Україна неконкурентна

Україна у порівнянні з іншими країнами стає все більш неконкурентоспроможною. Але шляхи покращення ситуації добре відомі.

Почнемо з хороших новин: аж за двома індикаторами (із загалом 110), які визначають рейтинг конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) Україна займає перше місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Це індикатори, які належать до складової частини рейтингу «Здоров'я та початкова освіта»:

• Вплив малярії на ведення бізнесу
  
• Кількість випадків захворення на малярію
  

Наша відносна сила у географічному положенні, досить великому ринку і все ще досить кваліфікованій робочій силі

Україні повезло з географічним розташуванням. Але навіть сприятливе географічне розташування, а також розмір ринку та відносна якість робочої сили не допомогли Україні опинитися хоча б у першій половині рейтингу, бо за багатьма іншими важливими показниками, які залежать не від природних та географічних умов, а від цивілізованості суспільних відносин, Україна «пасе задніх»: в результаті цього року Україна посідає в рейтингу 82 місце (серед 133 країн), погіршивши своє становище у порівнянні з минулим роком на 10 пунктів (72 місце серед 134 країн). Цьому погіршенню української конкурентоспроможності більше всього сприяли падіння попиту на продукцію українського експорту, девальвація гривні та мало не колапс фінансової системи.

В результаті Україна найбільше втратила свої позиції у таких складових частинах рейтингу як «Розвиненість фінансових ринків» та «Загальна макроекономічна стабільність». Утім є ще дві великих складових рейтингу, за якими Україна отримала дуже погані оцінки, причому за цими категоріями позиції України стабільно залишаються дуже поганими з часу першого потрапляння України до рейтингу ВЕФ. Це, по-перше, складова «Інституції», у якій Україна перебуває на 120 місці, по-друге – складова «Ефективність товарних ринків», у якій Україна посідає 109 місце.

Суспільство має створити свої інституції

Ось деякі індикатори якості українських суспільних інституцій:

• Захист прав власності – 127 місце
  
• Нецільове використання бюджетних коштів – 115 місце
  
• Довіра суспільства до політиків – 105 місце
  
• Незалежність судової гілки влади – 123 місце
  
• Роль фаворитизму у рішеннях урядових політиків – 109 місце
  
• Марнотратство у державних витратах – 114 місце
  
• Тягар державного регулювання – 108 місце
  
• Ефективність правової системи у врегулюванні диспутів – 130 місце
  
• Прозорість урядової політики – 107 місце
  
• Надійність правоохоронних органів – 108 місце
  
• Етична поведінка компаній – 121 місце
  
• Додержання стандартів аудиту та звітності – 117 місце
  
• Захист інтересів міноритарних акціонерів – 132 місце
  

Розлогі коментарі тут напевне недоцільні. Зрозуміло одне: навіть дещо впорядкувавши традиції політичної боротьби та втіливши вже нав'язлу на зубах судову реформу Україна має можливість суттєво покращити свою конкурентоспроможність, а відтак – і якість життя людей.

Найпоширеніший в Україні «бізнес» – збір монопольної ренти

Що стосується індикаторів ефективності товарних ринків, то найгіршими окремими показниками є наступні:

• Інтенсивність конкуренції на місцевому рівні – 111 місце
  
• Ефективність антимонопольної політики – 111 місце
  
• Помірність та ефективність податкової політики – 128 місце
  
• Загальний рівень податків – 106 місце
  
• Тягар витрат на агропромисловий комплекс – 129 місце
  
• Домінування торгових бар'єрів – 110 місце
  
• Домінування іноземної власності – 125 місце
  
• Вплив регулювання прямих іноземних інвестицій на бізнес – 121 місце
  
• Тягар митних процедур – 115 місце
  

Як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, в Україні забагато уваги приділяється «захисту національного виробника» коштом національного споживача. Тож українські споживачі мають згадати, що коло осіб, які виграють від такого «захисту» звичайно дуже вузьке, а от споживачів, які від цього потерпають – дуже багато. Відповідно споживачі мають натиснути на владу з метою демонополізації хоча б найбільш монополізованих частин української економіки.

Загальне середовище для ведення бізнесу в Україні трохи покращилося

Українські офіційні особи не поспішали коментувати позицію України в рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, напевне через яскраво виражену негативну динаміку України в цьому рейтингу. Але іншому рейтингу, який був оприлюднений приблизно в цей же час, цього разу Світовим банком, пощастило більше – він удостоївся коментаря від представниці фракції БЮТ у парламенті. Напевне через те, що позиція України в ньому за рік дещо покращилася: в рейтингу легкості ведення бізнесу Україна за рік перемістилася із 146 на 142 місце серед 183 країн.

Проте навряд чи навіть 142 місце робить честь Україні. Крім того, і цей рейтинг має свої складові, за деякими з яких Україна майже остання в світі. Нижче наведені всі складові рейтингу легкості ведення бізнесу:

• Започаткування бізнесу – 134
  
• Отримання дозволів на будівництво – 181
  
• Наймання робітників – 83
  
• Реєстрація власності – 141
  
• Отримання кредиту – 30
  
• Захист інвесторів – 109
  
• Сплата податків – 181
  
• Транскордонна торгівля – 139
  
• Забезпечення виконання договорів – 43
  
• Закриття бізнесу – 145
  

За перманентної внутрішньополітичної нестабільності бізнес є одним із небагатьох чинників, який надає українським громадянам можливість самореалізуватися. Тож було б природно, якби громадянське суспільство приєдналося до українських бізнесменів у лобіюванні реформ, спрямованих на спрощення бюрократичних процедур насамперед у сфері податків та будівництва.

Реальна ситуація в Україні все ще значно краще, ніж це випливає з рейтингів

Рейтинги конкурентоспроможності та легкості ведення бізнесу є індикаторами потенціалу країни. Але багато хто в Україні сприймає ці рейтинги як відображення сьогоднішнього стану речей. Насправді ж сьогоднішній економічний стан України поки що є дещо кращим ніж той, яким би цей стан міг би бути, якби він повністю відповідав місцю країни в рейтингах.

Наприклад, повертаючись до рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, цікаво зазначити, що він спростовує деякі популярні в Україні міфи. Наприклад, про те, що економічний розвиток в Україні, який вимірюється показником річного валового внутрішнього продукту (ВВП), на сьогодні все ще складає десь лише 70% від рівня 1990 року, останнього «радянського» року в історії України. Маючи на увазі, що незалежність принесла Україні великі економічні втрати.

Але таке порівняння базується на порівнянні показників ВВП, розрахованих на базі обмінних курсів валют. Що є некоректним з низки причин: у 1990 року ринкового курсу радянського рубля не існувало, а офіційний курс диктувався ЦК КПРС; економіка була більш енерговитратною, ніж сьогодні, а спалювання більшої кількості енергоносіїв хоча і збільшує показник ВВП, але навряд чи збільшує добробут суспільства; населення України в 1990 році було приблизно на 13% більше, ніж сьогодні; тощо.

Для більш точного порівняння рівня добробуту суспільства ВЕФ використовує показники валового внутрішнього продукту, розраховані на базі паритетів купівельної спроможності, на душу населення. Тобто порівнюючи набори товарів та послуг, які середньостатична людина виробляла, і, відповідно – споживала в різні роки. І це порівняння демонструє суттєве зростання середньостатичного добробуту в Україні у 2008 році у порівнянні з 1992 роком. І можна з впевненістю казати, що якби були наявні дані для такого порівняння за 1990 рік, то і таке порівняння було б на користь 2008 року. І навіть, якби ми порівнювали 1990 рік з нинішнім кризовим 2009, це порівняння було б на користь 2009 року.

Чекати з реформами далі не можна

Проте запас «радянської» міцності в Україні невблаганно вичерпується. Україна має використати рештки цього запасу для інвестування у майбутнє. Тобто для проведення реформ.

Не в останню чергу завдяки рейтингам міжнародних організацій, сфери, в яких ці реформи дадуть найвідчутнішу віддачу, добре відомі.

Брехати та з гори котитися

Для більшості провідних українських політиків повсякденна брехня стала сенсом життя. Але продовження брехливої політики означає повільну смерть України.

Ви алкоголік? – Я вас вилікую! Скажіть мені, коли ви почуваєтеся найкраще? Коли ви сидите за столом та п'єте? Так робіть це частіше! І ви частіше почуватиметесь здоровою людиною!

Приблизно таким міг би бути лікарський аналог деяких прикладів «турботи про народ», яку виявляють більшість провідних українських політиків.

Юлія Тимошенко запевняє країну, яка і надалі надмірно споживає природний газ – завдяки наднизькій ціні для населення та підприємств комунальної енергетики – що цю ціну підвищувати не будуть. Тобто давайте і надалі неефективно палити газу стільки, скільки звикли, і нехай решта економіки горить синім полум'ям!

Віктор Янукович ратує за підвищення мінімальних зарплат та пенсій чудово розуміючи, що зробити це в наявних економічних умовах можна тільки номінально. Реально ж, підвищення цін, яке неминуче послідує за цим підвищенням соціальних виплат, швидко «з'їсть» позитивний ефект від більш високого доходу і в результаті залишить більшість людей ще біднішими.

Віктор Ющенко вимагає посилення обороноздатності країни без згадування про джерела фінансування цієї загалом дуже правильної ініціативи.

Подібних прикладів можна наводити багато. Складається враження, що українські виборці дали себе настільки розбестити все більшими і більшими обіцянками, а політики настільки призвичаїлися роздавати їх направо і наліво, що в країні відбулася «гіперінфляція обіцянок» .

Гіперінфляція цін руйнує систему вартості, гіперінфляція обіцянок – систему цінностей

Яскравим прикладом того, як гіперінфляція обіцянок призводить до руйнації системи цінностей є домовленості між українською владою і МВФ, та те, як ці домовленості українськими керманичами виконуються.

Країни, яким допомагаю МВФ діляться на дві категорії: велику, до якої входять більшість з «хронічних пацієнтів» МВФ – країни, що опинилися у стані фінансової скрути через тривалу безвідповідальність влади; і маленьку, до якої входять країни на кшталт Ісландії чи Південної Кореї, які тимчасово потрапляють в залежність від кредитів МВФ через серйозні помилки в економічній політиці, яких іноді припускається і доволі відповідальна влада.

Україну можна сміливо відносити до першої категорії «хронічних пацієнтів», адже від кредитів МВФ вона залежить майже з перших днів своєї незалежності.

За весь час незалежності українські керманичі під час співпраці з МВФ ніде не висловлювали відверто своєї незгоди з вимогами, які висуває ця інституція в обмін на кредитування. Але вони завжди з усіх сил намагалися тихо саботувати ті вимоги, які є непопулярними або важкими для виконання.

А колись потім, коли потреба в підтримці МВФ тимчасово зникала, деякі з цих політики навіть починали бундючно красуватися на публіці, розповідаючи як вони «героїчно» опиралися «ворожим» вимогам, що їх висував «чужий Україні» МВФ. І так до наступного періоду фінансової скрути, настання якого за такої якості владних інституцій є легко прогнозованим.

Дякуючи тому, що МВФ нещодавно пішов на оприлюднення домовленостей з українською владою на своєму сайті, є можливість в оригіналі побачити, під якими зобов'язаннями поставили свої підписи керівники української держави в особі Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Володимир Стельмах та Ігор Уманський. Найцікавіші з них Ернст Рахаров наводить нижче у власному перекладі:

• З метою покращення фінансової позиції Нафтогазу ми капіталізували Нафтогаз за допомогою 18,6 млрд. грн. Ми також оголосили підвищення тарифів на природний газ для населення (підвищення вступає в силу 1 вересня 2009р.) та підприємств комунальної енергетики (підвищення вступає в силу 1 жовтня 2009р.) на 20% (попередня дія). Це дозволить підняти ці тарифи до рівня
  відповідно 31% та 43% від імпортної ціни. Ми також оголосили про щоквартальне підвищення тарифів для населення та підприємств комунальної енергетики, починаючи з січня 2010р. (попередня дія). Ми сформували робочу групу для задіяння існуючої системи для ефективного соціального захисту малозабезпечених домашніх господарств. Нашою метою є приведення всіх тарифів у відповідність до імпортної ціни, використовуючи при цьому систему соціального захисту для підтримки уразливих груп населення.
  
• Ми прийняли та анонсували зафіксовану в часі дорожню карту, яка описує графік та головні кроки з розробки пенсійної та податкової реформ. До середини вересня ми оприлюднимо глибокий аналіз ситуації в пенсійній та податковій системах, на основі якого ми запропонуємо конкретні політичні дії до кінця жовтня 2009р.
  
• ...Наша стратегія полягатиме тому, щоб продовжувати обмежувати зростання як мінімальної, так і середньої заробітної платні та пенсії в державному секторі, а також інших соціальних виплат, у відповідності до прогнозу інфляції в 2009р. ...Ми не підтримуватимемо прийняття Парламентом законопроектів, спрямованих на підвищення мінімальних зарплат та пенсій до рівня, який не відповідає поточному стану державних фінансів, і будь-який такий законопроект буде заветовано.
  
• Ми сповнені рішучістю провести низку структурних заходів для покращення фінансової ситуації, прозорості та керованості в Нафтогазі. До кінця вересня ми приймемо законодавчі зміни для запровадження розподільчих рахунків для теплопостачальних підприємств у незалежному регуляторі (НКРЕ), а також відмінимо заборону на штрафні санкції по відношенню до домогосподарств, які не оплачують спожитий газ та комунальні рахунки. Ми прийняли доопрацьований фінансовий план компанії на 2009р. та розробили прогнозний фінансовий план на 2010р. (попередня дія), які на додаток до згаданого вище підвищення тарифів на газ також передбачають заходи з підвищення платіжної дисципліни населення та підприємств комунальної енергетики, а також посилений механізм встановлення тарифів на опалення. Ми замовили спеціальний аудит Нафтогазу міжнародною аудиторською фірмою для того, щоб затвердити систему контролю поточного фінансового рахунку компанії і впровадити регулярну (щомісячну) та своєчасну публічну звітність про ключові фінансові показники (попередня дія).
  
• Протягом одного року уряд та Фонд державного майна мають намір приватизувати низку великих підприємств, зокрема обленерго. Крім того, у вересні буде завершено приватизацію Одеського припортового заводу на конкурсній основі та із залученням максимальної кількості міжнародних інвесторів.
  
• Прагнучи посилити незалежність НБУ, ми маємо намір, до кінця вересня 2009р. ввести в дію законодавство для посилення загальної структури керування НБУ у відповідності до наших зобов'язань в рамках програми. Ми також утримуватимемось від запровадження законодавства, яке ставило б під загрозу незалежність НБУ і ветуватимемо будь-які ініціативи у цьому напрямку.
  

Інший документ під назвою «Україна: другий звіт щодо кредитної угоди «стенд-бай» включає в себе дорожню карту структурних реформ державних фінансів у табличній формі:

Серед пунктів, які повторюють вже наведені вище, тут також наводяться також деякі нові, не згадані в попередньому документі, під рубрикою «нові ініціативи», а також відповідні зобов'язання України по відношенню до них. Особливу зацікавленість тут викликають наступні пункти:

• Новий бюджетний кодекс, прийнятий Верховною Радою буде попередньо протестовано і не він НЕ буде використовуватись під час розробки бюджету на 2010р.
  
• Законопроект про підготовку до Євро 2012 порушує принцип незалежності НБУ, інші джерела фінансування МАЮТЬ бути визначені замість майбутніх прибутків НБУ.
  
• Коаліція НЕ підтримуватиме законопроект з підвищення мінімальних зарплат та пенсій.
  
• Мораторій на податкові перевірки, прийнятий Верховною Радою, НЕ буде виконуватись урядом.
  
• Ініціативу із запровадження податкової амністії, яка обговорюється в Кабміні, НЕ буде спрямовано до Верховної Ради.
  
• Ініціатива із відділення Державного казначейства від Міністерства фінансів, яка обговорюється в Кабміні, НЕ підтримуватиметься Кабміном.
  

Коли бачиш ці зобов'язання, велику кількість з яких український прем'єр-міністр нишком, або, як у випадку з тарифами на природний газ для населення – демонстративно, саботує, то виникає запитання, яке хотілося б адресувати насамперед Юлії Тимошенко: коли вона брехала: коли підписувалася під зобов'язаннями, які насправді не збиралася виконувати; чи коли розповідала виборцям про урядові наміри, які повністю суперечать зобов'язанням перед МВФ?

Якщо вимоги МВФ є шкідливими, то чому ми під ними підписуємося? А якщо вони є корисними, то чому ми їх саботуємо?

Юлія Тимошенко є дуже і дуже вправною у тому, як граючи брати назад свої обіцянки, але вона не є в цьому унікальною серед нинішніх провідних українських політиків. Ернст Рахаров має підстави вважати, що будь-який інший з них поводився б на її місці подібним же чином.

Таким чином гіперінфляція обіцянок породила тотальний дефіцит гідності серед людей, які керують українською державою. Прагнучи втримати владу, ці люди опускаються до дедалі більшої ницості і тягнуть за собою в це болото ницості всю країну.

Але громаді зовсім не обов'язково наслідувати своїх тимчасових керманичів в усіх їхніх гріхах. Громадяни мають обов'язок і право пам'ятати і піклуватися про свою власну гідність. Один із найкращих засобів цього – говорити правду, як собі самому, так і оточуючим. І вимагати того самого від політиків, адже вони є представниками громадян у владі.

Піррові перемоги інформаційних війн

Демократія має бути готовою захищатися у випадку раптової жорстокої інформаційної атаки. У ситуації ж затяжної інформаційної війни демократія є непереможною.

Останнім часом в українських засобах масової інформації все частіше згадується термін «інформаційна війна». Найчастіше – в контексті інформаційних атак із Москви, іноді – в контексті президентської передвиборчої кампанії.

На початку цього року під час «газової війни» між Росією та Україною, особливо з російського боку, був масовано застосований великий арсенал «наступальної інформаційною зброї»: однобічне та тенденційне висвітлення подій, штучне створення інформаційних приводів, інформаційні маніпуляції, нагнітання пристрастей, дезінформація. Засоби з цього самого наступального арсеналу, хоча звісно лише у внутрішньоукраїнських масштабах, використовуються і штабами більшості провідних потенційних кандидатів в президенти.

Крім згаданих засобів «наступальної інформаційною зброї» в інформаційних війнах використовується і «важка облогова артилерія» така як спам. А останнім часом до сумновідомих «спамерів» приєдналась ще й інша категорія «найманців» «облогової інформаційної війни» – «полюцери» (від англ. polluter – забруднювач, засмічувач) – люди, які звичайно за чиїмось завданням та за матеріальну винагороду залишають замовні коментарі на Інтернет-форумах.

Полюцер спамеру не рівня

Полюцер – це досить нове явище в українському кібер-просторі, ще рік тому про них взагалі ніхто не згадував. Перше голосне згадування діяльності полюцерів з'явилося два місяці тому, коли Олена Притула, головний редактор Української правди, оголосила їм війну. А на минулому тижні приділити свою увагу полюцерам був змушений і Олександр Харченко, головний редактор агенції УНІАН, присвятивши їхній діяльності велику статтю. У випадку з Українською правдою гнів головного редактора викликала нахабна поведінка «найманих дописувачів» начебто зі штабів Блоку Юлії Тимошенко, а у випадку з агенцією УНІАН – навала «найманих коментаторів» начебто з великої сусідньої північної країни.

Згадані статті породжують прикре відчуття через те, що очевидно багато людей присвячують своє життя деструктивній та ганебній справі, і Ернст Рахаров повністю розуміє гнів та огиду авторів цих статей. Але в той же час у Ернста Рахарова поки що немає відчуття, що автори гнівних та презирливих статей проти полюцерів наразі повністю і старанно виконали домашні завдання, які має виконати Інтернет-видання, запроваджуючи в себе форуми та коментарі.

У Ернста Рахарова склалося враження, що багато українських Інтернет-видань, в тому числі згадані Українська правда та УНІАН, запровадили в себе форуми та коментарі чисто технічно – тобто, грубо кажучи, активувавши додаткову технічну опцію на сайті. По доброму ж потрібно було б спочатку провести відповідну організаційну роботу всередині видання, а також взяти на озброєння кращі технічні стандарти. Тобто виконати приблизно наступні завдання:

• сформувати політику видання по відношенню до змісту (контенту), згенерованого дописувачами, а також сформулювати правила додавання такого змісту, краще підключивши до цього процесу добрих правознавців;
  
• адаптувати організаційну структуру, запровадивши посади модераторів форумів та наглядачів за згенерованим дописувачами змістом;
  
• запровадити процедуру реєстрації дописувачів, під час якої вони мають погодитись дотримуватися згаданих вище правил додавання змісту;
  
• запровадити процес постійного догляду за активністю дописувачів, втручаючись у разі порушення правил, при цьому створити можливість для дописувачів виступати у ролі добровільних «дружинників», які вказуватимуть наглядачеві на порушників.
  

В якості прикладу такого підходу можна навести сайт тижневика The Economist. Для того, щоб залишати свої дописи на цьому сайті спочатку треба пройти процедуру реєстрації, під час якої необхідно погодись з правилами, власний переклад яких наводить нижче Ернст Рахаров:

«Ви одноосібно несете відповідальність за будь-яку інформацію, яку ви залишаєте на цьому сайті. Наклепи, порушення авторських прав та прав власників зареєстрованих торгових марок, посилання на комерційні сайти, товари, чи комерційні матеріали, а також агресивні та загрозливі фрази не дозволяються і можуть бути видалені відповідно до наших правил коментування.» (з повною оригінальною версією цих правил можна ознайомитись тут)

І нарешті, під кожним дописом є відповідні посилання-кнопки, які надають можливість або підтримати думку автора, або поскаржитись на зловживання. Таким чином, за рахунок залучення спільноти дописувачів, полегшується завдання нагляду за дотриманням правил додавання змісту.

Через те, що існує багато організаційних можливостей обмеження їхньої мерзенної діяльності, Ернст Рахаров впевнений, що полюцери являють собою меншу проблему для виконування Інтернетом його інформуючої функції, ніж наприклад спамери, які можуть масово розсилати свої електронні повідомлення практично безконтрольно, перевантажуючи інфраструктуру світової мережі.

Врешті-решт, діяльність полюцерів завжди виявляється контрапродуктивною: політик або держава, які для досягнення своїх короткострокових цілей залучають полюцерів, з часом обов'язково отримують «червону картку» від інтелектуальної спільноти, яка в довгостроковому аспекті має вирішальний вплив на формування суспільної думки.

В інформаційній війні найкраща атака – це захист

Те ж саме стосується агресорів в інформаційних війнах. Попри їх намагання змінити суспільну думку у цільовій аудиторії на свою користь, через деякий час відбувається протилежне: громадськість отримує більш адекватну інформацію про справжній стан справ і починає обурюватись через те, що її намагалися брутально обдурити. Більше того, свідома Інтернет-спільнота починає відчувати недовіру до будь-якої інформації, яка намагається представити в позитивному світлі політика або країну, які в минулому ставали джерелами інформаційної агресії.

Для прикладу можна розглянути агресивні інформаційні кампанії, ініційовані з території Російської Федерації протягом останніх років проти Естонії, Грузії та України (у випадку з Україною – як під час «газових війн», так і під час останньої нападки, спровокованої листом Дмитра Медведєва).

Під час чергової російської інформаційної агресії спочатку може скластися враження, що Росія перемагає: навіть провідні Західні агенції новин виявляються «заваленими» інформаційними повідомленнями, що є ближчими до російського погляду на ситуацію, і вимушені хоча б якусь частину цих повідомлень ретранслювати далі. Але вже через декілька тижнів свідома громадськість звичайно розбирається що до чого і імідж Росії вчергове погіршується через звинувачення в інформаційній агресії, а жертви російських інформаційних атак отримують «приз глядацьких симпатій».

Не додає популярності інформаційним агресорам і той факт, що така агресія за визначеням можлива лише в країні з обмеженою свободою слова. Демократична держава, в якій панує свобода слова за визначенням не може собі дозволити спрямованої інформаційної агресії: будь-яка спроба це зробити одразу спровокує шквал критики від внутрішніх, а також зовнішніх опонентів, яка буде вільно оприлюднюватися, тому атака захлинеться у жвавій дискусії. Звичайно це не виключає короткострокових сплесків «агресії натовпу», яка може виходити від певної суспільної групи з певними інтересами, але ці сплески є короткочасними винятками, які тільки підтверджують правило.

Це не означає, що демократична країна може повністю ігнорувати загрозу інформаційної агресії проти неї. Спрямована масована інформаційна атака може привести до серйозної дезорганізації суспільства, не кажучи вже про загрозу руйнування інформаційної інфраструктури, на що були спрямовані деякі атаки проти Естонії та Грузії. Тому демократична країна має бути готовою ефективно захищатися, укріплюючи інформаційну інфраструктуру та розвиваючи систему попередження про можливі інформаційні атаки.

В довгостроковому ж аспекті немає іншої гарантії непереможності в інформаційних війнах ніж збереження високого рівня демократії і свободи слова. Коли суспільство є максимально відкритим до будь-якої дискусії, воно має найвищій імунітет до нових деструктивних тем, несподівано привнесених ззовні.

Корупційні скандали як двигун демократії

Юлія Тимошенко напевне сама ще не підозрює, якого джина вона випустила з пляшки

Схоже, що протягом останньої декади серпня президентська передвиборча кампанія в Україні по-справжньому стартувала. Юлія Тимошенко несподівано заявила про те, що уряд повертає у державну власність резиденцію «Межигір'я», в якій з 2002 року проживає Віктор Янукович і яку він начебто за сприяння Віктора Ющенка у 2007 році отримав у приватну власність у спосіб, який викликає багато запитань щодо його чесності.

Є багато підстав підозрювати корупцію у схемі передачі державної власності непрозорій компанії ТОВ «Медінвесттрейд», дії якої скоріше за все контролює пан Янукович. Але ще менше підстав вважати, що Юлія Тимошенко так гучно розпочала процедуру ренаціоналізації цієї власності виключно з мотивів боротьби з корупцією. Очевидно, що для того, щоб виключити сумніви щодо її мотивів, вона мала б розпочати та довести цю процедуру до кінця одразу після призначення її прем'єр-міністром в 2007 році. Коли ж корупційний скандал ініціюється за декілька місяців до виборів та ще й проти головного опонента, то напевне йдеться зовсім не про боротьбу з корупцією, а про агресивну передвиборчу агітацію.

Проте, якщо передвиборча кампанія надалі розвиватиметься у ключі, заданому Юлією Володимирівною, то вона й насправді може посприяти зниженню рівня корупції.

«Межигір'я» замість президентства

Про те, що резиденція «Межигір'я» могла бути своєрідним хабарем від Президента України Віктору Януковичу за те, щоб останній погодився на дострокові парламентські вибори у 2007 році, деякі українські засоби масової інформації писали вже давно. Крім того, нещодавно Українська правда в своїй статті ще раз оприлюднила відповідні документи та де-факто звинуватила Віктора Ющенка і Віктора Януковича в корупційній змові. Наразі жоден з обвинувачуваних не звернувся з цього приводу до суду по захист честі та гідності.

Напевне для наднизького рівня громадської довіри до діючого президента чергове звинувачення у корупції суттєвого значення вже не матиме. А от для головного претендента на роль його наступника подібне звинувачення може зіграти рейтинговбивчу роль. Особливо враховуючи «обтяжуючі обставини»:

• розмір резиденції у жирні 137 гектарів, в той час коли багато простих людей має складності з оформленням приватної власності свою споконвічну присадибну ділянку у 10 соток;
  
• її розташування в мальовничому та, як нещодавно з'ясувала та ж таки Українська правда, до того ж дуже символічному історичному місці;
  
• небажання Віктора Януковича «здаватися» – схоже він настільки закохався в свою резиденцію, що ладен заради її збереження відмовитися від шансу стати Президентом України.
  

Виходячи з того, як Юлія Тимошенко взялася до справи, можна зробити висновок, що тема резиденції «Межигір'я» стане одним з головних напрямів її атак на головного конкурента у боротьбі за президентську посаду. Якщо Віктор Янукович не вигадає якоїсь дотепної стратегії свого захисту (наприклад: відмова від резиденції на користь Києво-Печерської лаври), він майже напевне знову програє президентські вибори. Адже виграти їх з іміджем «крадія державних резиденцій» йому буде ще важче, ніж перемогти на минулих президентських виборах, коли опоненти (серед яких тоді також була нинішня прем'єр-міністр), досить успішно створили йому імідж «крадія шапок».

«Житлове питання» – найдошкульніша тема для більшості кандидатів в президенти

Проте поразка на виборах Віктора Януковича ще не означає автоматичну перемогу на них Юлії Тимошенко. Згідно статті у Дзеркалі тижня, рішення розпочати процедуру повернення скандального маєтку Віктора Януковича у державну власність могло бути просто спонтанною реакцією на нахабну спробу колишнього керівника НАК «Надра України» Едуарда Ставицького, ставленика Віктора Януковича, повернутися на свою посаду за рішенням суду. Якщо так, то пані Тимошенко могла недооцінити небезпеку того, що ця справа бумерангом вдарить по ній самій.

По-перше, є підстави вважати, що Юлія Тимошенко під час ведення переговорів з лідером опозиції в минулому році - першій половині цього року про створення так званої «широкої коаліції» погоджувалася не чіпати резиденцію «Межигір'я» і залишити її у де-факто власності Віктора Януковича. Тобто якщо дійсно мав місце факт корупції, про який прем'єр-міністру було відомо щонайменше ще два роки тому, то нереагування на такий факт голови виконавчої гілки влади є також корупційною дією. Таким чином відповідальність за аферу з резиденцією «Межигір'я» мають нести всі три провідні політики України: Віктор Янукович, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Щонайменше відповідальність політичну – під час передвиборчої кампанії перед виборцями.

По-друге, є багато питань і дуже мало відповідей що стосується великого маєтку самої Юлії Тимошенко в котеджному містечку «Срібна затока» на дамбі в районі Конча-Заспи, а також різних об'єктів нерухомості у Дніпропетровську. Громадськість все ще не має інформації, кому ця нерухомість де-юре належить та яким коштом вона була придбана. Це вже не кажучи про те, що громадськість так і не отримала правдоподібних пояснень щодо джерел фінансування досить екстравагантного стилю в одязі прем'єр-міністра, який неможливо профінансувати тільки за рахунок її нехай навіть і відносно високої заробітної платні. А інших доходів, крім цієї заробітньої платні, Юлія Тимошенко, як відомо, останніми роками не декларувала.

Якщо громадськість України і надалі під час передвиборчої кампанії активно обговорюватиме резиденцію «Межигір'я» Віктора Януковича, то і іншим провідним кандидатам в президенти важко буде уникнути дошкульних питань щодо їхнього житла, а також щодо джерел доходів, за рахунок яких це житло було придбане. В цьому аспекті позиції Юлії Тимошенко є майже такими ж хиткими, як і у її головного конкурента.

Крім того до купи неприємних питань має готуватися і Володимир Литвин. Становище Арсенія Яценюка та Віктора Ющенка є більш безпечним, бо задекларовані ними доходи є більш співставними з оціночною вартістю тієї нерухомості, в якій вони мешкають. Поки що в Інтернеті не спливли фотографії житла, в якому мешкають Сергій Тігіпко та Анатолій Гриценко, але в їхньому випадку сюрпризів напевне не буде: Тігіпко не дуже приховує свої високі статки, а Гриценко надто відкрито публікує свої декларації про доходи, щоб запідозрити, що в нього десь є розкішний маєток.

Через «маєткові скандали» може вийти так, що обирати буде ні з кого

Корупційні скандали, такі як навколо резиденції «Межигір'я», попри всю свою огидність мають і позитивний бік: вони відкривають громадськості очі на реальний стан справ в суспільстві і в державі. Вони допомагають громадянам позбавитись лицемірних ілюзій щодо того, що державні діячі мають бути аскетичними безсрібниками. Життя доводить, що державні діячі завжди житимуть заможно і суспільство для них може вибрати тільки один з двох варіантів:

• чи вони будуть жити заможно завдяки корупції;
  
• чи вони отримуватимуть офіційний високий дохід, але в обмін на прискіпливий суспільний контроль за їхнім способом життя.
  

В багатьох інших країнах, що розвиваються, таких як Індонезія, Південна Корея, Бразилія, гучні корупційні скандали врешті-решт сприяли поступовому очищенню політики і зниженню рівня корупції. Адже кожний наступний скандал змушував суспільство трохи більше розуміти шкідливість швидких рішень та ієрархій, побудованих навколо певної особистості, натомість змушуючи виробляти рішення довгострокові і системні.

На цьому тлі можливо буде і непогано, якщо українці під час прийдешньої президентської кампанії ще більше розчаруються у своїх політичних «улюбленцях» і відповідно матимуть нагоду замислитись над створенням процесів та системи суспільного вибору, дякуючи яким їхні онуки житимуть у ефективній заможній країні не відчуваючи сорому за обраних ними державних керівників.

Спасибо. Ваш комментарий направлен на рассмотрение модератору.

Влада, яка уникає можливостей почути критичну думку приречена на деградацію

На початку минулого тижня, Ернст Рахаров зробив спробу напряму висловити свою думку щодо «українського» звернення Дмитра Медведєва, зареєструвавшись на його блозі (http://blog.kremlin.ru) в якості дописувача і спробувавши залишити під відео російського президента наступний коментар:

«Уважаемый господин Президент!

Очень впечатлен Вашим обращением к Вашему украинскому коллеге. И по сути, и по форме.

Считаю этот Ваш шаг очень неудачным. Если конечно не рассматривать в качестве удачи краткосрочную популярность в радикально-националистических кругах. Если же Вы претендуете на то, чтобы быть государственным деятелем, то Вы совершили большую ошибку.

По форме Ваше обращение напоминает подготовку к объявлению войны. По надуманным поводам. Таким образом Вы в очередной раз представили Россию в мире в качестве безрассудного аrрессора. В итоге России придется восстанавливать репутацию ответственного гражданина мира еще долго после окончания Ваших президентских полномочий. К сожалению, сегодня россияне в мире все чаще вызывают ассоциации с пьяным вдрызг медведем.

Что касается сути: Вы выдвинули Президенту Украины множество обвинений, которые государственные деятели обычно обсуждают за столом переговоров. А через средства массовой информации подобные вещи обычно обсуждают те политики, которые до государственный деятелей немного не дотянули...

Экономика России продолжает сокращаться. А, например, экономика Германии и Франции уже возобновила свой рост, достаточно успешно преодолев последствия глобального финансово - экономического кризиса. Для осведомленного гражданина очевидно, что как минимум в течение последнего года, Ваша работа, а также работа Вашего Премьер-министра В. Путина, по обеспечению долгосрочного благополучия Российской Федерации заслуживает неудовлетворительной оценки.

У меня создалось впечатление, что год назад Ваша команда пошла на акт военной агрессии против Грузии прежде всего для того, чтобы отвлечь внимание российской общественности от внутренних проблем. А нынче Вы с подобной целью эксплуатируете Украину.

Поэтому считаю, что для Вас еще поздно переключить Ваше внимание на реформы, которые будут способствовать повышению эффективности российской экономики, системы социальной защиты, снижению уровня коррупции и забюрократизованности.»

Після відправки коментаря сайт Дмитра Медведєва повідомив:

«Спасибо. Ваш комментарий направлен на рассмотрение модератору.»

Можливо модератори сайту російського президента просто повільно працюють, але на його блозі коментар Ернста Рахарова не з'явився і донині. Ернст Рахаров більше схильний до думки, що модератори вирішили, що публікувати такий настільки критичний до російської влади коментар недоцільно.

Щоб не допустити деградації російської влади, яка може мати катастрофічні наслідки для російської держави, Ернст Рахаров шукає однодумців для створення сайту, на якому будуть публікуватися ті коментарі до публікацій на блозі російського президента, а також сайтах інших представників російської влади, які не змогли сподобатися модераторам цих сайтів.

Dear Viktor, you're dead, love Dmitry (Дорогий Вікторе, ти труп, з любов'ю Дмитро)

Так назвав британський тижневик The Economist свою статтю, присвячену скандальному зверненню російського президента. Ця стаття буде цікавою тим в Україні, хто вважає, що Росія своїми агрессивними інформаційними атаками успішно досягає своїх цілей. Адже стаття The Economist є в дечому більш критична до заяви російського президента, ніж відповідні статті в українських ЗМІ.

Так британський тижневик прямо назвав звернення Дмитра Медведєва образливим. А також таким, що має на меті вплинути на результат наступних українських президентських виборів. Які, вважає The Economist, матимуть майже таке саме велике значення для Росії, як і для самої України. Загалом, можливість впливати на Україну є для росіян доказом того, що Росія «піднімається з колін», дає зрозуміти The Economist.

Тому для впливу на Україну використовуються всі можливі засоби, аж до «відправки Патріарха Кирила, голови Російської православної церкви, в турне Україною». Видання також зазначає, що хоча й збройний конфлікт між Росією та Україною наразі здається малоймовірним, такий конфлікт більше не є чимось немислимим. Адже ще два роки тому немислимою здавалася перспектива війни між Росією та Грузією.

В заключення The Economist припускає, що ситуація всередині Росії не є повністю стабільною і російські керманичі можуть намагатися спровокувати конфлікт з Україною, щоб укріпити свою владу. При цьому на думку видання одна річ виглядає все більш однозначно: відносини між Росією та Україною стають проблемою загальноєвропейської безпеки.

The Economist welcomes your views. (The Economist вітає Ваші відгуки.)

На відміну від блога Дмитра Медведєва, Ернст Рахаров не мав жодних проблем з публікацією свого коментаря на сайті (The Economist) під згаданою статею:

«By simply observing the heated debate this article already sparked (and much more is surely yet to come!) The Economist can clearly see the evidence, that especially the last statement of the article is quite right.

I would even dare to suggest that Russian-Ukrainian relationship might well become a huge headache not only for Europe, but for the whole world.

I'm afraid that its current elite (perhaps for the lack of better options to stay in power) might be driving Russia towards what is in essence fascism.

Most of Russians (with the notable help of their current rulers) haven't accepted defeat in the cold war and still see themselves fighting it. And while you're at war, the saying goes, all means which can help you win it, are justified.

In my opinion, the only option to pacify Russia until it is too late is for the European Union to get tough with it. Especially Germany has to play a more powerful role - because the Germans themselves are a great example of how you can gracefully come to terms with your own war defeat.

But this means stopping colluding with Russian czars on dubious short-term deals like that of "saving" Opel and starting to talk straight. Most importantly, Europeans should strongly demand from Russian rulers to stop manipulating Russian media and public opinion. Not least because European Union and its counties often become popular targets for manipulative attacks by Russian media.

And also: the European leaders have to talk to Ukrainian people more often and more directly to make European future more attractive to them. Right now they have a unique opportunity to do so - since the Russian ruling duo decided to demonstratively turn their noses up at Ukraine.

Ernst Raxarov, the blogger from www.raxarov.net»

Дійсно текст цього коментаря, не є критичним щодо видання, але читач може пересвідчитись, що під статею є й маса критичних і дуже критичних коментарів, скоріше за все залишених дописувачами з Росії. Публікуючи критичні дописи, The Economist демонструє, реальну відкритість до критики. Також залишаючи за собою право змінити свою думку, якщо надані дописувачами додаткові аргументи виявляться переконливими.

Російські керманичі зробили свій крок в Інтернет. Вони зробили це добровільно. Тому зараз завдання сумлінних дописувачів – небайдужих громадян Інтернету – навчити російську владу правилам відкритого до критики стилю керування, до якого вони поки що не звикли.

Крик розпачу

Росія у відчаї і потребує допомоги. Свідченням цього є грізне звернення Д. Медведєва до В. Ющенка.

Не встиг Ернст Рахаров опублікувати свою попередню оповідь, присвячену майбутньому України та Росії, як Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв подбав про необхідність продовження цієї тематики. Але якщо та оповідь була більше сфокусована на Україні, то цього разу доведеться присвятити більше уваги більш важкому випадку – Росії.

На перший погляд грізний тон та зміст звернення російського президента виглядає як казус беллі (casus belli – лат., формальне виправдання переходу до військових дій) по відношенню до України. І всім українцям слід поставитися до цього звернення з максимальною серйозністю.

Але щоб найкращим чином відреагувати на наміри великого північного сусіди, треба спочатку ґрунтовно розібратися з тим, що відбувалося в Росії протягом останніх двох десятиріч. А потім уявити собі подальший розвиток цієї держави, враховуючи домінуючі глобальні тренди, а також вектори розвитку на пострадянському просторі.

Демографічна ситуація: війна з самими собою

Росія, як і Україна, а також як і більшість решти пострадянських країн, перебуває в стані демографічної кризи: починаючи з середини 90-х років її населення скорочується і сьогодні складає близько 142 млн., зменшуючись кожного року приблизно на 700 тис. чоловік. В результаті, згідно деяких прогнозів, у 2050 році воно може зменшитись до 100 млн. осіб.

Таке різке чисельності скорочення населення, на фоні його «старіння» – збільшення частки людей пенсійного віку і відповідного зменшення частки працездатного населення – неодмінно відіб'ється на економічній потужності країни, а відтак і на її впливовості в світі.

Разом із скороченням чисельності населення відбувається зміна його структури, а саме:

• населення азіатської частині Росії скорочується більш швидкими темпами, ніж населення європейської її частини, в результаті густота населення на Дальньому Сході Росії ледве досягає однієї особи на квадратний кілометр, в той час як на іншому березі Амура, в Китаї, вона у 140 разів більша;
  
• найшвидшими темпами скорочується чисельність насамперед слов'янських етнічних груп, тобто скорочується частка етнічних росіян – титульної нації – відносно інших етнічних груп, що загрожує зростанням міжетнічної конфліктності у суспільстві, яке вже й сьогодні потерпає від низького рівня толерантності;
  
• кількість вірних православної конфесії – «титульної релігії» – щонайменш не зростає, в той час, як деякі інші конфесії, насамперед мусульманство (кількість мусульман в Росії сьогодні оцінюється від 20 до 25 млн.), продовжують набирати силу, ставлячи під сумнів роль православної церкви як де-факто державоутворюючої релігії вже в найближчому у майбутньому.
  

Демографічні тенденції сучасної Росії ставлять під знак питання саму можливість збереження російської держави у її сьогоднішньому вигляді. Тому не важко уявити, що дехто в російському керівництві бачить в Україні найбільше джерело придатного «людського матеріалу», яким можна було б який час «латати проріхи» на широкому тілі цієї держави. Тільки вони повинні зрозуміти, що погрозами вони точно нічого не досягнуть.

Водка та видовища

Порівняно з розвинутими країнами, сьогоднішня Росія здатна забезпечити своїм громадянам доволі низьку якість життя. Звісно, в середньому вона може бути дещо вища за українську, але мова зараз не про Україну, до того ж середні показники маскують великі диспропорції між Москвою та периферією.

Причин низької якості життя в Росії багато: від розповсюджених шкідливих звичок на кшталт алкоголізму до колосальної майнової нерівності, від корупції та забюрократизованості до російської ментальності, що велику увагу приділяє вірі в долю, і меншу – вірі в себе.

Такі причини неможливо швидко усунути. «Перевиховати» власну державну машину та власний народ надзвичайно важко. Проте хоча б без часткового «перевиховання» Росія навряд чи матиме стабільне та щасливе майбутнє. Але на жаль, нинішня російська влада навіть не робить спроб це зробити. Натомість шукаючи «зовнішніх ліків» для внутрішніх хвороб.

Російські енергетичні гойдалки

Російсько-українська газова угода, підписана після чергової «газової кризи» у січні цього року містить у собі «європейську формулу» розрахунку ціни за російський газ. Спрощено ця формула виглядає так: ціна на російський газ базується на ринковій ціні на нафту, якою та була рік тому. Таким чином, в результаті різкого падіння ціни на нафту в другій половині минулого року, в другій половині цього року Газпром і російський бюджет отримають за свій товар набагато менше, ніж вони отримували рік тому. А враховуючи те, що європейські споживачі сьогодні споживають набагато менше російського газу, ніж рік тому, суми виручки від торгівлі газом можуть скоротитися в декілька разів.

В результаті не дивно, що російська економіка вперто не хоче повертатися до зростання незважаючи на багатомільярдні вливання в економіку з держбюджету та стабілізаційного фонду. Адже економічна активність в Росії дуже сильно залежить від надходжень газо- та нафтодоларів.

Знаючи про це, команда, яка знаходиться при владі в Росії починаючи з 2000-го року, зробила дуже мало для диверсифікації економіки і закладання основи для її більш сталого розвитку. Замість цього, готуючись до очікуваного погіршення економічної ситуації через погіршення світової кон'юнктури на ринку енергоносіїв, ця команда концентрує свої зусилля на диверсифікації образів ворога – тобто створенні декількох таких образів: Грузії, України, Сполучених Штатів, Великобританії тощо, які можуть використовуватись за потреби в тій чи іншій ситуації.

«Покой нам только снится»

Вінстон Черчіль якось порівняв кремлівські політичні інтриги з бійкою бульдогів під килимом: спостерігачі часто чують голосне гарчання, але не можуть вгадати переможця до тих пір, поки він сам не з'явиться з-під килима. На жаль, з тих пір мало що змінилося в російській внутрішній політиці – існує дуже мало відкритої інформації про те, що насправді відбувається на вищих щаблях російської владної піраміди.

З досить великою часткою впевненості можна казати лише про те, що намагання демонструвати єдність всієї російської влади не виключають певного тертя між оточеннями Володимира, Дмитра Медведєва і інших російських провідних політиків і функціонерів.

Таким чином однією з можливих причин різкої заяви пана Медведєва є його намагання виглядати «крутим хлопцем», щоб виграти конфронтацію з ще більш радикально налаштованими «яструбами» в російському керівництві. Тобто не виключено, що в цьому випадку зовнішня політика стала заручником «підкилимної» внутрішньої політики.

Україна не має стояти осторонь під час пошуку Росією власного майбутнього

Виходячи із вищенаведених аргументів, Ернст Рахаров впевнений, що заява Президента Російської Федерації, попри її грізний тон, по своїй суті багато в чому є криком розпачу. Тільки цим можна пояснити її:

• плутаність – попри погрозу, відкласти приїзд нового російського посла до Києва, Дмитро Медведєв все-таки підписав указ про його призначення;
  
• неадекватність – керівники країн, які зацікавлені у довгостроковій перспективі добросусідських відносин з країнами-сусідами, таких заяв, за змістом, а насамперед – за тоном, не роблять;
  
• абсурдність – в той час, як одним із закидів російського президента був «негарний» прийом в Україні Патріарха Російської православної церкви Кирила, сам Патріарх Кирило у своєму листі вдячності за прийом, схоже, жодного незадоволення не висловив;
  
• несвоєчасність – голова сусідньої держави поспішив висловити своє тотальне невдоволення політикою діючого українського президента більше ніж за півроку до закінчення терміну офіційних повноважень останнього, таким чином ризикуючи спровокувати в українських виборців таке ж неприйняття московського втручання, як і провальному для Москви у 2004-му році.
  

Певною мірою, проблеми, які постають перед сучасною Росією є більш важкими, ніж колосальні проблеми які має перед собою Україна. Українці мають добре розуміти російські проблеми, і з усіх сил допомагати братньому російському народові шукати шляхи їхнього вирішення мирним шляхом.

Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.

У кого дорожче машина, той і правий?

Ситуація на українських дорогах наочно демонструє українські реалії. Тому змінювати ці реалії можна через форсовану зміну поведінки на дорогах.

Минулого тижня, навіщаючи своїх батьків в Україні, Ернст Рахаров став непрямим свідком аварії на дорозі в селі під Києвом, поблизу будинку його батьків: середнього розміру позашляховик врізався в старий Москвич, перетворивши останній на купу металобрухту.

Вибігши на дорогу через 5 хвилин після аварії, з розповідей прямих свідків події Ернст Рахаров зрозумів, що позашляховик об'їжждав рейсовий автобус через суцільну роздільну лінію (який зупинився на проїзній частині дороги замість того, щоб заїхати в спеціальну «кишеню» перед офіційною зупинкою), і не помітивши Москвича, що знаходився попереду автобуса і повертав наліво у бокову вулицю, врізався Москвичеві в лівий бік. В результаті літній водій Москвича отримав травми, на щастя лише середньої важкості, а водій позашляховика залишився більш-менш неушкодженим.

Цікавим є розвиток подій безпосередньо після аварії. Водій позашляховика вів себе дуже агресивно, звинувачуючи водія Москвича у провокуванні аварії: «Я себе нормально обгоняю автобус, как вдруг этот дед начинает «мутить» что-то непонятное. Вызвал адвоката, сейчас будем разбираться». При цьому водій Москвича («дід») нічого не відповідав і виглядав дуже пригнічено. Можливо, що він так себе поводив через отриманий шок, але виглядало це скоріше як визнання ним своєї провини. Люди, які зібралися на місці аварії також були схильні звинувачувати в аварії саме його, «втішаючи» фразами на кшталт: «Ну все дід, тепер до кінця життя не розрахуєшся».

Не будучи прямим свідком аварії, Ернст Рахаров разом з усіма також спочатку також був схильний вірити у провину «діда». Але потім трохи проаналізувавши обставини, він зрозумів, що «дід» напевне був ні до чого: він виконував звичайний лівий поворот через зустрічну смугу, де його ззаду «упіймав» на бампер позашляховик. «Дід» був би неправий тільки у тому випадку, якби почав поворот, не просигналивши про це, і в той момент, коли його вже починав обганяти позашляховик.

Проте одного погляду на дорогу було достатньо, щоб зрозуміти, що позашляховик почав гальмувати ще метрів за 15-20 до точки зіткнення – на зустрічній полосі залишився чіткий гальмовий слід. І той факт, що 15-20 метрів гальмового шляху позашляховику не вистачило, щоб зупинитися – натомість, він боком «пропер» Москвича перед собою ще метрів 15 – говорить про те, що справжнім порушником був водій позашляховика, який рухався у декілька разів швидше, ніж дозволяють правила дорожнього руху у такій ситуації, і тому не зміг уникнути зіткнення.

Однак мало хто з присутніх, визначаючи винного, був схильний аналізувати факти та обставини, які призвели до зіткнення, через призму дотримання правил дорожнього руху. Натомість, головним визначним фактором для багатьох, здається, була оціночна вартість машини: «Чия тачка крутіша, той звичайно і правий».

Дороги – дзеркало правової свідомості

Для Ернста Рахарова цей випадок став підтвердженням того, що більшість українців і досьогодні не мислять категоріями права та законності. Більшість українців не відчувають себе вільними громадянами, що мають однакові права незалежно від майнового становища чи посади, вони насправді вірять в те, що сьогодні кількість грошей та посада визначає кількість ступенів свобод індивіда.

Тому, наприклад, українські депутати вважають для себе смішним дотримуватися правил дорожнього руху. Слідом за ними, такої ж думки дотримуються їхні діти, що вже навіть зіграло злий жарт з деякими з них – Ернст Рахаров щиро співчуває Ганні Герман та Володимиру Сівковичу з приводу загибелі їхніх дітей.

Як тільки в суспільстві з'являються винятки із загальних правил, ці правила вже не сприймаються як загальнодіючі, що спонукає до подальшого їх порушення. Коли не діють правила, нічиї права більше не є захищеними. Адже права одного громадянина звичайно закінчуються там, де починаються права іншого. Якщо один окремий громадянин намагається «урвати» собі більше прав, порушуючи загальні правила, загал втрачає більше, ніж здобуває цей один. В результаті все суспільство стає біднішим.

Українські дороги це наочно демонструють. Більшість водіїв, а часто навіть нічого не підозрюючі пішоходи, під час виконання звичайних подорожей потерпають від небезпеки, яка виходить від «мажорів» та «беспредельщиков». Тобто звичайне пересування з пункту А в пункт В для більшості громадян перетворюється в ризиковану подорож. Цей додатковий ризик є своєрідним додатковим податком на все суспільство.

Загальне благо вимагає приборкання егоїзму одиниць

Іноді бажання окремих громадян довести свою зверхність над іншими доходять до абсурду. Наприклад, інколи хтось (на перший погляд дуже поспішаючи!) спочатку всіма засобами агресивно вимагає пропустити його вперед, і коли попереду їдучий водій не робить цього негайно, він дуже нервується, але нарешті домігшись свого він зовсім не поспішає далі, а натомість затримується (!), щоб продемонструвати свою неповагу до водія, який був попереду, навмисне підрізаючи або пригальмовуючи попереду його машини.

Крім абсурдності така поведінка є ще й надзвичайно небезпечною для всіх учасників. Коли для того, щоб довести свою перевагу, окремий індивід особисто наражається на небезпеку та створює небезпеку для оточуючих, це говорить про хвору систему мотивації в суспільстві.

Можливо, суспільство створило недостатньо можливостей, за яких індивід здатний довести свою перевагу іншим членам суспільства у конструктивний спосіб – коли і він особисто, і суспільство залишаються у виграші. Але з іншого боку очевидно і те, що суспільство недостатньо стимулює дотримання правил та недостатньо штрафує за їх порушення.

За добрими прикладами не треба надто далеко їздити

Яким був би типовий розвиток подій в ситуації, подібній до описаної на початку цієї статті, якщо все відбувалося б в Швейцарії? Головною відмінністю було б напевне те, що водій позашляховика просто зупинився би позаду автобуса і терпляче чекав би поки той поїде знову. Навіть маючи право об'їхати тимчасову перешкоду він би скоріше за все цим правом не скористався. Якщо б він взагалі і випереджав автобус, то тільки в тому місці, де дозволений обгін і де для цього існують необхідні умови. Таким чином передумови для аварії просто не виникли б.

Читач може зауважити, що така толерантність швейцарських водіїв спричинена дуже високими штрафами за порушення правил дорожнього руху. Справді штрафи та покарання за порушення правил дорожнього руху в Швейцарії є дуже суворими. Якщо б описана на початку цієї статті аварія все-таки сталася в Швейцарії, водій позашляховика мав би всі шанси отримати строк тюремного ув'язнення, сплатити величезний штраф (декілька тисяч швейцарських франків), а також бути пожиттєво позбавленим права керування транспортними засобами.

І все-таки, суворі штрафи та покарання в Швейцарії виконують лише роль запобіжника. Головне в тому, що в Швейцарії всі свідомі того, що всі мають мати рівні права, а відтак всі мають дотримуватись одних і тих самих правил. Той, хто ігноруючи правила намагається загарбати собі більше прав, ніж мають інші, намагається вкрасти ці права в суспільства і тому зустрічає рішучу протидію.

Напевне, ситуація з дотриманням правил в Україні, зокрема правил дорожнього руху, не є безнадійною. Наприклад, українські водії поступово привчаються до додержання правила проїзду пішохідних переходів – все більше водіїв зупиняються перед ними, пропускаючи пішоходів. І схоже, найбільшу роль тут грає не те, що за ігнорування цього правила можна отримати штраф, а те, що пропускати пішоходів на переходах – це «по-європейськи», тож водій при цьому має нагоду хоч на мить відчути себе європейцем.

Наближеність до «просвіченої Європи» є одним з найважливіших факторів, що сприяють цивілізаційному прогресові в Україні. Але здається, що «мажори» та «беспредельщики», які напевне частіше за пересічних українців бувають в Європі, не дуже схильні до наслідування європейських правил. Тож схоже натомість пересічним українцям доведеться навчитися в пересічних європейців ефективно захищати свої права від посягань на них.

Про нашу споконвічну «жабу»

Замість того, щоб аж надто перейматися долею американського долара, українці мають більше турбуватися про долю гривні

Останніми місяцями українці дуже сильно турбуються через інфляцію. Проте не настільки через інфляцію, тобто зростання, цін в Україні, а через загрозу інфляції американського долара, спричинене зростанням доларової грошової маси завдяки заходам американського уряду та Федеральної резервної системи (ФРС) у боротьбі з фінансово-економічною кризою.

На перший погляд, занепокоєння українців зрозуміле: вони тримають левову частку своїх збережень в американському доларі, ціни на велику кількість товарів та послуг де-факто вимірюються в американському доларі, багато компаній та громадян мають кредити в американському доларі.

Нарешті, багато українців відчувають несправедливість через уявну «безкарність» американських уряду та ФРС у «друкуванні» доларів. Бо на подібні заходи рідні українські уряд та Національний банк мають отримати спеціальний дозвіл Міжнародного валютного фонду, який в умовах фінансово-економічної кризи виявився останнім кредитором України.

Скільки доларів «друкує» Америка?

Рятуючи банківську систему ФРС з вересня минулого року почала створювати додаткові банківські резерви через купівлю у банків їхніх на той час не дуже ліквідних кредитних ресурсів. Сума «надрукованих» таким чином доларів часом досягала 900 млрд. і на даний час складає близько 800 млрд.

Крім того, ФРС вирішила в цьому році частково напряму профінансувати дефіцит федерального бюджету Сполучених Штатів, який за прогнозами цього року складе близько 13% ВВП (1,8 трлн. доларів), а також державні іпотечні установи Fannie Mae та Freddie Mac.

Пряме фінансування ФРС дефіциту федерального бюджету полегшить уряду США фінансування програми стимулювання економічного зростання вартістю 787 млрд. доларів, яка діятиме на протязі цього і декількох наступних років.

Загалом вартість активів ФРС, під які під час кризових подій випускалася додаткова грошова маса, зросла більше ніж на 1 трлн. доларів. Згідно планів ФРС ця сума до кінця цього року може і надалі зростати.

Для чого «друкувати» долари?

З точки зору пересічного українця згадані суми – астрономічні, і з'являється страх за свої доларові збереження під матрацом. Але це тільки один бік медалі.

За деякими оцінками, вартість багатства американських споживачів – тобто потенційної застави для споживчого кредитування – в результаті фінансово-економічної кризи знецінилася більше ніж на 13 трлн. доларів через падіння вартості жилої нерухомості та фінансових активів.

До цього треба додати, що багато можливостей отримання споживчого кредиту, які існували ще 2 роки тому, наразі зникли. В результаті споживче кредитування в Сполучених Штатах різко скоротилося, а разом з ним – і грошова маса в широкому обігу.

Якби ФРС не почала «друкувати» гроші, стискання грошової маси почало б давити на ціни більшості товарів та послуг, які продаються в США, тобто почалася б дефляція. Те, що для споживачів на перший погляд є благом, для економіки в цілому є вбивчим. Бо одного разу розпочавшись, дефляція розвивається за спіраллю: падіння цін – падіння попиту, бо споживачі відтерміновують покупки, адже завтра буде дешевше, ніж сьогодні – падіння виробництва – падіння зайнятості, адже продаючи менше, компанії мають скорочувати витрати – падіння споживання, адже безробітні змушені затягувати паски – стимулюючи продажі, компанії вимушені далі знижувати ціни і т.д.

Зупинити дефляційну спіраль дуже важко. Останнього разу в Сполучених Штатах значна дефляція мала місце під час Великої депресії 30-х років минулого сторіччя. Одним з найбільш катастрофічних наслідків тієї депресії стала Друга світова війна.

Тому пам'ятаючи про потенційно дуже важкі наслідки дефляційного сценарію, ФРС вирішила не допустити його розвитку за будь-якої ціни. Крім того, керівництво ФРС стверджує, що на випадок виникнення ризику інфляції, вони можуть дуже швидко забрати з ринку додатково створену ліквідність.

Наразі слід зазначити, що споживчі ціни в Сполучених Штатах залишаються досить стабільними, на цей рік прогнозується їх незначне падіння на 0,4%.

Чи винні янкі у тому, що ми користуємося їхньою грошовою одиницею?

Всі заяви на кшталт «Америка змушує весь світ брати в оплату за реальні товари та послуги нічого не варти доларові папірці», які часто лунають в Україні, з погляду Ернста Рахарова є поганою спробою виправдатися за власну слабкість. Бо ніхто ж не заважає українцям користуватися всередині країни власною грошовою одиницею!

Але коли доходить до справи, українці віддають перевагу американському доларові. Особливо, коли мова йде про йде про таку функцію грошей, як зберігання вартості в довгостроковому аспекті. За неефективної державної пенсійної системи, багато українців шукають приватних механізмів забезпечення собі достойної старості. Але через те, що звичайні для інших країн механізми цього в Україні не працюють: фондовий ринок в зародковому стані; ринок нерухомості непрозорий, неконкурентний, та, до недавнього часу, надзвичайно перегрітий; банківські депозити ненадійні – українці звертаються до паперового долара як до останньої можливості хоч щось зберегти на чорний день. А коли в них виникають сумніви і в надійності цього останнього засобу – вони починають голосно критикувати та лаяти заокеанську країну.

На думку Ернста Рахарова, в цьому немає ніякого сенсу. На американську економічну та монетарну політику українці не мають і ніколи не матимуть ніякого впливу. А от на що вони дійсно мають вплив – так це на фактори, які визначають стабільність чи слабкість української гривні. Сильній же і стабільній гривні сьогодні найбільш заважають:

• завеликий реальний дефіцит бюджету;
  
• надвитратне комунальне господарство;
  
• занадто низький пенсійний вік;
  
• надвеликі соціальні виплати;
  
• слабка банківська система.
  

Все це – фактори, які врешті-решт залежать від вибору українського народу. Адже це українські виборці наділили урядовою владою людей, які не хочуть чи не можуть змінити перелічені фактори. Якщо українці хочуть сильної гривні, вони мають наступного разу голосувати на виборах за інших людей.

Замість того, щоб створити основи для функціонування стабільної валюти, українці користуються чужою. І при цьому весь час голосно жаліються, що ця чужа валюта погана. Чомусь при цьому виникає відчуття, що українців просто «давить жаба», що інші країни є більш ефективними, а наразі більш ефективно долають фінансово-економічну кризу. То може врешті-решт задавити в собі ту «жабу» і почати «своє робити»?

Щоб перестати бути бідним треба захотіти стати заможним

Стандарти життя визначаються вимогами суспільства до самого себе

«Краще погано їхати ніж добре йти» стверджує популярне східнослов'янське прислів'я. Дуже часто у сучасній Україні буквально так і відбувається – практично жодним транспортом добре їхати не виходить, а тільки погано.

Погано їздити в міських маршрутках: вони звичайно тісні, переповнені, влітку задушні – взимку холодні, непунктуальні, і судячи із статистики дорожньо-транспортних пригод, ще й смертельно небезпечні.

Погано їздити власним авто українськими дорогами: вони здебільшого не мають якісного покриття, розмітки та безпечних розв'язок, а у великих містах важко проїхати через великі пробки.

Не дуже добре їздити і українськими потягами: вони за з точки зору вимог 21 століття здебільшого повільні, некомфортні і в них не дуже добре пахне.

Українська міжміська авіація все ще в зародковому стані, за співвідношенням ціна-якість є надзвичайно дорогою, в той час як аеропорти справляють гнітюче враження.

Навіть метро (там, де воно є) – єдиний дуже ефективний, досить сучасний та швидкий вид транспорту, в часи пік є випробуванням нервів та м'язів.

Чому не виходить «добре їхати»?

Попри всі перелічені недоліки, усі згадані виду транспорту, за виключенням авіаційного, мають в Україні одну незаперечну перевагу – вони виглядають дешевими. Якщо порівняти ціни за проїзд в міському громадському транспорті чи залізницею в Україні та країні проживання Ернста Рахарова – Швейцарії, перерахувавши їх за поточним обмінним курсом гривні до швейцарського франка, то виявиться, що українські ціни нижчі в 5-10 разів. Те ж саме стосується податків на приватні авто та акцизів на паливо.

Але це тільки на перший погляд. Адже коректніше буде порівнювати не абсолютні ціни, а відносні, тобто з урахуванням середнього рівня доходів громадян. Який в Україні в середньому також в 5-10 разів нижче, ніж в Швейцарії, навіть якщо середній рівень доходів в Україні рахувати включаючи велику частку необрахованих доходів від неофіційної чи тіньової економіки.

Таким чином можна припустити, що відносний рівень цін на транспортні послуги, знову ж таки – за виключенням авіації, в Україні та Швейцарії приблизно однаковий. Але ж при цьому якість послуг є незрівнянною! В Швейцарії майже неможливо собі уявити, як можна «погано їхати».

Швейцарська залізниця – одна з найкращих в світі за розгалуженістю, пунктуальністю та якістю рухомого складу. Кондуктори – сама чемність.

Міські автобуси – великі, здебільшого напівпорожні, ходять за розкладом хвилина в хвилину. І водій з краваткою, який бажає вам приємного дня, коли ви виходите.

Автобани – не гірші за німецькі, міські дороги – гладенькі та яскраво розмічені. Світлофори звичайно запрограмовані на зелену хвилю, будмайданчики яскраво огороджені, а вночі – підсвічені.

Недоліки у всьому цьому господарстві присутні і в Швейцарії, але вони не є домінуючими і над їх усуненням систематично працюють.

Загалом, в Швейцарії, сплачуючи за високоякісну послугу високу ціну здебільшого відчуваєш, що ця ціна є справедливою. Не в останню чергу і тому, що надавач послуги звичайно надає і гарантію якості. Тобто, наприклад, якщо потяг спізнився і пасажир через це не встиг на пересадку в наступний потяг, швейцарська залізниця все одно знайде засіб доправити пасажира до місця призначення, навіть якщо для цього знадобиться оплатити йому таксі.

В Україні ж, навпаки, навіть за відносно набагато нижчої ціни, часто почуваєш себе ошуканим. Бо не завжди отримуєш навіть ту якість, яка передбачалася з самого початку. Класичним прикладом є, коли водій маршрутки з метою швидко заробити набирає більше пасажирів, ніж це є сумісним з більш-менш комфортним та безпечним проїздом. Але якщо при цьому заявити свої претензії – тобі дадуть зрозуміти, що ти повинен бути вдячний і за те, що є. Адже це ж дешево!

І неякісно, і дорого

Насправді така «дешевизна» є ілюзорною. Адже частки доходу, яку платять середній українець та середній швейцарець за дуже схожі за призначенням послуги є приблизно рівними, в той час як українці миряться з набагато більш низькою якістю цієї послуги.

Іноді ця якість є настільки низькою, що вона зводить нанівець корисність самої послуги. Наприклад, у випадку з транспортними послугами, це коли дорога є настільки розбитою, що проїхати нею можна лише коштом руйнування авто. У випадку з медичним обслуговуванням – коли життя людини ставиться під загрозу через непрофесійно поставлений діагноз. У випадку з комунальними послугами – коли нестабільне електропостачання вкорочує віку побутовій техніці, а нерегулярне водопостачання призводить до пришвидшеної корозії труб.

У підсумку, втримання низької ціни за рахунок зниження якості дуже часто є самообманом. Бо в результаті все суспільство приречує себе на більш низькі стандарти життя. Гонитва за низькою ціною шляхом зменшення якості виявляється безглуздою справою.

Вимагаймо достойної якості за справедливої ціни!

Маємо визнати, що якість багатьох послуг в Україні в радянські часи була кращою. Насамперед, якість медичних, комунальних послуг, послуг міського транспорту. Після розпаду Радянського Союзу та за умов затяжного глибокого економічного спаду, що за ним послідував, українське суспільство часто не наважувалося на підвищення цін на ці послуги до економічно обґрунтованого рівня. Натомість знижуючи їхню фактичну якість а відтак – і загальне сприйняття якості у суспільстві. Суспільство змирилося з нижчими стандартами життя.

Проте місцями ця корозія якості дійшла в Україні до абсурду: якість деяких послуг подекуди впала настільки, що зробила саму послугу негодящою. Тобто такою, що не несе в собі жодної вартості, хоча й продовжує чогось коштувати.

Таке становище не зможе не спонукати до змін. Найпершим критерієм оцінки для цих змін повинна стати не ціна, а якість. Орієнтиром же для ціни ж має бути не те, щоб втримати її низькою, а те, щоб зробити її справедливою. Тобто такою, якою вона є за умов чесної конкуренції.

Все суспільство матиме кращий добробут, якщо воно насамперед звертатиме увагу, чи достойна якість того, що воно споживає. І при цьому слідкуватиме за тим, щоб ціна була справедливою. Не низькою – бо як відомо, скупий платить двічі!

Навіщо Нафтогазу 5 мільярдів?

Україна ганьбиться заради приватних побажань українських та російських політиків

На тижні, що минає, Партія регіонів продовжувала «грати виставу» у Верховній Раді, блокуючи трибуну та вимагаючи підвищення рівня мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму. Незважаючи на загальновідомі проблеми з наповненням державного бюджету в першій половині цього року, регіонали стверджують, що за бажання уряд міг би знайти гроші для фінансування підвищення соціальних виплат.

В якості одного з найголовніших аргументів представники Партії регіонів наводять факт виділення урядом 18,6 млрд. грн. для збільшення статутного фонду НАК «Нафтогаз України». І при цьому стверджують, що для реалізації запропонованого ними підвищення соціальних виплат грошей начебто потрібно менше.

Спочатку було кредитне «роадшоу»

Ініціатива з поповнення обігових коштів Нафтогазу шляхом збільшення статутного фонду виникла після того, як відчайдушні спроби українського уряду залучити іноземні кредити для Нафтогазу під урядові гарантії гучно провалилися. Це кредитне «роадшоу» (від агл. roadshow – вистава гастролюючої трупи) включало в себе «гастрольні виступи» уряду перед потенційними кредиторами, такими як Росія, Японія, Китай, Лівія, Європейський Союз.

На останньому є сенс зупинитися окремо. На позаминулому тижні, в своїй статті «Енергетичний шантаж», присвяченій перемовинам в Брюсселі стосовно надання Нафтогазу кредиту для закупівлі російського природного газу, британський тижневик The Economist зробив наступний висновок: «здирницькі спроби вимагати гроші загрожуючи новим відключенням газу провалилися». За інформацією The Economist Євросоюз твердо схиляється до того, щоб ігнорувати українські вимоги.

Скільки грошей дійсно потрібно?

The Economist наводить цікаву хронологію:

1. Володимир Путін в травні місяці закликав Євросоюз допомогти України розрахуватися за газ, який має бути закачаний в українські підземні сховища, для того, щоб уникнути відключення газу взимку. При цьому він навів суму «рятувального» кредиту в 4,2 млрд. доларів.
   
2. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в своєму зверненні до ЄС озвучила суму в 5 млрд. доларів. Така ж сама сума фігурувала і раніше в перемовинах українського уряду з іншими країнами. Про це знають більшість українців, які слідкують за діяльністю прем'єра.
   
3. Під час детального обговорення цього питання в Брюсселі між представниками України та фахівцями Євросоюзу, Міжнародного валютного фонду і інших інституцій, ціна запобіганню черговій «газовій війні» наступної зими раптом різко впала до 2,1 млрд. доларів.
   

Країна з репутацією шантажиста та здирника

Такий розкид цифр вже сам по собі є скандалом. Навіть якщо у такій різниці в цифрах і є логічне обґрунтування, більшість громадян Євросоюзу із тих, які слідкують за даною темою, зробили для себе висновок, що з українським газовим кредитом не все чисто. Це ганьба для України.

Багато факторів говорять про те, що ідея надання Євросоюзом газового кредиту Україні є дуже привабливою для Кремля і могла походити звідти. Бо за рахунок цього кредиту, який більшою частиною транзитом пройшов би через Київ до Москви, Кремль міг сподіватися вирішити частину своїх власних проблем. Тобто проблем Газпрому, який маючи велику зовнішню заборгованість, стикнувся з фактом різкого скорочення доходів від продажу енергоносіїв через одночасне падіння цін та об'ємів продаж.

Тим не менш, в центрі уваги з репутацією шантажиста та здирника опинився український уряд і вся Україна. Насамперед через наведену вище колосальну різницю в цифрах, яка не могла не викликати великого конфузу. Після цього, заяви українських високопосадовців щодо того, що начебто треба було просити більше, щоб отримати хоч щось, чи що Нафтогаз та ЄС керуються різною логікою, звучать як незграбні спроби виправдатися.

Нафтогаз – тіньовий передвиборчий фонд будь-якої української влади

Скандальну різницю в цифрах можна пояснити, якщо згадати, що є основою української та російської державності, головним інструментом вирішення внутрішніх політичних та економічних питань. В Росії – це Газпром, в Україні – Нафтогаз.

Різниця тільки у способах використання цих інструментів в кожній із країн: якщо в Росії через монополізацію центральної влади одним угрупуванням, Газпром використовується в якості «кремлівського гаманця» майже офіційно, то в Україні проти використання Нафтогазу владними політиками для збереження чи посилення своєї влади завжди протестує опозиція.

Тільки можливості в опозиції контролювати грошові потоки Нафтогазу дуже обмежені – компанія з часу свого створення і досьогодні є надзвичайно непрозорою. Тому єдиною практичною можливістю для української опозиції обмежити можливості політичних сил, які перебувають при владі, зловживати ресурсами Нафтогазу в своїх економічних чи то політичних інтересах, є обмеження ресурсів самого Нафтогазу. Міркування досить просте: Нафтогазу буде складно зловживати ресурсами, якщо їх не вистачатиме навіть для ведення його основної господарської діяльності.

При цьому, щоб максимально сподобатись виборцям, опозиція вимагає спрямування «зекономлених» ресурсів на соціальні виплати. Головне – почати цього вимагати раніше, ніж це запропонує сама влада. Адже для влади, за неможливості прямо витратити суспільні ресурси на власні потреби, другою найкращою опцією є витрата цих ресурсів на непряму купівлю голосів виборців через підвищення пенсій, зарплат, стипендій тощо.

Можливо ця теорія є не зовсім точною і абсолютно повною, але її правдоподібність підтверджується фактами: перебуваючи в опозиції напередодні виборів, будь-яка велика українська політична сила поводиться по відношенню до Нафтогазу однаково. У 2004 році Наша Україна та БЮТ блокували трибуну парламенту вимагаючи підвищення пенсій і критикуючи непрозору газову політику уряду Януковича. У 2006 році БЮТ робив щось дуже подібне по відношенню до другого уряду Януковича. І нарешті в 2009-му, Партія регіонів вирішила не вигадувати велосипед і застосувала проти своїх політичних опонентів ту ж саму тактику, яка використовувалася свого часу проти них самих. Кожен із згаданих років був передвиборчим.

В результаті соціальні виплати в Україні всі ці роки бурхливо зростали, випереджаючи реальні можливості суспільства їх фінансувати. Утім, всі виборці України наочно бачили, що і на передвиборчі кампанії також витрачалися колосальні кошти. Джерела яких завжди залишалися невідомими. Напевне не буде великим перебільшенням стверджувати, що незважаючи на протести опозиції, велика частина передвиборчих витрат, перш за все – витрат партії влади, все одно фінансувалася за допомогою ресурсів Нафтогазу. В результаті фінансовий стан останнього впевнено погіршувався навіть тоді, коли українська економіка зростала швидкими темпами.

Зараз же, коли стан економіки близький до депресивного, Нафтогаз напевне є де-факто банкрутом. Але хто сказав, що з банкрута вже більше нічого взяти? Особливо, коли під цього банкрута все ще можна «видурювати» кредити?

А заощадити на виборчій кампанії не пробували?

Жодна велика українська політична сила жодного разу не спромоглася прозоро профінансувати свою передвиборчу кампанію. Але непрозоре фінансування на фоні величезних витрат, має своїм наслідком слабку організацію та неефективну кампанію.

Можна сказати, що ефект від додатково витрачених грошей часто був негативним. Зважаючи на те, що великі партії сьогодні втрачають популярність можна прогнозувати продовження цього тренду. Можна піти далі і спрогнозувати, що найбільшим переможцем наступної виборчої кампанії стане та політична сила, яка найефективніше на ній заощадить. І точно наступні вибори не виграє та політична сила, яка вестиме кампанію за підтримки ресурсів Нафтогазу.

Тому кредит Нафтогазу не потрібен. Йому скоріше потрібна ефективна процедура банкрутства. А українським політикам, які «нагороджують» українців репутацією шантажистів та здирників необхідно замислитися над перспективою політичної пенсії.