субота, 26 липня 2008 р.

Вам шашечки, чи їхати? Вам блакитно-зірковий флаг, чи заможно жити?

На цьому тижні стало відомо, що нова посилена угода між Україною та Євросоюзом матиме назву «Угода про асоціацію». Ця угода повинна замінити «Угоду про партнерство та співробітництво», термін дії якої закінчується в кінці цього року, але напевне буде продовжений як мінімум ще на один рік.

«Наша головна мета – наприкінці 2009 року отримати справді потужний інструмент реальної адаптації інтересів ЄС і України, взаємного проникнення, взаємного зближення, яке в підсумку приведе до повноправного членства України в цій організації», - заявив на прес-конференції у Києві міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

Українські політики за кожної нагоди говорять, що стратегічною метою України є повноправне членство в Євросоюзі. При цьому бюрократичний процес узгодження та підписання разом з представниками останнього будь-якого спільного документу вони намагаються представити як ще один важкий крок на героїчному шляху до цієї світлої мети. Але виявляється, що їхній завзятості та енергійності протистоять байдужість та упертість з боку єврократів, які здається прагнуть просто не допустити входження українців до так званого «золотого мільярду». Таким чином бачимо абияку активність українського найвищого керівництва, яка раз за разом не знаходить належного розуміння у керівництва Євросоюзу та більшості його країн-членів.

Так, Євросоюз вперто не хоче відкривати свої обійми для України. І досить ймовірно, що він не завжди справедливий по відношенню до неї. Але якщо тверезо проаналізувати вимоги і застереження Євросоюзу щодо українського членства, то найчастіше вони виявляються доволі доречними. А от вимоги, та виправдання української сторони, на жаль, дуже часто скидаються на шапкозакидацтво.

З прагматичної точки зору, просто неможливо уявити собі Україну з її нинішньою владою у складі ЄС. Хоча б тому, що там рішення з великої кількості питань приймаються консенсусом, тобто всі країни-члени (а сьогодні їх 27) повинні проголосувати «за». А коли останнього разу українські політики доходили згоди?

З іншого боку, Європейський Союз є далеко не єдиною формою європейського співіснування. Є й інші форми: такі як Шенгенська угода чи Європейська економічна зона. Наприклад, Норвегія входить до обох, але не є членом Євросоюзу; Швейцарія перебуває в процесі приєднання до Шенгенської угоди, хоча не є членом ніякого іншого європейського об’єднання. Та й сам Євросоюз ділиться на два табори: більшість країн, що перейшли на євро, чи прагнуть це зробити; та меншість, що складається з Великобританії, Швеції та Данії, які переходити на євро відмовилися. То чи є сам по собі факт приналежності до якогось європейського клубу гарантією високих стандартів життя? Скоріше навпаки: високі стандарти життя дають право на входження до будь-якого з цих клубів, якщо країна виявить до цього бажання.

І тим не менш, серед інших європейський організацій та об’єднань Європейський Союз вирізняється своєю здатністю до потужного позитивного впливу на країни, що претендують на членство в ньому. Перш за все через відпрацьований механізм адаптації країн-кандидатів до своїх стандартів у всіх сферах політичного та економічного життя. А також через наявність чітких критеріїв (так звані Копенгагенські критерії), після виконання яких будь-яка європейська країна отримує право на вступ. Проходячи всі етапи процедури вступу, намагаючись виконати критерії членства, країни-кандидати автоматично покращують якість своїх урядових інституцій, а разом з цим підвищують рівень життя своїх громадян.

Якщо спробувати «прочитати поміж строк» висловлювання представників Євросоюзу, головними проблемами, через які Україна на даному на етапі не може розглядатися як кандидат на вступ є: політична нестабільність, високий рівень корупції, недієздатна судова влада. Чи можна казати, що вимоги вирішити ці проблеми направлені проти України? Навпаки – вирішення цих проблем перш за все підвищить рівень життя самих українців!

У цьому сенсі будь-які заклики з боку українських керманичів прийняти до уваги «особливі українські умови» та скоротити і спростити для неї шлях до ЕС, «першими зробити кроки назустріч» є радше контрапродуктивними, бо дають їм нагоду уникнути складних та болючих реформ. Проте саме ці реформи будуть мати своїм наслідком покращення життя суспільства, а не факт досягнення політичної перемоги шляхом дочасного підписання якоїсь угоди! Тим більше, що вже є приклад Болгарії та Румунії, які формально прийняли до Євросоюзу закривши очі на очевидну невідповідність цих країн багатьом вимогам членства, якраз у сфері подолання корупції та якості судів. В результаті Євросоюз вимушений зараз констатувати, що за півтора роки перебування цих країн всередині Євросоюзу, ситуація у проблемних сферах здебільшого погіршилася! Напевне через те, що зник могутній стимул у вигляді необхідності відповідати критеріям членства, які діють тільки до моменту вступу. А механізму виключення із числа своїх членів Євросоюз не має.

Переважна більшість українських громадян абсолютно не розуміють принципів та механізмів функціонування Євросоюзу (цього не розуміє навіть переважна більшість самих громадян Євросоюзу). Мабуть через це далеко не всі українці висловлюються позитивно щодо членства у ньому. Проте можна бути певним, що переважна більшість українців хоче заможно жити в заможній країні. Тобто заможне життя та членство в Євросоюзі для них не є речами абсолютно взаємозалежними. На протилежність до цього, постійно педалюючи тему про вступ до Євросоюзу, українські правителі намагаються цю взаємозалежність всіляко підкреслити. Схоже, що таким чином вони просто намагаються відвернути увагу суспільства від власної безпорадності у справі підвищення рівня його життя шляхом проведення складних та не завжди популярних реформ. Адже у невдачах на шляху до Євросоюзу завжди можна хоча б приховано звинуватити останній. І навпаки, навіть незначний поступ на шляху до ЄС можна представити як велику перемогу, яка виправдує відсутність необхідних перетворень всередині країни.

Факт активної підготовки нової посиленої угоди з ЄС є загалом дуже позитивним. Але наразі є деякі ознаки того, що Угода про асоціацію з ЄС може бути використана нинішніми українськими керманичами як фіговий листок, щоб прикрити свою корумпованість та некомпетентність в плані організації давно назрілих реформ. Але тоді вони не повинні дивуватися, якщо пересічний українець звично зітхне і скептично скаже: «Угоду про асоціацію з ЕС на хліб не намазати».

середа, 16 липня 2008 р.

Журналісти і надалі будуть рушійною силою демократичних перетворень в Україні. Якщо не вчитимуться некоректному поводженню в українських політиків.

«У випадках, коли виданню може загрожувати судове переслідування, великі британські видання надають перевагу фразам на кшалт «він енергійно заперечив будь які неправові дії» (можливий переклад на зрозумілу мову: він не має переконливого пояснення своїх дій); «не зміг розвіяти сумніви, що...» (був скандальним чином причетний), а також такі слова як «контроверсійний» (волаючий) та «каламутний» (корумпований).

Такі складні висловлювання допомагають редакторам зімітувати збалансованість та уникнути відповідальності за паплюження честі та гідності згідно з суворого британського законодавства. Якщо б англомовне київське видання Kyiv Post було більше далекоглядне, воно б залучило доброго адвокат, який би зміг запобігти винесенню фрази «Жахливе захоплення землі Київрадою»в заголовок статті про оборудки з київською землею. Напевне він би також домігся ретельної перевірки фактів перед тим, як пускати в хід порівняння з тактикою, що свого часу застосовував Рінат Ахметов, одна з найбагатших в Українні людей.

Адже пан Ахметов зреагував на помилки в статті судовим позовом, тільки не в Україні, а в Лондоні, з допомогою адвокатської контори Schillings, якої лондонські журналісти бояться найбільше. В результаті газета була вимушена оприлюднити офіційні вибачення 21 лютого.»

Ернст Рахаров наводить вільний переклад уривку із статті, опублікованої 8 травня цього року в британському щотижневику The Economist, щоб українські читачи побачили, що умови для свободи слова в деяких країнах, демократичність яких в Україні багато хто ставить у приклад, є набагато більш складнішими за українські. На прикладі з паном Ахметовим є очевидним, що основним мотивом подання до лондонського суду для нього було використання більш жорстоких по відношенню до журналістів британських законодавчих норм, ніж бажання забезпечити «справедливий судовий процес». І незважаючи на такі складні для професійної діяльності умови, британська журналістика вважається однією з найкращих в світі. Схоже, якість свободи слова більше визначається суспільною, політичною та журналістською культурою, ніж діючим законодавством.

На протязі останнього тижня в Україні триває скандал навколо допиту Генеральною прокуратурою журналіста Української правди Сергія Лещенка. Незалежна медіа-профспілка України виступила з протестом проти дій Генпрокуратури та розцінила такі її дії як «замах на професію та вибіркове застосування закону». Уся ця історія виглядає дуже емоційною, проте на думку Ернста Рахарова, тут скоріше потрібна холодна та прагматична оцінка, яка б дозволила зробити правильні висновки з тим, щоб покращити ситуацію зі свободою слова в Україні.

З прагматичного погляду, в ситуації, що склалася, обидві сторони дещо зловживали своїм становищем.

Вимагати від журналіста з‘явитися на допит вже через півгодини після того, як йому була вручена повістка, було явною провокацією з боку прокуратури, особливо враховуючи обставину, що Сергій Лещенко об‘єктивно є вторинним свідком у справі отруєння Віктора Ющенка, за якою його викликали. Така поведінка правоохоронців була б загальноприйнятною тільки за умов тоталітаризму, коли всі громадяни зобов‘язані «служити державі», а правоохоронці є її «священними представниками». Дякуючи Богові, сьогодні в Україні інша ситуація і Генпрокуратура є лише однією з урядових інституцій, одним із обов‘язків якої є захист прав і свобод громадян від неправового посягання. Проте вимога від журналіста прибігти на допит практично «за першим свистком» виглядає скоріше як посягання на ці права і свободи, ніж їхній захист.

З іншого боку, демонстративне зволікання з його візитом до прокуратури може бути проінтерпретоване як також провокаційне намагання Лещенка (за підтримки редакції Української правди) зіграти на нервах слідчих і навіть як спроба довести свою певну «зверхність», використовуючи законодавство із захисту прав журналістів. Моральна позиція Сергія Лещенка та редакції Української правди була б набагато більш сильною, якби пан Лещенко попри все прийшов до Генпрокуратури за першим викликом. Безпосередньо після цього він міг би виступити з засудженням таких дій та зверненням до всіх гілок влади в Україні з вимогою більш чітко регламентувати права правоохоронців, що стосується викликів на допити та застосування відповідальності за розголошення таємниці слідства, а також усунути колізії в законодавстві між правами та обов‘язками правоохоронців та журналістів.

Загалом в цій історії симпатії Ернста Рахарова на боці журналістів. Незважаючи на те, що українська журналістика час від часу дає приводи звинувачувати її у продажності, але ще частіше такі приводи дають українські правоохоронці, досить згадати хоча б справу Гонгадзе. Журналісти перебувають в конкурентному середовищі, яке в довгостроковому аспекті є запобіжником продажності. Правоохоронна ж діяльність є монопольною сферою і дисциплінувати правоохоронців можна лише за допомогою «ланцюгових псів демократії». У даному конкретному випадку виклик на допит журналіста, який просто взяв інтерв‘ю у Давіда Жванії, виглядає підозріло схоже на спробу залякати інших журналістів писати на цю тему та брати інтервю у де-факто обвинувачуваного у справі про отруєння президента. Намагання слідчих під загрозою відповідальності за розголошення таємниці слідства контролювати, що Сергій Лещенко буде в подальшому писати на цю тему, можна трактувати як позбавлення права на журналістську професію.

Поведінка Сергія Лещенка також виглядає позитивно у порівнянні з поведінкою того ж Давіда Жванії, який нахабно користується своєю депутатською недоторканістю, щоб взагалі уникати допитів. Проте українські журналісти повинні усвідомлювати, що просто виглядати краще українських політиків замало для того, щоб Україна впевнено просувалася до європейських демократичних стандартів життя. Бо за відсутністю відповідальної першої, другої та третьої влади, саме четверта влада є останнім рушієм реформ. Дуже добре, що незалежна медіа-профспілка України солідарно виступила на підтримку свого колеги. Але ще краще було б, якби журналісти при цьому не забули вказати своєму колезі на те, що його поведінка все ж таки може бути протрактована як протиправна, а тому не може вважатися зразковою.

неділя, 6 липня 2008 р.

Realpolitik: вивід ЧФ з Криму в обмін на відмову України від негайного повноправного членства в НАТО?

На минулому тижні відомий американський політик Генрі Кісінджер висловив свій погляд та побажання щодо розвитку американо-російських відносин. У своїй статті (див. також відповідний коментар на радіо Свобода) серед іншого він закликав наступну американську адміністрацію сконцентруватись на прагматичному співробітництві з Росією у питаннях безпеки та Ірану, а у питанні відносин Росії з іншими складовими частинами радянського блоку, і перш за все – Україною, проявляти певну стриманість. Тобто не форсуючи питання членства України в НАТО, натомість сконцентруватись на підтримці «справжньої незалежності України» та її членства в Європейському Союзі. На цьому тижні він повторив свої думки у ще одній статті в іншому виданні.

До думки старого аксакала міжнародної політики, який був держсекретарем Сполучених Штатів в часи Холодної війни і є відомим прихильником Realpolitik (реальна політика, нім.) звикли прислухатися не тільки в Вашингтоні, а й в усьому світі. Ернсту Рахарову також імпонує прагматичний, на противагу від ідеологічного, підхід до міжнародної політики, щоправда в даному конкретному випадку поради Генрі Кісінджера сприймаються дещо неоднозначно.

Він аргументує, що для Росії питання України насамперед є питанням визнання болісного історичного зламу. Тому подальше наближення кордонів НАТО безпосередньо до Москви на даному етапі зробить скорочення російських кордонів і впливу настільки очевидним, що це неодмінно спричинить емоції, які стануть на заваді конструктивній співпраці Росії та Америки над вирішенням усіх інших світових проблем. Натомість маючи принципову згоду НАТО на майбутнє членство України, зараз немає ніяких причин, щоб цю згоду прискорено втілювати в життя.

Впадає в очі те, що подібні погляди також неодноразово висловлювали деякі представники нинішньої української опозиції, особливо Партії регіонів. Досить ймовірно, що і деякі представники БЮТ підтримають таку зовнішньополітичну доктрину для України. Це не дивно, бо на поверхні така доктрина виглядає дуже привабливо, особливо коли згадати, що рівень підтримки членства в Євросоюзі серед українських виборців є набагато вищім, ніж рівень підтримки членства в НАТО. Проте якщо трохи замислитись над деталями, то з’являється низка зауважень.

Українське членство в Євросоюзі поки що виглядає малореальним. Очевидно те, що і Євросоюз, і Україна мають жорстокий ДЕФІЦИТ ЛІДЕРСТВА, щоб вирішити це питання. В керівних лавах з обох сторін практично відсутні люди, чий горизонт мислення та дій лежить далі, ніж дата майбутніх виборів. Використовуючи на свою користь практику консенсусного прийняття рішень в Євросоюзі та ж Росія, за допомогою важелів у вигляді поставок енергоносіїв, завжди може стимулювати окремі країни Євросоюзу до «чутливого» ставлення до її «стратегічної зони впливу», таким чином гальмуючи просування України до членства в ЄС. Америка ж на сьогодні має в ЄС скоріше погану репутацію і відповідно дуже невеликий вплив на його рішення. Наступній президентській адміністрації США знадобиться дуже багато часу, щоб цю ситуацію змінити. Тож на сьогодні дуже важко собі уявити, яким чином Америка може прискорити процес вступу України в Євросоюз.

А яким чином можна забезпечити «справжню незалежність України»? Вже сам факт ставлення питання таким чином свідчить про те, що Генрі Кісінджеру зрозуміло, що Україну на сьогодні не можна вважати повністю незалежною. Тому є очевидною потреба деталізувати конкретні кроки, які Захід і НАТО можуть зробити щоб укріпити українську незалежність.

Щонайперше вже сьогодні є очевидним, що без дієвої підтримки країн НАТО Україна НІКОЛИ не зможе позбавитися Чорноморського флоту Російської Федерації. Виходячи з сьогоднішніх тенденцій, після 2017 року він просто залишиться в Севастополі, навіть якщо для цього не буде ніяких правових підстав. Більше того, цю відсутність правових підстав росіяни напевне ще й трактуватимуть на свою користь, аргументуючи, що всі обмеження на діяльності ЧФ на території України втратили чинність після закінчення термінів дії договору про оренду.

Годі й думати, що Україна зможе силовими методами змусити ЧМ залишити Севастополь – це завдання є непосильним для української армії, яка на противагу російській не має зброї масового знищення. Таким чином вже зараз можна прогнозувати звернення України за підтримкою до країн Заходу, які свого часу виступили ґарантами її незалежності: США та Великобританії. Тобто було б дуже добре, якщо ці країни вже зараз почали готуватися до цього звернення.

Ернст Рахаров відноситься до відвертих прихильників українського членства в НАТО. Виходячи із міркувань, що якраз перебуваючи в лавах НАТО Україна буде здатна забезпечити свою «справжню незалежність». Але він допускає, що деякий час треба буде «щадить чувства» російських громадян і утримуватися від активних кроків в цьому напрямку. Проте це ні в якому разі не повинно означати просте перенесення строків приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Навпаки, в цьому випадку між Україною і НАТО повинен бути розроблений інший не менш детальний і чіткий план, який повинен передбачити спільне вирішення проблеми ЧФ.

Більш загально, цей план також повинен включати роботу лідерів країн НАТО з російським керівництвом з тим, щоб останні припинили стимулювання з популістською метою тих самих російських історичних «почуттів», які Генрі Кісінджер наразі закликає поважати. Не треба забувати, що ці «почуття» ґрунтуються на десятиріччях радянської пропаганди, а їх використання повністю протирічить принципам Realpolitik, прибічником якої він є.

середа, 2 липня 2008 р.

Кандидатам в успішні президенти

Для більшості спостерігачів зрозуміло, що Анатолій Гриценко почав свою передвиборчу кампанію. Що є доброю новиною для Ернста Рахарова та інших українців, які сподіваються на відход від влади провідної «трійці», яка добряче таки «дістала» своєю перманентною політичною «мильною оперою», кожна серія якої стабільно закінчується патовою ситуацією для них, та поразкою для країни. Більше того, саме Анатолій Гриценко першим серед відомих українських політиків відкрито закликав «трійцю» не приймати участь у наступних президентських виборах. Заява дуже смілива, адже потенційний президентський рейтинг пана Гриценка на сьогодні на порядок менше середнього рейтингу «трійці». Але вона свідчить, що Анатолій Гриценко схоже має намір запропонувати українському суспільству нову політичну та владну модель.

Очевидно, що пан Гриценко стверджуючи, що він не набивав собі кишені, перебуваючи на державних посадах, хоче повернути в українську політику гасло на кшалт: «Ці руки нічого не крали». Що є цілком на часі. По-перше, запит на «чистих» політиків в українському суспільстві сьогодні не менш великий, ніж під час минулих президентських перегонів. По-друге, практично всі провідні політики, включаючи винахідника цього лозунгу Віктора Ющенка, свої «руки» на разі безнадійно дискредитували.

З іншого боку українське суспільство один раз вже обпеклося, повіривши в таке гасло, і зараз є куди більш скептичним та недовірливим. З великою певністю можна стверджувати, що просто словам воно більше не повірить. То ж спробуємо уявити, якими ДІЯМИ повинен підкріпити свої обіцянки кандидат в президенти, який хоче привернути на свою сторону виборців, що бажають чесної влади.

Перше, що спадає на думку це безпрецедентна прозорість. І навіть якщо це виглядає, як посягання на приватну сферу, кандидат повинен буде перш за все надати найвичерпнішу інформацію стосовно облаштування свого приватного життя. Українці завжди дуже цікавляться тим, «а що ж воно там там таке, за тим парканом?». Тому запобігти шкідливим спекуляціям опонентів можна тільки повністю той паркан прибравши. А це значить: публікація податкових декларацій щонайменше та повне звітування щодо всіх поїздок у відпустку за останні 10 років, запрошення всіх бажаючих журналістів на екскурсії до всіх об’єктів нерухомості, особистих та членів родини. Тобто кандидат в президенти, та члени його родини повинні бути готові до пильної невсипущої уваги до себе з боку громадськості, що означатиме свідому відмову від великої частини приватної сфери.

Другий аспект, щодо якого потрібно буде створити повну ясність – це стосовно джерел фінансування передвиборчої кампанії. У загалу не повинно бути ніяких сумнівів та приводів для спекуляцій щодо того, хто і заради чого фінансує кандидата. Враховуючи те, що в сучасних українських умовах політичним проектам дуже складно обійтися без підтримки великого капіталу, треба винайти модель, яким чином це може відбутися гранично прозоро. Крім того успішний кандидат повинен буде вирішити дуже непросте завдання: яким чином скористатися підтримкою великого капіталу, який є дуже непопулярним в очах більшості виборців, і при цьому не дискредитувати себе.

Мабуть одним із шляхів вирішення попереднього завдання стане залучення якмога більшої кількості дрібних внесків у бюджет кампанії. Відповідний досвід та технології для цього можна знайти в Америці: перш за все за допомогою інтернету, на цьогорічних праймеріз Барак Обама спромігся зібрати більш ніж 1 мільйон невеликих грошових внесків від простих американців. Крім максимальної прозорості, дуже велика додаткова перевага такої підтримки полягає також і в тому, що ці 1 мільйон дрібних донорів є ще й активними агітаторами за свого кандидата. Це ж маленьке чудо: люди не тільки працюють безкоштовно на успіх свого кандидата, вони ще й підтримують його матеріально! Який контраст з типовим українським випадком проплачених мітингувальників та прапоромахачів! У кандидата є ще десь один рік, щоб адаптувати цю американську технологію до українських реалій. 1 мільйону дрібних донорів в Україні не мобілізуєш, але навіть декілька десятків тисяч здатні докорінно змінити правила ведення політичних кампаній.

Наступною у переліку необхідних дій є створення професійної команди. Поки що всі політичні проекти в Україні є комбінацією фан-клубу певної особистості та пулу великих інвесторів. Тому жоден з цих проектів не був і не буде успішним в довгостроковому аспекті. Знаючи про це, велика кількість виборців вже вміє їх розрізняти і їм не довіряє. Професійна команда відрізнятиметься від цих утворень наявністю публічної ідеології, цілей та завдань, конкурсним та конкурентним набором на посади, чітким та прозорим розподілом ролей, відкритістю як до зовнішньої, так і для внутрішньої критики та стимулюванням за результатами роботи. Ернст Рахаров впевнений, що в сучасній Україні вже з’явилися лідери та менеджери, які досягли певного рівня самодостатності і ладні працювати за ідею. Вони не довіряють наявним провідним політикам, бо ті кожного разу зловживали їхньою довірою. Але вони охоче підуть за тим, хто на справі послідовно доводитиме, що керується іншими принципами і буде щиро відданий своїй команді.

Останньою в переліку ДІЙ є адресація свого політичного минулого. Враховуючи ситуацію суперечливого законодавства, в сучасній Україні практично неможливо зробити щось масштабне, хоча б формально не порушивши при цьому якогось закону. Тому щоб запобігти закидам опонентів, успішний кандидат буде змушений зробити щире публічне покаяння перед виборцями за минулі проступки та помилки. Навіть якщо за деякі з них може загрожувати кримінальне покарання. При цьому можна навіть закликати правоохоронні органи почати кримінальне впровадження проти себе, але з вимогою, зробити те ж саме стосовно інших кандидатів, які без сумніву матимуть не менше подібних «гріхів». В результаті усі гілки влади раптом виявилися б дуже зацікавленими у прийнятті доброго закону про одноразову амністію, який би зняв тягар відповідальності з них усіх за минулі проступки, водночас посиливши відповідальність за всі наступні. Такий крок засвідчив би серйозність намірів кандидата та його готовність на самопожертву заради руйнування порочних аспектів діючої системи.

Всі перелічені кроки тісно пов’язані між собою. Вони є надскладними і майже нездійсненними, проте тільки їх здійснення уможливить успішну експлуатацію гасла про «чисті руки» в сучасних українських реаліях.

Ернст Рахаров не плекає великих надій на те, що вже у наступній президентській кампанії переможе кандидат з «чистими руками» та дієздатною командою. Проте сам факт участі такого кандидата у кампанії спроможний дати старт новій ері у розвитку України. Тоді обов’язково прийде час коли такий кандидат переможе на виборах і стане першим справді успішним президентом України.