неділю, 3 травня 2009 р.

Про деякі відмінності між Україною та Америкою

Не все, що добре для Америки, добре і для України. Тим не менш, в американців є чого навчитися.

На цьому тижні компанія Крайслер (Chrysler), третій за розміром виробник автомобілів в Сполучених Штатах, який позаминулого року виробив більш ніж 2 млн. авто та має десятки тисяч працівників, оголосила себе банкрутом. Банкрутство в США часто використовується як механізм реструктуризації компанії, запроваджуючи тимчасовий захист від кредиторів, аніж як механізм її ліквідації. Банкрутство з метою реструктуризації планується і в цьому випадку. Але тим не менш, така процедура все одно означає, що багато заводів компанії буде зачинено і тисячі людей звільнено, як в самій компанії, так і на суміжних підприємствах, таких як виробники комплектуючих та автоділери.

Хоча що ж тут може бути цікавого для пересічного українця? Насамперед те, що це банкрутство, а відтак і закриття заводів та звільнення робітників, благословив сам президент Барак Обама. І його в цьому підтримали як більшість засобів масової інформації, так і більшість пересічних американських громадян.

Чому американці не захищають національного виробника та робочі місця? Тому що Америка – країна дикого капіталізму? Зовсім ні. Барака Обаму більше підтримують бідніші громадяни та профсоюзи, ніж заможніші громадяни та промислові лобі. Просто більшість американців добре розуміє, що на порятунок робочих місць підуть їхні гроші, які вони сплачують у вигляді податків. А відтак вони дуже не хочуть, щоб ці гроші витрачалися в пусту. А саме так вони були б витрачені, якщо б пішли на підтримання виробництва автомобілів, які мало хто хоче купувати.

В Америці за все платить платник податків, а в Україні – «держава»

Начебто всім все зрозуміло: уряд фінансує свої витрати за рахунок податків та зборів. Інколи, ще за рахунок одноразових доходів на кшталт доходів від приватизації. Але в довгостроковій перспективі інших донорів, окрім платників податків та зборів – тобто офіційно працюючих громадян та компаній – уряд не має і мати не може.

От тільки якщо в Сполучених Штатах уряд це відкрито визнає, то в Україні цей факт часто-густо сором'язливо замовчується. В той час, як в Америці будь-які урядові витрати, гарантії та підтримку навіть на побутовому рівні оцінюють в термінах, скільки все це коштуватиме платникам податків, то в Україні здебільшого користуються термінами на кшталт «державні витрати», «державні гарантії», «державна підтримка».

«Державу» за бороду не схопиш

Ернст Рахаров вважає, що термін «держава» має використовуватись виключно в політичному сенсі, а його використання в сенсі економічному потрібно почати послідовно викорінювати. Починаючи з Конституції, в якій трапляються такі терміни як «державне фінансування» та «державні стипендії».

Використання терміну «держава» в економічному сенсі в демократичній країні, якою все ж таки є Україна, є хибним. Адже в економічному сенсі демократичну державу представляють конкретні люди – члени уряду, а також керівники інших урядових структур, таких як Національний банк, Казначейство, Антимонопольний комітет тощо – які були обрані демократичним шляхом, або є призначеними на посаду особою, обраною демократичним шляхом.

Тобто ці люди отримують від виборців мандат та повноваження на витрачання коштів, отриманих від громадян та компаній у вигляді податків та зборів. І вони мають нести повну відповідальність перед виборцями за ці витрати. Коли ж вони починають називати витрачання коштів платників податків «державними витратами», то це є нічим іншим, як лукавим намаганням позбутися відповідальності. Така поведінка межує з шахрайством.

Відповідальні уряди рідко потребують кредитів МВФ

Скрутне соціально-економічне становище, в яке потрапила Україна внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи, є насамперед наслідком безвідповідальності українських урядовців. Які роздаючи популістські обіцянки виборцям покращити їхнє життя за «державний рахунок», чи повернути втрачені радянські заощадження «державним коштом», замовчували той факт, що платити за все це в кінцевому рахунку доведеться все тим же виборцям.

В результаті з настанням кризи їм дуже важко почати пояснювати громадянам, що «державні гроші» скінчилися. І що тепер необхідно підвищувати податки, збори та пенсійний вік. З відповідями на складні запитання можна ще якийсь час потягнути, звинувачуючи Міжнародний валютний фонд у висуванні неприйнятних для України умов надання чергового траншу рятівної позики.

Але ж насправді громадяни України мають подякувати Фондові за ці умови! Адже це ті самі умови, які свідомі громадяни повинні були б самі висувати до українських урядів. Бо повертати усі урядові борги доведеться саме їм.

Щоб зрозуміти всю абсурдність ситуації уявіть собі, що вам дзвонить Прем'єр-міністр України (до речі якій ви, як і більшість українських громадян, не дуже довіряєте) і просить позичити грошей. А на резонне зустрічне запитання, чим пані Прем'єр гарантуватиме повернення позики ви отримуєте відповідь, що це не ваша справа...

Час відповідальних слів та справ

Радянський державний патерналізм все ще міцно вкорінений в уяві багатьох громадян України, особливо тих, хто належить до старших поколінь. За псевдодемократичного радянського режиму урядові витрати цілком можна було називати хоч «державними витратами», хоч «манною небесною». Адже пересічні громадяни не мали практично ніякого контролю за тими витратами. Хоча такий контроль мала Комуністична партія. І поки партійний контроль був хоч трохи ефективний – той патерналізм був хоч якось життєздатний.

Сьогодні, в демократичній Україні, іншої відповідальності, ніж перед виборцями, українські посадовці не мають і не можуть мати. Тому час почати називати речі своїми іменами. Замість «державні кошти» – гроші платників податків, замість «державна допомога» – урядова допомога. За прозорість надання та ефективність використання якої урядовці мають головою відповідати перед виборцями!

Немає коментарів: