Холодний душ корисний для здоров’я

Ненауковий прогноз Ернста Рахарова на 2010 рік

2009-й став для багатьох українців «холодним душем» в економічному плані: їхні реальні доходи знизились, перспективи стабільної роботи померкли, наявні борги – зросли, а про прийдешню старість краще взагалі не згадувати. Проте далеко не всі опустили руки – більшість знайшла можливість прилаштуватися.

Дехто можливо навіть радіє, що дякуючи кризі змінив своє місце роботи, або навіть своє амплуа, наприклад, з найманого працівника на малого підприємця. Західна статистика, яка спирається на багаторічні дослідження економічних циклів у капіталістичній економіці, говорить, що підприємства, засновані під час криз, є більш життєздатними, і відповідно більш успішними також у період економічного піднесення, яке неминуче наступає після кризи.

Відтак напевне не варто дуже бідкатися через те, що для багатьох українців у 2010 році економічний «холодний душ» скоріше за все продовжиться, а для декого він ще й доповниться остаточним розчаруванням в своїх політичних кумирах. Адже добра новина полягає в тому, що українське суспільство може нарешті наважитися на проведення деяких ключових реформ. Українська історія свідчить, що на такі реформи українці звичайно погоджуються тільки досягши стану глибокого відчаю.

Ернст Рахаров представляє свій ненауковий прогноз основних подій в Україні і навколо неї у 2010 році.

Новий президент буде кульгавою качкою навіть не встигши заступити на посаду

Президентом стане політик, який у другому турі виборів обійде свого опонента всього лише на декілька відсотків голосів, але загалом отримає підтримку менше ніж 50% українців, які приймуть участь у виборах. Кількість голосів, відданих проти обох кандидатів, буде рекордною. Тобто з самого початку президент не матиме суспільної підтримки своєї політики, а відтак буде змушений йти на компроміси з опонентами.

При цьому новий президент виявиться не таким страшним, як його (або її) зображують опоненти, але суттєво гіршим за те, як його (або її) намагаються представити його (або її) нинішні прихильники.

Після непереконливої перемоги 1999 року Леонід Кучма був змушений призначити на посаду прем'єр-міністра людину, яка тоді викликала широкі симпатії в політичних та навколополітичних колах – Віктора Ющенка, а віце-прем'єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу – харизматичну Юлію Тимошенко. Ці люди допомогли Леонідові Кучмі подолати синдром кульгавої качки безпосередньо після його непереконливої перемоги на президентських виборах, але з часом саме вони стали могильниками його режиму та його політичної кар'єри.

Не виключено, що щось подібне очікує й майбутнього переможця президентських виборів – його (або її) перемога напевне стане останньою великою політичною перемогою цієї людини. Ті ж «нові обличчя», які будуть покликані рятувати політичне майбутнє нового президента, скоріше за все будуть дбати лише про себе. Так Україна зможе отримати кандидатів у нові кумири.

Вибори в місцеві органи влади у багатьох місцевостях будуть більше схожі на реальні вибори

На тлі владного хаосу, що розповсюджує навколо себе стольний Київ, все більше місцевих еліт самоорганізовуватиметься під гаслом: «Спасение утопающих – дело рук самих утопающих». Крім того, місцеві еліти розраховують, що рано чи пізно вони отримають більше повноважень, ніж ті, які вони мають за діючого законодавства.

Ці фактори гарантують доволі активну кампанію на виборах у місцеві органи влади, які скоріше за все відбудуться 30 травня 2010 року. Гостра конкуренція буде принаймні у тих місцевостях, де немає монополії на владу у якоїсь однієї великої партії.

Є надія, що започаткувавши дискусію навколо реальних проблем, які турбують громадян, місцеві вибори продемонструють загальнонаціональним політикам, які теми заслуговують більшої уваги, ніж здебільшого суперечливі теми, використовувані під час президентських перегонів.

Дефолту напевне не станеться. Життя в Україні подорожчає, а протестів на Майданах побільшає.

Одразу після президентських вибрів в Україні почнеться довгоочікуване подорожчання газу, а також електроенергії для побутових споживачів. Після місцевих виборів темпи подорожчання прискоряться: подорожчають інші комунальні послуги, послуги транспорту, дитсадки тощо.

Таким чином Україна зможе уникнути зриву платежів за газ Росії, дефолту, а також різкого загострення економічної кризи, яке у випадку дефолту країни є неминучим.

Негативний ефект підвищення цін буде дещо врівноважений завдяки механізму житлових субсидій для найменш забезпечених верств населення. Тим не менш, не всі громадяни тихо погодяться з раптовим погіршенням власного добробуту – багато хто, не без заохочення з боку опозиції, піде протестувати на вулицю.

Певне полегшення у вигляді збільшення зайнятості та зарплатні деяким працюючим українцям забезпечить краща світова кон'юнктура на продукти українського експорту: світові ціни на метал, хімічні добрива та сільськогосподарську продукцію продовжуватимуть поволі зростати. Щоправда дякувати за це українці матимуть закордонним урядам, які у ситуації економічної кризи виявились значно ефективнішими за український.

Два пацана между собой всегда договорятся

В сусідній Росії стане більш чіткою відповідь на питання «Хто буде головним у 2012 році?». Шанси Дмитра Медведєва виглядають невисокими. На жаль, такими ж невисокими є шанси на проведення життєво необхідних реформ, дискусію про які Дмитро Медведєв розпочав у своїй статті «Россия, вперед!».

Таким чином позитивний реформаторський вплив на Україну з боку Росії буде дуже слабким. Тим важчим буде завдання усіх прогресивно налаштованих українців: дбати не тільки про модернізацію українського суспільства та держави, що є ще більш дисфункціональною, ніж російська, а й про збереження майданчика для прогресивно налаштованих росіян для продовження відкритої дискусії на тему демократичного майбутнього Росії.

Український потяг продовжуватиме повільний рух в європейському напрямку. Хоча до найближчої вузлової станції ще далеко.

Перемовини з Європейським Союзом про безвізовий режим, асоціацію, зону вільної торгівлі, а також про партнерство в енергетичній галузі продовжуватимуться. Час від часу той чи інший провідний український політик оголошуватиме, що якусь дуже значну і велику угоду буде ось-ось підписано, але насправді до кінця 2010 року жодної з таких угод підписано не буде.

Проте доброю новиною буде те, що українське чиновництво нарешті почне серйозно замислюватися над реальними кроками і реформами, які необхідно буде зробити, щоб якусь таку велику угоду з Європейським Союзом нарешті підписати. Вони жахнуться від обсягу роботи, яку їм необхідно буде виконати, але вони все ж таки візьмуться до справи. Розмов буде набагато більше, ніж діла, але зробленого буде достатньо, щоб досягти такого-сякого собі прориву в українських відношеннях з об'єднаною Європою десь у 2011 чи у 2012 році.

Ще не час ховати політика Ющенка

Ну і наостанок: якщо в Україні зміниться президент, то наприкінці 2010 року рейтинг нового президента буде значно нижче, ніж він у цього політика є сьогодні – українці звичайно ненавидять владу, яку вони собі обирають. Натомість рейтинг Віктора Ющенка наприкінці 2010 року буде вище, ніж він був наприкінці 2009 – адже ті, хто більше не при владі, перестають бути об'єктом концентрованої ненависті свого народу.

PS: Завдяки непотраплянню збірної України до фінальної частини чемпіонату світу з футболу, Ернсту Рахарову не довелося прогнозувати найважче – місце, яке посіла б збірна України на цьому турнірі :-)

Команди кандидатів

Моделі команд наступних президентів вже сформовані під дахом Верховної Ради . Про слабкість перших свідчить неефективність останньої.

23 грудня цього року Верховна Рада України прийняла рішення достроково припинити пленарні засідання. Таким чином більшість депутатів вирішили почати відпочивати від своєї головної діяльності – законотворчості – більш ніж за тиждень до того, як в Україні розпочнеться офіційний період зимових свят. І продовжувати відпочивати протягом чотирьох тижнів – аж до 19 січня.

В цей же час в Америці (де сезон зимових свят починається вже 24 грудня) Сенат продовжував напружено працювати над реформою медичного обслуговування, що була ініційована президентом Бараком Обамою. Для прикладу: одне з ключових процедурних голосувань проводилося о першій годині ночі 22 грудня і для того, щоб набрати критично необхідні 60 голосів, до залу на інвалідному візку завезли навіть 92 річного сенатора Роберта Берда (Robert Byrd), незважаючи на пізній час і поганий стан здоров'я останнього. Фінальне ж голосування за реформу було призначене на сьому ранку 24 грудня, за декілька годин до початку відзначання Святого вечора.

Виглядає, що посада простого народного депутата в бідній Україні є набагато більш привілейованою, ніж посада поважного сенатора в заможній Америці. Тож може саме в цьому і полягає першопричина американської заможності і української безталанності?

Крім широко обговорюваної депутатської недоторканості та права на отримання житла в Києві коштом платників податків, українські депутати мають й інші, менш афішовані привілеї, насамперед – право наймати собі помічників. Звісно – також коштом платників податків.

В кожного депутата є маленька армія помічників. Яким ми платимо зарплатню.

Ті, хто мають (помилкове) уявлення, що народні депутати ночами пишуть законопроекти, які потім вдень дебатуються в залі Верховної Ради, мають уважно прочитати статтю 34 закону «Про статус народного депутата України» в його останній редакції від 11.06.2009, яка встановлює, що кожний народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта. При чому ці помічники-консультанти мають досить широкі повноваження – це такі собі міні-депутати, наприклад, вони мають право бути присутніми на засіданнях місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Джерела оплати праці цих помічників-консультантів описані дуже непрозоро, але після аналізу вищезгаданої статті закону можна зробити висновок, що більшість з них де-факто отримують свою зарплатню в Апараті Верховної Ради.

Нещодавно в своєму інтерв'ю Українській правді неодноразовий Голова Верховної Ради України та голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз відкрито розповів:

«Раніше ми оформлювали помічниками депутатів, які утримуються з бюджету, секретарів обласних осередків СПУ й актив партії. Маючи в парламенті 30 депутатів, ми могли утримувати помічникам 300 осіб, тобто актив Соцпартії першої чи другої лінії.»

Арифметичні нюанси, чому 30 депутатів можуть утримувати «лише» 300 помічників, а не 930, пан Мороз не розкрив, але суть висловлювання вражає: громадяни вперше відверто почули, яким чином реально фінансується діяльність політичних партій в Україні – за рахунок самих громадян. Хочуть вони того, чи ні. Для багатьох свідомих громадян України ця загальна істина давно не є таємницею, тим не менш, цікаво отримати докази щодо своїх давніх припущень.

Таким чином, Верховна Рада України – це далеко не лише чотириста п'ятдесят чоловік, а щонайменш п'ять тисяч. Які дуже добре фінансуються коштом українських платників податків. Оцінюючи діяльність народних депутатів, важливо вимагати від них звіту не лише за їхню власну роботу, а й за роботу найманих ними помічників-консультантів. Щонайменше, громадськість має право отримати від кожного депутата наступні відомості:

• прізвища його помічників-консультантів;
  
• за які заслуги та завдяки якій кваліфікації вони отримали свою посаду;
  
• якими є результати діяльності кожного з помічників-консультантів.
  

Український депутат залежить від лідера політичної сили. Тому питати треба з останніх. Поки є нагода.

Враховуючи те, що перед останніми парламентськими виборами формуванням списків займалися виключно лідери політичних сил, можна собі уявити, що далеко не кожний депутат знає, хто в нього «працює» помічником-консультантом – через те, що помічників йому «добирав» також його політичний вождь.

Проте президентська кампанія якраз дає дуже добру нагоду спитати з усіх головних винуватців кричущої неадекватності та неефективності законодавчої гілки влади в Україні – адже на щастя усі вони виступають кандидатами на посаду Президента України. А саме:

• кандидат у Президенти Віктор Янукович має відзвітувати не тільки про діяльність усіх 172 депутатів фракції Партії регіонів, а й про діяльність їхніх помічників;
  
• кандидат Юлія Тимошенко, крім багатьох міністрів, їхніх численних заступників, а також інших чиновників, «працевлаштувала» 153 депутати та відповідну армію помічників – виборці мають вимагати від неї звіту;
  
• кандидати Віктор Ющенко, Арсеній Яценюк та Анатолій Гриценко мають розподілити між собою «сфери впливу» та відзвітувати за 71 депутата фракції НУНС та їхніх помічників;
  
• кандидат Петро Симоненко має повідомити громадськість про чесноти 27 депутатів фракції Комуністичної партії України, включно з їхніми помічниками;
  
• І нарешті, завдяки балотуванню в Президенти лідера однойменного блоку, Голови Верховної Ради Володимира Литвина, ми маємо нагоду жорстко спитати звіт про роботу, яку за останні майже два роки разом зі своїми помічниками провели 20 депутатів його фракції;
  
• Майже забув – наразі позафракційна депутат-кандидат в Президенти Інна Богословська напевне також має особисту маленьку армію помічників-консультантів, утримувану коштом платників податків, тож важливо почути її звіт про їхню діяльність.
  

Ті, хто задається питанням про команди потенційних президентів України, мають уважно подивитися на депутатські фракції, які вони сформували у Верховній Раді, звернувши увагу не тільки на самих депутатів, а й на їхніх помічників. Адже саме ці люди скоріше за все потім «виринуть» у новосформованих після виборів Секретаріаті Президента, секретаріаті Ради національної безпеки та оборони, Державному управлінні справами, на постах голів Державних адміністрацій, тощо.

Дуже ймовірно, що чесноти щонайменше деяких з цих людей викличуть великі запитання. Тому важливо поставити ці запитання до виборів, а не після.

Яким має бути справжній Майдан?

До тих, хто приймав участь та співчував Майдану 2004

Трохи більше, ніж п'ять років тому, за декілька днів до другого туру президентських виборів 2004 року Ернст Рахаров взяв на роботі відпустку і на півтора тижні поїхав в Україну. Колегам на роботі він сказав, що очікує від українських виборів одного з двох: або маніпуляції, або революції. Ернст Рахаров і досьогодні щасливий, що сталося останнє.

Під час роботи спостерігачем на одній з виборчих дільниць Київської області Ернст Рахаров став свідком голосування за відкріпними посвідченнями підозріло великої кількості дивних приїжджих. В той же час, один його кримський родич виявився серед «туристів» з Сімферополя, які приїхали до Києва в день виборів автобусом, маючи на руках по сім відкріпних посвідчень для голосування. Для заспокоєння совісті цих простих людей організатори «турне» пояснювали їм, що іти на злочин заради підтримки свого кандидата, Віктора Януковича, вони мають через те, що на Заході України прихильники Віктора Ющенка роблять те ж саме.

Якщо б тоді ці масштабні маніпуляції пройшли, в Україні був би створений прецедент ламання народної волі «через коліно». Відтак процедура всенародних виборів була б надовго дискредитована, і Ернст Рахаров вже навряд чи міг би розраховувати дожити до того часу, коли Україна перетвориться на демократичну, стабільну, заможну та поважну європейську країну.

Тому перебуваючи на київському Майдані разом з багатьма друзями, рідними та знайомими (деяких з яких навіть не сподівався там зустріти), Ернст Рахаров вважав найголовнішою метою тієї протестної акції захист демократії в Україні. Тому що він повністю поділяє (вже колись цитовану) думку Вінстона Черчиля (Winston Churchill):

«Democracy is the worst form of government except all the others that have been tried. – Демократія – найгірша форма правління, за виключенням усіх інших, що колись були опробовані.»

Розчаровуєшся звичайно після того, як спочатку очаровуєшся

Звичайно в Ернста Рахарова, як і у багатьох на Майдані, також були сподівання, що президент Віктор Ющенко зможе прискорити проєвропейський розвиток України, допоможе зробити її більш конкурентною та щасливою державою. Але великих ілюзій не було – маючи деякі контакти зі штабом тодішнього опозиційного кандидата ще задовго до початку передвиборчої кампанії, Ернст Рахаров знав, що дієвих планів реформ, які могли б бути оперативно задіяні одразу після перемоги Віктора Ющенка на виборах, в штабі не розроблялося. На жаль, там домінувала досить типова для українських політичних сил короткозора позиція, що спочатку треба взяти владу, а там – подивимось.

Тим не менш, головним критерієм вибору для Ернста Рахарова був – перспектива розвитку демократії в Україні. На той час вона існувала тільки якщо не дати забрати у Віктора Ющенка його перемогу на виборах, здобуту демократичним шляхом.

Звичайно досадно, що Віктор Ющенко та його команда, маючи величезну суспільну довіру, яку вони отримали після помаранчевої революції, не змогли скористатися історичним шансом та провести швидку модернізацію країни. Але в Ерста Рахарова немає розчарування з цього приводу – не можна обурюватись, що виявились невтіленими в життя плани, яких не було.

Натомість Ернст Рахаров задоволений, що рівень демократії в Україні протягом останніх п'яти років не тільки не знизився, а навіть дещо підвищився. І це в той час, коли найбільший сусід України – Російська Федерація, яка має величезний вплив на Україну – вирішила відмовитись від демократії на користь авторитаризму (хоча поки що й досить м'якого).

Реформа Конституції 2004 року далеко не в усьому погана

На противагу розповсюдженій в Україні думці, Ернст Рахаров впевнений, що далеко не всі наслідки реформи Конституції 2004 року є негативними. Він вважає, що багато з них є негативними тільки в короткостроковій перспективі.

Реформа 2004 року знизила «вартість» посади Президента. Політикам більше недоцільно змагатися за цю посаду за принципом «пан або пропав». Для суспільства значно знизився ризик обрання неадекватного політика на президентську посаду – повноваження українського Президента суттєво обмежують ризик його перетворення на новомодного українського «фюрера».

Одним із можливих підтверджень цієї думки є інформація Комітету виборців України, яка з'явилася на цьому тижні, що практично всі кандидати в президенти скорочують фінансування своїх передвиборних програм.

Хоча сьогодні очевидно, що конфлікт на найвищому щаблі влади – між Президентом та Прем'єр-міністром – передумови якого заклала та реформа дуже шкодить Україні, можна сподіватися, що наступники чинних виконавців цих державних ролей будуть більш підготовленими до роботи в тандемі. Тобто вони будуть більш схильними до більш консенсусного, «європейського» стилю прийняття рішень, на противагу одноосібному «диктату», до якого звикла країна, яка все ще великою мірою перебуває під впливом «візантійщини».

Те, що нинішні українські керманичі цей тест на «європейськість» з тріском провалили, більше говорить про їхню особисту неадекватність, ніж про неадекватність запровадженої системи.

За великим рахунком те ж саме стосується і виборчої системи за «закритими» партійними списками. Наразі здається, що ця система призвела до втрати будь-якої відповідальності депутата перед виборцем. Але якщо поміркувати на перспективу декількох років – лідери політичних сил завжди нестимуть політичну відповідальність за проступки тих людей, яких вони легковажно включили у виборчий список, можливо в обмін на банальну «коробку з-під комп'ютера», наповнену грошовими знаками Сполучених Штатів Америки. Насправді цей процес вже відбувається: наприклад, Юлія Тимошенко змушена відповідати на неприємні запитання стосовно екс-депутата її фракції Віктора Лозінського, а Віктор Янукович – стосовно скандалів, які переслідують керівництво кримської автономії, сформоване його партією.

Досягти цілей Майдану, послідовно закріплюючи успіх

Керуючись вищенаведеними та низкою інших прикладів Ернст Рахаров упевнений, що розвиток демократичного процесу в Україні скоріше надихає, ніж є викликає відчай. Для того, щоб одного дня побачити Україну повноправним членом європейської родини народів сьогодні необхідно «лише»:

• забезпечити незворотність та сталість демократичного процесу;
  
• терпляче наполегливо працювати над створенням громадянського суспільства.
  

В найближчій перспективі це означатиме:

• Ці президентські вибори – не про вибір особистостей, а про покращення демократичного процесу. Чим менше сюрпризів будь-якого ґатунку буде на цих виборах – тим краще. Тим більше, що хто б не переміг – головним завданням цієї людини скоріше за все буде «сидіти тихо і гріти крісло» для наступника, який, якщо все буде добре, здобуде більшу прихильність в народі, ніж нинішні «недокандидати», що не мають шансів здобути хоча б 50% голосів виборців. Тому вже зараз команди провідних кандидатів на посаду формального голови держави повинні зрозуміти: якщо вони сподіваються «протягнути» свого кандидата на цю посаду шляхом маніпульованих судових процесів – вони дуже скоро втратять усе. Що ж стосується перерозподілу реальної влади – цілком можливо, що в цьому сенсі вибори у місцеві органи влади у травні наступного року матимуть більше значення, ніж президентські вибори.
  
• В Україні немає великого дефіциту громадян. Але є великий запит на громадянське суспільство. Тобто громадяни мають наполегливіше встановлювати контакт один з одним та починати координувати свої зусилля. Добра новина полягає в тому, що дякуючи сучасним телекомунікаційнім технологіям – Інтернету та мобільному зв'язку – це завдання технічно є як ніколи простим для виконання. Справа тільки в добрій волі громадян.
  

Майдан 2004 року був святкуванням наперед. Адже тоді насправді святкувати ще було нічого – не було ні планів реформ, ні ефективних команд, здатних їх виконати. І зараз також поки що існує небагато причин для святкування. Але ставши на п'ять років розумнішими та мудрішими, активні учасники Майдану 2004 сьогодні мають ширше поле для діяльності, ніж будь-коли раніше. Коли ця діяльність принесе перші реальні результати – їх по праву можна буде відсвяткувати на новому Майдані.

На ранок після виборів

Переможець президентських виборів навряд чи отримає більше 50% голосів

До завершення чергових українських президентських виборів ще декілька місяців, а громадяни України вже стали свідками застосування всього традиційного арсеналу виборчих технологій: найчастіше – чорних, іноді – сірих, зрідка – відносно білих. На службу агітації поставлені: і не зовсім законна провокаційна зовнішня реклама , і штучні гучні скандали, і навіть епідемія грипу. Можна не сумніватися – напруга перегонів і надалі зростатиме.

Є таке враження, що головні учасники намагаються довести «температуру» в суспільстві до того ж рівня, як під час попередніх президентських виборів п'ять років тому. Навіть незважаючи на те, що суспільство сьогодні перебуває у принципово іншому стані.

Найголовніше – по-іншому почувається та його частина, яка формулює домінуючу суспільну думку. За п'ять років ці люди багато чому навчилися і відповідно не бачать особливих підстав для збудження. Для них сьогодні мова йде не про цивілізаційний вибір, а про обрання наступного невдахи-президента.

Те, що для більшості в суспільстві президент продовжує бути «найбільшою людиною в державі, яка – якщо захоче – може все», приречує майбутнього переможця виборів на роль чергового розчарування. Для цього є низка передмов:

• Новий президент матиме такі ж обмежені повноваження, насамперед в економічний сфері, як і нинішній. Повернення до попередньої версії Конституції, яка діяла за часів президенства Леоніда Кучми, є дуже малоймовірним.
  
• На даному етапі в українській політичній еліті практично немає ефективних команд, на які міг би спертися новообраний президент для того, щоб провести рішучі реформи. Без таких реформ істотне поліпшення життя громадян неможливе. А відтак – малоймовірним є зростання рейтингу популярності нового президента після виборів.
  
• Нового президента, незалежно від того, хто ним стане, скоріше за все оберуть з результатом 40 з лишком відсотків, тобто менше половини від тих, хто прийме участь у голосуванні. Таким чином новообраний президент не матиме морального права стверджувати, що нього (чи за неї) проголосували більшість українців.
  

Доброго ранку, шановний кандидате! Погані новини: Ви перемогли!

Низька підтримка виборців стане лише початком проблем нового президента. Нездійсненні обіцянки, роздані під час перегонів, як привиди почнуть його (чи її) переслідувати починаючи з перших днів на посаді. Необхідні підвищення цін на газ для населення, на комунальні послуги, на проїзд в громадському транспорті тощо, відтерміновані перед виборами, аж ніяк не сприятимуть зростанню його (чи її) популярності. В результаті перемога на виборах для нового президента швидше за все стане пірровою.

Невже цього не розуміють головні претенденти на цю перемогу? Напевне вони розуміють, але відмовитись від участі у тому, що українці (некоректно) вважають головними виборами в країні, вони не можуть.

Рівень персоніфікації політичного процесу в Україні є надзвичайно високим. Практично будь-яка політична сила є чимось лишень трохи більшим за фан-клуб її лідера. Тому відмовившись від участі в головних виборах в країні лідер ризикує поставити хрест на як на власному політичному майбутньому, так і на майбутньому свого «фан-клубу».

Відтак «фан-клуби» у кампанію устряють, і ведуть вони її так, як вміють: передусім роблячи ставку на емоції виборців – фан-клуб інакше агітувати не може. Звідси штучне нагнітання «температури» в суспільстві.

Парадокс у тому, що роблячи ставку на емоції під час кампанії, «фан-клуби» збільшують амплітуду майбутньої негативної емоційної реакції суспільства на перелічені вище непопулярні урядові заходи. Після виборів суспільство асоціюватиме ці заходи з новообраним президентом.

Виходить, перемога на президентських виборах означатиме для новообраного президента практично таку ж саму політичну смерть, як і відмова від участі у виборах взагалі. Тільки у першому випадку ця смерть напевне буде дещо повільнішою – той же Віктор Ющенко все ще має пару відсотків своїх прихильників.

Ситуація складається як у казці: «направо підеш – коня втратиш, наліво підеш – голову загубиш». І схоже, що виходити з цієї ситуації провідні кандидати, які мають реальні шанси на перемогу, сподіваються, як і у тій казці – розраховуючи на диво.

Ці вибори – шанс покінчити з «диваками»

Дивом, на яке напевне розраховують провідні українські політики, має стати швидке перероблення української системи урядування «під себе». Найпростішим кроком могла б бути спроба переформатувати парламентську більшість, наприклад, за допомогою СБУ. Дещо складніше буде все ж таки спробувати відмінити конституційну реформу 2004 року. Ще складніше – спробувати провести нову конституційну реформу.

Але давайте згадаємо, що переможець виборів навряд чи отримає голоси навіть більшості тих українців, які візьмуть участь у другому турі виборів! Тому він (чи вона) об'єктивно не матимуть суспільного мандату на зміни системи урядування на власний розсуд. І громадянське суспільство в Україні вже є достатньо сильним, щоб таких змін не допустити.

Ті українські політики, які сподіваються на диво, замість того, щоб наполегливо створювати умови для появи в українській політиці професійних ефективних команд, мають бути витісненими з мейнстріму політичного життя. Ці вибори – унікальна нагода досягти великого прогресу на цьому напрямку.

З «трійки» провідних українських політиків – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович – від яких вже так втомилося суспільство, двоє миттєво втратять більшу частину свого політичного впливу одразу після визначення переможця президентських виборів. Цей же переможець має всі шанси втратити більшу частину свого впливу вже протягом нетривалого періоду після своєї піррової перемоги.

Виглядає занадто добре, щоб стати реальністю? Можливо, але оптимізм вселяє те, що ніякі дива, для втілення такого сценарію непотрібні. Достатньо тільки забезпечити об'єктивний хід демократичного процесу, запобігши можливим «дивацтвам».

Відтак головне на цих виборах – не хто переможе, а як вони пройдуть. Чим коректніше будуть списки виборців, чим організованіше та законослухняніше будуть виборчі комісії, чим більш відкритим для незалежних спостерігачів та журналістів буде процес виборів та підрахунку голосів – тим більший крок уперед до стабільності та добробуту зробить Україна.

У цьому сенсі запровадження електронного реєстру виборців, незважаючи на всю неоднозначність цього заходу, є безсумнівним прогресом. Інші заходи з покращення організації виборів, та підвищення прозорості виборчого процесу мають послідувати. Такі речі є набагато менш яскравими, ніж передвиборчі акції кандидатів, але саме вони визначають успіх країни в довгостроковому аспекті.

Ці вибори можуть стати дійсно доленосними для України. Але зовсім не в тому сенсі, як поки що (некоректно) вважає більшість українців. Не перемога певного кандидата «врятує Україну», а перемога у дечомусь нудного демократичного процесу над сильними емоціями, за допомогою яких «фан-клуби» кандидатів намагаються ошукати виборців.

Піррові перемоги інформаційних війн

Демократія має бути готовою захищатися у випадку раптової жорстокої інформаційної атаки. У ситуації ж затяжної інформаційної війни демократія є непереможною.

Останнім часом в українських засобах масової інформації все частіше згадується термін «інформаційна війна». Найчастіше – в контексті інформаційних атак із Москви, іноді – в контексті президентської передвиборчої кампанії.

На початку цього року під час «газової війни» між Росією та Україною, особливо з російського боку, був масовано застосований великий арсенал «наступальної інформаційною зброї»: однобічне та тенденційне висвітлення подій, штучне створення інформаційних приводів, інформаційні маніпуляції, нагнітання пристрастей, дезінформація. Засоби з цього самого наступального арсеналу, хоча звісно лише у внутрішньоукраїнських масштабах, використовуються і штабами більшості провідних потенційних кандидатів в президенти.

Крім згаданих засобів «наступальної інформаційною зброї» в інформаційних війнах використовується і «важка облогова артилерія» така як спам. А останнім часом до сумновідомих «спамерів» приєдналась ще й інша категорія «найманців» «облогової інформаційної війни» – «полюцери» (від англ. polluter – забруднювач, засмічувач) – люди, які звичайно за чиїмось завданням та за матеріальну винагороду залишають замовні коментарі на Інтернет-форумах.

Полюцер спамеру не рівня

Полюцер – це досить нове явище в українському кібер-просторі, ще рік тому про них взагалі ніхто не згадував. Перше голосне згадування діяльності полюцерів з'явилося два місяці тому, коли Олена Притула, головний редактор Української правди, оголосила їм війну. А на минулому тижні приділити свою увагу полюцерам був змушений і Олександр Харченко, головний редактор агенції УНІАН, присвятивши їхній діяльності велику статтю. У випадку з Українською правдою гнів головного редактора викликала нахабна поведінка «найманих дописувачів» начебто зі штабів Блоку Юлії Тимошенко, а у випадку з агенцією УНІАН – навала «найманих коментаторів» начебто з великої сусідньої північної країни.

Згадані статті породжують прикре відчуття через те, що очевидно багато людей присвячують своє життя деструктивній та ганебній справі, і Ернст Рахаров повністю розуміє гнів та огиду авторів цих статей. Але в той же час у Ернста Рахарова поки що немає відчуття, що автори гнівних та презирливих статей проти полюцерів наразі повністю і старанно виконали домашні завдання, які має виконати Інтернет-видання, запроваджуючи в себе форуми та коментарі.

У Ернста Рахарова склалося враження, що багато українських Інтернет-видань, в тому числі згадані Українська правда та УНІАН, запровадили в себе форуми та коментарі чисто технічно – тобто, грубо кажучи, активувавши додаткову технічну опцію на сайті. По доброму ж потрібно було б спочатку провести відповідну організаційну роботу всередині видання, а також взяти на озброєння кращі технічні стандарти. Тобто виконати приблизно наступні завдання:

• сформувати політику видання по відношенню до змісту (контенту), згенерованого дописувачами, а також сформулювати правила додавання такого змісту, краще підключивши до цього процесу добрих правознавців;
  
• адаптувати організаційну структуру, запровадивши посади модераторів форумів та наглядачів за згенерованим дописувачами змістом;
  
• запровадити процедуру реєстрації дописувачів, під час якої вони мають погодитись дотримуватися згаданих вище правил додавання змісту;
  
• запровадити процес постійного догляду за активністю дописувачів, втручаючись у разі порушення правил, при цьому створити можливість для дописувачів виступати у ролі добровільних «дружинників», які вказуватимуть наглядачеві на порушників.
  

В якості прикладу такого підходу можна навести сайт тижневика The Economist. Для того, щоб залишати свої дописи на цьому сайті спочатку треба пройти процедуру реєстрації, під час якої необхідно погодись з правилами, власний переклад яких наводить нижче Ернст Рахаров:

«Ви одноосібно несете відповідальність за будь-яку інформацію, яку ви залишаєте на цьому сайті. Наклепи, порушення авторських прав та прав власників зареєстрованих торгових марок, посилання на комерційні сайти, товари, чи комерційні матеріали, а також агресивні та загрозливі фрази не дозволяються і можуть бути видалені відповідно до наших правил коментування.» (з повною оригінальною версією цих правил можна ознайомитись тут)

І нарешті, під кожним дописом є відповідні посилання-кнопки, які надають можливість або підтримати думку автора, або поскаржитись на зловживання. Таким чином, за рахунок залучення спільноти дописувачів, полегшується завдання нагляду за дотриманням правил додавання змісту.

Через те, що існує багато організаційних можливостей обмеження їхньої мерзенної діяльності, Ернст Рахаров впевнений, що полюцери являють собою меншу проблему для виконування Інтернетом його інформуючої функції, ніж наприклад спамери, які можуть масово розсилати свої електронні повідомлення практично безконтрольно, перевантажуючи інфраструктуру світової мережі.

Врешті-решт, діяльність полюцерів завжди виявляється контрапродуктивною: політик або держава, які для досягнення своїх короткострокових цілей залучають полюцерів, з часом обов'язково отримують «червону картку» від інтелектуальної спільноти, яка в довгостроковому аспекті має вирішальний вплив на формування суспільної думки.

В інформаційній війні найкраща атака – це захист

Те ж саме стосується агресорів в інформаційних війнах. Попри їх намагання змінити суспільну думку у цільовій аудиторії на свою користь, через деякий час відбувається протилежне: громадськість отримує більш адекватну інформацію про справжній стан справ і починає обурюватись через те, що її намагалися брутально обдурити. Більше того, свідома Інтернет-спільнота починає відчувати недовіру до будь-якої інформації, яка намагається представити в позитивному світлі політика або країну, які в минулому ставали джерелами інформаційної агресії.

Для прикладу можна розглянути агресивні інформаційні кампанії, ініційовані з території Російської Федерації протягом останніх років проти Естонії, Грузії та України (у випадку з Україною – як під час «газових війн», так і під час останньої нападки, спровокованої листом Дмитра Медведєва).

Під час чергової російської інформаційної агресії спочатку може скластися враження, що Росія перемагає: навіть провідні Західні агенції новин виявляються «заваленими» інформаційними повідомленнями, що є ближчими до російського погляду на ситуацію, і вимушені хоча б якусь частину цих повідомлень ретранслювати далі. Але вже через декілька тижнів свідома громадськість звичайно розбирається що до чого і імідж Росії вчергове погіршується через звинувачення в інформаційній агресії, а жертви російських інформаційних атак отримують «приз глядацьких симпатій».

Не додає популярності інформаційним агресорам і той факт, що така агресія за визначеням можлива лише в країні з обмеженою свободою слова. Демократична держава, в якій панує свобода слова за визначенням не може собі дозволити спрямованої інформаційної агресії: будь-яка спроба це зробити одразу спровокує шквал критики від внутрішніх, а також зовнішніх опонентів, яка буде вільно оприлюднюватися, тому атака захлинеться у жвавій дискусії. Звичайно це не виключає короткострокових сплесків «агресії натовпу», яка може виходити від певної суспільної групи з певними інтересами, але ці сплески є короткочасними винятками, які тільки підтверджують правило.

Це не означає, що демократична країна може повністю ігнорувати загрозу інформаційної агресії проти неї. Спрямована масована інформаційна атака може привести до серйозної дезорганізації суспільства, не кажучи вже про загрозу руйнування інформаційної інфраструктури, на що були спрямовані деякі атаки проти Естонії та Грузії. Тому демократична країна має бути готовою ефективно захищатися, укріплюючи інформаційну інфраструктуру та розвиваючи систему попередження про можливі інформаційні атаки.

В довгостроковому ж аспекті немає іншої гарантії непереможності в інформаційних війнах ніж збереження високого рівня демократії і свободи слова. Коли суспільство є максимально відкритим до будь-якої дискусії, воно має найвищій імунітет до нових деструктивних тем, несподівано привнесених ззовні.

Корупційні скандали як двигун демократії

Юлія Тимошенко напевне сама ще не підозрює, якого джина вона випустила з пляшки

Схоже, що протягом останньої декади серпня президентська передвиборча кампанія в Україні по-справжньому стартувала. Юлія Тимошенко несподівано заявила про те, що уряд повертає у державну власність резиденцію «Межигір'я», в якій з 2002 року проживає Віктор Янукович і яку він начебто за сприяння Віктора Ющенка у 2007 році отримав у приватну власність у спосіб, який викликає багато запитань щодо його чесності.

Є багато підстав підозрювати корупцію у схемі передачі державної власності непрозорій компанії ТОВ «Медінвесттрейд», дії якої скоріше за все контролює пан Янукович. Але ще менше підстав вважати, що Юлія Тимошенко так гучно розпочала процедуру ренаціоналізації цієї власності виключно з мотивів боротьби з корупцією. Очевидно, що для того, щоб виключити сумніви щодо її мотивів, вона мала б розпочати та довести цю процедуру до кінця одразу після призначення її прем'єр-міністром в 2007 році. Коли ж корупційний скандал ініціюється за декілька місяців до виборів та ще й проти головного опонента, то напевне йдеться зовсім не про боротьбу з корупцією, а про агресивну передвиборчу агітацію.

Проте, якщо передвиборча кампанія надалі розвиватиметься у ключі, заданому Юлією Володимирівною, то вона й насправді може посприяти зниженню рівня корупції.

«Межигір'я» замість президентства

Про те, що резиденція «Межигір'я» могла бути своєрідним хабарем від Президента України Віктору Януковичу за те, щоб останній погодився на дострокові парламентські вибори у 2007 році, деякі українські засоби масової інформації писали вже давно. Крім того, нещодавно Українська правда в своїй статті ще раз оприлюднила відповідні документи та де-факто звинуватила Віктора Ющенка і Віктора Януковича в корупційній змові. Наразі жоден з обвинувачуваних не звернувся з цього приводу до суду по захист честі та гідності.

Напевне для наднизького рівня громадської довіри до діючого президента чергове звинувачення у корупції суттєвого значення вже не матиме. А от для головного претендента на роль його наступника подібне звинувачення може зіграти рейтинговбивчу роль. Особливо враховуючи «обтяжуючі обставини»:

• розмір резиденції у жирні 137 гектарів, в той час коли багато простих людей має складності з оформленням приватної власності свою споконвічну присадибну ділянку у 10 соток;
  
• її розташування в мальовничому та, як нещодавно з'ясувала та ж таки Українська правда, до того ж дуже символічному історичному місці;
  
• небажання Віктора Януковича «здаватися» – схоже він настільки закохався в свою резиденцію, що ладен заради її збереження відмовитися від шансу стати Президентом України.
  

Виходячи з того, як Юлія Тимошенко взялася до справи, можна зробити висновок, що тема резиденції «Межигір'я» стане одним з головних напрямів її атак на головного конкурента у боротьбі за президентську посаду. Якщо Віктор Янукович не вигадає якоїсь дотепної стратегії свого захисту (наприклад: відмова від резиденції на користь Києво-Печерської лаври), він майже напевне знову програє президентські вибори. Адже виграти їх з іміджем «крадія державних резиденцій» йому буде ще важче, ніж перемогти на минулих президентських виборах, коли опоненти (серед яких тоді також була нинішня прем'єр-міністр), досить успішно створили йому імідж «крадія шапок».

«Житлове питання» – найдошкульніша тема для більшості кандидатів в президенти

Проте поразка на виборах Віктора Януковича ще не означає автоматичну перемогу на них Юлії Тимошенко. Згідно статті у Дзеркалі тижня, рішення розпочати процедуру повернення скандального маєтку Віктора Януковича у державну власність могло бути просто спонтанною реакцією на нахабну спробу колишнього керівника НАК «Надра України» Едуарда Ставицького, ставленика Віктора Януковича, повернутися на свою посаду за рішенням суду. Якщо так, то пані Тимошенко могла недооцінити небезпеку того, що ця справа бумерангом вдарить по ній самій.

По-перше, є підстави вважати, що Юлія Тимошенко під час ведення переговорів з лідером опозиції в минулому році - першій половині цього року про створення так званої «широкої коаліції» погоджувалася не чіпати резиденцію «Межигір'я» і залишити її у де-факто власності Віктора Януковича. Тобто якщо дійсно мав місце факт корупції, про який прем'єр-міністру було відомо щонайменше ще два роки тому, то нереагування на такий факт голови виконавчої гілки влади є також корупційною дією. Таким чином відповідальність за аферу з резиденцією «Межигір'я» мають нести всі три провідні політики України: Віктор Янукович, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Щонайменше відповідальність політичну – під час передвиборчої кампанії перед виборцями.

По-друге, є багато питань і дуже мало відповідей що стосується великого маєтку самої Юлії Тимошенко в котеджному містечку «Срібна затока» на дамбі в районі Конча-Заспи, а також різних об'єктів нерухомості у Дніпропетровську. Громадськість все ще не має інформації, кому ця нерухомість де-юре належить та яким коштом вона була придбана. Це вже не кажучи про те, що громадськість так і не отримала правдоподібних пояснень щодо джерел фінансування досить екстравагантного стилю в одязі прем'єр-міністра, який неможливо профінансувати тільки за рахунок її нехай навіть і відносно високої заробітної платні. А інших доходів, крім цієї заробітньої платні, Юлія Тимошенко, як відомо, останніми роками не декларувала.

Якщо громадськість України і надалі під час передвиборчої кампанії активно обговорюватиме резиденцію «Межигір'я» Віктора Януковича, то і іншим провідним кандидатам в президенти важко буде уникнути дошкульних питань щодо їхнього житла, а також щодо джерел доходів, за рахунок яких це житло було придбане. В цьому аспекті позиції Юлії Тимошенко є майже такими ж хиткими, як і у її головного конкурента.

Крім того до купи неприємних питань має готуватися і Володимир Литвин. Становище Арсенія Яценюка та Віктора Ющенка є більш безпечним, бо задекларовані ними доходи є більш співставними з оціночною вартістю тієї нерухомості, в якій вони мешкають. Поки що в Інтернеті не спливли фотографії житла, в якому мешкають Сергій Тігіпко та Анатолій Гриценко, але в їхньому випадку сюрпризів напевне не буде: Тігіпко не дуже приховує свої високі статки, а Гриценко надто відкрито публікує свої декларації про доходи, щоб запідозрити, що в нього десь є розкішний маєток.

Через «маєткові скандали» може вийти так, що обирати буде ні з кого

Корупційні скандали, такі як навколо резиденції «Межигір'я», попри всю свою огидність мають і позитивний бік: вони відкривають громадськості очі на реальний стан справ в суспільстві і в державі. Вони допомагають громадянам позбавитись лицемірних ілюзій щодо того, що державні діячі мають бути аскетичними безсрібниками. Життя доводить, що державні діячі завжди житимуть заможно і суспільство для них може вибрати тільки один з двох варіантів:

• чи вони будуть жити заможно завдяки корупції;
  
• чи вони отримуватимуть офіційний високий дохід, але в обмін на прискіпливий суспільний контроль за їхнім способом життя.
  

В багатьох інших країнах, що розвиваються, таких як Індонезія, Південна Корея, Бразилія, гучні корупційні скандали врешті-решт сприяли поступовому очищенню політики і зниженню рівня корупції. Адже кожний наступний скандал змушував суспільство трохи більше розуміти шкідливість швидких рішень та ієрархій, побудованих навколо певної особистості, натомість змушуючи виробляти рішення довгострокові і системні.

На цьому тлі можливо буде і непогано, якщо українці під час прийдешньої президентської кампанії ще більше розчаруються у своїх політичних «улюбленцях» і відповідно матимуть нагоду замислитись над створенням процесів та системи суспільного вибору, дякуючи яким їхні онуки житимуть у ефективній заможній країні не відчуваючи сорому за обраних ними державних керівників.

Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.

Навіщо Нафтогазу 5 мільярдів?

Україна ганьбиться заради приватних побажань українських та російських політиків

На тижні, що минає, Партія регіонів продовжувала «грати виставу» у Верховній Раді, блокуючи трибуну та вимагаючи підвищення рівня мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму. Незважаючи на загальновідомі проблеми з наповненням державного бюджету в першій половині цього року, регіонали стверджують, що за бажання уряд міг би знайти гроші для фінансування підвищення соціальних виплат.

В якості одного з найголовніших аргументів представники Партії регіонів наводять факт виділення урядом 18,6 млрд. грн. для збільшення статутного фонду НАК «Нафтогаз України». І при цьому стверджують, що для реалізації запропонованого ними підвищення соціальних виплат грошей начебто потрібно менше.

Спочатку було кредитне «роадшоу»

Ініціатива з поповнення обігових коштів Нафтогазу шляхом збільшення статутного фонду виникла після того, як відчайдушні спроби українського уряду залучити іноземні кредити для Нафтогазу під урядові гарантії гучно провалилися. Це кредитне «роадшоу» (від агл. roadshow – вистава гастролюючої трупи) включало в себе «гастрольні виступи» уряду перед потенційними кредиторами, такими як Росія, Японія, Китай, Лівія, Європейський Союз.

На останньому є сенс зупинитися окремо. На позаминулому тижні, в своїй статті «Енергетичний шантаж», присвяченій перемовинам в Брюсселі стосовно надання Нафтогазу кредиту для закупівлі російського природного газу, британський тижневик The Economist зробив наступний висновок: «здирницькі спроби вимагати гроші загрожуючи новим відключенням газу провалилися». За інформацією The Economist Євросоюз твердо схиляється до того, щоб ігнорувати українські вимоги.

Скільки грошей дійсно потрібно?

The Economist наводить цікаву хронологію:

1. Володимир Путін в травні місяці закликав Євросоюз допомогти України розрахуватися за газ, який має бути закачаний в українські підземні сховища, для того, щоб уникнути відключення газу взимку. При цьому він навів суму «рятувального» кредиту в 4,2 млрд. доларів.
   
2. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в своєму зверненні до ЄС озвучила суму в 5 млрд. доларів. Така ж сама сума фігурувала і раніше в перемовинах українського уряду з іншими країнами. Про це знають більшість українців, які слідкують за діяльністю прем'єра.
   
3. Під час детального обговорення цього питання в Брюсселі між представниками України та фахівцями Євросоюзу, Міжнародного валютного фонду і інших інституцій, ціна запобіганню черговій «газовій війні» наступної зими раптом різко впала до 2,1 млрд. доларів.
   

Країна з репутацією шантажиста та здирника

Такий розкид цифр вже сам по собі є скандалом. Навіть якщо у такій різниці в цифрах і є логічне обґрунтування, більшість громадян Євросоюзу із тих, які слідкують за даною темою, зробили для себе висновок, що з українським газовим кредитом не все чисто. Це ганьба для України.

Багато факторів говорять про те, що ідея надання Євросоюзом газового кредиту Україні є дуже привабливою для Кремля і могла походити звідти. Бо за рахунок цього кредиту, який більшою частиною транзитом пройшов би через Київ до Москви, Кремль міг сподіватися вирішити частину своїх власних проблем. Тобто проблем Газпрому, який маючи велику зовнішню заборгованість, стикнувся з фактом різкого скорочення доходів від продажу енергоносіїв через одночасне падіння цін та об'ємів продаж.

Тим не менш, в центрі уваги з репутацією шантажиста та здирника опинився український уряд і вся Україна. Насамперед через наведену вище колосальну різницю в цифрах, яка не могла не викликати великого конфузу. Після цього, заяви українських високопосадовців щодо того, що начебто треба було просити більше, щоб отримати хоч щось, чи що Нафтогаз та ЄС керуються різною логікою, звучать як незграбні спроби виправдатися.

Нафтогаз – тіньовий передвиборчий фонд будь-якої української влади

Скандальну різницю в цифрах можна пояснити, якщо згадати, що є основою української та російської державності, головним інструментом вирішення внутрішніх політичних та економічних питань. В Росії – це Газпром, в Україні – Нафтогаз.

Різниця тільки у способах використання цих інструментів в кожній із країн: якщо в Росії через монополізацію центральної влади одним угрупуванням, Газпром використовується в якості «кремлівського гаманця» майже офіційно, то в Україні проти використання Нафтогазу владними політиками для збереження чи посилення своєї влади завжди протестує опозиція.

Тільки можливості в опозиції контролювати грошові потоки Нафтогазу дуже обмежені – компанія з часу свого створення і досьогодні є надзвичайно непрозорою. Тому єдиною практичною можливістю для української опозиції обмежити можливості політичних сил, які перебувають при владі, зловживати ресурсами Нафтогазу в своїх економічних чи то політичних інтересах, є обмеження ресурсів самого Нафтогазу. Міркування досить просте: Нафтогазу буде складно зловживати ресурсами, якщо їх не вистачатиме навіть для ведення його основної господарської діяльності.

При цьому, щоб максимально сподобатись виборцям, опозиція вимагає спрямування «зекономлених» ресурсів на соціальні виплати. Головне – почати цього вимагати раніше, ніж це запропонує сама влада. Адже для влади, за неможливості прямо витратити суспільні ресурси на власні потреби, другою найкращою опцією є витрата цих ресурсів на непряму купівлю голосів виборців через підвищення пенсій, зарплат, стипендій тощо.

Можливо ця теорія є не зовсім точною і абсолютно повною, але її правдоподібність підтверджується фактами: перебуваючи в опозиції напередодні виборів, будь-яка велика українська політична сила поводиться по відношенню до Нафтогазу однаково. У 2004 році Наша Україна та БЮТ блокували трибуну парламенту вимагаючи підвищення пенсій і критикуючи непрозору газову політику уряду Януковича. У 2006 році БЮТ робив щось дуже подібне по відношенню до другого уряду Януковича. І нарешті в 2009-му, Партія регіонів вирішила не вигадувати велосипед і застосувала проти своїх політичних опонентів ту ж саму тактику, яка використовувалася свого часу проти них самих. Кожен із згаданих років був передвиборчим.

В результаті соціальні виплати в Україні всі ці роки бурхливо зростали, випереджаючи реальні можливості суспільства їх фінансувати. Утім, всі виборці України наочно бачили, що і на передвиборчі кампанії також витрачалися колосальні кошти. Джерела яких завжди залишалися невідомими. Напевне не буде великим перебільшенням стверджувати, що незважаючи на протести опозиції, велика частина передвиборчих витрат, перш за все – витрат партії влади, все одно фінансувалася за допомогою ресурсів Нафтогазу. В результаті фінансовий стан останнього впевнено погіршувався навіть тоді, коли українська економіка зростала швидкими темпами.

Зараз же, коли стан економіки близький до депресивного, Нафтогаз напевне є де-факто банкрутом. Але хто сказав, що з банкрута вже більше нічого взяти? Особливо, коли під цього банкрута все ще можна «видурювати» кредити?

А заощадити на виборчій кампанії не пробували?

Жодна велика українська політична сила жодного разу не спромоглася прозоро профінансувати свою передвиборчу кампанію. Але непрозоре фінансування на фоні величезних витрат, має своїм наслідком слабку організацію та неефективну кампанію.

Можна сказати, що ефект від додатково витрачених грошей часто був негативним. Зважаючи на те, що великі партії сьогодні втрачають популярність можна прогнозувати продовження цього тренду. Можна піти далі і спрогнозувати, що найбільшим переможцем наступної виборчої кампанії стане та політична сила, яка найефективніше на ній заощадить. І точно наступні вибори не виграє та політична сила, яка вестиме кампанію за підтримки ресурсів Нафтогазу.

Тому кредит Нафтогазу не потрібен. Йому скоріше потрібна ефективна процедура банкрутства. А українським політикам, які «нагороджують» українців репутацією шантажистів та здирників необхідно замислитися над перспективою політичної пенсії.

Идет охота на людей, идет охота...

Буде справедливим, якщо суд громадської думки вважатиме Юлію Тимошенко однією з співучасниць вбивства в Кіровоградській області

На цьому тижні багато українців з жахом довідалися, що в Україні полюють на людей. Раніше вони могли про це здогадуватися чи потай впівголоса переповідати один одному. Зараз же цьому є офіційне підтвердження. Згідно з подання Генеральної прокуратури України до Верховної Ради з приводу зняття з депутата БЮТ Віктора Лозінського депутатської недоторканості, цей депутат не тільки обґрунтовано підозрюється в скандальному вбивстві громадянина Валерія Олійника, а й у тому, що він раніше неодноразово погрожував іншим перехожим та мисливцям, які «нахабно насмілювались» ступати на територію мисливських угідь, які цей депутат вважав своїми особистими.

Читачам напевне добре відомі подробиці цієї справи і Ернст Рахаров не має наміру їх переказувати. Натомість він хоче поділитися висновками, які він зробив з цього скандалу:

1. Юлія Тимошенко є неофіційною співучасницею вбивства в Кіровоградській області.
   
2. Політична кар'єра Юлії Тимошенко йде на схил.
   

Той випадок, коли чітко зрозуміло, з кого питати

Коли в Україні в 2004 році впроваджувалася реформа виборчої системи, як частина відомої конституційної реформи, тільки ледащий не казав про те, що перехід до пропорційної системи обрання народних депутатів та депутатів місцевих рад призведе до підвищення політичної відповідальності та посилення ролі партій в урядуванні.

Але одразу після впровадження цієї системи стала очевидною низка її недоліків, серед яких:

• закритість процесу формування передвиборчих списків, який опинився повністю під контролем партійної верхівки та особисто лідера партії чи блоку;
  
• несамостійність депутатів, які втратили можливість змінювати фракції;
  
• втрата зв'язку між депутатом і виборцями, тощо.
  

В результаті вже багато часу в українському політикумі ведуться дискусії щодо вдосконалення цієї системи. І тут необхідно звернути увагу на два цікаві спостереження:

1. Ці дискусії все ніяк не призведуть до якихось реальних наслідків, що наводить на думку, що політичних вождів нинішня ситуація чудово влаштовує.
   
2. Під час цих дискусій дуже рідко згадуються позитиви діючої виборчої моделі.
   

Про останні Ернст Рахаров вже писав у одній із своїх попередніх оповідей. І тут він хоче ще раз нагадати найголовнішу з них: умови для політичної відповідальності, особливо що стосується лідерів політичних об'єднань, діючої виборчою системою чудово забезпечуються. Тому переважній більшості виборців України чітко зрозуміло, хто відповідає за те, що Віктор Лозінський отримав свій депутатський мандат разом з відповідною недоторканістю, а відтак – і відчуття вседозволеності та безкарності, які у підсумку призвели до звірячого вбивства людини. За це відповідає особисто пані Тимошенко.

Підставою для такого жорсткого висновку ведуть наступні міркування:

1. У 2007 році БЮТ формував свій передвиборчий список, як завжди, у виключно непрозорий спосіб – делегати передвиборчого з'їзду затвердили його «всліпу». Згідно повідомлень преси, на момент голосування він навіть не був їм розданий. Напевне, у пані Тимошенко були свої резони робити це саме у такий спосіб. Але при цьому вона мала усвідомлювати, що бере особисто на себе повну відповідальність за дії обраної таким чином команди депутатів. Наразі ця відповідальність наступила.
   
2. Юлія Тимошенко неодноразово гостро критикувала ініціативи з впровадження так званих «відкритих списків» під час виборів до Верховної Ради. У той же час, ініціативи БЮТ з реформування діючої системи виборів до парламенту передбачають посилення інституту «імперативного мандата», що має зробити депутата більш залежним від рішень фракції та партійної верхівки. Таким чином пані Тимошенко хоче обмежити небажану «самодіяльність» депутатів. Але при цьому вона має розуміти, що баланс повноваження-відповідальність у підсумку завжди зберігається. Тобто чим менше повноважень депутати матимуть у порівнянні з керівництвом політичної сили – тим більше відповідальності суспільство покладатиме на останнє. Вперте відстоювання блоком Юлії Тимошенко інституту «імперативного мандата» має означати, що його лідер свідома цієї відповідальності. Зараз настав час її нести.
   
3. Є багато підстав вважати, що Віктору Лозінському було завчасно надано можливість сховатися від правосуддя напередодні голосування за позбавлення його депутатського мандата. Адже до моменту голосування він, попри всі звинувачення, був захищений від будь-яких процесуальних дій щодо нього депутатською недоторканістю. Проте навіть після такого кричущого випадку, Юлія Тимошенко та її політична сила не змогли переконливо продемонструвати свою прихильність принципу скасування депутатської недоторканості у її нинішній формі. Все це ставить Юлію Тимошенко на чільне місце у списку українських політиків відповідальних за зловживання депутатами своїм правом недоторканості.
   

Україна не побачить Юлію Тимошенко своїм президентом

Ернст Рахаров переконаний, що дуже багато громадян України загалом поділятимуть його висновок про те, що Юлія Тимошенко непрямим чином є співучасницею у вбивстві. А тим прихильникам Юлії Тимошенко, які в неї ще залишилися, її опоненти на наступних президентських виборах неодмінно дуже часто наводитимуть аргументи, схожі на наведені вище.

Дуже схоже, що Юлія Тимошенко наразі перевищила допустиму кількість помилок, відпущену загальнонаціональному політику. Тому напевне політична кар'єра Юлії Володимирівни точку свого зеніту вже пройшла.

Найближчими місяцями українці мають шанси побачити, як із падінням її популярності від Юлії Тимошенко поступово відвертатимуться її поки що соратники та спонсори. Враховуючи те, що така ситуація для пані Тимошенко буде новою, а також нездатність достойно програвати, яку вона демонструвала до цього часу, напевне її падіння буде стрімким, але без сумніву дуже ефектним.

Хочеться сподіватися, що українські громадяни, та політичні лідери, які прийдуть на заміну Юлії Тимошенко та подібним їй політикам, зроблять для себе корисні висновки з цієї ситуації. Перш за все про те, що в сучасній політиці закритість та централізований авторитарний стиль керівництва є дуже поганими замінниками жвавої внутрішньої дискусії та ефективної командної гри.

Висока ціна простих рішень

В Україні часто шукають простих рішень. Не бажаючи тратити час та зусилля на пошук та розробку рішень більш оптимальних, але які при цьому є й більш складними.

Це стосується і більш відкритого способу формування передвиборчих списків – адже ніхто не забороняє політичним силам «відкрити» цей процес добровільно. Але цього не робиться, бо зрозуміло, що це ускладнить життя партійним ватажкам та спонсорам.

Це також відноситься і до спроб обмежити демократію в парламенті, адже тоді відпадає необхідність переконувати окремих депутатів у доцільності того чи іншого рішення. Куди простіше просто скомандувати, на яку кнопку тиснути.

Це ж стосується принципу депутатської недоторканості. Дуже просто записати в Конституції: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». І набагато важче визначити правила, а також забезпечити механізми їхньої дії, за якими принцип депутатської недоторканості розповсюджуватиметься не на будь-які дії, а тільки на політичну діяльність народних депутатів.

Вважається, що в України «немає часу» на складні процедури – бо країна має розвиватися «наздоганяючими темпами». Тому дуже часто шукається можливість вирішити все «по-быстряку». Що ж, в такому разі українські керманичі, які є ключовими носіями цього менталітету, не мають дивуватися тому, що у разі їхніх помилок, суспільство так же швидко, не дуже вдаючись у деталі, піддасть їх своєму осуду.

Про український інфантилізм

Українці занадто багато переймаються тим, ХТО буде наступним президентом, замість того, щоб думати про те, ЩО має змінитися в країні

«Инфантилизм (от лат. infantilis — детский) — отставание в развитии, сохранение в физическом облике или поведении черт, присущих предшествующим возрастным этапам.

В переносном смысле инфантилизм (как детскость) — проявление наивного подхода в быту, в политике и т. д.»

Вікіпедія

Коли під час спілкування Ернста Рахарова з його українськими рідними, друзями та знайомими мова заходить про загальний стан справ в Україні, дуже часто він чує з їхнього боку вислови на кшталт:

• «Та нема кого обирати наступним президентом – всі вони однакові!»
  
• «Не знаю, але може Яценюк дійсно краще за інших?»
  
• «Нам нужен просвещенный деспот!»
  
• ...і тому подібні тези, які говорять про те, що загальний стан справ в державі у співрозмовників Ернста Рахарова асоціюється з діяльністю найвищих посадових осіб, головною із якою вважається президент.
  

Президент – це батько (чи мати)?

Конституція України, особливо після реформи 2004 року – річ суперечлива. З одного боку – вона виголошує президента головою української держави. Але з іншого боку – згадана реформа в першу чергу позбавила президента впливу на бюджетні ресурсно-грошові потоки, а відтак – і більшої частини реальної влади. Наскільки можна бути реальним хазяїном (чи хазяйкою) в домі, не контролюючи родинний гаманець, читачі можуть судити самі...

На жаль, психологія більшості громадян України – річ ще більш суперечлива, ніж українська конституція. В президенті вони хочуть бачити «батька нації», навіть якщо цей «батько» їм зовсім не до вподоби. Напевне витоки цієї психології в православних традиціях, де верховний правитель іноді подавався як «помазаник Божий», а також у ще незабутих звичаях радянських часів, коли генеральний секретар мав практично безроздільну владу. Свіжі в народній пам'яті і згадки про президента Кучму, якого за очі багато хто називав не інакше як «Папа».

То чим же більшість українських громадян відрізняється від дітей, що сумують за щедрою та справедливою рукою любого батька, навіть якщо мова насправді йде про дорослих (або навіть літніх) людей?

Дітей виховують. А як виховати дорослих?

Дорослих виховувати важко, здебільшого неможливо, а багато хто скаже, що це й недоцільно. І все ж Ернст Рахаров вважає, що українські громадяни можуть подорослішати і без спеціального виховання. Більше того, це відбудеться автоматично, якщо вони:

• «розсунуть» часові рамки свого кругозору – почнуть, як це звичайно роблять насправді дорослі люди, планувати на більш довгострокову перспективу, дбаючи про майбутнє, не тільки особисте, а майбутнє й своїх дітей та онуків;
  
• подужають свій острах перед відповідальністю – надбавши взамін почуття власної гідності самодостатньої дорослої людини, цьому «подорослішанню» громадян активно сприяють нинішні українські керманичі, які старанно уникаючи відповідальності за будь-які свої дії, спонукають громадян до того, щоб брати свою долю у власні руки.
  

Незріле суспільство – незрілі політики. Але на щастя, останні є виборними.

Написати статтю на тему українського інфантилізму Ернста Рахарова спонукала стаття в Дзеркалі тижня, яка назвала байдужість та інфантилізм українських громадян в якості причин «болісних» результатів, які країна отримує на виборах.

Проте дивлячись вперед на майбутні президентські вибори Ернст Рахаров, впевнений, що цього разу надто «болісного» результату цілком можна уникнути. Бо в минулому такий результат був закономірним – як вінець «болісного» процесу виборів. А «болісним» цей процес був тому, що більшість його складових були штучними:

• штучні партії та блоки, та штучні кандидати;
  
• штучні передвиборчі програми;
  
• штучні рекламні акції та платні прапороносці;
  
• штучні (хоча б частково – всі ті, що за гроші) члени виборчих комісій та спостерігачі;
  
• штучна (хоча б частково – за рахунок підкупів та маніпуляцій) підтримка виборців.
  

Сьогодні, дякуючи відносній свободі слова, ця штучність очевидна для все більшої кількості громадян, які вже подорослішали. І які, дякуючи новим можливостям наданим інформаційними та телекомунікаційними технологіям, мають все більше можливостей бути почутими. А говорять вони все частіше про те, що немає сенсу довго і безплідно дискутувати про уявні чи дійсні чесноти того чи іншого потенційного «батька нації».

Дорослій нації батьки не потрібні. Їй потрібні менеджери. Характерною рисою яких є те, що вони перш за все спираються на ефективну організацію, а не тільки на агітаційні технології.

Однією з перших ознак зародження такої організації стане зникнення платних прапороносців, а натомість поява активних добровільних агітаторів. Такі ознаки демонструватимуть можливості організації. Можливості організації є якраз тим, за ЩО можна голосувати. Замість чергового по-дитячому наївно-емоційного пошуку міфічного рятівника нації.

Як виграти наступні президентські вибори в Україні?

Щоб виграти вибори не треба дуже багато грошей. Потрібна добра команда і багато волонтерів.

Пройшло трохи більше тижня, і загроза узурпації влади в Україні двома втрачаючими впевненість у собі, але все ще найбільш популярними, українськими політиками стрімко втрачає свою гостроту. Вся ця історія починає нагадувати мильну бульбашку, яка стрімко набрала загрозливих розмірів, а потім раптово луснула.

Згідно заяви Віктора Януковича, дуже неоднозначні реформи до Конституції, які протягом останніх місяців, а особливо – тижнів, багато обговорювалися в засобах масової інформації, напередодні президентських виборів вноситися не будуть. Останні сумніві розвіяла поспішна та емоційна відповідь Юлії Тимошенко, в якій вона, у звичній своїй формі, звинуватила своїх колишніх партнерів з переговорів у зраді. Таким чином напевне можна вважати, що спроба нашвидкоруч провести надскладну операцію з впровадження одіозних реформ в життя очікувано провалилася.

Слід віддати належне українським засобам масової інформації, перш за все Українській правді та Дзеркалу тижня, які зламали плани «конституційного заколоту», оперативно інформуючи громадськість про потенційну небезпеку.

Таким чином можна було б і проголосити, що «молоду українську демократію вдалося захистити перед загрозою авторитаризму», але спочатку краще пильніше придивитися до того, що ж таке насправді вдалося захистити.

Коли рідне не є любим

На погляд Ернста Рахарова модель української демократії наразі все ще дуже нагадує рекетирський бізнес, змодельований за поняттями 90-тих років минулого сторіччя. Цю модель можна спрощено представити наступним чином:

Джерела доходів:

1. Державний рекет та чиновницька корупція – відрахування від «своїх» чиновників та суддів до партійних скарбниць.
   
2. Крадіжки грошей платників податків з бюджетів усіх рівнів.
   
3. Виторг з продажу місць у партійних списках на виборах до Верховної Ради та місцевих рад.
   
4. «Пожертви» великих партійних спонсорів.
   

Зароблені такою «непосильною працею» кошти, під час передвиборчих кампаній витрачаються (або «інвестуються») за такими основними напрямками:

1. на рекламу на телебаченні та в інших ЗМІ (розробка та плата за розміщення);
   
2. на PR (в тому числі «чорний») на телебаченні та в інших ЗМІ – тобто на створення потрібних інформаційних приводів та підкуп журналістів, які продукують «замовні новини»;
   
3. на підкуп членів виборчих дільниць та безпосередньо виборців;
   
4. на організацію мітингів, зустрічей з виборцями, іншу агітаційну діяльність (махачі прапорами тощо);
   
5. на розробку, виготовлення, розповсюдження агітаційної продукції та зовнішню рекламу;
   
6. на діяльність штабів, функція яких полягає в організації та координуванні вищезгаданих заходів.
   

У підсумку все виглядає як тіньовий, або навіть кримінальний політичний бізнес, який справляє огидне враження.

...але при цьому дуже дорогим

Але цим справа не обмежується – наразі багато ознак вказують на те, що ця модель політичного бізнесу перебуває на межі банкрутства.

Адже з настанням фінансово-економічної кризи відбувається різке скорочення доходів майже за всіма статтями:

• «хабаропотужність» більшості держслужбовців скоротилася – народ просто не може платити хабарі як раніше;
  
• реальні доходи бюджетів всіх рівнів «схудли» – відповідно красти з них такі ж суми як раніше наразі складно;
  
• більшість великих спонсорів політичних сил перестали бути такими вже й великими.
  

А з іншого боку – провідні політичні гравці небезпідставно побоюються, що витрати на потенційну передвиборчу кампанію суттєво не скоротяться.

Схоже, що не в останню чергу саме через це найбільші політичні гравці пішли на таку ризиковану спробу поспішної реформи Конституції.

Дороге – ще не значить ефективне

Ернст Рахаров переконаний, що фінансово-економічна криза тільки прискорила банкрутство сучасної моделі «демократії» в Україні. Зробивши очевидною всю її неефективність.

Ще донедавна можна було почути думки українських політологів, що на президентську кампанію в Україні потрібно щонайменш півмільярда доларів (!). Якщо рахувати за статтями витрат, перерахованими вище – то в таку цифру можна і повірити.

Але вона починає виглядати абсурдною, якщо її співставити з витратами на переможну кампанію американського президента Барака Обами, які в сумі склали 730 млн. доларів. В країні непорівняно більш заможній ніж Україна та з кількістю виборців, яка щонайменш в 6 разів більша!

Таким чином, стає очевидним, що українська політична система, як до речі і українська економіка, є однією з найбільш марнотратних в світі. А звідси і висновок: не вибори треба відміняти, а міняти систему. З «демократичної» на справді демократичну.

Демократія – це коли виборці – не бидло, не електорат, а громадяни

Коли партія у виборці не бачить потенційного партнера, помічника, чи в гіршому випадку – опонента, думку якого треба поважати, вона бачить у ньому тільки статтю витрат. І відповідно банально рахує, скільки потрібно витратити, щоб набрати шукану кількість голосів.

Потім народні обранці, обрані шляхом прямого чи непрямого підкупу виборців, своєю м'яко кажучи неефективною роботою сприяють погіршенню іміджу партії, а відтак – підвищенню рівня витрат у наступній передвиборчий кампанії.

Це модель, за якою усі програють. Тому вона ніяк не може бути основою сталого розвитку країни. І добре, що криза наближає її кінець.

Цікавим при цьому є те, що інша, більш ефективна модель є не тільки відомою – вона є вже й успішно апробованою в Україні. Ернст Рахаров має на увазі феномен Помаранчевої революції. Справжніми героями якої були тисячі активістів, та просто небайдужих громадян, які безкоштовно та безкорисливо (!), працювали (часом день і ніч!) на перемогу свого кандидата.

Дійсно, навіть лідери тієї революції не збагнули всього значення, яке мала та громадянська активність і яку користь вона принесла суспільству. І могла б приносити і надалі, якби ці лідери не зрадили своїх колишніх активістів.

Але це не означає, що інші, нові лідери не можуть спробувати мобілізувати своїх потенційних активістів. Щоправда, навчені гірким досвідом, ці активісти стали більш скептично відноситись до обіцянок політичних вождів і насамперед вимагатимуть доказів конкретних справ. А ці справи стануть можливими тільки за наявності добре організованої команди.

За чий же рахунок існуватиме ця команда? За рахунок тих же активістів та офіційних донорів партії! Які прозоро і відкрито перераховуватимуть свої (можливо невеликі) гроші і контролюватимуть ефективність їхнього використання. За такої моделі 1000 пожертв від дрібних донорів розміром по 100 гривень кожна важитимуть більше, ніж 10 млн. гривень від Ріната Ахметова, перераховані підпільно.

Ще 10 років тому така модель була б технічно неможлива. Але сьогодні, за наявності доступного Інтернета та дешевого мобільного зв'язку, організація подібної моделі, залежить лише від працьовитості та організаторських здібностей.

Попереду – довгий шлях, але іншого в незалежної України просто немає

Політична модель, за якою виборців намагаються зомбувати або купляти, замість того, щоб їх переконувати ідеями та справами, довела свою неспроможність. За такої моделі активні громадяни не можуть себе реалізувати, а партії не можуть існувати інакше, ніж напівкримінально.

Тому зараз є шанс почати реальну побудову держави Україна. Знизу-догори, а не тільки зверху-вниз. Ця побудова триватиме роками та десятиріччями, але перші позитивні результати від громадянського активізму цілком можна отримати й до наступних президентських виборів.

Можливо, що до кінця року фінансове становище спонсорів найрейтингових українських політиків, завдяки покращенню світової кон'юнктури на метал, дещо поліпшиться і вони таки подужають необхідні «інвестиції» у передвиборчу кампанію за старою марнотратною моделлю.

Але все одно, кампанію має всі шанси виграти не той, чиї спонсори більше за всіх «інвестують», а той, чия команда та прихильники спрацюють найвправніше.