понеділок, 29 грудня 2008 р.

2009-й: досить клянчити рибу, час вимагати вудку!

Ернст Рахаров має прикмету: коли журналіст Дзеркала тижня Сергій Рахманін починає замість статей писати вірші чи вистави – Україна стоїть на порозі доленосних подій. В останньому номері ДТ вийшов його вірш «Край, который покинул бог...», перша «неформатна» стаття Рахманіна, якщо Ернст Рахаров не помиляється, з 2004 року...

Схоже, що вперше з часів Помаранчевої революції, рівень збудження українського суспільства досяг межі, коли велика кількість людей більше не згодна пасивно терпіти, критикуючи ситуацію по кухнях, а вже готова діяти. Багато хто готовий приймати участь у законних акціях протесту, дещо менше число тих, хто готовий протестувати навіть незаконно, а дехто готовий приймати участь навіть у незаконних збройних угрупуваннях. А ще дехто замислюється над тим, що привело країну до кризи, і готовий змінювати свою поведінку, щоб майбутні світові кризи виявилися для України не такими болючими, а економічні буми – більш корисними.

Ернсту Рахарову найбільш імпонує позиція цих останніх. Бо здебільшого це люди, які, як і він, приймали активну участь у Помаранчевій революції, а потім виявилися неспроможними домогтися реального втілення у життя ідеалів Майдану. Певною мірою через те, що економіка України зростала швидкими темпами «всупереч діям уряду». На цьому фоні, перманентна політична криза хоча і завдавала великого клопоту свідомим українцям, але цей клопіт знаходив недостатню підтримку в широкої маси суспільства, бо «хіба ревуть воли, як ясла повні»? Таким чином світовий економічний бум, який мав місце в 2004-2007 роках, в якійсь мірі обернувся лихим жартом для тих громадян України, які прагнули модернізації своєї країни. Через те, що стимули для проведення необхідних реформ були дуже слабкими.

Тому Ернст Рахаров певною мірою тішиться від того, що наявна економічна криза, наприклад, нарешті змушує великих українських промисловців тиснути на фінансованих ними політиків з метою проведення реформ, що хоч якоюсь мірою повинні привести до підвищення конкурентоспроможності економіки і країни. Але в Ернста Рахарова є певні побоювання через те, що ця криза може закінчитися надто швидко для того, щоб необхідні реформи були впроваджені, а громадяни України змінили свою поведінку на більш відповідальну. Справа тут не в злорадстві – Ернст Рахаров готовий в міру своїх сил допомагати тим, кого економічна криза залишить зовсім без засобів для існування. Справа у тому, що в Україні необхідно запровадити зовсім іншу модель урядування, що є можливим тільки в ті часи, коли альтернативою реформі є повний хаос і тотальне зубожіння.

Багато хто в Україні переконаний, що зараз прийшов якраз такий час. Ось тільки сподіватися виключно на ініціативи олігархів та їхніх кишенькових політиків не варто. Бо справжні зміни завжди відбуваються не зверху, а знизу. Які це можуть бути зміни? Перш за все такі, які призводять до переходу повноважень від київських політиків до місцевих громад свідомих українців. Процес це буде дуже болючий, адже місцеві громади боятимуться відповідальності в той час як київські «хазяї життя» триматимуться за відповідні грошові потоки. Але коли громада зрозуміє, що це – єдина альтернатива повній розрусі, вона не матиме іншого вибору.

Приклад: на останній програмі Свобода на Інтері під час прямого включення з Феодосії якась жінка поскаржилася президенту України на те, що фасад історичного будинку, в якому вона проживає, перебуває в аварійному стані вже 10 років і місцева влада ніяк не може провести ремонт. Цей епізод викликав у Ернста Рахарова низку запитань. Перше, чому вся громада (міська, чи навіть всеукраїнська) повинна сплачувати за ремонт фасаду будинку, в якому розташовані (найймовірніше – приватизовані) помешкання певних громадян? Від чого напряму виграють перш за все ці громадяни, адже їхні помешкання після ремонту виростуть у ціні? Друге, яку перспективу матиме держава Україна, якщо її президент весь час займатиметься питаннями ремонту окремих фасадів у різних містах? Третє, чи не приходило в голову мешканцям того історичного будинку, що ремонт фасаду повинен бути перш за все їхньою особистою справою, заради якої їм би не заважало самоорганізуватися? І що тільки в тому випадку, якщо цій самоорганізації перешкоджають якісь закони, норми чи правила, вони повинні голосно звернутися до владних інституцій, але не з жебраченням щодо проведення ремонту коштом громади, а з вимогою зняти відповідні перешкоди?

Зустрічний приклад: у будинку в Швейцарії, в якому орендує свою квартиру Ернст Рахаров є конкретний приватний власник, який за рахунок орендної платні турбується про фасад і все інше, включаючи страховку на випадок пожежі чи стихійного лиха. Все, що відбувається навколо будинку та орендних відносин, регулюється двосторонніми договорами між власником будинку і орендарями. Жодного втручання в цей процес навіть з боку місцевої влади селища, де проживає Ернст Рахаров, зазвичай немає! Вже не кажучи про центральну владу швейцарської конфедерації в Берні! Тому що швейцарці впевнені: будь-яке питання найефективніше вирішувати на найнижчому із усіх можливих рівнів, в багатьох випадках – взагалі без оперативного втручання владних інституцій, чиє завдання полягає тільки в створенні правових рамок. То чим українці гірші за швейцарців?

Якщо сьогодні вже зрозуміло, що центральні київські владні інституції скоріше дадуть будинку розвалитися, ніж організують кошти на ремонт, то чим скоріше мешканці візьмуть ситуацію в свої руки, тим краще для будинку і для них.

Там же, де роль владних інституцій є незамінною, в Швейцарії діє правило максимальної прозорості. Наприклад, під кінець кожного року Ернст Рахаров безкоштовно отримує в свою поштову скриньку брошуру (на дешевому папері, адже за кошти громади), яка містить повну фінансову звітність місцевої виконавчої влади, а також проект бюджету на наступний рік. Стосовно якого, громадяни, які мають право голосу (Ернст Рахаров, як іноземець, такого права не має), можуть висловитися та проголосувати на послідуючому зібранні громади. На контраст до цього, в селищі на Київщині, де проживають батьки Ернста Рахарова, вся фінансова звітність є таємницею за сімома печатками. То хто ж змусить сільраду та сільського голову оприлюднити цю інформацію, як не громада, яка їх обирає?

Останніми тижнями тональність новин з України мала тенденцію від поганого до гіршого. Схоже, що довгий період бравурного впертого непомічання українцями світової фінансово-економічної кризи, через півтора року після її початку змінився періодом безпросвітного песимізму. Як і оптимізм рік тому, цей песимізм напевне є сильно перебільшеним. І світ, і Україна із економічної кризи ймовірно вийдуть скоріше, ніж зараз малює песимістична уява. Тому головними питаннями зараз повинні бути: чи встигне Україна модернізуватися під час кризи настільки, щоб ті заробітчани які зараз повертаються з інших країн через брак роботи там, не почали знову полишати Україну десь в кінці наступного року через гірші перспективи, ніж в інших країнах? Чи зможе Україна покращити свою конкурентну позицію у боротьбі за серця та уми у безповоротно глобалізованому світі? Переконливої відповіді на ці питання ніколи не дадуть українські владні інституції, які б геніальні політики не стояли у них на чолі. Ці відповіді зможе і повинна дати українська громада.

Тому Ернст Рахаров бажає громаді України в 2009 році перш за все мужності та відповідальності, щоб все частіше твердо говорити українським владним інституціям: «Дякуємо, але ми добре впораємося і без вас!». Будьмо!

Немає коментарів: