неділя, 22 лютого 2009 р.

Кризою по розбрату та безвідповідальності?

В Україні наявні усі можливі кризи. В гострій формі та одночасно. Але в цьому і полягає надія на позитивні зміни.

На цьому тижні Держкомстат України оприлюднив показник падіння промислового виробництва в січні – приголомшуючі 34% до січня 2008 року. Це відбулося на фоні новин про те, що український уряд не зміг домовитися із Міжнародним валютним фондом щодо надання другого траншу стабілізаційного кредиту. В результаті провідні світові економічні видання знову активно взялися обговорювати можливості дефолту України. На цьому тлі в Україні продовжується політична криза, яка демонструє імпотентність як наявної системи організації влади в Україні, так і всіх домінуючих політичних сил, які наразі представляють цю владу. Враження від таких новин дуже гнітюче.

І все ж приводи для стриманого оптимізму існують. Ернст Рахаров бачить їх у двох тенденціях які, на його погляд, все сильніше проявляються останнім часом:

  • Інтенсифікація інтелектуальної дискусії щодо інших моделей організації суспільства
  • Поява нових політичних проектів з принципово іншим типом організації, ніж ті, які сьогодні поки що є домінуючими

Коли інтелектуали починають погоджуватись один з одним

Доказів того, що сучасна українська модель суспільної організації є безперспективною не бракує: населення України скорочується темпами, які є одними із найвищих у світі, український народ є одним із найнещасливіших у світі, переважна більшість населення вважає, що країна рухається в неправильному напрямі і т.д. Не можна казати, що така ситуація є принципово новою для незалежної України, але на сьогодні ці та інші, подібні до них, показники наближаються до рекордно низьких.

Протягом всього періоду незалежності України українські інтелектуали вели запеклі дискусії щодо покращення механізмів організації українського суспільства. Проте на жаль, ці дискусії здебільшого мали деструктивний характер. Це зачасти проявлялося в тому, що опоненти концентрувалися на деталях, на кшталт того, який президент потрібен Україні, та не прагнули почути аргументи один одного. Зараз же з'являються приклади дискусій, з одного боку, щодо засадничих принципів нової суспільної організації, замість суперечок навколо персоналій, а з іншого – дискусій, в яких сторони доходять певної згоди.

Прикладом такої дискусії є стаття Ореста Друля, оприлюднена на Українській правді на минулого тижня, яка є своєрідним підсумком попередніх дискусій, і в якій констатується спільність поглядів з іншими авторами. Стаття не є простою для розуміння пересічним громадянином. Не в останню чергу тому, що у ній йдеться якраз про принципи суспільної організації, а не про персоналії. Але на те вони і принципи, щоб бути абстрактними і не бути очевидними з першого ж погляду.

Для прикладу, одним із згаданих принципів є принцип суспільної справедливості, де альтернативами виступають рівність можливостей та рівність результату. Першу альтернативу можна підсумувати як «від кожного – за здібностями, усім – порівну», другу – як «усім – рівні можливості реалізації власних здібностей».

В Україні ще з радянських часів все ще домінує уявлення про суспільну справедливість, яке є більш близьким до першої альтернативи. Звідси і збереження загального державного регулювання цін на найважливіші продукти харчування такі як хліб, і пільгового проїзду в транспорті для великої кількості категорій громадян тощо. Але з плином часу все більше українців помічають, що це уявлення є міфом, бо бачать, що за таких умов «найрівнішими» неминуче виявляються ті, хто розподіляє оте саме «порівну». Тобто в довгостроковій перспективі ця модель виявляється не тільки економічно неефективною, але й де-факто несправедливою.

Коли суспільство починає мислити більш довготерміновими категоріями, то найбільш прийнятною виявляється друга альтернатива, яка домінує в західному світі. Домінує насамперед тому, що суспільство до неї прийшло шляхом спроб, помилок, криз, революцій, а іноді й воєн. Сьогоднішня криза демонструє українцям усі вади короткотермінового мислення і підштовхує швидше навчатися чужого досвіду.

За власним досвідом Ернст Рахаров може стверджувати, що, незважаючи на те, що він в Швейцарії є іноземцем, він реально відчуває, що має такі самі можливості, як і громадяни цієї країни (певним обмеженням було тільки те, що як іноземець він спочатку мав пройти досить складну процедуру отримання дозволу на проживання та роботу, але це має своє прагматичне обґрунтування – Швейцарія не гумова). Дискримінація ж на національному, етнічному, релігійному і т.і. ґрунті, або за родиною походження, в Швейцарії не тільки заборонена законом, але її насправді практично не існує. Ситуація є схожою і в країнах Євросоюзу, які є сусідами Швейцарії.

При цьому, як це не парадоксально, Ернст Рахаров не певен, що в сьогоднішній Україні він би мав такі самі відкриті можливості, незважаючи на те, що він є громадянином цієї держави. Достатньо згадати хоча б необхідність неформальних платежів (тобто дачі хабарів) для вирішення практично будь-якого питання у будь-яких урядових інституціях. В той час як «своїх» – депутатів, урядовців, чиновників, суддів і т.д., а також членів їхніх родин – обслужать «за нульовою ставкою».

Таким чином, якщо раніше українські інтелектуали часто обмежувалися твердженням та кшталт «закон повинен бути справедливий і один для всіх», а також що «країна потребує лідера, який цей постулат втілить у життя», вони зараз перейшли до більш корисної дискусії щодо ментальних особливостей українського народу, які не в останню чергу заважають реалізації подібних гасел. Тобто від емоційної суперечки, хто повинен бути головним лікарем, українські інтелектуали зараз здається переходять до професійного консиліуму з метою встановлення справжнього діагнозу та визначення способів лікування. Що не може не тішити.

Коли політики не соромляться піти з капелюхом в простягнутій руці до народу

Після того, як сумарна підтримка населенням трьох основних кандидатів на президентське крісло – Януковича, Тимошенко та Ющенка – скоротилася до 40%, поява альтернативних кандидатів стала лише справою часу. І цей час наразі прийшов. Щонайменше дві нові суспільно-політичні ініціативи досить успішно себе позиціонують як альтернативу основним політичним гравцям та політичним силам, представленим у нинішній Верховній Раді: «Фронт Змін» Арсенія Яценюка та «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Пан Яценюк та Фронт Змін апелюють скоріше до молодих виборців та прихильників ліберальних економічних реформ. Пан Гриценко та Громадянська позиція схоже намагаються апелювати радше до виборців середнього віку, а також тих, хто є прихильниками жорсткого владного контролю.

Обидві ініціативи вирізняє розуміння їхніх лідерів того, що нинішні провідні політичні сили «вождистсько-олігархічного» типу практично вичерпали себе. Тому вони схоже поставили перед собою завдання побудувати принципово інші політичні сили за «ідеологічно-низовим» принципом. Тобто виробити для своєї політичної сили чітку ідеологію та організувати мережу низових організацій за допомогою активістів, пасіонаріїв та дрібних донорів.

Для цього обидві ініціативи намагаються широко використовувати технології Інтернету – Ернст Рахаров скористався наданою можливістю зареєструватися на сайтах обох ініціатив і зараз періодично отримує масові розсилки з інформацією та мобілізуючими пропозиціями. Пан Яценюк пішов ще далі і відверто закликав своїх прихильників підтримати Фрон Змін матеріально і відкрито, що є безпрецедентним випадком в українській політиці, яка звичайно фінансується тіньовим шляхом великими підприємцями.

Чи є ці дві ініціативи передвісниками революції в українській політиці? Напевне ні. Адже їхні лідери вже далеко не перший день в цій політиці, а окрім них світ поки що не побачив інших яскравих лідерів, а також ефективні команди навколо них. Тобто вони поки що ніяк не довели свою не «вождистську» природу, а відтак і свою принципову відмінність від існуючих політичних сил.

Тим не менш, ці ініціативи можуть стати каталізаторами прискореної еволюції української політики. Хоча б тому, що існуючі політичні сили будуть до певної міри змушені підхопити задекларовані «новоприбульцями» принципи. В результаті існуючим великим партіям доведеться розпочати реформи всередині себе, щоб остаточно не втратити підтримку виборця, який побачить, що від будь-яких політичних сил можна і потрібно вимагати більше прозорості та внутрішньої конкуренції.

Як щастя все одно нема, вся надія – на нещастя

Фінансово-економічна криза є потужним пресом, який подекуди розчавлює сподівання людей на краще життя. Проте з іншого боку, така криза може бути єдиним дієвим засобом стимулювання необхідних але попервах болючих змін, які закладають основу подальшого сталого розвитку. Ті люди, які зараз сконцентруються на такого роду змінах, мають добрий шанс того, що їхні надії на краще життя через певний час все-таки справдяться. Причому можливо навіть краще, ніж гадалося спочатку.

неділя, 15 лютого 2009 р.

Чому гноми завжди багаті?

Чим більше люди контролюють владу тим краще вони живуть. Щоправда цей контроль вимагає від суспільства великого сумління.

Кажуть, що прообразом для казкових гномів – живуть в горах, низькорослі та своєрідні, носять червоні ковпаки, палять люльку та заможні – стали жителі Швейцарії. Вказані характеристики дійсно добре пасують до цієї гірської країни та її корінних жителів, які насправді є одним із найнизькоросліших народів Європи, дуже шанують фарби свого прапора (білий хрест на яскраво-червоному зазвичай квадратному полотнищі), намагаються триматись на дистанції від великого сусіди Євросоюзу, а деякі чоловіки дійсно палять люльку. Що ж стосується заможності, то тут є одна суттєва відмінність від типового казкового гнома, який шукає та накопичує свої скарби, працюючи в надрах гір. Адже Швейцарія практично не має значних покладів природних копалин. Але при цьому тим не менш є однією з найбагатших країн світу. Що ж робить Швейцарію такою заможною?

Гори стимулюють самоорганізацію

За багато років проживання в Швейцарії Ернст Рахаров переконався, що головним джерелом швейцарської заможності є ефективна система урядування. Історично мешканці гірських долин були певною мірою відокремлені від зовнішнього світу, але при цьому мали велику кількість завдань, які можна було виконати тільки колективно: наприклад збудувати міст, дорогу чи дамбу. Ці обставини стимулювали самодостатність та самоорганізацію на, як ми кажемо сьогодні, місцевому рівні. Але при цьому навколо території нинішньої Швейцарії весь час виникали великі імперії з потужними арміями, від яких потрібно було боронитися. Навіть використовуючи переваги добре їм знайомої гірської місцевості, маленькі дружини окремих долин не могли протистояти таким арміям. Тому очевидною була необхідність об'єднувати зусилля з сусідніми долинами, що спочатку призвело до утворення князівств-кантонів, а потім і до Швейцарської конфедерації.

Схожі мотиви приводили для об'єднання окремих громад у князівства, а надалі і в держави в усьому світі. Особливість швейцарського державоутворюючого процесу в тому, що він відбувався ґрунтуючись на договорах, які чітко обмежували мету об'єднання. На початку практично єдиною такою метою було військове співробітництво, тобто спільний захист спільних територій. Всі інші питання, що стосувались господарювання, освіти, медицини, культури та навіть релігії, і надалі вирішувались на рівні долинних громад, як правило шляхом голосування.

Таким чином в Швейцарії постала унікальна модель державної побудови «знизу-догори», на відміну від більшості існуючих сьогодні країн побудованих за принципом «згори-донизу». Згадана модель дозволяє маленькій країні з 8 млн. жителів мати 4 державних мови (німецька, французька, італійська та ретороманська), мирне співіснування двох дещо ворожих одна до одної релігій (католики та протестанти), а також поєднувати різні моделі господарювання: від традиційного сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості до високорозвиненої фармацевтичної
та годинникової промисловості, до інтернаціоналізованої сфери фінансових послуг.

Майже кожен українець чув про швейцарський сир, годинники та банки. Мабуть кожний український багатій має (здебільшого таємні) рахунки в Швейцарії, а більшість великих українських підприємств має в цій країні посередницькі структури для «оптимізації» оподаткування (гучним, але далеко не останнім прикладом є сумнозвісне РосУкрЕнерго). На всьому цьому Швейцарія дуже непогано заробляє. А основою цього всього, на переконання Ернста Рахарова, є ефективна та дуже стабільна система урядування в якій рішення приймаються якнайближче до об'єкта цих рішень та після ґрунтовного публічного обговорення.

Берн далеко, а нам видніше

Як приклад можна навести проект побудови нової дороги в селищі, де проживає Ернст Рахаров, для полегшення проїзду, а також для виведення автомобільного руху за межі історичного центра селища. Це досить дорогий проект вартістю близько 30 млн. швейцарських франків (близько 25 млн. американських доларів), але про нього напевне ніхто ніколи не чув не тільки у столиці конфедерації в Берні, а й у столиці відповідного кантону (швейцарський аналог українських областей) – всі питання, в тому числі і питання фінансування проекту вирішувалися на рівні селища місцевою громадою та адміністрацією.

Відповідаючи на первинну ініціативу місцевої громадськості, адміністрація селища спершу запропонувала громаді проголосувати питання стосовно проведення тендера серед архітектурних бюро на розробку різних пропозицій будівництва дороги. Після згоди громади були розроблені альтернативні проекти та знову ж таки запропоновані на розгляд останньої. Громада вибрала один з планів та виділила кошти, цього разу для розробки детального проектного плану та кошторису. Коли останні були готові, громада знову мала голосувати, аби їх затвердити. Це рішення голосувалося разом з питанням щодо залучення відповідних кредитів. Адже для фінансування такого великого, як для семитисячної громади, проекту наявних власних коштів громади не вистачало. Покриттям кредитів служать перш за все майбутні надходження від податків, які платять члени громади в місцевий бюджет.

Кожен крок цього процесу супроводжувався детальною інформацією: адміністрація селища розкладала в кожну поштову скриньку брошури спочатку з аргументацією, навіщо цей проект потрібний, потім – з ескізами альтернативних архітектурних рішень, потім – з детальним планом та кошторисом проекту. Наразі, після того, як проект розпочнеться навесні цього року, можна очікувати інформацію про перебіг його реалізації.

З прагматичної точки зору, вищеописана процедура має сенс і не є чимось дивовижним. Але тільки до тих пір, поки не згадаєш, що в Україні навіть для того, щоб залатати якусь дорогу десь в Бердичеві потрібні кошти та згода з Києва. При цьому доцільність такої м'яко кажучи складної та неефективної процедури не піддається сумніву більшістю громадян. Які, здається, з молоком матері засвоїли концепцію «централізованого державного управління та контролю».

Експорт порядку

В сучасному глобалізованому світі, в якому географічні обмеження зникають через розповсюдження загальнодоступних інформаційних мереж, в торгівлі між країнами не тільки експорт сировини, але й навіть експорт доволі складних товарів більше не виглядає як надто прибуткова справа. Натомість конкурентні переваги країн все більше проявляються у торгівлі послугами. Найголовнішою передумовою для успішної торгівлі послугами є ефективна внутрішня організація – тобто ефективна та стабільна система урядування.

Чим ближче владні інстанції розташовані до людей, яких вони «обслуговують», чим більше можливостей для контролю за діями влади існує для громадян, тим більш стабільною і ефективною є система урядування. Така система урядування потім стає основою для «магічного кола»: вона є передумовою для створення першокласної інфраструктури, вона приваблює найздібніших індивідуумів та найпродуктивніші компанії, іноді навіть із-за кордону, які в свою чергу роблять свій внесок у те, щоб система урядування адаптувалася до динамічного світу, але при цьому залишалася стабільною та ефективною.

Таким чином, можна казати, що швейцарці найбільше заробляють на своєрідному «експорті порядку»: крім власних громадян та компаній, якісними послугами їхніх громад можуть користуватися навіть іноземці та іноземні компанії, сплачуючи за це помірну платню у вигляді прибуткового податку. Якщо ж згадати, що рівень цього податку також встановлюється громадами самостійно і свідомо того, що вони в цьому конкурують одна з одною, то і з цього боку наявний постійний стимул перманентного підвищення ефективності.

Імпорт досвіду

Швейцарська система урядування на протязі багатьох десятиріч довела, що вона є однією з найкращих в світі. Доказом цього є не тільки стабільний економічний успіх країни, але й те, що багато міжнародних та наднаціональних організацій, серед яких найпершим прикладом є Європейський Союз, запозичили для себе частину швейцарського досвіду. Адже секрет швейцарського успіху, так би мовити, не є секретом! Будь-яка інша країна, яка захоче вчитися і проводити реформи, може запроваджувати в себе моделі урядування, подібні до швейцарської. Зрозуміло, що на справі все не так просто, бо швейцарська модель потребує активної та сумлінної участі більшості громадян в процесі прийняття громадських рішень. Тим не менш, реформи можна проводити і поступово, головне просто мати чітку мету, якої вони в кінці-кінців повинні досягти.

У той час, як українська система урядування чимдалі демонструє, що ніякою системою вона не є, а все більше нагадує безконтрольний хаос, і багато хто в Україні замислюється над кардинальною реформою, вибір моделі для наслідування є визначальним. Ернст Рахаров переконаний, що орієнтуватися треба на найкраще. Тим більше, що в нього є підспудне відчуття, що українці та швейцарці мають більше спільних рис, ніж тільки любов до червоного кольору в традиційному народному одязі.

неділя, 8 лютого 2009 р.

Чи хтось ще насправді хоче бути президентом України?

Потенційні учасники президентських перегонів приміряються до стартових позицій. Але не всі з них певні, чи варто їм бігти до кінця.

Президентська передвиборча кампанія в Україні, поза всяким сумнівами, стартувала. Однією із великої кількості ознак цього став докладний огляд рейтингів потенційних кандидатів та їхніх політичних сил, оприлюднений на цьому тижні Українською правдою. Крім того, добре помітна активізація пропагандистської діяльності як потенціальних кандидатів, так і їхніх штабів. Але за всієї цієї показової активності, складається враження якоїсь несерйозності того, що відбувається.

Для Ернста Рахарова тлом для порівняння є попередні президентські вибори 2004 року. Тоді новини на сторінках Української правди та інших більш-менш незалежних сайтів українських новин зачасти виглядали як фронтові повідомлення: перешкоджання агітаційним заходам опозиційного кандидата, брутальне використання «адмінресурсу» провладним кандидатом, маніпулятивне висвітлення новин в засобах масової інформації і т.п. Багатьма небайдужими людьми, серед яких був і Ернст Рахаров, в той час рухало переконання, що країна робить важливий цивілізаційний вибір. При цьому відчайдушна безвідповідальність обох таборів у використанні поляризуючої, розколюючої риторики тільки підсилювала суспільну напругу.

Сьогодні ж ситуація видається кардинально іншою. Незважаючи на те, що основні кандидати вже на протязі декількох років всі свої політичні рухи спрямовували на свою перемогу на прийдешніх президентських виборах, суспільство спостерігало за цими маневрами з дедалі більшої втомою і наразі все менше поділяє збудження політиків з цього приводу. Ця тенденція особливо яскраво проявилася з настанням фінансово-економічної кризи восени минулого року – у людей раптово з'явилася купа важливіших та нагальніших справ. Якщо люди і ладні йти на вулицю – то з економічними, а не політичними вимогами, якщо легка суспільна паранойа стосовно наступних президентських виборів все ще й має місце – то хіба що за інерцією.

Останніми ж тижнями ще одна тенденція почала проглядатися: здається, що й самі основні учасники президентських перегонів перед самісіньким їхнім стартом починають дещо втрачати бойовий запал. З одного боку, вже згадана сумнозвісна криза вносить свої корективи, і гасла, а також відповідні організаційні форми кампанії, які відносно надійно працювали ще рік тому, наприкінці цього року будуть не дуже адекватними, з іншого – зараз вже можна з досить високою ймовірністю спрогнозувати політичний розклад після виборів, і він виглядає не на користь нового президента.

На папері, конституція України містить велику кількість пишномовних фраз про повноваження президента: «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Завдяки цьому, а також тому, що велика кількість людей продовжує бачити у президенті наступника Генерального секретаря КПРС, який може усе, суспільство виставляє дуже великі вимоги до діяльності президента. Але в той час як процес реального, процедурного втілення у життя компромісної конституційної реформи від грудня 2004 року добігає свого завершення, стає очевидним, що президент в Україні насправді може набагато менше. Найголовніше в українських умовах – президент має дуже обмежений вплив на економічну та бюджетну політику, тобто він не контролює грошові потоки. А хто не має грошей, той не має реального впливу.

Тому зараз, під час формулювання ключових тез своїх виборчих лозунгів, кандидати напевне мають великий головний біль з визначенням, що ж вони взагалі можуть пообіцяти. Досвід президента Ющенка, з його сумнозвісними «десятьма кроками назустріч людям», які здебільшого так і залишилися незробленими, є сильнодіючим застереженням. Так, пан Ющенко та його команда великою мірою самі винуваті у своїй неспроможності на ділі втілити в життя обіцяні реформи, але все одно не можна ігнорувати й ту обставину, що президентські повноваження – принаймні починаючи з 2006 року, тобто після набрання чинності згаданих вище змін до конституції – об'єктивно недостатні для реалізації даних в 2004 році грандіозних обіцянок. Результатом є дилема: пообіцяєш мало – народ навряд чи тебе сприйме, пообіцяєш багато – повториш безславний шлях Ющенка, яка має добряче охолоджувати передвиборчий ентузіазм, щонайменше коли мова йде про серйозних політичних гравців.

Минулий тиждень, з його провальним голосуванням за недовіру уряду, яке так несвоєчасно організувала Партія регіонів, додав ще одну важливу обставину – це голосування остаточно зробило прем'єр-міністра Юлію Тимошенко головною особою в державі. Непрямим підтвердженням цьому є і той факт, що саме вона представляє Україну на Мюнхенській конференції з питань безпеки, а не президент Віктор Ющенко. І такий стан речей триватиме щонайменше рік – майже вічність за стандартами короткозорого українського політикуму. Адже навіть якщо восени цього року, коли питання про довіру уряду можна буде знову поставити на голосування у Верховній Раді, і воно цього разу виявиться успішним, пані Тимошенко все одно матиме добрі шанси залишитися на посту прем'єр-міністра в якості виконуючого обов'язки навіть деякий час після приведення до присяги нового президента. Тобто вона матиме найбільші важелі влади в країні і відповідно – можливість домовлятися з новим президентом про реальний розподіл повноважень з позиції сили.

Такі обставини нададуть Юлії Тимошенко, яка полюбляє красиві кроки, можливість «великодушно» відмовитись від участі у президентських виборах і дійсно виконати дану колись обіцянку не балотуватися. За таких обставин, а також реалістично оцінюючи свій нинішній рейтинг, від повторного балотування може відмовитись і Віктор Ющенко. На перший погляд, це залишить у фаворитах перегонів найбільш рейтингового на сьогодні українського політика Віктора Януковича. Але це тільки на перший погляд. Бо щоб скласти йому реальну конкуренцію, іншому кандидатові треба в першому турі виборів набрати всього лише десь біля 20% голосів, що може виявитись цілком під силу таким кандидатам як Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко.

Якими ж тоді будуть наступні вибори?

Виходячи з досвіду останніх передвиборчих кампаній в Україні, найбільш показовою з яких для майбутніх президентських перегонів напевне є вибори Київського міського голови навесні минулого року, можна зробити прогноз, що принаймні на старті, вибори можуть дуже скидатися на фарс. Адже обставини, в яких вони проходитимуть, автоматично надаватимуть їм відтінку «несерйозності». З одного боку наступні президентські вибори більше не є такими вже й доленосними для подальшого розвитку країни, а з іншого – для перемоги в другому турі може вистачити і 20% голосів в першому турі. Це підбурюватиме багатьох амбітних людей до участі. Причому не обов'язково заради перемоги, а щоб скористатися нагодою «розкрутки» власного прізвища як політичного «бренда». Через те, що в першому турі рахунок буде йти на десяті, а то й соті долі відсотку, можна сміливо припускати, що боротьба буде брудною, а так званих «технічних кандидатів» буде дуже багато.

Тому можна з великою мірою впевненості припустити, що в першому турі виборів прийме участь величезна кількість кандидатів. Ернст Рахаров з легкістю може уявити довжелезне «простирадло» виборчого бюлетеню зі, скажемо, 70 прізвищами на ньому. Не треба бути Касандрою, щоб спрогнозувати, що в цьому списку, наприклад, прізвище Ющенко може фігурувати декілька разів, хоча чинного президента серед них може і не виявитись, по декілька разів також зустрічатимуться прізвища Янукович, Тимошенко, Яценюк і т.д.

Можливо, що все це дійство виглядатиме дещо принизливо, як для процедури обирання «голови держави». Але при цьому важко не відчувати і деяке задоволення від того, що Україна за 5 років пройшла досить великий шлях від напівавторитарної держави, в якій майже всі сподіваються на вирішення майже всіх власних проблем великим «папою» в Києві, до більш європейської моделі, коли зміна облич у владі хоч і приносить з собою певні зміни в житті країни, але не вони є визначальними в житті кожного окремого громадянина.

неділя, 1 лютого 2009 р.

Якщо ми обираємо брехунів...

Если ты пьешь с ворамиопосайся за свой кошелек!...

Вячеслав Бутусов, «Тутанхамон»

Точну дату наступних президентських виборів в Україні ще не визначено, але передвиборча кампанія, здається, вже йде повним ходом. Насамперед кидається в очі застосування в засобах масової інформації «важкої пропагандистської зброї», такої як маніпуляція фактами, перекручення висловлювань опонента, а інколи й відчайдушна брехня не червоніючи.

Останніми днями інформаційна війна вчергове загострилася. Президент України в своєму екстреному зверненні до народу (коректно) попередив про дуже поганий стан фінансової системи та економіки України, пославшись на оцінку Міністра фінансів вказав, що станом на 30 січня «уряд не зібрав і половини запланованого на січень обсягу податків і зборів», але при цьому (некоректно) поклав повну відповідальність за такий стан речей на прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Некоректно хоча б тому, що під час формування нинішнього Кабінету міністрів президент де-факто мав суттєвий вплив на призначення щонайменше половини його складу. Крім того, сформована президентом РНБО дуже часто користується своїм правом надання прямих вказівок Кабінету міністрів, які за Конституцією для останнього є обов'язковими до виконання. Тому президент не має права заперечувати свою частину відповідальності за ситуацію в економіці України. Відтак від повівся б набагато коректніше, якби відзначив колективну відповідальність за стан справ в державі та закликав інші відповідальні сторони, такі як Кабінет міністрів та Національний банк, до тісної співпраці.

Прем'єр-міністр зреагувала миттєво і надмірно, оприлюднивши свою відповідь на сайті уряду. В якій заявила, про «сумну для президента та оптимістичну для країни новину: незважаючи на кризу, державний бюджет за січень перевиконано». Прем'єрові також не вдалося втриматися в рамках дипломатичних норм спілкування, прийнятних в колах державних службовців найвищого рангу в більшості країн світу, коли вона назвала звернення президента до народу суміщю «неправди, паніки та істерії», а також виголосила, що «президент – це не той лідер, якого (українці) потребують в час, коли Україна проходить випробування на міцність під ударами потужної всесвітньої економічної кризи». Наступного дня на тому ж таки урядовому порталі була оприлюднена більш докладна відповідь на звернення президента Голови Державного казначейства. Навівши інформацію про те, що «станом на 31 січня 2009 року Державний бюджет України в цілому виконано на 101%», чиновник дозволила собі висновок, що «інформація, яка вчора прозвучала з боку президента про виконання дохідної частини бюджету на 50%, як засвідчують цифри, не відповідає дійсності».

Чудово розуміючи, що причиною такої поведінки політиків є президентська передвиборча кампанія, яка наразі завчасно розпочалася, підведемо підсумок цього її епізоду. Ризикнувши взяти на себе функцію арбітра, Ернст Рахаров стверджує, що у змаганні «хто більше збреше» «перемогла» прем'єр: вона не тільки некоректно відповіла на некоректний випад президента, але й перекрутила факти стосовно надходжень до бюджету. Адже президент казав про обсяг податків і зборів, а у відповіді прем'єра та її підлеглої фігурує дохідна частина бюджету. Для людини, яка хоч трохи розуміється на економіці та державних фінансах, добре зрозуміло, що це хоч і споріднені, але математично зовсім різні речі. Податки та збори є однією із складових дохідної частини бюджету. Поряд з іншими складовими, серед яких є і така «інфляційна» складова, як позики, надані уряду Національним банком. Той факт, що прем'єр та Казначейство відповіли не по суті, змушує більше довіряти даним президента. Принаймні до тих пір, поки не буде оприлюднений справжній показник обсягу податків і зборів, зібраних в січні.

Підсумком цього епізоду для Ернста Рахарова є відчуття, що його намагаються пошити в дурні двічі: спершу – намагаючись умовно залучити на своєму боці до безглуздої гри в призначення винних, коли насправді винні усі, і вдруге – намагаючись банально обдурити за допомогою спритної маніпуляції числами. Проте позитивом в цій ситуації є те, що обдурити себе Ернст Рахаров не дасть. Більше того, він докладе зусиль для того, щоб не обдурили і інших. Дякуючи Богові, технологія на його боці.

Як спеціаліст з інформаційних технологій, Ернст Рахаров має свою, мабуть дещо дилетантську, теорію розвитку систем державного управління за ступенем авторитаризму, в залежності від контролю правителів над засобами масової інформації та комунікації (ЗМІК), а також від можливостей для суспільної дискусії та зворотнього зв'язку.

Спочатку було слово

Перші керманичі громад, країн та імперій покладалися на власний голос та голоси своїх глашатаїв для керування своїми підопічними. Такий засіб комунікації як підрозділ глашатаїв міг дозволити собі лише керманич, широка суспільна дискусія була майже неможлива, а зворотнього зв'язку майже не існувало, тому такий устрій сьогодні зветься абсолютною монархією.

Написане пером...

З появою письма та перших книжок монополія влади на ЗМІК трохи послабшала, з'явилась основа для суспільної дискусії, але для ефективного зворотнього зв'язку ця основа і надалі була практично відсутня. Тим не менш, такий розвиток призвів до деякого обмеження влади верховного правителя – до конституційної монархії.

«Якби мені довелось обирати між урядом без газет, та газетами без уряду, я б обрав останнє» - Томас Джеферсон, 3-й президент США

Газети та часописи радикально обмежили монополію влади на ЗМІК, стали провідниками жвавої суспільної дискусії, та основою для перших моделей зворотнього зв'язку. В результаті утворилися перші великі стабільні демократичні держави.

Радіоточку – в кожне село!

Радіо, з його ефективною та централізованою функцією, на деякий час відродило відносну монополію влади на ЗМІК, деякою мірою придушило суспільну дискусію, а також мало сприяло посиленню каналів зворотнього зв'язку. Результатом стали тоталітарні імперії Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Мао Дзедуна та інші.

Кому – голубий екран, а кому – ящик

Незважаючи на практично таку ж саму функцію, як і радіо, телебачення не так легко піддається контролю владою, хоча б через те, що підвищення технологічної ефективності призвело до великої кількості каналів. Крім того, брехати завжди важче, коли люди при цьому бачать твоє обличчя. Тим не менш, вести суспільну дискусію через телебачення досить важко, а зворотній зв'язок є неефективним.

Інтернетний активізм

Інтернет, принаймні поки що, дуже важко піддається контролю влади, при цьому випадок Китаю є якраз тим виключенням, який тільки підтверджує правило. І при цьому він, за правильного користування, кардинальним способом знижує бар'єри для ведення максимально широкої суспільної дискусії та створює передумови для ефективного зворотнього зв'язку.

Обрання Барака Обами президентом є тріумфом інтернетних технологій. При цьому роль Інтернета на передвиборчій кампанії аж ніяк не закінчується. Прикладом цього є «Обаметр» (сайт, на якому зібрані всі передвиборчі обіцянки кандидата в президенти та наведені індикатори їхнього виконання), а також інші подібні сайти, які методично нагадують новообраному президенту, а також іншими політикам про їхні обіцянки.

Повертаючись до виборів українських, а також прикладу політичної брехні, з якого починається ця стаття, Ернст Рахаров хоче попередити українських політиків: часи розбещеної брехні для них майже спливли. Вже на цьогорічних президентських виборах будуть створені «Тимошенкометр», «Януковичеметр», «Литвинометр» і т.д. Тобто новообраний президент одразу після інаугурації опиниться на сковорідці критичної суспільної уваги. Судячи з «успіхів» провідних українських політиків, у них є всі шанси повторити безславний шлях втрати популярності нинішнього президента Віктора Ющенка. У будь-якому разі, Інтернет наразі є гарантією від відтворення авторитаризму.

Інтернет повинен також стати інструментом підвищення ефективності політичного розвитку, а відтак – і державного управління. Після кандидатів в президенти необхідно буде створити свої «Депутатометри» і для кожного депутата. Останнім часом в Україні ведеться багато дискусій на тему підвищення ефективності системи виборів до Верховної Ради та місцевих рад. Однією із останніх цікавих статей на цю тему була пропозиція одного із авторів на Українській правді голосувати не за особистостей, а за зобов'язання. Але Ернст Рахаров вважає, що після створення «Кандидатометрів» необхідності в цьому не буде – зобов'язання кожного кандидата чи політичної сили будуть публічно зафіксовані.

І все ж наостанок необхідно зробити одне застереження – Інтернет є лише інструментом, за допомогою якого свідомі громадяни можуть покращити свою країну. Він тільки дає їм в руки потужний важіль впливу на владу, але при цьому не звільняє їх від громадського обов'язку докладати особистих зусиль. Від необхідності думати і аналізувати під час виборів не звільнять ні Інтернет, ні найефективніша виборча система.