Показ дописів із міткою Досвід інших країн. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Досвід інших країн. Показати всі дописи

вівторок, 3 липня 2012 р.

Хто не змагається – той не перемагає. І не виживає.

У футболі для того, щоб вигравати, треба багато тренуватися і багато змагатися. Щоб мати успіх у житті, треба робити те саме.

Чесна змагальність поступово зникла навіть з тих сфер життя в Україні, в яких вона була присутня за радянських часів:

- зі шкіл та університетів, оцінки в яких все частіше не заробляються наполегливим навчанням, а банально «купляються», і в яких навіть уроки фізкультури опинилися вихолощеними, щоб уникнути «понадмірного фізичного навантаження»;

- зі спортивних змагань, суддівство на яких також дуже часто не є безстороннім.

Певну чесну змагальність принесли у сферу економіки буремні 90-ті, коли через ринкові реформи та приватизацію з’явилася конкуренція у багатьох сферах виробництва товарів та надання послуг, яка була відсутня у радянські часи. Але зараз і у цій сфері спостерігається регрес, коли цілі галузі економіки опиняються під монопольним контролем, іноді – кримінальних картелів.

Але парадокс полягає у тому, що змагальність у суспільстві повністю зникнути не може. Люди завжди змагатимуться один з одним за життєві блага та кращі можливості. Проте за відсутності чесної змагальності, вона стає нечесною. У такому змаганні здебільшого перемагає не сильніший, здібніший, працьовитіший, а підступніший.

На жаль, цей феномен, що називають «негативною селекцією», або «відсутністю соціальних ліфтів» глибоко вкоренився в Україні (а також на переважній частині пострадянського простору).

За таких умов низька якість української еліти – закономірна. А разом з цим закономірним є і низький рівень життя.

Негативна селекція веде до загибелі української держави

Загальна деградація українського суспільства очевидна: від погіршення стану здоров’я громадян до зниження якості освіти, від погіршення загального стану інфраструктури до падіння рівня якості інституцій. В результаті українці або менше працюють, бо не можуть знайти прийнятну роботу, відповідну своїй не дуже високій кваліфікації – і відповідно мало заробляють. Або вони працюють багато, але неефективно.

Наприклад, можна довго і важко працювати на власному городі і за рахунок цього натурального господарства так-сяк забезпечити свою родину овочами та фруктами, але така праця в сучасному світі може гарантувати вам лише виживання у глибокій бідності. Тому що за рахунок неспеціалізованого натурального господарства ви не заробите грошей, які необхідні, щоб купити продовольчі товари, ліки, послуги освіти для ваших дітей (адже більш-менш якісна освіта в Україні де-факто давно вже є платною). Найголовніше – ви не зможете інвестувати і розвивати власне господарство, а відтак воно в кращому випадку буде стагнувати, а в гіршому – деградувати за відсутності необхідних добрив та засобів захисту рослин.

Деградація відбулася у великій кількості галузей економіки України і наразі наша країна недалека від того, щоб стати найбіднішою країною Європи. Дехто вважатиме, що після того, як ти опустився на саме дно, від нього можна «відштовхнутися» і зробити ривок вгору. Проте на практиці таке «дно» здебільшого виявляється лише уявним – падати нижче, на жаль, завжди можливо. До тих пір, поки соціальні зв’язки, які поки що якось тримають суспільство докупи, остаточно не розірвуться. І не почнеться громадянська війна.

У автора є відчуття, що за існуючих тенденцій в Україні ця межа може бути вже недалеко. Тому щоб уникнути жахів війни українцям треба скоріше припинити деградацію.

Сфальсифіковані вибори – квиток на війну

Гарною, і можливо – останньою, нагодою припинити деградацію є парламентські вибори, які відбудуться в жовтні цього року. Активна підготовка до них почалася вже давно:

· Владна партія, перелякана втратою влади, шукає «креативні» шляхи маніпулювання всенародним волевиявленням на всіх етапах цього процесу, не гребуючи при цьому порушеннями Конституції, прикладом чого є відверто силове проштовхування законопроекту про мови, або фабрикація «потрібного» рішення Конституційного суду, який частково позбавив права голосу майже півмільйона закордонних українців;

· Опозиція дещо кволо, але об’єднується, підкилимно розподіляє виборчі округи і намагається сформулювати спільну програму дій;

· Громадянське суспільство шукає моделі порятунку країни, від організації національного круглого столу, до висунення своїх жостких умов для опозиції, до формулювання завдань-мінімум на майбутні вибори;

· Пересічні громадяни переважно зайняті виживанням, накопичуючи при цьому протестний потенціал, який вони поки що не можуть реалізувати, бо все ще чекають на якогось дивовижного лідера, який виведе їх на вулицю.

Узагальнюючим вектором усього цього на погляд автора є перспектива брутальної фальсифікації виборів. Очевидно, що «вертикаль влади», яку вибудував Янукович, чесно програвати вибори просто не вміє, адже побудована вона не на принципах чесного змагання, а якраз навпаки. Тому природними для неї є прямий та непрямий підкуп виборців та членів виборчих комісій, залякування опонентів і підтасовка результатів.

Хто не вірить – хай подивіться на результати цьогорічних президентських виборів у Росії. Цікаво, що для Путіна, на відміну від Партії Регіонів, фальсифікація навіть не була життєво необхідною – він і так міг чесно перемогти, причому в першому турі. Тим не менш, вибудувана Путіним «вертикаль влади» «домалювала» своєму господарю зайвий десяток відсотків. Бо інакше не вміє.

А на що виявиться здатною «вертикаль» Януковича, яка у випадку чесних виборів очевидно що програє, а програвати для неї – смерті подібно?

І яка доля чекає країну, в якій буде запроваджена де-факто однопартійна система, яка в кращому випадку забезпечить збереження статус-кво, а в найбільш реалістичному – прискорення деградації? В той час, коли більшість громадян і так вже сильно незадоволені станом речей в країні?

Очевидно, що найбільш ймовірним наслідком стане соціальний бунт. Який за умов посилення поліцейської держави дуже легко може перейти у форму громадянського конфлікту. Хто не вірить – хай згадає, як розвивалися події у Сирії протягом останнього року.

Автор переконаний, що українському суспільству слід готуватися протидіяти найцинічній фальсифікації виборів за всю (і так вже надмірно цинічну) історію незалежної України. Бо цього вимагає простий інстинкт самозбереження.

Пора відроджувати позитивну селекцію на основі чесної змагальності

На жаль, багато українців щодо жовтневих виборів поки що налаштовані скептично. Вони не бачать привабливих кандидатів і звісно ж очікують фальсифікацій. Вони не бачать зв'язку між виборами та власним добробутом, а також збереженням миру у власній оселі. А дарма.

Українці прагнуть від виборів результату. Напевне, щоб депутати парламенту були святими і за сумісництвом – нобелевськими лауреатами. А яким чином їх оберуть – чесно, або не дуже – то є не дуже суттєвим.

Натомість в усталених демократіях вважають, що процес важливіший за результат. Навіть не дуже здібний депутат, але обраний за чесною змагальною процедурою, буде вимушений працювати на благо суспільства. Особливо, якщо прискіпливий контроль його діяльності буде здійснюватися не тільки під час виборів, а й після них.

Тож на що українцям краще витратити позитивні емоції, накопичені під час великого футбольного свята? Ось декілька ідей:

- Тримати на контролі процес висунення кандидатів у народні депутати – рух ЧЕСНО вже потурбувався про відповідні критерії;

- Вимагати від усіх політичних сил проведення відкритих праймеріз – вони підвищують рівень змагальності, мобілізують прихильників, стимулюють суспільну дискусію;

- Іти працювати у виборчі комісії – у кожній комісії має бути хтось, хто не продасться;

- Іти у волонтери до опозиційних політичних сил – можливо вони того і не заслуговують, але краще демократизувати їх зсередини;

- Обов'язково проголосувати на виборах за якусь з опозиційних сил – провладні собі і так щось «намалюють».

Вибори – це процес, життя – це також процес. Від змагальності перших напряму залежить якість останнього.

PS: автор є великим симпатиком руху ЧЕСНО, хоча (поки що) і не є його активним учасником

субота, 24 березня 2012 р.

Не все добре в консульстві швейцарському

Автор вимушений скаржитися на умови прийому відвідувачів в Київському консульстві Швейцарської Конфедерації

Швейцарія розташована в самому серці Західної Європи. І хоча вона і не є членом Євросоюзу, у багатьох аспектах Швейцарія є кращим еталоном «європейськості», ніж ЄС.

Приблизно так автор вважав до недавнього часу. На жаль, нещодавно в нього з’явився неприємний привід сумніватися в справедливості цього висновку. Причиною послужили не надто приємні враження, якими ділилися його родичі та друзі після відвідин візового відділу посольства Швейцарії в Києві.

Мова не йде про саму (очевидно надто складну) процедуру видачі віз – зрозуміло, що тут діють правила Шенгенської угоди. Справа також не в тому, що в деяких з осіб, яких автор запрошував до Швейцарії у гості, виникли ускладнення в процесі отримання візи – про причини цих ускладнень автор звичайно отримував дуже докладну і вичерпну відповідь від працівника Візового відділу, яка знімала всі питання щодо упередженості.

Проблема в тому, як загалом організована робота Візового відділу і як це співвідноситься з тим, що в Україні звикли називати «європейськими стандартами».

Саме щодо цього автор був вимушений написати офіційної скарги до Департаменту зовнішніх справ Швейцарської Конфедерації – швейцарського аналогу українського Міністерства закордонних справ. Нижче – переклад цієї скарги українською.

«Шановні пані та панове!

Я громадянин України, що мешкає в Швейцарії вже понад 10 років. Протягом останніх декількох місяців я запрошував декількох родичів та друзів відвідати Швейцарію. Всі вони зверталися по відповідну візу до Візового відділу Швейцарського представництва в Києві. Після цього вони давали свої оцінки щодо процесу видачі віз, а також ділилися загальними враженнями, які в них залишилися після відвідин Швейцарського представництва в Києві. На жаль ці враження загалом не були позитивними.

Нижче перелічені пункти, які спричинили нарікання моїх родичів та друзів.

1. Відсутність плану розташування та опису, як дістатися до Швейцарського представництва

На сайті Швейцарського представництва відсутні як план його розташування, так і опис, як до нього дістатися.

Україна є великою країною. Але Швейцарське представництво існує лише в Києві. Багато відвідувачів, які мешкають поза межами Києва, не дуже добре орієнтуються в столиці. До цього слід ще додати, що розташування Швейцарського посольства (нова будівля) не є надто зручним, особливо якщо до нього добиратися міським транспортом. Чіткий план розташування, а також опис, як дістатися, насамперед міським транспортом, допоміг би відвідувачам зекономити час.

2. Дуже погані умови прийому для відвідувачів Візового відділу

· Візовий відділ як правило не дуже чітко дотримується графіку прийому, тому відвідувачі мають до однієї години чекати на вулиці, допоки їх нарешті запросять усередину. Це не сприяє формуванню першого позитивного враження, особливо за зимових температур порядку -20 градусів або під час дощу.

· Всередині іноді не вистачає місць для сидіння

· Туалет для відвідувачів геть відсутній (ті, хто відкрито про нього питає, здебільшого отримує нечемну відповідь шукати туалет в ресторані на відстані декілька сотень метрів)

Два останніх недоліки є особливо принижуючими для тих відвідувачів, які іноді протягом годин мають чекати, поки їхні візові анкети будуть розглянуті і всі питання розв’язані.

3. Непривітливий бундючний персонал

Український персонал Візового відділу як правило непривітний та дещо набундючений. Я дуже добре розумію, що гарний персонал в Україні знайти важко. Але невже немає ніяких курсів з підвищення кваліфікації, які могли б цьому дещо зарадити?

Швейцарський персонал як правило не розмовляє навіть російською, вже не кажучи про українську, і в результаті також виглядає доволі набундючено.

4. Повільні механізми комунікації

В разі, якщо Візовий відділ має робити запит у швейцарських установах всередині країни, відповідь треба чекати багато тижнів або навіть місяців. Одна з головних причин: вся комунікація відбувається на папері за допомогою кур’єрської пошти. В мене таке враження, що в 21 сторіччі продовжує використовуватись технологія комунікації з 19 сторіччя. Чи існує добре обґрунтування для такого консерватизму?

Наскільки мені відомо, існує вже багато країн, які перейшли на електронний документообіг у комунікації зі своїми закордонними представництвами, що приводить до значного її пришвидшення. Чому Швейцарія не наслідує такий досвід?

Підсумок

Мені чудово відомо, що всі або більшість описаних вище недоліків є дуже властивими і для українських владних установ. Але я абсолютно не погоджуюсь з тим, що Швейцарське представництво в Україні має орієнтуватися саме на такі стандарти. Я сподіваюся, що представництва багатих європейських країн радше будуть взірцем для українських інституцій, а не виправданням, щоб і надалі не покращувати погану якість обслуговування.

Загалом існують два аспекти, з якими українці звичайно асоціюють Швейцарію.

Перший аспект:

· надійні швейцарські банки;

· смачний швейцарський шоколад;

· точні швейцарські годинники;

· гострий швейцарський сир;

· швейцарська пряма демократія;

· а також інші позитивні символи.

Другий аспект:

· швейцарська фінансова інфраструктура, яка аж надто радо приходить на допомогу українським корумпованим чиновникам, для того, щоб добіла відмити їхні неправедним шляхом отримані гроші;

· швейцарські податкові оазиси, які надають можливість великим українським підприємствам, вивести поза межі української реальності ключові фінансові потоки, і таким чином не бути зацікавленими в лобіюванні ніяких покращень в Україні;

· швейцарська банківська таємниця, яка дозволяє партії влади в Україні, без перешкод завезти до України напередодні виборів величезну кількість грошей з метою «купівлі» необхідного результату, і таким чином і надалі законсервувати сьогоднішній невтішний стан речей.

Отже чи залишиться в свідомості пересічного українця Швейцарія країною, що робить багато чого доброго, або країною, яка лише допомагає ненависним злодіям у владі позбавляти його кращого майбутнього – багато у чому залежить і від Швейцарського представництва в Києві.

Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви перевірите наведені вище обставини і відповідно повідомите мене про результати.

Цей лист буде оприлюднений також і в Інтернеті. Як тільки я отримаю Вашу відповідь, я звісно і її оприлюдню, якщо звичайно Ви мене прямо не попросите, цього не робити.

З повагою,

Підпис»

Якщо хтось з читачів може надати додаткову інформацію, яка допоможе підтвердити, доповнити або спростувати інформацію, наведену у скарзі – пишіть будь-ласка у коментарях.

Нижче оригінальний текст німецькою мовою:

«Sehr geehrte Damen und Herren

Ich bin ein Bürger der Ukraine, wohnhaft in der Schweiz seit mehr als 10 Jahren. Letzte Monate habe ich einige Verwandte und Freunde in die Schweiz zu Besuch eingeladen gehabt. Sie alle haben dann entsprechend ein Visum an der Visaabteilung der Schweizer Vertretung in Kiew beantragt. Danach haben sie mir über ihre Erfahrungen über den Visumantragprozess und generell über ihren Eindruck von der Schweizer Vertretung in Kiew berichtet. Leider waren die Bereichte im allgemeinen nicht positiv.

Unten sind die wichtigsten Punke aufgelistet, die von meinen Verwandten und Freunden bemängelt wurden.

1. Fehlende Wegbeschreibung/Anfahrtsskizze

Es gibt weder eine Wegbeschreibung noch eine Anfahrtsskizze auf der Website der Schweizer Vertretung in Kiew.

Ukraine ist ein grosses Land. Die Schweizer Vertretung gibt es aber nur in Kiew. Viele Besucher, die ausserhalb von Kiew wohnen, kennen sich in der Hauptstand nicht aus. Dazu kommt noch die Tatsache, dass die Lage der Botschaft in Kiew (das neue Botschaftsgebäude) nicht gerade sehr verkehrsgünstig ist, speziell für ÖV. Eine klare Anfahrtsskizze und eine Wegbeschreibung, v.a. mit ÖV, würde den Besuchern einiges an Aufwand sparen.

2. Sehr schlechte Empfangsbedingungen für die Besucher der Visaabteilung

- Die Visaabteilung hält in der Regel die Termine nicht genau ein, d.h. die Besucher müssen bis zu einer Stunde draussen warten, bis sie endlich reingelassen werden. Speziell bei den winterlichen Temperaturen von -20 Grad oder bei Regen sorg dies für einen sehr schlechten ersten Eindruck.

- Drinnen fehlt es manchmal an Sitzmöglichkeiten.

- Es gibt keine Toilette für die Besucher (Besucher, die explizit danach fragen, bekommen meistens eine unhöfliche Empfehlung, eine Toilette in einem Restaurant einige Hundert Meter von der Botschaft entfernt zu suchen).

Die letzen zwei Mängel sind besonders erniedrigend für die Besucher, die manchmal stundenlang warten müssen, bis ihr Visumantrag in Empfang genommen wird und alle Rückfragen geklärt sind.

3. Unfreundliches arrogantes Personal

Das Ukrainische Personal der Visaabteilung ist in der Regel unfreundlich und leicht arrogant. Es ist mir bewusst, dass es nicht einfach ist, gutes Personal in der Ukraine zu rekrutieren. Gibt es aber keine Weiterbildungsmassnahmen, die dabei helfen könnten?

Das Schweizer Personal spricht in der Regel nicht mal Russisch, geschweige von Ukrainisch, und dies kommt ebenfalls ziemlich arrogant herüber.

4. Sehr langsame Kommunikationswege

Falls die Visaabteilung eine Rückfrage bei den Schweizer Behörden im Lande machen muss, dann kann es gut mehrere Wochen oder Monate dauern, bis eine Antwort zurückgekommen ist. Der angebliche Hauptgrund: die ganze Kommunikation erfolgt in der Papierform per Kurier. Für mich sieht es so aus, als ob man im 21. Jahrhundert immer noch bei der Kommunikationstechnologie vom 19. Jahrhundert geblieben ist. Gibt es gute Gründe für solchen Konservatismus?

Soviel ich weiss, gibt es schon mehrere Länder, die die Kommunikation mit ihren Auslandsvertretungen vorwiegend elektronisch führen, was die Bearbeitungszeiten erheblich verkürzt. Warum macht die Schweiz nicht mit?

Zusammenfassung

Es ist mir bewusst, dass alle oder die meisten der beschrieben Verhältnisse für die einheimischen ukrainischen behördlichen Institutionen Gang und Gebe sind. Womit ich allerdings gar nicht einverstanden bin, dass die Schweizer Vertretung sich gerade nach solchen Standards orientieren muss. Meine Hoffnung ist, dass die Vertretungen von reichen Europäischen Länder eher ein Vorbild für die Ukrainischen Institutionen sind, nicht eine Rechfertigung, den schlechten Service weiterhin nicht zu verbessern.

Generell bemerkt, es gibt zwei Ansichten, mit denen die Ukrainer üblicherweise die Schweiz assoziieren.

Die erste Ansicht:

· Sichere Schweizer Banken

· Vorzügliche Schweizer Schokolade

· Präzise Schweizer Uhren

· Rezenter Schweizer Käse

· Schweizer direkte Demokratie

· Und noch weitere positive Symbole

Die zweite Ansicht:

· Die Schweizer Finanzinfrastruktur, die all zu gern den Ukrainischen korrupten Beamten und Oligarchen entgegen kommt, damit sie ihre zu unrecht erworbene Gelder weisswaschen können

· Die Schweizer Steueroasen, die den ukrainischen Grosskonzernen die Möglichkeit bieten, Kernteile ihres Geschäfts aus der ukrainischen Realität auszuziehen, und somit die Verbesserungen in der Ukraine nicht lobbyieren zu müssen

· Das Schweizer Bankgeheimnis, dass der Machtpartei in der Ukraine dabei hilft, riesige Geldsummen vor den Wahlen ungehindert in die Ukraine zurück zu bringen, um das nötige Wahlresultat „zu kaufen“ und die heutige unerfreuliche Sachlage in der Ukraine weiterhin zu konservieren

Also, ob es dann im Wahrnehmen eines typischen Ukrainers die Schweiz ist, die viele guten Sachen hat und macht, oder die Schweiz, die nur den verhassten Schurken an der Macht hilft, ihm bessere Zukunft wegzuklauen, kommt sehr viel auch an die Schweizer Vertretung in Kiew darauf an.

Ich wäre Ihnen sehr dankbar, wenn Sie die oben beschriebenen Umstände überprüfen und mir entsprechend ein Feedback geben.

Diese Email wird auch im Internet publiziert. Sobald ich Ihre Antwort erhalte, werde ich auch sie publizieren, es sei denn, Sie teilen mir explizit mit, dass Sie dies nicht erwünschen.

Mit freundlichen Grüssen,

Unterschrift»

неділя, 18 березня 2012 р.

Новини спорту :)

Лижний марафон цього року Енґадіні вразив своєю швидкістю, але не обійшовся без падінь
По традиції двох минулих років автор знову прийняв участь в Енґадінському лижному марафоні. За цим посиланням є можливість подивитись враження з першого забігу позаминулого року, а ось тут – з минулого.
Цього разу все вже здавалося звичним, єдине, чому залишилося дивуватися – наскільки все залишилося без змін: та ж сама процедура видачі номерів, автобуси, що доправляли на старт, мішки для особистих речей та військові вантажівки для їх транспортування, ті ж напої на дистанції, та той же самий рисовий пиріг на фініші. Відтак вчергове переконався в справедливості ІТ-шної приказки, що цілком пасує і для інших сфер людської діяльності поза ІТ: never change a running systemніколи не міняй добре працюючу систему.
Самий швидкий марафонський забіг в житті
Погодні умови цього року склалися майже найкращим чином: з ранку перед стартом було не надто холодно, а перед обідом небо затягли високі хмари, не даючи температурі надто піднятися і розтопити сніг. Тому незважаючи навіть на зустрічний вітер, «старий» сніг та сильно втрамбована лижня зробили свою справу – забіг виявився одним із самих швидких за всю 44-річну його історію.
Дякуючи доброму минулорічному результату, цього року стартував вже з другою стартовою групою, так званою «Елітою С» (нім.: Elite C), замість третьої групи, як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш кращі можливості пробігти швидше, бо через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені.
Гостро відчути це довелося вже на перших кілометрах після старту: попри начебто невелику стартову групу – «усього» близько 1,5 тис. чоловік – просуватися вперед в групі виявилося дуже складно. А різкі рухи на місцями заледенілій лижні загрожували падінням – що і трапилося з автором аж три рази! :)
Нічого страшного при цьому не сталося – тільки знову втратив декілька метрів та секунд, які перед цим виборов. Але якісь міри все ж таки треба прийняти, тим більш що обидва минулі забіги обійшлися взагалі без падінь. Можливо наступного року краще буде приїхати на старт раніше, щоб мати можливість зайняти стартову позицію в перших рядах, а не в останніх, як цього року? Подивимось наступного року, чи справді буде бажання довше мерзнути перед стартом :)
І тим не менш, краща стартова група, тренування кожної суботи протягом всього зимового сезону, а також надшвидка лижня дали свій результат: автор пробіг дистанцію на 24 хвилини швидше ніж торік, за 2 годин 14 хвилин, просунувшись на 450 позицій вперед, до 1821 місця серед чоловіків.
Таким чином вдалося встановити свій особистий рекорд лижного забігу на марафонську дистанцію. От тільки сільську першість вибороти знову не вдалося – цього року знову лише другий, але розрив скорочується! :)
Українці на марафоні таки з‘явилися.
Мабуть у відповідь на бідкання автора минулого року з приводу відсутності на Енґадинському марафоні українців, цього року вони там з‘явилися. Точніше вона: Валентина Шевченко з Києва одразу посіла високе 11 місце серед жінок. От тільки чомусь організатори марафону вирішили, що Київ – то Росія і наводять результати Валентини серед російських учасників :(
Що ж, виходить, що нічого ідеального таки не існує – у кожного завжди є можливості для подальшого вдосконалення.
Оцінити атмосферу цьогорічного марафону можна подивившись слайд-шоу

неділя, 18 грудня 2011 р.

Occupy Vaduz?

Для виведення на світло тіньових мереж українського керівництва знадобляться засоби «асиметричної дії»

Минулого тижня Ураїнська правда оприлюднила чергове розслідування на тему тіньових статків чинного українського керівництва. На цей раз виявилося, що син прем’єр-міністра Миколи Азарова мешкає у Відні у будинку, якій належить підставній трастовій компанії з Ліхтенштейну. Причому ця компанія розташована за тією самою адресою, що і ще одна трастова компанія. Остання ж, згідно попередніх розслідувань, керує низкою інших підставних компаній, які в свою чергу володіють активами віце-прем’єра Андрія Клюєва, а також резиденцією Віктора Януковича «Межигір'я». Тобто майже в усіх розслідуваннях УП ультимативним керуючим тіньовими активами українського керівного клану є одна і та сама компанія з Ліхтенштейну під назвою P&A Corporate Services Trust.

Перебуваючи минулого тижня проїздом в князівстві Ліхтенштейн автор вирішив заїхати у Вадуц і зробити пару фотографій, щоб читачі мали нагоду подивитися, як виглядає «нервовий центр» тіньової мережі, що її сплело українське керівництво. Офіс P&A Corporate Services Trust знайшовся зовсім поряд із князівським замком.

За похмурої погоди та легкого снігопаду місцевість може справити дещо зловісне враження, але насправді це простий, переважно житловий квартал маленької столиці князівства. Скоромний офіс P&A Corporate Services Trust жодним чином не виказує того, що через цю компанію здійснює управління своїми тіньовими, можливо мільярдними, оборудками керівництво великої корумпованої країни, розташованої за 2 тисячі км на схід.

P&A Corporate Services Trust на тлі князівського замку

Вхід
P&A та сусідиВивіска

Поштова скринькаЗаґратований вхідПогляд зі ШтьоклервеґАдресний покажщик


Дуже креативний та діяльний професор

Компанію P&A Corporate Services Trust очолює такий собі подвійний доктор (в сфері права та комунікацій), громадянин Австрії Райнхард Прокш (DDr. Reinhard Proksch).

В Інтернеті пан Прокш (поки що) не дуже ховається:

· він має свій професійний сайт: http://www.proksch.com/

· має свою сторінку на фейсбуці: http://www.facebook.com/rjproksch

· а також має сторінку на LinkedIn: http://www.linkedin.com/in/proksch

Цікаво, що на останній є наступна рекомендація пана Прокша вочевидь від одного з колишніх колег:

«[...]Reinhard is extremely creative, with a very active mind and full of energy. He sees new angles (and solutions) to all kinds of problems and has the drive to implement his ideas. He is also very friendly and easy to workl with

«[...]Райнхард надзвичайно креативний, сповнений енегрії, має дуже живий розум. Він віднаходить нові погляди (і рішення) до будь-яких проблем і йому вистачає запалу реалізувати свої ідеї. Також він дуже приязний і з ним легко працювати!»

Українці прийшли на допомогу ліхтенштейнським ділкам після німецького «наїзду»?

Наскільки легальною є діяльність пана Прокша в інтересах його високопосадових українських клієнтів?

Автор намагатиметься дослідити це питання. Поки що йому відомо, що навіть непрозорі трасти «офшорного» Ліхтенштейна мають дотримуватись певних правил «респектабельної поведінки» – існують певні «чорні списки» осіб, яким вони не можуть пропонувати свої послуги.

Автор також пригадує великий скандал, який трапився декілька років тому, коли німецькі правоохоронці придбали у колишнього працівника однієї з ліхтенштейнських фінансових інституцій дані про численні випадки ухиляння від сплати податків, найяскравішим з яких був випадок голови правління Німецької пошти (Deutsche Post AG). Цей скандал на певний час суттєво погіршив відносини між Німеччиною та Ліхтенштейном. Наразі наслідком того скандалу є заключення угоди про обмін інформацією про можливі спроби ухиляння від сплати податків. До підписання також готується нова угода про уникнення подвійного оподаткування між двома країнами.

Але у випадку з Україною зрозуміло, що найвище керівництво держави ніколи саме не порушить питання про перегляд діючих угод, від яких ці люди особисто отримують великий зиск. Цей висновок підтверджує і відсутність прогресу у перегляді діючої неадекватної угоди про уникнення подвійного оподаткування, яку Україна має з Кіпром.

Якщо фінансова столиця України знаходиться у Вадуці, то може є сенс «окупувати Вадуц»?

Різного роду офшорні зони є ключовою ланкою побудови і консервації створенного в Україні невтішного статусу-кво:

1. отримані непрозорим (або корупційним) шляхом гроші виводяться в офшор;

2. ці гроші «відмиваються»;

3. частина цих грошей повертається в Україну під час виборів і використуються для «купівлі» потрібних результатів: як напряму у недалекоглядних несвідомих виборців, так і з допомогою найнятих маніпуляторів та фальсифікаторів.

Тому очевидно, що щоб змінити ситуацію активним громадянам доведеться в неї втрутитися. Зрозуміло, що оголошувати війну Ліхтенштейну та фізично окуповувати Вадуц ніхто не збирається. Набагато ефективніше за допомогою могутніх ресурсів Інтернету створити таку публічну атмосферу, коли і Ліхтенштейн, і увесь світ змушені будуть по іншому подивитися на діяльність пана Прокша та його українських клієнтів.

неділя, 11 грудня 2011 р.

Треснувшее ЕдРо

Уроки выборов в России: политика стает более конкурентной, но до настоящей демократии еще очень далеко

На протяжении последних нескольких лет отвык интересоваться новостями из России. Потому что развилось стойкое чувство, что основные тамошние события сводятся к очередному показательному трюку телегеничного Владимира Владимировича. Неким исключением, только подтверждающим правило, стала пронзительная статья президента Медведева двухгодичной давности «Россия, вперед!», которая на поверку вышла лишь пустым сотрясанием Интернета.

Но накануне думских выборов, что прошли в прошлое воскресенье, происходящее в России стало снова привлекать внимание. Просто как человек, проводящий много времени в Интернете, не мог не почувствовать какой-то жар, источаемый российским его сегментом. Возможно еще и из-за контраста с сегментом украинским, который все еще пребывает в холодном оцепенении, парализованный неразрешимым вопросом: «Янукович – подонок, но какой не подонок может взять на себя ответственность за такую страну?!».

Поэтому решил одним глазом посмотреть, как таки пройдут на первый взгляд совсем малозначимые парламентские выборы в стране «суверенной демократии».

День выборов начинается залпами DDoS-овских атак

Вечером 3-го декабря заглянул на сайт Эха Москвы – как там начались выборы в самой обширной стране мира? – Во Владивостоке все спокойно. Да какие в стране Путина могут быть сюрпризы! С этой мыслью и заснул.

И все же наутро на всякий случай решил обновить сайт Эха – как там голосуют в Белокаменной? Oops, а сайт Эха не отвечает. Спросил Гугл – а оттуда: сайт Эха, а также ряд других (по случайному совпадению – критичных к руководству России) сайтов подверглись массированной атаке хакеров. Wow, скучные выборы так не начинаются!

После этого начал следить за ситуацией более пристально. Описывать подробно нет смысла, далее в сжатой форме основные уроки.

Twitter и блоги – твой главный помощник!

Когда автор в 2004-м работал наблюдателем на участке во время президентских выборов в Украине, то получил инструкцию, сообщить результаты подсчета голосов, как только они станут известны, в штаб по одному из нескольких номеров телефонов. Нужно ли говорить, что дозвониться по этим номерам было очень трудно?

Наблюдатели же в России в 2011-м просто публиковали Twitter-е в результаты со своих участков – таким образом результаты мгновенно становились известными всем желающим.

Подробные же отчеты о дне, проведенном на участке, подсчете и нарушениях, появившиеся вскоре после выборов на блогах, являются бессмертными документами, очень полезными для будущих избирательных кампаний. Некоторые из этих, без преувеличения – душераздирающих, историй, как например вот эта, за прошедшую неделю уже успели стать легендарными.

Ну а что касается организации последующих акций протестов через Facebook, то тут пример показали еще участники арабских революций в начале года.

К сожалению, на этом позитивная часть подмеченного автором опыта заканчивается. Далее идет опыт негативный и большей частью он касается недоскональности российского закона о выборах. Даже по сравнению с недавно принятым украинским. Эта недоскональность привела к тому, что фальсифицировать выборы в относительно богатой России оказалось удивительно дешево.

Фальшивые голоса по 0,5$ за штуку

Благодаря тому, что избирательные урны в России по-прежнему не прозрачные, возможностей для вброса фальшивых бюллетеней намного больше. Причем этот вброс мог быть банально произведен еще до начала голосования и у наблюдателей далеко не всегда была возможность его предотвратить.

Другой технологией массового вброса фальшивых бюллетеней были «бригады голосовальщиков», члены которых, согласно репортажам из Интернета, нанимались для вброса порядка 70-ти фальшивых бюллетеней каждый: по 10 на семи различных участках. При этом такому «голосовальщику» обычно выдавалось всего лишь одно открепительное удостоверение, которое у него во время голосования почему-то никто не отбирал. И за эту «работу» каждый «голосовальщик» получал всего лишь 1000 рублей, т.е. такая фальсификация обходилась в менее чем 0,5$ за один голос (Андрей Клюев стонет от зависти)!

Ну и, похоже, главной технологией фальсификаций стал «правильный» подсчет в территориальных избирательных комиссиях. Как получилось, что оппозиция не имеет практически никакого гарантированного законом контроля над этим этапом подсчета голосов?

Очень молодые и зеленые ростки демократии

Когда наблюдаешь за возмущенной реакцией молодого российского гражданского общества на факты топорной фальсификации народного волеизъявления, в первую очередь бросается в глаза наивность большинства его представителей. Люди, решившие выступить наблюдателем за ходом избирательного процесса, в первый раз в своей жизни увидели и оказались шокированы уровнем цинизма, которым сопровождается борьба за власть в их стране.

Но есть надежда, что скоро эти люди поймут, что такой циничной их страна стала с их же молчаливого согласия, когда они пассивно отдали страну на тотальный откуп «доброму царю». А также поймут то, что настоящая, а не «суверенная» демократия – это трудоемкий процесс, который никогда не заканчивается.

Хотя до этого, скорее всего, еще далеко. А пока реакция большинства россиян, которым, похоже, просто приелся навязчивый телевизионный образ их премьер-министра, скорее напоминает каприз ребенка, которому надоела ранее любимая игрушка.

Тем не менее, уже то, что российская политика по итогам этих выборов и послевыборных протестов станет более конкурентной, вселяет осторожный оптимизм. Есть надежда, что под воздействием факторов политической конкуренции в России будет дальше развиваться гражданское общество, а значит, начнут появляться демократические институции, наличие которых абсолютно необходимо для гарантирования долгосрочной стабильности страны.

Неожиданный подарок для Украины

Для Украины пробуждение гражданского общества в России случились как нельзя более кстати.

Не только украинские гражданские активисты получат дополнительный моральный импульс в своей деятельности, но и «встречный ветер» из России в виде пропаганды перекособоченных советских ценностей, а также культа «сильной руки» по российскому телевидению, скорее всего ослабнет. Или, по крайней мере, утратит свое прежнее влияние.

Белые ленточки на участниках акций протеста в России во многом реабилитируют украинскую «Оранжевую революцию». А падение доверия к Путину делигитимизирует его (параноидальные) обвинения в адрес «западных спецслужб» в создании нестабильности на постсоветском пространстве путем организации «цветных революций».

После того как на улицу вышла Москва, Киеву протестов уже не избежать

Неожиданное появление трещин в системе власти, которую Янукович и его окружение по своей близорукости выбрали для себя в качестве модели, делает необходимость смены курса для Януковича еще более острой, чем для Путина.

Вот только серьезно рассчитывать на то, что у Януковича, а уж тем более – у построенной им безмозглой «вертикали власти», проснется инстинкт самосохранения, не приходится.

Наиболее вероятным сценарием пока выдается такой, когда «вертикаль» будет все чаще давать поводы для сомнений в своей адекватности. «Выездное судебное заседание» в камере Юлии Тимошенко на этой неделе – один из таких поводов.

При всем этом суть проблемы, стоящей сегодня и перед Украиной и перед Россией, но перед Украиной – куда острее, скорее всего не в этом. Неадекватность «вертикали» для большинства думающих граждан и так очевидна уже сегодня. Но на этом фоне лишь немногие могут внятно ответить, на каких других, более адекватных требованиям времени принципах, можно построить государственную модель, которая сможет успешно заменить постылую «вертикаль»?

На то, чтобы сформулировать эти принципы у российских гражданских активистов, как ни крути, скорее всего, есть еще целых 6 лет. Чего не скажешь об активистах украинских, которым, вполне возможно, придется заполнять вакуум власти в Украине уже в конце следующего года. Во всяком случае, при сохранении всех нынешних трендов, режим Виктора Януковича сильно рискует не дожить даже до начала 2013 года.

неділя, 7 серпня 2011 р.

Розшукуються: невдоволені


Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.

неділя, 22 травня 2011 р.

Погралися, і досить

Янукович має зробити так, що Луценка звільнили на поруки. Негайно.

Мохаммед Буазізі (Tarek al-Tayyib Muhammad Bouazizi) жодним чином не був пов'язаний з політикою. Цей 26-річний тунісець, не знайшовши в своїй країні кращих можливостей для самореалізації, заробляв собі на життя продаючи овочі з лотка на перехресті доріг. Коли поліція 17 грудня минулого року вчергове конфіскувала його лоток і ваги, і після того, як представники місцевої влади проігнорували його скарги, він облив себе бензином і запалив сірника... Він не міг знати, що від того сірника в буквальному сенсі здійметься полум'я арабських революцій, що охопить практично всю Північну Африку та Близький Схід.

Від отриманих опіків Мохаммед Буазізі помер 4 січня цього року. Проте його страждання викликали таку бурю протестів, що вже 14 січня корумпований президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі, який до цього 23 роки «стабільно» керував країною, буз змушений рятуватися втечею, його розкішний палац було розграбовано, а його феррарі возили вулицями столиці Тунісу в ковші екскаватора.

Революційні протести перекинулися на інші арабські країни, під час яких араби довели, що в епоху Google, Facebook, Skype та iPhone вони більше не згодні терпіти корупцію та кумівство у владі і що мусульманська релігія жодним чином не стає їм на заваді у прагненні до демократії.

Янукович прагне якнайшвидше повторити всі помилки бен Алі та Мубарака?

На противагу Мохаммеду Буазізі Юрія Луценка важко назвати зовсім безневинною жертвою нелюдського режиму – пан Луценко вчинив низку неоднозначних вчинків і за деякі з них він напевне має відповідати перед судом. Проте це ніяк не виправдовує режим, застосований проти Юрія Луценка – режим, що у своїй антилюдяності швидко деградує до стандартів сталінських часів.

Наразі вже очевидно, що Віктор Янукович віддав своєму оточенню усний наказ, щось на кшталт: «пообламайте Луценко роги». Схоже, що давши волю емоціям пан президент не зрозумів наслідків: що зловживання впливом на правоохоронні та судові органи з метою особистої помсти дуже швидко призведе або до встановлення тиранії, або до повстання проти неї.

Якби пан Янукович дійсно хотів зменшити корупцію в Україні, він би:

  1. почав з себе – натомість пан Янукович розбещено розбудовує Межигір'я;
  2. зробив одноразову амністію тіньових капіталів – натомість така амністія є перманентною, але стосується вона лише родини та близького оточення президента;
  3. запровадив посилене антикорупційне законодавство – натомість пан Янукович скасував вже існуюче.

Відтак коли один великий корупціонер віддає наказ іншому корупціонеру «розібратися» з третім маленьким, але «дуже горластим» корупціонером, то «з наведенням порядку» і «встановленням справедливості та рівної відповідальності всіх перед законом» це не має нічого спільного, а є спробою встановлення особистої тиранії.

От тільки на який час при владі після цього пан Янукович може розраховувати? За рівня підтримки лишень трохи більше 10% і за відсутності грошей в бюджеті щоб «дати хабара» населенню, як це практикують в Росії або Саудівській Аравії за рахунок нафтодолларів?

Найбільш ймовірним у таких умовах виглядає сценарій повторення кар'єри президента бен Алі, але в «експрес-варіанті»: рік за десять.

Якщо ми зараз не захистимо права Луценка, нікому буде захистити наші права

Насильницька революція – напевне остання річ, якої наразі потребує Україна. Тому найкращим виходом з ситуації було б певне задкування режиму, який має дозволити Юрію Луценку вийти на волю і перебувати на підписці про невиїзд аж до моменту винесення щодо нього судового вироку. В той же самий час пан Янукович має почати форсовано втілювати антикорупційні заходи, перелічені вище.

В протилежному випадку, обвинувачувальний вирок щодо Юрія Луценка означатимете, що рано чи пізно на лаві підсудних (вчергове) опиниться і сам Віктор Янукович.

Для громадян України справа Юрія Луценка вже перестала бути «звичайними політичними розбірками наверху» і натомість перетворилася на один з вирішальних моментів розвитку країни: толерантність до свавілля щодо Юрія Луценка означатиме відмову від захисту своїх власних прав, а відтак – і від перспективи кращого життя в осяжному майбутньому.

середа, 11 травня 2011 р.

Дестабільність Януковича

В Україні поступово, але впевнено складається революційна ситуація. На заміну майже померлому «совку» суспільство має побудувати дієздатні інституції.

Справжня стабільність – це коли майже ніхто не проти

В Швейцарії чотири великих політичних партії:

  • Швейцарська народна партія (крайньо-праві)
  • Християнські демократи (праві центристи)
  • Ліберальні демократи (ліберали)
  • Соціалісти (ліві)

Останніми десятиріччями саме ці чотири партії і формують уряд – Федеральну Раду, що складається з 7 міністрів та одного секретаря. Формують всі вчотирьох, тобто кожна партія отримує 2 крісла. В результаті в Швейцарії звичайно немає парламентської опозиції.

«Упс!», - скаже читач, - «а яка ж без опозиції демократія?». З демократією в Швейцарії все дуже непогано: в індексі рівня демократії, що складається Economist Intelligence Unit, в 2010 році Швейцарія посідала 8 місце зі 167 (Україна в цьому індексі була 67-ою). Демократичний контроль в Швейцарії забезпечується не парламентською опозицією, а суспільством в цілому. Справа в тому, що найбільш важливі питання, як на місцях, так і на федеральному рівні, в Швейцарії завжди виносяться на відкрите народне обговорення, а рішення за ними приймаються за результатом референдуму.

Традиція обговорювати суспільно-значущі питання та приймати взаємоприйнятні рішення виникла напевне тоді, коли селяни, які жили кожен посеред свого окремого гірського пасовиська зрозуміли, що для виконання якогось складного завдання: прочищення гірського потіку, побудови моста або тунелю, укріплення схилу тощо – необхідно залучати багатьох сусідів, а відтак треба створити інститути взаємодії.

Такими інститутами стали регулярні зібрання, обрання представників, публічне обговорення та прийняття рішень з важливих для загалу питань. Хтось міг бути проти того чи іншого рішення, але він не міг постійно бути проти громади, без допомоги якої він іноді не міг обійтися. Тож рано чи пізно всі розуміли, що у спірних питаннях краще шукати компроміс.

На цьому принципі пошуку компромісу та консенсусу були побудовані всі керівні інститути країни. Але коли досягти компромісу все ж таки не вдається – в якості арбітра залучається народ: питання виноситься на всенародний референдум, рішення якого є остаточним. Визнати одностатеві шлюби? приєднатися до Шенгенської зони? заборонити будувати мінарети? нарешті вступити до Організації Об'єднаних Націй (ООН)? – всі ці питання вирішувалися всенародно після виснажливого обговорення та довгих (і почасти конроверсійних) агітаційних кампаній.

У підсумку цей здавалося б повільний та неефективний, але максимально відкритий і загальноохоплюючий процес забезпечує Швейцарії її славнозвісну заможну стабільність. Сучасним свідченням цього є міць швейцарського франка, який у період глобальної економічної невизначеності б'є один рекорд зростання за іншим.

Сьогоднішня українська «стабільність» – це коли нікого не питають

Перемігши на виборах за підтримки меншості населення, Віктор Янукович отримав лише обмежену суспільну легітимність. Проте замість того, щоб спробувати її підвищити за рахунок залучення до команди представників з рядів колишніх опонентів та аполітичних професіоналів, пан Янукович вирішив компенсувати недостачу тотальною концентрацією своїх повноважень. Причому зробив він це шляхом руйнування і без того не надто стабільних політичних інституцій, насамперед – Конституції, а також останніх ознак незалежності судової системи.

«Керованість» та «стабільність» в країні були відновлені не шляхом створення більш ефективних правил гри та переконання суспільства грати за ними, а шляхом монополізації контролю, як в політичній, так і в економічний сфері. Цілком прогнозовано, така політика дала короткостроковий позитивний ефект. Але на жаль лише короткостроковий. Так дійсно, взимку, якщо в будинку виходить з ладу опалення, можна врятуватися від замерзання, підпаливши будинок – деякий час буде дійсно тепло. Проте коли будинок остаточно догорить стане ще холодніше...

Монопольний контроль за визначенням базується на обмеженні можливостей інших, які не входять до вузького кола довірених осіб, а також на обмеженні доступу суспільства до інформації. Відсутність прозорості та конкуренції в економіці поступово призводить до зниження якості та зростання цін, що наразі і спостерігається в різних галузях економіки Україні, а в політиці – до зростання корупції, що також доволі очевидно. В результаті ці негативні наслідки вже нівелювали позитивний ефект від «відновлення керованості». Однак спаливши заради ілюзорної «керованості» інституційний будинок, Україна залишила собі ще менше передумов для майбутнього стабільного розвитку.

Після того, як більшість громадян вже не вірить в ілюзорну «стабільність», пан Янукович рішуче перейшов до наступного етапу боротьби проти втрати суспільної легітимності – почав переконувати громаду у власній незамінності.

«Трудотерапія» для Януковича з використанням «червоних ганчірок»

Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
О.С.Пушкін. «Евгений Онегин»

Коли на підприємстві проводять модернізацію виробництва, може виявитись, що деякі функції більше не потрібні. Тож робітники, які до цього часу виконували ці функції, мають робити невтішний вибір: або набувати іншої кваліфікації, або шукати іншого працедавця, якому їхня стара кваліфікація все ще потрібна. Іноді задля збереження непотрібних робочих місць можна вдатися до третього засобу: організувати на підприємстві загальний страйк, або акцію протесту, або акт саботажу. Тобто зробити власні проблеми проблемами більш широкого кола людей.

Схожим чином поводяться некомпетентні політики коли вже неможливо далі приховувати власну некомпетентність. Причому в якості засобу вони часто вдаються саме до саботажу.

Саме так з точки зору автора можна охарактеризувати «червонопрапорну» ініціативу більшості Януковича у Верховній Раді. Приймаючи до уваги надзвичайний цинізм, що його на справі демонструє пан Янукович та більшість членів його «команди», а також те, скільки разів протягом свого життя вони вдавалися до зміни кольорів, авторові дуже важко повірити, що раптове завзяття із вшануванням червоного Прапора Перемоги є щирим. Насправді весь галас навколо цього прапору виглядає популістським саботажем реформ, наміри щодо проведення яких нове керівництво країни помпезно презентувало суспільству ще рік тому, і які воно за цей час так і не спромоглося по-справжньому розпочати.

Таким чином «червонопрапорний» саботаж одночасно досягає двох цілей:

  1. Переключає увагу суспільства зі справді нагальних проблем на штучну, але дуже емоційну тему.
  2. Робить незамінною роль президента як «арбітра нації».

У цій ситуації дуже шкода справжніх ветеранів Другої Світової. Ці літні люди точно не заслужили, щоб вкотре бути використаними в якості розмінної монети у брудній політичній грі. Шкода також і інших громадян України, хто щиро шанує Прапор Перемоги – фальшива цинічна гра керівництва країни спроможна їхні щирі почуття лише образити. Шкода і тих, у кого є підстави вважати Прапор Перемоги символом брутальної сталінської окупації – на бичаче роздратування саме цієї категорії громадян найбільше розраховувало керівництво країни, як на гріх провокуючи їх саме тим, у чому вони вбачають лише «червону ганчірку».

Очевидно, що однією з основних цілей створеного «керованого конфлікту» є намагання забезпечити стабільною роботою одну єдину людину – нинішнього президента України, який отримує додаткову нагоду продемонструвати видимість «бурхливої діяльності» з «розрулення» конфлікту. Але чи не зависокою є ціна, яку платить українське суспільство за індивідуальну «трудотерапію» для Януковича?

20 років тому «совок» не помер. Та наразі він точно вже при смерті.

Багато людей вважають дату розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року датою радикального водорозділу. Датою, коли зникла велика країна і закінчилася холодна війна, коли закінчилися несправжній радянський соціалізм і дефіцитна планова економіка, коли розпочався дикий капіталізм, коли багато людей остаточно розпрощалися з ілюзією, що вони жили в найкращій на планеті країні. Все, що відбувалося після цієї дати більшість громадян України схильні вважати наслідками (як позитивними, так і негативними) здобутої незалежності.

Автор також тривалий час притримувався подібної думки. І лише порівняно нещодавно він зрозумів, що насправді наприкінці 1991 року мало що змінилося. Тобто якби Радянський Союз не розвалився б, то буденне життя людей як в Україні, так і в переважній більшості інших республік колишнього СРСР виглядало б приблизно так само, як воно виглядає сьогодні. Так само стрімко зменшувалося б населення – адже сьогоднішні невтішні демографічні тенденції закладалися протягом всього радянського періоду. Так само занепадала б житлова та інша інфраструктура – бо вона почала занепадати ще в радянські роки. Таким самим безвідповідальним, некомпетентним та корумпованим було б керівництво країни – бо і до сьогодні це здебільшого ті ж самі люди! Так само в суспільстві панували б зневіра та апатія – бо все вище перелічене не сприяє оптимізму та впевненості у майбутньому.

Можливо лише завдяки певній конкуренції між колишніми республіками більшість з них сьогодні перебуває навіть у трохи ліпшій формі і забезпечує своїм громадянам у середньому дещо вищій рівень життя, ніж той, який був би можливий у випадку збереження Союзу. Але висновок у тому, що по-справжньому кращим життя людей могло б бути тільки якби вони перестали пасивно спостерігати за невпинною та неминучою деградацією «совка», а натомість почали активно створювати життєздатну йому альтернативу. Втім невдовзі «совок» все ж таки помре і остаточно покине своїх «дітей» напризволяще, тож потреба починати діяти стане простою життєвою необхідністю.

Wanted: builders of institutions (розшукуються будівники інституцій)

Через рік після сходження у керівництво українською державою президент Янукович та його команда справжніх суттєвих реформ розпочали дуже мало. Очевидно, що єдина система, яку вони наразі справді спроможні створити – це старомодна клептократія на кшталт тих, що зараз агонізують від протестів в арабському світі. Для того, щоб запобігти розвитку арабського сценарію в Україні, майбутні будівники українських інституцій мають невідкладно братися до роботи:

  • створювати свої команди;
  • складати проекти майбутніх інституцій;
  • брати у власні руки організацію власного життя, життя свого під'їзду, будинку, вулиці і т.д.

Чекати падіння «совкового» режиму Януковича не треба – він і так вже на ладан дише...


PS: ввечері 9 травня автор подивився випуск новин російського телеканалу «Вести»: 8 хвилин про помпезний парад у Москві, 6 хвилин – про бійки і «фашистів» у Львові. Замовлення Кремля виконано?

PPS: президент Янукович «не спромігся» підписати законопроект щодо Прапора Перемоги: ніякі колосальні «совкові» повноваження, які привласнив собі пан Янукович, не допомогли йому виконати функцію справжнього голови держави. «Совок» вкотре довів свою недієздатність.

неділя, 20 березня 2011 р.

Енґадинський лижний марафон 2011

Автор підвищує кваліфікацію. Цього разу – спортивну :-)

Минулого року автор вже детально описував свою першу участь в Енґадинському лижному марафоні. Поступово участь у цьому найбільшому спортивному святі Швейцарії стає для автора традицією – цього року він стартував у Малойі вже вдруге.

Цього року все було майже так само: загалом майже 12 тис. учасників, така ж чудова організація та піднесений настрій, ті ж автобуси, що поправляли учасників на старт, та ті ж самі військові вантажівки, щоб транспортувати речі учасників з місця старту на місце фінішу.

Тільки погодні умови випали дещо складнішими: в ніч перед стартом, а також протягом забігу йшов сніг, а по свіжому снігу бігти завжди важче, навіть попри незвично попутній вітер.

Дякуючи доброму результату минулого року, в цьому році автор стартував вже разом з третьою стартовою групою, так званим «Основним класом А» (нім.: Haupklasse A), замість останньої п'ятої групи «народних бігунів» як торік. Коли стартуєш раніше та з більш швидкими бігунами – маєш більші можливості показати кращий результат, адже через велику кількість учасників можливості для обгону на більшій частині дистанції вкрай обмежені. Цьогорічне слайд-шоу дає щодо цього добре уявлення.

Краща стартова позиція, а також тренування майже кожної суботи протягом всього зимового сезону дали свій результат: попри менш сприятливі погодні умови, ніж торік, автор покращив свій результат на 7 хвилин, до 2 годин 38 хвилин, і більш ніж на 1000 позицій – своє місце в загальному заліку серед чоловіків. Крім того, автор став другим серед тринадцяти учасників зі свого селища. Тож наступного року можна спробувати позмагатися вже за сільську першість :-)

Коли в Енґадині з'являться українці?

Цього року в Енґадинському лижному марафоні взяли участь бігуни з 37 країн, включаючи навіть такі не надто «лижні» країни як Австралія, Мексика та Об'єднані Арабські Емірати. Шкода, що знову, як і минулого року, не було жодного учасника, що приїхав би з України. Для прикладу: цього року в марафоні приймали участь 101 бігун з Росії, 11 бігунів – з Польщі, 41 – з маленької Словаччини. Тож автор дуже сподівається, що наступного року зможе зустріти в Енґадині хоча б одного співвітчизника.

неділя, 6 лютого 2011 р.

Складові рецепту суспільних заворушень

Ситуація в Україні має спільні риси з передреволюційними ситуаціями в Тунісі та Єгипті. Але є й суттєві розбіжності.

Останні два тижні світ напружено спостерігає за розвитком ситуації в Єгипті, яку в свою чергу спровокували масові протести в сусідньому Тунісі. В Тунісі демонстранти швидко домоглися повного повалення режиму авторитарного президента Бен Алі, в Єгипті диктаторський режим президента Мубарака формально поки що тримається, але очевидно, що він зазнав смертельного удару і в своїй попередній формі вже ніколи не відродиться. Крім того, в низці інших арабських країн – Йорданії, Йемені, Алжирі, Лівані – також пройшли досить масові акції протесту під демократичними гаслами.

Попри їхнє загалом скоріше позитивне значення для майбутнього розвитку Тунісу, Єгипту, а також решти арабського світу, продемократичні революції у північноафриканських країнах на жаль мають і безпосередні негативні наслідки:

  • десятки загиблих і сотні поранених в Тунісі, сотні загиблих та тисячі поранених – в Єгипті;
  • великі економічні збитки, насамперед в туристичній галузі;
  • загострення протистоянь та розколів у суспільстві, які без сумніву даватимуться взнаки ще десятиріччями.

У автора склалося враження, що в Україні новини про протести в арабських країнах викликали змішані відчуття надії та тривоги. Надії на те, що протести арабів можуть надихнути і українців знову піднятися на захист своїх громадянських прав і не допустити побудови в Україні авторитарного режиму на кшталт єгипетського чи російського. Тривоги через те, що якщо масові протести почнуться в сьогоднішніх українських умовах, то у порівнянні з 2004 роком уникнути насилля буде важче.

Чи втримає Україну наріжне каміння арабської «стабільності»?

Днями Economist Intelligence Unit опублікував стислий аналіз політичної ситуації на Близькому Сході, завершивши публікацію порівняльною таблицею країн регіону з оцінкою найсуттєвіших складових, які призвели до масових протестів. Взявши цю таблицю за основу, автор залишив в ній лише Туніс та Єгипет – країни, в яких протести вже призвели до дуже суттєвої зміни політичної ситуації, та доповнив її даними про Україну та Росію.


Powered by Socrata

Зліва направо, таблиця містить такі дані:

  • Відсоток безробіття
  • Брутальність поліції
  • Відсоток користувачів Інтернету
  • Індекс людського розвитку
  • Індекс корупції
  • Середній вік населення
  • Інфляція

Як бачимо, Єгипет багато в чому виглядає як «молодший брат» Тунісу, не в сенсі кількості населення – тут Єгипет майже в 10 разів більший, а в сенсі, що населення там в середньому ще молодше, а майже всі інші показники в таблиці – гірші, ніж в Тунісі.

Що ж стосується порівнянь з Україною, то дещо втішними тут можна вважати лише показник індексу людського розвитку – за рахунок кращої освіти, а також дещо нижчий рівень безробіття, що очевидно досягається просто завдяки більш літньому населенню, коли практично немає притоку нової робочої сили.

Решта ж показників мають дуже непокоїти керівництво України. Особливо показник корупції. В Тунісі громадяни вважали свого президента дуже корумпованим при тому, що Туніс мав рейтинг корумпованості на 75 позицій кращий ніж Україна!

Велику роль грають не лише одномоментні значення показників, а також тенденції їхнього руху. Які на жаль говорять про те, що Україна стає не менш, а більш корумпованою країною. На цьому тлі гучні заяви керівництва країни про успіхи в боротьбі з корупцією, протирічачи його діям, тільки підливають масла у вогонь суспільного гніву.

Те ж саме стосується брутальності поліції. Якщо ще рік тому можна було казати, що українські міліціонери набагато людяніші за, наприклад, російських, то сьогоднішнє МВС під керівництвом генерала Могильова схоже взяло на озброєння саме брутальність як головний інструмент «забезпечення правопорядку». Туніські та єгипетські події демонструють, що рано чи пізно такі заходи досягають якраз протилежного результату.

Придатні для порівняння дані про частку користувачів Інтернету в загальній масі населення наявні лише за 2009 рік. Тоді за цим показником Україна суттєво відставала навіть від Єгипту (напевне знову ж таки не в останню чергу через відносно високий вік населення). Але сьогодні мова йде вже про приблизно третину населення України, яка більш-менш регулярно користується Інтернетом.

Інтернет важливий не тільки для організації протестів. В тому ж Єгипті уряд заблокував Інтернет з перших днів протестів, проте скоріше за все це призвело лише до їхнього посилення. Місія Інтернету радше полягає в тому, що він поступово відучує людей від сліпої віри в «єдино правдиву версію висвітлення подій», що продукується провладними спін-докторами.

Росія – не Єгипет, а скоріше – Саудівська Аравія

Поряд з даними про Україну автор навів також дані про Росію, згідно яких ситуація в Росії на перший погляд видається майже ще більш вибухонебезпечною, ніж ситуація в Україні. Проте автор не впевнений, чи спрацюють в Росії типові складові «арабського рецепту» суспільних заворушень.

Річ у тім, що ці складові сьогодні спрацьовують лише в тих арабських країнах, які не є великими експортерами енергоресурсів. Населення Саудівської Аравії, Бахрейну чи Катару не дуже надихнулося прикладом «братніх» арабських країн, так як це зробило населення спочатку Єгипту, а потім Йорданії, Йемену та інших країн регіону. Тож аналогічно до «нафтових королівств» Персидської затоки керівництво Росії поки що має в своєму арсеналі можливість «дати хабара» своєму народові за сумирну поведінку.

Україна – не Єгипет. Проте вибухонебезпека зростає...

На відміну від Єгипту та інших арабських країн в Україні немає такої великої кількості невгамовної молоді, розчарованої відсутністю можливостей для самореалізації. Тож раптовий вибух суспільного гніву, на кшталт тих, що сталися в Тунісі та Єгипті, в Україні є малоймовірним. Але при цьому деякі з інших передумов виникнення масових протестів, такі як безстидна корупція, в Україні ще яскравіше виражені, ніж в тих арабських країнах, які зараз охоплені масовими протестами.

До того ж велику роль грає символізм. Відверта і особливо цинічна брехня навіть літніх і спокійних людей може швидко довести до стану білого каління.

Віктор Янукович вже раз зробив велику послугу Україні, коли у 2004 спробував брутально зманіпулювати результатом президентських виборів на свою користь. Обурення його нахабством тоді пробудило відчуття громадянської свідомості у величезної кількості українських громадян, для багатьох з них – вперше у житті. Це вже потім у багатьох це відчуття знову задрімало, через цілком зрозуміле розчарування діями помаранчевих переможців.

Втім, отримавши друге політичне життя і чесно перемігши на виборах з другої спроби, пан Янукович чомусь узявся робити багато з того, чим його опоненти лякали країну у 2004. Відтак Віктор Янукович впевнено крокує до того, щоб вдруге розбурхати українське громадянське суспільство на захист своїх прав. Тільки в такому разі розраховувати на третє політичне життя пану Януковичу вже точно не варто. Скоріше сподіватися, щоб на відміну від сьогоднішніх Тунісу та Єгипту, мова не йшла про життя як таке...

субота, 20 березня 2010 р.

Як організувати спортивне свято

Автор прийняв участь у лижному марафоні в Швейцарських Альпах

Автору повезло, читаючи повідомлення ЗМІ про формування нового українського уряду, що м'яко кажучи надмірного оптимізму не викликали, він мав добрий привід плекати також і позитивні сподівання – минулої неділі він вперше в житті прийняв участь у лижному марафонському забігу.

У Швейцарії кожного зимового сезону проводяться декілька лижних марафонів, але найпопулярнішим від усіх є забіг у мальовничій альпійській долині Енґадін, в де розташований всесвітньо відомий лижний курорт Санкт Моріц. Цьогорічний забіг в Енґадині був вже 42 за рахунком і в ньому прийняли участь близько 11 тис. лижників.

Автор був одним із них. Отримавши масу позитивних емоцій, він при цьому не може не відмітити відмінну організацію цього масштабного заходу. Його співвітчизникам, які готуються приймати в себе чемпіонат Європи з футболу у 2012 році, напевне буде буде цікаво почитати, як швейцарці заробляють собі у світі репутацію добрих організаторів.

Готуй захід ретельно і постійно говори про успіхи під час підготовки

Колись автор, поламавши під час прогулянки на лижах одну з палок, вимушений був добігати коло «на одній палці». Коли він розповів про це своєму колезі по роботі, той зауважив, що якщо б таке трапилося під час Енґадинського марафону, то там замість поламаної палки авторові дали б нову, давши можливість нормально добігти до фінішу. Це зауваження вперше привернуло увагу автора до Енґадинського марафону.

Проводячи декілька років тому зимову відпустку у тій мальовничій місцевості, автор звернув увагу на численні нагадування про майбутній тогорічний марафон, який звичайно проводиться другої неділі березня: траса марафону була завчасно окремо позначена, місце старту на замерзлому озері поблизу селища Малойя облаштували також завчасно, а численні спеціалізовані магазини, які продають та пропонують напрокат бігові лижі та відповідне знаряддя, зваблювали покупців гаслами, що саме вони найкращим чином оснастять вас для марафону.

З усього було видно, що для всіх мешканців долини, головним джерелом доходів якої є туризм, марафон є дуже важливою подією, до якої ретельно готуються. При цьому успішне завершення чергового етапу підготовки використовується як привід для реклами заходу. Цілком у відповідності до німецького прислів'я: «Tue Gutes und sprich darüber» – «Роби добре і кажи про це».

Послуга не обов'язково має бути дешевою, але вона має бути зручною

Зареєструватися для участі у марафоні найпростіше в Інтернеті, також через Інтернет можна сплатити відповідний збір за право стартувати. Він тим нижчий, чим раніше реєструєшся, якщо встигнеш до 31 грудня попереднього року – збір складає 100 швейцарських франків або 67 євро. Для багатьох українців це може здатися чималою сумою. Проте насправді «право стартувати» передбачає ще й купу додаткових послуг:

  • отримання стартового номера з чипом, який фіксує як фінішний, так і проміжні (приблизно кожні 10 км) результати під час забігу;
  • білет від будь-якої станції регіональної залізниці до Санкт Моріцу та назад, а також доставку із Санкт Моріцу до місця старту автобусом, а потім назад від місця фінішу до Санкт Моріцу потягом;
  • доставку особистих речей, які можна віддати на старті та отримати назад на фініші;
  • спеціальні підживлюючі напої, їжу, а також медичну допомогу під час забігу та на фініші;
  • вже згадану можливість отримати запасну палку замість поламаної;
  • ну і нарешті – кожний учасник марафону за декілька тижнів перед стартом отримує спеціальну газету з усією інформацією щодо майбутнього забігу: що, де, коли і як.

Для Швейцарії це – типовий приклад: коли послуга можливо є й недешевою, але вона «інтегрована», тобто включає в себе все, щоб під час користування цією послугою вже більше не думати про гаманець. Відсутність необхідності за все платити окремо дозволяє економити час та нерви, безперешкодно насолоджуючись бадьорою та піднесеною атмосферою заходу.

Як це було: напереддень

Автор зі своєю дівчиною приїхав у гори вже у п'ятницю ввечері для поступової адаптації до гірських умов, адже траса марафону пролягає на висоті 1700-1800 метрів над рівнем моря. Зупинилися ми у старого доброго знайомого Отмара – лижного ентузіаста та марафонця з великим стажем, який, між іншим, скоро святкуватиме своє 60-річчя.

У суботу зранку ми відвезли свої лижі в спеціалізований магазин, який надає послугу з підготовки лиж спеціально для марафону: відповідно до прогнозу погоди та якості снігу майстри чаклують над лижами цілий день (!), наносячи три шари різної мастики – кожного з них має вистачити приблизно на третину дистанції і при цьому кожний за ідеєю повинен відповідати консистенції снігу о тій порі дня. Ця послуга обійшлася нам аж у 60 франків за пару лиж, але слід віддати належне – на таких «швидких» лижах автор до цього ще ніколи не бігав.

Поки наші лижі набували необхідної кондиції, ми поїхали в Санкт Моріц отримувати стартові номери. Там перед лижним центром була влаштована «марафонська тусовка», де можна було зустріти старих знайомих, а також ярмарок, де провідні виробники бігових лиж, оснащення, спортивного одягу і т.і. демонстрували свої найсучасніші розробки.

Стартові номери дуже організовано видавали одразу більше 10 чоловік, кожний відповідальний за свій діапазон. У великому конверті разом з полотняним номером лежав ще й пластиковий мішок, промаркований відповідно до номеру, щоб перед стартом можна було позбавитися від непотрібних під час забігу теплого одягу та взуття.

Перед стартом

У день марафону в неділю ми піднялися ще до п'ятої ранку, щоб встигнути на потяг до Санкт Моріцу. Машиною можна було б їхати і пізніше, але Отмар сказав, що потягом завжди спокійніше, до того ж, як вже згадувалося вище, учасники марафону користуються ним безкоштовно.

Приїхавши в морозний Санкт Моріц о сьомій ранку, ми, знову ж слідуючи старій отмаровій традиції, пішли до готелю поблизу вокзалу пити чай та каву. Усих учасників марафону там обслуговували з великою пошаною. Декілька таких учасників буквально ввалилися в готель, одягнуті у шотландські клітчаті спідниці та у супроводі шотландської музики. Вони, як і багато інших учасників – хто у заячих костюмах, хто з крильцями янголів, хто навіть у великих мексиканських брилях – мали на меті передусім весело та активно провести час. Спортивний результат для них був скоріше другорядним.

Для того, щоб вчасно доставити всіх учасників марафону до місця старту у Малойі, до Санкт Моріцу напередодні були звезені великі автобуси-гармошки з усіх навколишніх районів Швейцарії. Один з таких автобусів і привіз нас у Малойу за годину перед стартом.

Місце старту нагадувало великий мурашник. Підготувавшись до старту, кожний пакує непотрібні під час забігу речі у згаданий вище пластиковий мішок і відносить його до «своєї» військової вантажівки, відповідно до накресленого на ній діапазону стартових номерів. Всього марафон обслуговували близько 30 таких вантажівок. Як зауважив один знайомий швейцарець – швейцарська армія час від часу має робити і щось корисне.

Старт

Старт 11 тис. чоловік має бути добре організованим. В Енґадині він відбувається в 5 етапів: першими о 8:40 стартують приблизно 1200 бігунів з найвищою кваліфікацією, п'ятьма хвилинами пізніше стартують наступні 1300 чоловіків та жінок, поступово розрив між групами та розмір груп зростає, аж поки нарешті о 9:20 не стартує майже трьохтисячна група так званих «народних бігунів» (нім.: Volksläufer).

Не маючи попередньої кваліфікації, автор потрапив до цієї останньої категорії.

На старті траса марафону в ширину має не менше 50 метрів, але й цього для тисяч людей замало, відтак бігуни шикуються в шеренги. Дехто намагається прийти на старт раніше, та покласти лижі ближче до стартової лінії, застовбивши собі місце на чолі своєї групи. Проте Отмар застеріг від такої тактики: не кожен потім перед стартом серед великої маси людей встигає знайти свої лижі. Щоб знову побачити свої лижі такі невдахи змушені чекати, поки всі поїдуть, і в результаті опиняються позаду всіх.

Щоб бігуни на старті не мерзли на десятиградусному морозі, їх під музику розважає завзятий «заводила», який заохочує робити розігрівальні вправи та постійно оголошує, скільки часу ще залишилося до старту.

На дистанції

Нарешті отримавши команду стартувати маса «народних бігунів» починає повільно набирати швидкість. Щільність така, що треба бути дуже уважним, щоб не наступити на палки тому, хто їде попереду, та не підставляти свої палки тим, хто їде позаду. Час від часу це все ж таки трапляється, якщо винуватець ти – маєш чемно вибачатися.

Перші десять з лишком кілометрів дуже комфортні – траса, що здебільшого проходить по засніженому льоду озера, є відповідно дуже рівною та широкою. Таким чином, є гарна можливість обганяти тих, хто їде повільніше. Але робити це треба якомога коректніше: не підрізаючи і не відтісняючи вбік – нахаб в Енґадіні, як і у Швейцарії загалом, дуже не люблять.

Особливо актуальним це правило стає на наступних десяти кілометрах, які проходять через пагорби та ліс, в якому траса місцями звужується до трьох-чотирьох метрів. У таких місцях, особливо на підйомах, обгін стає практично неможливим – всі шикуються у колону і підніматися в ногу разом з іншими.

Друга половина дистанції дещо простіша за першу, але тут починаєш відчувати втому і спрагу, тому дуже доречними є теплі напої, які кожні 5 кілометрів пропонують у паперових стаканчиках. Пропонують також шматочки фруктів та виноградний цукор, крім того, якщо є потреба, можна звернутися з приводу заміни палки або по медичну допомогу. Наприклад, Отмар, який відчув біль у спині, заїхав у медпункт, де одразу отримав швидкий масаж спини, і через декілька хвилин поїхав далі.

Також на дистанції було багато фотографів, які намагалися сфотографувати кожного учасника. Свої фотографії, шукаючи за стартовим номером, потім можна подивитися в Інтернеті і за бажання придбати або велику електронну, або паперову версію.

Фініш

На фініші також була встановлена камера, яка фіксувала фініш усіх учасників, таким чином, щоб його можна було пізніше подивитися в Інтернеті.

На фініші учасників також чекали напої, рисовий пиріг, а також відчуття того, що ти чогось досяг.

Забравши свої речі з тієї самої військової вантажівки, ми на потязі поїхали назад до Санкт Моріцу. На залізничній станції, яка до речі була збудована лише заради марафону, Отмар зустрів сусіду зі свого селища – літнього чоловіка, на вигляд близько 55 років. Коли ми вже сиділи у потязі, трапилася анекдотична ситуація: тому чоловікові на мобільний зателефонувала дружина, поздоровила, але тут же запитала, чому він цього року прибіг з результатом, на 15 хвилин гіршим, ніж результат попереднього року? Результат чоловіка вона оперативно дізналася з Інтернету і очевидно не змогла стриматися.

Наостанок декілька фактів

Стартовий збір, який сплачують учасники, ніколи не покрив би всіх витрат на організацію грандіозного спортивного свята, якби в організації не приймали б участі близько півтори тисячі волонтерів. Більшість цих волонтерів – місцеві жителі, які розуміють, що працюють не даремно, адже новина про їхнє прекрасне спортивне свято розходиться по всьому світу і є чудовою рекламою для туристів.

Енґадинський марафон має статус народного забігу. Підтвердженням цього є те, що вік найстаршого учасника цьогорічного забігу дорівнював 91 року, а крім того, на старті «заводила» оголосив імена декількох літніх учасників, які цього року приймали участь у марафоні вже у 42 раз, тобто не пропустили жодного забігу з самого початку його історії!

Ну і якщо когось цікавить результат автора: близько 2 годин 45 хвилин – для початку напевне непогано. Наступного після марафону понеділка сусідка автора по площадці привітала його словами: «Вітаю з добрим виступом на Енгадинському!» – виявляється місцева газета оприлюднила перелік усіх учасників марафону з навколишньої місцевості. Серед загалом 12 учасників із свого селища автор посів 4 місце. Отже наступного року можна спробувати позмагатися за одне з призових...