неділю, 20 листопада 2011 р.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.