Мій лист до редакції УП "Щодо "влади" та журналістики в Україні" від 28 листопада 2021р.

Шановна редакція УП, шановний пане Михайло Ткач!

Вирішив, що маю написати щодо останнього розслідування УП про польоти Президента та керівника його Офісу до резиденції Синьогора начебто заради святкування 50-річчя останнього.

Почну з того, що як член Клубу УП я підтримую подібні розслідування, але вважаю за необхідність публічно висловити мою незгоду щодо деяких акцентів у цьому розслідуванні, які я вважаю надзвичайно шкідливими для України та її майбутнього.

Підкреслюю, мова не стільки про якісь прямі твердження у відео-розслідуванні, а скоріше про акценти. Але акценти інколи важливіші за твердження, особливо якщо ці акценти повторюються різними українськими журналістами в різних контекстах:

 

1. Житло Президента. Михайло Ткач доречно закинув Зеленському, що він не виконав своєї обіцянки позбавитися усіх так званих "держдач" та "держрезиденцій". Також він доречно закидає Зеленському, що попри свою обіцянку той вже понад рік живе на "держдачі" в Кончі-Заспі. Але як на мене, закидаючи це пан Ткач мав би сказати, що обіцянка Зеленського - популістська, тому вимагати буквального виконання цієї обіцянки - безглуздя.
   
   Натомість українцям треба шукати якесь системне рішення: де мають жити та відпочивати українські президенти, разом з родинами і домашніми тваринами, якщо вони у них є?
   
   Ну не може ж бути рішенням всупереч духу Конституції запровадження де-факто специфічного майнового цензу для шукачів президентської посади: "Наявність у власності окремо розташованих двох будинків у Києві чи неподалік від нього: одного - для Президента та родини, іншого - для дежрохорони"?
   
   Врешті решт, такий майновий ценз заборонив би і практично будь-якому журналісту УП можливість участі у президентських виборах.

 

2. Право Президента на приватність та відпочинок. Схоже, що пан Михайло притримується думки, що Президент - настільки публічна посада, що він та його родина де-факто не мають права на приватність. Враховуючи, що в Україні більшість людей і так дуже фривольні у порівнянні із більшістю європейських країн по відношенню до приватності - як власної, так і чужої - то на мій погляд така вимога є дуже гіпертрофованою.
   
   Дійсно, бажання Президента відпочити з родиною та паралельно відсвяткувати день народження керівника свого Офісу може здатися  дивним і тому може викликати доречні запитання, але я б спочатку більш детально розібрався, що там насправді відбулося, і отримав би відповідь Офісу. Те, що ви дали Офісу на відповідь лише 7 годин - із Швейцарії виглядає смішно і безвідповідально з Вашого боку.
   
   Але найбільш неприродним за моєю оцінкою є "праведний гнів" журналіста, що Президент начебто на цілі 4 дні відбув на відпочинок коли в країні - критична ситуація і "ворог на кордонах". По-перше, тут чисто математично присутня маніпуляція: з вечора п'ятниці до другої половини понеділка - це менше ніж 72 години, тобто менше ніж 3 дні, а при цьому Президент ще й повертався у неділю до Києва на офіційні заходи. По-друге, я особисто, особливо з початком пандемії, далеко не завжди працюю в офісі, пан Ткач скоріше за все - також. Тому мені дуже дивно, що від Президента він де-факто очікує постійного перебування на Банковій (з її дуже несучасною робочою інфраструктурою). Ну і по-третє, маючи родину і дітей, я цілком можу собі уявити інші причини літати туди-сюди до родини в Синьогору (наприклад, обіцянку дітям повернутися до Києва разом з ними), аніж банальне "побухати з Єрмаком та друзями із "Кварталу", що як підтекст читається і із розслідування, і з наступних коментарів пана Ткача.
   
   Тому на моє переконання в Україні має бути знайдений здоровий баланс між людською потребою президентів у приватності і відпочинку, та запитом суспільства на їхню підзвітність та відкритість. Для прикладу, журналісти у Франції, країни зі схожою президентською посадою, звичайно добровільно не пишуть про приватні афери їхніх президентів, хоча про них знають. Тому широке суспільство дізналося про позашлюбну доньку Жака Ширака вже тоді, коли та стала дорослою. Також журналісти не писали про позашлюбну аферу президента Оланда, знаючи про це.

 

3. Last but not least: "Вагнергейт". У розслідуванні цей скандал згадується двічі - на початку та наприкінці із звинувачувальним акцентом. Це я вважаю неприпустимим непрофесіоналізмом. Я розчарований, що УП не спромоглася зробити власного розслідування цього інциденту, або хоча б зробити правовий аналіз того можливого порушення міжнародного права (із загрозою для мирних пасажирів цивільного літака), яке могло би відбутися в результаті спроби довести операцію "Авеню" до кінця.
   
   Провівши цей аналіз редакція УП мала б виробити спільну консолідовану позицію з цього приводу і лише після цього відповідно згадувати цей скандал у своїх матеріалах.
    

Мені здається, в Україні вже понад 2 десятиріччя йде таке заочне перекидання своєрідної "гарячої картоплини" між умовною "владою" та умовним журналістським середовищем. Ця гаряча картоплина називається "просвітництво". Суть просвітництва на пострадянському просторі найчастіше зводиться до того, аби спонукати людей змінити своє ставлення до багатьох звичних їм, але шкідливих для загалу, речей. Починаючи від думки, що політика - то брудна справа, до небажання платити податки, до недбалого ставлення до навколишнього середовища, до марнотратства у побуті.

Журналісти провокують умовну "владу" аби вона "розбиралася" з цими питаннями. Але не вважають себе зобов'язаними у цьому допомагати. Можливо тому, що їхня дуже критична позиція нерідко торує шлях самим журналістам в умовну "владу": наприклад, колишні журналісти традиційно понадпропорціонально представлені в українській Верховній Раді. Можливо тому, що просто бояться розгубити читацьку аудиторію.

Але якщо останнє, тоді яке у Вас є моральне право робити праведні закиди будь-якій "владі".

Тому давайте разом шукати можливості як контролювати "владу" та водночас займатися просвітництвом. Повірте, якщо ми з Вами на цьому шляху досягнемо успіху і українська "влада" стане менш корумпованою, і більш відповідальною та ефективною - у Вас все одно залишиться безліч тем, на які треба буде писати та говорити. От тільки жити українці при цьому стануть краще.

Десакралізація влади

У другому турі президентських виборів, з великими застереженнями, автор проголосує за Володимира Зеленського

(стаття написана вже після голосування, але на суть написаного це не впливає)

На президентських виборах звичайно голосують за особистості. Але навіть під час першого туру, участь у якому приймали аж 39 кандидатів, я вже не бачив тієї особистості, за яку міг би беззастережно проголосувати. Коли ж вибір звузився до лише двох претендентів, особистісне голосування за одного з них стало взагалі неможливим.

Проте ще раніше я для себе визначився, що головне на цих виборах: їхня легітимність. Пізніше я визначив ще один критерій голосування: який вибір сприятиме посиленню посиленню інституцій української держави?

Легітимність

На сьогодні очевидно, що переважна більшість українців перемогу чинного Президента як легітимну вже не сприймуть. Тому що українці переважно більше не довіряють Петру Порошенку. І те, що ця недовіра має здебільшого ірраціональну природу, ніякої ролі вже не грає.

Як після скандалу з Юлією Тимошенко у 2015 році, Петру Порошенку доведеться взяти паузу, якщо він знов хоче тріумфально повернутися в українську політику.

Натомість Володимир Зеленський - той кандидат, перемоги якого очікує переважна більшість українців. І незважаючи на те, що вибір Зеленського знову ж таки має здебільшого ірраціональну природу, українці мають отримати Президента Зеленського.

Досвід швейцарської демократії тут також однозначний: легітимність вибору важливіша, ніж якість результату. Адже якщо більшість не має сумнівів у легітимності - вона має всі шанси наступного разу виправити можливу помилку, якої припустилися зараз. У будь-якому іншому випадку самого інструменту виправлення помилки - вільних виборів - вже більше не існуватиме.

Посилення інституцій

Володимир Зеленський, хоча б лише через недостатній досвід, не зможе бути "мікроменеджером" на кшталт Порошенка, а відтак буде змушений більше делегувати. Він навряд чи матиме більшість у Верховній Раді, не матиме "своїх" суддів, прокурорів чи представників у Антимонопольному комітеті. А відтак він змушений буде працювати у рамках системи стримувань і противаг, інституційно укріплюючи її.

Повернення до традиції мирної передачі влади за результатом виборів, після хаотичного її транзиту у 2014-му внаслідок зради і втечі Януковича, є дуже позитивним для укріплення інституту виборів в Україні.

А прецедент програшу виборів дуже потужним і грошовитим чинним президентом створює кращі передумови для чесних і конкурентних парламентських виборів, на яких "нові обличчя" матимуть вищі шанси потіснити старих представників "порядку із обмеженим доступом".

Шанс на повернення окупованих територій

Ну і на завершення: феномен Зеленського створює (маленький) шанс на повернення окупованих територій в результаті перемоги в інформаційній війні.

Петро Порошенко за словами політичного консультанта Олексія Ковжуна "вирвав сторінку із путінського підручника, і запустив оцю історію, що можна сформулювати як: Немає Порошенка - немає України."

Кампанії Зеленського вдалося по-справжньому розгромити цей наратив. А під час свого інтерв'ю РБК Зеленський прямо дав зрозуміти, що він сподівається виграти інформаційну війну з Москвою, щонайменше на Донбасі.

В цьому сенсі навіть дебати на стадіоні - досить безглузда ідея з точки зору української кампанії, перестають виглядати настільки безглуздо з огляду на великий інтерес, який ці дебати викликали по той бік "порєбріка".

Зародження мрії?

Президентські вибори не стали змаганням кращих з кращих. Тим не менш, для багатьох українців вони стали першим прикладом соціального ліфту

Уявимо собі неймовірне: у другий тур президентських виборів вийшли два кандидати, яких суспільство вважає кращими із кращих.

Наприклад, один із них - один з найкращим Міністрів діючого уряду, який до того ж працює у сфері повноважень Президента, схожий на Павла Клімкіна. А інший - схожий на Славка Вакарчука, тільки на відміну від останнього є головою потужної молодої політичної сили, яку часто неформально називають Партією Майдану. Уявили?... Ні! Бо це нереально, правда?

Тому що Павлу Клімкіну схоже навіть в голову не приходило балотуватися. А Славку Вакарчуку, хоч і приходило, але за відсутності тієї самої "Партії Майдану" іти у Президенти він не наважився.

Тому в результаті "маємо те, що маємо" і якщо можна якось колективно охарактеризувати обох кандидатів, які вийшли у другий тур, то як найбільш вправних маніпуляторів.

Володимир Зеленський під час кампанії маніпулював тим, що його серіали і концерти, які де-факто є агітацією, де-юре нею не є. А Петро Порошенко поряд з типовим для діючого Президента гіперактивним створенням інформаційних приводів по всій країні, скористався ще й "діркою" у законі щодо фінансування передвиборчої агітації, яке обмежується і контролюється для будь-кого, окрім самого кандидата. Тож коли сам кандидат є більш-менш легальним "грошовим мішком" - він отримує у цьому величезну перевагу у порівнянні з іншими кандидатами.

Ну і на додачу: обидва кандидата ще й мають привілейований доступ до окремих телеканалів.

Відтак попри майже зразкове (за українськими мірками) дотримання виборчих процедур, ці вибори породжують дуже багато негативної енергії в суспільстві. В результаті купа людей через тиждень почуватиметься по-справжньому ображеними підсумком виборов. І їх доведеться якось знову реінтегровувати до українського суспільства.

І тим не менш, ці вибори можуть стати для України великим кроком вперед.

1. Вибори виявилися єдиним дієвим механізмом зворотного зв'язку для діючого Президента та його команди. Для Президента Порошенка, який є дуже затятим у своїй правоті (навіть коли він помиляється), програшний результат першого туру виявився єдиним засобом, що змусив його усвідомити хоча б деякі з власних помилок. Для будь-якого наступного Президента це стане уроком і він матиме швидше брати до уваги критику своїх дій, яка лунатиме із суспільства.
2. Ці вибори показали величезній кількості українців, що можна не бути олігархом, можна вирости у звичайній родині у бетонному "мурашнику" в одному із сірих індустріальних центрів країни, ходити до звичайної школи, але досягти успіху завдяки власним талантам і зрештою стати головним претендентом на президентську посаду.
3. Вибори пробудили зацікавленість до політики серед молодих українців, яких ще рік тому вважали індиферентними до неї. Попри неминуче розчарування, яке досить швидко наступить після виборів, більшість з них скоріше за все зберігатимуть свою зацікавленість до подій у політиці, а дехто, можливо, перейде й до активної в ній участі.
4. Монополія (олігархічного) телебачення в сфері (дез)інформування суспільства почала руйнуватися. Інтернет-технології далеко не є панацеєю від розповсюдження маніпуляцій та брехні, але вони набагато більше відповідають моделі "відкритого доступу", ніж технології телевізійні.
5. Суспільство виробило певний імунітет від брудних інформаційних технологій. Тому вони працюють все гірше, а інколи спрацьовують навіть проти того, хто цей бруд розповсюджує. 

Звичайно, як і випадку з дитиною, яка лише вчиться ходити, цей крок уперед багато у чому неусвідомлений та загрожує втратою рівноваги. Тому усім в Україні, хто вважає себе вже дорослими громадянами, доведеться згуртуватися, щоб втримати країну від болісного падіння.

І щоб наступного разу запропонувати суспільству більш рівні умови. А відповідно - і набагато кращий вибір.

Важкий вибір

Після тривалих роздумів, я вирішив 31 березня проголосувати за Анатолія Гриценка

Вступний передвиборчий блог був про найважливіше, цей же блог - про особистий вибір автора. В якості претендентів на його вибір я розглядав лише 4 лідерів перегонів: Петра Порошенка, Юлію Тимошенко, Володимира Зеленського та Анатолія Гриценка.

Порошенко - "отець нації", що уникає відвертого спілкування

Петро Порошенко - найбільш кваліфікований кандидат у наступні президенти, як за знаннями, так і за досвідом. Відомі публічні діячі, такі як Олександр Пасхавер, Ярослав Грицак висловлювалися на підтримку його кандидатури. Інтелектуальні прихильники Порошенка визнають, що реформи за Порошенка відбуваються скоріше повільно, але головне - що у правильному напрямку. Крім того, постколоніальне травмоване українське суспільство швидкого прогресу може і не витримати. Тому повільний прогрес може навіть краще, ніж швидкий, якого суспільство може і не витримати, що призведе до гострої кризи та відкоту назад.

З цим аргументом важко не погодитись, адже один із головних постулатів економічного розвитку є: "Стабільність понад усе!". Але на противагу цьому можна сформулювати і один із головних постулатів політики: "Розвиток понад усе!". Коли розвиток зміняє стагнація - з економічної точки зору це все ще стабільність, але з політичної - це криза. В Україні політика поки що явно домінує над економікою, тож стагнація реформ може бути більшою загрозою, ніж їх прискорення. 

В той же час, опоненти Порошенка наголошують на слабких сторонах Порошенка, які є джерелом ризиків для країни та збереження в ній демократично устрою: 

• Його схильність до авторитаризму та мікроменеджменту, чим гальмується розвиток сталих інституцій.
• Схильність призначати лояльних замість професійних, що вже призвело до серйозних кадрових помилок.
• Уникання прямого відкритого спілкування з журналістами та громадянами, через відверто зверхнє ставлення до них. Таким чином Президент уникає головної неофіційної функції Президента: бути комунікатором змін, через які має пройти суспільство.
• Нерозбірливість у засобах, що особливо рельєфно проявилася під час передвиборчої кампанії: діючий Президент не гребує жодним із відомих брудних методів, як "старих" - таких як адмінресурс та утиски опонентів, до новітніх, таких як "сітки" підкупу виборців та маніпулювання соцмережами.

Саме тому, витрачаючи шалені кошти (як легальні, так і нелегальні) на кампанію, Порошенко за відчуттям пливе проти течії. Можна сказати, що маючи відчутну перевагу за сенсами, Порошенко дуже сильно втрачає за стилем. Щоб компенсувати це, політтехнологи Порошенка пішли ва-банк, позиціонуючи свого кандидата як такого собі "отця нації" ("Армія! Віра! Мова!", "Президент один!"), без якого країна не виживе. Це автоматично створило і поглибило черговий штучний розкол у суспільстві. Відтак за головним критерієм цих виборів - їхньою легітимністю - перемога саме Порошенка може виявитися найбільш небезпечною, тому що він налаштовує проти себе більшість населення України, які відмовлять йому у визнанні у випадку перемоги.

Політтехнологи Порошенка часто прибігають до аргументації, що Порошенко - це кандидат, якого більше за все боїться Кремль, а тому його треба підтримувати.

З цією аргументацією є дві проблеми:

1. Голосування "назло" комусь легко зрозуміти емоційно, але таке голосування не є раціональним.
2. "Любов" або "нелюбов" Кремля самі по собі є речі ірраціональні, щоб серйозно звертати на них увагу. Достатньо згадати підтримку Кремлем Трампа на виборах в США "назло" Гілларі Клінтон. В результаті Кремль отримав президента США, який без застережень підтримав усі санкції проти Москви, які пропонував Конгрес. Натомість не факт, що президент Клінтон поводилась би так само, адже це саме вона вийшла з ініціативою "перезавантаження" з Москвою у 2009 році - лише через рік після грузинської війни!

Ну і останній вагомий аргумент, який часто наводять на користь Порошенка (і який протирічить першому про поступовість його реформ): це буде останній термін його повноважень, тому він буде навіть кращий за перший, адже Петру Олексійовичу вже не треба буде діяти з оглядкою на наступні вибори.

На жаль, цей аргумент не витримує перевірки досвідом інших як інших демократичних країн, так і країн пострадянського простору, включаючи саму Україну (другий термін Кучми), який каже, що у переважній більшості випадків, другий строк повноважень керівника країни виявляється гіршим за перший. Якщо ж зважити на те, що навіть у своїй передвиборчій риториці кандидат Порошенко не обіцяє пришвидшити реформи, то цілком раціонально буде очікувати в кращому випадку стагнації позитивних змін під час другого терміну Порошенка.

На завершення дебатів самим із собою щодо кандидатури Порошенка додам, що змінюваність влади звичайно важливіша, ніж конкретна особистість на чолі держави. Тому враховуючи все вищесказане я виключаю для себе підтримку Петра Порошенка у першому турі виборів. Щодо другого туру визначатимуся окремо, хто зна, може пан Порошенко змінить свій стиль, якщо туди потрапить?

Тимошенко - нав'язлива "матуся", яка ніяк не "удочерить" непокірну націю

Нехай мені вибачає Юлія Володимирівна та її прихильники, але я зекономлю час своїх читачів і не буду довго розписувати її сильні та слабкі сторони як потенційного Президента, тому що вважаю її президенство вкрай небажаним. І тут головна причина зовсім не в стилі - з цим у Тимошенко (окрім пріторної гламурності) все непогано.

А от із сенсами у неї просто біда - слідкуючи за її політичною активністю майже все своє свідоме життя (бо воно почалося незадовго до того, як пані Юлія більше 20 років тому вперше з'явилася в українській політиці) я все ще не знаю, чи існують хоч якісь принципи, яких вона щиро дотримується. Складається враження, що Тимошенко так нав'язливо намагається сподобатися усім, з ким в даний конкретний час спілкується - будь то сільська бабця, антикорупційний активіст, Путін під час спільної прес-конференції, чи Генсек НАТО - що їй доводиться брехати частіше, ніж говорити щиро.

Ще у 2009 році я визначав цю звичку брехати як загрозу існування держави Україна. З тих пір людей, яким так чи інакше збрехала пані Тимошенко лише побільшало. Тож її перемога у сприйнятті українського суспільства навряд чи буде набагато легітимніша, ніж перемога Порошенка.

В те, що Юлія Володимирівна здатна змінитися, якщо потрапить у другий тур я не вірю, тож навіть у другому турі я за неї проголосувати не зможу, як не зміг за неї проголосувати навіть за більш скрутного вибору у лютому 2009-го.

Зеленський - невіглас, який став спільним знаменником для багатьох

Володимир Зеленський - це той кандидат, який за стилем дасть фору усій решті кандидатів разом узятій! І хоча він насправді поводиться не набагато відкритіше за Порошенка, для своїх прихильників він виглядає дуже відкритим, дякуючи своєму віртуальному телевізійному образу.

Також у пана Зеленського чудова за стилем передвиборча програма, неймовірна іновативна агітаційна кампанія, побудована не в останню чергу на нових медіа, та (у порівнянні з рештою провідних кандидатів) майже бездоганна репутація.

Але от що стосується змістовного наповнення - команда, політичний, дипломатичний, військовий досвід - все це виглядає як стоси чистого паперу поверх яких лежать чудово оформлені титульні сторінки.

Через те, що жодної серії із серіалів Слуга народу я не бачив, а концерти Кварталу-95 дивився давно, та і то епізодично, то ця частина принад кандидата залишає мене байдужим.

Відтак я не маю достатньо інформації про кандидата і від кандидата, щоб прийняти відповідальне рішення. Чи з'явиться ця інформація хоча б до другого туру, куди Зеленський ймовірно потрапить? Питання до нього. Визначальною може стати його участь у дебатах. Тож одразу попереджаю: уникнення дебатів буде мною трактуватися як "незалік".

Гриценко - рішучий полковник, який не створив і батальйона

Ну і нарешті ми добралися до Анатолія Гриценка - кандидата, за якого автор голосував як у січні 2010-го, так і у травні 2014-го.

Після 2014-го моє критичне ставлення до діяльності і висловлювань пана Гриценка, навіть призвело до того, що він забанив мене у ФБ (здається за мою критику його тодішньої позиції із підтримки мораторію на продаж с/г земель) - один з небагатьох банів, під який я потрапив за багато років користування цією соцмережею. Але я радий, що сьогодні позиція пана Анатолія щодо того клятого мораторію вже дещо трансформувалася в бік запровадження ринкових відносин. 

Як і у 2010 я свідомий того, що Гриценко - слабкий економіст. Він надав гарний приклад, відкрито назвавши своїх кандидатів на ключові посади із сфери відповідальності Президента, але при цьому його кандидатура на посаду голови Нацбанку Олександр Савченко є м'яко кажучи контраверсійною. Залишається сподіватися, що у разі виходу до другого туру у Гриценка з'являться кращі кандидати на цю посаду.

Гриценко цього разу дуже відчутно посилив свою команду за рахунок партій Самопоміч та ДемАльянс, Андрія Садового, Віктора Чумака, Єгора Фірсова та Світлани Заліщук. Попри те, що він очевидно веде президентську кампанію також за гроші з не дуже прозорих джерел, масштаб цього непрозорого фінансування в його випадку на порядок менший ніж у випадку Порошенка або Тимошенко. Ніякий адмінресурс та "сітки" підкупу Гриценко застосовувати не може, надто поляризуючу агітацію не використовує, а тому його перемога скоріше за все набагато спокійніше сприйматиметься суспільством, ніж перемога Порошенка, або Тимошенко, роблячи такий вибір більш легітимним.

Крім того, за даними більшості соціологічних опитувань, Гриценко у другому турі був би найсильнішим конкурентом для Зеленського.

Думаю, що у Анатолія Гриценка, попри те, що він у буремні 2014 та 2015 не знайшов себе і не зміг створити для нової Армії навіть батальйона, зараз є шанс стати Верховним Головнокомандуючим, який викликатиме найменшу ідіосинкразію у суспільстві. Так, у уяві автора Анатолій Гриценко за 10 років перетворився із кандидата, який подає найбільші надії, у кандидата, який уособлює найменше зло, але трагедії у цьому точно немає. Врешті-решт долю України віднині визначатиме не стільки Президент, скільки сила чи слабкість її громадянського суспільства.

Головне - не дати президентським кандидатам пересварити між собою його активних членів.

Легітимність - понад усе!

В Україні відбуваються надзвичайно цікаві президентські вибори. Багато речей на цих виборах відбувається вперше.

Вперше практично немає протистояння Схід-Захід, натомість серйозна перевиборча дискусія точиться скоріше навколо питання як краще рухатися до Європи, як географічної, так і ціннісної.

Вперше на кампанію серйозний, а може навіть і визначний, вплив мають Інтернет-технології, в усіх своїх позитивних і не дуже проявах.

Вперше усі провідні кандидати різними способами ретельно збирають і зберігають особисті дані виборців.

Вперше напередодні першого туру голосування практично неможливо впевнено спрогнозувати, хто вийде у другий тур.

Вперше кандидат без серйозного політичного досвіду має непогані шанси на перемогу.

Але при цьому багато рис українських виборів залишилися такими ж, якими вони були багато років до того, і якими вони були до Революції Гідності: 

• Переважно дуже брудна кампанія, меседжи якої визначають не сенси і переконання кандидатів, а політтехнологи-маркетологи у їхніх штабах.
• Витрати провідних кандидатів на кампанію (за виключенням хіба що Зеленського) ніяк не співставні ні їхніми офіційними доходами, ні з бідністю країни.
• Більшість витрат провідних кандидатів є тіньовими, тобто фінансованими так чи інакше із корупційних або кримінальних джерел.
• Продовжують широко використовуватись "технічні кандидати".
• Витрати на агітацію ПРОТИ опонентів часто перевищують витрати на агітацію ЗА себе.
• Підкуп виборців чи фальсифікація підрахунку голосів все ще не стали "табу" і розглядаються політиками старої генерації як цілком прийнятні шляхи до мети.
• Можливості силового втручання у вибори навіть зросли, але якщо раніше це були "тітушки", то зараз - "патріоти".

Прогрес наразився на архаїку

У підсумку: прогрес наразився на архаїку, спричинивши напругу в суспільстві, якої за ідеєю не мало б бути у парламентсько-президентській республіці напередодні "всього лише" президентських виборів.

І на цьому тлі основний ризик цих виборів, це не стільки перемога "не правильного" кандидата, скільки ситуація, у якій результат виборів буде поставлений під сумнів великою частиною населення.

Відтак головним завданням громадянського суспільства на цих виборах має бути недопущення порушень, які призводять до втрати легітимності. Хочеться закликати: боріться не так за свого кандидата, як за чесність виборів!

Ein Feuilleton. Reformen der Rentensysteme: was hat die Schweiz mit der Ukraine gemeinsam.

Ein Zufall: sowohl in der Ukraine als auch in der Schweiz diskutiert man im Herbst 2017 über die Reformen der Rentensysteme.

Stand des Rentensystems der Ukraine:
- Ausgaben für die Renten betragen ca. 17 % des Bruttoinlandsproduktes (im Vergleich: für die Investitionen - nur noch 12%).
- Dabei liegt eine durchschnittliche Rente ist unter der Armutsgrenze.
- Anzahl der Leute, die Beiträge leisten liegt sehr knapp über der Anzahl der Rentenbezieher.
- Kaum jemand findet das System gerecht.

In der Schweiz ist die Lage bei weitem nicht so schlimm. Aber sie verschlechtert sich allmählich, weil aufgrund der demographischen Entwicklung die Anzahl der Rentenbezieher steigt, wobei die Anzahl der Beitragszahler schmilzt und die Zinsen tief bleiben.

Was aber interessant, ist: in beiden Länder redet man von jeweils konkreten Zahlen des Pensionsalters und von konkreten Geldbeträgen in UAH oder in CHF. Dies führt dazu, dass beide Rentenreformen nach demselben Prinzip vorgehen: einige richtige aber unpopuläre Massnahmen werden durch populistische Massnahmen besänftigt. In beiden Länder will man die Leute dazu bewegen, länger zu arbeiten, und dafür besticht man vor allem die Neu-Pensionierten mit einer höheren Rente.

In der Ukraine mag das unumgänglich sein - man lernt ja erst, wie man in einer Demokratie trotzdem komplexe und verantwortungsbewusste Entscheide trifft. In der Schweiz aber ist der Ansatz der Rentenreform komplett deprimierend: Was macht man als erstes angesichts des zu erwartenden Anstiegs der Anzahl von Neu-Pensionierten? Ihnen die Rente erhöhen!

Dies ist wohl das Bestechungsgeld, damit die anderen - korrekten - Massnahmen angenommen werden:
1. Erhöhung des Rentenalters für die Frauen - weil Lebenserwartung, grad bei den Frauen, gestiegen ist.
2. (Moderate) Senkung der Renten aus der 2. Säule, weil bei tiefen Zinsen die Pensionsersparnisse stagnieren.
Unter dem Strich bleibt aber: eine leichte Beraubung der jüngeren Generationen durch die älteren Generationen.

So eine Beraubung hat in der Ukraine dazu geführt, dass das Rentensystem kurz vor einem Kollaps steht und man drastische Massnahmen ergreifen muss, um das System zumindest hablwegs zu sanieren.

Wäre schade, wenn die Schweiz sich jetzt auf den gleichen Weg begibt, den die Ukraine bereits fast bis zu bitteren Ende durchgemacht hat.

Bei einer Reform des Rentensystems ist eine Diskussion über konkrete Geldsummen, Steuersätze und Lebensalter komplett falsch am Platz! Weil solche Fragestellungen allerlei Populisten sofort eine einfache Angriffsfläche bieten.

Stattdessen muss man über die Prinzipien und Formeln diskutieren! Nur so können diejenigen in die Diskussion miteinbezogen werden, die traditionell am wenigsten dran teilnehmen: die jüngeren Generationen, die schliesslich die Rechnungen berappen müssen.

Könnte die Schweiz nicht eine Pionierrolle spielen und den Weg zu einem nachhaltigen Rentensystem aufzeigen? Die Schweiz hätte ja (noch) alle guten Grundlagen dafür!

Appeal to the citizens of the Netherlands: Let us save Europe together!

My dear Dutch people! On April 6, you are going to have a vote on a decision, which will directly affect my home country. So I feel myself justified to voice my opinion about the case in point.

I grew up in Ukraine, to be precise: in the eastern part of it, in the very city of Slovyansk, where the Russian war against Ukraine started in 2014, less than a month after Moscow completed its annexation of Crimea. So I know what it is to follow the grim news from the occupied city and to listen to the sound of artillery salvos over the phone while talking to friends and relatives on the ground. In the end, I had to help those friends and relatives to evacuate from Slovyansk as life there became too dangerous for them. We are all relieved that Slovyansk was liberated by Ukrainian army 3 months later, but I still have some acquaintances living in Donetsk under de-facto occupation and their life is not fun…

Why that war started? I’m convinced that the main reason is that the gang around Mr. Putin feared that after the Maidan Revolution of Dignity in winter 2013/2014 Ukraine is going to become more like typical European state with the rule of law and open competitive economy. And by doing so Ukraine will serve as a powerful showcase for Russians, encouraging them to end Mr. Putin’s kleptocratic rule.

Back in 2013, as protests in Kiev on Maidan square started, almost nobody in Ukraine has seen Russia or even Mr. Putin as a threat. Candles were lit on Maidan in December 2013 by Ukrainian protesters to commemorate victims of terror attacks in Russian city of Volgograd.

Now the mood in the county is very different. While most Ukrainians still cannot hate ordinary Russians for all the wrongs the Moscow rulers inflicted on Ukraine in the past two years, they still want to distance themselves from Russia as far as possible.

One good example is my own family. My mother was born in Russia and Russian is the language we speak together. However, my mother offered to cook food for Ukrainian soldiers and my sister brought that food (and much else) together with other volunteers to the frontline in Donbas. My brother-in-law used to be an officer in the Soviet army and he obtained his PhD in a military discipline in Moscow (there his doctoral thesis still counts as classified). But now he bought firearms and together with his son he practiced shooting, to be able, in his words “to meet with dignity the Russian occupiers” if they appear near Kiev there the family of my sister now lives.

Russian aggression has revealed that there are little differences between Ukrainian- and Russian-speaking Ukrainians. The only remaining difference is: between people who want the county to be modernised and those, who have found their comfortable place within some corruption schemes, and therefore they oppose the change.

My family and I belong to the camp, which wants modernisation. We expect that the association agreement with the EU will not only bring the strengthening trade ties between Ukraine and the EU, which is crucial for the Ukrainian economy after Ukraine has de-facto lost its hitherto most important Russian export market. Besides that, the association agreement contains provisions which will help us – the Ukrainian civil society – to apply pressure on our political class to carry out anti-corruption reforms. We also hope, that the association agreement will facilitate the know-how transfer from the EU to Ukraine on how to build sustained public institutions.

It might all seem like the only beneficiary of the association agreement is Ukraine. But that only if viewed from a very short-term perspective. The Economist newspaper in its recent article has wonderfully summarised what is at stake in the long-term:
“For Ukraine, the economic promise of the deal is immense. For the Dutch, the reason to ratify it is to deny Mr Putin the fulfilment of his wish for a corrupt and anti-European Ukraine. Ever since Maidan, Russia has been trying to reassert control by spreading chaos on Ukraine’s border. The Dutch learned better than any other country what such chaos can mean, when scores of their countrymen were killed in 2014, in the downing of flight MH-17. When Ukrainians turned towards Europe, their dream was for their country to escape the pit of corruption and chaos. They are still struggling to climb out. Dutch voters should not step on their fingers.”

From my side I only want to add, that for Ukrainian volunteers helping the army and refugees from the East, for the members of civil society, who work day and night on countless projects aimed at reforming the country, a NO vote would amount to much more than if someone just stepped on your fingers. Many will perceive such a vote as a stab in the back.

If the Dutch voters for some reason want to punish their own political class or the Brussels eurocrats, but in effect end up punishing the people representing the best Ukrainian (and perhaps even European) future, that would be a genuine European tragedy indeed.