Європа без віз та принижень

На цьому тижні Ернст Рахаров поновлював Шенгенську візу. Справа в тім, що Швейцарія, в якій проживає Ернст Рахаров, формально все ще не є членом Шенгеської зони і приєднається до неї лише наприкінці цього року. А через те, що Шенгенську візу довіднедавна видавали щонайбільше на рік, то кожного року приходилося навідуватися до посольства однієї з країн-членів, як правило тієї, до якої намічалося наступне відрядження. Цього року це було посольство Німеччини в Берні.

Процедура отримання Шенгенських віз для Ернста Рахарова вже давно стала звичною, і й цього разу пройшла без особливих пригод. Єдиним «сюрпризом» виявилася необхідність доводити, що до обсягу медичної страховки входять також витрати на репатріацію, у випадку необхідності складного лікування, назад до Швейцарії. Ще роком раніше такої вимоги не було.

На запитання Ернста Рахарова, чому його медична страховка обов’язково має покривати витрати на репатріацію у той час, коли пересічні швейцарці, не маючи такого пункту в їхніх страхових полісах, тим не менш можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони, літній клерк посольства відповів, що у випадку з громадянами Швейцарії цей пункт врегульований через двосторонні угоди. І додав: «Якщо Ви хочете вільно подорожувати Європою, то Вам треба більше тиснути на український уряд, щоб він краще домовлявся з Євросоюзом, щоб він робив більше конкретних кроків із наближення України до Європи».

На перший погляд така порада виглядає абсурдною та трохи образливою, і в пам’яті спливають неприємні пригоди українських заробітчан в Німеччині, коли вони намагалися повернутися із сезонних робіт в Іспанії через німецьку територію. Але якщо спробувати без емоцій подивитися на ситуацію з різних боків, то стає зрозуміло, що саме на українських владних установах лежить основна частина відповідальності за нинішню ситуацію зі свободою пересування українськими громадянами територією європейських країн, а також за кроки, що треба зробити для покращення цією ситуації.

Певна рестриктивність насамперед західних європейців в міграційних і візових питаннях доволі зрозуміла: певні категорії імігрантів з деяких країн дійсно зловживали їхніми системами соціального захисту; населення в більшості країн стурбоване тим, що для них виглядає як неконтрольований потік мігрантів із відмінною культурою та релігією, побоюється «імпорту криміналітету» тощо.

До речі, треба визнати, що останнім часом схожі побоювання є не такими вже й далекими і для самих українців, які останнім часом спостерігають за швидким зростанням числа імігрантів, насамперед з країн Азії, у великих містах України. І при цьому реакція українських владних інституцій на наявну проблему є далеко не зразковою. На фоні недавніх висловлювань міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, ставлення до проблеми іміграції у країнах Західної Європи є скоріш більш ліберальним та толерантним.

Головне те, що вимоги європейців до країн, з якими вони погоджуються мати відкриті кордони, є чіткими і давно відомими. Схоже, що деякі з них, Україна зможе виконати тільки саме з європейською підтримкою, але в більшості випадків українська влада повинна нарешті тільки зорганізуватися та виконати свої домашні завдання.

Перш за все, треба забезпечити прозорість і подолати всі прояви корупції в питанні видачі українських проїзних документів, що засвідчують особу. До тих пір, поки буде загальновідомо, що в разі потреби можна «організувати» український закордонний паспорт навіть для Осами бін Ладена і скільки це коштуватиме, будь-яку людину, яка пред’являє такий документ будь-де у світі будуть вважати потенційним злочинцем. Схоже, що перші кроки на цьому шляху відомством Юрія Луценка вже зроблені. Але для подолання не дуже доброї репутації українських паспортів в Європі треба і надалі продукувати позитивні докази того, що зараз і наділі в цій сфері в Україні все є і буде чисто.

По-друге, український уряд повинен нарешті перейти від балачок до справ у царині проведення ліберальних реформ в економіці, які б дозволили українцям мати можливість отримати добру та достойно оплачувану роботу саме в Україні. Тоді привабливість заробітчанства за кордоном набагато знизиться, особливо у нелегальній його формі, яка спричиняє найбільше нарікань в європейських країнах. Зміст ліберальних реформ також давно відомий: спрощення дозвільних та реєстраційних процедур, реформа пенсійної системи та системи соціального захисту, реформа судової влади. В наявності є й великий досвід інших країн у проведенні таких реформ: від країн Балтії до Північної Африки до Чилі. В українських високопосадовців немає жодної причини, через яку вони не можуть провести ці реформи, крім них самих.

І нарешті останнім завданням, яке треба виконати, є наведення повного порядку на кордонах, насамперед на східних. Вони повинні перестати бути такими «дірявими», як сьогодні. Не треба боятися звинувачень деяких сил в сусідній Росії у будуванні «штучних бар’єрів між братськими народами». Насправді добросусідські відносини звичайно базуються на чіткому визнанні обома сторонами межі, за якою починається сусідська територія. І в цьому питанні, враховуючи дуже складну історію переговорів з Росією щодо делімітації та демаркації спільних кордонів, підтримка Євросоюзу була б дуже бажаною. Залучення на свій бік півмільярдної Європи у процесі розв’язання конфліктних питань з 140-мільйонною Росією не залишило б останній шансів на подальше саботування процесу. При цьому найкращім аргументом для Євросоюзу на користь того, що Україна заслуговує на його підтримку, був би реальний поступ у вирішенні перших двох завдань.

Деякі українські спостерігачі кажуть, що відкриття кордонів для країн Заходу в односторонньому порядку було помилковим і зараз в України не залишилося козирів на переговорах з Євросоюзом, щоб вимагати свободи пересування для українських громадян. Ернст Рахаров не поділяє цього погляду. Адже Україна, як і будь-яка інша дуже молода держава має проблему «непізнавання» у світі: більшість людей складає для себе мапу світу коли вивчає географію в школі і, перебуваючи вже у зрілому віці, вони потребують певних стимулів для «вписування» в цю мапу додаткових новоутворених країн. Таким чином абсолютна більшість європейців до недавнього часу не могли сказати, де знаходиться Україна і скільки мешканців, хоча б приблизно, вона нараховує. І було б несправедливо звинувачувати європейців у невігластві. Наприклад, чи багато українців зможуть відповісти на подібні запитання щодо, скажімо Східного Тимору, чи навіть того ж таки Косова? Завдяки Помаранчевій революції пізнавання України в Європі значно покращилося. Та все ж таки найкраще люди запам’ятовують країни, які вони фізично відвідали і про які потім розповідають своїм друзям та знайомим. Маючи відкриті кордони для громадян із країн Заходу Україна має нагоду пригорнути до себе додаткову увагу, а разом із нею – додаткові надходження від туризму та інвестицій. Особливо на тлі все ще «зачиненої» Росії.

Українські громадяни заслуговують на право вільно пересуватися всією Європою. І відповідальність за те, щоб вони це право отримали, повністю лежить на українських правителях. Проте й нам, громадянам, не слід забувати, що чим жорсткіше ми вимагатимемо від владних установ захисту наших інтересів, тим швидше отримаємо необхідний результат. Кінець кінцем треба визнати певну слушність слів літнього клерка з німецького посольства в Берні.

Вам шашечки, чи їхати? Вам блакитно-зірковий флаг, чи заможно жити?

На цьому тижні стало відомо, що нова посилена угода між Україною та Євросоюзом матиме назву «Угода про асоціацію». Ця угода повинна замінити «Угоду про партнерство та співробітництво», термін дії якої закінчується в кінці цього року, але напевне буде продовжений як мінімум ще на один рік.

«Наша головна мета – наприкінці 2009 року отримати справді потужний інструмент реальної адаптації інтересів ЄС і України, взаємного проникнення, взаємного зближення, яке в підсумку приведе до повноправного членства України в цій організації», - заявив на прес-конференції у Києві міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

Українські політики за кожної нагоди говорять, що стратегічною метою України є повноправне членство в Євросоюзі. При цьому бюрократичний процес узгодження та підписання разом з представниками останнього будь-якого спільного документу вони намагаються представити як ще один важкий крок на героїчному шляху до цієї світлої мети. Але виявляється, що їхній завзятості та енергійності протистоять байдужість та упертість з боку єврократів, які здається прагнуть просто не допустити входження українців до так званого «золотого мільярду». Таким чином бачимо абияку активність українського найвищого керівництва, яка раз за разом не знаходить належного розуміння у керівництва Євросоюзу та більшості його країн-членів.

Так, Євросоюз вперто не хоче відкривати свої обійми для України. І досить ймовірно, що він не завжди справедливий по відношенню до неї. Але якщо тверезо проаналізувати вимоги і застереження Євросоюзу щодо українського членства, то найчастіше вони виявляються доволі доречними. А от вимоги, та виправдання української сторони, на жаль, дуже часто скидаються на шапкозакидацтво.

З прагматичної точки зору, просто неможливо уявити собі Україну з її нинішньою владою у складі ЄС. Хоча б тому, що там рішення з великої кількості питань приймаються консенсусом, тобто всі країни-члени (а сьогодні їх 27) повинні проголосувати «за». А коли останнього разу українські політики доходили згоди?

З іншого боку, Європейський Союз є далеко не єдиною формою європейського співіснування. Є й інші форми: такі як Шенгенська угода чи Європейська економічна зона. Наприклад, Норвегія входить до обох, але не є членом Євросоюзу; Швейцарія перебуває в процесі приєднання до Шенгенської угоди, хоча не є членом ніякого іншого європейського об’єднання. Та й сам Євросоюз ділиться на два табори: більшість країн, що перейшли на євро, чи прагнуть це зробити; та меншість, що складається з Великобританії, Швеції та Данії, які переходити на євро відмовилися. То чи є сам по собі факт приналежності до якогось європейського клубу гарантією високих стандартів життя? Скоріше навпаки: високі стандарти життя дають право на входження до будь-якого з цих клубів, якщо країна виявить до цього бажання.

І тим не менш, серед інших європейський організацій та об’єднань Європейський Союз вирізняється своєю здатністю до потужного позитивного впливу на країни, що претендують на членство в ньому. Перш за все через відпрацьований механізм адаптації країн-кандидатів до своїх стандартів у всіх сферах політичного та економічного життя. А також через наявність чітких критеріїв (так звані Копенгагенські критерії), після виконання яких будь-яка європейська країна отримує право на вступ. Проходячи всі етапи процедури вступу, намагаючись виконати критерії членства, країни-кандидати автоматично покращують якість своїх урядових інституцій, а разом з цим підвищують рівень життя своїх громадян.

Якщо спробувати «прочитати поміж строк» висловлювання представників Євросоюзу, головними проблемами, через які Україна на даному на етапі не може розглядатися як кандидат на вступ є: політична нестабільність, високий рівень корупції, недієздатна судова влада. Чи можна казати, що вимоги вирішити ці проблеми направлені проти України? Навпаки – вирішення цих проблем перш за все підвищить рівень життя самих українців!

У цьому сенсі будь-які заклики з боку українських керманичів прийняти до уваги «особливі українські умови» та скоротити і спростити для неї шлях до ЕС, «першими зробити кроки назустріч» є радше контрапродуктивними, бо дають їм нагоду уникнути складних та болючих реформ. Проте саме ці реформи будуть мати своїм наслідком покращення життя суспільства, а не факт досягнення політичної перемоги шляхом дочасного підписання якоїсь угоди! Тим більше, що вже є приклад Болгарії та Румунії, які формально прийняли до Євросоюзу закривши очі на очевидну невідповідність цих країн багатьом вимогам членства, якраз у сфері подолання корупції та якості судів. В результаті Євросоюз вимушений зараз констатувати, що за півтора роки перебування цих країн всередині Євросоюзу, ситуація у проблемних сферах здебільшого погіршилася! Напевне через те, що зник могутній стимул у вигляді необхідності відповідати критеріям членства, які діють тільки до моменту вступу. А механізму виключення із числа своїх членів Євросоюз не має.

Переважна більшість українських громадян абсолютно не розуміють принципів та механізмів функціонування Євросоюзу (цього не розуміє навіть переважна більшість самих громадян Євросоюзу). Мабуть через це далеко не всі українці висловлюються позитивно щодо членства у ньому. Проте можна бути певним, що переважна більшість українців хоче заможно жити в заможній країні. Тобто заможне життя та членство в Євросоюзі для них не є речами абсолютно взаємозалежними. На протилежність до цього, постійно педалюючи тему про вступ до Євросоюзу, українські правителі намагаються цю взаємозалежність всіляко підкреслити. Схоже, що таким чином вони просто намагаються відвернути увагу суспільства від власної безпорадності у справі підвищення рівня його життя шляхом проведення складних та не завжди популярних реформ. Адже у невдачах на шляху до Євросоюзу завжди можна хоча б приховано звинуватити останній. І навпаки, навіть незначний поступ на шляху до ЄС можна представити як велику перемогу, яка виправдує відсутність необхідних перетворень всередині країни.

Факт активної підготовки нової посиленої угоди з ЄС є загалом дуже позитивним. Але наразі є деякі ознаки того, що Угода про асоціацію з ЄС може бути використана нинішніми українськими керманичами як фіговий листок, щоб прикрити свою корумпованість та некомпетентність в плані організації давно назрілих реформ. Але тоді вони не повинні дивуватися, якщо пересічний українець звично зітхне і скептично скаже: «Угоду про асоціацію з ЕС на хліб не намазати».

Журналісти і надалі будуть рушійною силою демократичних перетворень в Україні. Якщо не вчитимуться некоректному поводженню в українських політиків.

«У випадках, коли виданню може загрожувати судове переслідування, великі британські видання надають перевагу фразам на кшалт «він енергійно заперечив будь які неправові дії» (можливий переклад на зрозумілу мову: він не має переконливого пояснення своїх дій); «не зміг розвіяти сумніви, що...» (був скандальним чином причетний), а також такі слова як «контроверсійний» (волаючий) та «каламутний» (корумпований).

Такі складні висловлювання допомагають редакторам зімітувати збалансованість та уникнути відповідальності за паплюження честі та гідності згідно з суворого британського законодавства. Якщо б англомовне київське видання Kyiv Post було більше далекоглядне, воно б залучило доброго адвокат, який би зміг запобігти винесенню фрази «Жахливе захоплення землі Київрадою»в заголовок статті про оборудки з київською землею. Напевне він би також домігся ретельної перевірки фактів перед тим, як пускати в хід порівняння з тактикою, що свого часу застосовував Рінат Ахметов, одна з найбагатших в Українні людей.

Адже пан Ахметов зреагував на помилки в статті судовим позовом, тільки не в Україні, а в Лондоні, з допомогою адвокатської контори Schillings, якої лондонські журналісти бояться найбільше. В результаті газета була вимушена оприлюднити офіційні вибачення 21 лютого.»

Ернст Рахаров наводить вільний переклад уривку із статті, опублікованої 8 травня цього року в британському щотижневику The Economist, щоб українські читачи побачили, що умови для свободи слова в деяких країнах, демократичність яких в Україні багато хто ставить у приклад, є набагато більш складнішими за українські. На прикладі з паном Ахметовим є очевидним, що основним мотивом подання до лондонського суду для нього було використання більш жорстоких по відношенню до журналістів британських законодавчих норм, ніж бажання забезпечити «справедливий судовий процес». І незважаючи на такі складні для професійної діяльності умови, британська журналістика вважається однією з найкращих в світі. Схоже, якість свободи слова більше визначається суспільною, політичною та журналістською культурою, ніж діючим законодавством.

На протязі останнього тижня в Україні триває скандал навколо допиту Генеральною прокуратурою журналіста Української правди Сергія Лещенка. Незалежна медіа-профспілка України виступила з протестом проти дій Генпрокуратури та розцінила такі її дії як «замах на професію та вибіркове застосування закону». Уся ця історія виглядає дуже емоційною, проте на думку Ернста Рахарова, тут скоріше потрібна холодна та прагматична оцінка, яка б дозволила зробити правильні висновки з тим, щоб покращити ситуацію зі свободою слова в Україні.

З прагматичного погляду, в ситуації, що склалася, обидві сторони дещо зловживали своїм становищем.

Вимагати від журналіста з‘явитися на допит вже через півгодини після того, як йому була вручена повістка, було явною провокацією з боку прокуратури, особливо враховуючи обставину, що Сергій Лещенко об‘єктивно є вторинним свідком у справі отруєння Віктора Ющенка, за якою його викликали. Така поведінка правоохоронців була б загальноприйнятною тільки за умов тоталітаризму, коли всі громадяни зобов‘язані «служити державі», а правоохоронці є її «священними представниками». Дякуючи Богові, сьогодні в Україні інша ситуація і Генпрокуратура є лише однією з урядових інституцій, одним із обов‘язків якої є захист прав і свобод громадян від неправового посягання. Проте вимога від журналіста прибігти на допит практично «за першим свистком» виглядає скоріше як посягання на ці права і свободи, ніж їхній захист.

З іншого боку, демонстративне зволікання з його візитом до прокуратури може бути проінтерпретоване як також провокаційне намагання Лещенка (за підтримки редакції Української правди) зіграти на нервах слідчих і навіть як спроба довести свою певну «зверхність», використовуючи законодавство із захисту прав журналістів. Моральна позиція Сергія Лещенка та редакції Української правди була б набагато більш сильною, якби пан Лещенко попри все прийшов до Генпрокуратури за першим викликом. Безпосередньо після цього він міг би виступити з засудженням таких дій та зверненням до всіх гілок влади в Україні з вимогою більш чітко регламентувати права правоохоронців, що стосується викликів на допити та застосування відповідальності за розголошення таємниці слідства, а також усунути колізії в законодавстві між правами та обов‘язками правоохоронців та журналістів.

Загалом в цій історії симпатії Ернста Рахарова на боці журналістів. Незважаючи на те, що українська журналістика час від часу дає приводи звинувачувати її у продажності, але ще частіше такі приводи дають українські правоохоронці, досить згадати хоча б справу Гонгадзе. Журналісти перебувають в конкурентному середовищі, яке в довгостроковому аспекті є запобіжником продажності. Правоохоронна ж діяльність є монопольною сферою і дисциплінувати правоохоронців можна лише за допомогою «ланцюгових псів демократії». У даному конкретному випадку виклик на допит журналіста, який просто взяв інтерв‘ю у Давіда Жванії, виглядає підозріло схоже на спробу залякати інших журналістів писати на цю тему та брати інтерв‘ю у де-факто обвинувачуваного у справі про отруєння президента. Намагання слідчих під загрозою відповідальності за розголошення таємниці слідства контролювати, що Сергій Лещенко буде в подальшому писати на цю тему, можна трактувати як позбавлення права на журналістську професію.

Поведінка Сергія Лещенка також виглядає позитивно у порівнянні з поведінкою того ж Давіда Жванії, який нахабно користується своєю депутатською недоторканістю, щоб взагалі уникати допитів. Проте українські журналісти повинні усвідомлювати, що просто виглядати краще українських політиків замало для того, щоб Україна впевнено просувалася до європейських демократичних стандартів життя. Бо за відсутністю відповідальної першої, другої та третьої влади, саме четверта влада є останнім рушієм реформ. Дуже добре, що незалежна медіа-профспілка України солідарно виступила на підтримку свого колеги. Але ще краще було б, якби журналісти при цьому не забули вказати своєму колезі на те, що його поведінка все ж таки може бути протрактована як протиправна, а тому не може вважатися зразковою.

Realpolitik: вивід ЧФ з Криму в обмін на відмову України від негайного повноправного членства в НАТО?

На минулому тижні відомий американський політик Генрі Кісінджер висловив свій погляд та побажання щодо розвитку американо-російських відносин. У своїй статті (див. також відповідний коментар на радіо Свобода) серед іншого він закликав наступну американську адміністрацію сконцентруватись на прагматичному співробітництві з Росією у питаннях безпеки та Ірану, а у питанні відносин Росії з іншими складовими частинами радянського блоку, і перш за все – Україною, проявляти певну стриманість. Тобто не форсуючи питання членства України в НАТО, натомість сконцентруватись на підтримці «справжньої незалежності України» та її членства в Європейському Союзі. На цьому тижні він повторив свої думки у ще одній статті в іншому виданні.

До думки старого аксакала міжнародної політики, який був держсекретарем Сполучених Штатів в часи Холодної війни і є відомим прихильником Realpolitik (реальна політика, нім.) звикли прислухатися не тільки в Вашингтоні, а й в усьому світі. Ернсту Рахарову також імпонує прагматичний, на противагу від ідеологічного, підхід до міжнародної політики, щоправда в даному конкретному випадку поради Генрі Кісінджера сприймаються дещо неоднозначно.

Він аргументує, що для Росії питання України насамперед є питанням визнання болісного історичного зламу. Тому подальше наближення кордонів НАТО безпосередньо до Москви на даному етапі зробить скорочення російських кордонів і впливу настільки очевидним, що це неодмінно спричинить емоції, які стануть на заваді конструктивній співпраці Росії та Америки над вирішенням усіх інших світових проблем. Натомість маючи принципову згоду НАТО на майбутнє членство України, зараз немає ніяких причин, щоб цю згоду прискорено втілювати в життя.

Впадає в очі те, що подібні погляди також неодноразово висловлювали деякі представники нинішньої української опозиції, особливо Партії регіонів. Досить ймовірно, що і деякі представники БЮТ підтримають таку зовнішньополітичну доктрину для України. Це не дивно, бо на поверхні така доктрина виглядає дуже привабливо, особливо коли згадати, що рівень підтримки членства в Євросоюзі серед українських виборців є набагато вищім, ніж рівень підтримки членства в НАТО. Проте якщо трохи замислитись над деталями, то з’являється низка зауважень.

Українське членство в Євросоюзі поки що виглядає малореальним. Очевидно те, що і Євросоюз, і Україна мають жорстокий ДЕФІЦИТ ЛІДЕРСТВА, щоб вирішити це питання. В керівних лавах з обох сторін практично відсутні люди, чий горизонт мислення та дій лежить далі, ніж дата майбутніх виборів. Використовуючи на свою користь практику консенсусного прийняття рішень в Євросоюзі та ж Росія, за допомогою важелів у вигляді поставок енергоносіїв, завжди може стимулювати окремі країни Євросоюзу до «чутливого» ставлення до її «стратегічної зони впливу», таким чином гальмуючи просування України до членства в ЄС. Америка ж на сьогодні має в ЄС скоріше погану репутацію і відповідно дуже невеликий вплив на його рішення. Наступній президентській адміністрації США знадобиться дуже багато часу, щоб цю ситуацію змінити. Тож на сьогодні дуже важко собі уявити, яким чином Америка може прискорити процес вступу України в Євросоюз.

А яким чином можна забезпечити «справжню незалежність України»? Вже сам факт ставлення питання таким чином свідчить про те, що Генрі Кісінджеру зрозуміло, що Україну на сьогодні не можна вважати повністю незалежною. Тому є очевидною потреба деталізувати конкретні кроки, які Захід і НАТО можуть зробити щоб укріпити українську незалежність.

Щонайперше вже сьогодні є очевидним, що без дієвої підтримки країн НАТО Україна НІКОЛИ не зможе позбавитися Чорноморського флоту Російської Федерації. Виходячи з сьогоднішніх тенденцій, після 2017 року він просто залишиться в Севастополі, навіть якщо для цього не буде ніяких правових підстав. Більше того, цю відсутність правових підстав росіяни напевне ще й трактуватимуть на свою користь, аргументуючи, що всі обмеження на діяльності ЧФ на території України втратили чинність після закінчення термінів дії договору про оренду.

Годі й думати, що Україна зможе силовими методами змусити ЧМ залишити Севастополь – це завдання є непосильним для української армії, яка на противагу російській не має зброї масового знищення. Таким чином вже зараз можна прогнозувати звернення України за підтримкою до країн Заходу, які свого часу виступили ґарантами її незалежності: США та Великобританії. Тобто було б дуже добре, якщо ці країни вже зараз почали готуватися до цього звернення.

Ернст Рахаров відноситься до відвертих прихильників українського членства в НАТО. Виходячи із міркувань, що якраз перебуваючи в лавах НАТО Україна буде здатна забезпечити свою «справжню незалежність». Але він допускає, що деякий час треба буде «щадить чувства» російських громадян і утримуватися від активних кроків в цьому напрямку. Проте це ні в якому разі не повинно означати просте перенесення строків приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Навпаки, в цьому випадку між Україною і НАТО повинен бути розроблений інший не менш детальний і чіткий план, який повинен передбачити спільне вирішення проблеми ЧФ.

Більш загально, цей план також повинен включати роботу лідерів країн НАТО з російським керівництвом з тим, щоб останні припинили стимулювання з популістською метою тих самих російських історичних «почуттів», які Генрі Кісінджер наразі закликає поважати. Не треба забувати, що ці «почуття» ґрунтуються на десятиріччях радянської пропаганди, а їх використання повністю протирічить принципам Realpolitik, прибічником якої він є.

Кандидатам в успішні президенти

Для більшості спостерігачів зрозуміло, що Анатолій Гриценко почав свою передвиборчу кампанію. Що є доброю новиною для Ернста Рахарова та інших українців, які сподіваються на відход від влади провідної «трійці», яка добряче таки «дістала» своєю перманентною політичною «мильною оперою», кожна серія якої стабільно закінчується патовою ситуацією для них, та поразкою для країни. Більше того, саме Анатолій Гриценко першим серед відомих українських політиків відкрито закликав «трійцю» не приймати участь у наступних президентських виборах. Заява дуже смілива, адже потенційний президентський рейтинг пана Гриценка на сьогодні на порядок менше середнього рейтингу «трійці». Але вона свідчить, що Анатолій Гриценко схоже має намір запропонувати українському суспільству нову політичну та владну модель.

Очевидно, що пан Гриценко стверджуючи, що він не набивав собі кишені, перебуваючи на державних посадах, хоче повернути в українську політику гасло на кшалт: «Ці руки нічого не крали». Що є цілком на часі. По-перше, запит на «чистих» політиків в українському суспільстві сьогодні не менш великий, ніж під час минулих президентських перегонів. По-друге, практично всі провідні політики, включаючи винахідника цього лозунгу Віктора Ющенка, свої «руки» на разі безнадійно дискредитували.

З іншого боку українське суспільство один раз вже обпеклося, повіривши в таке гасло, і зараз є куди більш скептичним та недовірливим. З великою певністю можна стверджувати, що просто словам воно більше не повірить. То ж спробуємо уявити, якими ДІЯМИ повинен підкріпити свої обіцянки кандидат в президенти, який хоче привернути на свою сторону виборців, що бажають чесної влади.

Перше, що спадає на думку це безпрецедентна прозорість. І навіть якщо це виглядає, як посягання на приватну сферу, кандидат повинен буде перш за все надати найвичерпнішу інформацію стосовно облаштування свого приватного життя. Українці завжди дуже цікавляться тим, «а що ж воно там там таке, за тим парканом?». Тому запобігти шкідливим спекуляціям опонентів можна тільки повністю той паркан прибравши. А це значить: публікація податкових декларацій щонайменше та повне звітування щодо всіх поїздок у відпустку за останні 10 років, запрошення всіх бажаючих журналістів на екскурсії до всіх об’єктів нерухомості, особистих та членів родини. Тобто кандидат в президенти, та члени його родини повинні бути готові до пильної невсипущої уваги до себе з боку громадськості, що означатиме свідому відмову від великої частини приватної сфери.

Другий аспект, щодо якого потрібно буде створити повну ясність – це стосовно джерел фінансування передвиборчої кампанії. У загалу не повинно бути ніяких сумнівів та приводів для спекуляцій щодо того, хто і заради чого фінансує кандидата. Враховуючи те, що в сучасних українських умовах політичним проектам дуже складно обійтися без підтримки великого капіталу, треба винайти модель, яким чином це може відбутися гранично прозоро. Крім того успішний кандидат повинен буде вирішити дуже непросте завдання: яким чином скористатися підтримкою великого капіталу, який є дуже непопулярним в очах більшості виборців, і при цьому не дискредитувати себе.

Мабуть одним із шляхів вирішення попереднього завдання стане залучення якмога більшої кількості дрібних внесків у бюджет кампанії. Відповідний досвід та технології для цього можна знайти в Америці: перш за все за допомогою інтернету, на цьогорічних праймеріз Барак Обама спромігся зібрати більш ніж 1 мільйон невеликих грошових внесків від простих американців. Крім максимальної прозорості, дуже велика додаткова перевага такої підтримки полягає також і в тому, що ці 1 мільйон дрібних донорів є ще й активними агітаторами за свого кандидата. Це ж маленьке чудо: люди не тільки працюють безкоштовно на успіх свого кандидата, вони ще й підтримують його матеріально! Який контраст з типовим українським випадком проплачених мітингувальників та прапоромахачів! У кандидата є ще десь один рік, щоб адаптувати цю американську технологію до українських реалій. 1 мільйону дрібних донорів в Україні не мобілізуєш, але навіть декілька десятків тисяч здатні докорінно змінити правила ведення політичних кампаній.

Наступною у переліку необхідних дій є створення професійної команди. Поки що всі політичні проекти в Україні є комбінацією фан-клубу певної особистості та пулу великих інвесторів. Тому жоден з цих проектів не був і не буде успішним в довгостроковому аспекті. Знаючи про це, велика кількість виборців вже вміє їх розрізняти і їм не довіряє. Професійна команда відрізнятиметься від цих утворень наявністю публічної ідеології, цілей та завдань, конкурсним та конкурентним набором на посади, чітким та прозорим розподілом ролей, відкритістю як до зовнішньої, так і для внутрішньої критики та стимулюванням за результатами роботи. Ернст Рахаров впевнений, що в сучасній Україні вже з’явилися лідери та менеджери, які досягли певного рівня самодостатності і ладні працювати за ідею. Вони не довіряють наявним провідним політикам, бо ті кожного разу зловживали їхньою довірою. Але вони охоче підуть за тим, хто на справі послідовно доводитиме, що керується іншими принципами і буде щиро відданий своїй команді.

Останньою в переліку ДІЙ є адресація свого політичного минулого. Враховуючи ситуацію суперечливого законодавства, в сучасній Україні практично неможливо зробити щось масштабне, хоча б формально не порушивши при цьому якогось закону. Тому щоб запобігти закидам опонентів, успішний кандидат буде змушений зробити щире публічне покаяння перед виборцями за минулі проступки та помилки. Навіть якщо за деякі з них може загрожувати кримінальне покарання. При цьому можна навіть закликати правоохоронні органи почати кримінальне впровадження проти себе, але з вимогою, зробити те ж саме стосовно інших кандидатів, які без сумніву матимуть не менше подібних «гріхів». В результаті усі гілки влади раптом виявилися б дуже зацікавленими у прийнятті доброго закону про одноразову амністію, який би зняв тягар відповідальності з них усіх за минулі проступки, водночас посиливши відповідальність за всі наступні. Такий крок засвідчив би серйозність намірів кандидата та його готовність на самопожертву заради руйнування порочних аспектів діючої системи.

Всі перелічені кроки тісно пов’язані між собою. Вони є надскладними і майже нездійсненними, проте тільки їх здійснення уможливить успішну експлуатацію гасла про «чисті руки» в сучасних українських реаліях.

Ернст Рахаров не плекає великих надій на те, що вже у наступній президентській кампанії переможе кандидат з «чистими руками» та дієздатною командою. Проте сам факт участі такого кандидата у кампанії спроможний дати старт новій ері у розвитку України. Тоді обов’язково прийде час коли такий кандидат переможе на виборах і стане першим справді успішним президентом України.

Чи справді українці в душі ненавидять своїх онуків?

Як виглядає класичний випадок корупції? Людина, яка має доступ до якогось суспільного ресурсу вирішує, що їй він потрібен більше, ніж суспільству. Ментальним підґрунтям при цьому найчастіше слугує радянське сприйняття маленьких крадіжок по місцю роботи як необхідність, а то й як одного із способів «спротиву режимові», який несправедливо недооцінив здібності людини. При цьому є й зручне виправдання – інший на моєму місці поступив би так само. І до того ж: не для себе стараюся, а для дітей чи навіть онуків, які безсумнівно заслуговують на краще життя.

В сьогоднішніх реаліях під «суспільством» треба розуміти не тільки «державу», тобто уряд, а й територіальні громади чи навіть фірми або партії – будь-які форми суспільної організації. За радянських часів крали, чи просто «несли» практично усі та звідусіль, звідки було можливо: з заводів, виконкомів та колгоспів. В загальному розумінні все було «державне»... Зараз де-юре існує багато суспільних форм власності, але суть сприйняття не змінилася: для більшості українців суспільна – то просто проміжкова стадія приватної власності. Тобто рано чи пізно вона стане чиєюсь приватною, тому єдина з неї користь – зробити моєю, поки не пізно. Проте суспільні види власності необхідні – без них не буває заможного суспільства.

Судячи з наявного рівня корупції, більшість українців, що опиняються в ситуації, коли можна трохи позловживати суспільним ресурсом, не довго думаючи роблять це. І мало того, що після цього найчастіше все ж таки страждають від комплексу «поневільного грішника», тобто в глибині душі визнають, що вчинили неправедним чином. Вони при цьому позбавляють майбутнього тих самих своїх онуків та більш далеких нащадків, про яких за власною логікою вони так намагаються потурбуватися. Бо вкраденого вистачить лише, щоб на якийсь час матеріально підтримати своїх дітей, але тільки на якийсь час. На онуків напевне вже не вистачить – на відміну від чесного заробляння, красти вічно не можна: або ресурс скінчиться, або інший корупціонер виживе з поживного місця. Тобто реальний спадок, що залишиться онукам – це проблемна нещасна корумпована країна, з якої хочеться щонайшвидше поїхати. Як ще можна назвати таку недалекоглядність старшого покоління, ніж прихована ненависть до своїх власних онуків?

Добре те, що одразу зрозуміло, як можна боротися з корупцією: треба пересунути якнайдалі в майбутнє той часовий обрій, на який люди орієнтуються, тобто змусити їх частіше згадувати своїх (іноді ще ненароджених) онуків та правнуків. Особливо в ті моменти, коли є спокуса швидко набити кишеню неправедним способом. Просто спитати себе: а не станеться так, що мої власні онуки мене ж (або скоріше – усе моє покоління) і проклянуть?
Звичайно, в суспільстві, яке звикло жити лише сьогоднішнім днем, дуже непросто почати мислити більш довгостроково, проте на переконання Ернста Рахарова, це єдиний шлях, яким треба йти, щоб перетворити Україну на стабільну, заможну та щасливу країну. За критеріями матеріального статку українці живуть не гірше, ніж в середньому по всьому світу. Щоб стати щонайменш такими ж щасливими, як в середньому по світу, нам треба почати частіше згадувати про своїх більш далеких нащадків.

Щоб Україну скоріше сприйняли в Європі, українські політики повинні більше цікавитись європейськими подіями

Перебуваючи у Брюсселі цього тижня Юлія Тимошенко зробила перед європейськими політиками та чиновниками багато голосних заяв. Які здебільшого зводилися до яскравих розповідей про її бачення політичної та економічної ситуації в Україні, триумфальної обіцянки завалити Євросоюз продовольством а також палкого заклику інвестувати в українську вугільну галузь. Схоже, що бажаючи використати європейську трибуну для звернення до української аудиторії, пані Тимошенко навіть не подумала зарані перевірити, як сприймуть такі заяви її безпосередні слухачі.

Зрозуміло, що в Європі дуже занепокоєні перманентною політичною кризою в Україні, та заяви Юлії Володимирівни аж ніяк не сприяли заспокоєнню, скоріше навпаки. При цьому європейські лідери зараз найбільш стурбовані негативними результатами референдуму в Ірландії щодо Лісабонського договору. Публічно висловлене розуміння нагальної проблеми в європейському домі було б напевне високо оцінено його хазяями.

Що стосується продовольства, то немає ніяких підстав вважати, що Євросоюз, на відміну від багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, потерпає від його нестачі і потребує збільшення імпорту. Скоріше навпаки: останні протести виробників молочної продукції в Бельгії, Німеччині та інших країн з вимогами підняття цін вказують на те, що європейські фермери посилюють тиск на своїх політиків з вимогою захисту ринку. І взагалі, політик з будь-якої країни, яка намагається наблизитись до Євросоюзу повинен добре розуміти суть його Спільної сільськогосподарської політики (Common Agricultural Policy, CAP), яка, на жаль, не сприяє імпорту сільськогосподарської продукції з-поза меж ЄС. Навіть скритикувавши цю політику, як це роблять більшість ліберальних економістів світу, Юлія Тимошенко продемонструвала би своє знання європейських реалій і менше виглядала би як гість, що впав з Місяця.

І нарешті, у своїй заяві щодо вугільної галузі, пані Тимошенко увійшла у відкритий дисонанс з домінуючим на сьогодні в ЄС сприйняттям вугілля як найбільш «брудного» палива. В Європі вважають глобальне потепління, спричинене насамперед зростаючою концентрацією вуглекислого газу в атмосфері, однією з найпекучіших проблем сьогодення. Вугілля спричиняє найбільші викиди вуглекислоти, тому пропозиції його більш посиленого використання в якості палива у традиційний спосіб, в Європі є своєрідним табу. За винятком обговорень можливостей спалення вугілля у спосіб, за якого викидам вуглекислого газу можна запобігти. Пані Тимошенко ніяк не обмовилася про ці (поки що чисто теоретичні) можливості, тому їй те треба дивуватися, чому деякі європейські політики її вкотре сприйняли як зовнішньо привабливу нечему зі сходу. Обставини склалися таким чином, що Україні не треба докладати жодних зусиль, щоб виконати умови Кіотського протоколу. Але в більшості країн ЄС ситуація протилежна, і українським політикам потрібно було б на це зважати.

Юлія Тимошенко є гарним прикладом, що ілюструє правило, з якого, на жаль, практично не спостерігається винятків. Наприклад, пан Ющенко свого часу дуже потішив європейців розповідями про трипільску культуру в той час, як їх набагато більше цікавили його плани реформ, та гарантії стабільного газопостачання. А Віктор Янукович і зовсім був нездатний підтримати самостійну бесіду. І це при тому, що сама необхідність спілкування з ним сприймалася європейськими політиками як образа.

Кругозір сучасних українських політиків, на жаль, обмежується тільки Україною і їх особистим місцем у ній. Тому вони використовують європейських політиків та чиновників лише в якості «масовки» чи інформаційного фону для своїх внутрішньополітичних заяв. Природно, що за такого стану речей Україна вкрай повільно наближається до Європи. Цей процес тільки тоді стане достатньо швидким та незворотнім, коли на чолі української держави постануть політики з кругозором, що поширюється щонайменше на весь європейський континент. Гість є тільки тоді бажаним, коли він вміє підтримати бесіду на теми, які по-справжньому цікавлять господаря.

Євро 2012 через призму Євро 2008

Минулої суботи в Австрії та Швейцарії розпочався Євро 2008. Вперше в житті Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за подібним заходом, знаходячись в його епіцентрі.

Він не є фанатом футболу, бо вважає, що ліпше грати самому, ніж спостерігати як грають інші, але з посиленим інтересом спостерігає за організацією заходу. Як переважна більшість українців Ернст Рахаров сподівається, що наступний чемпіонат Європи з футболу таки відбудеться в Україні. Можливо його інформація про організацію цьогорічного чемпіонату в Швейцарії буде корисною організаторам Євро 2012, а також пересічним українцям.

Будемо певні, ситуація в Австрії і Швейцарії докорінно вирізняється від ситуації в Польщі і Україні. В той час, коли для Австрії і Швейцарії питання базової інфраструктури (шляхи, аеропорти, готелі і т.п.) можна вважати вирішеним і без допомоги Євро, то питання стадіонів вийшло на перший план: в цих порівняно маленьких країнах без міст-міліонників, не рахуючи Відня, ніколи не було великих стадіонів. Після довгих дискусій було вирішено не витрачати кошти платників податків на їх будівництво, бо постійної потреби в таких стадіонах в цих країнах немає. Натомість було вирішено сприяти встановленню великих телеекранів на вулицях, вокзалах, та в кафе. Бо для фанів найважливіше перебувати в компанії собі подібних, а бажання спостерігати за грою безпосередньо на стадіоні не таке вже й непереборне. Після ж матчу всі завзяті вболівальники все одно стікаються до барів, кафе та бірґартенів щоб або відсвяткувати перемогу, або втішати однин одного після поразки.

Саме на тому, щоб створити найцікавіші та найкомфортніші умови для вболівальників з усієї Європи, були сконцентровані зусилля організаторів чемпіонату. Минулого тижня Ернст Рахаров брав участь в фаховій конференції в Цюриху, присвяченій якості обслуговування клієнтів, одним із виступаючих на якій був Бенедікт Вайбель – головний організатор швейцарської частини чемпіонату, такий собі швейцарський аналог Євгена Червоненка. З його виступу Ернст Рахаров зрозумів, наскільки різними є підходи до організації подібних заходів в Україні та Швейцарії. В Швейцарії головною метою є використати унікальну нагоду для покращення сприйняття Швейцарії як туристичної країни. Мета є довгостроковою, тому була проведена велика роз’яснювальна та агітаційна робота з тим, щоб забезпечити найвищу якість послуг для вболівальників, але при цьому стримати фірми від короткотермінового підвищення цін у погоні за швидким прибутком. Швейцарці звикли мислити довготерміново, тому прикладів нажитися на вболівальниках практично не спостерігається.

Серед інших організаційних заходів хотілося б виділити можливість використання квитка на стадіон в якості проїзного протягом 36 годин по всій Швейцарії, що дає можливість вболівальникам поїхати на екскурсію будь-куди на території країни на наступний день після матчу. Спеціальні курси були проведені для 50 тисяч поліцейських, таксистів, офіціантів і іншого обслуговуючого персоналу, через призму спілкування з яким футбольні туристи будують уяву про країну загалом. Всіх кого необхідно інформували про традиції фанів з різних країн і вчили адекватно реагувати на їхню поведінку. Наприклад, голландські вболівальники мають традицію, сідати на асфальт, перечікуючи червоний сигнал світлофора. Коли загоряється жовтий сигнал – вони його вітають голосними схвальними вигуками, бо насправді він є помаранчевого кольору – кольору Голландії. А на зелений вони потім спокійно переходять вулицю.

На противагу цьому, в Україні вся дискусія з організації Євро 2012 обертається навколо інфраструктури, яку потрібно побудувати. Не применшуючи важливості інфраструктури, Ернст Рахаров вважає, що такі фактори як гостинність, життєрадісність, цікаві традиції, простота всіх процедур та можливість легко зорієнтуватися та порозумітися без перекладача грають не менш важливу роль в тому, з яким враженням футбольний вболівальник залишить Україну. І чи стане він після цього добровільним агітатором за європейське майбутнє України.

По закінченні виступу Бенедікта Вайбеля Ернст Рахаров використав нагоду особисто з ним поспілкуватись, щоб дізнатися його думку про організаторів наступного чемпіонату. І почув декілька цікавих речей. Першою була добра новина, що поляки та українці вже зараз досить інтенсивно контактують з організаторами цьогорічного чемпіонату і здається ніхто не збирається вдруге винаходити велосипед. Але другою тезою пана Вайбеля було те, що виходячи із його досвіду спілкування з представниками обох країн, поляки і українці є дуже різними, набагато більш різними, ніж швейцарці та австрійці. І це, на його погляд, може серйозно ускладнити координацію дій і являє собою найбільший ризик для всього заходу. Третьою тезою була констатація факту, що в українців більше грошей, ніж у поляків. За рахунок олігархів, зрозуміло, та все ж таки. І заключною тезою була віра пана Вайбеля в те, що Євро 2012 попри все таки відбудеться в Польщі та Україні. Так само як відбудеться чемпіонат світу 2010 року в Південній Африці, незважаючи на тимчасову політичну нестабільність в цій країні, що має місце в останні місяці.

Судячи із інформації про підготовку до Євро 2012, що надходить з України, все це дійсно поки виглядає як олігархічний проект, який ще не отримав всенародної любові та підтримки. Але якщо українські олігархи зможуть перетворити Євро 2012 на дійсно народний проект, тоді він має всі шанси навіть перевищити сподівання його ініціаторів. Бо тоді народ зробить неможливе: він змусить українських політиків злагоджено працювати на майбутнє країни.

Подивуймося з успіху Барака Обами і відтворимо найкраще з системи!

Для всіх, хто живе за її межами, Америку в сучасному світі модно не любити. Американці були ініціаторами війни в Іраку, аргументи на користь якої, за власним визнанням американських спецслужб, виявились великою частиною сфальсифікованими. За ініціативою чинного президента Джорджа Буша Америка в однобічному порядку вийшла із Кіотського процесу, покликаного запобігти глобальному потеплінню. Вважаючи ООН неефективною та корумпованою організацією, Сполучені Штати зачасту ігнорують міжнародні механізми колективного прийняття рішень під егідою ООН на користь самовільних дій. В результаті у багатьох спостерігачів складається досить обґрунтоване враження, що Америка просто відчайдушно використовує свій статус єдиної супердержави за рахунок решти світу.

Втім добре пам’ятаючи про той позитивний імідж, який Сполучені Штати мали особливо серед українців протягом 90-х років, Ернст Рахаров хотів би запитати, наскільки сучасне здебільшого негативне сприйняття Америки українцями та іншими неамериканцями є результатом негативного сприйняття діяльності лише однієї людини – чинного американського президента? І чи не час залишити діяльність Джорджа Буша молодшого на суд історії і сконцентрувати увагу на його потенційних наступниках? А найголовніше – звернути увагу на американську політичну систему, що хоча як і всі інші не виключає можливості помилок, проте на відміну від багатьох інших, має вбудовані механізми самокорекції і, на переконання Ернста Рахарова, може слугувати моделлю для більшості політичних систем світу.

Найкращим прикладом цього є перебіг праймеріз цьогорічної президентської кампанії – попередніх перегонів для визначення кандидатів на президентську посаду від обох домінуючих політичних партій. Накал пристрастей цих демократичних змагань кампанії змушував світові засоби масової інформації приділяти їм велику увагу. Тому можна бути впевненим, що більшість українців, які цікавляться світовими новинами, також знають, про що йде мова.

На цьому тижні Барак Обама став де-факто висуванцем на президентську посаду від Демократичної партії, а разом з цим і головним претендентом на перемогу. Його головному конкуренту висуванцю від Республіканської партії Джону Маккейну прийдеться змагатися за умов порівняно низького рейтингу цієї партії, успадкованого від Джорджа Буша. Той факт, що в запеклій і довготривалій боротьбі за право бути висуванцем від демократів Барак Обама переміг Хіларі Клінтон, яку принаймні на початку перегонів підтримувала переважна більшість демократичної еліти, є свідченням його великої популярності та бійцівських якостей.

Таким чином Америка має високі шанси вперше в історії отримати чорношкірого президента, що починав свою політичну діяльність в якості громадського активіста, сина емігранта із Кенії та білої жінки, який в юнацтві мав певні проблеми з наркотиками (що він зараз повністю визнає), повне ім’я якого звучить: Барак Хусейн Обама. Він довів своє право бути кандидатом від Демократичної партії не на таємних зустрічах та закритих партійних заходах, а протягом 16 місяців інтенсивної кампанії за умов невсипущої публічної уваги, з публічними виступами і відкритими дебатами з конкуруючими кандидатами. Більш ніж 1 мільйон осіб зробили свої невеличкі грошові внески у виборчий фонд Барака Обами, з надією, що цей політик дійсно зможе змінити американську політику і наблизити її до простих людей.

Якщо ж американці все ж таки вирішать, що 47-річний пан Обама ще недостатньо досвічений, щоб керувати найпотужнішою державою в світі, то в них є достойна альтернатива у вигляді пана Маккейна, 71-річного сенатора, який уже 25 років перебуває у великій політиці, перед цим більше 20 років служив на флоті, 5 з половиною з яких провів у в'єтнамському полоні, зносячи тортури та знущання. Кампанія за право бути кандидатом від Республіканської партії була коротшою, ніж у демократів, але такою ж публічною і відкритою.

З погляду Ернста Рахарова, все це виглядає дуже повчально для України. Бо якщо символом американської політики є відкритість, то символом української – закритість. Після вивчення новин в українських інтернет-виданнях складається стійке враження, що найважливіші в Україні рішення приймаються на вечерях в дорогих київських ресторанах, чи на дачах під Києвом, що сьогодняшні українські політики як достойні послідовники Йосипа Віссаріоновича найбільш продуктивно працюють ночами, що у низових партійних активістів немає жодного шансу опинитися у виборчому списку партії, який голосується без обговорення на закритому з’їзді.

Такий стан речей є результатом дуже поблажливого ставлення українців до своїх обранців, успадкованого з радянських часів. Чим скоріше українці зрозуміють, що вони можуть і повинні вимагати від політиків відкритості заради свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, тим скоріше політики будуть вимушені скоритися цим вимогам. І Америка є в цьому дуже гарним прикладом для наслідування.

Щоб опинитись в Європі на українському потязі треба змінити локомотив

В останньому номері впливовий британський тижневик Economist вперше написав, що Україні не можна відмовляти в потенційному членстві в Євросоюзі. Це дуже значна трансформація сприйняття України ліберальним виданням, яке ще в 2001-му році вважало Україну «суцільним кошмаром». Головною причиною цієї трансформації є Помаранчева революція та демократичні зміни, які вона з собою принесла: демократичні змагання серед політичних сил (нехай навіть почасти і без правил) та свобода слова. Economist висловився на підтримку майбутнього членства України в Євросоюзі навіть визнаючи наявність управлінського хаосу, всепоглинаючої корупції та дуже високої інфляції. Проте тижневик сподівається, що вищезгадані демократичні зміни дозволять Україні досягнути критеріїв членства, навіть якщо для цього знадобляться ще десять або навіть більше років.

Ернст Рахаров повністю підтримує думку журналістів британського видання та хотів би трохи її розвинути в практичному напрямку. Що треба зробити сьогодні українцям, щоб либонь через десять років їхня країна змогла стати повноправною частиною Європи?

Перш за все зупинимось на проблемі подолання управлінського хаосу, яка напевне є першоджерелом високих корупції та інфляції, та низки інших негараздів. В Україні зараз парадоксальна ситуація: на місцевому рівні владу неможливо організувати через відсутність належних повноважень у місцевої влади, а на центральному рівні панує хаос через нездатність сьогоднішніх найвищих керманичів жити за принципом розподілу влади, закладеним в чинній конституції. Ернст Рахаров бачить першопричину цього в тому, що він називає «бандитським менталітетом» українських еліт, які сформувалися протягом 90-тих років минулого сторіччя.

Бандитська ментальність визнає тільки авторитарний стиль правління, тому сучасні еліти взагалі не влаштує будь-яка конституція, що передбачає принцип розподілу влади. Вони не хочуть і не будуть ділитися. Ні з іншою гілкою влади, ні з місцевим самоврядуванням. Вони не вміють досягати консенсусу та шукати компроміси, бо вміють діяти тільки силою. Вони створюють партії виключно за принципом особистих зв’язків та відданості вождю, тому в них кожного разу замість партії виходить черговий клан. В своїх екстравагантних та демонстративно дорогих нарядах від Brioni, Zilli та Louis Vuitton для більшості простих європейців вони усім своїм виглядом уособлюють корупцію. Тому навіть декларуючи своє бажання привести Україну в Європу, ці люди, в кращому випадку, здатні привести її назад до Москви.

Зараз ці еліти в черговий раз виступають з гаслами щодо змін до конституції. Ернст Рахаров вважає, що навіть враховуючи очевидну недосконалість діючої конституції, вони не зможуть її змінити в кращу сторону. Набагато краще було б спочатку змінити еліти.

Згідно результатів опитування вже третина українців схильна голосувати за політичну силу, яка була б поза протистоянням помаранчевих та біло-блакитних партій. Тобто люди розуміють, що це протистояння на сьогодні вже є відверто штучним.

Таким чином зараз треба всіма засобами сприяти появі нових політичних сил, збудованих за ідеологічним принципом ліві-праві, а не під чергового фюрера. Які в першу чергу спираються на вже наявний середній клас, а не на олігархів. Ці сили стануть тим локомотивом, який притягне український потяг до європейського перону.

It’s the money, stupid! (це ж гроші, дурню!)

Наглядова рада Нацбанку на засіданні у четвер наклала вето на рішення правління НБУ щодо ревальвації гривні. Таким чином, Рада Нацбанку, що складається із політиків, публічно продемонструвала свою незгоду з в рішенням правління Нацбанку, яке складається з фахівців.

Навіть нефахівцю зрозуміла абсурдність ситуації, коли офіційний курс 5,05 гривні за долар набагато відрізняється від ринкового курсу, який останні тижні коливався в межах 4,90 – 4,60 гривні за долар. Така ситуація тільки сприяє зловживанням на валютному ринку, а занижений курс гривні є одним із чинників стимулювання високої інфляції. Європейський банк реконструкції та розвитку 18 травня прямо рекомендував українським уряду та центральному банку впровадити більш гнучкий валютний курс.

Рішення правління Нацбанку від 21 травня демонструє, що Нацбанк нарешті дослухався до добрих порад. А от рішення заполітизованої наглядової ради Нацбанку днем пізніше – її залежність від великих українських експортерів, які найбільше втрачають від укріплення гривні, а також, можливо, і від політичних сил, зацікавлених у тому, щоб продемонструвати нездатність чинного уряду контролювати інфляцію. Але найшкідливішим для стабільності і гривні, і національної економіки, є сам факт демонстрування всьому загалові незлагодженості та заполітизованості у діях монетарних установ.

Грошова одиниця є стабільною тільки за умов, коли грошова політика є довгосроковою, гроші терпіти не можуть різких рухів. Тому в розвинених економіка грошова політика визначається професійними органами, максимально незалежними від урядів, які уже часто діють під впливом короткотермінових цілей. Українські політики, намагаючись поставити Нацбанк на службу своїх сьогоденних інтересів, позбавляють Україну, в тому числі самих себе, заможного майбутньго.

Доки сьогоднішні провідні політики будуть при владі, Україна не зможе стати частиною Європи

Пан Ющенко читає лекції з незворушною месіанською впевненістю, що на будь-який предмет може існувати тільки дві точки зору: одна – його, а інша – хибна. Навіть якщо точка зору, що він наразі озвучує повністю протирічить якомусь із його власних попередніх висловлювань.

Пані Тимошенко закочує одну яскраву та майстерну політичну виставу за іншою з фанатичною впертістю не гребуючи ніякими засобами для досягнення своєї ідеї-фікс. Вона ніколи не зрозуміє, що таке командна робота, і що справжнє лідерство полягає в умінні ділитися владою.

Пан Янукович вміє поважно виглядати, коли озвучує написане його технологами і зйомка іде в потрібному ракурсі. Проте за відсутності підконтрольної йому монополії на засоби масової інформації сховати його інтелектуальну обмеженість не уявляється можливим.

Як Кучма та Кравчук є продуктами ще радянських часів, так і ці троє політиків є продуктами нестабільного перехідного періоду і мають відповідні якості. Вони мислять тільки в короткостроковій перспективі, не мають принципів, мають добру інтуїцію і не бачать доцільності в плануванні, не довіряють нікому крім найближчих родичів, кумів та друзів, і тому кожного разу, навіть коли вони намагаються створити команду виходить ще один клан. За неможливості відправити цих троїх на стажування кудись, де вони б навчилися якостей, необхідних у період нормального постперехідного розвитку, вони залишаться такими як є. Таким чином, щоб завершити перехідний період треба передати владу в Україні новому поколінню політиків.

Ернст Рахаров поки не бачить гідної зміни цій трійці, але точно знає які характерні якості будуть вирізняти політиків нової хвилі:

• вміння створювати і працювати в команді;
• вміння визнавати свої помилки;
• вміння планувати і втілювати заплановане;
• вони прийдуть на чолі політичних партій, збудованих на громадянських засадах за принципом «знизу-догори» на заміну сьогоднішнім – побудованим за принципом «згори-донизу» кожна під свого фюрера.

Навіщо намагатися лікувати телебачення, яке все одно на шляху до небуття?

Останнім часом провідні і поважні українські журналісти багато написали на тему комерціалізації української журналістики, та ігнорування журналістами своєї громадянської місії. Особливо це стосується українського телебачення, що наскрізь просяклося «джинсою». Ернст Рахаров вітає такі публікації, розділяє занепокоєність українських журналістів, які ще зберегли принциповість, а також підтримує більшість запропонованих заходів покращення ситуації. При цьому він хотів би звернути увагу на дещо інший аспект: а чи варто взагалі боротися за здоров’я того, що і без того моє свої кращі часи позаду?

Хід історії зробив українське суспільство переважно безпринципним і конформістським. Українські телеканали, як і переважна більшість українських організацій побудовані за ієрархічним принципом. Що до речі добре відповідає принципові централізованої трансляції інформації, який лежить в основі будь-якої класичної телевізійної трансляційної мережі. За таких умов ієрархія трансляційної мережі завжди потенційно могутніша за журналістську принциповість. Тобто власник каналу, тобто трансляції, завжди в змозі нав’язати свою волю журналістові. В ДОВГОСТРОКОВОМУ аспекті це звичайно призводить до зниження довіри до каналу, а з цим – і його вартості. Тому на Заході більшість власників не втручаються в журналістську роботу, бо для більшості з них ці канали є ДОВГОСТРОКОВОЮ інвестицією, та й журналісти почасти є також співвласниками. А в Україні власники каналів планують максимум до наступних виборів (які в Україні проходять дуже часто), тобто мислять вкрай КОРОТКОСТРОКОВО. За таких умов зловживання власником своєю владою ЗАПРОГРАМОВАНО.

Ще 10 років тому з цього зачарованого кола не було жодного виходу. Але дякуючи бурхливому розвиткові інформаційних технологій, сьогодні з’являється реальна, ба навіть краща, альтернатива класичному телебаченню: інтернет-телебачення. У цієї мережі немає конкретного власника, і в Україні, дякувати Богові, і урядові, і олігархічні структури не здатні контролювати інтернет всередині країни. При цьому досить розповідати, що інтернетом користуються тільки у Києві і тільки обмежене коло громадян! Родичі Ернста Рахарова в провінційному місті на сході України мають недорогий широкополосний інтернет. А десь через 3 роки більшість Українців матиме інтернет на мобільному телефоні й майже безкоштовно! Щодо обмеженої аудиторії: серйозними новинами по-справжньому цікавляться тільки соціально активні громадяни, а переважна більшість таких вже мають якийсь доступ до інтернету. Решта ж і зараз переважно не дивляться по телебаченню новини, і в майбутньому не будуть цікавитися новинами з інтернету.

При цьому, щоб почати трансляцію в інтернеті потрібні дуже невеликі інвестиції, у порівнянні з класичним телеканалом. А що в українських умовах найголовніше: не потрібно ніякої ліцензії та дозволів від українських ненажерливих чиновників-бандитів!

То може до біса те класичне телебачення? TV Sucks! А якщо згадати, що таким самим чином можна вести мову не тільки про телебачення, а і про всі інші класичні засоби масової інформації, такі як газети та радіо, то: класичні медіа майже мертві – хай живуть інтернет-медіа!

Вибори в Києві

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров (більше) не киянин, і у столичних виборах участі не братиме. Проте на його погляд ці вибори дуже важливі для подальшого розвитку України.

Від одного із своїх київських знайомих Ернст Рахаров дізнався, що той вивісив на своєму балконі агітаційний транспарант БЮТ, за що йому було обіцяно 250 грн. Мова тут не про те, що Ернст Рахаров вважає, що дійсно переконані прихильники вивішують транспаранти улюблених політичних сил безкоштовно, а не переконані – не повинні були б цього робити навіть за гроші. А про те, чи є ці 250 грн. часткою офіційного передвиборчого фонду, чи просто часткою «чорної передвиборчої каси»? Питання риторичне, бо всі ми знаємо, що останнє набагато ближче до правди.

Ернст Рахаров ні в якому разі не схильний звинувачувати в «чорному» фінансуванні кампанії та прихованому підкупу виборців тільки БЮТ – він впевнений, що всі інші основні претенденти на перемогу в Києві роблять те саме. Цікаво інше: як довго подібні стратегії ще працюватимуть в Україні? Особливо в умовах, коли з одного боку має місце гіперінфляція на ринку «виборчих послуг» – згадана «агітаційна послуга» напевне коштувала набагато менше на минулих виборах. А з іншого боку – коли все більша кількість людей виробляє «імунітет» до такого роду агітації? Тобто за наявності навпинного зростання обсягів «виборчих інвестицій» очевидна тенденція катастрофічного падіння віддачі від них.

Ця тенденція не може не тішити! Є надія, що нинішня київська кампанія стане однією із останніх, коли не демонструючи жодних готових до втілення ідей, жодної командної, креативної, організаторської роботи, політичні сили «тупо» використовують комерційні технології споживчого маркетингу. Для того, щоб ця надія справдилася, треба просто зробити нинішні технології збитковими.

Як? Ернст Рахаров закликає киян:

1. Брати «передвиборчі хабарі» від будь-якої політичної сили, яка їх пропонує, і при цьому ні в якому разі за таку силу не голосувати! Щонайширше розголошувати випадки прямого чи непрямого підкупу виборців будь-якою політичною силою.

2. Згадати обіцянки нинішніх політиків на минулих виборах і не голосувати за тих, хто маючи владу їх не виконав.

3. На жаль, під вищенаведені критерії підпадуть усі великі політичні сили міста Києва. Тоді не слід забувати, що якщо у довгому бюлетені немає політичної сили чи кандидата в мери, ЗА яку чи якого можна проголосувати, то завжди є можливість проголосувати ПРОТИ всіх.

«Проти всіх» – це не конструктивно. Але Україна вже пройшла етап змушеного обирання найменшого зла. Українці заслуговують на те, щоб їх у владі представляли партії, які засновані і функціонують на конкурентних засадах боротьби ідей і організаторських здібностей. В Україні також вже є достатньо заможний середній клас, здатний профінансувати такі партії за рахунок прозорих членських та добровільних внесків. Потенційні засновники таких партій чекають сигналу від суспільства, щоб приступити до партійного будівництва. Цим сигналом має стати дуже високий відсоток киян, які проголосують «проти всіх».

Чому Юлія Тимошенко зчинила галас стосовно компанії Vanco тільки зараз?

В багатьох засобах масової інформації публікувалася критика та відкриті запитання стосовно тендера на освоєння прикерченського шельфу, його переможця компанії Vanco, а також фінальною угоди про розподіл продукції. Тільки Юлії Тимошенко та її політичної сили того часу серед гучних критиків помітно не було. Чому ж стільки галасу зараз? Стали відомі якісь нові визначні факти? Не схоже. Схоже на те, що просто настала політична доцільність.

Може таким чином БЮТ вже зараз готується до провалу на виборах в Києві і відволікає від них увагу?

Лужков повинен частіше приїздити в Україну!

Україні йдуть на користь висловлювання таких політичних «відвідувачів» як Лужков, який 11-го травня в Севастополі заявив, що Севастополь як військово-морська база СРСР і Росії ніколи не передавався Україні й повинен бути повернутий Росії. Такі висловлювання більше консолідують українську націю, ніж будь які дії українських політиків. Бо є образливими навіть для більшості виборців Партії Регіонів, принаймні тих, що проживають за межами Криму.

Українських виборців ображає зверхньє ставлення «великого брата» на кшалт: «хохли, будете погано себе вести – заберемо назад Севастополь і Крим». Українську ж владу ображає таке нагле посягання на її «вотчину». Незважаючи на те, що деякі сили демонструють лояльність до Москви, з метою заробити на ностальгічних почуттях свого електорату, ділитися з Москвою, а тим більше – лягати під неї – ніхто не збирається.

А що ж робити кримчанам, які дійсно симпатизують Росії та не хочуть вчити українську? Просто уявити собі, що якщо над ними була б Москва, а не Київ, то можливостей заявити про свої права у них було б набагато менше: централізація влади та чиновницька бюрократія в Росії куди більша, а кримську землю московські хазяї дерибанили б ще безбожніше. Зараз кримчани мають ту владу, яку вони обрали в 2006-му. То може краще просто почати змушувати її діяти на користь своїх виборців?

Передмова

Ернст Рахаров вже давно думав, що було б гарно розповісти українцям, якою він побачив Західну Європу, а також якою Україна бачиться очами їх співвітчизника, що призвичаївся жити там. Не для того, щоб лаяти чи повчати, а просто щоб створити свій струмочок інформації, який допоможе з часом зробити всю Європу зрозумілішою, а значить і ближчою для українців, які поки що в своїй більшості бачать Європу далеким і чужим краєм, хоча географічно Україна лежить практично в її центрі.

Ернст Рахаров переконаний, що після більш детального знайомства з Європою українці побачать, що європейська культура є їм дуже близькою, і тільки завдяки багаторічній «залізній завісі» вони зараз почуваються в ній чужими. Тож ціль цих публікацій допомогти співвітчизникам разом із усією країною повернутися в Європу.