понеділок, 10 серпня 2009 р.

Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.

2 коментарі:

Ama1eur сказав...

Ви симпатизуєте Арсенію Яценюку - хотілось б почитати вашу думку та відношення щодо заяв Сергія Ратушняка, а саме його інтерв'ю Українській правді

http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/11/99658.htm

ви не вважаєте що ЗМІ в Україні та і у світі підпорядковані євреям та висвітлюють новини в потрібному ракурсі?

Ернст Рахаров сказав...

Дякую за запитання.

Я вважаю, що інтерв'ю Ратушняка коментувати немає сенсу. Сподіваюсь тільки, що його очікує справедливий суд, який дасть неупереджену оцінку і його діям, і його висловам.

Я не вірю в теорії всесвітніх змов, тому що жодного разу не отримав переконливих доказів їхньої успішної реалізації. Таким чином я не вірю, що ВСІ ЗМІ в Україні, а тим більше в світі, працюють в інтересах якоїсь зацікавленої групи.

Думаю, більшості українців є де розвернутися, щоб дати кращого ладу своєму власному подвір'ю. І в цьому їм ніхто і ніщо не заважає, крім хіба що подекуди власних лінощів та байдужості.