неділя, 20 вересня 2009 р.

Україна неконкурентна

Україна у порівнянні з іншими країнами стає все більш неконкурентоспроможною. Але шляхи покращення ситуації добре відомі.

Почнемо з хороших новин: аж за двома індикаторами (із загалом 110), які визначають рейтинг конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) Україна займає перше місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Це індикатори, які належать до складової частини рейтингу «Здоров'я та початкова освіта»:

  • Вплив малярії на ведення бізнесу
  • Кількість випадків захворення на малярію

Наша відносна сила у географічному положенні, досить великому ринку і все ще досить кваліфікованій робочій силі

Україні повезло з географічним розташуванням. Але навіть сприятливе географічне розташування, а також розмір ринку та відносна якість робочої сили не допомогли Україні опинитися хоча б у першій половині рейтингу, бо за багатьма іншими важливими показниками, які залежать не від природних та географічних умов, а від цивілізованості суспільних відносин, Україна «пасе задніх»: в результаті цього року Україна посідає в рейтингу 82 місце (серед 133 країн), погіршивши своє становище у порівнянні з минулим роком на 10 пунктів (72 місце серед 134 країн). Цьому погіршенню української конкурентоспроможності більше всього сприяли падіння попиту на продукцію українського експорту, девальвація гривні та мало не колапс фінансової системи.

В результаті Україна найбільше втратила свої позиції у таких складових частинах рейтингу як «Розвиненість фінансових ринків» та «Загальна макроекономічна стабільність». Утім є ще дві великих складових рейтингу, за якими Україна отримала дуже погані оцінки, причому за цими категоріями позиції України стабільно залишаються дуже поганими з часу першого потрапляння України до рейтингу ВЕФ. Це, по-перше, складова «Інституції», у якій Україна перебуває на 120 місці, по-друге – складова «Ефективність товарних ринків», у якій Україна посідає 109 місце.

Суспільство має створити свої інституції

Ось деякі індикатори якості українських суспільних інституцій:

  • Захист прав власності – 127 місце
  • Нецільове використання бюджетних коштів – 115 місце
  • Довіра суспільства до політиків – 105 місце
  • Незалежність судової гілки влади – 123 місце
  • Роль фаворитизму у рішеннях урядових політиків – 109 місце
  • Марнотратство у державних витратах – 114 місце
  • Тягар державного регулювання – 108 місце
  • Ефективність правової системи у врегулюванні диспутів – 130 місце
  • Прозорість урядової політики – 107 місце
  • Надійність правоохоронних органів – 108 місце
  • Етична поведінка компаній – 121 місце
  • Додержання стандартів аудиту та звітності – 117 місце
  • Захист інтересів міноритарних акціонерів – 132 місце

Розлогі коментарі тут напевне недоцільні. Зрозуміло одне: навіть дещо впорядкувавши традиції політичної боротьби та втіливши вже нав'язлу на зубах судову реформу Україна має можливість суттєво покращити свою конкурентоспроможність, а відтак – і якість життя людей.

Найпоширеніший в Україні «бізнес» – збір монопольної ренти

Що стосується індикаторів ефективності товарних ринків, то найгіршими окремими показниками є наступні:

  • Інтенсивність конкуренції на місцевому рівні – 111 місце
  • Ефективність антимонопольної політики – 111 місце
  • Помірність та ефективність податкової політики – 128 місце
  • Загальний рівень податків – 106 місце
  • Тягар витрат на агропромисловий комплекс – 129 місце
  • Домінування торгових бар'єрів – 110 місце
  • Домінування іноземної власності – 125 місце
  • Вплив регулювання прямих іноземних інвестицій на бізнес – 121 місце
  • Тягар митних процедур – 115 місце

Як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, в Україні забагато уваги приділяється «захисту національного виробника» коштом національного споживача. Тож українські споживачі мають згадати, що коло осіб, які виграють від такого «захисту» звичайно дуже вузьке, а от споживачів, які від цього потерпають – дуже багато. Відповідно споживачі мають натиснути на владу з метою демонополізації хоча б найбільш монополізованих частин української економіки.

Загальне середовище для ведення бізнесу в Україні трохи покращилося

Українські офіційні особи не поспішали коментувати позицію України в рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, напевне через яскраво виражену негативну динаміку України в цьому рейтингу. Але іншому рейтингу, який був оприлюднений приблизно в цей же час, цього разу Світовим банком, пощастило більше – він удостоївся коментаря від представниці фракції БЮТ у парламенті. Напевне через те, що позиція України в ньому за рік дещо покращилася: в рейтингу легкості ведення бізнесу Україна за рік перемістилася із 146 на 142 місце серед 183 країн.

Проте навряд чи навіть 142 місце робить честь Україні. Крім того, і цей рейтинг має свої складові, за деякими з яких Україна майже остання в світі. Нижче наведені всі складові рейтингу легкості ведення бізнесу:

  • Започаткування бізнесу – 134
  • Отримання дозволів на будівництво – 181
  • Наймання робітників – 83
  • Реєстрація власності – 141
  • Отримання кредиту – 30
  • Захист інвесторів – 109
  • Сплата податків – 181
  • Транскордонна торгівля – 139
  • Забезпечення виконання договорів – 43
  • Закриття бізнесу – 145

За перманентної внутрішньополітичної нестабільності бізнес є одним із небагатьох чинників, який надає українським громадянам можливість самореалізуватися. Тож було б природно, якби громадянське суспільство приєдналося до українських бізнесменів у лобіюванні реформ, спрямованих на спрощення бюрократичних процедур насамперед у сфері податків та будівництва.

Реальна ситуація в Україні все ще значно краще, ніж це випливає з рейтингів

Рейтинги конкурентоспроможності та легкості ведення бізнесу є індикаторами потенціалу країни. Але багато хто в Україні сприймає ці рейтинги як відображення сьогоднішнього стану речей. Насправді ж сьогоднішній економічний стан України поки що є дещо кращим ніж той, яким би цей стан міг би бути, якби він повністю відповідав місцю країни в рейтингах.

Наприклад, повертаючись до рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, цікаво зазначити, що він спростовує деякі популярні в Україні міфи. Наприклад, про те, що економічний розвиток в Україні, який вимірюється показником річного валового внутрішнього продукту (ВВП), на сьогодні все ще складає десь лише 70% від рівня 1990 року, останнього «радянського» року в історії України. Маючи на увазі, що незалежність принесла Україні великі економічні втрати.

Але таке порівняння базується на порівнянні показників ВВП, розрахованих на базі обмінних курсів валют. Що є некоректним з низки причин: у 1990 року ринкового курсу радянського рубля не існувало, а офіційний курс диктувався ЦК КПРС; економіка була більш енерговитратною, ніж сьогодні, а спалювання більшої кількості енергоносіїв хоча і збільшує показник ВВП, але навряд чи збільшує добробут суспільства; населення України в 1990 році було приблизно на 13% більше, ніж сьогодні; тощо.

Для більш точного порівняння рівня добробуту суспільства ВЕФ використовує показники валового внутрішнього продукту, розраховані на базі паритетів купівельної спроможності, на душу населення. Тобто порівнюючи набори товарів та послуг, які середньостатична людина виробляла, і, відповідно – споживала в різні роки. І це порівняння демонструє суттєве зростання середньостатичного добробуту в Україні у 2008 році у порівнянні з 1992 роком. І можна з впевненістю казати, що якби були наявні дані для такого порівняння за 1990 рік, то і таке порівняння було б на користь 2008 року. І навіть, якби ми порівнювали 1990 рік з нинішнім кризовим 2009, це порівняння було б на користь 2009 року.

Чекати з реформами далі не можна

Проте запас «радянської» міцності в Україні невблаганно вичерпується. Україна має використати рештки цього запасу для інвестування у майбутнє. Тобто для проведення реформ.

Не в останню чергу завдяки рейтингам міжнародних організацій, сфери, в яких ці реформи дадуть найвідчутнішу віддачу, добре відомі.

понеділок, 14 вересня 2009 р.

Брехати та з гори котитися

Для більшості провідних українських політиків повсякденна брехня стала сенсом життя. Але продовження брехливої політики означає повільну смерть України.

Ви алкоголік? – Я вас вилікую! Скажіть мені, коли ви почуваєтеся найкраще? Коли ви сидите за столом та п'єте? Так робіть це частіше! І ви частіше почуватиметесь здоровою людиною!

Приблизно таким міг би бути лікарський аналог деяких прикладів «турботи про народ», яку виявляють більшість провідних українських політиків.

Юлія Тимошенко запевняє країну, яка і надалі надмірно споживає природний газ – завдяки наднизькій ціні для населення та підприємств комунальної енергетики – що цю ціну підвищувати не будуть. Тобто давайте і надалі неефективно палити газу стільки, скільки звикли, і нехай решта економіки горить синім полум'ям!

Віктор Янукович ратує за підвищення мінімальних зарплат та пенсій чудово розуміючи, що зробити це в наявних економічних умовах можна тільки номінально. Реально ж, підвищення цін, яке неминуче послідує за цим підвищенням соціальних виплат, швидко «з'їсть» позитивний ефект від більш високого доходу і в результаті залишить більшість людей ще біднішими.

Віктор Ющенко вимагає посилення обороноздатності країни без згадування про джерела фінансування цієї загалом дуже правильної ініціативи.

Подібних прикладів можна наводити багато. Складається враження, що українські виборці дали себе настільки розбестити все більшими і більшими обіцянками, а політики настільки призвичаїлися роздавати їх направо і наліво, що в країні відбулася «гіперінфляція обіцянок» .

Гіперінфляція цін руйнує систему вартості, гіперінфляція обіцянок – систему цінностей

Яскравим прикладом того, як гіперінфляція обіцянок призводить до руйнації системи цінностей є домовленості між українською владою і МВФ, та те, як ці домовленості українськими керманичами виконуються.

Країни, яким допомагаю МВФ діляться на дві категорії: велику, до якої входять більшість з «хронічних пацієнтів» МВФ – країни, що опинилися у стані фінансової скрути через тривалу безвідповідальність влади; і маленьку, до якої входять країни на кшталт Ісландії чи Південної Кореї, які тимчасово потрапляють в залежність від кредитів МВФ через серйозні помилки в економічній політиці, яких іноді припускається і доволі відповідальна влада.

Україну можна сміливо відносити до першої категорії «хронічних пацієнтів», адже від кредитів МВФ вона залежить майже з перших днів своєї незалежності.

За весь час незалежності українські керманичі під час співпраці з МВФ ніде не висловлювали відверто своєї незгоди з вимогами, які висуває ця інституція в обмін на кредитування. Але вони завжди з усіх сил намагалися тихо саботувати ті вимоги, які є непопулярними або важкими для виконання.

А колись потім, коли потреба в підтримці МВФ тимчасово зникала, деякі з цих політики навіть починали бундючно красуватися на публіці, розповідаючи як вони «героїчно» опиралися «ворожим» вимогам, що їх висував «чужий Україні» МВФ. І так до наступного періоду фінансової скрути, настання якого за такої якості владних інституцій є легко прогнозованим.

Дякуючи тому, що МВФ нещодавно пішов на оприлюднення домовленостей з українською владою на своєму сайті, є можливість в оригіналі побачити, під якими зобов'язаннями поставили свої підписи керівники української держави в особі Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Володимир Стельмах та Ігор Уманський. Найцікавіші з них Ернст Рахаров наводить нижче у власному перекладі:

  • З метою покращення фінансової позиції Нафтогазу ми капіталізували Нафтогаз за допомогою 18,6 млрд. грн. Ми також оголосили підвищення тарифів на природний газ для населення (підвищення вступає в силу 1 вересня 2009р.) та підприємств комунальної енергетики (підвищення вступає в силу 1 жовтня 2009р.) на 20% (попередня дія). Це дозволить підняти ці тарифи до рівня
    відповідно 31% та 43% від імпортної ціни. Ми також оголосили про щоквартальне підвищення тарифів для населення та підприємств комунальної енергетики, починаючи з січня 2010р. (попередня дія). Ми сформували робочу групу для задіяння існуючої системи для ефективного соціального захисту малозабезпечених домашніх господарств. Нашою метою є приведення всіх тарифів у відповідність до імпортної ціни, використовуючи при цьому систему соціального захисту для підтримки уразливих груп населення.
  • Ми прийняли та анонсували зафіксовану в часі дорожню карту, яка описує графік та головні кроки з розробки пенсійної та податкової реформ. До середини вересня ми оприлюднимо глибокий аналіз ситуації в пенсійній та податковій системах, на основі якого ми запропонуємо конкретні політичні дії до кінця жовтня 2009р.
  • ...Наша стратегія полягатиме тому, щоб продовжувати обмежувати зростання як мінімальної, так і середньої заробітної платні та пенсії в державному секторі, а також інших соціальних виплат, у відповідності до прогнозу інфляції в 2009р. ...Ми не підтримуватимемо прийняття Парламентом законопроектів, спрямованих на підвищення мінімальних зарплат та пенсій до рівня, який не відповідає поточному стану державних фінансів, і будь-який такий законопроект буде заветовано.
  • Ми сповнені рішучістю провести низку структурних заходів для покращення фінансової ситуації, прозорості та керованості в Нафтогазі. До кінця вересня ми приймемо законодавчі зміни для запровадження розподільчих рахунків для теплопостачальних підприємств у незалежному регуляторі (НКРЕ), а також відмінимо заборону на штрафні санкції по відношенню до домогосподарств, які не оплачують спожитий газ та комунальні рахунки. Ми прийняли доопрацьований фінансовий план компанії на 2009р. та розробили прогнозний фінансовий план на 2010р. (попередня дія), які на додаток до згаданого вище підвищення тарифів на газ також передбачають заходи з підвищення платіжної дисципліни населення та підприємств комунальної енергетики, а також посилений механізм встановлення тарифів на опалення. Ми замовили спеціальний аудит Нафтогазу міжнародною аудиторською фірмою для того, щоб затвердити систему контролю поточного фінансового рахунку компанії і впровадити регулярну (щомісячну) та своєчасну публічну звітність про ключові фінансові показники (попередня дія).
  • Протягом одного року уряд та Фонд державного майна мають намір приватизувати низку великих підприємств, зокрема обленерго. Крім того, у вересні буде завершено приватизацію Одеського припортового заводу на конкурсній основі та із залученням максимальної кількості міжнародних інвесторів.
  • Прагнучи посилити незалежність НБУ, ми маємо намір, до кінця вересня 2009р. ввести в дію законодавство для посилення загальної структури керування НБУ у відповідності до наших зобов'язань в рамках програми. Ми також утримуватимемось від запровадження законодавства, яке ставило б під загрозу незалежність НБУ і ветуватимемо будь-які ініціативи у цьому напрямку.

Інший документ під назвою «Україна: другий звіт щодо кредитної угоди «стенд-бай» включає в себе дорожню карту структурних реформ державних фінансів у табличній формі:

Серед пунктів, які повторюють вже наведені вище, тут також наводяться також деякі нові, не згадані в попередньому документі, під рубрикою «нові ініціативи», а також відповідні зобов'язання України по відношенню до них. Особливу зацікавленість тут викликають наступні пункти:

  • Новий бюджетний кодекс, прийнятий Верховною Радою буде попередньо протестовано і не він НЕ буде використовуватись під час розробки бюджету на 2010р.
  • Законопроект про підготовку до Євро 2012 порушує принцип незалежності НБУ, інші джерела фінансування МАЮТЬ бути визначені замість майбутніх прибутків НБУ.
  • Коаліція НЕ підтримуватиме законопроект з підвищення мінімальних зарплат та пенсій.
  • Мораторій на податкові перевірки, прийнятий Верховною Радою, НЕ буде виконуватись урядом.
  • Ініціативу із запровадження податкової амністії, яка обговорюється в Кабміні, НЕ буде спрямовано до Верховної Ради.
  • Ініціатива із відділення Державного казначейства від Міністерства фінансів, яка обговорюється в Кабміні, НЕ підтримуватиметься Кабміном.

Коли бачиш ці зобов'язання, велику кількість з яких український прем'єр-міністр нишком, або, як у випадку з тарифами на природний газ для населення – демонстративно, саботує, то виникає запитання, яке хотілося б адресувати насамперед Юлії Тимошенко: коли вона брехала: коли підписувалася під зобов'язаннями, які насправді не збиралася виконувати; чи коли розповідала виборцям про урядові наміри, які повністю суперечать зобов'язанням перед МВФ?

Якщо вимоги МВФ є шкідливими, то чому ми під ними підписуємося? А якщо вони є корисними, то чому ми їх саботуємо?

Юлія Тимошенко є дуже і дуже вправною у тому, як граючи брати назад свої обіцянки, але вона не є в цьому унікальною серед нинішніх провідних українських політиків. Ернст Рахаров має підстави вважати, що будь-який інший з них поводився б на її місці подібним же чином.

Таким чином гіперінфляція обіцянок породила тотальний дефіцит гідності серед людей, які керують українською державою. Прагнучи втримати владу, ці люди опускаються до дедалі більшої ницості і тягнуть за собою в це болото ницості всю країну.

Але громаді зовсім не обов'язково наслідувати своїх тимчасових керманичів в усіх їхніх гріхах. Громадяни мають обов'язок і право пам'ятати і піклуватися про свою власну гідність. Один із найкращих засобів цього – говорити правду, як собі самому, так і оточуючим. І вимагати того самого від політиків, адже вони є представниками громадян у владі.

неділя, 6 вересня 2009 р.

Піррові перемоги інформаційних війн

Демократія має бути готовою захищатися у випадку раптової жорстокої інформаційної атаки. У ситуації ж затяжної інформаційної війни демократія є непереможною.

Останнім часом в українських засобах масової інформації все частіше згадується термін «інформаційна війна». Найчастіше – в контексті інформаційних атак із Москви, іноді – в контексті президентської передвиборчої кампанії.

На початку цього року під час «газової війни» між Росією та Україною, особливо з російського боку, був масовано застосований великий арсенал «наступальної інформаційною зброї»: однобічне та тенденційне висвітлення подій, штучне створення інформаційних приводів, інформаційні маніпуляції, нагнітання пристрастей, дезінформація. Засоби з цього самого наступального арсеналу, хоча звісно лише у внутрішньоукраїнських масштабах, використовуються і штабами більшості провідних потенційних кандидатів в президенти.

Крім згаданих засобів «наступальної інформаційною зброї» в інформаційних війнах використовується і «важка облогова артилерія» така як спам. А останнім часом до сумновідомих «спамерів» приєдналась ще й інша категорія «найманців» «облогової інформаційної війни» – «полюцери» (від англ. polluter – забруднювач, засмічувач) – люди, які звичайно за чиїмось завданням та за матеріальну винагороду залишають замовні коментарі на Інтернет-форумах.

Полюцер спамеру не рівня

Полюцер – це досить нове явище в українському кібер-просторі, ще рік тому про них взагалі ніхто не згадував. Перше голосне згадування діяльності полюцерів з'явилося два місяці тому, коли Олена Притула, головний редактор Української правди, оголосила їм війну. А на минулому тижні приділити свою увагу полюцерам був змушений і Олександр Харченко, головний редактор агенції УНІАН, присвятивши їхній діяльності велику статтю. У випадку з Українською правдою гнів головного редактора викликала нахабна поведінка «найманих дописувачів» начебто зі штабів Блоку Юлії Тимошенко, а у випадку з агенцією УНІАН – навала «найманих коментаторів» начебто з великої сусідньої північної країни.

Згадані статті породжують прикре відчуття через те, що очевидно багато людей присвячують своє життя деструктивній та ганебній справі, і Ернст Рахаров повністю розуміє гнів та огиду авторів цих статей. Але в той же час у Ернста Рахарова поки що немає відчуття, що автори гнівних та презирливих статей проти полюцерів наразі повністю і старанно виконали домашні завдання, які має виконати Інтернет-видання, запроваджуючи в себе форуми та коментарі.

У Ернста Рахарова склалося враження, що багато українських Інтернет-видань, в тому числі згадані Українська правда та УНІАН, запровадили в себе форуми та коментарі чисто технічно – тобто, грубо кажучи, активувавши додаткову технічну опцію на сайті. По доброму ж потрібно було б спочатку провести відповідну організаційну роботу всередині видання, а також взяти на озброєння кращі технічні стандарти. Тобто виконати приблизно наступні завдання:

  • сформувати політику видання по відношенню до змісту (контенту), згенерованого дописувачами, а також сформулювати правила додавання такого змісту, краще підключивши до цього процесу добрих правознавців;
  • адаптувати організаційну структуру, запровадивши посади модераторів форумів та наглядачів за згенерованим дописувачами змістом;
  • запровадити процедуру реєстрації дописувачів, під час якої вони мають погодитись дотримуватися згаданих вище правил додавання змісту;
  • запровадити процес постійного догляду за активністю дописувачів, втручаючись у разі порушення правил, при цьому створити можливість для дописувачів виступати у ролі добровільних «дружинників», які вказуватимуть наглядачеві на порушників.

В якості прикладу такого підходу можна навести сайт тижневика The Economist. Для того, щоб залишати свої дописи на цьому сайті спочатку треба пройти процедуру реєстрації, під час якої необхідно погодись з правилами, власний переклад яких наводить нижче Ернст Рахаров:

«Ви одноосібно несете відповідальність за будь-яку інформацію, яку ви залишаєте на цьому сайті. Наклепи, порушення авторських прав та прав власників зареєстрованих торгових марок, посилання на комерційні сайти, товари, чи комерційні матеріали, а також агресивні та загрозливі фрази не дозволяються і можуть бути видалені відповідно до наших правил коментування.» (з повною оригінальною версією цих правил можна ознайомитись тут)

І нарешті, під кожним дописом є відповідні посилання-кнопки, які надають можливість або підтримати думку автора, або поскаржитись на зловживання. Таким чином, за рахунок залучення спільноти дописувачів, полегшується завдання нагляду за дотриманням правил додавання змісту.

Через те, що існує багато організаційних можливостей обмеження їхньої мерзенної діяльності, Ернст Рахаров впевнений, що полюцери являють собою меншу проблему для виконування Інтернетом його інформуючої функції, ніж наприклад спамери, які можуть масово розсилати свої електронні повідомлення практично безконтрольно, перевантажуючи інфраструктуру світової мережі.

Врешті-решт, діяльність полюцерів завжди виявляється контрапродуктивною: політик або держава, які для досягнення своїх короткострокових цілей залучають полюцерів, з часом обов'язково отримують «червону картку» від інтелектуальної спільноти, яка в довгостроковому аспекті має вирішальний вплив на формування суспільної думки.

В інформаційній війні найкраща атака – це захист

Те ж саме стосується агресорів в інформаційних війнах. Попри їх намагання змінити суспільну думку у цільовій аудиторії на свою користь, через деякий час відбувається протилежне: громадськість отримує більш адекватну інформацію про справжній стан справ і починає обурюватись через те, що її намагалися брутально обдурити. Більше того, свідома Інтернет-спільнота починає відчувати недовіру до будь-якої інформації, яка намагається представити в позитивному світлі політика або країну, які в минулому ставали джерелами інформаційної агресії.

Для прикладу можна розглянути агресивні інформаційні кампанії, ініційовані з території Російської Федерації протягом останніх років проти Естонії, Грузії та України (у випадку з Україною – як під час «газових війн», так і під час останньої нападки, спровокованої листом Дмитра Медведєва).

Під час чергової російської інформаційної агресії спочатку може скластися враження, що Росія перемагає: навіть провідні Західні агенції новин виявляються «заваленими» інформаційними повідомленнями, що є ближчими до російського погляду на ситуацію, і вимушені хоча б якусь частину цих повідомлень ретранслювати далі. Але вже через декілька тижнів свідома громадськість звичайно розбирається що до чого і імідж Росії вчергове погіршується через звинувачення в інформаційній агресії, а жертви російських інформаційних атак отримують «приз глядацьких симпатій».

Не додає популярності інформаційним агресорам і той факт, що така агресія за визначеням можлива лише в країні з обмеженою свободою слова. Демократична держава, в якій панує свобода слова за визначенням не може собі дозволити спрямованої інформаційної агресії: будь-яка спроба це зробити одразу спровокує шквал критики від внутрішніх, а також зовнішніх опонентів, яка буде вільно оприлюднюватися, тому атака захлинеться у жвавій дискусії. Звичайно це не виключає короткострокових сплесків «агресії натовпу», яка може виходити від певної суспільної групи з певними інтересами, але ці сплески є короткочасними винятками, які тільки підтверджують правило.

Це не означає, що демократична країна може повністю ігнорувати загрозу інформаційної агресії проти неї. Спрямована масована інформаційна атака може привести до серйозної дезорганізації суспільства, не кажучи вже про загрозу руйнування інформаційної інфраструктури, на що були спрямовані деякі атаки проти Естонії та Грузії. Тому демократична країна має бути готовою ефективно захищатися, укріплюючи інформаційну інфраструктуру та розвиваючи систему попередження про можливі інформаційні атаки.

В довгостроковому ж аспекті немає іншої гарантії непереможності в інформаційних війнах ніж збереження високого рівня демократії і свободи слова. Коли суспільство є максимально відкритим до будь-якої дискусії, воно має найвищій імунітет до нових деструктивних тем, несподівано привнесених ззовні.

понеділок, 31 серпня 2009 р.

Корупційні скандали як двигун демократії

Юлія Тимошенко напевне сама ще не підозрює, якого джина вона випустила з пляшки

Схоже, що протягом останньої декади серпня президентська передвиборча кампанія в Україні по-справжньому стартувала. Юлія Тимошенко несподівано заявила про те, що уряд повертає у державну власність резиденцію «Межигір'я», в якій з 2002 року проживає Віктор Янукович і яку він начебто за сприяння Віктора Ющенка у 2007 році отримав у приватну власність у спосіб, який викликає багато запитань щодо його чесності.

Є багато підстав підозрювати корупцію у схемі передачі державної власності непрозорій компанії ТОВ «Медінвесттрейд», дії якої скоріше за все контролює пан Янукович. Але ще менше підстав вважати, що Юлія Тимошенко так гучно розпочала процедуру ренаціоналізації цієї власності виключно з мотивів боротьби з корупцією. Очевидно, що для того, щоб виключити сумніви щодо її мотивів, вона мала б розпочати та довести цю процедуру до кінця одразу після призначення її прем'єр-міністром в 2007 році. Коли ж корупційний скандал ініціюється за декілька місяців до виборів та ще й проти головного опонента, то напевне йдеться зовсім не про боротьбу з корупцією, а про агресивну передвиборчу агітацію.

Проте, якщо передвиборча кампанія надалі розвиватиметься у ключі, заданому Юлією Володимирівною, то вона й насправді може посприяти зниженню рівня корупції.

«Межигір'я» замість президентства

Про те, що резиденція «Межигір'я» могла бути своєрідним хабарем від Президента України Віктору Януковичу за те, щоб останній погодився на дострокові парламентські вибори у 2007 році, деякі українські засоби масової інформації писали вже давно. Крім того, нещодавно Українська правда в своїй статті ще раз оприлюднила відповідні документи та де-факто звинуватила Віктора Ющенка і Віктора Януковича в корупційній змові. Наразі жоден з обвинувачуваних не звернувся з цього приводу до суду по захист честі та гідності.

Напевне для наднизького рівня громадської довіри до діючого президента чергове звинувачення у корупції суттєвого значення вже не матиме. А от для головного претендента на роль його наступника подібне звинувачення може зіграти рейтинговбивчу роль. Особливо враховуючи «обтяжуючі обставини»:

  • розмір резиденції у жирні 137 гектарів, в той час коли багато простих людей має складності з оформленням приватної власності свою споконвічну присадибну ділянку у 10 соток;
  • її розташування в мальовничому та, як нещодавно з'ясувала та ж таки Українська правда, до того ж дуже символічному історичному місці;
  • небажання Віктора Януковича «здаватися» – схоже він настільки закохався в свою резиденцію, що ладен заради її збереження відмовитися від шансу стати Президентом України.

Виходячи з того, як Юлія Тимошенко взялася до справи, можна зробити висновок, що тема резиденції «Межигір'я» стане одним з головних напрямів її атак на головного конкурента у боротьбі за президентську посаду. Якщо Віктор Янукович не вигадає якоїсь дотепної стратегії свого захисту (наприклад: відмова від резиденції на користь Києво-Печерської лаври), він майже напевне знову програє президентські вибори. Адже виграти їх з іміджем «крадія державних резиденцій» йому буде ще важче, ніж перемогти на минулих президентських виборах, коли опоненти (серед яких тоді також була нинішня прем'єр-міністр), досить успішно створили йому імідж «крадія шапок».

«Житлове питання» – найдошкульніша тема для більшості кандидатів в президенти

Проте поразка на виборах Віктора Януковича ще не означає автоматичну перемогу на них Юлії Тимошенко. Згідно статті у Дзеркалі тижня, рішення розпочати процедуру повернення скандального маєтку Віктора Януковича у державну власність могло бути просто спонтанною реакцією на нахабну спробу колишнього керівника НАК «Надра України» Едуарда Ставицького, ставленика Віктора Януковича, повернутися на свою посаду за рішенням суду. Якщо так, то пані Тимошенко могла недооцінити небезпеку того, що ця справа бумерангом вдарить по ній самій.

По-перше, є підстави вважати, що Юлія Тимошенко під час ведення переговорів з лідером опозиції в минулому році - першій половині цього року про створення так званої «широкої коаліції» погоджувалася не чіпати резиденцію «Межигір'я» і залишити її у де-факто власності Віктора Януковича. Тобто якщо дійсно мав місце факт корупції, про який прем'єр-міністру було відомо щонайменше ще два роки тому, то нереагування на такий факт голови виконавчої гілки влади є також корупційною дією. Таким чином відповідальність за аферу з резиденцією «Межигір'я» мають нести всі три провідні політики України: Віктор Янукович, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Щонайменше відповідальність політичну – під час передвиборчої кампанії перед виборцями.

По-друге, є багато питань і дуже мало відповідей що стосується великого маєтку самої Юлії Тимошенко в котеджному містечку «Срібна затока» на дамбі в районі Конча-Заспи, а також різних об'єктів нерухомості у Дніпропетровську. Громадськість все ще не має інформації, кому ця нерухомість де-юре належить та яким коштом вона була придбана. Це вже не кажучи про те, що громадськість так і не отримала правдоподібних пояснень щодо джерел фінансування досить екстравагантного стилю в одязі прем'єр-міністра, який неможливо профінансувати тільки за рахунок її нехай навіть і відносно високої заробітної платні. А інших доходів, крім цієї заробітньої платні, Юлія Тимошенко, як відомо, останніми роками не декларувала.

Якщо громадськість України і надалі під час передвиборчої кампанії активно обговорюватиме резиденцію «Межигір'я» Віктора Януковича, то і іншим провідним кандидатам в президенти важко буде уникнути дошкульних питань щодо їхнього житла, а також щодо джерел доходів, за рахунок яких це житло було придбане. В цьому аспекті позиції Юлії Тимошенко є майже такими ж хиткими, як і у її головного конкурента.

Крім того до купи неприємних питань має готуватися і Володимир Литвин. Становище Арсенія Яценюка та Віктора Ющенка є більш безпечним, бо задекларовані ними доходи є більш співставними з оціночною вартістю тієї нерухомості, в якій вони мешкають. Поки що в Інтернеті не спливли фотографії житла, в якому мешкають Сергій Тігіпко та Анатолій Гриценко, але в їхньому випадку сюрпризів напевне не буде: Тігіпко не дуже приховує свої високі статки, а Гриценко надто відкрито публікує свої декларації про доходи, щоб запідозрити, що в нього десь є розкішний маєток.

Через «маєткові скандали» може вийти так, що обирати буде ні з кого

Корупційні скандали, такі як навколо резиденції «Межигір'я», попри всю свою огидність мають і позитивний бік: вони відкривають громадськості очі на реальний стан справ в суспільстві і в державі. Вони допомагають громадянам позбавитись лицемірних ілюзій щодо того, що державні діячі мають бути аскетичними безсрібниками. Життя доводить, що державні діячі завжди житимуть заможно і суспільство для них може вибрати тільки один з двох варіантів:

  • чи вони будуть жити заможно завдяки корупції;
  • чи вони отримуватимуть офіційний високий дохід, але в обмін на прискіпливий суспільний контроль за їхнім способом життя.

В багатьох інших країнах, що розвиваються, таких як Індонезія, Південна Корея, Бразилія, гучні корупційні скандали врешті-решт сприяли поступовому очищенню політики і зниженню рівня корупції. Адже кожний наступний скандал змушував суспільство трохи більше розуміти шкідливість швидких рішень та ієрархій, побудованих навколо певної особистості, натомість змушуючи виробляти рішення довгострокові і системні.

На цьому тлі можливо буде і непогано, якщо українці під час прийдешньої президентської кампанії ще більше розчаруються у своїх політичних «улюбленцях» і відповідно матимуть нагоду замислитись над створенням процесів та системи суспільного вибору, дякуючи яким їхні онуки житимуть у ефективній заможній країні не відчуваючи сорому за обраних ними державних керівників.