À la guerre comme à la guerre

(фр., на війні як на війні)

На тижні, що минає, весь світ, із зростаючим відчуттям безсилля, нудьги та огиди, спостерігав за перебігом двох брудних конфліктів: війни в секторі Ґаза між Ізраілем та палестинцями та газової війни між Росією та Україною. І хоча близькосхідний конфлікт не можна залишати поза увагою хоча б тому, що він дуже сильно впливає на ситуацію в усьому світі, Ернст Рахаров змушений концентруватися на другому конфлікті, адже він безпосередньо впливає на долю його батьківщини. При цьому не можна не підкреслити одну схожість обох конфліктів, окрім їхньої деякої співзвучності: в поміркованого спостерігача дії обох конфліктуючих сторін в обох конфліктах все більше викликають передусім відчуття огиди.

Британський тижневик The Economist порівняв газову війну між Росією та Україною з родинною сваркою на кухні, де неможливо визначити правих та винуватих, і зазначив, що: «Незважаючи на те, що Євросоюз з усіх сил намагався не приймати нічию сторону в конфлікті, європейці все ж дійшли важливого висновку: Росія мала декілька нагод довести свою позицію, але при цьому захистити своїх європейських споживачів від значних втрат. Проте вона проігнорувала ці нагоди, поставивши свій двосторонній диспут (з Україною) попереду добробуту європейців.» The Economist також наводить слова одного європейського дипломата: «Повне закриття задвижки дуже погано відіб'ється на Росії. При цьому не можна замовчувати і той факт, що українці поводилися погано та по-дурнячому. Але росіяни однозначно перестаралися.»

Таким чином газова війна, яка напевне невдовзі все-таки закінчиться підписанням якоїсь компромісної угоди, переможців не матиме. Але матиме багато переможених. Хоча при цьому можна бути певними, що з обох боків будуть робитися спроби зробити вигляд, що саме їхня сторона перемогла. Бо ця війна також мала велику інформаційну компоненту. Насправді ця компонента з самого початку мабуть була більш важливою, ніж газова. В Ернста Рахарова є стійке відчуття, що однією з причин газової війни є те, що така війна виявилась дуже доречною для керівництва і Росії, і України щоб відвернути увагу своїх народів від власної некомпетентності, яка призвела до того, що їхні країни виявилися мало не наймеше всіх у світі готовими до світової фінансово-економічної кризи. Коли ж є добрий зовнішній ворог, то можна уникнути необхідності відповідати на багато дошкульних запитань – адже не до них, коли йде війна.

А прикладами таких дошкульних питань могли б бути питання стосовно місця країни в двох рейтингах, що були оприлюднені на цьому тижні: дослідження загальної ситуації зі свободою в країнах світу, проведене Фрідом Науз (Freedom House), а також індекс країн згідно до рівня економічної свободи, складений Уолл Стріт Джорнал (Wall Street Journal) та Неритадж Фоундейшн (Heritage Foundation).

В першому рейтингу йдеться про щорічне глобальне дослідження того, як в різних країнах забезпечуються політичні права та громадянські свободи. Згідно цього дослідження загальна ситуація в світі в цій галузі погіршується вже третій рік поспіль, причому особливо негативно «відзначилися» країни СНД, а насамперед – Росія, яка визнана країною невільною. Досить щасливим виключенням є Україна, ситуація зі свободою в якій, згідно Фрідом Науз, в минулому році не погіршилася і яка – єдина з країн СНД – була віднесена до категорії вільних.

Але набагато менше приводів до оптимізму надає другий рейтинг. Це – дослідження відданості країн принципам вільного ринку: вільному ринковому ціноутворенню та вільній конкуренції, економічній ефективності та невтручанню уряду в справи бізнесу, прозорості та законності. І незважаючи на покращення ситуації з економічною свободою загалом у світі, Україна та Росія продемонстрували протилежну тенденцію, погіршивши свої позиції в порівнянні з минулим роком. У випадку з Україною, єдиним показником, який покращився в минулому році є свобода торгівлі, дякуючи вступові до Світової організації торгівлі. При цьому погіршилися показники, що стосуються свободи ведення бізнесу, втручання уряду в економіку, фінансової свободи та свободи від корупції. Незмінно поганими залишилися захист майнових прав та інвестиційний клімат.

Індекс цього року також знову підтвердив наявність прямого зв'язку між рівнем економічної свободи та національним достатком. Таким чином, мабуть не буде перебільшенням припустити, що однією із основних причин важких наслідків світової кризи для України та Росії є низький рівень економічної свободи. При цьому, принаймні що стосується України, для багатьох українських урядовців та депутатів і від правлячої коаліції, і від опозиції це не є новиною – вони самі це визнають. Можливо ще й тому, що за позитивними прикладами значного покращення ситуації з економічною свободою не треба далеко ходити: це Азербайджан, Арменія, Грузія, Молдова та навіть Білорусь. Тим не менш в умовах кризи українські високопосадовці поки що обирають боротьбу за більшу частину пирога, що зменшується, замість роботи над тим, щоб їхня частина зростала разом з усім пирогом. Схоже, що ситуація в Росії в цьому аспекті є подібною. В результаті такий настрій призвів до того, що краще воювати, ніж допомагати один одному подолати кризу.

Ернст Рахаров закликає свої співгромадян не підігравати політикам у їхній небезпечній грі у війну. Натомість вперто ставити перед ними дошкульні питання на кшталт: в який спосіб і коли вони створять в Україні (Росії) умови, які дозволять активним громадянам реалізувати себе та досягти достатку, без необхідності порушувати безглузді суперечливі закони та інструкції, без необхідності кланятися корумпованим чиновникам та давати хабарі?

Громадянам Росії напевне також слід вимагати своєї участі у більш широкій та вільній політичної дискусії, замість сьогоднішньої ситуації, коли за всіх нишком вирішує вузьке коло «правильних хлопців».

Громадянам же України також не можна задовольнятися досягнутим рівнем загальної свободи в країні. По-перше, він далеко не найвищій у світі. А по-друге, у рік президентських виборів, коли зростає спокуса маніпулювати суспільною думкою через маніпуляції із ЗМІ, необхідно буде докласти великих додаткових зусиль тільки для того, щоб рівень політичних прав і громадянських свобод в країні, а особливо – рівень свободи слова, хоча б не погіршився. Тільки за цієї умови є надія на те, що на президентську посаду в Україні прийде людина, яка допоможе нарешті провести необхідні реформи, щоб громадяни країни отримали можливість мати цікаву роботу та добрий статок.

Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».

Про американські борги, обіцянки «економічного Армагеддону» та статистику, частина 1

Люди, які часто мають справу зі статистичними даними полюбляють повторювати старий жарт: «Не довіряй ніякій статистиці окрім тієї, яку сам сфабрикував». Як у кожному жарті, в цьому також є велика доля правди. І тут річ не тільки в тому, що статистика завжди є недосконалою через використання припущень та узагальнень, а й у тому, що загалу звичайно дуже важко зрозуміти, яким чином продукуються статистичні дані. В той час, як цей механізм зачасти є визначним для коректного розуміння суті цих даних.

Останнім часом в Україні вийшла велика кількість публікацій стосовно суті сьогоднішньої глобальної фінансово-економічної кризи. В одній із них автор робить дуже далекосяжні висновки після побіжного аналізу структури валового внутрішнього продукту (ВВП) Сполучених Штатів Америки, а також багато інших провокаційних заяв на основі дуже поверхневого аналізу інформації. В іншій шановний український банкір Олександр Морозов спекулює на тему відмови Сполученими Штатами від долара на користь нової валюти «амеро». Ернст Рахаров вважає такі статті переважно абсурдними, непрофесійними а найголовніше – шкідливими.

Для початку, щоб довести абсурдність подібних статей, якраз і потрібен невеликий екскурс до підвалин економічної статистики. А у своїй наступній статті Ернст Рахаров викладе власні думки щодо походження таких публікацій та обґрунтує їхню шкідливість.

Що таке послуги?

Автор першої статті пише про неприродно великий обсяг послуг в структурі ВВП (за його даними – 82%), а також вказує на величезну сукупну заборгованість США (100 трильйонів доларів), роблячи висновок, що Сполучені Штати за такого рівня «реального виробництва» ніколи не зможуть розрахуватися з такими боргами. Автор другої статті також згадує суму сукупної заборгованості США в 100 трильйонів доларів в якості аргументу, що такий борг вже неможливо погасити, тому його можна лише списати, перейшовши на іншу валюту.

Почнемо з послуг, які велика кількість людей на пострадянському просторі зачасти розуміє як «торгівлю повітрям». Відповідно до такого розуміння, а також посилаючись на цифру 82%, що їх нібито складають послуги в американській економіці, робиться закид, що Сполучені Штати вже давно насправді «нічого не виробляють».

Спочатку розглянемо цю цифру: 82%. Напевне, автор статті дійшов цією цифри, віднявши від 100% обсяги валової доданої вартості створені наступними видами економічної діяльності (всі дані за 2006 рік, в дужках, для порівняння, показники України від Держкомстату):

• промисловістю – 12,6% (27,7%);
  
• будівництвом – 5,4% (1,7%);
  
• та сільським, лісовим господарством і рибальством – 0,8% (3,3%);
  
• загалом – 18,8% (32,7%).
  

При цьому шановний пан мабуть чомусь забув про 1,8% (в Україні – 1,9%) видобувної галузі, але це не вже не суть важливо. Тому що набагато грубішою помилкою є узагальнення решти до поняття «послуги». Адже решта складається з:

• торгівлі – 13,8% (4,3%);
  
• транспорту та складського господарства – 2,9% (діяльність транспорту та зв'язку – 4,1%);
  
• виробництво та розподілення електроенергії, газу та води – 1,7% (2,3%);
  
• урядовий сектор – 11,7% (відповідна стаття відсутня);
  
• фінансовий сектор, страхування та торгівля нерухомістю – 17,1% (відповідна стаття відсутня);
  
• інші приватні послуги – 32,4% (відповідна стаття відсутня).
  

Ернст Рахаров визнає, що деякі позиції в статистиці двох країн не абсолютно відповідають одна одній, але тим не менш дозволяє собі зробити такий висновок: навіть якщо всі майже 80%, які в Сполучених Штатах складають в сумі останні шість позицій, вважати «послугами», то виявиться, що і в Україні такі «послуги» теж складають майже дві третини ВВП. Тобто забагато «послуг» і в Україні? Навіть враховуючи, що готелів, закладів громадського харчування та стадіонів в Україні явно недостатньо?

Тим не менш, останні дві позиції, які в сумі складають майже половину американського ВВП заслуговують окремого коментаря. Адже ці позиції дійсно є послугами у будь-якому розумінні цього слова. Але щоб зрозуміти природу їхнього походження спочатку треба зрозуміти суть статистичних методів, використовуваних для обчислення ВВП.

Використовуваний (в тому числі і Держкомстатом України) для визначення ВВП за видами економічної діяльності виробничий метод «полягає у визначенні валової доданої вартості за видами економічної діяльності як різниці між вартістю виробленої продукції в основних цінах і вартістю матеріальних витрат та послуг, спожитих у процесі виробництва». Таким чином, чим більш структурованим та спеціалізованим є процес виробництва, тим більшою буде частка послуг.

Наприклад, якщо металургійне підприємство має на своєму балансі, скажемо, їдальню чи дитячий садок, і при цьому трудові книжки їхніх працівників лежать у відділі кадрів металургійного підприємства, то додана вартість, вироблена цим металургійним підприємством буде більшою (і, відповідно, дещо більшою в ВВП буде частка промислового виробництва порівняно з часткою послуг), ніж у випадку, коли ці їдальня та дитячий садок є самостійними підприємствами, що надають свої послуги металургійному підприємству на комерційній основі. В останньому випадку, навпаки, дещо більшу частину ВВП будуть складати послуги ніж промислове виробництво. Аналогічним прикладом може бути будівельна організація з власним відділом архітектурного планування та юридичним відділом, проти випадку, коли будівельна організація замовляє архітектурний проект у незалежного архітектурного бюро, а юридичний супровід проекту – в адвокатській конторі. В першому випадку доля будівництва в ВВП буде дещо вищою у порівнянні з долею послуг, ніж у другому.

До чого все це? Для того, щоб продемонструвати, що частка послуг в економіці зростатиме разом із зростанням частки спеціалізації. Враховуючи те, що потужна конкуренція в економіці Сполучених Штатів (однієї з найбільш конкурентних в світі) призводить до все більшого поглиблення ступеню спеціалізації, дуже висока частка послуг в американському ВВП не повинна дивувати. Це зовсім не «торгівля повітрям». Такі речі як передача спеціалізованим фірмам неключових функцій (аутсорсінг), на Заході є дуже розповсюдженими. В Сполучених Штатах нікого не здивуєш тим, що велика компанія може вичленити і продати фірмі-спеціалісту такі речі як власний підрозділ інформаційних технологій, бухгалтерію чи навіть відділ кадрів. Не кажучи вже про такі випадки, коли фірма може сконцентруватися, наприклад, на дизайні чипів для мобільних телефонів, фізичне виробництво яких буде доручено за контрактом тайванській компанії. В останньому випадку в США залишається найбільш працеємна частка послуг, а частка промислового виробництва «експортується» до Тайваню.

Як виміряти глибину боргової ями?

Навіть за умови того, що як виявилось, буде некоректним спрощенням казати що Сполучені Штати «нічого не виробляють», треба все ж таки розглянути питання американських боргів. Може вони все одно є завеликими, навіть для такої економічно потужної країни, як Сполучені Штати?

За інформацією Ернста Рахарова, дискусія на цю тему йде і серед економістів та інвесторів зі світовим ім'ям і поки що не можна казати про якийсь консенсус. Але при цьому можна з усією певністю стверджувати, що цифра 100 трильйонів доларів є провокаційно завищеною. Адже вона є простою сумою окремих позицій із категорій боргів приватного та державного секторів, що однозначно є некоректним, бо багато з цих боргів «перетинаються», а отже деякі борги рахуються щонайменш двічі. До того ж, в калькуляцію включені такі позиції як «зобов'язання медичного обслуговування в майбутньому» (37 трлн. доларів), що по-перше, є оціночною цифрою, а по-друге, означає приблизно те ж саме, якщо до українського державного боргу додати пріснопам'ятну суму знецінених внесків Ощадбанку СРСР. Це вже не кажучи про те, що в оригінальному документі Ернст Рахаров знайшов дещо інші цифри (для державного сектору – нижчі, для приватного – дещо вищі), ніж ті, що наведені автором статті.

Загалом, більшість економістів все ж таки погоджується, що борги в США є темою проблемною. Хоча деякі аспекти боргової проблеми Сполучених Штатів є менш гострими, ніж відповідні аспекти боргових проблем Японії чи Італії. У будь-якому випадку, казати про «економічний Армагеддон» через надвеликі американські борги наразі виглядає некоректним. Тим більше – прогнозувати відмову США від долара, щоб разом списати ці борги. Це – взагалі нонсенс, який можуть висловлювати тільки дуже далекі від економіки люди.

Фактом є те, що курс долара протягом минулих місяців суттєво зріс, в тому числі, дуже суттєво, і в Україні. Такий розвиток подій напевне віддзеркалює переконаність інвесторів в тому, що якщо вже весь світ підхопить економічну нежить, то Сполучені Штати мають у порівняні з іншими країнами дуже непоганий імунітет у вигляді конкурентноздатності та порівняно дуже компетентного економічного керівництва, які дозволять цій країні перебороти цю нежить однією з перших.

Чому так багато розмов про Америку?

Ернст Рахаров не є сліпим адвокатом Сполучених Штатів, він просто є прихильником прагматичного погляду на речі. Він також не наполягає, що існуюча глобальна фінансова система є доброю, адже в наявності факт її відмови. Але для того, щоб визначити правильні методи лікування цієї системи, треба спочатку поставити коректний діагноз. На жаль, що стосується цього діагнозу, то перекручуючи факти, автори багатьох статей в українських виданнях йдуть хибним шляхом і вводять в оману своїх читачів. Про те, що він вважає причиною цього маніпулювання фактами, читайте в наступній статті Ернста Рахарова.

Про кризу та наслідки

Криза раптово увійшла в життя багатьох простих українців, більшість яких почуваються перед нею абсолютно незахищеними. Вже почалися затримки з виплатою зарплатні та приховані масові звільнення – відправлення робітників у неоплачувані відпустки, депозити населення в банках практично заморожені, нові кредити отримати надскладно, а курс долара невпинно повзе вгору. Український уряд, який ще два місяці тому випромінював непохитний оптимізм щодо перспектив української економіки та планував чергове підвищення соціальних виплат, різко розвернувся на 180 градусів і зараз говорить про необхідність суворої економії. Напевне багато пересічних українців задаються питанням звідки ця криза взялася, коли вона закінчиться і які будуть її наслідки?

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров не є прихильником теорій змов та спроб демонізації, на кшталт того, що цю кризу хтось навмисне «організував»: банкіри, США, «золотий мільярд», сіоністи та таке інше. Не тому, що Ернст Рахаров «наївний» і дивиться на світ через рожеві окуляри, а тому, що ці теорії звичайно не витримують елементарного прагматичного екзаменування. Ну хоча б такий приклад: багато хто знає, як важко забезпечити навіть вчасний та організований виїзд до лісу на пікнік родини із 4 чоловік. Яким же чином можна розраховувати на існування «надлюдей», здатних щось організувати в планетарному масштабі? Якщо комусь відомі приклади реалізації подібних проектів – будь ласка напишіть коментар!

З іншого боку, Ернст Рахаров бачить, яким чином ця криза утворилася і також має свої думки щодо того, якими будуть її наслідки. Крім того, він вважає, що сьогоднішню кризу, особливо в Україні, не можна розглядати у відриві від того безпрецедентного економічного буму, який їй передував. Відвідуючи Україну протягом останніх років він бачив надшвидке зростання добробуту на фоні явного «зашкалювання» цін на нерухомість. Багатьом тоді було зрозуміло, що цей бум відбувався у великій мірі завдяки зростанню цін на український сировинний експорт та вибуховому росту банківського кредитування, завдяки іноземним інвестиціям в цей сектор української економіки. Але раз тоді жоден український урядовець не переймався явним перегрівом економіки під впливом позитивних зовнішніх факторів, то сьогодні в них немає морального права звинувачувати негативні зовнішні фактори у її сьогоднішньому кризовому стані. Тим не менш, згадані фактори заслуговують на більш детальний розгляд хоча б для того, щоб спростувати абсурдні теорії, згадані вище.

Основною причиною кризи Ернст Рахаров бачить неконтрольовані інновації в сфері нових фінансових інструментів та дисбаланси в глобальній економіці, які є наслідком дій окремих урядів, перш за все великих азіатських країн та експортерів енергоносіїв.

Глобальна лібералізація торгівлі дозволила вільний рух капіталу, розширивши фінансові ринки. В той же час інновації у глобальній фінансовій сфері, такі як усілякі деривативні продукти (futures, options, MBSs, CDOs, CDSs та інша фінансова алгебра), ці ринки поглибили. В результаті доступ до відносно дешевих кредитів отримали як не дуже платоспроможні з числа американських споживачів, так і споживачі в країнах з не дуже заслуговуючими на довіру урядами, таких як Україна. При цьому, як і багато інших інновацій, фінансові інновації без належного урядового регулювання, яке просто не встигло за темпами цих інновацій, створили можливості для зловживання, або просто спотворили співвідношення цін. В результаті, наприклад, ціни на житлові будинки в Америці почали зростати на 10% і більше на рік, а в Києві, в ситуації зарегульованого та де-факто монополізованого на ринку, ці ціни буквально злетіли до фантастичних висот.

Таких великих перекосів могло і не статися, якби їм не сприяли дії урядів багатьох країн, насамперед Китаю, Японії, Росії, інших країн Азії та країн-експортерів нафти. Нагромаджуючи величезні золотовалютні резерви, вартістю в багато трильйонів доларів, а також штучно занижуючи курс своєї валюти перш за все до американського долара, ці держави сприяли штучному заниженню відсоткових ставок по усьому світу і відповідно «накачуванню мильних бульбашок» на усіляких ринках: від нерухомості та металів, до цінних паперів. Грубо кажучи, згадані країни дешево кредитували споживачів своєї експортної продукції, перш за все в США. При цьому не можна казати, що США зовсім не турбував такий стан речей: вони декілька разів зверталися перш за все до китайського уряду з вимогою дозволити китайській валюті швидше зростати відносно до долара. На жаль останній, прагнучи зберегти темпи експортно-орієнтованого економічного зростання, здебільшого відмовлявся це робити і продовжував накопичувати резерви.

Зараз цей процес різко пішов в зворотньому напрямку: зниження цін спочатку на нерухомість в Америці, а потім на геть усякі інші активи по усьому світу, призвело до великих проблем з платоспроможністю позичальників і, відповідно, з ліквідністю банківських установ. Це в свою чергу призвело до скорочення кредиту навіть для цілком кредитоспроможних позичальників, а відповідно – і інвестицій. Експортні потоки скоротилися через неможливість отримати фінансування експортного контракту. Зараз це згортання інвестицій та зовнішньої торгівлі призводить до реального скорочення попиту та виробництва – тобто до рецесії.

Коли це скінчиться? Мабуть тоді, коли основні світові економічні гравці почнуть реформи. Америці простіше за всіх – через два місяці там до влади прийде президент, якого вибрали якраз дякуючи його досить радикальним реформаторським обіцянкам, і поки все виглядає таким чином, що він та його команда здатні втілити хоча б деякі з них. Китайський уряд також пообіцяв збільшити внутрішні інвестиції, щоб підтримати економічне зростання. Європейські та японський уряди зараз розробляють власні програми. На жаль, російський уряд поки не демонструє, що там зрозуміли суть проблеми і знають, як її вирішувати. Але український уряд на фоні перманентної політичної кризи виглядає безпорадніше від усіх. В сьогоднішній ситуації найбільш дієвою реформою напевне була б земельна. Якщо вивести родючі українські землі із тіньового обороту, в якому вони перебувають зараз, та зробити їх частиною офіційної економіки, кредитоспроможність останньої підвищилася би практично за одну ніч. Справа за тим, щоб змусити уряд та парламент нарешті цю реформу зробити.

Глобально ж економічна криза пропонує унікальну можливість знайти рішення іншої, потенційно ще більш небезпечної кризи – глобального потепління. Тільки зараз уряди мають настільки великий вплив на дії економічних суб'єктів, а споживачі настільки підготовлені до вживання гірких ліків, що уряди можуть запровадити заходів, таких як податок на викиди парникових газів, які в довгостроковому підсумку призведуть до зниження концентрації цих газів в атмосфері. Щонайменш уряди можуть почати надавати допомогу виробникам автомобілів тільки за умови інвестування цих коштів у «зелені» технології на кшталт автомобілів з електричними батареями чи з паливними елементами на рідкому водні.

Загалом, наслідки цієї першої дійсно глобальної економічної кризи будуть глибокими. І тільки від урядів усіх країн зараз залежить, чи будуть ці наслідки не тільки негативними, а також і позитивними. Проте останнє можливе тільки тоді, якщо дії урядів будуть відповідальними і не заполітизованими. Урядам багатьох західних країн подібне вдається під час криз майже автоматично. Але виходячи з того, що нинішнє українське керівництво таких якостей не проявляє, свідомим українським громадянам краще посилити на нього тиск і за кожної можливості нагадувати в чому полягають його обов'язки. Заради власного майбутнього і майбутнього своїх дітей.

Про кризу, що в головах...

«Что такое эта ваша разруха? Старуха с клюкой? Ведьма, которая выбила все стекла, потушила все лампы? Да ее вовсе и не существует. Что вы подразумеваете под этим словом?...

Это вот что: если я, вместо того, чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной начнется разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в головах. Значит, когда эти баритоны кричат "бей разруху!" - Я смеюсь...

Клянусь вам, мне смешно! Это означает, что каждый из них должен лупить себя по затылку! И вот, когда он вылупит из себя всякие галлюцинации и займется чисткой сараев - прямым своим делом, - разруха исчезнет сама собой.»

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

Всі провідні політики в Україні раптом заговорили про «боротьбу» з економічною кризою: і президент, і уряд, і опозиція.

Наприклад, пан Ющенко закликав підтримувати національного виробника, обмежувати імпорт та підтримувати експортерів, скорочувати витрати і т.д. Крім того, голова держави запропонував підтримку аграріїв на фоні зниження урядових витрат, відповідно переформатувавши бюджет на 2009 рік.

Пані прем'єр-міністр дала зрозуміти, що уряд самовіддано бореться з кризою вже 4 місяці і той факт, що публічно наявність кризи вона визнала лише місяць тому, виявляється, був частиною плану, спрямованого на те, щоб «не допустити паніки в країні». Зараз же уряд працює над заходами з подолання кризи в окремих галузях.

Опозиція в особі Партії Регіонів, здається, має дві конкуруючі стратегії. Одна з них – ортодоксальна, яку представляє пан Азаров, полягає в розробці чогось на кшталт «модернізації економіки за рахунок державних інвестицій», що в остаточному підсумку мабуть повинно привести до того, що українська економіка почне споживати більше продукції вітчизняних металургів.

Як виглядає, всі вищезгадані політики в даний час концентруються на подоланні наслідків кризи і дуже мало приділяють уваги її причинам. Під цим кутом зору цікавий напрямок, який представляє інше крило Партії Регіонів під приводом пана Ахметов, за чиї гроші західні консультанти розробляють стратегії підвищення конкурентоздатності України. Йдеться про стратегії створення передумов для сталого економічного зростання, а не витрачання коштів на конкретні галузі чи підприємства. Не загострюючи увагу на суперечливій репутації самого пана Ахметова, Ерста Рахаров вважає, що подібні ініціативи зараз є найбільш необхідними для України.

Результати будь-якої кризи, як із будь-якої хвороби чи невдачі, діляться на дві категорії: ті, що роблять сильніше, та ті, що роблять слабше. Після хвороби людина може надбати сильніший імунітет, в той час як країна після кризи – стати більш конкурентоспроможною. Це в кращому випадку. В гіршому ж випадку людина може стати хронічно хворою, а країна –закріпитися серез країн-невдах, які втративши потенціал, через еміграцію втрачають свої найкращі мізки, через що потенціал втрачається ще більше і т.д. по зачарованому колу.

Сьогоднішня криза в Україні у великій мірі є наслідком її низької конкурентоспроможності у порівнянні з іншими країнами. Виявилося, що країна має дуже низький «імунітет» до раптової глобальної «епідемії економічного грипу». «Епідемія» дійсно прийшла раптово, але чи раптово знизився «імунітет»?

Перефразуючи професора Преображенського, можна сказати, що економічна криза в Україні – це зовсім не дядько Сем, який звик накопичувати борги, за які решта світу, і особливо українці, зараз повинні розплачуватися. Південна Корея – також експортно-орієнтована країна, що розвивається – звісно також потерпає від глобального «замерзання» кредиту та спричиненого цим сповільнення економічного зростання. Але зробивши правильні висновки із кризи 1997 року, країна зараз має набагато кращу репутацію як позичальник на світових фінансових ринках: південнокорейський уряд може сьогодні отримати кредитні ресурси в 3-4 рази дешевше, ніж український.

Поки економіка України на 50% залежить від експорту, з якого більше половини припадає на продукцію чорної металургії та базової хімії, Україна буде дуже вразливою до зовнішніх шоків. Особливо, якщо згадати, що більша частина цього експорту з метою «оптимізації» оподаткування та виведення грошових потоків з-під офіційного контролю українського уряду йде через офшорних посередників. Наслідком цього є відсутність довгострокових контрактів і залежність від «погоди» на короткостроковому спотовому ринку.

Коли темпи зростання реальних доходів населення протягом декількох років перевищують темпи зростання продуктивності праці, коли всі в країні протягом довгих років говорять, що механізм стягнення і повернення ПДВ – головного податку в країні – є несправедливим, корупційним, непрацюючим, але при цьому жодної реформи цього механізму не проводиться, – криза є неминучою. Коли країна за якістю інституцій посідає одне із останніх місць в світі, хоча за рівнем добробуту населення знаходиться, дякуючи Богові, все ще десь всередині світового рейтингу, то можна сміливо припустити, що без суттєвого покращення першого показника, дуже швидко погіршуватиметься останній, що нинішня криза так наявно і демонструє.

Всі ці речі були очевидними задовго до початку кризи. Тому всі люди, які встигли побувати біля українського керма протягом останніх років, говорячи про важкі наслідки кризи, повинні перш за все бити по потилиці самих себе, а вже потім звертати на американське походження та глобальну природу кризи.

Та на жаль, якщо згадати радянську історію, правоту слів людей, подібних до професора Преображенського, найчастіше відмічали лише багато років потому, реабілітуючи їх як несправедливо репресованих. Якраз тими, хто власну некомпетентність вміло ховав за розповідями про «разруху», та «кризу».

Тим не менш, стриманий оптимізм цього часу все ж таки має право на існування. Тому що в країні є свобода слова та політична конкуренція (хоча й не без диких проявів), є відкритість до решти світу і цивілізуючий вплив Європи, є ініціативи на кшталт ахметовського фонду «Ефективне Управління», і є прості люди, які після руїнних 90-х навчилися покладатися виключно на себе. Залишилися лише дві речі, яким ці люди повинні навчитися цього разу:

- об'єднуватись на добровільних засадах задля вирішення спільних проблем, щоб не бути заручником «влади», у будь-якій сфері, де хоч якось можна без неї обійтися;

- перестати надавати політичну підтримку лідерам, яким то політичні опоненти, то союзники, то криза, то ще щось заважає дати лад країні.

Криза лідерства

Бундючна некомпетентність та артистична безвідповідальність

Не пройшло й півтора року з моменту її початку, як українські політичні «зірки» раптом різко «прокинулися» щодо факту існування світової фінансової кризи, котра в компанії з послідуючою світовою економічною рецесією напевне сильно вплине і на Україну. Щож, краще пізно, ніж зовсім пізно.

При цьому українські можновладці намагаються усіляко підкреслити, що ця криза є повністю привнесеною ззовні, тобто вони не мають до неї жодного відношення. Вони також завзято роблять вигляд, що роблять все можливе і навіть неможливе, щоб уберегти Україну від негативних наслідків кризи. «Найкраще» за всіх (як майже завжди) це вийшло у Юлії Тимошенко. Деякі пасажі з її телезвернення минулої неділі заслуговують окремого коментаря:

«...цілі країни опинилися на межі банкрутства і розорення...» - насправді, якщо говорити про інші країни світу, то в цю категорію на сьогодні можна впевнено записати хіба що Ісландію. На цьому той перелік має закінчуватись, тому що, якщо вірити ставкам страхування українського державного боргу від ризику неповернення на світових фінансових ринках (credit-default swaps) станом на минулий четвер, то наступною в черзі виявляється саме Україна. Адже ці ставки для України є найвищі в регіоні, і згідно до них ймовірність «банкрутства» уряду України протягом наступних трьох років складає більше 50%!

І цей факт змушує сильно сумніватися у наступному бундючному висловлюванні прем'єра: «Саме тому у нас, на відміну від усього світу, зростатиме економіка, неймовірними зусиллями стримується інфляція, вдвічі скорочено імпорт та підтримано національного виробника, виконується бездефіцитний бюджет».

«...припинили своє існування всі інвестиційні банки світу...» - тут є великі сумніви у тому, чи розуміла пані Тимошенко хоч трохи з того, що казала? Насправді «інвестиційні банки» є суто американським явищем – пережитком Великої депресії і на початок цього року їх було в США аж п'ять! Дійсно збанкрутів лише один з них – у вересні цього року. З решти два були поглинені іншими фінансовими інституціями, а інші два перетворились на звичайні банки. Подібне висловлювання є із серії: «Дивіться який жах коїться!», - і може бути доречним хіба що у бесіді двох домогосподарок на базарі, але не в офіційній промові прем'єр-міністра.

«...у Швейцарії, яка не знала, що таке економічна криза більше як три століття і успішно пережила дві світові війни, банкомати не видають готівку...» - тут Ернст Рахаров зобов'язаний стати на захист країни свого проживання – йому випадки системної відсутності готівки в швейцарських банкоматах невідомі. Але тоді виникає питання: невже прем'єр-міністр України відверто збрехала? І якщо так, то навіщо?

На жаль, пані Тимошенко далеко не єдина серед української політичної еліти, хто шукає порошинку в оці решти світу, не помічаючи колоди в своєму. Перший спеціаліст зі сфери фінансів з партії регіонів, Микола Азаров в інтерв'ю Дзеркалу тижня заявив: «чи настільки важка нинішня ситуація, щоб виправдати такі жорсткі обмежувальні заходи (Ернст Рахаров: заходи, що пропонуються Міжнародним валютним фондом)? Вважаю, що ні».

Міжнародний валютний фонд в якості тимчасового уряду

Заходи, які Міжнародний валютний фонд (МВФ) пропонує вжити в обмін на рятівну позику українському урядові є дуже непопулярними: провести банківську реформу; забезпечити додаткові надходження до бюджету, наприклад, за рахунок податку на нерухомість; привести комунальні, енергетичні та інші тарифи природних монополій до економічно обґрунтованого рівня, тобто підвищити ці тарифи до рівня повної окупності; здійснювати жорстку фіскальну політику, тобто обмежувати рівень соціальних виплат.

Проте будь-який обізнаний на державних фінансах політик потай визнає, що такі заходи в Україні сьогодні є необхідними. Хоча б тому, що існуюча в Україні система оподаткування, а також пільг та дотацій є зачасту несправедливою, неефективною, і найголовне – занадто дорогою.

Але за ситуації, коли популістські настрої в українському суспільстві активно заохочувались українським політикумом починаючи з 2004 року, наразі в Україні не залишилося жодної більш-менш значущої політичної сили, здатної відмовитись від популізму і запропонувати прагматичні реформи. Тож МВФ в такій ситуації стає дуже у нагоді – болючі обмеження українські політики спишуть на нього. Якщо згадати, то і в минулому, успішні, хоча не завжди популярні реформи в Україні також часто проводилися тільки завдяки тиску міжнародних фінансових інституцій.

Проте всі ці міркування призводять до наступного болючого питання: виходить за 17 років незалежності українці так і не навчилася самостійно господарювати в своїй країні, щоб вона могла десятиріччями стійко розвиватися? Наразі виглядає, що так. Тому і потрібний «тимчасовий уряд професіоналів», роль якого насправді схоже гратиме МВФ. Чим вам не сучасні «варяги»?

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці?

Хвиля припливу, у вигляді надзвичайно сприятливої світової кон'юктури, яка підняла українську економіку на небачену висоту, зараз дуже швидко схлинає. Поки зовнішні умови були виключно сприятливими, українські президент та уряди навіть і не подумали зробити капітальних ремонт корабля Україна, підготувавши його до можливих штормів попереду. Тому зараз цей несучасний та зношений корабель є дуже уразливим для могутнього шторму, що невблаганно насувається.

Навіть щоб просто втриматися на плаву, цей корабель потребує хоча б зараз ладної команди та компетентного капітана. Але ні тим, ні іншим Україна сьогодні похвалитися також не може. Навпаки: «...Україна, навіть судячи за її власними жахливими стандартами, знаходиться в політичному хаосі», - написав на цьому тижні впливовий британський тижневик The Economist.

Тому пасажирам корабля Україна – її громадянам – зараз доречно потурбуватися про індивідуальні плавзасоби порятунку. Деякі, хто вважав, що потреба вирощувати картоплю на індивідуальній присадибній ділянці з метою просто прохарчуватися, є остаточно пройденим етапом, можуть з досадою відкрити для себе, що зарано радувалися. Але з іншого боку, цей шторм є доброю нагодою потурбуватися, щоб на кораблі залишилось якмога менше баласту – некомпетентних та безвідповідальних політиків.

Криза довіри

Світова фінансова криза, яка розпочалася вже більше року тому з іпотечного ринку США, докотилася і до України. Курс долара до гривні почав стрімко стрибати, Промінвестбанк, шостий за розміром банк країни, пережив класичний «набіг» вкладників і був порятований Національним банком коштом платників податків, промислове виробництво різко впало у вересні у порівнянні з минулим роком.

Через те, що криза почалася в Сполучених Штатах, навіть уряди Західної Європи ще на початку цього року намагалися втішати своїх громадян, що на їхні країни вона не серйозно не вплине. Навіть незважаючи на те, що при цьому Велика Британія була вимушена націоналізувати великий іпотечний банк, а Німеччина – організовувати порятунок середнього за розміром регіонального банку. Але після того, як місяць тому фінансова влада США не змогла знайти альтернативи банкротству великого інвестиційного банку Lehman Brothers, почався глобальний ефект доміно, і по всьому світу уряди почали готуватися до найгіршого, розробляючи і приймаючи пакети стабілізаційних заходів.

Українські ж урядовці на цьому фоні продовжували займатися звичною боротьбою за владу, намагаючись світову фінансову кризу просто не помічати. Можливо деякі з них підсвідомо і надалі сприймають Україну немовби частиною Радянського Союзу – країни, відгородженої від решти світу високим залізним парканом. Можливо через неволодіння іноземними мовами вони вважають, що погані новини, яких вони не розуміють, їх не стосуються. Факт є фактом: якось реагувати на кризові події на світових фінансових ринках українські високопосадовці почали реагувати лише після того, як почалися проблеми у Промінвестбанку. Щоправда не всі – прем'єр-міністр України ще на поточному тижні знайшла можливим стверджувати, що «Україна не так інтегрована у світовий фінансовий простір, тому фінансова світова криза може відповідними професійними діями бути убезпечена для України». Заява дуже невдала, тому що перша її частина демонструє якраз глибоку непрофесійність, і таким чином зводить нанівець оптимізм другої частини.

Добре, що деякі засоби масової інформації нагадали прем'єрові про насправді величезну залежність України від світової економіки. Коротко, основні проблеми в наступному: за рахунок експорту формується майже половина українського ВВП; сума відкритих валютних кредитів приватного сектору складає близько 35% ВВП; Україна імпортує набагато більше товарів та послуг, за які потрібно платити в доларах, ніж експортує; суми на покриття цієї різниці плюс суми на погашення зовнішнього боргу протягом наступних 12 місяців перевищують об'єм золотовалютних резервів; більше 30% української банківської системи належить іноземним фінансовим установам; в країні наявна величезна неконтрольована грошова маса у вигляді іноземних грошових знаків.

Добре також, що під час обговорення теми кризи на передачі Свобода на Інтері, більшість її учасників погоджувалися з критичною оцінкою серйозності ситуації, а також з необхідністю рішучих антикризових дій. Але при цьому парадоксальною виглядала очевидна безпорадність багатьох політиків і їхня невіра у власну спроможність впоратися з цією кризою. Тому спливла пропозиція «тимчасового перехідного уряду професіоналів», непричетних до діяльності провідних політичних партій. Ідея добра, але може її слід сформулювати ще радикальніше: чи не час знову запрошувати керувати Україною яких-небудь сучасних «варягів»?

Якщо ж серйозно, то як правильно зазначив на передачі Тарас Стецьків, в основі фінансової кризи лежить криза довіри. Тому справитися з її наслідками в Україні можна буде тільки за допомогою заходів, направлених на відродження довіри українського народу до його еліт. Як політичних, так і економічних.

Голова правління найбільшого в Німеччині Дойче банку Йозеф Акерман разом з іншими топ-менеджерами банку публічно відмовився від бонусу, який він мав би отримати за контрактом в цьому році. Таким чином пан Акерман намагається хоч якось продемонструвати солідарність з платниками податків, за рахунок яких німецька банківська система отримала необхідні вливання нового капіталу. На цьому фоні заклики власників найбільших українських металургійних підприємств про термінове надання галузі урядової підтримки співчуття не викликають. Бо спершу виникає питання, куди поділися багатомільярдні прибутки, отримані цими людьми протягом останніх декількох років дуже гарної світової кон'юктури? Пан Тарута, який володіє доволі коштовною колекцією мистецтва та їздить на супердорогому авто, тільки тоді може розраховувати на підтримку громадськості, коли остання дізнається, що він особисто пішов на певні пожертви.

Відновлення довіри до політичних еліт – справа ще важча. І без радикальної заміни тих, що наявні в країні сьогодні, вона вже неможлива. Проте якщо повезе, то сьогоднішня криза, прискоривши цей процес, матиме і цілком позитивні для країни наслідки.

PS: Схоже, що прем'єр-міністр раптом змінила свою думку про вплив на Україну світової фінансової кризи, про що вона щойно артистично повідомила в своєму телевізійному зверненні. Але Ернста Рахарова засмучують глибокі сумніви у тому, що Юлія Тимошенко дійсно зрозуміла весь рівень небезпеки для країни. Натомість звернення створило стійке враження, що пані Тимошенко вирішила використати «популярну» тему фінансової кризи для досягнення своїх особистих політичних цілей. Якщо це так, то за ступенем ризику для країни це нагадуватиме авіаційне шоу над атомною електростанцією.

Ціни на нерухомість в українських мегаполісах відзеркалюють радянське сприйняття житла як спеціальної привілегії, проте невблаганне розповсюдження ринкових умов призведе до їх зниження

«Окреме житло» в радянські часи було чимось на кшталт привілею: для його отримання був потрібний відповідний «блат», великий хабар, висока посада в партноменклатурі чи орден героя соціалістичної праці. Такий стан речей відображав до певної міри феодальну організацію суспільства: КПРС на «радянська держава» в якості феодалів і просте населення СРСР в якості кріпосного люду. Насправді ця система не була такою вже звірячою – нарешті переважна більшість радянських громадян мала якесь житло, хоч при цьому і постійно мріяла про покращення своїх житлових умов. Більше того, багато для кого така система була досить зручною, бо вони чи мали «блат», чи мали можливість «дати», чи були тими, хто «брав» і т.д.

Радянський лад насправді мало в чому був наступним щаблем суспільного розвитку у порівнянні з західним капіталізмом, а скоріше комбінацією вже згаданих феодальних елементів з елементами державного капіталізму та, ніде правди діти, того ж таки соціалізму. Щоправда якраз ці елементи справжнього соціалізму, наприклад такі як досить доброї якості загальна середня освіта, стали першою жертвою колапсу радянської системи на початку 90-х. За цим послідувала трансформація державного капіталізму у дикий. Тільки елементи феодалізму демонструють непогану живучість. Як це і видно на прикладі ринку нерухомості, особливо у найбільших містах України – пропозиція нового житла суттєво обмежується складністю процедури (яка є однією з найскладніших у світі!) отримання дозволів на будівництво та відповідно великими офіційним та неофіційним (хабарним) навантаженням. Зиск від цього мають нечисленні «хазяї життя», чиї рахунки оплачує той «кріпосний» народ, який має нахабність бажати покращити свої житлові умови.

Чому саме ці архаїчні феодальні елементи радянського ладу виявили найбільшу живучість порівняно з більш прогресивними елементами? Мабуть тому, що для їх трансформації необхідно пройти певний еволюційній процес у напрямку до ринкового капіталізму. У випадку ж з більш прогресивними елементами радянської системи, останні спіткала деволюція (еволюція в зворотному напрямку), яка за визначенням відбувається швидше.

Щоб спрогнозувати розвиток цін на житло в українських мегаполісах слід оцінити стан еволюційної трансформації житлової сфери: як довго ще феодальні традиції домінуватимуть і гальмуватимуть поширення ринкових відносин? На думку Ернста Рахарова – до першого істотного зниження цін на житло. Бо якщо уявити (для початку – гіпотетично), що ціни на житло суттєво падають, то це напевне зруйнує очевидні сьогоднішні картельні змови з утримання ціни серед найбільших забудовників та ріелторів – на падаючому ринку, як відомо, кожен сам за себе і рятується як може. Разом з тим, падіння цін автоматично змусить забудовників почати тиснути на уряд та місцеві органи влади з метою спрощення тієї самої феодальної процедури отримання дозволів на будівництво та зниження зборів. Що автоматично відкриє доступ більшому числу гравців на ринок житлового будівництва в майбутньому. У підсумку більш гостра конкуренція забезпечить більш справедливі ціни на житло у майбутньому.

Таким чином залишаються лише питання, чи можливе суттєве падіння цін на житло взагалі, і якщо можливе – то як скоро воно відбудеться? Відповіддю на перше питання є тверде «так». Історія не знає випадків безкризового невпинного зростання цін на будь-що. Завжди приходить момент, коли ціни починають падати. Чи прийшов цей момент для цін на житло в українських містах-мільйонниках, а особливо в Києві? Дуже схоже на те, що правильною відповіддю також буде «так».

Перш за все такі фундаментальні фактори, як співвідношення ціни житла та середньостатичного доходу, чи співвідношення щомісячних платежів у разі купівлі житла в кредит та місячної плати за оренду такого ж житла, говорять про те, що ціни купівлі житла є суттєво завищеними. Київські ціни на житло наразі є порівняно такими ж, як і цюрихскі. В довгостроковому аспекті це можливо тільки в тому випадку, якщо очікувати, що київський рівень середньої зарплатні протягом наступних 10-20 років зрівняється з цюрихским. Такий розвиток подій навряд чи є дуже ймовірним. З іншого боку, кілька нехитрих математичних вправ демонструють, що з точки зору щомісячних платежів на сьогодні десь вдвічі вигідніше орендувати житло аніж купляти його, що є явним сигналом завищеності цін на житло.

З іншого боку, вищевказані фундаментальні фактори в наявності вже декілька останніх років, а обвалу цін на житло до цього часу не сталося. На думку Ернста Рахарова причинами цього були бурхливе економічне зростання в Україні, також бурхливе зростання цін на нерухомість у багатьох країнах світу, насамперед – країнах-сусідах України, а також розповсюдження іпотечного кредитування. Зараз вплив тих же самих факторів на ціни на житло є скоріше негативним. Українське економічне зростання і так напевне постраждає від наразі прогнозованого сповільнення економічного росту в світі, а на додачу до цього останніми тижнями ще посилився негативний вплив від політичної нестабільності. Багато країн світу, серед яких не так далекий від України Казахстан, переживають період падіння цін на нерухомість, в Москві ціни цього року продовжували зростати, але з падінням цін на нафту та після обвалу російського фондового ринку внаслідок кавказських подій можна очікувати і різкого охолодження також на ринку нерухомості. Внаслідок високої інфляції в Україні, а також глобальної кредитної кризи, ставки іпотечного кредитування зросли, звузивши коло потенційних покупців.

Звичайно після довгого періоду стійкого зростання падіння ціни зростають вище за рівноважну точку попиту та пропозиції, яка відображає «справедливу» ринкову ціну. Зачату поштовхом для початку цінового падіння є якась шокова подія, яких на сьогодні в Україні аж з лишком: від краху фондового ринку, до політичної кризи. З історії також відомо, що корекція цін звичайно відбувається досить різко і є доволі глибокою, так що в найнижчій точці падіння ціни є суттєво меншими за рівноважну. Виходячи із вищенаписаного, цей процес в Україні може розпочатися із дня на день. Caveat emptor! (Потенційні покупці – будьте пильними!)

Якщо хліб – священний та стратегічний продукт, то чому навколо нього стільки корупції?

Хліб в Україні – традиційно більш ніж просто продукт харчування. Таке ставлення напевне є результатом впливу декількох факторів: Україна споконвіку є аграрною країною та одним із найбільших світових виробників збіжжя; пасторальна культура та домінуюча в Україні православна релігія має хліб у центрі своїх традицій і таїнств; а крім того, все ще живі покоління українців, які на своєму досвіді відчули голодомори радянських років. В результаті ще змалечку батьки привчають своїх дітей бережно ставитися до хліба, а політики всіх мастей кажуть, що хліб є найважливішим продуктом харчування і що ціни на нього мають бути предметом урядової турботи.

Зараз, коли в Україні закінчують збирати рекордний врожай зернових, український уряд намагається демонструвати запеклу боротьбу за виконання двох здавалося б взаємовиключних цілей: втримання високих закупівельних цін на зерно, та збереження низьких роздрібних цін на хліб. Кожен український уряд з одного боку хоче виглядати захисником інтересів селян, які заслуговують на те, щоб отримати справедливу ціну за результат своєї важкої праці, а з іншого – захисником інтересів простого, здебільшого малозабезпеченого, народу. І універсальним засобом вирішення цього двоєдиного завдання кожного разу виявляється гостра критика діяльності усіляких «посередників». Спочатку це зернотрейдери, які начебто використовуючи монопольну змову, змушують селян продавати врожай за безцінь, а потім це хлібокомбінати та торгівля, які встановлюють несправедливо високі націнки на хлібопродукти, таким чином підвищуючи ціну для кінцевого споживача. В результаті з року в рік, громадянам розповідають майже одні і ті самі «страшилки» про «зловредні» структури які безсоромно наживаються на хлібі під час його важкої подорожі «з лану до столу». Проте вже саме це щорічне повторення робить такі акції уряду чим далі менш переконливими.

Почнемо з зернотрейдерів. Українські посадовці і в цьому році кажуть, що майже весь український ринок контролюють 5-6 іноземні транснаціональні компанії, які шляхом картельної змови занижують закупівельні ціни. І для вирішення проблеми , за прикладом сусідньої Росії, пропонують створення державного трейдера та забезпечити йому домінуючу позицію на ринку. Ернст Рахаров не розуміє, яким чином ринок, на якому домінуватиме одна компанія буде більш конкурентним, ніж ринок, на якому працюють декілька? До того ж, Антимонопольний Комітет є урядовою структурою і його в Україні ще ніхто не скасовував: якщо є підозри у картельній змові – його завданням є цьому запобігти. З іншого боку «з об'єктивних причин» за майже 20 років незалежності в Україні так і не було створено систему аграрних бірж, які є основою успішної діяльності агропромислових галузей у країнах, які є найбільшими експортерами збіжжя в світі: США, Канаді та Австралії. Можливо тому, що на «безконтрольному» ринку більше не буде можливості збирати жирні «відкати»?

Що ж до хлібозаводів та торгівлі, то це здебільшого – приватні компанії. Якщо вони перебувають у монопольному становищі, яким зловживають, то цим питанням знову повинен опікуватись Антимонопольний Комітет. Ефективно, послідовно і, якщо можна, без зайвих гучних заяв. Та наразі здається, що ця установа, та й уряд взагалі, готові переслідувати тільки тих порушників, які свої «відкати» платять конкуруючим політичним силам.

В Ернста Рахарова є загальна версія того, що відбувається. Для того, щоб працювати на ринку зерна та хліба в Україні, треба отримати безліч усіляких дозволів, ліцензій та квот, видача яких контролюється урядовими структурами. От ці структури і займаються збором «посильних пожертв» з підприємців, які потім йдуть на нові авто, будинки, закордонні вояжі, передвиборчі кампанії тощо. Більше того, відповідні чиновники почасти є співвласниками цих комерційних підприємств. Також можна бути певним, що якщо десь дійсно існує монопольна змова, то її організаторами є якраз чиновники. «Державна підтримка» агропромислової галузі у сучасних українських реаліях також найчастіше означає, що керівник сільськогосподарського підприємства віддає у вигляді «відкату» половину суми допомоги чиновному «благодійнику», залишаючи іншу половину собі особисто. Усі механізми добре відпрацьовані, включаючи щорічну ритуальну телеекранну нищівну критику з боку найвищих урядовців – яка втім не призводить до жодних наслідків. Адже будь-які пропозиції реальних ринкових реформ рішуче відмітаються, бо не можна «святу» хлібну справу віддавати на відкуп «меркантильному» ринку.

Якщо ж подивитись, яким чином ситуація обстоїть в найбільш благополучних європейських країнах, то саме ринкове відношення до процесу виробництва хліба забезпечує добробут селян, та доступність хліба. Це не заважає більшості європейських країн мати свої особливі «національні» сорти хліба: довгі білі свіжі baguettes у Франції, акуратні м'які та безвкусні toasts в Британії, пахнучі оливковою олією panini в Італії, важкі темні цеглинки Vollkornbrot в Німеччині. Приклад останньої цікавий тим, що за різноманіттям сортів хліба, особливо темного, Німеччина напевне є чемпіоном світу, а популярність насамперед темних сортів чимось нагадує Україну. Проте є й істотна відмінність: німці менше приділяють уваги чисто ціні хліба і більше – співвідношенню ціни та якості. Тобто за добрий хліб із суміші різної муки, висівок та насіння вони згодні платити істотно більше, ніж за найдешевші сорти. При цьому навіть найдешевший хліб коштує приблизно 1,5 євро (трохи більше 10 грн.) за кг. Проте за якістю навіть він може легко посперечатися з пересічною хлібиною «українського», а середній дохід в Німеччині, що є в декілька разів вище середнього українського, дозволяє досить безболісно купувати більш дорогий хліб.

На жаль українських селян протягом останніх століть постійно оббирали та закріпачували, і вони майже не мають досвіду абсолютно вільного господарювання. Не дають їм вільно працювати та заробляти і в незалежній Україні. За роки спостереження за щорічними показовими «битвами за врожай» у Ернта Рахарова розвилося тверде переконання, що найбільшим шкідником на українських полях та в українських коморах є український уряд. Тому єдина порада, яку Ернст Рахаров може дати українським селянам, та тим, хто їм співчуває – не голосувати за ті політичні сили, які обіцяють їм перш за все «державну підтримку». Українським селянам, які призвичаїлися виживати у відверто несприятливих вітчизняних умовах, ніяка державна підтримка, яка до них все одно практично не доходить, здебільшого не потрібна. Їм потрібна всього навсього свобода: вільно працювати на своїй землі і вільно продавати вироблене продавцю, який запропонує найкращу ціну. Навіть якщо хліб при цьому і стане дещо більш дорогим, то тоді урядову увагу і ресурси краще направити не на загальне здешевлення хліба, а на адресну допомогу тим, для кого це подорожчання стане дійсно болісним.

It’s the money, stupid! (це ж гроші, дурню!)

Наглядова рада Нацбанку на засіданні у четвер наклала вето на рішення правління НБУ щодо ревальвації гривні. Таким чином, Рада Нацбанку, що складається із політиків, публічно продемонструвала свою незгоду з в рішенням правління Нацбанку, яке складається з фахівців.

Навіть нефахівцю зрозуміла абсурдність ситуації, коли офіційний курс 5,05 гривні за долар набагато відрізняється від ринкового курсу, який останні тижні коливався в межах 4,90 – 4,60 гривні за долар. Така ситуація тільки сприяє зловживанням на валютному ринку, а занижений курс гривні є одним із чинників стимулювання високої інфляції. Європейський банк реконструкції та розвитку 18 травня прямо рекомендував українським уряду та центральному банку впровадити більш гнучкий валютний курс.

Рішення правління Нацбанку від 21 травня демонструє, що Нацбанк нарешті дослухався до добрих порад. А от рішення заполітизованої наглядової ради Нацбанку днем пізніше – її залежність від великих українських експортерів, які найбільше втрачають від укріплення гривні, а також, можливо, і від політичних сил, зацікавлених у тому, щоб продемонструвати нездатність чинного уряду контролювати інфляцію. Але найшкідливішим для стабільності і гривні, і національної економіки, є сам факт демонстрування всьому загалові незлагодженості та заполітизованості у діях монетарних установ.

Грошова одиниця є стабільною тільки за умов, коли грошова політика є довгосроковою, гроші терпіти не можуть різких рухів. Тому в розвинених економіка грошова політика визначається професійними органами, максимально незалежними від урядів, які уже часто діють під впливом короткотермінових цілей. Українські політики, намагаючись поставити Нацбанк на службу своїх сьогоденних інтересів, позбавляють Україну, в тому числі самих себе, заможного майбутньго.