неділю, 15 лютого 2009 р.

Чому гноми завжди багаті?

Чим більше люди контролюють владу тим краще вони живуть. Щоправда цей контроль вимагає від суспільства великого сумління.

Кажуть, що прообразом для казкових гномів – живуть в горах, низькорослі та своєрідні, носять червоні ковпаки, палять люльку та заможні – стали жителі Швейцарії. Вказані характеристики дійсно добре пасують до цієї гірської країни та її корінних жителів, які насправді є одним із найнизькоросліших народів Європи, дуже шанують фарби свого прапора (білий хрест на яскраво-червоному зазвичай квадратному полотнищі), намагаються триматись на дистанції від великого сусіди Євросоюзу, а деякі чоловіки дійсно палять люльку. Що ж стосується заможності, то тут є одна суттєва відмінність від типового казкового гнома, який шукає та накопичує свої скарби, працюючи в надрах гір. Адже Швейцарія практично не має значних покладів природних копалин. Але при цьому тим не менш є однією з найбагатших країн світу. Що ж робить Швейцарію такою заможною?

Гори стимулюють самоорганізацію

За багато років проживання в Швейцарії Ернст Рахаров переконався, що головним джерелом швейцарської заможності є ефективна система урядування. Історично мешканці гірських долин були певною мірою відокремлені від зовнішнього світу, але при цьому мали велику кількість завдань, які можна було виконати тільки колективно: наприклад збудувати міст, дорогу чи дамбу. Ці обставини стимулювали самодостатність та самоорганізацію на, як ми кажемо сьогодні, місцевому рівні. Але при цьому навколо території нинішньої Швейцарії весь час виникали великі імперії з потужними арміями, від яких потрібно було боронитися. Навіть використовуючи переваги добре їм знайомої гірської місцевості, маленькі дружини окремих долин не могли протистояти таким арміям. Тому очевидною була необхідність об'єднувати зусилля з сусідніми долинами, що спочатку призвело до утворення князівств-кантонів, а потім і до Швейцарської конфедерації.

Схожі мотиви приводили для об'єднання окремих громад у князівства, а надалі і в держави в усьому світі. Особливість швейцарського державоутворюючого процесу в тому, що він відбувався ґрунтуючись на договорах, які чітко обмежували мету об'єднання. На початку практично єдиною такою метою було військове співробітництво, тобто спільний захист спільних територій. Всі інші питання, що стосувались господарювання, освіти, медицини, культури та навіть релігії, і надалі вирішувались на рівні долинних громад, як правило шляхом голосування.

Таким чином в Швейцарії постала унікальна модель державної побудови «знизу-догори», на відміну від більшості існуючих сьогодні країн побудованих за принципом «згори-донизу». Згадана модель дозволяє маленькій країні з 8 млн. жителів мати 4 державних мови (німецька, французька, італійська та ретороманська), мирне співіснування двох дещо ворожих одна до одної релігій (католики та протестанти), а також поєднувати різні моделі господарювання: від традиційного сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості до високорозвиненої фармацевтичної
та годинникової промисловості, до інтернаціоналізованої сфери фінансових послуг.

Майже кожен українець чув про швейцарський сир, годинники та банки. Мабуть кожний український багатій має (здебільшого таємні) рахунки в Швейцарії, а більшість великих українських підприємств має в цій країні посередницькі структури для «оптимізації» оподаткування (гучним, але далеко не останнім прикладом є сумнозвісне РосУкрЕнерго). На всьому цьому Швейцарія дуже непогано заробляє. А основою цього всього, на переконання Ернста Рахарова, є ефективна та дуже стабільна система урядування в якій рішення приймаються якнайближче до об'єкта цих рішень та після ґрунтовного публічного обговорення.

Берн далеко, а нам видніше

Як приклад можна навести проект побудови нової дороги в селищі, де проживає Ернст Рахаров, для полегшення проїзду, а також для виведення автомобільного руху за межі історичного центра селища. Це досить дорогий проект вартістю близько 30 млн. швейцарських франків (близько 25 млн. американських доларів), але про нього напевне ніхто ніколи не чув не тільки у столиці конфедерації в Берні, а й у столиці відповідного кантону (швейцарський аналог українських областей) – всі питання, в тому числі і питання фінансування проекту вирішувалися на рівні селища місцевою громадою та адміністрацією.

Відповідаючи на первинну ініціативу місцевої громадськості, адміністрація селища спершу запропонувала громаді проголосувати питання стосовно проведення тендера серед архітектурних бюро на розробку різних пропозицій будівництва дороги. Після згоди громади були розроблені альтернативні проекти та знову ж таки запропоновані на розгляд останньої. Громада вибрала один з планів та виділила кошти, цього разу для розробки детального проектного плану та кошторису. Коли останні були готові, громада знову мала голосувати, аби їх затвердити. Це рішення голосувалося разом з питанням щодо залучення відповідних кредитів. Адже для фінансування такого великого, як для семитисячної громади, проекту наявних власних коштів громади не вистачало. Покриттям кредитів служать перш за все майбутні надходження від податків, які платять члени громади в місцевий бюджет.

Кожен крок цього процесу супроводжувався детальною інформацією: адміністрація селища розкладала в кожну поштову скриньку брошури спочатку з аргументацією, навіщо цей проект потрібний, потім – з ескізами альтернативних архітектурних рішень, потім – з детальним планом та кошторисом проекту. Наразі, після того, як проект розпочнеться навесні цього року, можна очікувати інформацію про перебіг його реалізації.

З прагматичної точки зору, вищеописана процедура має сенс і не є чимось дивовижним. Але тільки до тих пір, поки не згадаєш, що в Україні навіть для того, щоб залатати якусь дорогу десь в Бердичеві потрібні кошти та згода з Києва. При цьому доцільність такої м'яко кажучи складної та неефективної процедури не піддається сумніву більшістю громадян. Які, здається, з молоком матері засвоїли концепцію «централізованого державного управління та контролю».

Експорт порядку

В сучасному глобалізованому світі, в якому географічні обмеження зникають через розповсюдження загальнодоступних інформаційних мереж, в торгівлі між країнами не тільки експорт сировини, але й навіть експорт доволі складних товарів більше не виглядає як надто прибуткова справа. Натомість конкурентні переваги країн все більше проявляються у торгівлі послугами. Найголовнішою передумовою для успішної торгівлі послугами є ефективна внутрішня організація – тобто ефективна та стабільна система урядування.

Чим ближче владні інстанції розташовані до людей, яких вони «обслуговують», чим більше можливостей для контролю за діями влади існує для громадян, тим більш стабільною і ефективною є система урядування. Така система урядування потім стає основою для «магічного кола»: вона є передумовою для створення першокласної інфраструктури, вона приваблює найздібніших індивідуумів та найпродуктивніші компанії, іноді навіть із-за кордону, які в свою чергу роблять свій внесок у те, щоб система урядування адаптувалася до динамічного світу, але при цьому залишалася стабільною та ефективною.

Таким чином, можна казати, що швейцарці найбільше заробляють на своєрідному «експорті порядку»: крім власних громадян та компаній, якісними послугами їхніх громад можуть користуватися навіть іноземці та іноземні компанії, сплачуючи за це помірну платню у вигляді прибуткового податку. Якщо ж згадати, що рівень цього податку також встановлюється громадами самостійно і свідомо того, що вони в цьому конкурують одна з одною, то і з цього боку наявний постійний стимул перманентного підвищення ефективності.

Імпорт досвіду

Швейцарська система урядування на протязі багатьох десятиріч довела, що вона є однією з найкращих в світі. Доказом цього є не тільки стабільний економічний успіх країни, але й те, що багато міжнародних та наднаціональних організацій, серед яких найпершим прикладом є Європейський Союз, запозичили для себе частину швейцарського досвіду. Адже секрет швейцарського успіху, так би мовити, не є секретом! Будь-яка інша країна, яка захоче вчитися і проводити реформи, може запроваджувати в себе моделі урядування, подібні до швейцарської. Зрозуміло, що на справі все не так просто, бо швейцарська модель потребує активної та сумлінної участі більшості громадян в процесі прийняття громадських рішень. Тим не менш, реформи можна проводити і поступово, головне просто мати чітку мету, якої вони в кінці-кінців повинні досягти.

У той час, як українська система урядування чимдалі демонструє, що ніякою системою вона не є, а все більше нагадує безконтрольний хаос, і багато хто в Україні замислюється над кардинальною реформою, вибір моделі для наслідування є визначальним. Ернст Рахаров переконаний, що орієнтуватися треба на найкраще. Тим більше, що в нього є підспудне відчуття, що українці та швейцарці мають більше спільних рис, ніж тільки любов до червоного кольору в традиційному народному одязі.

Немає коментарів: