неділя, 8 лютого 2009 р.

Чи хтось ще насправді хоче бути президентом України?

Потенційні учасники президентських перегонів приміряються до стартових позицій. Але не всі з них певні, чи варто їм бігти до кінця.

Президентська передвиборча кампанія в Україні, поза всяким сумнівами, стартувала. Однією із великої кількості ознак цього став докладний огляд рейтингів потенційних кандидатів та їхніх політичних сил, оприлюднений на цьому тижні Українською правдою. Крім того, добре помітна активізація пропагандистської діяльності як потенціальних кандидатів, так і їхніх штабів. Але за всієї цієї показової активності, складається враження якоїсь несерйозності того, що відбувається.

Для Ернста Рахарова тлом для порівняння є попередні президентські вибори 2004 року. Тоді новини на сторінках Української правди та інших більш-менш незалежних сайтів українських новин зачасти виглядали як фронтові повідомлення: перешкоджання агітаційним заходам опозиційного кандидата, брутальне використання «адмінресурсу» провладним кандидатом, маніпулятивне висвітлення новин в засобах масової інформації і т.п. Багатьма небайдужими людьми, серед яких був і Ернст Рахаров, в той час рухало переконання, що країна робить важливий цивілізаційний вибір. При цьому відчайдушна безвідповідальність обох таборів у використанні поляризуючої, розколюючої риторики тільки підсилювала суспільну напругу.

Сьогодні ж ситуація видається кардинально іншою. Незважаючи на те, що основні кандидати вже на протязі декількох років всі свої політичні рухи спрямовували на свою перемогу на прийдешніх президентських виборах, суспільство спостерігало за цими маневрами з дедалі більшої втомою і наразі все менше поділяє збудження політиків з цього приводу. Ця тенденція особливо яскраво проявилася з настанням фінансово-економічної кризи восени минулого року – у людей раптово з'явилася купа важливіших та нагальніших справ. Якщо люди і ладні йти на вулицю – то з економічними, а не політичними вимогами, якщо легка суспільна паранойа стосовно наступних президентських виборів все ще й має місце – то хіба що за інерцією.

Останніми ж тижнями ще одна тенденція почала проглядатися: здається, що й самі основні учасники президентських перегонів перед самісіньким їхнім стартом починають дещо втрачати бойовий запал. З одного боку, вже згадана сумнозвісна криза вносить свої корективи, і гасла, а також відповідні організаційні форми кампанії, які відносно надійно працювали ще рік тому, наприкінці цього року будуть не дуже адекватними, з іншого – зараз вже можна з досить високою ймовірністю спрогнозувати політичний розклад після виборів, і він виглядає не на користь нового президента.

На папері, конституція України містить велику кількість пишномовних фраз про повноваження президента: «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Завдяки цьому, а також тому, що велика кількість людей продовжує бачити у президенті наступника Генерального секретаря КПРС, який може усе, суспільство виставляє дуже великі вимоги до діяльності президента. Але в той час як процес реального, процедурного втілення у життя компромісної конституційної реформи від грудня 2004 року добігає свого завершення, стає очевидним, що президент в Україні насправді може набагато менше. Найголовніше в українських умовах – президент має дуже обмежений вплив на економічну та бюджетну політику, тобто він не контролює грошові потоки. А хто не має грошей, той не має реального впливу.

Тому зараз, під час формулювання ключових тез своїх виборчих лозунгів, кандидати напевне мають великий головний біль з визначенням, що ж вони взагалі можуть пообіцяти. Досвід президента Ющенка, з його сумнозвісними «десятьма кроками назустріч людям», які здебільшого так і залишилися незробленими, є сильнодіючим застереженням. Так, пан Ющенко та його команда великою мірою самі винуваті у своїй неспроможності на ділі втілити в життя обіцяні реформи, але все одно не можна ігнорувати й ту обставину, що президентські повноваження – принаймні починаючи з 2006 року, тобто після набрання чинності згаданих вище змін до конституції – об'єктивно недостатні для реалізації даних в 2004 році грандіозних обіцянок. Результатом є дилема: пообіцяєш мало – народ навряд чи тебе сприйме, пообіцяєш багато – повториш безславний шлях Ющенка, яка має добряче охолоджувати передвиборчий ентузіазм, щонайменше коли мова йде про серйозних політичних гравців.

Минулий тиждень, з його провальним голосуванням за недовіру уряду, яке так несвоєчасно організувала Партія регіонів, додав ще одну важливу обставину – це голосування остаточно зробило прем'єр-міністра Юлію Тимошенко головною особою в державі. Непрямим підтвердженням цьому є і той факт, що саме вона представляє Україну на Мюнхенській конференції з питань безпеки, а не президент Віктор Ющенко. І такий стан речей триватиме щонайменше рік – майже вічність за стандартами короткозорого українського політикуму. Адже навіть якщо восени цього року, коли питання про довіру уряду можна буде знову поставити на голосування у Верховній Раді, і воно цього разу виявиться успішним, пані Тимошенко все одно матиме добрі шанси залишитися на посту прем'єр-міністра в якості виконуючого обов'язки навіть деякий час після приведення до присяги нового президента. Тобто вона матиме найбільші важелі влади в країні і відповідно – можливість домовлятися з новим президентом про реальний розподіл повноважень з позиції сили.

Такі обставини нададуть Юлії Тимошенко, яка полюбляє красиві кроки, можливість «великодушно» відмовитись від участі у президентських виборах і дійсно виконати дану колись обіцянку не балотуватися. За таких обставин, а також реалістично оцінюючи свій нинішній рейтинг, від повторного балотування може відмовитись і Віктор Ющенко. На перший погляд, це залишить у фаворитах перегонів найбільш рейтингового на сьогодні українського політика Віктора Януковича. Але це тільки на перший погляд. Бо щоб скласти йому реальну конкуренцію, іншому кандидатові треба в першому турі виборів набрати всього лише десь біля 20% голосів, що може виявитись цілком під силу таким кандидатам як Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко.

Якими ж тоді будуть наступні вибори?

Виходячи з досвіду останніх передвиборчих кампаній в Україні, найбільш показовою з яких для майбутніх президентських перегонів напевне є вибори Київського міського голови навесні минулого року, можна зробити прогноз, що принаймні на старті, вибори можуть дуже скидатися на фарс. Адже обставини, в яких вони проходитимуть, автоматично надаватимуть їм відтінку «несерйозності». З одного боку наступні президентські вибори більше не є такими вже й доленосними для подальшого розвитку країни, а з іншого – для перемоги в другому турі може вистачити і 20% голосів в першому турі. Це підбурюватиме багатьох амбітних людей до участі. Причому не обов'язково заради перемоги, а щоб скористатися нагодою «розкрутки» власного прізвища як політичного «бренда». Через те, що в першому турі рахунок буде йти на десяті, а то й соті долі відсотку, можна сміливо припускати, що боротьба буде брудною, а так званих «технічних кандидатів» буде дуже багато.

Тому можна з великою мірою впевненості припустити, що в першому турі виборів прийме участь величезна кількість кандидатів. Ернст Рахаров з легкістю може уявити довжелезне «простирадло» виборчого бюлетеню зі, скажемо, 70 прізвищами на ньому. Не треба бути Касандрою, щоб спрогнозувати, що в цьому списку, наприклад, прізвище Ющенко може фігурувати декілька разів, хоча чинного президента серед них може і не виявитись, по декілька разів також зустрічатимуться прізвища Янукович, Тимошенко, Яценюк і т.д.

Можливо, що все це дійство виглядатиме дещо принизливо, як для процедури обирання «голови держави». Але при цьому важко не відчувати і деяке задоволення від того, що Україна за 5 років пройшла досить великий шлях від напівавторитарної держави, в якій майже всі сподіваються на вирішення майже всіх власних проблем великим «папою» в Києві, до більш європейської моделі, коли зміна облич у владі хоч і приносить з собою певні зміни в житті країни, але не вони є визначальними в житті кожного окремого громадянина.

Немає коментарів: