середа, 16 липня 2008 р.

Журналісти і надалі будуть рушійною силою демократичних перетворень в Україні. Якщо не вчитимуться некоректному поводженню в українських політиків.

«У випадках, коли виданню може загрожувати судове переслідування, великі британські видання надають перевагу фразам на кшалт «він енергійно заперечив будь які неправові дії» (можливий переклад на зрозумілу мову: він не має переконливого пояснення своїх дій); «не зміг розвіяти сумніви, що...» (був скандальним чином причетний), а також такі слова як «контроверсійний» (волаючий) та «каламутний» (корумпований).

Такі складні висловлювання допомагають редакторам зімітувати збалансованість та уникнути відповідальності за паплюження честі та гідності згідно з суворого британського законодавства. Якщо б англомовне київське видання Kyiv Post було більше далекоглядне, воно б залучило доброго адвокат, який би зміг запобігти винесенню фрази «Жахливе захоплення землі Київрадою»в заголовок статті про оборудки з київською землею. Напевне він би також домігся ретельної перевірки фактів перед тим, як пускати в хід порівняння з тактикою, що свого часу застосовував Рінат Ахметов, одна з найбагатших в Українні людей.

Адже пан Ахметов зреагував на помилки в статті судовим позовом, тільки не в Україні, а в Лондоні, з допомогою адвокатської контори Schillings, якої лондонські журналісти бояться найбільше. В результаті газета була вимушена оприлюднити офіційні вибачення 21 лютого.»

Ернст Рахаров наводить вільний переклад уривку із статті, опублікованої 8 травня цього року в британському щотижневику The Economist, щоб українські читачи побачили, що умови для свободи слова в деяких країнах, демократичність яких в Україні багато хто ставить у приклад, є набагато більш складнішими за українські. На прикладі з паном Ахметовим є очевидним, що основним мотивом подання до лондонського суду для нього було використання більш жорстоких по відношенню до журналістів британських законодавчих норм, ніж бажання забезпечити «справедливий судовий процес». І незважаючи на такі складні для професійної діяльності умови, британська журналістика вважається однією з найкращих в світі. Схоже, якість свободи слова більше визначається суспільною, політичною та журналістською культурою, ніж діючим законодавством.

На протязі останнього тижня в Україні триває скандал навколо допиту Генеральною прокуратурою журналіста Української правди Сергія Лещенка. Незалежна медіа-профспілка України виступила з протестом проти дій Генпрокуратури та розцінила такі її дії як «замах на професію та вибіркове застосування закону». Уся ця історія виглядає дуже емоційною, проте на думку Ернста Рахарова, тут скоріше потрібна холодна та прагматична оцінка, яка б дозволила зробити правильні висновки з тим, щоб покращити ситуацію зі свободою слова в Україні.

З прагматичного погляду, в ситуації, що склалася, обидві сторони дещо зловживали своїм становищем.

Вимагати від журналіста з‘явитися на допит вже через півгодини після того, як йому була вручена повістка, було явною провокацією з боку прокуратури, особливо враховуючи обставину, що Сергій Лещенко об‘єктивно є вторинним свідком у справі отруєння Віктора Ющенка, за якою його викликали. Така поведінка правоохоронців була б загальноприйнятною тільки за умов тоталітаризму, коли всі громадяни зобов‘язані «служити державі», а правоохоронці є її «священними представниками». Дякуючи Богові, сьогодні в Україні інша ситуація і Генпрокуратура є лише однією з урядових інституцій, одним із обов‘язків якої є захист прав і свобод громадян від неправового посягання. Проте вимога від журналіста прибігти на допит практично «за першим свистком» виглядає скоріше як посягання на ці права і свободи, ніж їхній захист.

З іншого боку, демонстративне зволікання з його візитом до прокуратури може бути проінтерпретоване як також провокаційне намагання Лещенка (за підтримки редакції Української правди) зіграти на нервах слідчих і навіть як спроба довести свою певну «зверхність», використовуючи законодавство із захисту прав журналістів. Моральна позиція Сергія Лещенка та редакції Української правди була б набагато більш сильною, якби пан Лещенко попри все прийшов до Генпрокуратури за першим викликом. Безпосередньо після цього він міг би виступити з засудженням таких дій та зверненням до всіх гілок влади в Україні з вимогою більш чітко регламентувати права правоохоронців, що стосується викликів на допити та застосування відповідальності за розголошення таємниці слідства, а також усунути колізії в законодавстві між правами та обов‘язками правоохоронців та журналістів.

Загалом в цій історії симпатії Ернста Рахарова на боці журналістів. Незважаючи на те, що українська журналістика час від часу дає приводи звинувачувати її у продажності, але ще частіше такі приводи дають українські правоохоронці, досить згадати хоча б справу Гонгадзе. Журналісти перебувають в конкурентному середовищі, яке в довгостроковому аспекті є запобіжником продажності. Правоохоронна ж діяльність є монопольною сферою і дисциплінувати правоохоронців можна лише за допомогою «ланцюгових псів демократії». У даному конкретному випадку виклик на допит журналіста, який просто взяв інтерв‘ю у Давіда Жванії, виглядає підозріло схоже на спробу залякати інших журналістів писати на цю тему та брати інтервю у де-факто обвинувачуваного у справі про отруєння президента. Намагання слідчих під загрозою відповідальності за розголошення таємниці слідства контролювати, що Сергій Лещенко буде в подальшому писати на цю тему, можна трактувати як позбавлення права на журналістську професію.

Поведінка Сергія Лещенка також виглядає позитивно у порівнянні з поведінкою того ж Давіда Жванії, який нахабно користується своєю депутатською недоторканістю, щоб взагалі уникати допитів. Проте українські журналісти повинні усвідомлювати, що просто виглядати краще українських політиків замало для того, щоб Україна впевнено просувалася до європейських демократичних стандартів життя. Бо за відсутністю відповідальної першої, другої та третьої влади, саме четверта влада є останнім рушієм реформ. Дуже добре, що незалежна медіа-профспілка України солідарно виступила на підтримку свого колеги. Але ще краще було б, якби журналісти при цьому не забули вказати своєму колезі на те, що його поведінка все ж таки може бути протрактована як протиправна, а тому не може вважатися зразковою.

Немає коментарів: