понеділок, 27 липня 2009 р.

Про нашу споконвічну «жабу»

Замість того, щоб аж надто перейматися долею американського долара, українці мають більше турбуватися про долю гривні

Останніми місяцями українці дуже сильно турбуються через інфляцію. Проте не настільки через інфляцію, тобто зростання, цін в Україні, а через загрозу інфляції американського долара, спричинене зростанням доларової грошової маси завдяки заходам американського уряду та Федеральної резервної системи (ФРС) у боротьбі з фінансово-економічною кризою.

На перший погляд, занепокоєння українців зрозуміле: вони тримають левову частку своїх збережень в американському доларі, ціни на велику кількість товарів та послуг де-факто вимірюються в американському доларі, багато компаній та громадян мають кредити в американському доларі.

Нарешті, багато українців відчувають несправедливість через уявну «безкарність» американських уряду та ФРС у «друкуванні» доларів. Бо на подібні заходи рідні українські уряд та Національний банк мають отримати спеціальний дозвіл Міжнародного валютного фонду, який в умовах фінансово-економічної кризи виявився останнім кредитором України.

Скільки доларів «друкує» Америка?

Рятуючи банківську систему ФРС з вересня минулого року почала створювати додаткові банківські резерви через купівлю у банків їхніх на той час не дуже ліквідних кредитних ресурсів. Сума «надрукованих» таким чином доларів часом досягала 900 млрд. і на даний час складає близько 800 млрд.

Крім того, ФРС вирішила в цьому році частково напряму профінансувати дефіцит федерального бюджету Сполучених Штатів, який за прогнозами цього року складе близько 13% ВВП (1,8 трлн. доларів), а також державні іпотечні установи Fannie Mae та Freddie Mac.

Пряме фінансування ФРС дефіциту федерального бюджету полегшить уряду США фінансування програми стимулювання економічного зростання вартістю 787 млрд. доларів, яка діятиме на протязі цього і декількох наступних років.

Загалом вартість активів ФРС, під які під час кризових подій випускалася додаткова грошова маса, зросла більше ніж на 1 трлн. доларів. Згідно планів ФРС ця сума до кінця цього року може і надалі зростати.

Для чого «друкувати» долари?

З точки зору пересічного українця згадані суми – астрономічні, і з'являється страх за свої доларові збереження під матрацом. Але це тільки один бік медалі.

За деякими оцінками, вартість багатства американських споживачів – тобто потенційної застави для споживчого кредитування – в результаті фінансово-економічної кризи знецінилася більше ніж на 13 трлн. доларів через падіння вартості жилої нерухомості та фінансових активів.

До цього треба додати, що багато можливостей отримання споживчого кредиту, які існували ще 2 роки тому, наразі зникли. В результаті споживче кредитування в Сполучених Штатах різко скоротилося, а разом з ним – і грошова маса в широкому обігу.

Якби ФРС не почала «друкувати» гроші, стискання грошової маси почало б давити на ціни більшості товарів та послуг, які продаються в США, тобто почалася б дефляція. Те, що для споживачів на перший погляд є благом, для економіки в цілому є вбивчим. Бо одного разу розпочавшись, дефляція розвивається за спіраллю: падіння цін – падіння попиту, бо споживачі відтерміновують покупки, адже завтра буде дешевше, ніж сьогодні – падіння виробництва – падіння зайнятості, адже продаючи менше, компанії мають скорочувати витрати – падіння споживання, адже безробітні змушені затягувати паски – стимулюючи продажі, компанії вимушені далі знижувати ціни і т.д.

Зупинити дефляційну спіраль дуже важко. Останнього разу в Сполучених Штатах значна дефляція мала місце під час Великої депресії 30-х років минулого сторіччя. Одним з найбільш катастрофічних наслідків тієї депресії стала Друга світова війна.

Тому пам'ятаючи про потенційно дуже важкі наслідки дефляційного сценарію, ФРС вирішила не допустити його розвитку за будь-якої ціни. Крім того, керівництво ФРС стверджує, що на випадок виникнення ризику інфляції, вони можуть дуже швидко забрати з ринку додатково створену ліквідність.

Наразі слід зазначити, що споживчі ціни в Сполучених Штатах залишаються досить стабільними, на цей рік прогнозується їх незначне падіння на 0,4%.

Чи винні янкі у тому, що ми користуємося їхньою грошовою одиницею?

Всі заяви на кшталт «Америка змушує весь світ брати в оплату за реальні товари та послуги нічого не варти доларові папірці», які часто лунають в Україні, з погляду Ернста Рахарова є поганою спробою виправдатися за власну слабкість. Бо ніхто ж не заважає українцям користуватися всередині країни власною грошовою одиницею!

Але коли доходить до справи, українці віддають перевагу американському доларові. Особливо, коли мова йде про йде про таку функцію грошей, як зберігання вартості в довгостроковому аспекті. За неефективної державної пенсійної системи, багато українців шукають приватних механізмів забезпечення собі достойної старості. Але через те, що звичайні для інших країн механізми цього в Україні не працюють: фондовий ринок в зародковому стані; ринок нерухомості непрозорий, неконкурентний, та, до недавнього часу, надзвичайно перегрітий; банківські депозити ненадійні – українці звертаються до паперового долара як до останньої можливості хоч щось зберегти на чорний день. А коли в них виникають сумніви і в надійності цього останнього засобу – вони починають голосно критикувати та лаяти заокеанську країну.

На думку Ернста Рахарова, в цьому немає ніякого сенсу. На американську економічну та монетарну політику українці не мають і ніколи не матимуть ніякого впливу. А от на що вони дійсно мають вплив – так це на фактори, які визначають стабільність чи слабкість української гривні. Сильній же і стабільній гривні сьогодні найбільш заважають:

  • завеликий реальний дефіцит бюджету;
  • надвитратне комунальне господарство;
  • занадто низький пенсійний вік;
  • надвеликі соціальні виплати;
  • слабка банківська система.

Все це – фактори, які врешті-решт залежать від вибору українського народу. Адже це українські виборці наділили урядовою владою людей, які не хочуть чи не можуть змінити перелічені фактори. Якщо українці хочуть сильної гривні, вони мають наступного разу голосувати на виборах за інших людей.

Замість того, щоб створити основи для функціонування стабільної валюти, українці користуються чужою. І при цьому весь час голосно жаліються, що ця чужа валюта погана. Чомусь при цьому виникає відчуття, що українців просто «давить жаба», що інші країни є більш ефективними, а наразі більш ефективно долають фінансово-економічну кризу. То може врешті-решт задавити в собі ту «жабу» і почати «своє робити»?

середа, 22 липня 2009 р.

Щоб перестати бути бідним треба захотіти стати заможним

Стандарти життя визначаються вимогами суспільства до самого себе

«Краще погано їхати ніж добре йти» стверджує популярне східнослов'янське прислів'я. Дуже часто у сучасній Україні буквально так і відбувається – практично жодним транспортом добре їхати не виходить, а тільки погано.

Погано їздити в міських маршрутках: вони звичайно тісні, переповнені, влітку задушні – взимку холодні, непунктуальні, і судячи із статистики дорожньо-транспортних пригод, ще й смертельно небезпечні.

Погано їздити власним авто українськими дорогами: вони здебільшого не мають якісного покриття, розмітки та безпечних розв'язок, а у великих містах важко проїхати через великі пробки.

Не дуже добре їздити і українськими потягами: вони за з точки зору вимог 21 століття здебільшого повільні, некомфортні і в них не дуже добре пахне.

Українська міжміська авіація все ще в зародковому стані, за співвідношенням ціна-якість є надзвичайно дорогою, в той час як аеропорти справляють гнітюче враження.

Навіть метро (там, де воно є) – єдиний дуже ефективний, досить сучасний та швидкий вид транспорту, в часи пік є випробуванням нервів та м'язів.

Чому не виходить «добре їхати»?

Попри всі перелічені недоліки, усі згадані виду транспорту, за виключенням авіаційного, мають в Україні одну незаперечну перевагу – вони виглядають дешевими. Якщо порівняти ціни за проїзд в міському громадському транспорті чи залізницею в Україні та країні проживання Ернста Рахарова – Швейцарії, перерахувавши їх за поточним обмінним курсом гривні до швейцарського франка, то виявиться, що українські ціни нижчі в 5-10 разів. Те ж саме стосується податків на приватні авто та акцизів на паливо.

Але це тільки на перший погляд. Адже коректніше буде порівнювати не абсолютні ціни, а відносні, тобто з урахуванням середнього рівня доходів громадян. Який в Україні в середньому також в 5-10 разів нижче, ніж в Швейцарії, навіть якщо середній рівень доходів в Україні рахувати включаючи велику частку необрахованих доходів від неофіційної чи тіньової економіки.

Таким чином можна припустити, що відносний рівень цін на транспортні послуги, знову ж таки – за виключенням авіації, в Україні та Швейцарії приблизно однаковий. Але ж при цьому якість послуг є незрівнянною! В Швейцарії майже неможливо собі уявити, як можна «погано їхати».

Швейцарська залізниця – одна з найкращих в світі за розгалуженістю, пунктуальністю та якістю рухомого складу. Кондуктори – сама чемність.

Міські автобуси – великі, здебільшого напівпорожні, ходять за розкладом хвилина в хвилину. І водій з краваткою, який бажає вам приємного дня, коли ви виходите.

Автобани – не гірші за німецькі, міські дороги – гладенькі та яскраво розмічені. Світлофори звичайно запрограмовані на зелену хвилю, будмайданчики яскраво огороджені, а вночі – підсвічені.

Недоліки у всьому цьому господарстві присутні і в Швейцарії, але вони не є домінуючими і над їх усуненням систематично працюють.

Загалом, в Швейцарії, сплачуючи за високоякісну послугу високу ціну здебільшого відчуваєш, що ця ціна є справедливою. Не в останню чергу і тому, що надавач послуги звичайно надає і гарантію якості. Тобто, наприклад, якщо потяг спізнився і пасажир через це не встиг на пересадку в наступний потяг, швейцарська залізниця все одно знайде засіб доправити пасажира до місця призначення, навіть якщо для цього знадобиться оплатити йому таксі.

В Україні ж, навпаки, навіть за відносно набагато нижчої ціни, часто почуваєш себе ошуканим. Бо не завжди отримуєш навіть ту якість, яка передбачалася з самого початку. Класичним прикладом є, коли водій маршрутки з метою швидко заробити набирає більше пасажирів, ніж це є сумісним з більш-менш комфортним та безпечним проїздом. Але якщо при цьому заявити свої претензії – тобі дадуть зрозуміти, що ти повинен бути вдячний і за те, що є. Адже це ж дешево!

І неякісно, і дорого

Насправді така «дешевизна» є ілюзорною. Адже частки доходу, яку платять середній українець та середній швейцарець за дуже схожі за призначенням послуги є приблизно рівними, в той час як українці миряться з набагато більш низькою якістю цієї послуги.

Іноді ця якість є настільки низькою, що вона зводить нанівець корисність самої послуги. Наприклад, у випадку з транспортними послугами, це коли дорога є настільки розбитою, що проїхати нею можна лише коштом руйнування авто. У випадку з медичним обслуговуванням – коли життя людини ставиться під загрозу через непрофесійно поставлений діагноз. У випадку з комунальними послугами – коли нестабільне електропостачання вкорочує віку побутовій техніці, а нерегулярне водопостачання призводить до пришвидшеної корозії труб.

У підсумку, втримання низької ціни за рахунок зниження якості дуже часто є самообманом. Бо в результаті все суспільство приречує себе на більш низькі стандарти життя. Гонитва за низькою ціною шляхом зменшення якості виявляється безглуздою справою.

Вимагаймо достойної якості за справедливої ціни!

Маємо визнати, що якість багатьох послуг в Україні в радянські часи була кращою. Насамперед, якість медичних, комунальних послуг, послуг міського транспорту. Після розпаду Радянського Союзу та за умов затяжного глибокого економічного спаду, що за ним послідував, українське суспільство часто не наважувалося на підвищення цін на ці послуги до економічно обґрунтованого рівня. Натомість знижуючи їхню фактичну якість а відтак – і загальне сприйняття якості у суспільстві. Суспільство змирилося з нижчими стандартами життя.

Проте місцями ця корозія якості дійшла в Україні до абсурду: якість деяких послуг подекуди впала настільки, що зробила саму послугу негодящою. Тобто такою, що не несе в собі жодної вартості, хоча й продовжує чогось коштувати.

Таке становище не зможе не спонукати до змін. Найпершим критерієм оцінки для цих змін повинна стати не ціна, а якість. Орієнтиром же для ціни ж має бути не те, щоб втримати її низькою, а те, щоб зробити її справедливою. Тобто такою, якою вона є за умов чесної конкуренції.

Все суспільство матиме кращий добробут, якщо воно насамперед звертатиме увагу, чи достойна якість того, що воно споживає. І при цьому слідкуватиме за тим, щоб ціна була справедливою. Не низькою – бо як відомо, скупий платить двічі!

понеділок, 13 липня 2009 р.

Навіщо Нафтогазу 5 мільярдів?

Україна ганьбиться заради приватних побажань українських та російських політиків

На тижні, що минає, Партія регіонів продовжувала «грати виставу» у Верховній Раді, блокуючи трибуну та вимагаючи підвищення рівня мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму. Незважаючи на загальновідомі проблеми з наповненням державного бюджету в першій половині цього року, регіонали стверджують, що за бажання уряд міг би знайти гроші для фінансування підвищення соціальних виплат.

В якості одного з найголовніших аргументів представники Партії регіонів наводять факт виділення урядом 18,6 млрд. грн. для збільшення статутного фонду НАК «Нафтогаз України». І при цьому стверджують, що для реалізації запропонованого ними підвищення соціальних виплат грошей начебто потрібно менше.

Спочатку було кредитне «роадшоу»

Ініціатива з поповнення обігових коштів Нафтогазу шляхом збільшення статутного фонду виникла після того, як відчайдушні спроби українського уряду залучити іноземні кредити для Нафтогазу під урядові гарантії гучно провалилися. Це кредитне «роадшоу» (від агл. roadshow – вистава гастролюючої трупи) включало в себе «гастрольні виступи» уряду перед потенційними кредиторами, такими як Росія, Японія, Китай, Лівія, Європейський Союз.

На останньому є сенс зупинитися окремо. На позаминулому тижні, в своїй статті «Енергетичний шантаж», присвяченій перемовинам в Брюсселі стосовно надання Нафтогазу кредиту для закупівлі російського природного газу, британський тижневик The Economist зробив наступний висновок: «здирницькі спроби вимагати гроші загрожуючи новим відключенням газу провалилися». За інформацією The Economist Євросоюз твердо схиляється до того, щоб ігнорувати українські вимоги.

Скільки грошей дійсно потрібно?

The Economist наводить цікаву хронологію:

  1. Володимир Путін в травні місяці закликав Євросоюз допомогти України розрахуватися за газ, який має бути закачаний в українські підземні сховища, для того, щоб уникнути відключення газу взимку. При цьому він навів суму «рятувального» кредиту в 4,2 млрд. доларів.
  2. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в своєму зверненні до ЄС озвучила суму в 5 млрд. доларів. Така ж сама сума фігурувала і раніше в перемовинах українського уряду з іншими країнами. Про це знають більшість українців, які слідкують за діяльністю прем'єра.
  3. Під час детального обговорення цього питання в Брюсселі між представниками України та фахівцями Євросоюзу, Міжнародного валютного фонду і інших інституцій, ціна запобіганню черговій «газовій війні» наступної зими раптом різко впала до 2,1 млрд. доларів.

Країна з репутацією шантажиста та здирника

Такий розкид цифр вже сам по собі є скандалом. Навіть якщо у такій різниці в цифрах і є логічне обґрунтування, більшість громадян Євросоюзу із тих, які слідкують за даною темою, зробили для себе висновок, що з українським газовим кредитом не все чисто. Це ганьба для України.

Багато факторів говорять про те, що ідея надання Євросоюзом газового кредиту Україні є дуже привабливою для Кремля і могла походити звідти. Бо за рахунок цього кредиту, який більшою частиною транзитом пройшов би через Київ до Москви, Кремль міг сподіватися вирішити частину своїх власних проблем. Тобто проблем Газпрому, який маючи велику зовнішню заборгованість, стикнувся з фактом різкого скорочення доходів від продажу енергоносіїв через одночасне падіння цін та об'ємів продаж.

Тим не менш, в центрі уваги з репутацією шантажиста та здирника опинився український уряд і вся Україна. Насамперед через наведену вище колосальну різницю в цифрах, яка не могла не викликати великого конфузу. Після цього, заяви українських високопосадовців щодо того, що начебто треба було просити більше, щоб отримати хоч щось, чи що Нафтогаз та ЄС керуються різною логікою, звучать як незграбні спроби виправдатися.

Нафтогаз – тіньовий передвиборчий фонд будь-якої української влади

Скандальну різницю в цифрах можна пояснити, якщо згадати, що є основою української та російської державності, головним інструментом вирішення внутрішніх політичних та економічних питань. В Росії – це Газпром, в Україні – Нафтогаз.

Різниця тільки у способах використання цих інструментів в кожній із країн: якщо в Росії через монополізацію центральної влади одним угрупуванням, Газпром використовується в якості «кремлівського гаманця» майже офіційно, то в Україні проти використання Нафтогазу владними політиками для збереження чи посилення своєї влади завжди протестує опозиція.

Тільки можливості в опозиції контролювати грошові потоки Нафтогазу дуже обмежені – компанія з часу свого створення і досьогодні є надзвичайно непрозорою. Тому єдиною практичною можливістю для української опозиції обмежити можливості політичних сил, які перебувають при владі, зловживати ресурсами Нафтогазу в своїх економічних чи то політичних інтересах, є обмеження ресурсів самого Нафтогазу. Міркування досить просте: Нафтогазу буде складно зловживати ресурсами, якщо їх не вистачатиме навіть для ведення його основної господарської діяльності.

При цьому, щоб максимально сподобатись виборцям, опозиція вимагає спрямування «зекономлених» ресурсів на соціальні виплати. Головне – почати цього вимагати раніше, ніж це запропонує сама влада. Адже для влади, за неможливості прямо витратити суспільні ресурси на власні потреби, другою найкращою опцією є витрата цих ресурсів на непряму купівлю голосів виборців через підвищення пенсій, зарплат, стипендій тощо.

Можливо ця теорія є не зовсім точною і абсолютно повною, але її правдоподібність підтверджується фактами: перебуваючи в опозиції напередодні виборів, будь-яка велика українська політична сила поводиться по відношенню до Нафтогазу однаково. У 2004 році Наша Україна та БЮТ блокували трибуну парламенту вимагаючи підвищення пенсій і критикуючи непрозору газову політику уряду Януковича. У 2006 році БЮТ робив щось дуже подібне по відношенню до другого уряду Януковича. І нарешті в 2009-му, Партія регіонів вирішила не вигадувати велосипед і застосувала проти своїх політичних опонентів ту ж саму тактику, яка використовувалася свого часу проти них самих. Кожен із згаданих років був передвиборчим.

В результаті соціальні виплати в Україні всі ці роки бурхливо зростали, випереджаючи реальні можливості суспільства їх фінансувати. Утім, всі виборці України наочно бачили, що і на передвиборчі кампанії також витрачалися колосальні кошти. Джерела яких завжди залишалися невідомими. Напевне не буде великим перебільшенням стверджувати, що незважаючи на протести опозиції, велика частина передвиборчих витрат, перш за все – витрат партії влади, все одно фінансувалася за допомогою ресурсів Нафтогазу. В результаті фінансовий стан останнього впевнено погіршувався навіть тоді, коли українська економіка зростала швидкими темпами.

Зараз же, коли стан економіки близький до депресивного, Нафтогаз напевне є де-факто банкрутом. Але хто сказав, що з банкрута вже більше нічого взяти? Особливо, коли під цього банкрута все ще можна «видурювати» кредити?

А заощадити на виборчій кампанії не пробували?

Жодна велика українська політична сила жодного разу не спромоглася прозоро профінансувати свою передвиборчу кампанію. Але непрозоре фінансування на фоні величезних витрат, має своїм наслідком слабку організацію та неефективну кампанію.

Можна сказати, що ефект від додатково витрачених грошей часто був негативним. Зважаючи на те, що великі партії сьогодні втрачають популярність можна прогнозувати продовження цього тренду. Можна піти далі і спрогнозувати, що найбільшим переможцем наступної виборчої кампанії стане та політична сила, яка найефективніше на ній заощадить. І точно наступні вибори не виграє та політична сила, яка вестиме кампанію за підтримки ресурсів Нафтогазу.

Тому кредит Нафтогазу не потрібен. Йому скоріше потрібна ефективна процедура банкрутства. А українським політикам, які «нагороджують» українців репутацією шантажистів та здирників необхідно замислитися над перспективою політичної пенсії.

неділя, 5 липня 2009 р.

Идет охота на людей, идет охота...

Буде справедливим, якщо суд громадської думки вважатиме Юлію Тимошенко однією з співучасниць вбивства в Кіровоградській області

На цьому тижні багато українців з жахом довідалися, що в Україні полюють на людей. Раніше вони могли про це здогадуватися чи потай впівголоса переповідати один одному. Зараз же цьому є офіційне підтвердження. Згідно з подання Генеральної прокуратури України до Верховної Ради з приводу зняття з депутата БЮТ Віктора Лозінського депутатської недоторканості, цей депутат не тільки обґрунтовано підозрюється в скандальному вбивстві громадянина Валерія Олійника, а й у тому, що він раніше неодноразово погрожував іншим перехожим та мисливцям, які «нахабно насмілювались» ступати на територію мисливських угідь, які цей депутат вважав своїми особистими.

Читачам напевне добре відомі подробиці цієї справи і Ернст Рахаров не має наміру їх переказувати. Натомість він хоче поділитися висновками, які він зробив з цього скандалу:

  1. Юлія Тимошенко є неофіційною співучасницею вбивства в Кіровоградській області.
  2. Політична кар'єра Юлії Тимошенко йде на схил.

Той випадок, коли чітко зрозуміло, з кого питати

Коли в Україні в 2004 році впроваджувалася реформа виборчої системи, як частина відомої конституційної реформи, тільки ледащий не казав про те, що перехід до пропорційної системи обрання народних депутатів та депутатів місцевих рад призведе до підвищення політичної відповідальності та посилення ролі партій в урядуванні.

Але одразу після впровадження цієї системи стала очевидною низка її недоліків, серед яких:

  • закритість процесу формування передвиборчих списків, який опинився повністю під контролем партійної верхівки та особисто лідера партії чи блоку;
  • несамостійність депутатів, які втратили можливість змінювати фракції;
  • втрата зв'язку між депутатом і виборцями, тощо.

В результаті вже багато часу в українському політикумі ведуться дискусії щодо вдосконалення цієї системи. І тут необхідно звернути увагу на два цікаві спостереження:

  1. Ці дискусії все ніяк не призведуть до якихось реальних наслідків, що наводить на думку, що політичних вождів нинішня ситуація чудово влаштовує.
  2. Під час цих дискусій дуже рідко згадуються позитиви діючої виборчої моделі.

Про останні Ернст Рахаров вже писав у одній із своїх попередніх оповідей. І тут він хоче ще раз нагадати найголовнішу з них: умови для політичної відповідальності, особливо що стосується лідерів політичних об'єднань, діючої виборчою системою чудово забезпечуються. Тому переважній більшості виборців України чітко зрозуміло, хто відповідає за те, що Віктор Лозінський отримав свій депутатський мандат разом з відповідною недоторканістю, а відтак – і відчуття вседозволеності та безкарності, які у підсумку призвели до звірячого вбивства людини. За це відповідає особисто пані Тимошенко.

Підставою для такого жорсткого висновку ведуть наступні міркування:

  1. У 2007 році БЮТ формував свій передвиборчий список, як завжди, у виключно непрозорий спосіб – делегати передвиборчого з'їзду затвердили його «всліпу». Згідно повідомлень преси, на момент голосування він навіть не був їм розданий. Напевне, у пані Тимошенко були свої резони робити це саме у такий спосіб. Але при цьому вона мала усвідомлювати, що бере особисто на себе повну відповідальність за дії обраної таким чином команди депутатів. Наразі ця відповідальність наступила.
  2. Юлія Тимошенко неодноразово гостро критикувала ініціативи з впровадження так званих «відкритих списків» під час виборів до Верховної Ради. У той же час, ініціативи БЮТ з реформування діючої системи виборів до парламенту передбачають посилення інституту «імперативного мандата», що має зробити депутата більш залежним від рішень фракції та партійної верхівки. Таким чином пані Тимошенко хоче обмежити небажану «самодіяльність» депутатів. Але при цьому вона має розуміти, що баланс повноваження-відповідальність у підсумку завжди зберігається. Тобто чим менше повноважень депутати матимуть у порівнянні з керівництвом політичної сили – тим більше відповідальності суспільство покладатиме на останнє. Вперте відстоювання блоком Юлії Тимошенко інституту «імперативного мандата» має означати, що його лідер свідома цієї відповідальності. Зараз настав час її нести.
  3. Є багато підстав вважати, що Віктору Лозінському було завчасно надано можливість сховатися від правосуддя напередодні голосування за позбавлення його депутатського мандата. Адже до моменту голосування він, попри всі звинувачення, був захищений від будь-яких процесуальних дій щодо нього депутатською недоторканістю. Проте навіть після такого кричущого випадку, Юлія Тимошенко та її політична сила не змогли переконливо продемонструвати свою прихильність принципу скасування депутатської недоторканості у її нинішній формі. Все це ставить Юлію Тимошенко на чільне місце у списку українських політиків відповідальних за зловживання депутатами своїм правом недоторканості.

Україна не побачить Юлію Тимошенко своїм президентом

Ернст Рахаров переконаний, що дуже багато громадян України загалом поділятимуть його висновок про те, що Юлія Тимошенко непрямим чином є співучасницею у вбивстві. А тим прихильникам Юлії Тимошенко, які в неї ще залишилися, її опоненти на наступних президентських виборах неодмінно дуже часто наводитимуть аргументи, схожі на наведені вище.

Дуже схоже, що Юлія Тимошенко наразі перевищила допустиму кількість помилок, відпущену загальнонаціональному політику. Тому напевне політична кар'єра Юлії Володимирівни точку свого зеніту вже пройшла.

Найближчими місяцями українці мають шанси побачити, як із падінням її популярності від Юлії Тимошенко поступово відвертатимуться її поки що соратники та спонсори. Враховуючи те, що така ситуація для пані Тимошенко буде новою, а також нездатність достойно програвати, яку вона демонструвала до цього часу, напевне її падіння буде стрімким, але без сумніву дуже ефектним.

Хочеться сподіватися, що українські громадяни, та політичні лідери, які прийдуть на заміну Юлії Тимошенко та подібним їй політикам, зроблять для себе корисні висновки з цієї ситуації. Перш за все про те, що в сучасній політиці закритість та централізований авторитарний стиль керівництва є дуже поганими замінниками жвавої внутрішньої дискусії та ефективної командної гри.

Висока ціна простих рішень

В Україні часто шукають простих рішень. Не бажаючи тратити час та зусилля на пошук та розробку рішень більш оптимальних, але які при цьому є й більш складними.

Це стосується і більш відкритого способу формування передвиборчих списків – адже ніхто не забороняє політичним силам «відкрити» цей процес добровільно. Але цього не робиться, бо зрозуміло, що це ускладнить життя партійним ватажкам та спонсорам.

Це також відноситься і до спроб обмежити демократію в парламенті, адже тоді відпадає необхідність переконувати окремих депутатів у доцільності того чи іншого рішення. Куди простіше просто скомандувати, на яку кнопку тиснути.

Це ж стосується принципу депутатської недоторканості. Дуже просто записати в Конституції: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». І набагато важче визначити правила, а також забезпечити механізми їхньої дії, за якими принцип депутатської недоторканості розповсюджуватиметься не на будь-які дії, а тільки на політичну діяльність народних депутатів.

Вважається, що в України «немає часу» на складні процедури – бо країна має розвиватися «наздоганяючими темпами». Тому дуже часто шукається можливість вирішити все «по-быстряку». Що ж, в такому разі українські керманичі, які є ключовими носіями цього менталітету, не мають дивуватися тому, що у разі їхніх помилок, суспільство так же швидко, не дуже вдаючись у деталі, піддасть їх своєму осуду.