понеділок, 13 липня 2009 р.

Навіщо Нафтогазу 5 мільярдів?

Україна ганьбиться заради приватних побажань українських та російських політиків

На тижні, що минає, Партія регіонів продовжувала «грати виставу» у Верховній Раді, блокуючи трибуну та вимагаючи підвищення рівня мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму. Незважаючи на загальновідомі проблеми з наповненням державного бюджету в першій половині цього року, регіонали стверджують, що за бажання уряд міг би знайти гроші для фінансування підвищення соціальних виплат.

В якості одного з найголовніших аргументів представники Партії регіонів наводять факт виділення урядом 18,6 млрд. грн. для збільшення статутного фонду НАК «Нафтогаз України». І при цьому стверджують, що для реалізації запропонованого ними підвищення соціальних виплат грошей начебто потрібно менше.

Спочатку було кредитне «роадшоу»

Ініціатива з поповнення обігових коштів Нафтогазу шляхом збільшення статутного фонду виникла після того, як відчайдушні спроби українського уряду залучити іноземні кредити для Нафтогазу під урядові гарантії гучно провалилися. Це кредитне «роадшоу» (від агл. roadshow – вистава гастролюючої трупи) включало в себе «гастрольні виступи» уряду перед потенційними кредиторами, такими як Росія, Японія, Китай, Лівія, Європейський Союз.

На останньому є сенс зупинитися окремо. На позаминулому тижні, в своїй статті «Енергетичний шантаж», присвяченій перемовинам в Брюсселі стосовно надання Нафтогазу кредиту для закупівлі російського природного газу, британський тижневик The Economist зробив наступний висновок: «здирницькі спроби вимагати гроші загрожуючи новим відключенням газу провалилися». За інформацією The Economist Євросоюз твердо схиляється до того, щоб ігнорувати українські вимоги.

Скільки грошей дійсно потрібно?

The Economist наводить цікаву хронологію:

  1. Володимир Путін в травні місяці закликав Євросоюз допомогти України розрахуватися за газ, який має бути закачаний в українські підземні сховища, для того, щоб уникнути відключення газу взимку. При цьому він навів суму «рятувального» кредиту в 4,2 млрд. доларів.
  2. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в своєму зверненні до ЄС озвучила суму в 5 млрд. доларів. Така ж сама сума фігурувала і раніше в перемовинах українського уряду з іншими країнами. Про це знають більшість українців, які слідкують за діяльністю прем'єра.
  3. Під час детального обговорення цього питання в Брюсселі між представниками України та фахівцями Євросоюзу, Міжнародного валютного фонду і інших інституцій, ціна запобіганню черговій «газовій війні» наступної зими раптом різко впала до 2,1 млрд. доларів.

Країна з репутацією шантажиста та здирника

Такий розкид цифр вже сам по собі є скандалом. Навіть якщо у такій різниці в цифрах і є логічне обґрунтування, більшість громадян Євросоюзу із тих, які слідкують за даною темою, зробили для себе висновок, що з українським газовим кредитом не все чисто. Це ганьба для України.

Багато факторів говорять про те, що ідея надання Євросоюзом газового кредиту Україні є дуже привабливою для Кремля і могла походити звідти. Бо за рахунок цього кредиту, який більшою частиною транзитом пройшов би через Київ до Москви, Кремль міг сподіватися вирішити частину своїх власних проблем. Тобто проблем Газпрому, який маючи велику зовнішню заборгованість, стикнувся з фактом різкого скорочення доходів від продажу енергоносіїв через одночасне падіння цін та об'ємів продаж.

Тим не менш, в центрі уваги з репутацією шантажиста та здирника опинився український уряд і вся Україна. Насамперед через наведену вище колосальну різницю в цифрах, яка не могла не викликати великого конфузу. Після цього, заяви українських високопосадовців щодо того, що начебто треба було просити більше, щоб отримати хоч щось, чи що Нафтогаз та ЄС керуються різною логікою, звучать як незграбні спроби виправдатися.

Нафтогаз – тіньовий передвиборчий фонд будь-якої української влади

Скандальну різницю в цифрах можна пояснити, якщо згадати, що є основою української та російської державності, головним інструментом вирішення внутрішніх політичних та економічних питань. В Росії – це Газпром, в Україні – Нафтогаз.

Різниця тільки у способах використання цих інструментів в кожній із країн: якщо в Росії через монополізацію центральної влади одним угрупуванням, Газпром використовується в якості «кремлівського гаманця» майже офіційно, то в Україні проти використання Нафтогазу владними політиками для збереження чи посилення своєї влади завжди протестує опозиція.

Тільки можливості в опозиції контролювати грошові потоки Нафтогазу дуже обмежені – компанія з часу свого створення і досьогодні є надзвичайно непрозорою. Тому єдиною практичною можливістю для української опозиції обмежити можливості політичних сил, які перебувають при владі, зловживати ресурсами Нафтогазу в своїх економічних чи то політичних інтересах, є обмеження ресурсів самого Нафтогазу. Міркування досить просте: Нафтогазу буде складно зловживати ресурсами, якщо їх не вистачатиме навіть для ведення його основної господарської діяльності.

При цьому, щоб максимально сподобатись виборцям, опозиція вимагає спрямування «зекономлених» ресурсів на соціальні виплати. Головне – почати цього вимагати раніше, ніж це запропонує сама влада. Адже для влади, за неможливості прямо витратити суспільні ресурси на власні потреби, другою найкращою опцією є витрата цих ресурсів на непряму купівлю голосів виборців через підвищення пенсій, зарплат, стипендій тощо.

Можливо ця теорія є не зовсім точною і абсолютно повною, але її правдоподібність підтверджується фактами: перебуваючи в опозиції напередодні виборів, будь-яка велика українська політична сила поводиться по відношенню до Нафтогазу однаково. У 2004 році Наша Україна та БЮТ блокували трибуну парламенту вимагаючи підвищення пенсій і критикуючи непрозору газову політику уряду Януковича. У 2006 році БЮТ робив щось дуже подібне по відношенню до другого уряду Януковича. І нарешті в 2009-му, Партія регіонів вирішила не вигадувати велосипед і застосувала проти своїх політичних опонентів ту ж саму тактику, яка використовувалася свого часу проти них самих. Кожен із згаданих років був передвиборчим.

В результаті соціальні виплати в Україні всі ці роки бурхливо зростали, випереджаючи реальні можливості суспільства їх фінансувати. Утім, всі виборці України наочно бачили, що і на передвиборчі кампанії також витрачалися колосальні кошти. Джерела яких завжди залишалися невідомими. Напевне не буде великим перебільшенням стверджувати, що незважаючи на протести опозиції, велика частина передвиборчих витрат, перш за все – витрат партії влади, все одно фінансувалася за допомогою ресурсів Нафтогазу. В результаті фінансовий стан останнього впевнено погіршувався навіть тоді, коли українська економіка зростала швидкими темпами.

Зараз же, коли стан економіки близький до депресивного, Нафтогаз напевне є де-факто банкрутом. Але хто сказав, що з банкрута вже більше нічого взяти? Особливо, коли під цього банкрута все ще можна «видурювати» кредити?

А заощадити на виборчій кампанії не пробували?

Жодна велика українська політична сила жодного разу не спромоглася прозоро профінансувати свою передвиборчу кампанію. Але непрозоре фінансування на фоні величезних витрат, має своїм наслідком слабку організацію та неефективну кампанію.

Можна сказати, що ефект від додатково витрачених грошей часто був негативним. Зважаючи на те, що великі партії сьогодні втрачають популярність можна прогнозувати продовження цього тренду. Можна піти далі і спрогнозувати, що найбільшим переможцем наступної виборчої кампанії стане та політична сила, яка найефективніше на ній заощадить. І точно наступні вибори не виграє та політична сила, яка вестиме кампанію за підтримки ресурсів Нафтогазу.

Тому кредит Нафтогазу не потрібен. Йому скоріше потрібна ефективна процедура банкрутства. А українським політикам, які «нагороджують» українців репутацією шантажистів та здирників необхідно замислитися над перспективою політичної пенсії.

Немає коментарів: