відчуття – не забаряться.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Вперед у минуле!

Підсумки 2012 року для прихильників євроінтеграції невтішні: Україна перебуває за крок від путінського Митного союзу.

Вперед у минуле!

18 грудня візит до Москви Віктора Януковича, де він за загальним визнанням мав підписати документи про вступ України до Митного союзу, не відбувся. Прибічники української євроінтеграції з полегшенням зітхнули. Здавалося б, відтермінування капітуляції перед Путіним залишає Україні шанс на продовження інтеграції у європейському напрямку.
І все ж, незважаючи на парафування цього року Угоди про асоціацію з Євросоюзом, ймовірність її підписання наразі видається дуже невисокою. Загальні ж підсумки майже трьохрічного правління Віктора Януковича вказують на те, що у 2013-му він скоріше за все зробить остаточний стратегічний вибір на користь Росії.
Нижче – головні причини такого рішення.

Наслідком совкового керівництва може бути лише новий Совок. Тобто Совок 2.0
Віктор Янукович довів, що він вміє керувати лише через «вертикаль влади», побудовану на особистій лояльності та тотальній корупції. По іншому керувати він просто не вміє. Тож коли Євросоюз вимагає від Януковича реформ, наслідком яких має стати хоча б частковий демонтаж «вертикалі влади» – Євросоюз вимагає неможливого.
А от у Митному союзі диктаторів «вертикаль влади» – традиційний «атрибут державності».
Сформувавши на цьому тижні новий уряд так, щоб ще більше посилити вертикаль своєї влади залежними від себе некомпетентними людьми, пан Янукович вчергове довів, що збереження особистої влади для нього – понад усе.
Розраховувати на повернення жвавого економічного зростання за таких умов наївно. Що ж, тим швидше в Україні буде досягнуто тієї межі, коли вступ до Митного союзу більшості громадян вже видаватиметься найкращим порятунком.

Пропуск до Європи – це звільнення Тимошенко. Але ж потім і самому можна сісти!
Очевидно, що ЄС і надалі наполягатиме на звільненні Тимошенко. Або за декриміналізацією, або за рішенням Європейського суду з прав людини, або за амністією, або ще якось. Але ж для Януковича звільнення головного ворога дорівнюватиме самогубству, щонайменш політичному. Тому він будь-що триматиме Тимошенко у в’язниці (або під вартою у лікарні). Відверта правова нісенітниця, яку минулої п’ятниці ніс з екрана телевізора заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін щодо подальших обвинувачень, які висуваються екс-прем’єр-міністру, тому підтвердження.
Далі, Янукович не може не розуміти, що докучливі європейці рано чи пізно почнуть вимагати від України і дієвих антикорупційних розслідувань. В тому числі, що стосується Межигір’я, Лемтрансу та інших корупційних державних витрат та закупівель, за якими проглядаються інтереси президентської «Сім’ї».
Натомість в країнах Митного союзу президенти можуть спати спокійно – ніякі розслідування їм та їхнім «сім’ям» у принципі не загрожують.

Результати виборів 2012 довели, що чесно виграти вибори 2015 Януковичу ніяк не вдасться
Нещодавні вибори у Верховну Раду підтвердили старе правило: в Україні правлячій партії дуже складно виграти наступні після перемоги вибори. Мається на увазі: якщо ці вибори проводити чесно.
Напевне ще більше це стосується діючого президента. Не отримавши навіть 50% голосів у другому турі переможних для нього виборів 2010 року, Янукович практично не має жодних шансів на чесну перемогу у 2015 році.
Але у Митному союзі, на відміну від ЄС, ніхто не вимагає проводити чесні вибори. Скоріше навпаки: усілякі «креативні» маніпуляції виборчим законодавством та процедурами волевиявлення на користь діючого керівництва країни навіть вітаються!
Відтак Митний союз – єдина можливість для Януковича зберегти за собою головне кресло в країні і після 2015 року.

У Митний союз – союз монархів!
Якщо уважніше подивитися на країни Митного союзу, то важко не побачити, що з пострадянських більш або менш м’яких диктатур вони поступово перетворюються на монархії. Єдина проблема тамтешніх монархів – відсутність «підходящих» законнонароджених синів. Але у Януковича таких є аж два!
Трансформацію своєї ролі в Україні з президентської у монаршу пан Янукович розпочав вже трохи більше року тому. У будь-якому разі, свій останній публічний захід у якості президента – публічну прес-конференцію – він провів аж 21 грудня 2011 року. Після цього Віктор Янукович відкритого спілкування з журналістами та непідготовленим народом – тобто типово президентських функцій – усіляко уникає.
Він також уникає зайвий раз з’являтися в президентській адміністрації в Києві, віддаючи перевагу «роботі з документами» та «робочим зустрічам» у своєму українському Версалі – Межигір’ї. Напевне там же він записував і своє відеозвернення до новообраної Верховної Ради.
Якщо узагальнити, то президентська робота передбачає демонстрацію людської подоби, а функція монарха – бути незримо присутнім. Вчинки Януковича вказують на те, що свої президентські повноваження він вже негласно склав і нині освоюється в ролі такого собі самоназваного абсолютного монарха. Продовжувати виконувати цю роль можна спробувати тільки у рамках Митного союзу, адже на теренах Європейського союзу абсолютних монархій бути не може.

Закінчення тактики «багатовекторності»
Українські керманичі протягом понад 20 років успішно уникали жорсткого вибору «або-або»: або Європейський союз, або союзна держава з Росією. Тактика «багатовекторності» – маневрування поміж Росією та Заходом дозволяла їм, дуже мало що змінюючи всередині країни, отримувати певні переваги з обох боків. Одним словом: «Розумне телятко двох маток сосе».
Та нарешті ця українська тактика настільки втомила обидві сторони, що від України сьогодні очікується лише однозначне рішення. Ймовірно, що остаточну відповідь Україні доведеться давати у вже наступному 2013 році, через те, що подальшого поребування поза обома економічними блоками українська економіка просто не витримає.

«Цар» для себе вже все визначив
Виходячи з вищенаписаного можна припустити, що Янукович свій вибір вже зробив і зараз він лише готується легалізувати це рішення та намагається торгуватися з Путіним про умови «здачі».
Зробити це у повній відповідності до процедури буде практично неможливо, адже це потребуватиме змін до Конституції та багатьох законів України в той час, коли пропрезидентська більшість у парламенті не надто стійка, а конституційної більшості взагалі немає. Однак надто шанобливим ставленням до процедури ні пан Янукович, ні його оточення ніколи не вирізнялися. Натомість вони завжди вирізнялися здатністю «перти напролом».
Відтак можна не сумніватися: невдовзі вони «попруть».

Але хто сказав, що наругу самозваного «царя» необхідно терпіти?
Янукович та його соратники «пруть напролом» тільки там, де їм це дозволяє робити апатія та розгубленість громади. Якщо ж кожен громадянин зрозуміє, що він поступається майбутнім своїх дітей заради облаштування майбутнього однієї-єдиної людини, яка до того ж поставила себе поза законом, тоді Янукович опинитися на самоті і з майже монарха перетвориться на жалюгідну людину, про яку всім скоро стане соромно навіть згадувати.

субота, 24 березня 2012 р.

Не все добре в консульстві швейцарському

Автор вимушений скаржитися на умови прийому відвідувачів в Київському консульстві Швейцарської Конфедерації

Швейцарія розташована в самому серці Західної Європи. І хоча вона і не є членом Євросоюзу, у багатьох аспектах Швейцарія є кращим еталоном «європейськості», ніж ЄС.

Приблизно так автор вважав до недавнього часу. На жаль, нещодавно в нього з’явився неприємний привід сумніватися в справедливості цього висновку. Причиною послужили не надто приємні враження, якими ділилися його родичі та друзі після відвідин візового відділу посольства Швейцарії в Києві.

Мова не йде про саму (очевидно надто складну) процедуру видачі віз – зрозуміло, що тут діють правила Шенгенської угоди. Справа також не в тому, що в деяких з осіб, яких автор запрошував до Швейцарії у гості, виникли ускладнення в процесі отримання візи – про причини цих ускладнень автор звичайно отримував дуже докладну і вичерпну відповідь від працівника Візового відділу, яка знімала всі питання щодо упередженості.

Проблема в тому, як загалом організована робота Візового відділу і як це співвідноситься з тим, що в Україні звикли називати «європейськими стандартами».

Саме щодо цього автор був вимушений написати офіційної скарги до Департаменту зовнішніх справ Швейцарської Конфедерації – швейцарського аналогу українського Міністерства закордонних справ. Нижче – переклад цієї скарги українською.

«Шановні пані та панове!

Я громадянин України, що мешкає в Швейцарії вже понад 10 років. Протягом останніх декількох місяців я запрошував декількох родичів та друзів відвідати Швейцарію. Всі вони зверталися по відповідну візу до Візового відділу Швейцарського представництва в Києві. Після цього вони давали свої оцінки щодо процесу видачі віз, а також ділилися загальними враженнями, які в них залишилися після відвідин Швейцарського представництва в Києві. На жаль ці враження загалом не були позитивними.

Нижче перелічені пункти, які спричинили нарікання моїх родичів та друзів.

1. Відсутність плану розташування та опису, як дістатися до Швейцарського представництва

На сайті Швейцарського представництва відсутні як план його розташування, так і опис, як до нього дістатися.

Україна є великою країною. Але Швейцарське представництво існує лише в Києві. Багато відвідувачів, які мешкають поза межами Києва, не дуже добре орієнтуються в столиці. До цього слід ще додати, що розташування Швейцарського посольства (нова будівля) не є надто зручним, особливо якщо до нього добиратися міським транспортом. Чіткий план розташування, а також опис, як дістатися, насамперед міським транспортом, допоміг би відвідувачам зекономити час.

2. Дуже погані умови прийому для відвідувачів Візового відділу

· Візовий відділ як правило не дуже чітко дотримується графіку прийому, тому відвідувачі мають до однієї години чекати на вулиці, допоки їх нарешті запросять усередину. Це не сприяє формуванню першого позитивного враження, особливо за зимових температур порядку -20 градусів або під час дощу.

· Всередині іноді не вистачає місць для сидіння

· Туалет для відвідувачів геть відсутній (ті, хто відкрито про нього питає, здебільшого отримує нечемну відповідь шукати туалет в ресторані на відстані декілька сотень метрів)

Два останніх недоліки є особливо принижуючими для тих відвідувачів, які іноді протягом годин мають чекати, поки їхні візові анкети будуть розглянуті і всі питання розв’язані.

3. Непривітливий бундючний персонал

Український персонал Візового відділу як правило непривітний та дещо набундючений. Я дуже добре розумію, що гарний персонал в Україні знайти важко. Але невже немає ніяких курсів з підвищення кваліфікації, які могли б цьому дещо зарадити?

Швейцарський персонал як правило не розмовляє навіть російською, вже не кажучи про українську, і в результаті також виглядає доволі набундючено.

4. Повільні механізми комунікації

В разі, якщо Візовий відділ має робити запит у швейцарських установах всередині країни, відповідь треба чекати багато тижнів або навіть місяців. Одна з головних причин: вся комунікація відбувається на папері за допомогою кур’єрської пошти. В мене таке враження, що в 21 сторіччі продовжує використовуватись технологія комунікації з 19 сторіччя. Чи існує добре обґрунтування для такого консерватизму?

Наскільки мені відомо, існує вже багато країн, які перейшли на електронний документообіг у комунікації зі своїми закордонними представництвами, що приводить до значного її пришвидшення. Чому Швейцарія не наслідує такий досвід?

Підсумок

Мені чудово відомо, що всі або більшість описаних вище недоліків є дуже властивими і для українських владних установ. Але я абсолютно не погоджуюсь з тим, що Швейцарське представництво в Україні має орієнтуватися саме на такі стандарти. Я сподіваюся, що представництва багатих європейських країн радше будуть взірцем для українських інституцій, а не виправданням, щоб і надалі не покращувати погану якість обслуговування.

Загалом існують два аспекти, з якими українці звичайно асоціюють Швейцарію.

Перший аспект:

· надійні швейцарські банки;

· смачний швейцарський шоколад;

· точні швейцарські годинники;

· гострий швейцарський сир;

· швейцарська пряма демократія;

· а також інші позитивні символи.

Другий аспект:

· швейцарська фінансова інфраструктура, яка аж надто радо приходить на допомогу українським корумпованим чиновникам, для того, щоб добіла відмити їхні неправедним шляхом отримані гроші;

· швейцарські податкові оазиси, які надають можливість великим українським підприємствам, вивести поза межі української реальності ключові фінансові потоки, і таким чином не бути зацікавленими в лобіюванні ніяких покращень в Україні;

· швейцарська банківська таємниця, яка дозволяє партії влади в Україні, без перешкод завезти до України напередодні виборів величезну кількість грошей з метою «купівлі» необхідного результату, і таким чином і надалі законсервувати сьогоднішній невтішний стан речей.

Отже чи залишиться в свідомості пересічного українця Швейцарія країною, що робить багато чого доброго, або країною, яка лише допомагає ненависним злодіям у владі позбавляти його кращого майбутнього – багато у чому залежить і від Швейцарського представництва в Києві.

Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви перевірите наведені вище обставини і відповідно повідомите мене про результати.

Цей лист буде оприлюднений також і в Інтернеті. Як тільки я отримаю Вашу відповідь, я звісно і її оприлюдню, якщо звичайно Ви мене прямо не попросите, цього не робити.

З повагою,

Підпис»

Якщо хтось з читачів може надати додаткову інформацію, яка допоможе підтвердити, доповнити або спростувати інформацію, наведену у скарзі – пишіть будь-ласка у коментарях.

Нижче оригінальний текст німецькою мовою:

«Sehr geehrte Damen und Herren

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wohnhaft in der Schweiz seit mehr als 10 Jahren. Letzte Monate habe ich einige Verwandte und Freunde in die Schweiz zu Besuch eingeladen gehabt. Sie alle haben dann entsprechend ein Visum an der Visaabteilung der Schweizer Vertretung in Kiew beantragt. Danach haben sie mir über ihre Erfahrungen über den Visumantragprozess und generell über ihren Eindruck von der Schweizer Vertretung in Kiew berichtet. Leider waren die Bereichte im allgemeinen nicht positiv.

Unten sind die wichtigsten Punke aufgelistet, die von meinen Verwandten und Freunden bemängelt wurden.

1. Fehlende Wegbeschreibung/Anfahrtsskizze

Es gibt weder eine Wegbeschreibung noch eine Anfahrtsskizze auf der Website der Schweizer Vertretung in Kiew.

Ukraine ist ein grosses Land. Die Schweizer Vertretung gibt es aber nur in Kiew. Viele Besucher, die ausserhalb von Kiew wohnen, kennen sich in der Hauptstand nicht aus. Dazu kommt noch die Tatsache, dass die Lage der Botschaft in Kiew (das neue Botschaftsgebäude) nicht gerade sehr verkehrsgünstig ist, speziell für ÖV. Eine klare Anfahrtsskizze und eine Wegbeschreibung, v.a. mit ÖV, würde den Besuchern einiges an Aufwand sparen.

2. Sehr schlechte Empfangsbedingungen für die Besucher der Visaabteilung

- Die Visaabteilung hält in der Regel die Termine nicht genau ein, d.h. die Besucher müssen bis zu einer Stunde draussen warten, bis sie endlich reingelassen werden. Speziell bei den winterlichen Temperaturen von -20 Grad oder bei Regen sorg dies für einen sehr schlechten ersten Eindruck.

- Drinnen fehlt es manchmal an Sitzmöglichkeiten.

- Es gibt keine Toilette für die Besucher (Besucher, die explizit danach fragen, bekommen meistens eine unhöfliche Empfehlung, eine Toilette in einem Restaurant einige Hundert Meter von der Botschaft entfernt zu suchen).

Die letzen zwei Mängel sind besonders erniedrigend für die Besucher, die manchmal stundenlang warten müssen, bis ihr Visumantrag in Empfang genommen wird und alle Rückfragen geklärt sind.

3. Unfreundliches arrogantes Personal

Das Ukrainische Personal der Visaabteilung ist in der Regel unfreundlich und leicht arrogant. Es ist mir bewusst, dass es nicht einfach ist, gutes Personal in der Ukraine zu rekrutieren. Gibt es aber keine Weiterbildungsmassnahmen, die dabei helfen könnten?

Das Schweizer Personal spricht in der Regel nicht mal Russisch, geschweige von Ukrainisch, und dies kommt ebenfalls ziemlich arrogant herüber.

4. Sehr langsame Kommunikationswege

Falls die Visaabteilung eine Rückfrage bei den Schweizer Behörden im Lande machen muss, dann kann es gut mehrere Wochen oder Monate dauern, bis eine Antwort zurückgekommen ist. Der angebliche Hauptgrund: die ganze Kommunikation erfolgt in der Papierform per Kurier. Für mich sieht es so aus, als ob man im 21. Jahrhundert immer noch bei der Kommunikationstechnologie vom 19. Jahrhundert geblieben ist. Gibt es gute Gründe für solchen Konservatismus?

Soviel ich weiss, gibt es schon mehrere Länder, die die Kommunikation mit ihren Auslandsvertretungen vorwiegend elektronisch führen, was die Bearbeitungszeiten erheblich verkürzt. Warum macht die Schweiz nicht mit?

Zusammenfassung

Es ist mir bewusst, dass alle oder die meisten der beschrieben Verhältnisse für die einheimischen ukrainischen behördlichen Institutionen Gang und Gebe sind. Womit ich allerdings gar nicht einverstanden bin, dass die Schweizer Vertretung sich gerade nach solchen Standards orientieren muss. Meine Hoffnung ist, dass die Vertretungen von reichen Europäischen Länder eher ein Vorbild für die Ukrainischen Institutionen sind, nicht eine Rechfertigung, den schlechten Service weiterhin nicht zu verbessern.

Generell bemerkt, es gibt zwei Ansichten, mit denen die Ukrainer üblicherweise die Schweiz assoziieren.

Die erste Ansicht:

· Sichere Schweizer Banken

· Vorzügliche Schweizer Schokolade

· Präzise Schweizer Uhren

· Rezenter Schweizer Käse

· Schweizer direkte Demokratie

· Und noch weitere positive Symbole

Die zweite Ansicht:

· Die Schweizer Finanzinfrastruktur, die all zu gern den Ukrainischen korrupten Beamten und Oligarchen entgegen kommt, damit sie ihre zu unrecht erworbene Gelder weisswaschen können

· Die Schweizer Steueroasen, die den ukrainischen Grosskonzernen die Möglichkeit bieten, Kernteile ihres Geschäfts aus der ukrainischen Realität auszuziehen, und somit die Verbesserungen in der Ukraine nicht lobbyieren zu müssen

· Das Schweizer Bankgeheimnis, dass der Machtpartei in der Ukraine dabei hilft, riesige Geldsummen vor den Wahlen ungehindert in die Ukraine zurück zu bringen, um das nötige Wahlresultat „zu kaufen“ und die heutige unerfreuliche Sachlage in der Ukraine weiterhin zu konservieren

Also, ob es dann im Wahrnehmen eines typischen Ukrainers die Schweiz ist, die viele guten Sachen hat und macht, oder die Schweiz, die nur den verhassten Schurken an der Macht hilft, ihm bessere Zukunft wegzuklauen, kommt sehr viel auch an die Schweizer Vertretung in Kiew darauf an.

Ich wäre Ihnen sehr dankbar, wenn Sie die oben beschriebenen Umstände überprüfen und mir entsprechend ein Feedback geben.

Diese Email wird auch im Internet publiziert. Sobald ich Ihre Antwort erhalte, werde ich auch sie publizieren, es sei denn, Sie teilen mir explizit mit, dass Sie dies nicht erwünschen.

Mit freundlichen Grüssen,

Unterschrift»

неділя, 31 січня 2010 р.

Just stick to the procedure! – Просто дотримайтесь процедури!

Якщо вибори президента в два тури не закінчаться – кінець загрожуватиме всьому проекту під назвою «Україна»

Перший тур президентських виборів став розчаруванням для великої кількості виборців, які до останнього моменту сподівалися, що якимось дивом все ж таки удасться уникнути другого туру за участю саме Віктора Януковича та Юлії Тимошенко, які є дуже неоднозначними фігурами – принаймні кожний для відповідної половини населення України.

Ернст Рахаров до розчарованих не відноситься. З одного боку – тому що отриманий в першому турі виборів результат був цілком передбачуваним. З іншого – Ернст Рахаров завжди намагається уникати стану «очарованості», особливо по відношенню до політиків.

Прагматично оцінюючи чесноти та команди провідних кандидатів в наступні президенти, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Таким чином, є сенс замислюватись лише над тим, яким чином цю шкоду мінімізувати.

В Україні нема кого захищати. Крім демократичного процесу.

Головне надбання України, якому загрожує ця шкода – це відносна демократичність виборчого процесу. Принаймні у порівнянні з тим, яким цей процес був до 2004 року, а також у порівнянні з демократичним процесом у східнослов'янських сусідів України – в Росії та Білорусії. Демократичність українських виборів після 2004 року є практично
єдиним аргументом європейських адвокатів України, які продовжують виступати за надання Україні реальної європейської перспективи.

Для прикладу: недемократичний розгін антиурядових протестів у Грузії в листопаді 2007 року дав Європі (а також і Америці) зручне виправдання, щоб не займати жорсткої позиції щодо захисту суверенітету Грузії під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Жорстка позиція вимагає добрих аргументів, які західні лідери мали б навести своїм виборцям. Наприклад, чому їхні солдати мають ризикувати своїм життям, захищаючи суверенітет іншої далекої країни? Після ж подій листопада 2007 року аргумент на кшталт «необхідно будь-що захистити грузинську демократію від кремлівського авторитаризму» перестав бути правдоподібним. Тож ризикувати життям своїх громадян заради захисту режиму Саакашвілі просто через його голосну прозахідну риторику ніхто не став.

Європейці переконані: окремі особистості в політиці не потребують захисту, натомість захисту потребує демократичний процес. Якщо українці зможуть самостійно захистити цей процес під час другого туру президентських виборів – ставки у якому вищі, а кандидати все ще не можуть похвалитися загальноукраїнськими симпатіями – це буде найвагомішим доказом української «європейськості» за весь період української незалежності. Якщо українці зможуть змиритися з вибором, який визначить нехай навіть невелика відносна більшість громадян – з цим вибором змириться і Європа. Яка продовжить курс поступового зближення з Україною, не дуже зважаючи на особу президента.

Якщо ж переможець виборів визначатиметься не на виборчих дільницях, а під час нескінченних судових процесів, а також якщо справа дійде до третього і т.д. туру виборів – Україна ризикує закріпити за собою статус failed state (анг.: держава, що не відбулася) з відповідними катастрофічними наслідками як для української держави, так і для добробуту більшої частини населення.

На українському обрії – перші чорні хмари

Після відносно спокійного і впорядкованого першого туру президентських виборів спочатку здавалося, що і другий тур може пройти в такому самому ключі. Але на минулому тижні відбулася низка подій, які змусили думати, що заспокоюватись ще зарано:

  1. Це спроба рейдерського захоплення поліграфічного комбінату «Україна», який друкує виборчі бюлетені: якщо уряд України насправді при цьому мав на меті боротьбу зі зловживаннями під час виготовлення закордонних паспортів – він вибрав для цього дуже невдалий час.
  2. Це відставка міністра внутрішніх справ: якщо опозицію дратувала дійсно багато в чому надто провокаційна публічна позиція Юрія Луценка – все одно зовсім не обов'язково було домагатися його відставки саме зараз. Тим більше, що свідчень втручання міліції у виборчий процес, на відміну від кампанії 2004 року, практично не існує.
  3. Це спроби і ПР, і БЮТ похапцем між першим та другим турами внести власні зміни до закону про вибори президента: після того, як ці дві політичні сили влітку минулого року разом ухвалили чинний закон, вони мали б з усіх сил намагатися його виконувати. Причому не тільки букву, а й дух закону. Ніхто не забороняє штабам обох кандидатів зустрітися і досягти джентльменської угоди щодо виконання не дуже чітких норм діючого закону. Більше того – якраз цього і можна було б очікувати від справді проєвропейських кандидатів.
  4. Це постійне намагання двох провідних політичних сил поставити виключно під свій власний контроль Вищий адміністративний суд України: таким чином обидві політичні сили позбавляють себе можливості неупередженого розгляду спірних питань, які завжди можуть виникнути під час виборів. Вони мають припинити ці спроби, щоб не ставити під сумнів легітимність перемоги на виборах будь-кого з них.
  5. Це скандальна відмова Віктора Януковича від відкритих телевізійних дебатів перед другим туром виборів: цим пан Янукович зганьбив і принизив перш за все сам себе, але разом із собою – і всю Україну. Йому ще не пізно переглянути своє рішення і проявити справді лідерські якості. Якщо Юлія Тимошенко дебатує не за правилами – це значить, що її буде легко перемогти.

На цьому тижні кандидати намагатимуться зробити фінішний ривок до перемоги. Якщо вони відчуватимуть, що ця перемога під сумнівом, вони та їхні команди навряд чи довго розмірковуватимуть, чи варто йти на протиправні кроки. В цій ситуації дуже важливою є позиція свідомих українських громадян – вони мають чітко і голосно заявити, що реакцією на подібні дії буде рішучий і дієвий протест.

Не тільки Рінат Ахметов вважає, що демократія складає значну частину капіталізації України

П'ять років тому Ернст Рахаров був на київському Майдані серед тих, хто протестував проти брутальної маніпуляції волевиявленням громадян, яку спробувала тоді зробити команда Віктора Януковича. Підтримувати Віктора Ющенка означало тоді – підтримувати демократію в Україні. Якщо на цих виборах знову один з кандидатів спробує досягти вирішальної переваги шляхом маніпуляцій – Ернст Рахаров буде на боці його опонентів. Тобто Ернст Рахаров готовий підтримувати і Віктора Януковича, якщо цього разу жертвою маніпуляцій стане він.

На жаль, наразі ситуація виглядає таким чином, що домагатися перемоги шляхом маніпуляцій можуть спробувати обидва кандидати. В такій ситуації громадянське суспільство не повинно чекати моменту, коли маніпуляції вже стануть довершеним фактом. Утримавшись від участі в цих маніпуляціях, викриваючи та засуджуючи їх, нарешті відкрито і голосно протестуючи проти них, свідомі громадяни зможуть забезпечити демократичне майбутнє України. Постаті обох кандидатів на посаду наступного президента надто дрібні, щоб заради них ризикувати цим стабільним та заможним майбутнім.

Змова між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко навесні минулого року щодо кулуарної реформи Конституції не відбулася багато в чому завдяки активній критичній позиції, що її зайняло українське громадянське суспільство по відношенню до цього «розподілу країни на двох». Зараз настає той час, коли громадянське суспільство має знову зіграти активну роль і примусити обох кандидатів, а також їхні команди, залишатися в рамках закону та здорового глузду.

субота, 14 листопада 2009 р.

Наближення моменту істини

Всупереч сподіванням українських політиків дефолт України може настати ще до закінчення президентських виборів

Великі титули, дрібні люди: остання сторінка Меморандуму з МВФ

Минулої неділі директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Домінік Стросс-Кан заявив, що МВФ відновить роботу з Україною тільки після призначених на січень 2010 року президентських виборів. Днем пізніше Віце-прем'єр-міністр України Григорій Немиря спростував цю інформацію. Віце-прем'єр-міністр стверджував, що МВФ готовий продовжити співпрацю з Україною за умови знаходження компромісу всередині України.

При цьому насамперед йдеться про досягнення порозуміння між Президентом Віктором Ющенком та Прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, які, як відомо, є конкурентами на президентських виборах. Враховуючи історію взаємин цих двох політиків, перспектива такого порозуміння реальною не здається. Натомість, відчуваючи ступінь романтизму та цинізму цих двох політиків, цілком можна уявити, що в якості одного з сценаріїв передвиборчої стратегії їхні команди розглядають також і можливість доведення України до дефолту, а відтак і до надзвичайного стану, щоб потім його використати для збереження своєї влади.

Тут слід також зауважити, що для настання дефолту України провідним українським політикам сьогодні треба докласти набагато менше зусиль, ніж для його уникнення.

Особливості боротьби з кризою

Більшість урядів світу внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи запровадили програми стимулювання економіки. Ці програми звичайно зводяться до двох складових:

  1. Стимулювання попиту, щоб стримати падіння виробництва, наприклад, посилення підтримки безробітних та малозабезпечених, або підтримка споживчого кредитування.
  2. Нарощування державних інвестицій, насамперед в розвиток інфраструктури для забезпечення майбутнього зростання, наприклад, створення інфраструктури для електричних автомобілів.

Проте Україна в цьому аспекті, як і в багатьох інших, відзначається своєю специфікою, тому обидві згадані складові не можуть бути реально застосовані в українській ситуації.

Стимульований попит не має бути «одноразовим»

Перша складова, стимулювання попиту, звичайно спрацьовує тільки за наявності ефективних ринків всередині країни. Якщо багато внутрішніх ринків товарів та послуг в реальності є монополізованими, як це на жаль має місце в Україні, то більша частина грошей від стимулюючих заходів опиняється в кишені монополіста, жодним чином не покращуючи загальну економічну кон'юнктуру в країні.

Крім того, в Україні є ще одна ключова відмінність – ще до появи минулого року кризових явищ в українській економіці частка видатків соціального спрямування в державному бюджеті України вже була однією з найвищих в світі. Цей факт говорить скоріше про необхідність скорочення цієї складової видатків.

Насправді ж, через те, що загальні доходи бюджету в цьому році різко скоротилися, ця частка, що складається здебільшого з так званих «захищених» статей, зросла ще більше.

Гроші на програми стимулювання економіки більшість урядів світу звичайно отримують, позичаючи їх на ринку. І лише іноді, як у випадку Китаю чи Росії – витрачаючи накопичені резерви. В України резервів не виявилося, тому український уряд має позичати.

Та у ситуації, коли вже й так більше половини грошей державного бюджету спрямовуються на те, що в Україні іноді називають «проїданням», в світі знайдеться дуже мало інвесторів, згодних ризикнути своїми грошами і надати позику на подальше збільшення цього «проїдання».

Відтак, з економічної точки зору, стимулювання попиту за рахунок запозичень уряду в сучасній українській ситуації є недоцільним і практично нездійсненним.

Інвестиціям потрібен менеджер, а не уряд «тимчасовиків»

Майже така ж сама ситуація і з кредитуванням для здійснення державних інвестицій.

Тільки справа тут у тому, що український уряд не є добрим інвестиційним менеджером:

  • Уряд сам звичайно інвестує дуже мало, адже цей процес звичайно триває довше, ніж від виборів до виборів – максимальний проміжок часу, який українські урядовці згодні чекати на віддачу від інвестиції.
  • Уряд спрощує умови ведення бізнесу, заважаючи інвестувати іншим, хто за рахунок віддачі від тих інвестицій забезпечив би майбутні надходження в бюджет. Але чиновники урядових інституцій в цьому не зацікавлені, тому що більша самостійність бізнесу в кінцевому рахунку призводить до втрати ними ручного контролю над економікою, а відтак і можливостей «неофіційного підробітку», отримання тіньового фінансування на ті ж вибори і т.д.

В результаті, уряд насправді не готовий до нарощування державних інвестицій, а відтак очевидно не потребує на це кредитних коштів.

Навіщо ж тоді уряду кредити МВФ? В ідеалі уряду потрібні не кредити, які потрібно відробляти, а «легкі» гроші, поверненням яких можна не перейматися.

«Легкі» гроші бувають тільки в обмін на політичні поступки

Українські урядовці не дуже приховують, що гроші вони шукають перш за все на те ж таки «проїдання», наприклад, на субсидування занизької ціни на газ для населення, або на покриття дефіциту Пенсійного фонду, намагаючись втримати соціальну систему від колапсу хоча б до виборів.

Якби мова не йшла про близькі вибори, український уряд міг би спробувати пошукати грошей в обмін на якісь важливі стратегічні поступки в тій же Росії. Але наразі альтернативи грошам МВФ в українського керівництва, яке позиціонує себе як «прозахідне», немає.

МВФ з самого початку був створений як інституція, яка може собі дозволити кредитувати в інтересах довгострокової економічної стабільності в світі, ігноруючи мотиви отримання швидкої економічної вигоди. Тим не менш, аби хоч якось забезпечити повернення позичених коштів, а також – що ще важливіше – щоб уникнути звинувачень у політичних симпатіях, свої рятівні кредити МВФ завжди надає під низку умов. Більшість з яких звичайно є непопулярними реформами.

В свою чергу більшість урядів-позичальників звичайно намагаються якось вихолостити деякі вимоги, і деяким це вдається. Проте роз'єднане українське керівництво у передвиборчій боротьбі один з одним спробувало вихолостити практично всі вимоги МВФ. Таким чином створивши для фонду добру нагоду сказати: «Досить!».

МВФ іноді потрібен «хлопчик для биття», а строптива Україна сама на цю роль напрошується

Ще півроку тому перед МВФ стояло завдання не допустити дефолту в жодній з країн Центральної та Східної Європи через існування загрози «зараження» (анг. contaigion) фінансовою панікою країн-сусідів і таким чином «епідемічним» розповсюдженням кризових явищ в фінансовій сфері на цілий регіон. Причиною цієї загрози була дуже висока загальна нервозність інвесторів в усьому світі внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи.

Але на сьогодні ситуація дещо інша. По-перше, завдяки стимулюючим заходам урядів найбільших країн світу, гостроту глобальної кризи вдалося зняти, тому наразі інвестори набагато менше схильні до паніки. Відповідно і МВФ більше не має рятувати Україну за будь-яку ціну.

По-друге, багато інвесторів мали нагоду роздивитися, що Україна – дійсно особливий випадок політичного та економічного недбальства. Тому ймовірність того, що у разі дефолту України інвестори почнуть згортати свою діяльність в усьому регіоні Центральної та Східної Європи, є дуже низькою.

Нарешті, фонд навряд чи може просто так заплющити очі на ганебну гру «хто демонстративно не виконає більше пунктів Меморандуму з МВФ», яку українське керівництво розігрувало останніми місяцями. Дехто в МВФ може бути просто по-людськи зацікавлений наказати українське керівництво за його брехливість, строптивість та нахабство. А заодно і наочно продемонструвати іншим своїм «пацієнтам», що буває, коли вимоги фонду не виконуються.

В результаті, щонайменше до закінчення президентських виборів, на черговий транш МВФ Україні розраховувати не доводиться. А це значить, що чекати доведеться щонайменше до березня наступного року. У цей період навіть невелика шокова подія може відправити економіку України у спадну спіраль.

Всередині країни дефолт уряду вже фактично відбувся

Уряд сплачує за поточне споживання Україною російського природного газу за рахунок кредитних ресурсів, щомісячний пошук яких коштує урядові надзвичайних зусиль. Судячи з повідомлень ЗМІ, уряд також різко наростив заборгованість з повернення ПДВ, майже вичерпав можливості збирання податків наперед, і при цьому все одно не спроможний здійснити всі необхідні бюджетні трансферти в повному обсязі.

Таким чином вже сьогодні наявне різке погіршення поточної платоспроможності уряду. В жовтні уряд був змушений сплачувати на внутрішньому ринку за своїми короткостроковими запозиченнями в гривні, які мають статус «гарантованих державою», понад 25% річних. Це більше, ніж відсотки за кредитами, які банки надають своїм приватним клієнтам!

Всередині країни більше немає інвесторів, які готові добровільно довірити уряду свої гроші. Тобто якщо брати ситуацію всередині країни, то уряд вже знаходиться в стані технічного дефолту.

Спадна спіраль може початися від будь-якого невеликого поштовху

Ситуація в українській банківській системі є дуже тривожною. Більшість українських банків є недостатньо прозорі і відверті, щоб можна було реалістично оцінити кількість «токсичних» активів у їхніх балансах. Проте постійні повідомлення про збільшення частки проблемних кредитів, незважаючи про анонсовану стабілізацію економіки, оптимізму не викликають. Якщо в найближчі місяці з'явиться хоч один новий проблемний банк, це може спровокувати «ефект доміно», який може «повалити» велику частину банківської системи України.

Штрафні санкції за недобір газу, які Газпром матиме право пред'явити Нафтогазу на початку січня цілком можуть спричинити банкрутство цієї державної компанії. Не факт, що при цьому уряд зможе уникнути необхідності взяти цей борг на себе, розплатитися за яким він буде неспроможний. Якщо ж почнеться чергова «газова війна», то її наслідки для фінансової позиції України напевне будуть ще руйнівніші.

Нарешті шокова подія може відбутися і поза межами України. Наприклад, фінансовий колапс у Латвії цілком може мати дуже негативні наслідки для фінансових інституцій, перш за все – шведських банків, які мають свої мережі в Україні.

Передвиборчий галас з високою економічною ціною

На цьому тлі більшість кандидатів на посаду президента демонструють дивне романтичне недбальство. Майже всі виступають з популістичними передвиборчими закликами на кшталт «посилення ролі «держави» в економіці», «проведення націоналізації «стратегічних підприємств» тощо. Такі заяви зовсім не сприяють підвищенню довіри інвесторів.

Віктор Янукович та Володимир Литвин проштовхнули підвищення соціальних видатків, добре розуміючи, що наразі ніякий уряд не зможе їх профінансувати.

Іронія долі для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка полягає в тому, що прийшовши до влади як реформатори, сьогодні вони такими залишилися такими лише у своїй риториці. Відмовившись від проведення непопулярних, але конче необхідних реформ, вони продемонстрували, що радше обанкрутять країну, ніж відмовляться від надії перемогти на виборах.

Передвиборчий галас навколо епідемії «свинячого» грипу сприяє розповсюдженню панічних настроїв. Ця «епідемія паніки» може розповсюдитися і на фінансову сферу.

Уроки на майбутнє

Економіка – річ прагматична. Романтиків вона не любить та періодично наказує кризами, коли багато людей втрачають свої отримані важкою працею надбання. Але таким чином економіка примусово дає уроки тим, хто не хоче вчитися прагматизму добровільно.

Наразі народ України підходить до моменту коли такий урок може розпочатися. Рішення, які призвели до цієї ситуації, ми зробили раніше.

Але це не значить, що зараз вже пізно щось робити. Життя не закінчиться, навіть якщо настане дефолт України. Прагматики всередині України мають готуватися дати відповіді на питання, на які не змогли дати гідної відповіді романтики.

четвер, 5 листопада 2009 р.

В Україну (як завжди – неочікувано) прийшли холоди і епідемія грипу

Українці схильні до паніки більше, ніж решта європейських народів

Останніми тижнями, як тільки в Україні похолодало, в західних областях різко збільшилась захворюваність на грип, а також зросла кількість випадків простудних захворювань. Громадськість довідалась про декілька десятків летальних випадків, а також про те, що серед захворілих декілька чоловік було діагностовано на так званий «каліфорнійський» або «свинячий» грип. В країні розпочалася помірна паніка.

На провідних телеканалах почалися гарячі дискусії, здебільшого за участю провідних політиків, на вічні теми: «хто винуватий?» та «що робити?». Враховуючи некомпетентність більшості українських політиків у питаннях медицини, їхню схильність до зловживання емоціями, а також дуже низький загальний ступінь довіри суспільства до владних інституцій, ці дискусії навряд чи сприяють зменшенню панічних настроїв.

Українська відмінність

Мешкаючи в Швейцарії та маючи багато контактів в Німеччиною, Ернст Рахаров добре ознайомлений з ситуацією навколо «свинячого» грипу в цих країнах. Перші звістки про появи цієї хвороби в світі викликали тут певну тривогу, а після перших випадків захворення на «свинячий» грип громадян Швейцарії та Німеччини приблизно півроку тому з'явилися передумови і для виникнення паніки. Але після того, як урядами були запроваджені відповідні заходи з інформування населення та підвищення епідеміологічного контролю, панічні настрої швидко згасли.

Здебільшого уряди просто втілювали рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). За прогнозами ВООЗ друга хвиля «свинячого» грипу очікувалась восени цього року і тому уряди провели низку превентивних заходів: інформування населення, створення запасів протигрипозних препаратів, розробка вакцини та підготовка до вакцинації населення тощо. На роботі Ернст Рахаров ще декілька місяців тому отримав пам'ятку, як вести себе у випадку епідемії, а також як поводитись у випадку виникнення симптомів захворення. Всі ці заходи сприяли підвищенню рівня пильності серед населення, а з іншого боку – зниженню панічних настроїв.

Якщо порівняти цю ситуацію із ситуацією в Україні, стає очевидним, що український уряд спочатку обмежився імітацією превентивних заходів на протязі підготовчої фази влітку цього року, а потім (на фоні передвиборчої кампанії) раптом вирішив продемонструвати гіперактивність, як тільки з'явилися певні ознаки епідемії. На управлінському сленгу така поведінка характеризується терміном «курча без голови» (анг.: headless chicken).

Поки грім не прогримить...

На перший погляд, така поведінка українських урядовців може здатися ефектною. Але для будь-кого, хто не хоче або не вважає можливим жити одним днем, це – шлях в нікуди. Та на жаль, таких людей ще далеко не більшість в Україні.

Натомість більшість українців, як і більшість братів-росіян, схильні до фаталізму: кому доля згоріти, той не втоне, і від «свинячого грипу напевне також не помре. То ж чи потрібно дивуватися, що обраний нами уряд не дуже схильний до планової структурної «нудної» роботи? Замість цього будь-який український уряд в «мирні часи» тяжіє до шапкозакидацтва, а в кризові – до показової гіперактивності, яка сприяє виникненню паніки серед населення.

Моя хата на краю світу

Ще одна особливість українського менталітету у тому, що українці мало цікавляться і намагаються зрозуміти події, що відбуваються в навколишньому світі. Складається враження, що Україна, географічно перебуваючи приблизно в центрі високоцивілізованої Європи, ментально продовжує перебувати «на задвірках світу».

Чим ще можна пояснити те, що більшість українців зненацька заскочила досить прогнозована подія, про яку постійно говорили провідні інформаційні агенції світу?

В розвинутих країнах з захворюваннями борються лікарі, в Україні – політики

І в Швейцарії, і в Німеччині перші особи держави не займалися інформаційною роботою з населенням та організацією превентивних заходів – ці обов'язки були покладені на відповідні державні органи: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство внутрішніх справ тощо. Котрі досить успішно справляються з покладеними на них завданнями.

Поведінка ж провідних українських політиків змушує думати, що не вміючи зробити до пуття власну роботу, вони надто охоче хапаються за чужу. Під час виборчої кампанії, ця їхня схильність ще більше підсилюється намаганням якомога більше заповнити собою екран телевізора.

Таким чином можна зробити висновок, що «кризи» та «епідемії» вигідні нинішній українській політичній еліті, а відтак – відбуватимуться в Україні регулярно. Принаймні допоки українське громадянство не замінить цю еліту.

Сьогоднішня «епідемія» грипу є лише загостренням хронічних хвороб суспільства

Нинішня «епідемія» «свинячого» грипу в Україні – гострий прояв хронічних хвороб суспільства: інфантильності, фаталізму, невігластва, безмірної жадоби до влади і грошей. На лікуванні саме цих хвороб краще зосередитись свідомому українському громадянству. Адже боротьба з епідеміями – в першу чергу річ превентивна.

На щастя, нинішній вірус«свинячого» грипу не є надто небезпечним. Наприклад, вірус «пташиного» грипу, у разі його мутації у форму, яка передається від людини до людини, на відміну від відомої форми, яка передається виключно від птаха до людини, є потенційно більш небезпечним. Свідомим українцям саме час братися за превентивні заходи, розпочавши лікування вже добре відомих хвороб суспільства.

неділя, 11 жовтня 2009 р.

Спекотно буде усім

В світі зростає стурбованість проблемою глобального потепління. Час і Україні перестати ігнорувати цю проблему.

В грудні цього року в Копенгагені пройде саміт глав держав світу, присвячений проблемі глобального потепління. На ньому будуть присутні голови більшості держав світу. Найголовнішим завданням саміту є вироблення скоординованої політики для протидії глобальному потеплінню, вироблення нових правил, які мають замінити Кіотський протокол з протидії глобальному потеплінню, строк дії якого закінчується в 2012 році.

В Україні Копенгагенський саміт поки що привернув до себе мало уваги. Та і взагалі проблема глобального потепління в українському суспільстві якщо і згадується, то тільки як така, що не є нагальною. Ернст Рахаров впевнений, що час ігнорувати цю проблему закінчився. І що ця проблема стосується України більше, багатьох інших країн світу.

Хто придумав глобальне потепління?

Сьогодні, на відміну від ситуації ще 10 років тому, на Землі залишилося дуже мало вчених, які продовжують сумніваються у тому, що глобальне потепління має місце і що воно спричинене зростанням концентрації парникових газів (насамперед вуглекислого газу) в атмосфері. В свою чергу, більшість наукових досліджень цього феномену доводять, що головною причиною зростання концентрації парникових газів є людська діяльність. В першу чергу – використання мінеральних невідновлюваних джерел енергії: вугілля, нафти та природного газу.

Наукові дослідження говорять, що людська діяльність вже призвела до зростання концентрації вуглекислого газу в атмосфері майже в півтора рази у порівнянні з його концентрацією 200 років тому. Вчені також прогнозують, що якщо людство спричинить підвищення цього показника в 2 рази у порівнянні з середнім історичним показником, середня температура на Землі зросте десь на 3 градуси.

Що поганого у тому, якщо стане трохи тепліше?

Підвищення середньої температури на Землі на 3 градуси спричинить радикальну зміну клімату на більшості території планети. Наслідки можуть бути дуже важкими: тільки танення льоду, що сьогодні вкриває Гренландію, на що за 3-градусного підвищення температури піде приблизно 100 років, спричинить підвищення рівня води в світовому океані десь на 7 метрів.

Це матиме серйозні наслідки навіть для переважно континентальної України, особливо для чорноморського узбережжя херсонської та миколаївської областей, а також звичайно Криму. В інших країнах затопленими можуть виявитись багато дуже великих міст, а деякі прибережні чи острівні країни, такі як Мальдіви чи Бангладеш, втратять велику частину своєї території.

Зростання середньорічної температури скоріше за все буде нерівномірним, в результаті деякі місця стануть набагато більш спекотними, ніж сьогодні. Натомість інші отримають набагато більше опадів, ніж ще сьогодні вважається звичайним. Кількість екстремальних природних явищ безсумнівно зросте, причому найчастіше в тих місцях, які сьогодні є менш підготовленими до такого розвитку подій: в бідніших країнах Азії та Африки.

Такий сценарій призведе до безпрецедентних міграційних потоків і може навіть спровокувати нові військові конфлікти, наприклад, через доступ до питної води та землі, придатної для агропромислового виробництва. Зони розповсюдження інфекційних хвороб, насамперед малярії, від якої в світі гине більше всього людей, суттєво розширяться.

Потреба дій стає дедалі більш нагальною

Найбільш важкими наслідки глобального потепління стануть не за життя більшості людей, що живуть зараз на планеті, а за життя їхніх дітей та онуків. Це робить більш складним завдання сьогоднішніх політиків, переконати свої суспільства пожертвувати чимось вже зараз, заради відвертання ймовірної катастрофи, що загрожує тільки їхнім нащадкам.

Проте більшість провідних політиків світу розуміють необхідність діяти зараз, адже якщо почати реагувати коли негативні наслідки проявляться в повну силу, поїзд буде вже не зупинити. Таким чином перший крок вже пройдено, незважаючи на те, що існує багато розбіжностей щодо конкретних заходів, які має вжити кожна країна.

Головне протиріччя полягає в тому, щоб знайти баланс інтересів країн, чиї викиди парникових газів швидко зростають (Китай, Індія та ін.), але при цьому у розрахунку на душу населення поки що залишаються на відносно низькому рівні, та індустріальних країн, які мають найбільші викиди парникових газів на душу населення, але чиї сукупні викиди наразі практично не зростають, або навіть поступово скорочуються. Копенгагенський саміт буде у першу чергу присвячений пошуку компромісу між цими «старими» та «новими» забруднювачами.

Україна не може удавати свою невинність та грати у бідність

Дякуючи ранній індустріалізації українських земель, особливо на Сході країни, Україна однозначно відноситься до «старих» забруднювачів, тобто досить значна доля тих викидів, які наразі вже знаходяться в атмосфері, походить з території України. Тому в Копенгагені Україні буде дуже важко відсидітися за спинами інших великих забруднювачів, таких як США та європейські країни. Усвідомлюючи свою часткову відповідальність за спричинення глобального потепління Україна мала би активно долучитися до пошуку шляхів розв'язання проблеми.

Посилання на те, що Україна наразі не має коштів на боротьбу зі змінами клімату, а також що вона начебто потерпає від глобальної фінансово-економічної кризи, не є продуктивними, адже головна причина надвисоких українських викидів – у надмірному спалюванні енергоносіїв. Що відбувається не в останню чергу завдяки урядовому субсидуванню цін на них. Це насамперед стосується цін на газ для населення та житлово-комунального комплексу. Тобто субсидуючи ціни на газ для населення, український уряд йде на потрійний злочин:

  1. за рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу він підтримує великих (і більш заможних), поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві;
  2. додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь;
  3. підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.

Не треба «проривів» – зупиніть марнотратство

На тлі викликів, які наразі постають перед людством, дріб'язкові чвари українських політиків виглядають чимдалі більш безглуздо. Складається враження, що за своєю метушнею вони чимдалі менше помічають, що відбувається в оточуючому Україну світі.

Наприклад, обіцянки забезпечити енергетичну безпеку України за рахунок посиленого використання вугілля, яке є найбільш «брудним» з мінеральних видів палива, є безвідповідальними. Особливо, коли такі обіцянки озвучуються під час поїздок до Європи, яка прагне скоротити використання вугілля в енергогенерації.

Те ж саме стосується передвиборчих обіцянок відновити «вільні економічні зони». Це є нічим іншим, як захистом від конкуренції марнотратних виробництв, які належать певним спонсорам кандидата.

Набагато краще звучать обіцянки зменшити споживання мінеральних енергоносіїв та стимулювання відновлюваної енергетики. Але засмучує те, що ці обіцянки ніяк не втіляться у конкретні дії. Відтак очевидним стає те, що навряд чи якийсь український уряд у найближчому майбутньому буде спроможний втілити програму активної трансформації економіки в бік енергозбереження. Тому краще вимагати від українського керівництва того, що не потребує складного планування та потужних менеджерських здібностей – вимагати просто припинити марнотратство.

Чим більше ціни на газ для виключно всіх споживачів будуть відповідати ринковим – тим менше буде марнотратство. Також більш адекватними (тобто вищими) мають бути ціни на електроенергію – вони мають відображати реальні поточні витрати на її генерацію, а також на модернізацію основних фондів, щоб виключити марнотратство в процесі генерації та транспортування електроенергії.

Зупинити потрійний злочин

Популістичні заяви українських політиків, що підвищення цін на комунальні послуги найбільше відіб'ється на найбідніших верствах населення, є лукавством. Адже в Україні діє механізм державних житлових субсідій, які дозволяють обмежити витрати родини на комунальні послуги 20% її доходів, а для пенсіонерів – взагалі лише 15%. Тобто це є механізм зменшення майнової нерівності. Можливо цей механізм є недосконалим, але тоді краще сконцентруватися на його покращенні, ніж продовжувати чинити злочин, оббираючи бідних на користь багатих.

Свідоме українське громадянство, незалежно від політичних уподобань, має очевидну зацікавленість у скасуванні практики субсидування цін на енергоносії. Для тих, хто не дуже переймається українською незалежністю, вагомим аргументом має стати відвертання глобальної катастрофи, яка загрожує їхнім дітям та онукам. Особливо якщо свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням можна зробити просто покінчивши із сьогоднішньою несправедливістю, коли бідні платять за марнотратство багатих.


Ернст Рахаров рекомендує книгу Девіда Маккея «Відновлювана енергія – без гарячкування» (David JC MacKay «Sustainable Energy — without the hot air»), англомовна версія якої доступна безкоштовно в Інтернеті за адресою: www.withouthotair.com

понеділок, 10 серпня 2009 р.

Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.