À la guerre comme à la guerre

(фр., на війні як на війні)

На тижні, що минає, весь світ, із зростаючим відчуттям безсилля, нудьги та огиди, спостерігав за перебігом двох брудних конфліктів: війни в секторі Ґаза між Ізраілем та палестинцями та газової війни між Росією та Україною. І хоча близькосхідний конфлікт не можна залишати поза увагою хоча б тому, що він дуже сильно впливає на ситуацію в усьому світі, Ернст Рахаров змушений концентруватися на другому конфлікті, адже він безпосередньо впливає на долю його батьківщини. При цьому не можна не підкреслити одну схожість обох конфліктів, окрім їхньої деякої співзвучності: в поміркованого спостерігача дії обох конфліктуючих сторін в обох конфліктах все більше викликають передусім відчуття огиди.

Британський тижневик The Economist порівняв газову війну між Росією та Україною з родинною сваркою на кухні, де неможливо визначити правих та винуватих, і зазначив, що: «Незважаючи на те, що Євросоюз з усіх сил намагався не приймати нічию сторону в конфлікті, європейці все ж дійшли важливого висновку: Росія мала декілька нагод довести свою позицію, але при цьому захистити своїх європейських споживачів від значних втрат. Проте вона проігнорувала ці нагоди, поставивши свій двосторонній диспут (з Україною) попереду добробуту європейців.» The Economist також наводить слова одного європейського дипломата: «Повне закриття задвижки дуже погано відіб'ється на Росії. При цьому не можна замовчувати і той факт, що українці поводилися погано та по-дурнячому. Але росіяни однозначно перестаралися.»

Таким чином газова війна, яка напевне невдовзі все-таки закінчиться підписанням якоїсь компромісної угоди, переможців не матиме. Але матиме багато переможених. Хоча при цьому можна бути певними, що з обох боків будуть робитися спроби зробити вигляд, що саме їхня сторона перемогла. Бо ця війна також мала велику інформаційну компоненту. Насправді ця компонента з самого початку мабуть була більш важливою, ніж газова. В Ернста Рахарова є стійке відчуття, що однією з причин газової війни є те, що така війна виявилась дуже доречною для керівництва і Росії, і України щоб відвернути увагу своїх народів від власної некомпетентності, яка призвела до того, що їхні країни виявилися мало не наймеше всіх у світі готовими до світової фінансово-економічної кризи. Коли ж є добрий зовнішній ворог, то можна уникнути необхідності відповідати на багато дошкульних запитань – адже не до них, коли йде війна.

А прикладами таких дошкульних питань могли б бути питання стосовно місця країни в двох рейтингах, що були оприлюднені на цьому тижні: дослідження загальної ситуації зі свободою в країнах світу, проведене Фрідом Науз (Freedom House), а також індекс країн згідно до рівня економічної свободи, складений Уолл Стріт Джорнал (Wall Street Journal) та Неритадж Фоундейшн (Heritage Foundation).

В першому рейтингу йдеться про щорічне глобальне дослідження того, як в різних країнах забезпечуються політичні права та громадянські свободи. Згідно цього дослідження загальна ситуація в світі в цій галузі погіршується вже третій рік поспіль, причому особливо негативно «відзначилися» країни СНД, а насамперед – Росія, яка визнана країною невільною. Досить щасливим виключенням є Україна, ситуація зі свободою в якій, згідно Фрідом Науз, в минулому році не погіршилася і яка – єдина з країн СНД – була віднесена до категорії вільних.

Але набагато менше приводів до оптимізму надає другий рейтинг. Це – дослідження відданості країн принципам вільного ринку: вільному ринковому ціноутворенню та вільній конкуренції, економічній ефективності та невтручанню уряду в справи бізнесу, прозорості та законності. І незважаючи на покращення ситуації з економічною свободою загалом у світі, Україна та Росія продемонстрували протилежну тенденцію, погіршивши свої позиції в порівнянні з минулим роком. У випадку з Україною, єдиним показником, який покращився в минулому році є свобода торгівлі, дякуючи вступові до Світової організації торгівлі. При цьому погіршилися показники, що стосуються свободи ведення бізнесу, втручання уряду в економіку, фінансової свободи та свободи від корупції. Незмінно поганими залишилися захист майнових прав та інвестиційний клімат.

Індекс цього року також знову підтвердив наявність прямого зв'язку між рівнем економічної свободи та національним достатком. Таким чином, мабуть не буде перебільшенням припустити, що однією із основних причин важких наслідків світової кризи для України та Росії є низький рівень економічної свободи. При цьому, принаймні що стосується України, для багатьох українських урядовців та депутатів і від правлячої коаліції, і від опозиції це не є новиною – вони самі це визнають. Можливо ще й тому, що за позитивними прикладами значного покращення ситуації з економічною свободою не треба далеко ходити: це Азербайджан, Арменія, Грузія, Молдова та навіть Білорусь. Тим не менш в умовах кризи українські високопосадовці поки що обирають боротьбу за більшу частину пирога, що зменшується, замість роботи над тим, щоб їхня частина зростала разом з усім пирогом. Схоже, що ситуація в Росії в цьому аспекті є подібною. В результаті такий настрій призвів до того, що краще воювати, ніж допомагати один одному подолати кризу.

Ернст Рахаров закликає свої співгромадян не підігравати політикам у їхній небезпечній грі у війну. Натомість вперто ставити перед ними дошкульні питання на кшталт: в який спосіб і коли вони створять в Україні (Росії) умови, які дозволять активним громадянам реалізувати себе та досягти достатку, без необхідності порушувати безглузді суперечливі закони та інструкції, без необхідності кланятися корумпованим чиновникам та давати хабарі?

Громадянам Росії напевне також слід вимагати своєї участі у більш широкій та вільній політичної дискусії, замість сьогоднішньої ситуації, коли за всіх нишком вирішує вузьке коло «правильних хлопців».

Громадянам же України також не можна задовольнятися досягнутим рівнем загальної свободи в країні. По-перше, він далеко не найвищій у світі. А по-друге, у рік президентських виборів, коли зростає спокуса маніпулювати суспільною думкою через маніпуляції із ЗМІ, необхідно буде докласти великих додаткових зусиль тільки для того, щоб рівень політичних прав і громадянських свобод в країні, а особливо – рівень свободи слова, хоча б не погіршився. Тільки за цієї умови є надія на те, що на президентську посаду в Україні прийде людина, яка допоможе нарешті провести необхідні реформи, щоб громадяни країни отримали можливість мати цікаву роботу та добрий статок.

Росія-Україна: -3:-2

«Мой дядя самых честных правил,
когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог...»

Александр Пушкин, «Евгений Онегин»

Бойові дії в російсько-українському «бойовику» під назвою «Битва за газ» продовжуються, незважаючи на те, що багатьом зовнішнім глядачам ці дії вже порядком набридли. А деяких навіть розлютили, особливо тих з Балканського регіону, хто з подивом для себе відкрив, що їм відводиться роль масовки чи навіть гарматного м'яса. Навряд чи велике задоволення відчувають у Чехії, що наразі головує в Євросоюзі, чий прем'єр Мірек Тополанек вимушений займатися човниковою умиротворяючою дипломатією, схожою на ту, якою займався французький президент під час серпневої російсько-грузинської війни, але з тією різницею, що принаймні в Москві його, на відміну від Ніколя Саркозі, надто серйозно не сприймають.

На цьому фоні деякі коментарі засобів масової інформації конфліктуючих сторін поступово починають нагадувати коментарі до запеклого спортивного змагання. Наприклад деякі українські ЗМІ з певною зловтіхою повідомляють, що Газпромові скоро нікуди буде дівати той газ який зараз не качається в Україну, а також про те, що в наявній ситуації він щоденно втрачає близько 120 млн. доларів виручки. Російські ж ЗМІ здебільшого не мають вигадувати нічого від себе – там роль головних коментаторів, як виглядає, взяло на себе найвище керівництво держави, представники якого, здається, не без задоволення повідомляють про великі складності, які має Україна внаслідок світової фінансово-економічної кризи, а також про те, що їхні співрозмовники в керівних органах країн Євросоюзу нібито визнали ненадійність України як транзитера російського природного газу.

Погрозлива риторика та дещо лиховісний тон росіян забезпечили українцям відносну симпатію в більшості світових ЗМІ, але навряд чи українцям є сенс з цього радіти. Бо загальний тон висвітлення газової кризи полягає в тому, що обидві країни є погано керованими і вимагають до себе підсиленої уваги як пацієнти, хворі на небезпечну заразливу хворобу.

Складається враження, що сторони розглядають цей конфлікт як гру з нульовою сумою. Тобто гру типу футболу, коли чим гіршою є становище твого супротивника, тим автоматично кращою є становище твоє. Цьому мабуть є своє історичне пояснення: такий погляд на речі домінував за радянських часів, коли будь-яка подія, яка була не на користь Америки автоматично вважалася доброю для Радянського Союзу.

Якщо так, то дуже шкода. Бо принципова різниця сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що Україна та Росія де-факто грають на одному і тому ж боці. Таким чином, намагаючись дошкулити один одному, обидві країни дуже відчутно втрачають. Репутацію та довіру. Натомість отримуючи славу перманентних траблмейкерів (troublemaker – анг., той, хто створює проблеми). В результаті, як Євросоюз, так і решта світу робить висновок, що ці країни не є нормальними мешканцями світового «гуртожитку», а відтак їх краще обходити стороною. Така де-факто ізоляція – повна протилежність тому, чого наразі найбільше потребують і Україна, і Росія. Без активних жвавих контактів із зовнішнім світом – на політичному, економічному, туристичному, культурному рівнях – Україні та Росії не вдасться подолати велике відставання в конкурентноздатності не тільки від найбільш розвинених, а й від середньо-розвинених країн світу. У підсумку, рівень добробуту їхніх громадян знижуватиметься у порівнянні з більшістю країн світу.

Ернст Рахаров вважає, що вихід із цього конфлікту перш за все полягає в тому, щоб перестати вважати його грою з нульовою сумою, через розуміння того, що на відміну від такої гри, виграти в цьому конфлікті неможливо. Українська сторона не зможе довести всьому світові, що корупції в газовій сфері, та випадків, скажемо, не зовсім прозорих відборів російського газу із транзитного газопроводу, ніколи не існувало. Адже в Україні є щонайменше декілька досить заможних осіб, які в різні часи займалися газовим бізнесом і які не в змозі переконливо пояснити походження своїх немалих статків та розкішного способу життя. Російська ж сторона навряд чи колись зможе переконати світ, що так звані «українські крадіжки газу» відбувалися без відома, і найголовніше – без співучасті, декого із Росії, а також, що претензії Росії до України як цього разу, так і в попередні роки, мають виключно економічний характер, без жодного політичного контексту.

Політичний контекст, насамперед – внутрішньо-політичний – проглядається в діях обох сторін і, на думку Ернста Рахарова, він і є основним мотивом дій політиків з обох боків. Провідні керманичі в обох країнах зацікавлені в тому, щоб відвернути увагу своїх громадян від свого невміння належним чином підготувати свої країни до світової фінансово-економічної кризи та своєї некомпетентності у подоланні її наслідків. Тому добра «газова війна» з ілюзією можливої перемоги є для них дуже доречною.

При цьому політичне керівництво обох країн створювало передумови нинішньої «газової війни» протягом низки років. У випадку з Україною свою руку приклали як нинішня влада, так і опозиція. Намагання ж багатьох вищих політиків обох країн заробити на цій війні якісь політичні бали ще й дуже скидається на мародерство.

Для більшості ж громадян як України, так і Росії ця війна є дуже недоречною. Бо вони ніяким чином не виграють, навіть у випадку, якщо їхня країна здобуде ілюзію перемоги. А програли вони наразі дуже суттєво. Тому заради свого мирного та щасливого майбутнього під час наступних виборів громадяни України та Росії мають замислитись над тим, як обрати керівників, які допоможуть їм здобувати реальні перемоги.

Демократична і незалежна Україна можлива тільки якщо демократичною буде і Росія

Зберігаючи, як на початок року, почуття гумору, можна сказати, що протягом нинішніх новорічних свят громадяни України, Росії та Євросоюзу мали нагоду подивитися «рімейк» популярного епічного «бойовику» під назвою «Битва за газ» перша частина якого вийшла на блакитні екрани на початку 2006 року. Незважаючи на певне додаткове захоплення через кращу підготовку до бою обох сторін, і відповідно – більш рівні сили у двобої, спостерігачу важко позбутися присмаку комедійності. Мабуть через деяку театральність дій бійців, а також через те, що «бойовик» наразі загрожує перетворитись на серіал, і відповідно – на фарс.

Через це, а також тому, що технічно ситуація на сьогодні поки що не виглядає критичною, Ернст Рахаров ходу цього «бойовика» коментувати не буде. А натомість спробує представити більш ширший погляд на довгострокову перспективу україно-російського сусідства, як це бачиться з деякої відстані.

Економічно, політично і ментально Україна та Росія в очах як зовнішніх спостерігачів, так і власних громадян навіть майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу виглядають як дуже пов'язані між собою країни. Ментальна схожість – як позитивні риси, так і не дуже – найбільше кидається у вічі, коли зустрічаєш українців та росіян за кордоном. Коли в нас так мало по-доброму різного, стає зрозумілим, що ми маємо більш-менш спільний інформаційний та культурний простір (історично більшою частиною контрольований із Москви) не тільки через спрямовану політику Кремля, зацікавленого в цьому. Мабуть в такій формі він поки що найкраще відповідає і внутрішнім потребам українського народу.

Проте наразі ми маємо ситуацію, коли цілі української та російської держав стають дедалі несумісними. Російська держава є яскравим прикладом міцної побудови «згори донизу», а в Україні така модель очевидно не працює і єдиною життєздатною альтернативою уявляється побудова «знизу догори». В Росії суттю існування держави уявляється її велич, в Україні – тихий добробут окремих громадян. В Росії нинішня владна команда не зможе керувати в умовах справжньої демократії, а в Україні авторитарне керівництво наразі не уявляється можливим через брак необхідного для цього вишколу КДБ СРСР – отже якась із форм демократичного правління (нехай навіть дика) в Україні є вимушеною.

Таким чином, враховуючу згадані вище культурну та ментальну спорідненість українського та російського народів, і в той же час – несумісність цілей української та російської держав, можна зробити висновок: за існуючого стану речей в Росії, Україна ризикує знову припинити своє існування як незалежна та демократична держава, причому – не безкровно. Тому щоб зберегти самостійність, демократичний устрій та мир свідомим українцям час починати «демократичну експансію» в інформаційний простір Росії.

У статті за підписом Юлії Тимошенко (справжнім автором напевне є Григорій Немиря) на сайті британського часопису The Economist висловлюються схожі думки, щоправда метою статті є закликати до дій на російсько-українському напрямку Європейський Союз. Ернст Рахаров цілком підтримує цей заклик. Тільки вважає, що заклики до Євросоюзу можуть бути дієвими тільки тоді, коли Євросоюз має довіру до політика, від якого виходять ці заклики, а також, коли ці заклики підкріплені конкретними прикладами власних дій. Що стосується пані Тимошенко, ці речі, на жаль, є відсутніми. Як вони, за великим рахунком, є відсутніми і щодо інших політиків із провідної п'ятірки (крім Тимошенко це є також Ющенко, Янукович, Литвин та Симоненко).

Але ж це зовсім не привід для сумування для свідомих українських громадян. Бо як згадувалося вище, справжня життєздатна українська держава повинна бути побудована «знизу догори». Просто, будуючи демократичну українську державу, справжнім українським достойникам слід не забувати приділяти належну увагу великому північному сусідові.

Росія – великий, заможний, але можливо десь хворий брат. Брат – і від цього нікуди не подінешся. А якщо так – то українці не можуть відноситися до нього агресивно чи зі злобою. До потерпаючого від авторитаризму брата слід відноситися без образ, а з максимальним терпінням та підкресленою коректністю. Адже пам'ятаймо: майбутнє України залежатиме від її вправності по відношенню до великого брата. Якщо поводитимемо себе вправно – напевне отримаємо підтримку і Євросоюзу.

Представники Грузії на київському Майдані свого часу стояли насамперед за незалежність Грузії, бо розуміли, що одна Грузія не зможе протистояти авторитарній Росії. Інтелектуалам України час почати боротися за демократію в Росії заради самого існування незалежної української держави. І для початку не треба навіть їхати до Москви, а розпочати справжній чемний та коректний діалог із проросійськи налаштованими громадянами України. Тож щиро поздоровте з Різдвом родичів на Сході та Півдні України!

2009-й: досить клянчити рибу, час вимагати вудку!

Ернст Рахаров має прикмету: коли журналіст Дзеркала тижня Сергій Рахманін починає замість статей писати вірші чи вистави – Україна стоїть на порозі доленосних подій. В останньому номері ДТ вийшов його вірш «Край, который покинул бог...», перша «неформатна» стаття Рахманіна, якщо Ернст Рахаров не помиляється, з 2004 року...

Схоже, що вперше з часів Помаранчевої революції, рівень збудження українського суспільства досяг межі, коли велика кількість людей більше не згодна пасивно терпіти, критикуючи ситуацію по кухнях, а вже готова діяти. Багато хто готовий приймати участь у законних акціях протесту, дещо менше число тих, хто готовий протестувати навіть незаконно, а дехто готовий приймати участь навіть у незаконних збройних угрупуваннях. А ще дехто замислюється над тим, що привело країну до кризи, і готовий змінювати свою поведінку, щоб майбутні світові кризи виявилися для України не такими болючими, а економічні буми – більш корисними.

Ернсту Рахарову найбільш імпонує позиція цих останніх. Бо здебільшого це люди, які, як і він, приймали активну участь у Помаранчевій революції, а потім виявилися неспроможними домогтися реального втілення у життя ідеалів Майдану. Певною мірою через те, що економіка України зростала швидкими темпами «всупереч діям уряду». На цьому фоні, перманентна політична криза хоча і завдавала великого клопоту свідомим українцям, але цей клопіт знаходив недостатню підтримку в широкої маси суспільства, бо «хіба ревуть воли, як ясла повні»? Таким чином світовий економічний бум, який мав місце в 2004-2007 роках, в якійсь мірі обернувся лихим жартом для тих громадян України, які прагнули модернізації своєї країни. Через те, що стимули для проведення необхідних реформ були дуже слабкими.

Тому Ернст Рахаров певною мірою тішиться від того, що наявна економічна криза, наприклад, нарешті змушує великих українських промисловців тиснути на фінансованих ними політиків з метою проведення реформ, що хоч якоюсь мірою повинні привести до підвищення конкурентоспроможності економіки і країни. Але в Ернста Рахарова є певні побоювання через те, що ця криза може закінчитися надто швидко для того, щоб необхідні реформи були впроваджені, а громадяни України змінили свою поведінку на більш відповідальну. Справа тут не в злорадстві – Ернст Рахаров готовий в міру своїх сил допомагати тим, кого економічна криза залишить зовсім без засобів для існування. Справа у тому, що в Україні необхідно запровадити зовсім іншу модель урядування, що є можливим тільки в ті часи, коли альтернативою реформі є повний хаос і тотальне зубожіння.

Багато хто в Україні переконаний, що зараз прийшов якраз такий час. Ось тільки сподіватися виключно на ініціативи олігархів та їхніх кишенькових політиків не варто. Бо справжні зміни завжди відбуваються не зверху, а знизу. Які це можуть бути зміни? Перш за все такі, які призводять до переходу повноважень від київських політиків до місцевих громад свідомих українців. Процес це буде дуже болючий, адже місцеві громади боятимуться відповідальності в той час як київські «хазяї життя» триматимуться за відповідні грошові потоки. Але коли громада зрозуміє, що це – єдина альтернатива повній розрусі, вона не матиме іншого вибору.

Приклад: на останній програмі Свобода на Інтері під час прямого включення з Феодосії якась жінка поскаржилася президенту України на те, що фасад історичного будинку, в якому вона проживає, перебуває в аварійному стані вже 10 років і місцева влада ніяк не може провести ремонт. Цей епізод викликав у Ернста Рахарова низку запитань. Перше, чому вся громада (міська, чи навіть всеукраїнська) повинна сплачувати за ремонт фасаду будинку, в якому розташовані (найймовірніше – приватизовані) помешкання певних громадян? Від чого напряму виграють перш за все ці громадяни, адже їхні помешкання після ремонту виростуть у ціні? Друге, яку перспективу матиме держава Україна, якщо її президент весь час займатиметься питаннями ремонту окремих фасадів у різних містах? Третє, чи не приходило в голову мешканцям того історичного будинку, що ремонт фасаду повинен бути перш за все їхньою особистою справою, заради якої їм би не заважало самоорганізуватися? І що тільки в тому випадку, якщо цій самоорганізації перешкоджають якісь закони, норми чи правила, вони повинні голосно звернутися до владних інституцій, але не з жебраченням щодо проведення ремонту коштом громади, а з вимогою зняти відповідні перешкоди?

Зустрічний приклад: у будинку в Швейцарії, в якому орендує свою квартиру Ернст Рахаров є конкретний приватний власник, який за рахунок орендної платні турбується про фасад і все інше, включаючи страховку на випадок пожежі чи стихійного лиха. Все, що відбувається навколо будинку та орендних відносин, регулюється двосторонніми договорами між власником будинку і орендарями. Жодного втручання в цей процес навіть з боку місцевої влади селища, де проживає Ернст Рахаров, зазвичай немає! Вже не кажучи про центральну владу швейцарської конфедерації в Берні! Тому що швейцарці впевнені: будь-яке питання найефективніше вирішувати на найнижчому із усіх можливих рівнів, в багатьох випадках – взагалі без оперативного втручання владних інституцій, чиє завдання полягає тільки в створенні правових рамок. То чим українці гірші за швейцарців?

Якщо сьогодні вже зрозуміло, що центральні київські владні інституції скоріше дадуть будинку розвалитися, ніж організують кошти на ремонт, то чим скоріше мешканці візьмуть ситуацію в свої руки, тим краще для будинку і для них.

Там же, де роль владних інституцій є незамінною, в Швейцарії діє правило максимальної прозорості. Наприклад, під кінець кожного року Ернст Рахаров безкоштовно отримує в свою поштову скриньку брошуру (на дешевому папері, адже за кошти громади), яка містить повну фінансову звітність місцевої виконавчої влади, а також проект бюджету на наступний рік. Стосовно якого, громадяни, які мають право голосу (Ернст Рахаров, як іноземець, такого права не має), можуть висловитися та проголосувати на послідуючому зібранні громади. На контраст до цього, в селищі на Київщині, де проживають батьки Ернста Рахарова, вся фінансова звітність є таємницею за сімома печатками. То хто ж змусить сільраду та сільського голову оприлюднити цю інформацію, як не громада, яка їх обирає?

Останніми тижнями тональність новин з України мала тенденцію від поганого до гіршого. Схоже, що довгий період бравурного впертого непомічання українцями світової фінансово-економічної кризи, через півтора року після її початку змінився періодом безпросвітного песимізму. Як і оптимізм рік тому, цей песимізм напевне є сильно перебільшеним. І світ, і Україна із економічної кризи ймовірно вийдуть скоріше, ніж зараз малює песимістична уява. Тому головними питаннями зараз повинні бути: чи встигне Україна модернізуватися під час кризи настільки, щоб ті заробітчани які зараз повертаються з інших країн через брак роботи там, не почали знову полишати Україну десь в кінці наступного року через гірші перспективи, ніж в інших країнах? Чи зможе Україна покращити свою конкурентну позицію у боротьбі за серця та уми у безповоротно глобалізованому світі? Переконливої відповіді на ці питання ніколи не дадуть українські владні інституції, які б геніальні політики не стояли у них на чолі. Ці відповіді зможе і повинна дати українська громада.

Тому Ернст Рахаров бажає громаді України в 2009 році перш за все мужності та відповідальності, щоб все частіше твердо говорити українським владним інституціям: «Дякуємо, але ми добре впораємося і без вас!». Будьмо!