Якщо сморід стає нестерпним – треба провітрювати

Епізод перший: Тимошенко

«Я хотіла б чітко сказати, що сьогодні маніпулюють вашою свідомістю говорячи про відкриті списки», - сказала Юлія Тимошенко в інтерв'ю 5 каналу. Підтвердження чому глядачі отрималі буквально з наступною фразою (!) прем'єра. Адже дуже важко цю фразу охарактеризувати інакше, як підкреслено маніпулятивну: «Що таке відкриті списки? Це повернення до мажоритарної системи, яка була до введення партійної системи». І далі: «Тому коли будуть говорити про відкриті списки, і казати, що це прекрасно, то знайте – це будуть гроші, які приведуть повністю олігархічну більшість в парламент, і ви вже у своїй країні господарями не будете».

Навіть не дуже глибоко знайомий з деталями пропонованих змін до правил проведення виборів, що стосуються відкритих списків, Ернст Рахаров все ж добре знає, що повернення до старої мажоритарної моделі ніхто не пропонував. Натомість пропоновані зміни скоріше направлені на те, щоб виборці та рядові партійці мали більше впливу на процес формування виборчого списку. Тобто дискусія йшла скоріше навколо того, як зробити процес насправді більш демократичним. Але схоже, що Юлію Тимошенко, яка до цього дуже закрито формувала списки свого блоку, так що навіть делегати передвиборчих з'їздів почасти не знали, які саме люди знаходяться в списку, який вони одноголосно підтримували, не влаштовує втрата її одноосібного впливу. Виходить, що людину, яка намагається усіляко позиціонувати себе як демократа, насправді дуже приваблює авторитаризм? Наразі маніпулятивний спосіб, який застосувала Юлія Тимошенко, щоб уникнути змістовної дискусії, додатково підтверджує це припущення.

Епізод другий: Ющенко

З телезвернення Президента до українського народу 8 жовтня:

«2 вересня 2008 року в українському парламенті де-факто була сформована нова коаліція Блоку Юлії Тимошенко, Партії регіонів і партії комуністів.»

«2 вересня, по суті, розпочалася спроба демонтажу України і наших цінностей. Баланс влади. Національна безпека. Політичний курс. Мова. Це все стало мішенню спеціальних домовленостей.»

«Як і рік тому, так і зараз я стою на захисті нашої перспективи. Я закликаю до активізації всіх українських виборців, всіх мислячих людей, всіх українських громадян і всіх українських патріотів.»

Дуже дивно читати про те, що більше ¾ складу парламенту (а саме стільки разом складають фракції БЮТ, ПР та комуністів) раптом вирішили «демонтувати» державу, законодавчу гілку влади якої вони представляють. А президент, якому згідно різних соціологічних опитувань довіряє, м'яко кажучи, меньше половини народу, є останнім бастіоном захисту цієї державності.

Важко охарактеризувати позитивним чином політика, який уперто вважає себе місíєю, навіть коли переважна більшість виборців його мíсію більше не підтримує.

Епізод третій: Янукович

Зі статті Віктора Януковича в останньому номері Київського телеграфу:

«Сегодня неспособность "оранжевой" власти подняться над интересами своей пестрой команды стала очевидным фактом. Обещания гарантировать гражданам равенство перед законом, экономический прогресс, социальное продвижение так и остались лишь словами. На деле они обернулись расцветом коррупции, стремительным ухудшением ситуации во всех сферах жизни, хаосом в системе государственного управления.»

«Власть поставила страну на грань банкротства. Выяснять, кто из "оранжевых" в этом больше виноват — тщетное занятие. Виновата вся их команда. Виноваты они все вместе.»

«Партия регионов сформулировала правила, которыми должен был бы руководствоваться каждый политик, работающий для людей, для Украины, а не для собственных амбиций:

4. Не создавай образ врага из политического оппонента. Помни: за ним стоят избиратели. Объявляя оппонента врагом, ты объявляешь врагами всех, кто голосовал за него.
5. Будь доброжелательным и правдивым, когда отстаиваешь главные принципы своей партийной программы.»

Тут є доречним поставити тільки одне запитання: запропоновані Віктором Федоровичем правила слід вважати чинними тільки після того, як громада прочитає першу частину його статті? Адже що стосується його висловлювань відносно «помаранчевих», то дуже важко повірити, що вони відповідають щонайменше наведеним вище правилам 4 та 5...

Епізод четвертий: Литвин

З інтерв'ю Володимира Литвина Українській правді:

Запитання журналіста: «У політичній тусовці називають цифру в 40 мільйонів, яку вам на минулі вибори виділив Василь Хмельницький...»

Відповідь: «Я вам скажу грубо, але точно, це не інтелігентно і не по–академічному – мені плювати на політичну тусовку! Я не знаю, що таке політична тусовка, і в ній не тусуюся.

Ще років десять тому я втрачав би свідомість від різних інсинуацій та оцінок. Зараз я на це просто не реагую. Я завжди з цього приводу кажу: «Чому мала собака гавкає на велику? Бо вона не знає, що вона мала».

В Україні дуже розповсюдженою ще з радянських часів є практика уникання відповіді по суті на дошкульне питання шляхом обурення його формою. Проте нервова реакція пана Литвина скоріше підтверджує те, що масивне тіньове фінансування передвиборчої кампанії його блоку дійсно мало місце. То чим же пан Литвин насправді є кращім за вже згаданих вище трьох майстрів тіньової політики?

Епізод п'ятий: ...

Комуністів краще взагалі не коментувати.

Що далі?

Складається стійке враження, що українські провідні політики втрачають адекватність навіть швидше, ніж українська економіка скорочує виробництво. Ясно одне: голосувати «ЗА» політичні сили, які уособлюють перелічені вище політики, не варто. Бо створеною ними атмосферою неприємно дихати. Варто сконцентруватися на пошуку та підтримці нових команд та їх лідерів, здатних привнести хоча б слабенький струм свіжого повітря у затхле середовище української політики.

Вибори без форс-мажору та безглуздого «героїзму»?

В Україні всі знову заговорили про вибори. Цього разу – про позачергові вибори до Верховної Ради. Ці розговори традиційно супроводжуються міркуваннями про те, чи отримає Центральна виборча комісія достатньо грошей на їх проведення, наскільки акуратними будуть списки виборців, як уникнути фальсифікацій тощо. Занепокоєння з приводу цих питань виникають регулярно кожного разу напередодні виборів і, враховуючи той факт, що вибори в Україні останніми роками відбуваються щорічно, все це добряче набридло багатьом спостерігачам.

Чомусь кожні великі вибори в Україні є подією форс-мажорною. Центральна виборча комісія «героїчно» долає одну перепону за іншою в процесі підготовки та проведення виборів, а також під час підрахунку голосів. Наприклад, спочатку виникають великі складнощі з формуванням виборчих комісій на місцях, потім під час голосування масово виявляються неточності у списках виборців, а остаточний результат підрахунку голосів з'являється тільки через 2 тижні після дня виборів через хаос на окремих округах та дільницях.

При цьому режим роботи окружних виборчих комісій в день виборів організований взагалі, м'яко кажучи, негуманним чином. Вони мають починати свою роботу десь о 6 ранку (в неділю!), а закінчити її мають право тільки після того як порахують всі голоси та здадуть всі протоколи на дільниці вищої інстанції. На практиці, особливо у випадках виявлення якихось порушень чи нестиковок, це означає, що людей зобов'язують працювати без сну та відпочинку 2-3 доби поспіль! Навіть у найкращому випадку працівники виборчих комісій мають відпрацювати (знову ж таки - у неділю!) 18-20-часовий робочий день. Звісно, працівники виборчих дільниць отримують за свою роботу якісь гроші. Але по-перше, ці гроші зовсім невеликі, тому можуть матеріально зацікавити лише найменш забезпечених громадян. А по-друге, багато людей, особливо більш забезпечених, не погодяться на такий режим роботи за будь-які гроші. В багатьох країнах подібний режим роботи був би просто неможливий через протиріччя з трудовим законодавством.

Чому ж в Україні нікого не дивує такий стан речей? Через ностальгію за авралом під час «великих будмайданчиків комунізму»? Начебто причина є більш прозаїчною: українські правителі зробили процес таким складним для того, щоб ускладнити фальсифікації. Але в той же час мало хто погодиться, що існуючий процес дійсно унеможливлює фальсифікації чи підкуп виборців.

В той же час в світі є успішні приклади використання новітніх інформаційних технологій для більш ефективної організації виборів, причому походять вони не обов'язково з найбагатших країн. В 1997 році в Естонії відбулися перші в світі загальні вибори через мережу Інтернет. Критичний читач може справедливо зауважити, що Естонія має лише трохи більше одного мільйона виборців, і що в масштабах України організувати щось подібне було б набагато складніше. Тоді є сенс звернути увагу на Бразилію, де вже з 1996 року (!) вибори проводяться за електронною системою, хоча поки що і без допомоги Інтернету. При цьому за кількістю населення Бразилія в чотири рази більша за Україну! Проте для підрахунку голосів під час загальнонаціонального голосування у 2002 році знадобилося менше ніж 12 годин!

Критики бразильської системи зазначають, що вона все ж таки не гарантує від зловживань і не забезпечує повної прозорості процесу. Проте до цього часу жодного випадку маніпуляції волевиявленням громадян викрито не було. До цього прибічники системи також додають, що за рахунок радикального скорочення проміжку часу, необхідного для підрахунку голосів, будь-які значущі маніпуляції є практично неможливими.

На цьому фоні практика останніх виборів в Україні все більше нагадує кам'яний вік демократії. Справа сумновідомого «транзитного сервера» розслідується вже майже чотири роки. Єдиний Державний реєстр виборців формується вже другий рік, але всупереч закону досі не сформований. Про системи аналогічні естонській чи бразильській мова навіть не йде. Таким чином складається враження, що причиною такого стану речей є не тільки некомпетентність українських чиновників та політичних сил при владі, а й злочинний розрахунок цих сил, за нагоди, знову скористатися можливостями з маніпуляції, які надає діюча система.

П'ять політичних сил, що представлені у наразі ще діючій Верховній Раді, або їх провідні діячі, представлені в Раді вже роками. І за цей час організація процесу виборів дещо покращилася хіба що в тому сенсі, що виборчі урни стали прозорими, а бюлетені мають декілька ступенів захисту від підробки. Але цього скандально замало, навіть у порівнянні з далеко не найбагатшими країнами світу.

Бразилія позичає свої електронні машини для голосування іншим країнам, чим вже скористалися Парагвай та Еквадор. Україна теж могла б скористатися цією послугою. Щоправда в цьому випадку українські виборці можуть дійти висновку, що представлені сьогодні у владі політичні сили не заслуговують жодного голосу.

Тиждень не без добрих новин

Читати незмінно погані новини з України, особливо протягом останніх декількох тижнів, стало, на жаль, вже звичною справою. Проте на цьому тижні на фоні вже традиційного безладного та недолугого гаміру провідних політичних гравців, Україна порадувала декількома добрими новинами: по-перше Верховна Рада прийняла закон про акціонерні товариства, а також ввела набагато жорсткіші покарання для порушників правил дорожнього руху, по-друге УЄФА підтвердила проведення Євро-2012 в Польщі та Україні, по-третє Арсеній Яценюк заявив про намір публічно збирати кошти для свого політичного проекту.

Верховна Рада продемонструвала дуже добру продуктивність, особливо враховуючи те, що в ній формально відсутня коаліція, йдуть хаотичні переговори про створення коаліції нової, і в той же самий час депутати мають починати завчасно готуватися до цілком ймовірних дострокових виборів. Напевне саме завдяки цьому останньому факторові депутати нарешті погодилися радикально збільшити штрафні санкції за порушення правил дорожнього руху – адже ця міра є доволі популярною в народі, більшість якого все ще не має власного авто, але при цьому найбільше потерпає від свавілля на дорогах в якості пасивного учасника дорожнього руху.

Але у випадку з довгоочікуваним законом про акціонерні товариства говорити про його популярність у потенційних виборців важко – він найбільш потрібен інвесторам в українські підприємства, тобто стосується дуже невеликого відсотка населення України. Тут мабуть доцільніше говорити про той рідкий випадок, коли тверезий розрахунок нарешті взяв гору в головах народних обранців. Схоже, що знецінення акцій українських підприємств в середньому в три рази з початку цього року, а також подальше зниження кредитних рейтингів країни, допомогли дещо сконцентрувати депутатські мізки на завданні підвищення інвестиційної привабливості України. Нарешті більшість українських депутатів самі є інвесторами (і деякі навіть дуже і дуже великими), щоб не почати відчувати нагальність реформ на своєму власному гаманці. Просто до останнього часу вони скоріше за все ще розраховували скористатися своїм депутатським становищем і, провівши наостанок одну-дві рейдерські атаки, ще трохи збільшити свої статки. Але зараз обставини склались таким чином, що стратегія довгострокового збереження вже нагромадженого раптом стала набагато більш привабливою, про що Ернст Рахаров писав декілька тижнів тому.

Позитивний висновок УЄФА є сигналом того, що незважаючи на всі наявні в Україні на сьогодні проблеми в Європі все ще вважають, що Україна у нинішньому малокерованому стані перебуватиме не вічно. З Європи бачать в Україні сили, які конструктивно працюють на розвиток країни, тому прогнозують загалом позитивний поступ на найближчі 4 роки.

Може цей поступ в Європі пов'язують з новим поколінням українських політиків, які прийдуть на зміну сьогоднішній трійці з відомої байки Крилова? В цьому сенсі дуже обнадійливо прозвучала заява Арсенія Яценюка про намір збирати кошти на свою партію навіть за допомогою SMS. Цю заяву Ернст Рахаров без перебільшення вважає позитивною новиною тижня, якщо не року.

Якщо спробувати схематично представити модель української політики останніх років, то вона виглядатиме приблизно так: тіньові капітали – тіньова партійна каса та тіньовий передвиборчій фонд – тіньове формування виборчих списків – явний чи прихований підкуп виборців – тіньова політика вкупі з голосуванням чужими картками – тіньові капітали і т.д. по колу. Розірвати це порочне коло псевдодемократії зсередини неможливо – той, хто першим зізнається в брудній грі отримає колосальний вал критики з усіх боків.

Зламати цю брудну гру можна тільки долучивши до неї нового гравця – небайдужу громадськість. Зробивши бруд очевидним для всіх і перетворивши псевдодемократію на справжню демократію, тобто владу народу. Народною влада буде тільки тоді, коли народ цю владу справді контролює. Але дуже важко контролювати когось, хто від тебе напряму не залежить матеріально. До цього часу практичних засобів збирання членських внесків та дрібних добровільних пожертв на партійну діяльність не було. Схоже, що їх поява сьогодні є дуже доречною.

Зрозуміло, що наявність технічного засобу для збирання пожертв на партійне будівництво ще зовсім не гарантує успіху політичній силі, яка намагатиметься цим засобом скористатися. Адже одразу після вирішення технічних питань постане надважке завдання переконати людей жертвувати своїми кровними взамін на якісь політичні обіцянки. Проте Ернст Рахаров переконаний, що прямі дрібні пожертви є єдиним можливим шляхом функціонування справжньої демократії в Україні. Тому усілякі спроби використати цей шлях заслуговують на підтримку.

Багато читачів скажуть, що перелічені добрі новини останнього тижня є лише краплиною в морі поганих новин. Але якщо згадати, що погані новини в Україні останнім часом були практично єдиним видом новин, то поява на цьому фоні півдесятка яскравих добрих новин може стати джерелом для обережного оптимізму.

Гідна поведінка робить щасливіше, а з часом – також і багатше

Декілька років тому Ернст Рахаров разу забув свій гаманець в телефонній кабінці в місті Ст. Галлен в Швейцарії і згадав про це тільки годиною пізніше. Повернувшись, він знайшов свій гаманець в касі продажу автобусних квитків, що знаходилась неподалік. Повертаючи гаманець у недоторканому вигляді з усіма грішми, платіжними картками та документами, касир буденно сказав, що гаманець віддала в касу якась жінка.

Схожі випадки траплялися і з залишеними у потязі документами – їх віддали у службу знахідок при залізній дорозі, і з загубленими ключами – їх також хтось повернув поштою через відповідну службу. У підсумку, у Швейцарії з Ернстом Рахаровим ще не трапилось жодного випадку, коли загублені чи забуті десь навіть цінні речі були кимось привласнені.

Справа не в тому, що привласнення чужого гаманця чи інших речей, навіть знайдених безгосподарними на вулиці, все одно вважається в Швейцарії крадіжкою і, якщо це зможе хтось довести, карається відповідно до кримінального кодексу. Річ у тім, що люди не беруть чужого перш за все тому, що мають сильне почуття власної гідності. Переважна більшість людей у Швейцарії задоволені своїм життям, вважають себе достатньо забезпеченими, а тому не потребують сумнівних подарунків долі.

Ситуація в Україні, загальновідомо, є дещо іншою: що з воза впало – то пропало. Хоча в Ернста Рахарова є привід думати, що так погано було не завжди. Ще в кінці 80-х та на початку 90-х маючи неохоронювану присадибну ділянку, можна було не тільки не дуже турбуватися за дозріваючий врожай, а й залишати незамкненими досить дорогий реманент та поливне устаткування. Але вже під кінець 90-х з ділянки батьків Ернста Рахарова почали тягнути усе: від труб та шлангів для поливу до старих кривих алюмінієвих виделок. До певної міри це можна зрозуміти: через втрату роботи, дуже низькі пенсії та соціальні виплати багато людей просто страшенно озлидніли і були вимушені стати на кримінальний шлях дрібного злодія. Але корінь проблеми мабуть навіть не в цьому, а в тому, що в цей же самий час по всій Україні спритні ділки та корумповані чиновники тягли будь-яку власність, яку тільки могли потягти, зачасти створюючи для цього псевдозаконне прикриття. На той час в Україні не залишилось жодного морального авторитета який міг би правдоподібно засудити поведінку дрібних та великих злодіїв, а також подати приклад гідної поведінки.

Чи є взірці моральної поведінки зараз? Хочеться сподіватися, що вони нарешті з'являються. Нещодавнє рішення Славка Вакарчука скласти з себе депутатські повноваження через його незгоду з ситуацією у Верховній Раді є певним прецедентом. Напевне є також також досить багато людей і не на такому високому рівні, які підкреслено дотримуються законів (щонайменше до тих пір, поки ці закони мають хоч якусь рацію), з усіх сил намагаються не давати хабарів та готові, в разі необхідності, також активно протидіяти злодійству, хабарництву та беззаконню. Ці люди скоріше за все працюють в конкурентному секторі економіки (на відміну від так званого «державного», та тих секторів, де урядові структури зберігають визначний вплив, таких як газопостачання), вже відбулися як професіонали своєї справи і мають досить відносно добрий заробіток. Дякуючи вірі у свої власні сили та певній правовій грамотності, вони вважають неправедні поступки такими, що принижують їхню гідність, а відтак заважають їх особистому щастю.

Напевне таких людей в Україні все ще мізерна меншість. Але є велика надія, що їхня кількість зростатиме хоча б в арифметичній прогресії. Адже великий перерозподіл власності започаткований розпадом Радянського Союзу невпинно наближається до свого кінця, економічне зростання останніх років нарешті породило прошарок середнього класу, а новітні інформаційні та телекомунікаційні технології роблять приховування будь-яких злочинів все більш складним завданням.

Як демонструє приклад перш за все скандинавських країн, та і тієї ж Швейцарії –гідна поведінка переважної частини населення призводить не тільки до більш щасливого буття, а й до дуже низького рівня корупції, який, у свою чергу, забезпечує дуже високий рівень добробуту нації. Таким чином, свідомі громадяни, котрі в умовах наявної на сьогодні в Україні невгамовної матеріальної жадоби, знаходять в собі сили, демонструвати гідну поведінку, дбають не тільки про своє внутрішнє відчуття щастя, а й закладають основу добробуту своїх дітей та онуків.

Ціни на нерухомість в українських мегаполісах відзеркалюють радянське сприйняття житла як спеціальної привілегії, проте невблаганне розповсюдження ринкових умов призведе до їх зниження

«Окреме житло» в радянські часи було чимось на кшталт привілею: для його отримання був потрібний відповідний «блат», великий хабар, висока посада в партноменклатурі чи орден героя соціалістичної праці. Такий стан речей відображав до певної міри феодальну організацію суспільства: КПРС на «радянська держава» в якості феодалів і просте населення СРСР в якості кріпосного люду. Насправді ця система не була такою вже звірячою – нарешті переважна більшість радянських громадян мала якесь житло, хоч при цьому і постійно мріяла про покращення своїх житлових умов. Більше того, багато для кого така система була досить зручною, бо вони чи мали «блат», чи мали можливість «дати», чи були тими, хто «брав» і т.д.

Радянський лад насправді мало в чому був наступним щаблем суспільного розвитку у порівнянні з західним капіталізмом, а скоріше комбінацією вже згаданих феодальних елементів з елементами державного капіталізму та, ніде правди діти, того ж таки соціалізму. Щоправда якраз ці елементи справжнього соціалізму, наприклад такі як досить доброї якості загальна середня освіта, стали першою жертвою колапсу радянської системи на початку 90-х. За цим послідувала трансформація державного капіталізму у дикий. Тільки елементи феодалізму демонструють непогану живучість. Як це і видно на прикладі ринку нерухомості, особливо у найбільших містах України – пропозиція нового житла суттєво обмежується складністю процедури (яка є однією з найскладніших у світі!) отримання дозволів на будівництво та відповідно великими офіційним та неофіційним (хабарним) навантаженням. Зиск від цього мають нечисленні «хазяї життя», чиї рахунки оплачує той «кріпосний» народ, який має нахабність бажати покращити свої житлові умови.

Чому саме ці архаїчні феодальні елементи радянського ладу виявили найбільшу живучість порівняно з більш прогресивними елементами? Мабуть тому, що для їх трансформації необхідно пройти певний еволюційній процес у напрямку до ринкового капіталізму. У випадку ж з більш прогресивними елементами радянської системи, останні спіткала деволюція (еволюція в зворотному напрямку), яка за визначенням відбувається швидше.

Щоб спрогнозувати розвиток цін на житло в українських мегаполісах слід оцінити стан еволюційної трансформації житлової сфери: як довго ще феодальні традиції домінуватимуть і гальмуватимуть поширення ринкових відносин? На думку Ернста Рахарова – до першого істотного зниження цін на житло. Бо якщо уявити (для початку – гіпотетично), що ціни на житло суттєво падають, то це напевне зруйнує очевидні сьогоднішні картельні змови з утримання ціни серед найбільших забудовників та ріелторів – на падаючому ринку, як відомо, кожен сам за себе і рятується як може. Разом з тим, падіння цін автоматично змусить забудовників почати тиснути на уряд та місцеві органи влади з метою спрощення тієї самої феодальної процедури отримання дозволів на будівництво та зниження зборів. Що автоматично відкриє доступ більшому числу гравців на ринок житлового будівництва в майбутньому. У підсумку більш гостра конкуренція забезпечить більш справедливі ціни на житло у майбутньому.

Таким чином залишаються лише питання, чи можливе суттєве падіння цін на житло взагалі, і якщо можливе – то як скоро воно відбудеться? Відповіддю на перше питання є тверде «так». Історія не знає випадків безкризового невпинного зростання цін на будь-що. Завжди приходить момент, коли ціни починають падати. Чи прийшов цей момент для цін на житло в українських містах-мільйонниках, а особливо в Києві? Дуже схоже на те, що правильною відповіддю також буде «так».

Перш за все такі фундаментальні фактори, як співвідношення ціни житла та середньостатичного доходу, чи співвідношення щомісячних платежів у разі купівлі житла в кредит та місячної плати за оренду такого ж житла, говорять про те, що ціни купівлі житла є суттєво завищеними. Київські ціни на житло наразі є порівняно такими ж, як і цюрихскі. В довгостроковому аспекті це можливо тільки в тому випадку, якщо очікувати, що київський рівень середньої зарплатні протягом наступних 10-20 років зрівняється з цюрихским. Такий розвиток подій навряд чи є дуже ймовірним. З іншого боку, кілька нехитрих математичних вправ демонструють, що з точки зору щомісячних платежів на сьогодні десь вдвічі вигідніше орендувати житло аніж купляти його, що є явним сигналом завищеності цін на житло.

З іншого боку, вищевказані фундаментальні фактори в наявності вже декілька останніх років, а обвалу цін на житло до цього часу не сталося. На думку Ернста Рахарова причинами цього були бурхливе економічне зростання в Україні, також бурхливе зростання цін на нерухомість у багатьох країнах світу, насамперед – країнах-сусідах України, а також розповсюдження іпотечного кредитування. Зараз вплив тих же самих факторів на ціни на житло є скоріше негативним. Українське економічне зростання і так напевне постраждає від наразі прогнозованого сповільнення економічного росту в світі, а на додачу до цього останніми тижнями ще посилився негативний вплив від політичної нестабільності. Багато країн світу, серед яких не так далекий від України Казахстан, переживають період падіння цін на нерухомість, в Москві ціни цього року продовжували зростати, але з падінням цін на нафту та після обвалу російського фондового ринку внаслідок кавказських подій можна очікувати і різкого охолодження також на ринку нерухомості. Внаслідок високої інфляції в Україні, а також глобальної кредитної кризи, ставки іпотечного кредитування зросли, звузивши коло потенційних покупців.

Звичайно після довгого періоду стійкого зростання падіння ціни зростають вище за рівноважну точку попиту та пропозиції, яка відображає «справедливу» ринкову ціну. Зачату поштовхом для початку цінового падіння є якась шокова подія, яких на сьогодні в Україні аж з лишком: від краху фондового ринку, до політичної кризи. З історії також відомо, що корекція цін звичайно відбувається досить різко і є доволі глибокою, так що в найнижчій точці падіння ціни є суттєво меншими за рівноважну. Виходячи із вищенаписаного, цей процес в Україні може розпочатися із дня на день. Caveat emptor! (Потенційні покупці – будьте пильними!)

Українським політикам необхідно масово записуватись на курси ефективної комунікації, а також проектного та організаційного менеджменту

Протягом останніх декількох тижнів українські громадяни стали свідками опереткової поведінки провідних українських політиків: взаємні голосні звинувачення у зраді національних інтересів, намаганні узурпувати владу, корупції тощо. На жаль, подібні речі вже стали буденними і мало кого в Україні дійсно насторожують. Але в очах спостерігача, що живе в Європі, все це виглядає суцільним божевіллям!

Здається, що вичерпавши весь убогий управлінський потенціал свій, а також своїх фан-клубних команд, трійця українських провідних політиків повністю перейшла під контроль своїх політтехнологів, котрі в умовах, що склалися, не бачать жодної іншої лінії поведінки, як подальша ескаляція конфліктної сюжетної лінії. Іноді складається враження, що ці політтехнологи нічим не відрізняються від сценаристів мильних опер. А може і насправді це одні й ті ж самі люди?

Мильні опери після своєї першої появи в Україні десь 20 років тому на перших порах набули великої популярності геть серед усіх прошарків населення. З часом ці масмедійні продукти колективного задурювання та відволікання від реального життя дещо втратили свою універсальну популярність, але вдосконалюючи свої технології зваблювання, і надалі продовжують домінувати над серцями та умами великих сегментів українського суспільства. І наразі здається, що серіальні технології емоційної комунікації є єдиним методом, яким володіють українські політики. Мабуть тому, що іншому їх не змогло навчити ні їхнє життя, ні їхні технологи. Але ж суспільство втомилося від постійних політичних, часом погано зіграних, істерик!

Останніми прикладами таких істерик можуть слугувати заява президента Ющенка щодо ситуації у Верховній Раді, у якій він просто звинуватив уряд і парламент в антиукраїнській та антиконституційній діяльності; заява прем'єр-міністра Тимошенко щодо подій у Верховній Раді, де вона також просто звинуватила президента (та його оточення) в корупції; чи заява поки все ще лідера опозиції Януковича щодо визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії, яка виглядає чимдалі більш незваженою та емоційною, адже жодна країна, навіть союзна до Росії Білорусь досі не наважилась офіційно визнати незалежність спірних грузинських територій. Головне, що кидається у вічі в цих прикладах – це радикалізація та спрощення інформаційного посилу за схемої добро-зло, чорне-біле. Навіть у ситуації, коли промовець повинен усвідомлювати, що з такими його твердженнями не погодиться більше половини його аудиторії.

Ці приклади ілюструють неспроможність відповідних осіб ефективно доносити до аудиторії та членів своїх команд більш складні та менш однозначні інформаційні посили. Їх просто ніхто не навчив методів ефективної комунікації, які не були потрібні в часи, коли існувала «єдина версія правди». Навчитися ефективно доносити складну інформацію до різнопланової аудиторії дуже непросто, але не є чимось неможливим – треба пройти відповідні курси, прочитати відповідну літературу, а потім дуже багато працювати над собою. Найголовне те, що жоден політик не зможе без цього досягти рейтингу популярності 50% і більше.

Те ж саме стосується організації щоденної роботи політика. Чітке визначення пріоритетів, ефективне планування, побудова дійових команд, постановка завдань, призначення відповідальних та контроль за їх виконанням, підкріплені вже згаданою ефективною комунікацією, є передумовами результативної діяльності. Без успішних результатів діяльності навіть харизматичні політики дуже швидко втрачають популярність, а значить і владу, в умовах конкурентної демократії, яка дякувати Богові все ще в наявності в Україні. І знову ж – усьому цьому можна навчитися, якщо дуже захотіти.

На сьогодні ситуація виглядає так, що провідній українській політичній «трійці» вже мало що допоможе. А от претендентам на їхні посади у скорому майбутньому краще вже зараз зареєструватись на відповідні курси та активно штудіювати відповідну літературу.

Росія обрала хибний шлях. В України є шанс обрати інший.

На цьому тижні Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Поспіх, з яким це було зроблено свідчить про те, що рішення не було продуманим, а скоріше емоційним. Адже жодна інша країна світу, включаючи такі країни-сателіти Росії як Білорусь та Таджикистан, прикладу росіян не наслідували. Тільки Нуго Чавес з Венесуели висловив свою підтримку (а дивовижне за своєю неадекватністю висловлювання підтримки Віктором Януковичем навіть у самій Партії Регіонів не всі сприймають серйозно). Натомість, більшість країн Заходу виступили з різким засудженням російських дій і почали погрожувати санкціями.

Дійсно, сьогоднішня Росія за висловом Константіна Затуліна «більше не потребує західних аплодисментів», але протиставляючи Росію практично всьому цивілізованому світові, кремлівське керівництво робить заручниками ще однієї безглуздої війни все населення країни і ставить під загрозу її майбутнє. Знову основу російської самоідентифікації формують на протиставлені Росії та Заходу. Але це протиставлення є штучним, тому що масована антигрузинська та антизахідна істерія в де-факто контрольованих Кремлем засобах масової інформації, великою частиною ґрунтується на маніпуляції фактами, а іноді – відвертій неправді.

Почнемо з того, що паралелі між Косово та спірними територіями Грузії здебільшого некоректними. Дійсно, коректним буде твердження, що натовскі бомбардування Косова та Сербії в 1999-му році, а також війна в Іраку, були розпочаті без офіційної санкції ООН. Також слід визнати, що обидві ці кампанії були частково направлені на зміну правлячого режиму. Коли в лютому цього року багато країн Заходу визнали незалежність Косова від Сербії, на це також не було формальної ухвали ООН, перш за все через загрозу вето з боку Росії. Все це створило ситуацію, у якій Косово, також як Ірак, потенційно можуть бути використані як виправдання для інших спірних дій.

Але на цьому паралелі закінчуються. Російські «миротворці» в Абхазії та Південній Осетії насправді представляли одну із сторін конфлікту. В той час, як режим Слободана Мілошевича протягом довгого часу переслідував етнічних албанців в Косово та організував етнічні чистки майже на всій території колишньої Югославії, то в результаті конфліктів в Абхазії та Південній Осетії найбільш постраждалою стороною від етнічних чисток виглядає якраз грузинське населення цих територій. Протягом 90-х років Америка та Європа довгий час усіма засобами намагалися уникнути активної участі у конфлікті на Балканах, а коли вони були змушені направити своїх миротворців, то функція останніх полягала скоріше у захисті сербської меншини Косова, зовсім не в роздачі косоварам албанських паспортів. Західні країни протягом декількох довгих років за столом переговорів намагалися досягти згоди, не в останню чергу і з Росією, з приводу майбутнього провінції. Незалежність Косова постала на повістці дня тільки після того, коли ці переговори остаточно провалилися, знову ж таки – дякуючи позиції Росії.

На протилежність до цього, російські «миротворці» навіть не намагалися захищати грузинські меншини в Абхазії та Південній Осетії. Росія не зробила жодної спроби розпочати серйозні переговори щодо майбутнього цих спірних територій. Події, що відбулися після закінчення бойових дій, демонструють ще більший контраст. В 1999-му, після свого вимушеного втручання, західні країни дуже швидко перевели проблему на міжнародний рівень, підключивши ООН та запросивши міжнародних миротворців. Росіяни ж не тільки відмовились переводити конфлікт на міжнародний рівень, та досі незаконно окуповують частину безперечно грузинської території, вони пішли на визнання незалежності спірних територій всього лише через 3 тижні після початку конфлікту.

У російсько-грузинському конфлікті велика частини провини за те, що сталося лежить і на грузинському керівництві. Пан Саакашвілі не мав і не має права беззаперечно обіцяти у будь-якому разі повернути спірні території під контроль Грузії, і його рішення розпочати військову атаку на Південну Осетію під певним кутом зору можна кваліфікувати як злочинне. Проте жодна цивілізована країна не подарує Росії визнання назалежності Абхазії та Південної Осетії, бо це було б прямим заохочуванням агресора та створенням насправді дуже небезпечного прецеденту.

Причому цей прецедент міг би в майбутньому знайти своє застосування і в самій Росії. Чи багато років тому, Сергій Степашин, на той час прем'єр-міністр Російської Федерації, на телеекранах пригнічено вимовляв «ми можемо втратити Дагестан»? Сприяючи дезінтеграції Грузії зараз, Росія закладає міни вповільненої дії, які у майбутньому можуть привести до її власної дезінтеграції.

Події останніх декількох тижнів продемонстрували незрілість, агресивність та короткозорість російського керівництва. Розпаливши антизахідну пропаганду у підконтрольних ЗМІ російські керманичі забезпечили собі беззастережну підтримку серед російського населення, але при цьому відрізали собі всі шляхи назад. Тобто зараз можна прогнозувати щонайменше певний період дуже холодних відносин між Росією та країнами Заходу. За відсутністю співробітництва та західної підтримки Росії буде складніше подолати реальні виклики, що стоять перед нею: швидке скорочення населення, коротка середня тривалість життя, епідемії СНІДу та туберкульозу, велике майнове розшарування, старіння інфраструктури, піднесення Китаю тощо. В результаті нинішня уявна сила Росії досить скоро може перетворитися на фатальну слабкість.

Та наразі ця уявна сила викликає у кремлівських керманичів гостре відчуття зверхності по відношенню до інших колишніх радянських республік. Навіть Білорусь у нинішніх умовах з точки зору Кремля не є достатньо догідливою. Така поведінка російського керівництва практично не залишає Україні іншої можливості, окрім того, щоб шукати свій, але тепер вже однозначно інший шлях. Цим шляхом буде змушений іти будь-який український президент та уряд, якщо вони хоч трохи опікуватимуться національними інтересами. Свідомим українцям треба тільки прослідкувати, щоб претенденти на найвищі керівні посади в державі не розпродали ці інтереси ще по дорозі до своїх посад.

Українські керманичі мають подумати про зміну інвестиційної стратегії

Економічне зростання, яке почалося в Україні у 2000 році, продовжується надшвидкими темпами і зараз. Ще десять років тому переважній більшості українців не вистачало грошей навіть на те, щоб належним чином прогодуватися і багато хто виживав тільки за рахунок присадибної ділянки. Але протягом останніх років багато з них змогли трохи краще одягнутися, придбати нові телевізор, пральну машину, чи навіть авто, майже кожен має мобільний телефон, деякі придбали чи будують собі нове житло. Найбагатші українці також збільшили свої статки більш ніж на порядок: ті хто володів власністю на один мільярд, зараз мають щонайменше десять. Незважаючи на очевидне зростання майнової нерівності можна впевнено казати, що економічне зростання останніх 8 років позитивно вплинуло на на всі прошарки суспільства. Згідно однієї приказки, популярної у фінансовому світі: морський приплив піднімає усі кораблі, незалежно від розміру.

При цьому більшість українців, сприймаючи покращення останніх років як щось самозрозуміле, і надалі скаржаться щодо свого майнового стану, найчастіше посилаючись на швидке зростання цін. Тим не менш, згідно даних Держкомстату, реальні наявні доходи населення в першому півріччі цього року зросли майже на 15% (!), що є дуже і дуже високим показником, особливо враховуючи, що економіка України за цей час виробила товарів та послуг тільки на 6 з лишком відсотків більше, ніж торік. Створюється враження, що багато українців, вередуючи щодо «нескінченних злиднів», насправді у своїх діях керуються очікуванням, що швидке зростання доходів продовжуватиметься і надалі нескінченно довго. Причому прості українці в цьому не поодинокі: схожими очікуваннями до останнього часу керувалися і найбагатші українці, і залежні від останніх українські політики. Інакше ми б не бачили такої жорсткої боротьби за за владу і власність протягом останніх місяців. Як приклади можна навести боротьбу за Одеський припортовий та Турбоатом, нафтогін Одеса-Броди, континентальний шельф тощо.

Але як і погода не може бути гарною вічно, так і соціально-економічний розвиток рідко обходиться без криз. Які дуже часто починаються з зовнішнього поштовху. Наразі наслідки подій в Грузії додали ще один великий політичний ризик до букету вже наявних економічних у вигляді світової фінансової кризи та подорожчання енергоносіїв (хоча останні з середини липня знову дещо подешевшали). Те, що український фондовий ринок з моменту свого пікового значення наприкінці минулого року ще до подій в Грузії втратив майже половину своєї вартості, а також стагнація ринку нерухомості протягом цього року, є сигналами того, що безупинне швидке зростання не є реальним. Події в Грузії породили новий надпотужний ризик – ризик втрати самої українській незалежності з найдраматичнішими і найруйнівнішими наслідками. На цьому фоні подальша боротьба без правил за свою частку ренти від потенційного майбутнього економічного зростання виглядає як бійка за найкращу каюту на Титаніку.

Висловлюючись все тим же фінансовим жаргоном, українським керманичам зараз слід дуже міцно замислитись над зміною своєї «інвестиційної стратегії»: зі стратегії швидкого нагромадження та захоплення нових активів до стратегії їхньою довготермінового збереження. Це значить – домовитись між собою за круглим столом про ненапад і гуртом вжити заходів для забезпечення державної безпеки та сталого зростання добробуту: розпочати державну політику толерантної дискусії та примирення між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, та нарешті провести вже давно усім відомі реформи в економіці та системі урядування. Якщо ж вони вкотре виявляться нездатними домовлятися та йти на компроміси, то може статися так, що через деякий час усім, що вони та їхні олігархічні спонсори так «тяжко нагромадили» за часи української незалежності, прийдеться ділитися з великий братом. «По-братски».

Президентська кампанія 2009 може суттєво відрізнятися від того, до чого зараз готуються головні претенденти

Інтернет має настільки великий вплив на цьогорічну президентську кампанію в Сполучених Штатах, що деякі видання пишуть про фундаментальні зміни у самому демократичному процесі. За червень місяць кампанія Барака Обами зібрала рекордні 52 млн. доларів внесків, 31 млн. з яких яких були у вигляді за американськими мірками дрібних сум: 200 доларів і менше. 1,3 млн. людей зареєструвалися на Facebook (сайт, якй став одним із зразків для наслідування для odnoklassniki.ru та vkontakte.ru) як активні прихильники пана Обами, його конкурент пан МакКейн, з 200 тис. прихильників, поки що відносно відстає. Обидва кандидати мають особисті «канали» на Youtube (найбільш популярний у світі сайт для обміну безкоштовним відео), через які розповсюджуються агітаційні відеоролики: як зроблені за замовлення кандидатів, так і добровільна творчість їхніх прихильників. У підсумку, на перемогу кожного з кандидатів окрім класичних штабів працюють сотні тисяч, чи навіть мільйони добровільних помічників. Ці люди працюють за ідею: охоче, активно і безкоштовно! І здебільшого якраз ці люди є тими самими дрібними, але дуже вагомими донорами кампанії.

А тепер подивимось на Україну і напрямки, за якими основні претенденти на президентську посаду почали працювати, щоб здобути перемогу: полювання за олігархічними спонсорами та спроби домогтися прихильності Москви. А для виборців вони за усталеною традицією готують: відірвані від реальності гарні гасла, красиву телевізійну рекламу та наглядну агітацію, підкуп, потоки компромату, фальшиві соцопитування. І все це за гроші олігархічних спонсорів. Тобто більшість гравців планують повтор київських виборів 2008, тільки у всеукраїнському масштабі: справжніми виборцями є найбагатші громадяни, які проплатять участь у процесі простого народу в якості статистів.

Україна звичайно не Америка. І вплив нових Інтернет-технологій на виборчій процес напевне не буде таким великим. Але коли Америка завдяки цим технологіям має шанс отримати президентом ще рік тому мало кому відомого Барака Обаму замість безсумнівної фаворитки Гіларі Клінтон, то в Україні цілком можливо розраховувати щонайменше на певні сюрпризи. Наприклад, що одному з сьогоднішніх фаворитів (чи фаворитці) шлях до другого туру перейде хтось, хто на сьогодні ніким не вважається серйозним суперником. Той, хто протягом наступних декількох місяців виробить амбіційну, цікаву та реалістичну програму і створить у своїй команді атмосферу для залучення розумних, активних та креативних.

Дякуючи конфлікту між Росіює та Грузією Україна тепер має швидко визначатися

Протягом останнього тижня на Українській правді, а також в останньому номері Дзеркала тижня можна було прочитати велику кількість слушних статей та інтерв'ю, які аналізують конфлікт між Російською Федерацією та Грузією, а також роблять відповідні висновки для України. Підсумовуючи прочитане у цих, а також у інших західних та російських виданнях Ернст Рахаров зробив деякі власні висновки.

Президент Саакашвілі впевнено потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. В результаті Грузія втратила всі шанси повернути Південну Осетію та Абхазію, натомість отримавши загрозу власній державності на багато років наперед. Нинішня кремлівська влада отримала доречний зовнішній конфлікт та зручного ворога, які можна буде роками використовувати для відволікання уваги власних громадян від справжніх проблем всередині країни та власної некомпетентності у їх вирішенні.

Схоже, що з обох боків були злочини проти цивільного населення. Дуже добре, що кожна із сторін намагається розслідувати злочини іншої. Зараз це видається повною фантастикою, але тенденції останніх років дають дуже маленьку, але надію, що колись ми побачимо Володимира Путіна поруч з Михайлом Саакашвілі на (можливо одній і тій самій) лаві підсудних міжнародного трибуналу в Гаазі. Можливо такі тенденції змусять майбутніх лідерів країн двічі замислюватися перед тим як віддавати накази на застосування установок залпового вогню проти населених пунктів, чи на «зачистку території від представників агресора».

Росія вперше відкрито (і нахабно) порушила суверенітет незалежної держави-колишньої радянської республіки. Іншим 11 колишнім республікам, які не входять до НАТО та Євросоюзу, і особливо найнезалежнішій від усіх Україні, треба готуватися до того, що також їхня незалежність буде чимдалі частіше ігноруватися Кремлем. Якщо вони не вживуть адекватних заходів протидії.

Європейські медіа добре інформували про події. А от європейські політики виявили дуже небагато реального інтересу до них. Кавказ розташований надто далеко від Брюсселя. Якби не Америка, європейці цілком могли б вирішити віддати ситуацію повністю на відкуп Росії. Тільки активна позицію американської адміністрації змусила Францію та Німеччину якось реагувати на події. Таким чином українцям треба придумати, як і чим зацікавити Європу, але розраховувати на дієву підтримку поки що можна тільки від Америки.

Схоже, що військовий парад в Києві готувався не тільки як відповідь на «парад перемоги» у Москві 9 травня, а й виходячи із розвідданих про можливі провокації проти Грузії. Але чи є військовий парад адекватної відповіддю на поточні події? Можливо було б краще витратити кошти на проведення повноцінного військового навчання з відбиття масованої атаки штурмової авіації та великих бронетанкових сил?

Українські керманичі мають схаменутися: навіщо зараз правдами та неправдами захоплювати якесь майно для своїх олігархічних спонсорів, в той час як такі дії суттєво підвищують ризики, що через декілька років все одно прийде великий брат і забере все собі? Грузинська влада не є прикладом виваженості та організованості, але грузинська нація показала потужний приклад патріотичності та згуртованості. Які ще лиха повинні трапитися з Україною, щоб українські політики об'єдналися? Проте є надія, що події в Грузії наблизять прихід до влади в Україні наступного покоління політиків, які будуть менш запрограмовані на конфронтацію, як єдиний відомий їм спосіб ведення політичної боротьби.

«Багатство вибору» щодо можливих сценаріїв розвитку подій в Україні драматично звузилося і наразі навряд чи є суттєво ширшим за три варіанти описані в статті Олександра Сушка на Українській правді: членство в НАТО, політична капітуляція перед Кремлем, війна. Тому, особливо щоб уникнути останнього сценарію, в Україні треба починати толерантну дискусію щодо майбутнього країни. Враховуючи протилежність позицій, домінуючих на Сході та Заході країни, спочатку треба навчитись слухати опонента і погоджуватися не погоджуватися (від англійського agree to disagree). Потім – мистецтву знаходити компроміс. Адже найгірший компроміс буде кращим за війну.

У сучасному світі найголовніша боротьба розгортається в інформаційному просторі – за людські серця та уми. На пострадянському інформаційному просторі зараз домінують кремлівські політтехнологи. Тому на минулому тижні більшість українців отримували інформацію про події в Грузії через фільтр ФСБ. Дійсно, поки що складно протистояти добре організованій КГБ-шній пропаганді. Проте цей успіх є короткостроковим, бо базується на двох речах: домінуванні серед інформаційних каналів телебачення та некритичності більшості російських громадян до своєї нинішньої влади.

Ерснт Рахаров дотримується думки, що гегемонія телебачення добігає свого кінця. Вже в недалекому майбутньому розповсюдження швидкого доступу до Інтернету поховає «монополію на правду», яку поки що мають центральні російські телеканали. Ця конкуренція набагато ускладнить маніпулювання громадською думкою і відповідно призведе до зміни сьогоднішньої російської моделі врядування «влада в телевізорі».

З іншого боку зараз є багато передумов для поступового наростання критичних голосів всередині Росії. Можна досить впевнено стверджувати, що на російських кухнях панує атмосфера, далека від показової телевізійної одностайності. Цілком ймовірне деяке уповільнення зростання в економіці на фоні посилення кризових явищ виплесне цю критику на поверхню.

Більшість свідомих російських громадян не хоче ізоляції Росії від решти світу. При цьому вони є єдиною силою, здатною вплинути на російську владу та запобігти цій ізоляції.

Таким чином, перед Україною зараз стоїть завдання дожити до моменту, коли громадянська свідомість відродиться у Росії і дві країни зможуть перейти до мирного рівноправного співробітництва, не обтяженого колоніально-імперським минулим. На жаль, в сучасних умовах це «дожити» виглядає вже майже як надзавдання, бо якийсь час свідомим українцям доведеться боротися як за своє, так і за російське демократичне майбутнє. Та краще віддати всі сили чесній боротьбі за серця та уми аніж допустити криваву катастрофу.

Якщо хліб – священний та стратегічний продукт, то чому навколо нього стільки корупції?

Хліб в Україні – традиційно більш ніж просто продукт харчування. Таке ставлення напевне є результатом впливу декількох факторів: Україна споконвіку є аграрною країною та одним із найбільших світових виробників збіжжя; пасторальна культура та домінуюча в Україні православна релігія має хліб у центрі своїх традицій і таїнств; а крім того, все ще живі покоління українців, які на своєму досвіді відчули голодомори радянських років. В результаті ще змалечку батьки привчають своїх дітей бережно ставитися до хліба, а політики всіх мастей кажуть, що хліб є найважливішим продуктом харчування і що ціни на нього мають бути предметом урядової турботи.

Зараз, коли в Україні закінчують збирати рекордний врожай зернових, український уряд намагається демонструвати запеклу боротьбу за виконання двох здавалося б взаємовиключних цілей: втримання високих закупівельних цін на зерно, та збереження низьких роздрібних цін на хліб. Кожен український уряд з одного боку хоче виглядати захисником інтересів селян, які заслуговують на те, щоб отримати справедливу ціну за результат своєї важкої праці, а з іншого – захисником інтересів простого, здебільшого малозабезпеченого, народу. І універсальним засобом вирішення цього двоєдиного завдання кожного разу виявляється гостра критика діяльності усіляких «посередників». Спочатку це зернотрейдери, які начебто використовуючи монопольну змову, змушують селян продавати врожай за безцінь, а потім це хлібокомбінати та торгівля, які встановлюють несправедливо високі націнки на хлібопродукти, таким чином підвищуючи ціну для кінцевого споживача. В результаті з року в рік, громадянам розповідають майже одні і ті самі «страшилки» про «зловредні» структури які безсоромно наживаються на хлібі під час його важкої подорожі «з лану до столу». Проте вже саме це щорічне повторення робить такі акції уряду чим далі менш переконливими.

Почнемо з зернотрейдерів. Українські посадовці і в цьому році кажуть, що майже весь український ринок контролюють 5-6 іноземні транснаціональні компанії, які шляхом картельної змови занижують закупівельні ціни. І для вирішення проблеми , за прикладом сусідньої Росії, пропонують створення державного трейдера та забезпечити йому домінуючу позицію на ринку. Ернст Рахаров не розуміє, яким чином ринок, на якому домінуватиме одна компанія буде більш конкурентним, ніж ринок, на якому працюють декілька? До того ж, Антимонопольний Комітет є урядовою структурою і його в Україні ще ніхто не скасовував: якщо є підозри у картельній змові – його завданням є цьому запобігти. З іншого боку «з об'єктивних причин» за майже 20 років незалежності в Україні так і не було створено систему аграрних бірж, які є основою успішної діяльності агропромислових галузей у країнах, які є найбільшими експортерами збіжжя в світі: США, Канаді та Австралії. Можливо тому, що на «безконтрольному» ринку більше не буде можливості збирати жирні «відкати»?

Що ж до хлібозаводів та торгівлі, то це здебільшого – приватні компанії. Якщо вони перебувають у монопольному становищі, яким зловживають, то цим питанням знову повинен опікуватись Антимонопольний Комітет. Ефективно, послідовно і, якщо можна, без зайвих гучних заяв. Та наразі здається, що ця установа, та й уряд взагалі, готові переслідувати тільки тих порушників, які свої «відкати» платять конкуруючим політичним силам.

В Ернста Рахарова є загальна версія того, що відбувається. Для того, щоб працювати на ринку зерна та хліба в Україні, треба отримати безліч усіляких дозволів, ліцензій та квот, видача яких контролюється урядовими структурами. От ці структури і займаються збором «посильних пожертв» з підприємців, які потім йдуть на нові авто, будинки, закордонні вояжі, передвиборчі кампанії тощо. Більше того, відповідні чиновники почасти є співвласниками цих комерційних підприємств. Також можна бути певним, що якщо десь дійсно існує монопольна змова, то її організаторами є якраз чиновники. «Державна підтримка» агропромислової галузі у сучасних українських реаліях також найчастіше означає, що керівник сільськогосподарського підприємства віддає у вигляді «відкату» половину суми допомоги чиновному «благодійнику», залишаючи іншу половину собі особисто. Усі механізми добре відпрацьовані, включаючи щорічну ритуальну телеекранну нищівну критику з боку найвищих урядовців – яка втім не призводить до жодних наслідків. Адже будь-які пропозиції реальних ринкових реформ рішуче відмітаються, бо не можна «святу» хлібну справу віддавати на відкуп «меркантильному» ринку.

Якщо ж подивитись, яким чином ситуація обстоїть в найбільш благополучних європейських країнах, то саме ринкове відношення до процесу виробництва хліба забезпечує добробут селян, та доступність хліба. Це не заважає більшості європейських країн мати свої особливі «національні» сорти хліба: довгі білі свіжі baguettes у Франції, акуратні м'які та безвкусні toasts в Британії, пахнучі оливковою олією panini в Італії, важкі темні цеглинки Vollkornbrot в Німеччині. Приклад останньої цікавий тим, що за різноманіттям сортів хліба, особливо темного, Німеччина напевне є чемпіоном світу, а популярність насамперед темних сортів чимось нагадує Україну. Проте є й істотна відмінність: німці менше приділяють уваги чисто ціні хліба і більше – співвідношенню ціни та якості. Тобто за добрий хліб із суміші різної муки, висівок та насіння вони згодні платити істотно більше, ніж за найдешевші сорти. При цьому навіть найдешевший хліб коштує приблизно 1,5 євро (трохи більше 10 грн.) за кг. Проте за якістю навіть він може легко посперечатися з пересічною хлібиною «українського», а середній дохід в Німеччині, що є в декілька разів вище середнього українського, дозволяє досить безболісно купувати більш дорогий хліб.

На жаль українських селян протягом останніх століть постійно оббирали та закріпачували, і вони майже не мають досвіду абсолютно вільного господарювання. Не дають їм вільно працювати та заробляти і в незалежній Україні. За роки спостереження за щорічними показовими «битвами за врожай» у Ернта Рахарова розвилося тверде переконання, що найбільшим шкідником на українських полях та в українських коморах є український уряд. Тому єдина порада, яку Ернст Рахаров може дати українським селянам, та тим, хто їм співчуває – не голосувати за ті політичні сили, які обіцяють їм перш за все «державну підтримку». Українським селянам, які призвичаїлися виживати у відверто несприятливих вітчизняних умовах, ніяка державна підтримка, яка до них все одно практично не доходить, здебільшого не потрібна. Їм потрібна всього навсього свобода: вільно працювати на своїй землі і вільно продавати вироблене продавцю, який запропонує найкращу ціну. Навіть якщо хліб при цьому і стане дещо більш дорогим, то тоді урядову увагу і ресурси краще направити не на загальне здешевлення хліба, а на адресну допомогу тим, для кого це подорожчання стане дійсно болісним.

Європа без віз та принижень

На цьому тижні Ернст Рахаров поновлював Шенгенську візу. Справа в тім, що Швейцарія, в якій проживає Ернст Рахаров, формально все ще не є членом Шенгеської зони і приєднається до неї лише наприкінці цього року. А через те, що Шенгенську візу довіднедавна видавали щонайбільше на рік, то кожного року приходилося навідуватися до посольства однієї з країн-членів, як правило тієї, до якої намічалося наступне відрядження. Цього року це було посольство Німеччини в Берні.

Процедура отримання Шенгенських віз для Ернста Рахарова вже давно стала звичною, і й цього разу пройшла без особливих пригод. Єдиним «сюрпризом» виявилася необхідність доводити, що до обсягу медичної страховки входять також витрати на репатріацію, у випадку необхідності складного лікування, назад до Швейцарії. Ще роком раніше такої вимоги не було.

На запитання Ернста Рахарова, чому його медична страховка обов’язково має покривати витрати на репатріацію у той час, коли пересічні швейцарці, не маючи такого пункту в їхніх страхових полісах, тим не менш можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони, літній клерк посольства відповів, що у випадку з громадянами Швейцарії цей пункт врегульований через двосторонні угоди. І додав: «Якщо Ви хочете вільно подорожувати Європою, то Вам треба більше тиснути на український уряд, щоб він краще домовлявся з Євросоюзом, щоб він робив більше конкретних кроків із наближення України до Європи».

На перший погляд така порада виглядає абсурдною та трохи образливою, і в пам’яті спливають неприємні пригоди українських заробітчан в Німеччині, коли вони намагалися повернутися із сезонних робіт в Іспанії через німецьку територію. Але якщо спробувати без емоцій подивитися на ситуацію з різних боків, то стає зрозуміло, що саме на українських владних установах лежить основна частина відповідальності за нинішню ситуацію зі свободою пересування українськими громадянами територією європейських країн, а також за кроки, що треба зробити для покращення цією ситуації.

Певна рестриктивність насамперед західних європейців в міграційних і візових питаннях доволі зрозуміла: певні категорії імігрантів з деяких країн дійсно зловживали їхніми системами соціального захисту; населення в більшості країн стурбоване тим, що для них виглядає як неконтрольований потік мігрантів із відмінною культурою та релігією, побоюється «імпорту криміналітету» тощо.

До речі, треба визнати, що останнім часом схожі побоювання є не такими вже й далекими і для самих українців, які останнім часом спостерігають за швидким зростанням числа імігрантів, насамперед з країн Азії, у великих містах України. І при цьому реакція українських владних інституцій на наявну проблему є далеко не зразковою. На фоні недавніх висловлювань міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, ставлення до проблеми іміграції у країнах Західної Європи є скоріш більш ліберальним та толерантним.

Головне те, що вимоги європейців до країн, з якими вони погоджуються мати відкриті кордони, є чіткими і давно відомими. Схоже, що деякі з них, Україна зможе виконати тільки саме з європейською підтримкою, але в більшості випадків українська влада повинна нарешті тільки зорганізуватися та виконати свої домашні завдання.

Перш за все, треба забезпечити прозорість і подолати всі прояви корупції в питанні видачі українських проїзних документів, що засвідчують особу. До тих пір, поки буде загальновідомо, що в разі потреби можна «організувати» український закордонний паспорт навіть для Осами бін Ладена і скільки це коштуватиме, будь-яку людину, яка пред’являє такий документ будь-де у світі будуть вважати потенційним злочинцем. Схоже, що перші кроки на цьому шляху відомством Юрія Луценка вже зроблені. Але для подолання не дуже доброї репутації українських паспортів в Європі треба і надалі продукувати позитивні докази того, що зараз і наділі в цій сфері в Україні все є і буде чисто.

По-друге, український уряд повинен нарешті перейти від балачок до справ у царині проведення ліберальних реформ в економіці, які б дозволили українцям мати можливість отримати добру та достойно оплачувану роботу саме в Україні. Тоді привабливість заробітчанства за кордоном набагато знизиться, особливо у нелегальній його формі, яка спричиняє найбільше нарікань в європейських країнах. Зміст ліберальних реформ також давно відомий: спрощення дозвільних та реєстраційних процедур, реформа пенсійної системи та системи соціального захисту, реформа судової влади. В наявності є й великий досвід інших країн у проведенні таких реформ: від країн Балтії до Північної Африки до Чилі. В українських високопосадовців немає жодної причини, через яку вони не можуть провести ці реформи, крім них самих.

І нарешті останнім завданням, яке треба виконати, є наведення повного порядку на кордонах, насамперед на східних. Вони повинні перестати бути такими «дірявими», як сьогодні. Не треба боятися звинувачень деяких сил в сусідній Росії у будуванні «штучних бар’єрів між братськими народами». Насправді добросусідські відносини звичайно базуються на чіткому визнанні обома сторонами межі, за якою починається сусідська територія. І в цьому питанні, враховуючи дуже складну історію переговорів з Росією щодо делімітації та демаркації спільних кордонів, підтримка Євросоюзу була б дуже бажаною. Залучення на свій бік півмільярдної Європи у процесі розв’язання конфліктних питань з 140-мільйонною Росією не залишило б останній шансів на подальше саботування процесу. При цьому найкращім аргументом для Євросоюзу на користь того, що Україна заслуговує на його підтримку, був би реальний поступ у вирішенні перших двох завдань.

Деякі українські спостерігачі кажуть, що відкриття кордонів для країн Заходу в односторонньому порядку було помилковим і зараз в України не залишилося козирів на переговорах з Євросоюзом, щоб вимагати свободи пересування для українських громадян. Ернст Рахаров не поділяє цього погляду. Адже Україна, як і будь-яка інша дуже молода держава має проблему «непізнавання» у світі: більшість людей складає для себе мапу світу коли вивчає географію в школі і, перебуваючи вже у зрілому віці, вони потребують певних стимулів для «вписування» в цю мапу додаткових новоутворених країн. Таким чином абсолютна більшість європейців до недавнього часу не могли сказати, де знаходиться Україна і скільки мешканців, хоча б приблизно, вона нараховує. І було б несправедливо звинувачувати європейців у невігластві. Наприклад, чи багато українців зможуть відповісти на подібні запитання щодо, скажімо Східного Тимору, чи навіть того ж таки Косова? Завдяки Помаранчевій революції пізнавання України в Європі значно покращилося. Та все ж таки найкраще люди запам’ятовують країни, які вони фізично відвідали і про які потім розповідають своїм друзям та знайомим. Маючи відкриті кордони для громадян із країн Заходу Україна має нагоду пригорнути до себе додаткову увагу, а разом із нею – додаткові надходження від туризму та інвестицій. Особливо на тлі все ще «зачиненої» Росії.

Українські громадяни заслуговують на право вільно пересуватися всією Європою. І відповідальність за те, щоб вони це право отримали, повністю лежить на українських правителях. Проте й нам, громадянам, не слід забувати, що чим жорсткіше ми вимагатимемо від владних установ захисту наших інтересів, тим швидше отримаємо необхідний результат. Кінець кінцем треба визнати певну слушність слів літнього клерка з німецького посольства в Берні.

Вам шашечки, чи їхати? Вам блакитно-зірковий флаг, чи заможно жити?

На цьому тижні стало відомо, що нова посилена угода між Україною та Євросоюзом матиме назву «Угода про асоціацію». Ця угода повинна замінити «Угоду про партнерство та співробітництво», термін дії якої закінчується в кінці цього року, але напевне буде продовжений як мінімум ще на один рік.

«Наша головна мета – наприкінці 2009 року отримати справді потужний інструмент реальної адаптації інтересів ЄС і України, взаємного проникнення, взаємного зближення, яке в підсумку приведе до повноправного членства України в цій організації», - заявив на прес-конференції у Києві міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

Українські політики за кожної нагоди говорять, що стратегічною метою України є повноправне членство в Євросоюзі. При цьому бюрократичний процес узгодження та підписання разом з представниками останнього будь-якого спільного документу вони намагаються представити як ще один важкий крок на героїчному шляху до цієї світлої мети. Але виявляється, що їхній завзятості та енергійності протистоять байдужість та упертість з боку єврократів, які здається прагнуть просто не допустити входження українців до так званого «золотого мільярду». Таким чином бачимо абияку активність українського найвищого керівництва, яка раз за разом не знаходить належного розуміння у керівництва Євросоюзу та більшості його країн-членів.

Так, Євросоюз вперто не хоче відкривати свої обійми для України. І досить ймовірно, що він не завжди справедливий по відношенню до неї. Але якщо тверезо проаналізувати вимоги і застереження Євросоюзу щодо українського членства, то найчастіше вони виявляються доволі доречними. А от вимоги, та виправдання української сторони, на жаль, дуже часто скидаються на шапкозакидацтво.

З прагматичної точки зору, просто неможливо уявити собі Україну з її нинішньою владою у складі ЄС. Хоча б тому, що там рішення з великої кількості питань приймаються консенсусом, тобто всі країни-члени (а сьогодні їх 27) повинні проголосувати «за». А коли останнього разу українські політики доходили згоди?

З іншого боку, Європейський Союз є далеко не єдиною формою європейського співіснування. Є й інші форми: такі як Шенгенська угода чи Європейська економічна зона. Наприклад, Норвегія входить до обох, але не є членом Євросоюзу; Швейцарія перебуває в процесі приєднання до Шенгенської угоди, хоча не є членом ніякого іншого європейського об’єднання. Та й сам Євросоюз ділиться на два табори: більшість країн, що перейшли на євро, чи прагнуть це зробити; та меншість, що складається з Великобританії, Швеції та Данії, які переходити на євро відмовилися. То чи є сам по собі факт приналежності до якогось європейського клубу гарантією високих стандартів життя? Скоріше навпаки: високі стандарти життя дають право на входження до будь-якого з цих клубів, якщо країна виявить до цього бажання.

І тим не менш, серед інших європейський організацій та об’єднань Європейський Союз вирізняється своєю здатністю до потужного позитивного впливу на країни, що претендують на членство в ньому. Перш за все через відпрацьований механізм адаптації країн-кандидатів до своїх стандартів у всіх сферах політичного та економічного життя. А також через наявність чітких критеріїв (так звані Копенгагенські критерії), після виконання яких будь-яка європейська країна отримує право на вступ. Проходячи всі етапи процедури вступу, намагаючись виконати критерії членства, країни-кандидати автоматично покращують якість своїх урядових інституцій, а разом з цим підвищують рівень життя своїх громадян.

Якщо спробувати «прочитати поміж строк» висловлювання представників Євросоюзу, головними проблемами, через які Україна на даному на етапі не може розглядатися як кандидат на вступ є: політична нестабільність, високий рівень корупції, недієздатна судова влада. Чи можна казати, що вимоги вирішити ці проблеми направлені проти України? Навпаки – вирішення цих проблем перш за все підвищить рівень життя самих українців!

У цьому сенсі будь-які заклики з боку українських керманичів прийняти до уваги «особливі українські умови» та скоротити і спростити для неї шлях до ЕС, «першими зробити кроки назустріч» є радше контрапродуктивними, бо дають їм нагоду уникнути складних та болючих реформ. Проте саме ці реформи будуть мати своїм наслідком покращення життя суспільства, а не факт досягнення політичної перемоги шляхом дочасного підписання якоїсь угоди! Тим більше, що вже є приклад Болгарії та Румунії, які формально прийняли до Євросоюзу закривши очі на очевидну невідповідність цих країн багатьом вимогам членства, якраз у сфері подолання корупції та якості судів. В результаті Євросоюз вимушений зараз констатувати, що за півтора роки перебування цих країн всередині Євросоюзу, ситуація у проблемних сферах здебільшого погіршилася! Напевне через те, що зник могутній стимул у вигляді необхідності відповідати критеріям членства, які діють тільки до моменту вступу. А механізму виключення із числа своїх членів Євросоюз не має.

Переважна більшість українських громадян абсолютно не розуміють принципів та механізмів функціонування Євросоюзу (цього не розуміє навіть переважна більшість самих громадян Євросоюзу). Мабуть через це далеко не всі українці висловлюються позитивно щодо членства у ньому. Проте можна бути певним, що переважна більшість українців хоче заможно жити в заможній країні. Тобто заможне життя та членство в Євросоюзі для них не є речами абсолютно взаємозалежними. На протилежність до цього, постійно педалюючи тему про вступ до Євросоюзу, українські правителі намагаються цю взаємозалежність всіляко підкреслити. Схоже, що таким чином вони просто намагаються відвернути увагу суспільства від власної безпорадності у справі підвищення рівня його життя шляхом проведення складних та не завжди популярних реформ. Адже у невдачах на шляху до Євросоюзу завжди можна хоча б приховано звинуватити останній. І навпаки, навіть незначний поступ на шляху до ЄС можна представити як велику перемогу, яка виправдує відсутність необхідних перетворень всередині країни.

Факт активної підготовки нової посиленої угоди з ЄС є загалом дуже позитивним. Але наразі є деякі ознаки того, що Угода про асоціацію з ЄС може бути використана нинішніми українськими керманичами як фіговий листок, щоб прикрити свою корумпованість та некомпетентність в плані організації давно назрілих реформ. Але тоді вони не повинні дивуватися, якщо пересічний українець звично зітхне і скептично скаже: «Угоду про асоціацію з ЕС на хліб не намазати».

Журналісти і надалі будуть рушійною силою демократичних перетворень в Україні. Якщо не вчитимуться некоректному поводженню в українських політиків.

«У випадках, коли виданню може загрожувати судове переслідування, великі британські видання надають перевагу фразам на кшалт «він енергійно заперечив будь які неправові дії» (можливий переклад на зрозумілу мову: він не має переконливого пояснення своїх дій); «не зміг розвіяти сумніви, що...» (був скандальним чином причетний), а також такі слова як «контроверсійний» (волаючий) та «каламутний» (корумпований).

Такі складні висловлювання допомагають редакторам зімітувати збалансованість та уникнути відповідальності за паплюження честі та гідності згідно з суворого британського законодавства. Якщо б англомовне київське видання Kyiv Post було більше далекоглядне, воно б залучило доброго адвокат, який би зміг запобігти винесенню фрази «Жахливе захоплення землі Київрадою»в заголовок статті про оборудки з київською землею. Напевне він би також домігся ретельної перевірки фактів перед тим, як пускати в хід порівняння з тактикою, що свого часу застосовував Рінат Ахметов, одна з найбагатших в Українні людей.

Адже пан Ахметов зреагував на помилки в статті судовим позовом, тільки не в Україні, а в Лондоні, з допомогою адвокатської контори Schillings, якої лондонські журналісти бояться найбільше. В результаті газета була вимушена оприлюднити офіційні вибачення 21 лютого.»

Ернст Рахаров наводить вільний переклад уривку із статті, опублікованої 8 травня цього року в британському щотижневику The Economist, щоб українські читачи побачили, що умови для свободи слова в деяких країнах, демократичність яких в Україні багато хто ставить у приклад, є набагато більш складнішими за українські. На прикладі з паном Ахметовим є очевидним, що основним мотивом подання до лондонського суду для нього було використання більш жорстоких по відношенню до журналістів британських законодавчих норм, ніж бажання забезпечити «справедливий судовий процес». І незважаючи на такі складні для професійної діяльності умови, британська журналістика вважається однією з найкращих в світі. Схоже, якість свободи слова більше визначається суспільною, політичною та журналістською культурою, ніж діючим законодавством.

На протязі останнього тижня в Україні триває скандал навколо допиту Генеральною прокуратурою журналіста Української правди Сергія Лещенка. Незалежна медіа-профспілка України виступила з протестом проти дій Генпрокуратури та розцінила такі її дії як «замах на професію та вибіркове застосування закону». Уся ця історія виглядає дуже емоційною, проте на думку Ернста Рахарова, тут скоріше потрібна холодна та прагматична оцінка, яка б дозволила зробити правильні висновки з тим, щоб покращити ситуацію зі свободою слова в Україні.

З прагматичного погляду, в ситуації, що склалася, обидві сторони дещо зловживали своїм становищем.

Вимагати від журналіста з‘явитися на допит вже через півгодини після того, як йому була вручена повістка, було явною провокацією з боку прокуратури, особливо враховуючи обставину, що Сергій Лещенко об‘єктивно є вторинним свідком у справі отруєння Віктора Ющенка, за якою його викликали. Така поведінка правоохоронців була б загальноприйнятною тільки за умов тоталітаризму, коли всі громадяни зобов‘язані «служити державі», а правоохоронці є її «священними представниками». Дякуючи Богові, сьогодні в Україні інша ситуація і Генпрокуратура є лише однією з урядових інституцій, одним із обов‘язків якої є захист прав і свобод громадян від неправового посягання. Проте вимога від журналіста прибігти на допит практично «за першим свистком» виглядає скоріше як посягання на ці права і свободи, ніж їхній захист.

З іншого боку, демонстративне зволікання з його візитом до прокуратури може бути проінтерпретоване як також провокаційне намагання Лещенка (за підтримки редакції Української правди) зіграти на нервах слідчих і навіть як спроба довести свою певну «зверхність», використовуючи законодавство із захисту прав журналістів. Моральна позиція Сергія Лещенка та редакції Української правди була б набагато більш сильною, якби пан Лещенко попри все прийшов до Генпрокуратури за першим викликом. Безпосередньо після цього він міг би виступити з засудженням таких дій та зверненням до всіх гілок влади в Україні з вимогою більш чітко регламентувати права правоохоронців, що стосується викликів на допити та застосування відповідальності за розголошення таємниці слідства, а також усунути колізії в законодавстві між правами та обов‘язками правоохоронців та журналістів.

Загалом в цій історії симпатії Ернста Рахарова на боці журналістів. Незважаючи на те, що українська журналістика час від часу дає приводи звинувачувати її у продажності, але ще частіше такі приводи дають українські правоохоронці, досить згадати хоча б справу Гонгадзе. Журналісти перебувають в конкурентному середовищі, яке в довгостроковому аспекті є запобіжником продажності. Правоохоронна ж діяльність є монопольною сферою і дисциплінувати правоохоронців можна лише за допомогою «ланцюгових псів демократії». У даному конкретному випадку виклик на допит журналіста, який просто взяв інтерв‘ю у Давіда Жванії, виглядає підозріло схоже на спробу залякати інших журналістів писати на цю тему та брати інтерв‘ю у де-факто обвинувачуваного у справі про отруєння президента. Намагання слідчих під загрозою відповідальності за розголошення таємниці слідства контролювати, що Сергій Лещенко буде в подальшому писати на цю тему, можна трактувати як позбавлення права на журналістську професію.

Поведінка Сергія Лещенка також виглядає позитивно у порівнянні з поведінкою того ж Давіда Жванії, який нахабно користується своєю депутатською недоторканістю, щоб взагалі уникати допитів. Проте українські журналісти повинні усвідомлювати, що просто виглядати краще українських політиків замало для того, щоб Україна впевнено просувалася до європейських демократичних стандартів життя. Бо за відсутністю відповідальної першої, другої та третьої влади, саме четверта влада є останнім рушієм реформ. Дуже добре, що незалежна медіа-профспілка України солідарно виступила на підтримку свого колеги. Але ще краще було б, якби журналісти при цьому не забули вказати своєму колезі на те, що його поведінка все ж таки може бути протрактована як протиправна, а тому не може вважатися зразковою.