неділя, 27 вересня 2009 р.

Єльцин – кака, Путін – цяця

Російські інтелігенти демонструють глибоку інфантильність1. Українські колеги можуть допомогти їм подорослішати.

Минулого тижня Ернст Рахаров приймав у себе в Швейцарії гостей із Москви – давніх добрих знайомих родини. Ці люди відносять себе до російської інтелігенції, тому було дуже цікаво почути їхню точку зору на події в Росії, світі, а особливо – в Україні. Змушений констатувати, що дива не відбулося: незважаючи на інтелігентність, добрі знайомі Ернста Рахарова озвучили все ті ж добре відомі закиди, які масово тиражуються на російському телебаченні:

  • «На Украине притесняют русский язык»
  • «Украина должна платить за газ»
  • «Севастополь – русский город»
  • ...

Коли вдавалося перевести розмову з емоціональної в фактичну площину за допомогою аргументів, що, наприклад, російськомовна родина Ернста Рахарова жодного разу не відчула переслідувань російської мови; що в Україні ніхто не сумнівається в тому, що треба платити за російський газ, але мають дещо відмінні, ніж в Росії, погляди на те, якою має бути ціноутворення на цей стратегічний товар, і що це напевне є абсолютно природнім між продавцем і покупцем; що Севастополь – все таки українське місто в межах офіційних кордонів України, які офіційно визнають усі країни світу, включаючи і Російську Федерацію – гості дещо втрачали свою непохитну та дещо фанатичну впевненість, але переконати їх ґрунтовно переглянути свої погляди звичайно не вдалося.

Бойові барабани лунають все голосніше

Тим часом все частіше з'являються свідчення того, що між Росією та Україною вже точиться війна інформаційна.

Одним із свідчень цього є статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка, які останніми тижнями друкувало Дзеркало тижня. Автори цих статей стверджують, що стратегічною метою РФ є встановлення протекторату над Україною.

Немов би у підтвердження цього на російському телеканалі РЕН-ТВ вийшла програма «Военная тайна», з добре підготовленою спекуляцією на тему перебігу можливого російсько-українського конфлікту в Криму. Програма начебто ґрунтується на певному «аналітичному прогнозі», але її справжня аналітичність викликає великі сумніви. Натомість під час перегляду програми виникає відчуття, що її готували перш за все з пропагандистською метою. Дуже вже кидається в очі використання «важкого» інструментарію для впливу на людську свідомість, маніпулятивних технологій, таких як:

  • абсурдні, провокативні, але при цьому безапеляційні твердження, на кшталт:
    • «сначала официальный Киев усилит давление на моряков Черноморского флота – российскую военную базу в Севастополе отрежут от мира: отключат водоснабжение, газ, электричество и связь»,
    • «во время этого столкновения [между Россией и Украиной] не останется в стороне и еще одно заинтересованное государство – Турция»,
    • «участники боевых действий [во время российсько-грузинской войны 2008 года] говорят, что за Грузию воевали в том числе и украинские танки»;
  • агресивна термінологія, наприклад:
    • «в июле один из коммандующих военно-морскими силами [Украины] заявил, что было бы неплохо, если бы некоторые части МВД и СБУ Украины, состоящие из антироссийски настроенных жителей западной части страны, пару лет поработали в Севастополе. Можно представить, какой террор в отношении местного населения устроили бы эти зондеркоманды»,
    • «некоторые украинцы не первый год воюют с Россией в прямом смысле этого слова»,
    • «а это кадры новогоднего штурма Грозного: еще дымится подбитая российская техника, а в боевых порядках войск уже с ненавистью заговорили о том, что против них воюют члены украинской националистической организации УНА-УНСО»;
  • інтенсивне використання кадрів реальних бойових дій, військових навчань та застосування сили, навіть якщо вони лише побіжно пасують до звукового ряду;
  • музичний супровод за кадром, від якого кров стигне в жилах.

Российские «отвлекалки»

Ернст Рахаров не хоче стверджувати, що замовлення на такі програми надходять безпосередньо з Кремля. Але з Кремля точно не лунають слова засудження таких програм, як таких, що не сприяють встановленню атмосфери дружби, доброзичливості та довіри між двома «братськими народами». Таким чином важко позбутися думки, що Кремлю вигідне нагнітання агресії у зовнішніх відносинах, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Тим більше, що за спостереженнями Ернста Рахарова, ця стратегія непогано спрацьовує: навіть російська інтелігенція куди більш охоче обговорює внутрішньополітичну ситуацію в Україні, ніж шляхи зниження рівня корупції в себе вдома. І охоче повторює сформовані центральними телеканалами зачасту неоднозначні та тенденційні, але такі спрощено-зручні, адаптовані для широкого вжитку тези та слогани.

«На Эхе Москвы у нас постоянно критикуют власть, но я его не слушаю»

Коли їм демонструєш приклади агресивної інформаційної політики російських телеканалів по відношенню до інших країн, наприклад до України, російські громадяни звичайно виправдовують це тим, що по-перше, це зовсім не таке вже й розповсюджене явище, а по-друге, і у вас там в Україні, все так же точно. Коли ж просиш навести приклади, то у відповідь лунає: «ну я ж украинские каналы не смотрю, у нас их не показывают».

Аргумент, що в Росії де-факто немає свободи слова також не діє: «у нас полно свободы слова, на Эхе Москвы, например, постоянно критикуют власть». Але при цьому навіть ті, хто самі відносять себе до інтелігенції, Эхо Москвы не надто слухають, віддаючи перевагу більш «легкотравній» версії висвітлення подій у викладі російських центральних телеканалів.

«Запад интересует всего лишь любой ценой дорваться до российских богатств»

Що стосується західних телеканалів, то вони також займаються пропагандою не меншою мірою, ніж нею займаються канали російські, вони так же само антиросійські, як російські канали є антизахідними, вважають і пересічний російський громадянин, і пересічний російський інтелігент. Особливо це стосується таких каналів як американський CNN та британський BBC. Неважливо, що вживу ці канали мало хто дивиться.

Чим пояснюється удавана західна агресія по відношенню до Росії? Захід прагне накласти лапу на великі російські багатства! – впевнені навіть у колах російської інтелігенції. Саме тому, вважають вони, Захід так «любить» Єльцина, який забезпечив Заходу можливість «за безцінь» скупати російські багатства. І відповідно саме тому Захід так «ненавидить» Путіна – за те, що він припинив це «розбазарювання», «навівши порядок». Якщо дивитись тільки російське телебачення, то можна швидко повірити, що розмови західних держав про демократію завжди були і є лише ширмою для прикривання своїх шкурних інтересів.

На жаль, в сьогоднішній Росії мало хто хоче помічати параноїдальність у подібних твердженнях. Як і мало хто говорить про те, що російські багатства з року в рік легально, напівлегально і нелегально вивозяться з країни наближеними до Кремля російськими олігархами та пов'язаними з ними корумпованими чиновниками. Багато хто з яких вже давно має «другу прописку» на Заході. Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за цим процесом у милій серцю добрезабезпечених росіян Швейцарії: якщо ще кілька років тому останні оселялися досить компактно навколо Женевського озера, то зараз почали здобувати нерухомість і в районі Цюріха.

Протиріччя нас не лякають...

Висвітлення подій у спрощеному телевізійному форматі породжує протиріччя у новітній ідеології російської держави.

Наприклад, сьогоднішня Росія усіляко прагне успадкувати всю велич сталінського спадку – славу великої та дуже впливової у світі країни. Для цього відбулося повернення до музичного супроводу старого радянського гімну, створеного в сталінські часи, для цього дедалі помпезніше святкується перемога в Другій світовій (Великій Вітчизняній) війні, для цього Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу «наибольшей геополитической катастрофой 20-го столетия», для цього було перероблено підручник новітньої російської історії, який нині проголошує: «Советский Союз не был демократией, но в сфере социальной политики он был ориентиром и примером лучшего, справедливого общества для многих миллионов людей во всём мире».

Це відбувається на тлі де-факто ігнорування помилок та тяжких злочинів сталінського режиму. І мало кого турбує очевидне протиріччя: адже не можна успадкувати лише привабливі аспекти історії, не несучи при цьому принаймні моральної відповідальності за менш приємні її сторінки.

Для того, щоб якось прикрити це слабке місце в сучасній російській державній ідеології, був віднайдений відповідний «фіговий листок»: Сталін, виявляється, був не росіянин, а грузин, тому Росія за визначенням не може нести відповідальність за його дії!

Для незалежної України не знайшлося місця у сучасній російській державній ідеології

Складається враження, що коли творці сучасної російської ідеології, не мудруючи, вирішили взяти за основу ідеологію колишнього Радянського Союзу, їм було не до України. І коли Україна в її нинішньому досить незалежному стані в цю ідеологію м'яко кажучи «не вписалася», міняти ідеологію було вже запізно. Тому зараз доводиться «вирішувати питання» з незалежністю України.

В результаті практично все, що сьогодні робиться в Україні для укріплення власної незалежності – стимулювання використання української мови, проведення незалежної зовнішньої політики, вступ в СОТ, висилка російських дипломатів, які «погоріли» на шпигунстві – викликає неабияке роздратування в Кремлі. Не кажучи вже про незграбні, але починаючи з 2004 року все ж таки доволі успішні спроби встановлення в Україні більш демократичного режиму.

Насправді демократична Україна – це кошмар для сьогоднішніх кремлівських ідеологів, які останні 10 років наполегливо переконували російське суспільство, що максимально можливий варіант демократії для східних слов'ян – це «керована демократія». Тобто така, як нині в Росії або Беларусі.

Україна – остання резервація для «недобитой российской интеллигенции»

З цього приводу дуже цікаве спостереження зробили нещодавно на Українській правді брати Капранови: кремлівській владі сьогодні найбільше заважає навіть не україномовний, а російськомовний інформаційний простір України.

«Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції» – пишуть брати Капранови.

Загроза, яку потенційно несе з собою вільний інформаційний простір, є для кремлівських лідерів цілком очевидною: надто вже показовим є приклад президента Ющенка з його нинішнім рейтингом в мізерні пару відсотків.

Хаос постає не внаслідок демократії, а в наслідок її тривалої відсутності

Читачеві може здатися, що Ернст Рахаров бажає Росії такого самого владного хаосу, від якого потерпає сучасна Україна. Ні в якому разі! Зовсім навпаки: Ернст Рахаров виступає за збереження та розвиток демократії в Росії, як найкращого гаранта збереження керованості російської держави. Бо історія вчить: авторитарні режими здатні забезпечити стабільність тільки протягом відносно короткого періоду часу, за яким слідує період підвищеної нестабільності. Якщо Росію спіткає така доля – Росія може розпастися з катастрофічними наслідками щонайменше для всього євразійського регіону, а можливо і всього світу.

Владний хаос в Україні виник не через демократію, а через її тривалу відсутність. Саме тому українська інтелігенція виявилась неспроможною задати тон модернізації країни і проконтролювати дії політиків, більшість з яких мають авантюрну натуру, виплекану у «буремні» 90-ті роки.

Українська та російська інтелігенція перебувають в одному човні

Російській інтелігенції певним чином повезло: вона наразі має унікальну нагоду вчитися на помилках своїх українських колег. Навчання на помилках інших – набагато більш гідна і природна вправа для інтелігенції, ніж зловтіха з приводу чужих невдач. Українська ж інтелігенція також поступить мудро, якщо вбачатиме в російських колегах скоріше потенційних союзників, ніж ідеологічних супротивників.

Російську інтелігенцію необхідно розбудити з інфантильного сну

Незважаючи на те, що вони скаржаться на численні негаразди у повсякденному житті – низький рівень культури і великий рівень маргіналізації російського суспільства, злочинність, корупцію і здирництво бюрократів, неякісні продукти і високі на них ціни – російські інтелігенти поки що не схильні бачити у цьому провини вищої державної влади, яку і надалі уособлює насамперед Володимир Путін. Крім того російська інтелігенція не бачить у такому стані суспільства і своєї провини. Всі більше схильні винити якихось безлицих чиновників, плекаючи міф про доброго царя та поганих бояр.

Цей та низка інших міфів, багато з яких були згадані в цій статті, є результатом інфантильного сну, в якому перебуває російська інтелігенція. При цьому не можна говорити, що нинішній російський режим забороняє будь-яку критику влади. Зовсім ні – Росія сьогодні набагато вільніша, ніж вона була протягом більшої частини своєї історії. Але російська інтелігенція не користується навіть наявними свободами. Як одного разу влучно зазначила Маріета Чудакова: «еще никто не крикнул «ложись!», а все уже лежат».

Російська інтелігенція зледащіла, лякається власної тіні, дешево продається та сервільно налаштована до влади. Але зростання агресивності на російському центральному телебаченні та загалом в російському суспільстві має стати для неї сигналом, що пора прокидатись і починати діяти. Щоб уникнути нових безглуздих військових конфліктів, заради власного порятунку та заради стабільного майбутнього своєї країни.

Іноді достатньо тільки примусити владу дотримуватись її ж власного плану

10 вересня російській президент Дмитро Медведєв оприлюднив в Інтернет-виданні gazeta.ru власне звернення до російських громадян, в якому він справедливо піддав жорсткій критиці сучасний стан російської держави та окреслив напрями покращення ситуації шляхом прогресивних реформ.

Реакція російської інтелігенції була досить стриманою. Можливо вона, як і Ернст Рахаров, не дуже вірить в щирість російського президента. Тим не менш, слова один раз оприлюднені в Інтернеті стають часткою вічності – їх неможливо стерти. Тому російська інтелігенція може почати з того, щоб тепер вимагати конкретних дій і контролювати їхню відповідність зробленим деклараціям.


1 Про український інфантилізм читайте в одній з попередніх оповідей Ернста Рахарова

Немає коментарів: