понеділок, 23 червня 2008 р.

Чи справді українці в душі ненавидять своїх онуків?

Як виглядає класичний випадок корупції? Людина, яка має доступ до якогось суспільного ресурсу вирішує, що їй він потрібен більше, ніж суспільству. Ментальним підґрунтям при цьому найчастіше слугує радянське сприйняття маленьких крадіжок по місцю роботи як необхідність, а то й як одного із способів «спротиву режимові», який несправедливо недооцінив здібності людини. При цьому є й зручне виправдання – інший на моєму місці поступив би так само. І до того ж: не для себе стараюся, а для дітей чи навіть онуків, які безсумнівно заслуговують на краще життя.

В сьогоднішніх реаліях під «суспільством» треба розуміти не тільки «державу», тобто уряд, а й територіальні громади чи навіть фірми або партії – будь-які форми суспільної організації. За радянських часів крали, чи просто «несли» практично усі та звідусіль, звідки було можливо: з заводів, виконкомів та колгоспів. В загальному розумінні все було «державне»... Зараз де-юре існує багато суспільних форм власності, але суть сприйняття не змінилася: для більшості українців суспільна – то просто проміжкова стадія приватної власності. Тобто рано чи пізно вона стане чиєюсь приватною, тому єдина з неї користь – зробити моєю, поки не пізно. Проте суспільні види власності необхідні – без них не буває заможного суспільства.

Судячи з наявного рівня корупції, більшість українців, що опиняються в ситуації, коли можна трохи позловживати суспільним ресурсом, не довго думаючи роблять це. І мало того, що після цього найчастіше все ж таки страждають від комплексу «поневільного грішника», тобто в глибині душі визнають, що вчинили неправедним чином. Вони при цьому позбавляють майбутнього тих самих своїх онуків та більш далеких нащадків, про яких за власною логікою вони так намагаються потурбуватися. Бо вкраденого вистачить лише, щоб на якийсь час матеріально підтримати своїх дітей, але тільки на якийсь час. На онуків напевне вже не вистачить – на відміну від чесного заробляння, красти вічно не можна: або ресурс скінчиться, або інший корупціонер виживе з поживного місця. Тобто реальний спадок, що залишиться онукам – це проблемна нещасна корумпована країна, з якої хочеться щонайшвидше поїхати. Як ще можна назвати таку недалекоглядність старшого покоління, ніж прихована ненависть до своїх власних онуків?

Добре те, що одразу зрозуміло, як можна боротися з корупцією: треба пересунути якнайдалі в майбутнє той часовий обрій, на який люди орієнтуються, тобто змусити їх частіше згадувати своїх (іноді ще ненароджених) онуків та правнуків. Особливо в ті моменти, коли є спокуса швидко набити кишеню неправедним способом. Просто спитати себе: а не станеться так, що мої власні онуки мене ж (або скоріше – усе моє покоління) і проклянуть?
Звичайно, в суспільстві, яке звикло жити лише сьогоднішнім днем, дуже непросто почати мислити більш довгостроково, проте на переконання Ернста Рахарова, це єдиний шлях, яким треба йти, щоб перетворити Україну на стабільну, заможну та щасливу країну. За критеріями матеріального статку українці живуть не гірше, ніж в середньому по всьому світу. Щоб стати щонайменш такими ж щасливими, як в середньому по світу, нам треба почати частіше згадувати про своїх більш далеких нащадків.

Немає коментарів: