Показ дописів із міткою Українські медіа. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українські медіа. Показати всі дописи

вівторок, 7 січня 2014 р.

PS до оповіді від грудня 2011 року Occupy Vaduz?

У своїй оповіді від грудня 2011 року під назвою «Occupy Vaduz?» автор переповів публікації Української Правди щодо участі ліхтенштейнської P&A Corporate Services Trust та її директора д-ра Райнхарда Прокша в управлінні активами керівників України та членів їхніх родин, а також оприлюднив фотографії офісу компанії в Ліхтенштейні.

Сьогодні, більше ніж через два роки після її первинної публікації, цю оповідь побачив і д-р Прокш. Через Facebook він пригрозив судовими позовами в Швейцарії і висловив думку, що ці публікації не мають сенсу – все можна було б обговорити, вийшовши на прямий контакт. Можливо тут д-р Прокш має рацію: все виглядає таким чином, що ані Українська Правда, ані інші ЗМІ з України до пана Прокша по особистий коментар раніше не зверталися.

Проте цього не можна сказати про автора. Який того ж 2011 року зв’язався з паном Прокшем через Facebook і спитав його коментар на звинувачення щодо того, що його трастова компанія, як видається, керує активами членів родин Януковича, Азарова, братів Клюєвих. На той час пан Прокш відповів ухильно і згадав, що його родина має соціалістичні традиції.

Щодо погрози пана Прокша мушу зазначити, що готовий зустрітися з ним у суді будь-якої юрисдикції. Якщо пан Прокш вважає, що тодішня моя публікація порушила його право на приватне життя, або щось подібне – я з готовністю розгляну його претензії та готовий, у разі потреби, видалити відповідний матеріал і/або оприлюднити відповідне спростування. Але очевидно, що при цьому я також буду керуватися моїм правом на свободу слова.

До чого я звісно зовсім не готовий – це до замовчування фактів наявності дивного зв’язку між високопосадовими українськими чиновниками, починаючи з президента, та членами їхніх родин, і трастовою компанією пана Прокша в Ліхтенштейні. Ці факти залишаються для мене фактами до тих пір, поки вони переконливим чином не спростовані. Поки що повідомлення від пана Прокша таких спростувань не містять.

Мені здається, честь, гідність та ділову репутацію пана Прокша порочать заме ці зв’язки, а не журналістські розслідування в українських електронних ЗМІ, або моя оповідь дворічної давнини.

Якщо ж пан Прокш нарешті надасть інформацію, яка переконливо доведе, що подібних зв’язків не існувало і не існує, я звичайно ж готовий вибачитися перед паном Прокшем, а також оприлюднити відповідне спростування.

неділя, 6 вересня 2009 р.

Піррові перемоги інформаційних війн

Демократія має бути готовою захищатися у випадку раптової жорстокої інформаційної атаки. У ситуації ж затяжної інформаційної війни демократія є непереможною.

Останнім часом в українських засобах масової інформації все частіше згадується термін «інформаційна війна». Найчастіше – в контексті інформаційних атак із Москви, іноді – в контексті президентської передвиборчої кампанії.

На початку цього року під час «газової війни» між Росією та Україною, особливо з російського боку, був масовано застосований великий арсенал «наступальної інформаційною зброї»: однобічне та тенденційне висвітлення подій, штучне створення інформаційних приводів, інформаційні маніпуляції, нагнітання пристрастей, дезінформація. Засоби з цього самого наступального арсеналу, хоча звісно лише у внутрішньоукраїнських масштабах, використовуються і штабами більшості провідних потенційних кандидатів в президенти.

Крім згаданих засобів «наступальної інформаційною зброї» в інформаційних війнах використовується і «важка облогова артилерія» така як спам. А останнім часом до сумновідомих «спамерів» приєдналась ще й інша категорія «найманців» «облогової інформаційної війни» – «полюцери» (від англ. polluter – забруднювач, засмічувач) – люди, які звичайно за чиїмось завданням та за матеріальну винагороду залишають замовні коментарі на Інтернет-форумах.

Полюцер спамеру не рівня

Полюцер – це досить нове явище в українському кібер-просторі, ще рік тому про них взагалі ніхто не згадував. Перше голосне згадування діяльності полюцерів з'явилося два місяці тому, коли Олена Притула, головний редактор Української правди, оголосила їм війну. А на минулому тижні приділити свою увагу полюцерам був змушений і Олександр Харченко, головний редактор агенції УНІАН, присвятивши їхній діяльності велику статтю. У випадку з Українською правдою гнів головного редактора викликала нахабна поведінка «найманих дописувачів» начебто зі штабів Блоку Юлії Тимошенко, а у випадку з агенцією УНІАН – навала «найманих коментаторів» начебто з великої сусідньої північної країни.

Згадані статті породжують прикре відчуття через те, що очевидно багато людей присвячують своє життя деструктивній та ганебній справі, і Ернст Рахаров повністю розуміє гнів та огиду авторів цих статей. Але в той же час у Ернста Рахарова поки що немає відчуття, що автори гнівних та презирливих статей проти полюцерів наразі повністю і старанно виконали домашні завдання, які має виконати Інтернет-видання, запроваджуючи в себе форуми та коментарі.

У Ернста Рахарова склалося враження, що багато українських Інтернет-видань, в тому числі згадані Українська правда та УНІАН, запровадили в себе форуми та коментарі чисто технічно – тобто, грубо кажучи, активувавши додаткову технічну опцію на сайті. По доброму ж потрібно було б спочатку провести відповідну організаційну роботу всередині видання, а також взяти на озброєння кращі технічні стандарти. Тобто виконати приблизно наступні завдання:

  • сформувати політику видання по відношенню до змісту (контенту), згенерованого дописувачами, а також сформулювати правила додавання такого змісту, краще підключивши до цього процесу добрих правознавців;
  • адаптувати організаційну структуру, запровадивши посади модераторів форумів та наглядачів за згенерованим дописувачами змістом;
  • запровадити процедуру реєстрації дописувачів, під час якої вони мають погодитись дотримуватися згаданих вище правил додавання змісту;
  • запровадити процес постійного догляду за активністю дописувачів, втручаючись у разі порушення правил, при цьому створити можливість для дописувачів виступати у ролі добровільних «дружинників», які вказуватимуть наглядачеві на порушників.

В якості прикладу такого підходу можна навести сайт тижневика The Economist. Для того, щоб залишати свої дописи на цьому сайті спочатку треба пройти процедуру реєстрації, під час якої необхідно погодись з правилами, власний переклад яких наводить нижче Ернст Рахаров:

«Ви одноосібно несете відповідальність за будь-яку інформацію, яку ви залишаєте на цьому сайті. Наклепи, порушення авторських прав та прав власників зареєстрованих торгових марок, посилання на комерційні сайти, товари, чи комерційні матеріали, а також агресивні та загрозливі фрази не дозволяються і можуть бути видалені відповідно до наших правил коментування.» (з повною оригінальною версією цих правил можна ознайомитись тут)

І нарешті, під кожним дописом є відповідні посилання-кнопки, які надають можливість або підтримати думку автора, або поскаржитись на зловживання. Таким чином, за рахунок залучення спільноти дописувачів, полегшується завдання нагляду за дотриманням правил додавання змісту.

Через те, що існує багато організаційних можливостей обмеження їхньої мерзенної діяльності, Ернст Рахаров впевнений, що полюцери являють собою меншу проблему для виконування Інтернетом його інформуючої функції, ніж наприклад спамери, які можуть масово розсилати свої електронні повідомлення практично безконтрольно, перевантажуючи інфраструктуру світової мережі.

Врешті-решт, діяльність полюцерів завжди виявляється контрапродуктивною: політик або держава, які для досягнення своїх короткострокових цілей залучають полюцерів, з часом обов'язково отримують «червону картку» від інтелектуальної спільноти, яка в довгостроковому аспекті має вирішальний вплив на формування суспільної думки.

В інформаційній війні найкраща атака – це захист

Те ж саме стосується агресорів в інформаційних війнах. Попри їх намагання змінити суспільну думку у цільовій аудиторії на свою користь, через деякий час відбувається протилежне: громадськість отримує більш адекватну інформацію про справжній стан справ і починає обурюватись через те, що її намагалися брутально обдурити. Більше того, свідома Інтернет-спільнота починає відчувати недовіру до будь-якої інформації, яка намагається представити в позитивному світлі політика або країну, які в минулому ставали джерелами інформаційної агресії.

Для прикладу можна розглянути агресивні інформаційні кампанії, ініційовані з території Російської Федерації протягом останніх років проти Естонії, Грузії та України (у випадку з Україною – як під час «газових війн», так і під час останньої нападки, спровокованої листом Дмитра Медведєва).

Під час чергової російської інформаційної агресії спочатку може скластися враження, що Росія перемагає: навіть провідні Західні агенції новин виявляються «заваленими» інформаційними повідомленнями, що є ближчими до російського погляду на ситуацію, і вимушені хоча б якусь частину цих повідомлень ретранслювати далі. Але вже через декілька тижнів свідома громадськість звичайно розбирається що до чого і імідж Росії вчергове погіршується через звинувачення в інформаційній агресії, а жертви російських інформаційних атак отримують «приз глядацьких симпатій».

Не додає популярності інформаційним агресорам і той факт, що така агресія за визначеням можлива лише в країні з обмеженою свободою слова. Демократична держава, в якій панує свобода слова за визначенням не може собі дозволити спрямованої інформаційної агресії: будь-яка спроба це зробити одразу спровокує шквал критики від внутрішніх, а також зовнішніх опонентів, яка буде вільно оприлюднюватися, тому атака захлинеться у жвавій дискусії. Звичайно це не виключає короткострокових сплесків «агресії натовпу», яка може виходити від певної суспільної групи з певними інтересами, але ці сплески є короткочасними винятками, які тільки підтверджують правило.

Це не означає, що демократична країна може повністю ігнорувати загрозу інформаційної агресії проти неї. Спрямована масована інформаційна атака може привести до серйозної дезорганізації суспільства, не кажучи вже про загрозу руйнування інформаційної інфраструктури, на що були спрямовані деякі атаки проти Естонії та Грузії. Тому демократична країна має бути готовою ефективно захищатися, укріплюючи інформаційну інфраструктуру та розвиваючи систему попередження про можливі інформаційні атаки.

В довгостроковому ж аспекті немає іншої гарантії непереможності в інформаційних війнах ніж збереження високого рівня демократії і свободи слова. Коли суспільство є максимально відкритим до будь-якої дискусії, воно має найвищій імунітет до нових деструктивних тем, несподівано привнесених ззовні.

неділя, 14 грудня 2008 р.

Профілактика авторитарного синдрому

Десь через рік в Україні відбудуться чергові президентські вибори. Так склалося, що найбільш ймовірні переможці цих виборів вже відомі: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Незважаючи на те, що деякі українські журналісти та політики, такі як Анатолій Гриценко, вважають що цим трьом політикам варто було б відмовитися від балотуватися на пост президента, розраховувати не це, на жаль, не доводиться.

Якщо ж оцінювати перспективи цих трьох політиків, а також суспільні тенденції пов'язані з наявною фінансово-економічною кризою, то найкращі шанси напевне матиме той із них, хто зможе найбільш привабливо запропонувати на перший погляд прості способи вирішення складних проблем. Іншими словами – той, хто виявиться найкращим майстром популізму.

На сьогодні здається, що найкращим таким майстром з великим відривом є Юлія Тимошенко. Проте поки що передчасно оголошувати її переможцем. Її конкуренти до цього іноді демонстрували неабиякі здібності концентрації волі та зусиль, щоб вирвати перемогу у здавалося б безнадійній ситуації.

Головною особливістю поточної ситуації в українській політиці є те, що через брак компетентних та ефективних команд, здатних вирішувати надскладні проблеми, які через кризу тільки додатково загострилися, провідна політична трійця найймовірніше в своєму популізмі намагатиметься йти ще далі, ніж вони це робили до теперішнього часу. А неприборканий популізм страшний тим, що наступне неминуче невиконання нереальних обіцянок популіст-політик намагатиметься звалити на когось іншого, вишукуючи внутрішніх та зовнішніх ворогів.

На перешкоді цьому процесу сьогодні стоїть наявна в країні жвава свобода слова – будь-хто, кого якась владна інституція намагатиметься «призначити» ворогом, має можливість вільно і відкрито відповісти на всі звинувачення. При цьому засоби масової інформації скоріше всього будуть на боці несправедливо обвинувачуваного. Звідси наступний висновок: невгамовний популізм та свобода слова є несумісними і в довгостроковій перспективі залишиться тільки одне з цих явищ. Якщо ймовірним є зростання популізму, то автоматично зростає загроза свободі слова, а разом із нею – і демократії.

Політик-популіст не зможе залишитися демократом. Щоб залишитися при владі вона чи він неодмінно почнуть дрейфувати в бік авторитаризму. Якщо суспільство дозволить такий розвиток подій, воно позбавить себе останнього незаперечного здобутку «помаранчевої революції», а разом з цим і перспективи в осяжному майбутньому стати частиною заможної європейської цивілізації.

Ернст Рахаров впевнений, що такому розвитку подій зовсім не пізно запобігти. Не шляхом відміни виборів президента чи маніпулювання конституцією з метою залишити при владі діючого президента на другий строк без проведення виборів, а шляхом проведення профілактичних заходів з метою недопущення авторитаризму.

Першим з цих заходів є підтримка тих сил, які виступають за подальшу демократизацію політичного процесу в Україні. Необхідно підтримувати всі партії та суспільні рухи, які демонструють більшу демократичність ніж ті, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Будь-яка партія, в якій лідери місцевих осередків та кандидати на участь у виборах будуть відкрито обиратися рядовими партійцями шляхом так званих «праймеріз» чи «чорних рад», заслуговує на підтримку більше, ніж поки що найбільш популярні політичні сили, збудовані за ієрархічним та персоніфікованим принципом. З цього погляду, цікавими є приклади ініціатив Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Миколи Катеринчука.

Другим заходом є вдосконалення політичних правил гри. Враховуючи невисоку ймовірність його переобрання на президентську посаду, для президента Ющенка було б вкрай нерозумно і надалі блокувати прийняття закону про спеціальні слідчі комісії та інших законів, покликаних регламентувати процедуру імпічменту президента. Тому президенту потрібно частіше нагадувати його відповідну передвиборчу обіцянку і змушувати її виконати хоча б під кінець строку його повноважень.

І третім, найголовнішим, заходом повинна стати згуртованість журналістського середовища та інших інститутів громадянського суспільства з метою підготовки до більш важких часів. Всі здорові сили українського суспільства повинні бути готові повстати на захист молодих демократичних традицій, за перших ознак зазіхання на них з боку владних інституцій. Популізм є хворобою з довгим періодом розвитку, яку не можна запускати. Якщо політику якмога частіше нагадувати її чи його власні слова, сказані колись раніше, це автоматично змушує до більшої послідовності та поміркованості. Відповідно у політика зменшується спокуса до на перший погляд простих (але у достроковій перспективі – руйнівних) способів вирішення складних проблем.

Події можуть скластися таким чином, що майбутній президент України може почати схилятися до авторитаризму. Ернст Рахаров не виключає такого випадку навіть якщо на зміну сьогоднішньому за українськими мірками дуже толерантному та демократичному президенту Ющенку-1 прийде президент Ющенко-2, але з радикально іншими переконаннями. Вже не кажучи про більш ймовірні сценарії приходу на президентську посаду когось іншого із провідної трійці –Тимошенко або Януковича, які до теперішнього часу демонстрували набагато більш авторитарний стиль керівництва, ніж діючий президент. Тим не менш, ці побоювання не є приводом для блокування демократичного процесу зміни президента шляхом виборів. Краще вже зараз створювати умови для того, щоб президентське крісло стало прокрустовим ліжком, здатним перевиховати авторитарного кандидата на демократичного президента. А за впертого небажання перевиховуватись – перетворитись на в'язничні нари.

середа, 16 липня 2008 р.

Журналісти і надалі будуть рушійною силою демократичних перетворень в Україні. Якщо не вчитимуться некоректному поводженню в українських політиків.

«У випадках, коли виданню може загрожувати судове переслідування, великі британські видання надають перевагу фразам на кшалт «він енергійно заперечив будь які неправові дії» (можливий переклад на зрозумілу мову: він не має переконливого пояснення своїх дій); «не зміг розвіяти сумніви, що...» (був скандальним чином причетний), а також такі слова як «контроверсійний» (волаючий) та «каламутний» (корумпований).

Такі складні висловлювання допомагають редакторам зімітувати збалансованість та уникнути відповідальності за паплюження честі та гідності згідно з суворого британського законодавства. Якщо б англомовне київське видання Kyiv Post було більше далекоглядне, воно б залучило доброго адвокат, який би зміг запобігти винесенню фрази «Жахливе захоплення землі Київрадою»в заголовок статті про оборудки з київською землею. Напевне він би також домігся ретельної перевірки фактів перед тим, як пускати в хід порівняння з тактикою, що свого часу застосовував Рінат Ахметов, одна з найбагатших в Українні людей.

Адже пан Ахметов зреагував на помилки в статті судовим позовом, тільки не в Україні, а в Лондоні, з допомогою адвокатської контори Schillings, якої лондонські журналісти бояться найбільше. В результаті газета була вимушена оприлюднити офіційні вибачення 21 лютого.»

Ернст Рахаров наводить вільний переклад уривку із статті, опублікованої 8 травня цього року в британському щотижневику The Economist, щоб українські читачи побачили, що умови для свободи слова в деяких країнах, демократичність яких в Україні багато хто ставить у приклад, є набагато більш складнішими за українські. На прикладі з паном Ахметовим є очевидним, що основним мотивом подання до лондонського суду для нього було використання більш жорстоких по відношенню до журналістів британських законодавчих норм, ніж бажання забезпечити «справедливий судовий процес». І незважаючи на такі складні для професійної діяльності умови, британська журналістика вважається однією з найкращих в світі. Схоже, якість свободи слова більше визначається суспільною, політичною та журналістською культурою, ніж діючим законодавством.

На протязі останнього тижня в Україні триває скандал навколо допиту Генеральною прокуратурою журналіста Української правди Сергія Лещенка. Незалежна медіа-профспілка України виступила з протестом проти дій Генпрокуратури та розцінила такі її дії як «замах на професію та вибіркове застосування закону». Уся ця історія виглядає дуже емоційною, проте на думку Ернста Рахарова, тут скоріше потрібна холодна та прагматична оцінка, яка б дозволила зробити правильні висновки з тим, щоб покращити ситуацію зі свободою слова в Україні.

З прагматичного погляду, в ситуації, що склалася, обидві сторони дещо зловживали своїм становищем.

Вимагати від журналіста з‘явитися на допит вже через півгодини після того, як йому була вручена повістка, було явною провокацією з боку прокуратури, особливо враховуючи обставину, що Сергій Лещенко об‘єктивно є вторинним свідком у справі отруєння Віктора Ющенка, за якою його викликали. Така поведінка правоохоронців була б загальноприйнятною тільки за умов тоталітаризму, коли всі громадяни зобов‘язані «служити державі», а правоохоронці є її «священними представниками». Дякуючи Богові, сьогодні в Україні інша ситуація і Генпрокуратура є лише однією з урядових інституцій, одним із обов‘язків якої є захист прав і свобод громадян від неправового посягання. Проте вимога від журналіста прибігти на допит практично «за першим свистком» виглядає скоріше як посягання на ці права і свободи, ніж їхній захист.

З іншого боку, демонстративне зволікання з його візитом до прокуратури може бути проінтерпретоване як також провокаційне намагання Лещенка (за підтримки редакції Української правди) зіграти на нервах слідчих і навіть як спроба довести свою певну «зверхність», використовуючи законодавство із захисту прав журналістів. Моральна позиція Сергія Лещенка та редакції Української правди була б набагато більш сильною, якби пан Лещенко попри все прийшов до Генпрокуратури за першим викликом. Безпосередньо після цього він міг би виступити з засудженням таких дій та зверненням до всіх гілок влади в Україні з вимогою більш чітко регламентувати права правоохоронців, що стосується викликів на допити та застосування відповідальності за розголошення таємниці слідства, а також усунути колізії в законодавстві між правами та обов‘язками правоохоронців та журналістів.

Загалом в цій історії симпатії Ернста Рахарова на боці журналістів. Незважаючи на те, що українська журналістика час від часу дає приводи звинувачувати її у продажності, але ще частіше такі приводи дають українські правоохоронці, досить згадати хоча б справу Гонгадзе. Журналісти перебувають в конкурентному середовищі, яке в довгостроковому аспекті є запобіжником продажності. Правоохоронна ж діяльність є монопольною сферою і дисциплінувати правоохоронців можна лише за допомогою «ланцюгових псів демократії». У даному конкретному випадку виклик на допит журналіста, який просто взяв інтерв‘ю у Давіда Жванії, виглядає підозріло схоже на спробу залякати інших журналістів писати на цю тему та брати інтервю у де-факто обвинувачуваного у справі про отруєння президента. Намагання слідчих під загрозою відповідальності за розголошення таємниці слідства контролювати, що Сергій Лещенко буде в подальшому писати на цю тему, можна трактувати як позбавлення права на журналістську професію.

Поведінка Сергія Лещенка також виглядає позитивно у порівнянні з поведінкою того ж Давіда Жванії, який нахабно користується своєю депутатською недоторканістю, щоб взагалі уникати допитів. Проте українські журналісти повинні усвідомлювати, що просто виглядати краще українських політиків замало для того, щоб Україна впевнено просувалася до європейських демократичних стандартів життя. Бо за відсутністю відповідальної першої, другої та третьої влади, саме четверта влада є останнім рушієм реформ. Дуже добре, що незалежна медіа-профспілка України солідарно виступила на підтримку свого колеги. Але ще краще було б, якби журналісти при цьому не забули вказати своєму колезі на те, що його поведінка все ж таки може бути протрактована як протиправна, а тому не може вважатися зразковою.

середа, 14 травня 2008 р.

Навіщо намагатися лікувати телебачення, яке все одно на шляху до небуття?

Останнім часом провідні і поважні українські журналісти багато написали на тему комерціалізації української журналістики, та ігнорування журналістами своєї громадянської місії. Особливо це стосується українського телебачення, що наскрізь просяклося «джинсою». Ернст Рахаров вітає такі публікації, розділяє занепокоєність українських журналістів, які ще зберегли принциповість, а також підтримує більшість запропонованих заходів покращення ситуації. При цьому він хотів би звернути увагу на дещо інший аспект: а чи варто взагалі боротися за здоров’я того, що і без того моє свої кращі часи позаду?

Хід історії зробив українське суспільство переважно безпринципним і конформістським. Українські телеканали, як і переважна більшість українських організацій побудовані за ієрархічним принципом. Що до речі добре відповідає принципові централізованої трансляції інформації, який лежить в основі будь-якої класичної телевізійної трансляційної мережі. За таких умов ієрархія трансляційної мережі завжди потенційно могутніша за журналістську принциповість. Тобто власник каналу, тобто трансляції, завжди в змозі навязати свою волю журналістові. В ДОВГОСТРОКОВОМУ аспекті це звичайно призводить до зниження довіри до каналу, а з цим – і його вартості. Тому на Заході більшість власників не втручаються в журналістську роботу, бо для більшості з них ці канали є ДОВГОСТРОКОВОЮ інвестицією, та й журналісти почасти є також співвласниками. А в Україні власники каналів планують максимум до наступних виборів (які в Україні проходять дуже часто), тобто мислять вкрай КОРОТКОСТРОКОВО. За таких умов зловживання власником своєю владою ЗАПРОГРАМОВАНО.

Ще 10 років тому з цього зачарованого кола не було жодного виходу. Але дякуючи бурхливому розвиткові інформаційних технологій, сьогодні з’являється реальна, ба навіть краща, альтернатива класичному телебаченню: інтернет-телебачення. У цієї мережі немає конкретного власника, і в Україні, дякувати Богові, і урядові, і олігархічні структури не здатні контролювати інтернет всередині країни. При цьому досить розповідати, що інтернетом користуються тільки у Києві і тільки обмежене коло громадян! Родичі Ернста Рахарова в провінційному місті на сході України мають недорогий широкополосний інтернет. А десь через 3 роки більшість Українців матиме інтернет на мобільному телефоні й майже безкоштовно! Щодо обмеженої аудиторії: серйозними новинами по-справжньому цікавляться тільки соціально активні громадяни, а переважна більшість таких вже мають якийсь доступ до інтернету. Решта ж і зараз переважно не дивляться по телебаченню новини, і в майбутньому не будуть цікавитися новинами з інтернету.

При цьому, щоб почати трансляцію в інтернеті потрібні дуже невеликі інвестиції, у порівнянні з класичним телеканалом. А що в українських умовах найголовніше: не потрібно ніякої ліцензії та дозволів від українських ненажерливих чиновників-бандитів!

То може до біса те класичне телебачення? TV Sucks! А якщо згадати, що таким самим чином можна вести мову не тільки про телебачення, а і про всі інші класичні засоби масової інформації, такі як газети та радіо, то: класичні медіа майже мертві – хай живуть інтернет-медіа!