понеділок, 22 листопада 2010 р.

ЦВК – до суду!

Автор готовий усіляко підтримувати позов до ЦВК щодо її бездіяльності

Своєю відмовою оголосити про початок виборчого процесу з виборів Верховної Ради, які за діючою Конституцією України мають відбутися 27 березня 2011 року, Центральна виборча комісія (ЦВК) сьогодні порушила Конституцію.

Будучи глибоко переконаним, що в Україні насамперед гостро бракує правової культури – коли закони, а тим більше основний закон, виконуються, незалежно від того, вигідні вони в даний момент окремим політичним силам, чи ні – автор вважає, що дотримання норм Конституції наразі є набагато важливішим за будь-яку політичну доцільність. Тому автор вимагає притягнення ЦВК та її членів до суду за звинуваченням у злочинній бездіяльності.

Свою вимогу автор згоден підкріпити грошовою пожертвою на організацію позову до суду. Ініціатор такого позову може звернутися до автора через коментарі.

неділю, 14 листопада 2010 р.

Чесні вибори із Швейцарії

В Україні вже є прецеденти імпорту інституційних послуг. Тож може слід замислитися і щодо імпорту процедури виборів?

Ще декілька місяців тому автор покладав досить великі надії на те, що вибори у місцеві органи влади в Україні стануть певним кроком уперед. Адже завдяки відносній свободі слова останніх років, поінформованість громадян щодо реалій політичного процесу надзвичайно зросла. Відтак за ідеєю вони могли б зробити більш свідомий вибір у органи влади, які, на відміну від центральних, мають реальний вплив на їхнє повсякденне життя. Тому автор уважно спостерігав за перебігом виборчої кампанії і особисто взяв участь у голосуванні.

У своєму суб'єктивному вердикті всьому прочитаному, побаченому і почутому автор не повторюватиме оцінки, що були дані цим виборам українським керівництвом, опозицією, громадянськими та правозахисними організаціями, а також спостерігачами – всі вони наразі вже широко відомі. Вердикт автора: ці вибори – це ганьба.

Найбільше вразили не цинізм та нахабство чинної владної команди, які місцями явно зашкалювали, а просте усвідомлення того, що ці люди інакше просто не вміють. Велика частина з тієї маси людей, які організовували останні вибори схоже просто не має жодної уяви про те, як вибори можна провести чесно і демократично. Тому й проводять як вміють.

Тож автору спала на думку ідея про те, що за певних умов процедуру виборів можна Україну «імпортувати». Звичайно, ідея дуже контроверсійна та на сьогодні практично майже нездійсненна, але на переконання автора все ж варта того, щоб над нею замислитися.

Інституційна імпотентність

У минулорічному рейтингу конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за якістю своїх інституцій Україна посідає 120-те місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Для прикладу, Польща посідає за цим показником 66 місце, Росія – 114, а Швейцарія, де мешкає автор, – 8. На першому місці – Сінгапур.

Враховуючи руйнівність для інституційних основ української державності нещодавнього рішення Конституційного суду про скасування конституційної реформи 2004 року, покращення ситуації в царині якості інституцій в Україні найближчим очікувати не доводиться. Проте українці, не навчившись вирішувати фундаментальні завдання, які стоять перед суспільством, демонструють доволі великі успіхи в мистецтві пристосування до наявних умов.

Одним з аспектів цього пристосування є готовність імпортувати те, що виробити в Україні не уявляється можливим. І навіть коли імпортувати доводиться не товар, а інституційні послуги, більшість українців очевидно не вбачає в цьому чогось надзвичайного. В цьому переконують наступні приклади:

  • Функції діючого українського уряду ненабагато виходять за рамки оперативного керівництва грошовими потоками. Адже перспективним плануванням економіки в Україні займається скоріше на уряд, а Міжнародний валютний фонд (МВФ).
  • Українські олігархи, не довіряючи системі українського правосуддя, судяться один з одним в Лондоні. А багато пересічних громадян сподіваються домогтися справедливості в Європейському суді з прав людини.
  • Українські футбольні клуби довіряють судійство важливих матчів іноземним суддям.
  • Найбільш популярні українські телешоу ведуть іноземні журналісти, не в останню чергу, щоб гарантувати безсторонність.

Всі ці «імпортовані» рішення дозволяють тимчасово зменшити гостроту проблеми інституційної слабкості України. То що ж тоді заважає «імпортувати» і процес проведення виборів?

На переконання автора, головною причиною маніпуляцій виборчим процесом в Україні є не настільки патологічне бажання будь-якого політика, який приходить на президентську посаду, встановити свій тотальний контроль над всіма гілками влади та регіонами, хоча і це напевне має місце, а атмосфера тотальної недовіри в політичному таборі. Партійні вожді відчувають гостру недовіру один до одного і є неспроможними виробити компромісні прозорі правила гри, які б усіх влаштували.

Голосуємо в Україні – рахуємо в Швейцарії

Мало хто буде сперечатись з твердженням, що виборча процедура з використанням паперових бюлетенів не відповідає сучасному стану технологічного прогресу. Вона працює добре здебільшого лише там, де є сильні демократичні інституції. А крім того – в силу традиції. Навіщо міняти налагоджену процедуру, яка добре себе зарекомендувала на протязі десятиріч?

Якби ж хтось почав розробляти процедуру виборів сьогодні, папір йому взагалі навряд чи спав би на думку. Натомість він точно не обійшов би увагою інформаційні технології (ІТ) та Інтернет. Те, що електронні вибори можливі доводять приклади таких країн як Естонія та Бразилія, про що автор вже писав кілька років тому.

Головним аргументом проти електронних виборів ті в Україні, хто цікавився цим питанням, називають можливість влади маніпулювати виборчими серверами, випадок чого схоже вже мав місце 2004 року. Але ж сьогодні немає жодної технічної необхідності розміщувати виборчі сервери на території України! Ці сервери цілком можуть бути розміщені на нейтральній території, наприклад, у Швейцарії.

Фахово працюючи у сфері ІТ, автор є достатньо компетентним, щоб стверджувати, що сьогодні існує технічна можливість розробити процедуру електронних виборів таким чином, що з кожного електронного терміналу на виборчих дільницях в Україні інформація про індивідуальний вибір напряму надходитиме на виборчі сервери, розташовані на нейтральній території. Доглядати за цими серверами будуть нейтральні адміністратори, роботою яких буде виключно підтримання серверів в робочому стані та забезпечення захисту від будь-якого несанкціонованого втручання. Впливати на алгоритм підрахунку адміністратори зможуть лише зруйнувавши цей алгоритм. Тож будь-яка спроба зловживання буде миттєво викрита і адміністратор понесе відповідальність, гарантією чого будуть сильні інституції в державі розташування серверів. Рахувати ж голоси сервери будуть автоматично, що є дуже тривіальним завданням, якщо вирішувати його суто технічними методами, без участі людського фактору.

Голосування за допомогою електронних терміналів апріорі унеможливить будь-які маніпуляції, які є можливими під час використання бюлетенів: від «каруселей» до вкидання фальшивих бюлетенів. Натомість з'являється можливість надати виборцю можливість після оприлюднення результатів голосування перевірити, чи правильно був врахований його голос.

Звісно, всіх несподіванок не передбачиш, а українські хакери вже не раз доводили свою злочинну винахідливість. Та на щастя електронна система дає можливості її багаторазового всебічного тестування, під час якого, наприклад, можна запросити всіх хакерів світу її зламати і таким чином перевірити її на міцність.

Головною перешкодою для «імпорту» процедури виборів в Україну буде точно не технічна, а політична. Для декого, втрата повного контролю над цією процедурою означатиме втрату суверенітету, для інших – можливостей «порахувати як треба». До того ж, передумовою запровадження такої процедури буде проведення великого обсягу роботи на законодавчому та міждержавному рівні.

Проте навряд чи щось інше зможе викликати в українських громадян довіру до виборів. Без довіри ж до виборів навряд чи колись з'явиться довіра громадян до влади, а відтак – і сильні інституції, необхідні для забезпечення достойного рівня добробуту громади.

Краще імпортувати процедуру виборів, ніж миротворців

В країнах, в яких не відбувається постійний відкритий діалог різних частин і верств суспільства – природнім приводом до якого є демократичні вибори – неминуче накопичується агресія, яка часто знаходить собі вихід у дуже несподіваний, але завжди у дуже брутальний спосіб. У найгіршому випадку така агресія може навіть призвести до громадянської війни. Тож може краще, за нездатності організувати демократичний виборчий процес, залучити незаангажовану зовнішню допомогу? Не чекаючи моменту, коли постане необхідність введення міжнародних миротворчих військ?

неділю, 17 жовтня 2010 р.

Металеві горки української політики

Вікторові Януковичу-політику звичайно дуже таланило зі світовою кон'юнктурою на метал. Проте навряд чи йому так фартитиме і надалі.

Сучасні українські політики зазвичай самокритичністю не відрізняються. Пані Тимошенко натхненно розповідає, як вона всупереч діям численних опонентів врятувала Україну від економічної кризи, пан Янукович ніколи не втрачає можливості похвалитися своїми досягненнями в наведенні порядку в країні. Якщо подивитися на терміни його перебування на посаді прем'єр-міністра, то виходить, що робив він це і до, і після, а також навіть протягом певного періоду і під час, «помаранчевої вакханалії».

Наслухавшись подібних, м'яко кажучи, необ'єктивних оцінок, починаєш сумувати за прагматичними, неупередженими, а за можливості – також і професіональними, оцінками українських реалій. На щастя, в сучасному світі такі оцінки неважко отримати. Принаймні, що стосується сфери української економіки.

Так Міжнародний валютний фонд (МВФ) регулярно оприлюднює документи (в останнє він це зробив на своєму сайті в серпні), які він ухвалює разом з українським урядом в контексті програми кредитування, що його Україна отримує від МВФ. Ці документи містять детальний аналіз та докладний звіт про фінансовий стан держави. З невідомих причин, самотужки подібного рівня документи український уряд виробити не може.

А нещодавно до джерел інформації про стан та перспективи української економіки додався ще й «Меморандум з економічного розвитку України», оприлюднений Всесвітнім банком. Це більш стратегічний документ, який містить аналіз економічного розвитку країни протягом останнього десятиріччя, а також надає докладно обґрунтовані рекомендації щодо реформ, які українцям необхідно провести, щоб покращити якість економіки, а відтак і забезпечити стійке зростання свого добробуту.

Останній документ цікавий ще й тим, що він дає вичерпний перелік причин доволі бурхливого зростання економіки України між 2000 та 2008 роками.

Економічне чудо в подарунок

Насамперед – це умови зовнішньої торгівлі, а ще точніше – це світова кон'юнктура на головний продукт українського експорту – на чорний метал. А з іншого боку – це ціни на імпортовані Україною енергоносії. Наведений графік демонструє, як протягом останніх дев'яти років у порівнянні з 2000 роком змінювались надходження від експорту чорного металу з України, у порівнянні з витратами на імпортовані енергоносії, і як при цьому змінювався Валовий внутрішній продукт (ВВП) України.

На графіку чітко видно, що надходження від експорту металу у порівнянні з витратами на імпортовані газ та нафту (а разом з цим – і ВВП) почали суттєво зростати починаючи з 2003 року, дещо вповільнили своє зростання 2005 року, і поновили свій ріст починаючи від 2006 року. У 2008 році спочатку все йшло дивовижно добре, аж поки у вересні не збанкрутів в результаті фінансово-кредитної кризи банк Lehman Brothers, в результаті чого на декілька довгих місяців світова торгівля майже завмерла. Відтоді умови зовнішньої торгівлі для України повернулися приблизно на рівень 2000 року. Як то кажуть: «шара закінчилася».

Улюбленець кон'юнктури

Малюнок на початку цієї оповіді наочно демонструє, кому з українських керманичів до цього часу таланило найбільше – цим улюбленцем кон'юнктури однозначно є Віктор Янукович. Раз за разом йому вдавалося прийти до влади в акурат напередодні чутливого пожвавлення світової кон'юнктури на метал.

Натомість Юлію Тимошенко сміливо можна зараховувати до жертв тієї самої кон'юнктури – її перебування при владі в кращому випадку супроводжувався деяким її охолодженням, як в 2005 році, а в гіршому – її карколомним погіршенням, як в 2009. Можливо саме тому в 2010 році українці обрали президентом пана Януковича?

Проте його останній прихід до влади може стати винятком. Ціни на метал дещо зросли на початку цього року, у порівнянні з найнижчою точкою падіння, якої було досягнуто минулого року, але вони залишаються на рівні десь лише 55% у порівнянні з середнім рівнем 2007 року, і перспективи їхнього потужного зростання протягом наступних декількох років є дуже примарними.

Засукайте рукава, пане Президент!

Віктор Янукович — дуже фартова людина. Переживши глибокі падіння, відбувши в молодості два строки тюремного ув'язнення, він зміг стати Президентом України. Проте фарт — річ надзвичайно мінлива.

Сьогодні пан Янукович, напевне розуміючи, що дешевої популярності за рахунок несподіваного кон'юнктурного щастя більше не буде, і не надто сподіваючись на успіх власних економічних реформ, схоже вирішив гарантувати своє перебування при владі іншим способом. Той факт, що він правдами та неправдами домігся для себе надзвичайно широких президентських повноважень, наштовхує на думку, що заради збереження за собою президентського крісла він в майбутньому може піти на зловживання цими повноваженнями.

Проте Україна сьогодні вже дещо інша, ніж шість років тому, і набагато більше українців сьогодні за надане президенту право користуватися широкими повноваженнями взамін будуть вимагати відповідної широкої відповідальності. Відповідальності за подальший розвиток ситуації в країні, за успіх реформ, за дії такої різношерстої і не надто компетентної президентської команди. Хочеться сподіватися, що президент свідомий цієї відповідальності і відтепер з ранку до ночі і без вихідних послідовно та структуровано працюватиме заради модернізації країни.

Віктор Янукович у певному сенсі пішов ва-банк. Але при цьому він має міцно пам'ятати, що наразі його найкращим союзником є не фарт, а наполеглива важка і чесна праця. Бо фарт знову може зіграти з ним жорстокий жарт, і тоді він із крісла Президента може знову переміститися у ту ж саму найнижчу точку свого життєвого шляху, в якій він вже два рази опинявся в роки своєї молодості.

понеділок, 4 жовтня 2010 р.

Смерть демократії, чи поштовх до її народження?

В Україні нишком відбувся державний переворот. Країна раптом опинилася в становищі «пан або пропав».

Найбільш прогресивна та успішна частина Європи керується верховенством права. Що в перекладі з юридичної мови на звичайну може звучати як «верховенство здорового глузду». Радянський Союз керувався дещо іншими принципами: «генеральною лінією Партії», «тобі що, більше за всіх треба?» та легендарним армійським «инициатива наказуема». В результаті Радянський Союз розпався, більшість його території і досі населена нещасливими людьми, які здебільшого не можуть гідно реалізувати себе в житті, а на деяких особливо безталанних територіях все ще жевріють кроваві міжетнічні та міжрелігійні конфлікти.

Рішення Конституційного суду – повернення до «совка» з кривими дзеркалами

Скасування Конституційним судом України конституційної реформи 2004 року дуже далеке від здорового глузду, а натомість є чудовим прикладом радянського «крючкотворства», яке завжди мало на меті приспати здоровий глузд.

Якби високий Конституційний суд скористався здоровим глуздом, він би розглядав питання тільки в одному ракурсі: якби до нього на експертизу в 2004 році надійшов законопроект 2222 в тій формі, в якій він у грудні того року був підтриманий переважною більшістю депутатів Верховної Ради, чи визнав би він його тоді відповідним до Конституції, чи ні? Автор впевнений, що за такого погляду на речі Конституційний суд залишив би в дії редакцію Конституції 2004 року, і повернув би м'яч на поле Верховної Ради, запропонувавши депутатам внести будь-які зміни до Конституції, які вони вважають за доцільне, але у суворій відповідності до (складної) процедури внесення таких змін.

Натомість Конституційний суд взяв на озброєння максимально формальний підхід оцінки процедури внесення змін до Конституції 2004, а не їхньої суті, і в той же час дуже вільно проінтерпретував власні повноваження, безсоромно в третій частині винесеного рішення наказавши змінити державний устрій в Україні.

В Україні має місце узурпація державної влади. Узурпатор – президент Янукович.

Керуючись все тим же здоровим глуздом, автор впевнений, що критикуючи рішення Конституційного суду, він у своїй критиці не має надто зациклюватися на його безвільних оповісниках – суддях Конституційного суду, а прямо назвати замовника цього рішення – ним є особисто президент Янукович.

Прихильники нинішнього президента справедливо зауважують, що на його місці відміни конституційної реформи 2004 однаково прагнули б і конкуренти Віктора Януковича на посаду президента, насамперед – Юлія Тимошенко. Погоджуючись з ними, автор все ж наполягає, що цей факт ніяк не пом'якшує суворого засудження, на яке заслуговує той, хто на справі наважився на здійснення неправомірного кроку.

Знову ж таки, якщо керуватися здоровим глуздом та принципами демократії, то погодися з рішенням Конституційного суду можна було б лише в тому випадку, якби одразу ж після його оприлюднення були б оголошені рішення президента України та Верховної Ради про свою добровільну дострокову відставку та про оголошення нових виборів. Відсутність таких заяв підтверджує стійкі підозри про здійснення президентом курсу на згортання демократії в України.

Quo vadis1, пане Янукович?

Своїм рішенням повернути дію Конституції 1996 року президент Янукович суттєво обмежив демократію в Україні, але в той же час він взяв на себе надзвичайно великі зобов'язання.

Правова колізія, що полягає в невідповідності новій-старій Конституції величезної частини визначальних законів та підзаконних актів, призведе щонайменше до тимчасового паралічу української державної машини, функціонування якої і до того було далеке від ефективного. Проте відповідальний за наслідки такої ситуації сьогодні є чітко відомим – це Віктор Янукович.

Президент, який не міг не відчувати дефіциту легітимності після того, як його в другому турі виборів не підтримала і половина населення України, міг дещо зарадити цьому, розділяючи відповідальність за ситуацію в країні з парламентом. Наразі вся відповідальність лежить на ньому особисто, в той час як рейтинг його популярності починає хитатися навіть в тій половині країни, яка на початку року його підтримувала.

Якщо президент Янукович вирішить, що за допомогою величезних повноважень, які він собі забезпечив антидемократичним та шулерським шляхом, він гарантує собі безтурботне політичне довголіття – він жорстоко помилиться. Насправді єдиним порятунком від величезної відповідальності, яку він поклав на себе є дві речі:

  1. ініціювання справжньої реформи Конституції, яка стане результатом якомога ширшого відкритого діалогу в суспільстві;
  2. використання тимчасових надвеликих повноважень для швидкого проведення дієвих економічних реформ заради модернізації країни.

Демократія або війна…

От тільки українському суспільству навряд чи є сенс наївно сподіватися, що Віктор Янукович діятиме саме таким чином. Хтось може пригадати хоч раз, коли в Україні справдилися сподівання на «добру владу»? Тож не слід чекати, поки ця «влада» вчергове себе дискредитує. Бо колись таке чекання може не закінчитися мирним шляхом…

Справжня демократія починається знизу: коли в багатоповерховому будинку для контролю за ЖЕК-ом обирають голів під'їздів, а в селі – старосту. Період становлення демократії в Україні щасливо закінчиться лише тоді, коли президентом стане хтось, хто пройшов школу голови під'їзду.

1 Латинське «quo vadis?» - старослов'янською звучить як «камо грядеши?», та перекладається як «куди ти йдеш?»

четвер, 26 серпня 2010 р.

Сором’язливі реформатори

Українські політики беруть реформаторські зобов'язання не перед власними виборцями, а тихцем перед МВФ. Це – антидемократія.

Гра в футбол дуже популярна в Україні. Можливо тому, що поразку своєї улюбленої команди завжди можна пояснити підступними діями судді, або простим невезінням. І все ж, будь-який фанат вміє відрізнити добру гру від нездарної. Тож якщо його улюблена команда під час матчу продемонструвала відверто слабку гру, він звичайно врешті решт це визнає і спересердя може навіть кинути: «Тренуватися треба більше і менше пива пити!».

Більшість українців погодиться, що для перемоги у спорті перш за все треба багато тренуватися. То чому ж тоді лише меншість з них погоджується, що для того, щоб краще жити, треба більше, краще і наполегливіше працювати, постійно самовдосконалюючись? Чому вони відповідно постійно купляються на дешеві обіцянки політиків, що у своїй суті зводяться до утопічного: «Працюватимете менше – житимете краще!»? Чому за 19 років незалежності в Україні не з'явився соціальний запит на політичну силу, яка пообіцяла б можливості працювати більше й отримувати відповідне задоволення від результатів своєї праці?

Брехати стало нормою політичного життя

Трохи менше року тому в одній із своїх оповідей автор вже аналізував заяви українських політиків, що безсумнівно мали на меті продемонструвати всю міру їхньої турботи про народ, та співставляв ці заяви з реальними зобов'язаннями, які тодішні український уряд Юлії Тимошенко та президент Віктор Ющенко брали перед Міжнародним валютним фондом (МВФ), щоб отримати від останнього рятівні для України кредити. І вже тоді в очі кидалося нестримне бажання українських керманичів якимось чином приховати інформацію про домовленості з МВФ, адже вони різко контрастували з їхніми власними популістськими заявами.

Минув майже рік, влада в Україні, здавалося б, істотно змінилася, але звички людей при владі залишилися ті самі. Пакет документів, що був написаний у співпраці з МВФ, та був ухвалений нинішнім урядом Миколи Азарова (а також Національним банком), українською стороною оприлюднений не був. Натомість ці документи, які містять дуже важливу інформацію та оцінки стану української економіки та державних фінансів, у відповідності до своєї відкритої інформаційної політики знову першим оприлюднив сам МВФ.

Холодний душ після років нестримного популізму

Інформація викликала шок у більшості українських читачів. Бо раптом з'ясувалося, що крім підвищення цін на газ для населення, український уряд погодився підвищити пенсійний вік для жінок, підвищити робочий стаж, необхідний для отримання пенсії, а також на низку інших не дуже популярних заходів.

Більшість коментаторів, які оприлюднили свою думку щодо угоди з МВФ (див. приклад), є дуже критичними як по відношенню до уряду, так і до МВФ. Навіть ті з них, які слідом за Комуністичною партією не вважають Фонд «мировым финансовым спрутом», бачать у нових домовленостях із ним дуже мало позитиву. Нижче деякі з них, разом з контраргументами автора:

  • Українське населення – бідне, тому не воно не зможе сплачувати ринкову ціну за газ! – Наявність компенсаційного механізму для найбідніших у вигляді житлових субсидій при цьому відверто ігнорується.
  • Ціни на газ для населення мають відповідати «собівартості» внутрішньої добичі газу! – При цьому ігнорується корупційність системи, в якій один і той же товар коштує для різних споживачів по-різному, а також можливість підвищення рентних відрахувань для видобувачів газу, за рахунок чого можна напряму компенсувати зростаючі витрати для найбідніших.
  • На сьогоднішню українську пенсію і так неможливо прожити! – Так, на мінімальну пенсію прожити дійсно дуже важко, саме для того і необхідне підвищення пенсійного віку, щоб не підвищувати і так надмірне навантаження на працюючих. Чого треба вимагати, так це більшої справедливості пенсійної системи, краще за все – скасування всіх пільгових пенсій.
  • Якщо підняти пенсійний вік, то більшість людей до пенсії просто не доживатиме! – Чергова популістська неправда. В Україні низька середня тривалість життя обумовлена перш за все високою смертністю серед працездатного населення, насамперед внаслідок нездорового способу життя та через часті нещасні випадки. Ті ж українці, які досягають пенсійного віку, після цього живуть (і отримують пенсію) ще досить довго (див. також минулорічну оповідь на цю тему).

За ідеєю, контраргументи, які наводить автор, мав би наводити український уряд. Причому розпочинати бесіду із власним народом він мав би ще до того, як розпочинати перемовини з МВФ щодо поновлення кредитування. Саме це відповідало б духу і суті демократії. Коли ж уряд підписує архіважливі економічні угоди потайки від власного народу, а до того ж ще й «забуває» відверто відзвітувати про підписане – це є антидемократія.

МВФ – на цапа-відбувайла

Намагаючись приховати власну некомпетентність та уникнути відповідальності за популізм українські уряд та президент усіляко уникають ролі «посланця, що приносить погану новину», яка відповідно автоматично дістається МВФ.

Тому автор хоче МВФ дещо захистити.

По-перше, його членами є 187 країн світу, серед яких, звісно, є і Україна. І вже через це не можна вважати його зовсім нам чужим.

По-друге, якщо країна звертається до Фонду за позикою задля подолання економічних проблем, він вимагає зміни тих аспектів економічної політики, які стали першопричиною проблем. Якщо в Україні величезний дефіцит Пенсійного фонду та Нафтогазу, то будь-якому економісту зрозуміло, що в першу чергу в цих інституціях треба або збільшити надходження (підвищення цін на газ), або зменшити видатки (збільшення пенсійного віку і робочого стажу).

По-третє, МВФ має лише 2500 співробітників, які працюють з багатьма країнами (для порівняння: в Україні тільки в уряді та міністерствах працює в декілька разів більше чиновників). Фонд є глобальним економічним пожежником, тому й робить лише те, що вміє робити найкраще: гасить економічні пожежі, а також намагається запобігти їх виникненню. Він не займається розробкою довготермінових економічних стратегій для країн-пацієнтів. Це має робити обраний народом уряд, який до того ж спирається на багатотисячну чиновничу армію.

По-четверте, в сфері своєї компетенції МВФ робить свою роботу досить добре – достатньо навіть побіжного погляду на оприлюднені ним документи. Автор ще не бачив подібного широкого аналізу статистичної інформації, який би вийшов з-під пера українського уряду.

І нарешті по-п'яте, Україна на сьогодні є одним з найбільших позичальників Фонду (17,2% від загальної суми виданих ним кредитів) і при цьому серед інших великих позичальників має другий після Пакистану найнижчий кредитний рейтинг. Відтак МВФ стурбований ризиком неповернення Україною взятих грошей, бо якщо це станеться, це означатиме катастрофічні наслідки для України та великі неприємності для Фонду. Щоб запобігти цьому він вимагає від України жорсткої економії. Якщо ж заощаджувальні заходи торкнуться всіх верств населення, крім урядових чиновників – відповідати за це має не Фонд, а уряд – перед своїми виборцями.

Коли цап-відбувайло де-факто виконує роль уряду, навіщо потрібен уряд?

Насправді, після ознайомлення з пакетом документів, що готувалися під керівництвом МВФ, питання виникають не до Фонду, а до українського уряду. Найголовнішим з яких є: якою є сьогодні функція уряду в українській економіці? Мається на увазі позитивна для економіки функція. Навряд чи такою функцією можна вважати збір хабарів та відкатів, а також «заробляння» чиновниками для себе пільг та привілеїв.

Можливо єдиною такою функцією є збір та постачання даних до МВФ. Крім економічного аналізу, документи, оприлюднені Фондом, містять також окремий розділ з купою вимог щодо звітності, яку українські урядові установи мають йому надавати. У деяких випадках – у щоденному режимі. Цей розділ наочно демонструє факт втрати Україною частини свого економічного суверенітету. Звісно, це не дуже добра новина до Дня Незалежності, але добре нагадування про те, що уряд, неспроможний сказати своїм громадянам правду, повноцінним урядом не є.

Кожний футбольний фанат знає, що якщо його команда погано грає, то тренер має підвищити дисципліну і зробити так, щоб команда більше і краще працювала. У випадку з командою «Україна» власного відповідального тренера не знайшлося і на роль в.о. тренера покликали МВФ. Виконувати вказівки чужеземного тренера можливо і не завжди приємно. Але по суті ці вказівки націлені на те, щоб підвищити дисципліну в країні та навчитися більше і краще працювати. Якщо це відбудеться – перші перемоги не змусять довго чекати.

понеділок, 2 серпня 2010 р.

Або наближення до Європи, або безталанна «Підросійщина»

Українське керівництво обирає найгірший курс: проєвропейська риторика на тлі реальних кроків геть від Європи

31.07.2010: «Президент України підписав доручення стосовно розблокування переговорного процесу з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі» – поважно повідомляє прес-служба голови української держави.

Зміст цього повідомлення для автора є не зовсім зрозумілим. Переговорний процес з ЄС заблокований? – оце новина! З чиєї вини?

Натомість прихований зміст вгадати не важко, якщо пригадати два повідомлення, які з'явилися на декілька днів раніше:

25.07.2010: «До кінця року Україна підпише угоду про зону вільної торгівлі з країнами СНД. Про це заявив заступник директора Департаменту торгово-економічних відносин з країнами СНД та РФ Міністерства економіки Володимир Шевченко...»

28.07.2010: «Росія повинна відмовитися від усіх винятків і вилучень у новій угоді про зону вільної торгівлі між країнами СНД. Таку думку озвучив заступник міністра економіки Валерій Мунтіян...»

На цьому тлі вимога «розблокування переговорного процесу з ЄС» виглядає як спроба банального шантажу перемовників з російського боку з метою досягнення максимальних поступок з боку Росії у питанні зменшення російських експортних зборів на нафту та газ, а також збільшення імпортних квот на товари українського виробництва.

І все б шляхетна мета, тільки чи сподобається Європі, ця нова роль «опудала за викликом», яким українці лякатимуть росіян під час взаємних торгівельних диспутів? Дуже сумнівно, що єврочиновники погодяться на нескінченні раунди переговорів про угоду з красивою назвою «Про асоціацію і зону вільної торгівлі між Україною та ЄС», в той же час розуміючи, що метою цього процесу для їхніх українських візаві є сам процес, а не результат.

Чергова українська спроба одночасно всістися на два стільці?

Європейський Союз напевне не є ідеальним ринком – правила гри на цьому ринку є доволі складними. Але навіть складні правила звичайно краще, ніж чиновницьке свавілля. Бо правила достатньо вивчити один раз, чиновницьке ж свавілля має особливість кожного розу приймати все нові і нові форми. Найголовніше ж – європейський вільний ринок є найбільшим ринком планети, відтак вільний доступ до нього здатний надати українським підприємцям колосальні переваги.

Чому ж тоді автор вирішив, що нинішнє українське керівництво насправді не збирається виконувати свої власні гучні декларації про найскоріше досягнення домовленостей з ЄС про асоціацію та зону вільної торгівлі? Вони б може і з радістю, але в них просто не вийде.

Тому що сформований Віктором Януковичем уряд, на переконання автора, навіть за щирого бажання, є організаційно нездатним забезпечити виконання таких угод.

Тому що більшість ключових посад в державі посідають люди, які не розуміють жодної європейської мови, вже зовсім не кажучи про розуміння європейських цінностей та європейських процедур прийняття рішень.

Тому що ці люди не дуже охоче їздять до Брюсселя, віддаючи перевагу зустрічам як в краватках, так і без них з керівництвом Російської Федерації.

Тому що в Україні де-факто відбувається відкіт від демократичних цінностей, свідченням чого є як тиск СБУ на журналістів та блогерів, так і антидемократична сутність нового закону про місцеві вибори, так і застосування адмінресурсу проти політичних, громадських та релігійних опонентів.

Ну й нарешті просто тому, що не можна одночасно входити до зони вільної торгівлі з двома групами країн, якщо ці групи не мають угоди про зону вільної торгівлі між собою. Адже якщо уявити, що Україна має зону вільної торгівлі і з ЄС, і з Росією – це буде автоматично означати, що ЄС та Росія зможуть вільно торгувати між собою через Україну. Звісно, це було б геніально! Та на жаль на сьогодні ЄС з Росією мають декілька практично нездоланних протиріч, тому встановлення правил вільної торгівлі між ними є неможливим.

Відтак Україні доведеться вибирати: або зона вільної торгівлі з ЄС, або з Росією та країнами СНД. При цьому слід зазначити, що в той час як правила вільної торгівлі в рамках ЄС давно вироблено і вони роками довели свою працездатність, правил вільної торгівлі з Росією та країнами СНД наразі просто не існує. Відтак існує величезний ризик, що не змігши через власне безталання приєднатися до вільного ринку об'єднаної Європи, Україна не зможе приєднатися і до вільного ринку Росії та країн СНД. Адже останній створюється вже без малого двадцять років і все ніяк не народиться, насамперед через вже згадане вище бажання Росії зберегти певні винятки та вилучення.

Щоб хохол вчергове не обдурив сам себе...

Розмірковуючи про створення різних зон вільної торгівлі українському президентові необхідно пам'ятати, що Україна – не Китай, а доволі бідна та економічно слабка країна, яка не є ключовим гравцем на жодному світовому ринку. Тому Україні зовсім не варто розраховувати на якісь спеціальні поступки та на те, що партнери на перемовинах зважатимуть на якісь «унікальні українські обставини».

Також українському президентові варто пам'ятати про певну «втому від України», яка через постійні конфлікти всередині українського керівництва розвилася протягом останніх років в багатьох світових столицях. Ця втома нікуди не подінеться, а лише розів'ється ще більше, якщо відновивши нарешті єдність влади, Україна почне демонструвати двозначність курсу, як це вже було під час другого терміну правління Леоніда Кучми.

Перифразуючи відоме прислів'я, угода про вільну торгівлю з ЄС є «журавлем в руках», у порівнянні з яким угода про вільну торгівлю з Росією та країнами СНД є «синицею в небі». Але щоб втримати цього журавля, президент України має зробити ґрунтовні реформи в уряді, зробивши його спроможним домовлятися не тільки на Сході, але і на Заході. Інакше пан Янукович ризикує сісти в акурат поміж двома стільцями, посадивши разом із собою в калюжу всю країну.

неділю, 25 липня 2010 р.

Гаряча картоплина

Підвищення цін на газ для населення разом з розширенням доступу до житлової субсидії – перша реформа нової влади. Але рівень її організації є жалюгідним.

Вперше за останні декілька років в Україні відбуваються економічні реформи. Під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) український уряд вимушено зробив декілька непопулярних, але необхідних для оздоровлення економіки кроків, найважливішим, а також найбільш резонансним з яких є підвищення цін на природний газ для населення. Тож вже з 1 серпня вони зростуть на 50%.

Навчений гірким досвідом роботи з урядом Юлії Тимошенко, якому шляхом різноманітних маніпуляцій вдавалося отримувати кредити, уникаючи виконання всіх пов'язаних з ними вимог, цього разу МВФ зайняв більш жорстку позицію за принципом: «утром деньги – вечером стулья». Тобто спочатку проведення необхідних реформ на ділі, а лише потім – переказ кредитних грошей. В результаті більшість українських політиків, як від влади, так і від опозиції, схильні виставляти МВФ в якості головного винуватця непопулярного заходу.

Найбільш показовою в цьому плані (цілком очікувано) є позиція Комуністичної партії України (КПУ). Нижче – кілька цитат зі статті Першого секретаря КПУ:

«...[МВФ – это] мировой финансовый спрут, находящийся под полным контролем США, во всех концах света, куда достают его цепкие щупальца, [который] навязывает свою волю странам-должникам. Проводимая в этих странах под его диктовку экономическая политика всегда имеет один результат: их превращение в объекты безжалостной неоколониальной эксплуатации западным империализмом. «Дешевые» эмвээфовские кредиты, которые категорически запрещается вкладывать в развитие производства, очень дорого обходятся государствам, чьи руководители решаются их взять!»

«К сожалению, желание нынешнего правительства получить кредит МВФ также возобладало над здравым смыслом и национальными интересами.

Коммунисты решительно осуждают его планы поднять цену на газ для населения. Мы будем препятствовать их реализации всеми адоступными нам методами – парламентскими и непарламентскими.»

Показово, що товариш Симоненко по суті оминає питання підвищення цін на газ, натомість концентруючи свій емоційний пафос виключно на (голослівній) критиці МВФ.

В рамках цієї оповіді автор не збирається захищати МВФ (та тему висунутих Фондом вимог автор вже висловлювався в одній із своїх оповідей минулого року). Натомість автор завдасть собі клопоту взяти на себе частину роботи українського президента та уряду (особливо враховуючи, що багато хто з українського керівництва наразі у відпустці поправляє втрачене на важкій роботі здоров'я) і спробує навести декілька прагматичних аргументів на користь підвищення цін на газ.

Якщо дослухатися до голосу розуму

Те, що від низьких цін на газ для населення виграють здебільшого багаті, а також певні (неназвані) «ділки», вже казали деякі українські політики та урядовці, хоча й якось не дуже впевнено. Не відповідаючи на цей аргумент по суті, публічні супротивники підвищення цін на газ у якості контраргументу дуже впевнено наводять наступні тези:

  1. населення споживає газ, який видобувається в Україні;
  2. «собівартість» цього газу більш ніж покривається дійсною його ціною.

По суті з другою тезою ще можна погодитися, незважаючи на те, що щодо терміну «собівартість» можна довго сперечатися. Що ж стосується першої тези, то вона викликає великі запитання:

  • Хтось має можливість фізично розрізнити імпортний (російський) природний газ від газу, що надходить з українських родовищ?
  • Чи існують в Україні дві мережі газогонів, по одній з яких транспортується імпортний газ, а по іншій – український?

Вряд чи хтось зможе позитивно відповісти на ці запитання. Відтак твердження, що «українське населення споживає український газ» по суті є лукавством. А натомість реальною є можливість продати газ певним дружнім промисловим підприємствам за ціною газу для населення та отримати за це певну тіньову матеріальну винагороду.

Цікаво, що і українські міністри фінансів визнають, що наявність різних цін на один і той же газ (насправді на сьогодні їх аж шість) є насамперед джерелом корупційних доходів. Щоправда роблять вони це на жаль лише після того, як залишають цю посаду.

Коли для розумної аргументації бракує слів та волі

В своїй оповіді, що стосувалася глобального потепління автор вже наводив свої аргументи про те, що на його думку українські уряди, субсидуючи ціни на газ для населення, здійснюють потрійний злочин:

  1. За рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу вони підтримують великих (і більш заможних) споживачів, поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві.
  2. Додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь.
  3. Марнотратство, якому сприяють низькі ціни, підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.

За підсумками цієї оповіді до вищенаведених аргументів можна додати, ще один:

  1. Наявність різномаїття цін на один і той же товар (газ) створює умови для корупції.

На думку автора, аргументи не є надто складними для розуміння, і за бажання їх не важко довести до більшості українських громадян. Особливо якщо це робити одночасно з роз'ясненням механізму компенсації надмірних витрат на житлово-комунальні послуги (житлової субсидії) малозабезпеченим верствам населення.

Проте українському керівництву традиційно не вистачає здібностей та організованості, щоб вправно та своєчасно провести інформаційну кампанію про позитивні сторони впроваджуваних реформ. В результаті важлива суспільно-корисна реформа усіма учасниками розглядається як якесь прокляття, а не як залог майбутнього успіху.

Еволюція пернатих: від «страусиної позиції» до «кульгавої качки» шлях недовгий

Провідна роль у цій інформацій кампанії за логікою мала б належати Віктору Януковичу, який є всенародно обраним президентом, який поміж всіх державних інституцій на даний момент має найвищу довіру громадян. І який до того ж ще й де-факто очолює виконавчу владу в країні.

То чому ж тоді пан Янукович самоусунувся від цієї функції, відбувши на безпрецедентно довгий строк у відпустку до Криму?

Авторові здається, що президент намагається сховатися та «пересидіти» в Криму перший місяць після підвищення цін на газ, коли популістські протести опозиції, а також комуністів (що формально є частиною владної коаліції), скоріше за все будуть найгучнішими, сподіваючись таким чином перекинути урядові «гарячу картоплину» відповідальності за непопулярне рішення.

Дійсно, правдоподібно засудити популізм опозиції та комуністів президент міг би тільки після визнання цього гріху також за собою: адже лише три місяці тому він обіцяв «не підвищувати цього року ні тарифи на газ, ні тарифи на житлово-комунальні послуги». Та й під час передвиборчої кампанії він якщо і обіцяв змінювати ціни на газ для населення, то лише в бік зменшення.

Зрозуміло, якщо Віктор Янукович сьогодні визнає, що тоді він нарівні зі своїми політичними конкурентами також піддався популістському пориву, він багато чим ризикуватиме. Однак його безспірною заслугою буде переведення політичної дискусії в іншу – більш прагматичну площину.

Стаючи ж сьогодні в «страусину позицію», президент, на переконання автора, ризикує ще більше: швидко перетворитися на такого собі Ющенка-2 – президента, на слова якого ніхто не звертає серйозної уваги.

Якщо ж пан Янукович розраховує на те, що навіть не заслуговуючи на повагу, він все одно змусить себе поважати, протиправно використовуючи правоохоронні органи – СБУ, прокуратуру, міліцію, внутрішні війська та армію, – українська громада рано чи пізно його зупинить. Тільки навряд чи в тій історії буде щасливий кінець.

понеділок, 28 червня 2010 р.

Україна швидко перетвориться на другу Беларусь, якщо...

Прогноз на 2010 рік, який автор дав наприкінці 2009 року, потребує уточнення за фактом. На жаль, не в кращий бік.

В своєму прогнозі на цей рік, зробленому наприкінці минулого року, автор представив свій ненауковий прогноз розвитку подій в Україні і навколо неї у 2010 році. Минуло півроку і прийшов час, порівнявши прогноз з реальністю, уточнити його, а місцями і корінним чином відкоригувати. Насамперед це стосується перших двох тверджень минулорічного прогнозу, які стосуються нового українського президента та місцевих виборів.

«Кульгава качка» виявилася вельможним селезнем. Також кульгавим, але більшість населення цього не помічає. Поки що.

Коректно спрогнозувавши загальний результат президентських виборів (тобто що президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на кілька відсотків, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах, а також що кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною), автор помилився у прогнозуванні наслідків такого результату. «Кульгавою качкою», всупереч прогнозу автора, новий президент не виглядає.

Сформувавши «під себе» парламентську коаліцію та уряд, а також «підім'явши під себе» значну частину судової гілки влади, Віктор Янукович отримав практично безроздільну владу. Принаймні на деякий час, поки діє ефект позитивних очікувань виборців від нової владної команди і поки не утворилася більш потужна і ефективна опозиція. Тим не менш, автор зберігає впевненість, що Віктору Януковичу не уникнути долі «кульгавої качки», якщо він пропустить сприятливий момент для свого відходу з великої української політики. За відчуттями автора, щонайпізніше цей момент настане під час наступних президентських виборів. Хоча враховуючи динамічність змін декорацій в Україні, цей день може наступити і значно раніше.

Отримавши владу, пан Янукович та його команда дуже добре втілили в життя принцип «куй железо не отходя от кассы». От тільки не маючи спільної довгострокової та шляхетної мети, ця команда вже зараз починає розгублено пробуксовувати. Команда Януковича вже зараз починає колекціонувати засоби влади з єдиною банальною метою – збереження себе у владі. В найкращому випадку здорові сили в суспільстві встигнуть на це вчасно зреагувати і відновлять нехай і хиткий, але поступовий демократичний розвиток. В найгіршому – Україну чекає перетворення на другу Беларусь з ймовірним наступним розколом країни та громадянською війною.

З огляду на ширину роздоріжжя, на якому наразі опинилася Україна, давати якісь прогнози є справою невдячною. Та все ж таки, розпочавши цю справу наприкінці минулого року, автор не збирається її полишати. Тож у цій оповіді автор представляє варіант розвитку подій в Україні, який йому на даний момент видається найбільш ймовірним.

Президент Янукович досяг піку своєї політичної кар'єри. Далі його сонце повільно але невблаганно йтиме на схил.

Певний символізм у ситуції присутній: згідно діючого законодавства в день свого 60-річчя українські чоловіки офіційно досягають пенсійного віку. І все ж поступовий захід зірки Віктора Януковича буде зумовлений не цим, а тим, що спочатку буде розвінчаний міф про «єдину команду реформаторів», яка нібито є в наявності у Партії регіонів, а потім за цим послідує розвінчання міфу про «міцного господарника» та «залізного лідера». Одне закономірно потягне за собою інше. Першопричиною ж буде відсутність боротьби ідей та внутрішньої конкуренції в Партії регіонів, що є єдиними чинниками, здатними гарантувати якісний кадровий склад, а відтак і довгостроковий успіх та сталий розвиток будь-якої партійної організації.

Минулі тижні вже продемонстрували, що уряд, сформований паном Януковичем після сходження ним на президентську посаду, є неефективною роздутою структурою, нездатною втілити досить амбітну програму реформ, написану для президента здебільшого закордонними фахівцями та працівниками команди Ріната Ахметова. В результаті марнується дорогоцінний час для проведення реформ, а ті заходи, які реально втілюються в життя, часто є реакційними і викликають невдоволення підприємців.

Автор впевнений, що нинішній уряд виявиться неспроможним провести навіть маленьку частину необхідних реформ, які є абсолютно необхідними для забезпечення обіцяного Віктором Януковичем покращення стандартів життя українських громадян. Точкові кадрові зміни, наразі вже розпочаті, ситуацію не покращать. Переформатувати уряд президент не захоче з політичних мотивів, а якщо й захоче – то навряд чи зможе сформувати ефективну команду із тих кадрів, які є в його розпорядженні. Тож на швидкі економічні успіхи розраховувати, на жаль, не доводиться.

Відповідно найбільш ймовірним сценарієм економічного розвитку є економічна стагнація. Це відбуватиметься на тлі неминучого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, або подальшого погіршення їх якості, що неодмінно має привести до зниження популярності як Віктора Януковича, так і його партії.

Скоріше всього протидіяти цьому пан Янукович буде насамперед тим, що намагатиметься «забронзовіті» у владі, шляхом обмеження політичної конкуренції. Очевидно, що першим кроком на цьому шляху стануть вибори до місцевих органів влади, які нещодавно були призначені на 31 жовтня.

Місцеві вибори: полігон для маніпуляцій чи новітній фронт боротьби за демократію?

Вже зараз є зрозумілим, що велика кількість чільних представників Партії регіонів намагаються реалізувати сценарій перетворення своєї партії на таку собі «Єдину Україну», за аналогією російської партії влади Единая Россия. Для цього на прийдешніх місцевих виборах їм необхідно досягти подвійної мети:

  1. Отримати, хоча б за рахунок формальних членів, домінування у місцевих органах влади на більшості території України, за виключенням хіба що Західних областей.
  2. Відпрацювати в Україні стандарти «керованої демократії», запозичені у великого північного сусіда.

При цьому схоже, що партійців Партії регіонів не дуже пантеличить кричущий конфлікт між словом, та ділом. Схоже, вони наївно сподіваються на те, що Європейські країни продовжуватимуть прислухатися до їхньої проєвропейської риторики, закриваючи очі на реальні дії української влади, що йдуть у розріз з європейськими демократичними цінностями.

Автор вважає, що це є колосальна ілюзія. Якщо Україна де-факто віддалятиметься від європейських стандартів, якими насправді є не рівень життя, а
рівень демократичних прав і свобод, то скоріше за все Європейський Союз просто «умиє руки» і віддасть Україну на поталу «російському ведмедю». Адже тоді в ЄС просто не бачитимуть причин, навіщо змагатися з росіянами за Україну, яка насправді жодним чином не прагне бути у Європі.

Якщо розпочаті на сьогодні антидемократичні тенденції не зупинити, то досить скоро Україна опиниться в ізоляції, коли єдиною столицею, де все ще більш-менш охоче прийматимуть українських керманичів буде Москва. Наразі важко собі уявити розмах протестної реакції, яку викличе відмова від європейського шляху розвитку у продемократично налаштованій частині населення України, насамперед на Заході країни та в Києві, але навряд чи ці протести завжди будуть виключно мирними. Відтак під серйозну загрозу будуть поставлені громадянський мир та спокій, а врешті-решт – і територіальна цілісність держави.

На думку автора, ймовірність подібного сценарію розвитку подій в Україні є суттєвою. Єдина надія уникнення цього сценарію полягає в тому, що Янукович та Партія регіонів – ще далеко не вся Україна, а також що їхня популярність є тимчасовим результатом емоційно-завищених очікувань населення. Таким чином можна сподіватися на посилення громадянського руху на захист української демократії. А також на здоровий глузд демократично налаштованої частини Партії регіонів.

Демократія – це коли правляча партія залишає собі шанс програти вибори

Цього року Україна довела, що вона все ще є «емоційно дуже неврівноваженою» країною. Громадяни все ще надто легко видають кредит довіри, а політики, отримавши цей кредит, намагаються якнайшвидше використати його під самий ліміт і при цьому не надто переймаються питанням необхідності його повернення. Більше того: намагання Партії регіонів та її союзників маніпулювати виборами до місцевих органів влади вже на етапі ухвалення законодавства про вибори свідчить про їхнє бажання отриманий кредит довіри навіть перевикористати.

Якщо це відбудеться – це може дати поштовх розвиткові подій в Україні за дуже сумним сценарієм. Запобігти такому розвитку – в інтересах переважної більшості українських громадян. Для цього треба змусити президента Януковича та Партію регіонів відмовитися від спроб маніпуляції виборами і сконцентруватися на більш довгостроковій перспективі, яка залежить від успіху вже анонсованих ними економічних реформ. Для проведення цих реформ чинна влада має мобілізувати всі прогресивні сили, як всередині, так і поза межами владної коаліції. Якщо вона серйозно поставиться до цього завдання, питання маніпуляції виборами автоматично зникне з порядку денного.

середу, 26 травня 2010 р.

Хто насправді годує Україну

Чи дійсно металурги забезпечують найбільші валютні надходження в Україну? Україна на сьогодні має набагато більш перспективні галузі.

На минулому тижні президент Віктор Янукович нарешті представив свою програму економічних реформ. Той факт, що це було зроблено лише наприкінці його перших 100 днів перебування на посаді, підтверджує раніше зроблені припущення, що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, пан Янукович та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного реального плану, як це зробити. Однак безперечним позитивом є вже те, що за розробку такого плану вони взялися одразу після отримання влади в країні.

Хоча за рівнем деталізації цей документ все ж таки навряд чи можна назвати програмою, а скоріше концепцією, автор тим не менш оцінює цю концепцію здебільшого позитивно. Адже вона набагато краще, ніж подібні ініціативи усіх трьох попередників Януковича на посаді президента. В більшості розділів присутня твереза оцінка наявної ситуації, розписані коротко- та більш довготермінові заходи, включаючи назви відповідних законопроектів, а також (чого автор не пригадує в інших концепціях) присутні більш-менш чіткі індикатори успіху.

Концепція реформ президента Януковича є великим документом, аналіз якого не можна зробити в рамках однієї оповіді, тому для початку автор сконцентрується лише на одному аспекті – чи враховує нова українська влада сучасну динаміку реальної зайнятості населення? Після ознайомлення з документом, а також враховуючи власні враження від заяв урядових чиновників на економічні теми, автор зробив для себе висновок, що останні мають недостатнє уявлення не тільки про відповідні тренди в навколишньому світі, а й про те, що відбувається в них під носом в самій Україні.

Металурги – флагмани української економіки?

Розуміння економічних трендів звичайно приходить до українських можновладців дуже повільно. Це сьогодні вони вже як аксіому завчили, що українська економіка є надзвичайно експортно-залежною, бо більше половини валового внутрішнього продукту (ВВП) забезпечує експорт. А автор пам'ятає, як в 90-і роки, коли він працював в київському підрозділі західної консалтингової компанії, для багатьох українських чиновників це все ще було новиною. Те, що левову частку експортних валютних надходжень забезпечують доволі низькотехнологічні підприємства чорної металургії, вони також дуже довго не хотіли визнавати, принаймні публічно.

І на сьогодні, лише деякі з них готові відкрито визнати, що цифри щодо валютних надходжень від експорту напівфабрикатів зі сталі та чавуну кажуть лише частину правди. Приховуючи неприємні факти, які вказують на те, що сукупна додана вартість, яку генерує цей експорт є набагато нижчою, ніж відносно великі цифри в експортній статистиці. Адже від тих цифр треба відмінусувати витрати на імпорт необхідної для виробництва сировини (насамперед енергоносіїв), прямі та непрямі урядові субсидії (такі як занижені залізничні тарифи тощо), прихований прибуток (який найчастіше залишається на офшорних рахунках олігархічних власників підприємств), а також некомпенсовану шкоду природному середовищу, яку наносять застарілі виробництва.

З урахуванням усіх цих факторів, деякі дослідники припускають, що сукупна додана вартість, яку генерує українська металургійна галузь, в періоди не надто сприятливої зовнішньої кон'юнктури (наприклад такої як минулого року) є негативною. Тобто в такі періоди було б краще, якби українська металургія взагалі не працювала – адже вона в цей час не виробляє нічого, крім шкоди.

На жаль, більшість металургійних підприємств повністю зупинити не можна, бо вони працюють в режимі безперервного технологічного циклу. Зрозуміло також, що великі металургійні підприємства забезпечують хоч якоюсь роботою велику кількість людей, і зупинка будь-якого такого підприємства означає локальну гуманітарну катастрофу.

І тим не менш – невже за майже двадцять років незалежності в Україні не з'явилося жодних перспективних альтернатив чорній металургії? Автор впевнений, що такі альтернативи з'явилися, причому принаймні дві:

  • перша є на сьогодні більш суттєвою, хоча й не зовсім втішною – це заробітчанство за кордоном і матеріальна підтримка родичів та знайомих, що залишилися в Україні;
  • друга все ще перебуває на стадії становлення, але викликає більший оптимізм – це експорт послуг так званого ІТ-аутсорсингу (від анг. outsourcing).

У порівнянні з обсягами експорту робочої сили металургія відпочиває

Заробітчанство є нічим іншим, як експортом робочої сили. Дехто в Україні вважає це ганебним явищем. Але що ганебного в тому, що не знайшовши гідного застосування своїм здібностям в себе вдома, українці відправляються на пошуки за кордон? Єдине для кого це явище може вважатися ганебним – це для українських керманичів, які за весь час з моменту набуття країною незалежності ніколи насправді не прагнули створити своїм співгромадянам сприятливі справедливі умови для самореалізації.

Визнаючи, що заробітчанство має свої негативні аспекти, такі як певний розрив соціальних та родинних зв'язків, багато економістів схильні вважати заробітчанство явищем загалом позитивним. Через те, що в результаті заробітчани:

  • уникають злиднів та відповідної деградації для себе та членів своєї родини;
  • отримують можливість підтримати рівень професійної кваліфікації, або здобути нову;
  • забезпечують трансфер на батьківщину нових знань та навичок.

Багато економічних досліджень на цю тему також доходять висновку, що гроші, які заробітчани пересилають назад додому, витрачаються отримувачами більш ефективно, ніж гроші, які надходять до країни у вигляді закордонних інвестицій, не кажучи вже про гроші, отримані в рамках усіляких програм міждержавної та неурядової допомоги. Крім того, потоки грошей, які генерують заробітчани, є більш стабільними ніж більшість інших джерел грошових надходжень із-за кордону, таких як інвестиції чи експорт. Тобто у випадку рецесії та зменшення заробітку заробітчани продовжують підтримувати рідних на батьківщині, навіть відмовляючи в чомусь особисто собі. Для деяких країн, таких як Молдова, гроші заробітчан є найбільшим та найголовним джерелом доходів країни.

В українському випадку також йдеться про дуже значні суми. Через те, що гроші найчастіше просто передаються із рук в руки, оминаючи фінансову систему, точні цифри отримати надзвичайно важко, але Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку Організації об'єднаних націй (International Fund for Agricultural DevelopmentIFAD) наводить такі оціночні дані: у 2006р. українці отримали від родичів із-за кордону майже 8,5 млрд. доларів, що на той рік складало близько 8% ВВП.

На перший погляд це майже в два рази менше, ніж 15,5 млрд. доларів, які за даними Держкомстату того року було отримано від експорту чорних металів та виробів з них. Проте пряме порівняння є неакуратним. Адже доходи від експорту є сумою валового продажу, в той час як заробітчанські гроші є чистою доданою вартістю, тобто чистим прибутком. А чистий прибуток від експорту металургійної продукції в 2006р., за вичетом прямих та непрямих витрат, згаданих вище, точно і близько не дорівнював 8,5 млрд. доларів.

Дехто може пригадати, що доходи від експорту металургійної продукції після 2006р. знову суттєво зросли: до рекордних 26,5 млрд. доларів в 2008р., після чого вони дещо знизились торік в результаті кризи до 23 млрд. доларів. Але завдяки одночасному зростанню цін на енергоносії, суми отриманого при цьому чистого прибутку навряд чи зросли дуже суттєво. А відтак з великою долею ймовірності можна стверджувати, що вони продовжували залишатися набагато нижчими за ті суми, які надходили в Україну із-за кордону від заробітчан.

Тож напевне слід офіційно визнати, що найважливішою «галуззю» української економіки є експорт трудових ресурсів. Тоді чому ж українські можновладці, за винятком випадків побіжньої «соціальної риторики», так мало приділяють уваги економічним аспектам теми заробітчанства? Скоріше за все тому, що ця «галузь» з'явилася всупереч їхній діяльності, через їхню нездатність модернізувати країну. А також ще й тому, що вона є їм практично непідконтрольною.

ІТ-аутсорсинг – справжній лідер української економіки

Схожим чином майже непідконтрольною (а до того ж – ще й незрозумілою) для українських урядовців є галузь аутсорсингових послуг в сфері інформаційних технологій (ІТ-аутсорсинг). Найчастіше це послуги з розробки та підтримки програмного забезпечення, які закордонні (переважно Західні) компанії замовляють відповідним чином спеціалізованим українським фірмам, або навіть персонально програмістам, які працюють як вільнонаймані працівники та пропонують свої послуги через Інтернет.

Чому ця галузь є лідером української економіки в той час, коли мало хто з пересічних громадян взагалі про неї чув? На її користь говорять наступні аргументи:

  1. Доходи цієї галузі протягом 10 років починаючи з 2000 року мають темпи зростання в середньому близько 35% на рік, і навіть протягом останніх двох років, незважаючи на світову фінансово-економічну кризу, галузь пережила період стагнації, але не рецесії.
  2. За результатами 2008 року згідно даних регіональної галузевої асоціації Україна в цій галузі стала лідером в регіоні Центральної та Східної Європи (Росія, в якій ця галузь є ще дещо більш потужна, до цього регіону не відноситься).
  3. Ця галузь забезпечує професіоналам, які в ній працюють, гідну сучасну цікаву роботу та досить пристойний за українськими мірками заробіток – звичайно понад 10 тис. грн. на місяць.
  4. За даними вищезгаданої асоціації, послуги ІТ-аутсорсингу в Україні надають вже майже 1 тис. компаній, декілька з яких мають понад 1 тис. співробітників.
  5. Хоча доходи від експорту чорних металів поки що набагато більші за експортні надходження, які генерує ІТ-аутсорсинг (див. графік), проте в останньому випадку гроші заробляются у набагато більш прогресивний спосіб, практично без шкоди навколишньому середовищу.

На переконання автора, сфера ІТ-послуг, можливо наряду з сільським господарством, харчовою промисловістю та машинобудуванням, найбільше відповідає образу української «індустрії майбутнього». На сьогодні ця галузь є також найбільшим українським «вікном у світ», через яке до країни потрапляють сучасні світові знання та ноу-хау.

Зрозуміло, що розробку суперновітніх та найскладніших технологій Західні замовники звичайно залишають в себе вдома, але навіть нагода працювати з технологіями, які вже отримали досить широке розповсюдження на ринку, дозволяє почуватися набагато ближче до вістря прогресу, аніж робота з технологіями, які продовжують застосовуватися на переважній більшості українських металургійних підприємств.

Загальновизнаним світовим лідером у сфері ІТ-аутсорсингу є Індія. Там в цій сфері працюють сотні тисяч професіоналів, а експортні надходження вимірюються десятками мільярдів доларів. В результаті, наявність великої кількості висококваліфікованих ІТ-спеціалістів почало з часом приносити несподівану користь для інших галузей індійської економіки. Наприклад, запровадження сучасних інформаційних технологій дозволило підвищити якість медичних послуг, залишивши незмінною їхню вартість.

Відповідно можна сподіватися, що і українські програмісти з часом здійснюватимуть модернізуючий вплив на багато аспектів українського суспільного життя далеко поза межами власної галузі. Сьогодні ж вони здебільшого просто намагаються більш-менш пристойно заробляти, працюючи переважно за тіньовими схемами, аби не потрапити на очі уряду та незчисленним перевіряючим та контролюючим інстанціям.

Коли ж нарешті український уряд почне відігравати модернізуючу роль в економіці?

Викладене вище вчергове підтверджує, що більш-менш здорові і успішні сфери в економіці України виникають там, куди не дістає (волохата) рука українських урядових інституцій. Тобто саме вони на сьогодні є найбільшим гальмом для розвитку української економіки.

Багато з тих реформ, які анонсував минулого тижня Віктор Янукович, покликані покращити умови для ведення бізнесу та зменшити регулятивний тиск, і у разі грамотного запровадження, можуть суттєво змінити ситуацію на краще. Проте з іншого боку, ці реформи майже напевне розчарують велику кількість українських виборців, розбещених все більш популістськими обіцянками, які вони звикли чути на протязі останніх років. Тим більше, що агітуючи за себе на виборах, пан Янукович ніяких болючих реформ не обіцяв.

Тому в цьому сенсі президентові не позаздриш: якщо він наполягатиме на проведенні необхідних, але непопулярних реформ, він принаймні на певний час втратить популярність; якщо в останній момент проявить легкодухість – він також втратить популярність, тільки це відбуватиметься дещо повільніше, зате остаточно. Підсумовуючи, автор радить Віктору Федоровичу не сходити з урочисто проголошеного реформаторського шляху – так він має шанси заслужити повагу принаймні одного українського виборця, та ще й такого, який за Януковича ніколи не голосував.

неділю, 16 травня 2010 р.

Щеплення для української демократії

Якщо йому вдасться втамувати авторитарні замашки нової влади, українське громадянське суспільство остаточно міцно стане на ноги

9 травня відгули помпезні святкування 65-ї річниці Перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Для одних громадян України ці святкування стали поверненням до «нормального» стану справ як все було, і як і надалі повинно бути, для інших – відновленням «наруги окупантів» після короткого п'ятирічного періоду «відновлення української національної свідомості», для третіх – абсурдним фарсом...

Автор цього блога скоріше належить до останніх. Для нього факт помпезного святкування події, живих свідків якої залишилося набагато менше ніж половина населення, а також на тлі економічних та соціальних негараздів, що тривають вже декілька десятиріч (щонайменше починаючи з періоду «тотального дефіциту» в Радянському Союзі), є кричушим свідченням того, що суспільство продовжує жити впертим запереченням своїх поразок. І в результаті робить ці поразки чимдалі більш нищівними.

Минулого року автор вже присвятив одну з своїх оповідей цій темі. Цього року до минулорічної оповіді можна додати лише жаль через те, що ситуація з одужанням суспільства не покращується, а дедалі погіршується. Сьогоднішня Україна впевнено прямує до загострення соціального протистояння одразу на декількох фронтах:

  • географічно: по лінії Схід-ПівденьЗахід-Центр;
  • демографічно: по лінії пенсіонери – платники податків;
  • економічно: по лінії заможні – злиденні.

Зростанню конфліктного потенціалу можна було б зарадити через економічний поступ. Проте, на жаль, підстав сподіватися, що «нова» українська влада виявиться здатною модернізувати українську економіку майже не залишилося. При цьому її незграбні та контроверсійні дії поза економічною сферою призводять лише до подальшого загострення суспільних конфліктів. Таким чином перспектива на найближчі декілька років вимальовується не надто оптимістична.

«Медовий місяць» Януковича змарновано

Перші сто днів при владі – «медовий період» у кар'єрі будь-якого новообраного політика, коли він через свою відносну новітність має велику підтримку та отримує мінімум критики. Хоча в четвертого президента України ще залишається близько десяти днів до формального закінчення цього періоду, вже зараз можна констатувати, що він змарнував цей період так само, як і його попередник.

До найголовнішого та найскладнішого завдання – економічних реформ заради підвищення конкурентноспроможності України, від успіху яких залежатиме загальна оцінка всього його президенства, Віктор Янукович так і не приступив. Натомість він нещодавно оголосив, що початок реформ буде аж у 2011 році, а у червні цього року пообіцяв представити лише їхню концепцію. При цьому він де-факто визнав:

  1. Що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, він та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного довгострокового плану, як це зробити.
  2. Що «команда професіоналів» є настільки некомпетентною, що нездатна самостійно розробити програму реформ, навіть вже перебуваючи при владі. Адже саме таким чином слід трактувати заяву президента про залучення до розробки українських реформ «найкращих спеціалістів у світі з найбільш відомих консалтингових компаній». Єдине, що дещо втішає у цій заяві – що нарешті хтось все ж таки буде українські реформи розробляти.
  3. Що навіть нагальні реформи за його правління скоріше за все проведені не будуть. Коли з уст українського політика автор чує щось на кшталт: «початок реформ буде у наступному році» – йому на думку одразу приходить слово mañana, що в перекладі з іспанської означає завтра, але в своєму латиноамериканському значенні також має відтінок слова ніколи. Наступного року політичний капітал пана Януковича навряд чи зросте, тож якщо він страхається реформ, перебуваючи на піку своєї популярності, то напевне він ніколи не матиме для цього політичної волі.

Відсутність реформ компенсуватиметься згортанням «демократичного безладу»?

Нинішній – вже третій за рахунком прихід Віктора Януковича до влади. Попередні два характеризувалися перш за все «теплою ванною» надзвичайно сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури, насамперед на продукти українського експорту: метал, добрива та продукти рослинництва. Дійсно, до цього пану Януковичу надзвичайно везло: як тільки він приходив до влади – одразу починали стрімко зростати ціни не метал, а крім того падали світові кредитні ставки та зменшувалися премії за ризик, за рахунок чого суб'єкти української економіки отримували доступ до відносно дешевих кредитних ресурсів за кордоном.

Звичайно ж, виборцям при цьому розповідали, що своїми економічними успіхами Україна має завдячувати виключно керівним якостям «міцного господарника» Віктора Федоровича Януковича. Можливо доля правди в цьому і була, та все ж таки авторові дуже важко згадати якісь прогресивні реформи, проведені в часи попереднього правління пана Януковича, крім запровадження з 2004 року єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб у 15% (після того, як єдину ставку в 13% було запроваджено з 2001 року в Росії). Відтак існує ризик, що пан Янукович і не зовсім-то розуміє, що уявляє собою керування країною за не дуже сприятливих кон'юнктурних «погодних умов».

Навіть той факт, що Віктор Янукович прийшов до влади в дуже низькій точці економічного циклу не гарантує йому спокійного життя, адже фундаментальний потенціал української економіки – успадкована ще з радянських часів інфраструктура наразі свій ресурс більшою частиною вже вичерпала. Тож за рахунок чого він намагатиметься втриматися на посаді, якщо значних економічних успіхів досягнути не вдасться? Успадкована з радянських часів ментальність та російська дійсність наочно підказують: за рахунок впровадження в Україні російської моделі «керованої демократії».

Коли влада розуміє лише мову сили, громадянське суспільство має ставати сильним

Автор вже наводив свої аргументи, чому він вважає, що «керована демократія» в Україні неможлива. Тим не менш, спроба нинішньої української влади розвернути відповідним чином внутрішню політику, наразі виглядає майже майже неминучою. Тож краще, якщо до таких дій влади готуватися завчасно.

Популярність нової влади ґрунтується насамперед на втомі від постійних чвар між лідерами попередньої владної команди, а крім того – на очікуваннях обіцяного суттєвого покращення економічного становища країни. Ці очікування, як ми вже з'ясували, є безпідставними, а задоволення від демонстрованої єдності владної команди у виборців може і пройти, якщо ця єдність використовуватиметься членами цієї команди переважно для власного збагачення корупційним шляхом. Крім того, демонстрація єдності завжди дається легше в умовах зростання популярності політичних сил, що входять до владної коаліції. Коли ж ця популярність почне знижуватися, а станеться це неминуче і вже скоро, тоді приховувати внутрішні протиріччя ставатиме дедалі складніше.

Отже українським громадянським активістам, які засмутилися після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, а потім дещо розгубилися після низки його неочікувано рішучих і надзвичайно суперечливих кроків на зовнішньополітичному напрямку, краще забути про апатію. Зараз не час сумніватися у власних силах – тоді період перебування при владі Віктора Януковича стане звичайним щепленням для української демократії, тільки посиливши її.

З іншого боку – виходячи із сучасного стану політичного ландшафту, нинішню українську владу наразі і замінити-то нічим. Тож треба якмога ефективніше використати час, щоб підготувати їй якісно кращу заміну.