неділя, 10 травня 2009 р.

Важко здобувати нові перемоги, не усвідомивши минулих поразок

Хоч Німеччина і досі не стала «нормальною» країною, вона є чудовим прикладом того, як можна вчитися на власних поразках

Ернст Рахаров виріс у Радянському Союзі і з дитинства звик до святкування Дня Перемоги 9 травня. Особливо за радянських часів, ці святкування справляли глибоке враження своєю серйозною урочистістю, а трансляція святкового мітингу та військового параду із Москви створювали відчуття гордості за свою країну, віри в її непереможну миролюбність.

Народившись 30 років після закінчення війни, Ернст Рахаров всю інформацію про цю війну, як і переважна більшість радянських громадян, спочатку отримував із радянських фільмів про неї, як художніх, так і документальних, з радянських книжок та підручників історії. В радянській версії історії про війну нічого не викликало сумнів – все було узгоджено між собою, все мало своє пояснення.

Єдині легкі сумніви породжували тільки серійні анекдоти про Штірліца, які самою своєю цинічністю натякали, що можливо не все в історії було так чисто. І можливо ще певна скупість на слова з боку ветеранів, яких запрошували в школу, щоб розповісти про війну. Ернст Рахаров, як і інші учні, очікував від них захоплюючих розповідей, на кшталт телевізійних, і кожного разу був трохи розчарований, коли розповіді виявлялися не дуже конкретними та героїчними.

А потім Радянський Союз драматично розпався, а разом з ним зникла беззастережна віра в усе радянське, особливо в радянську версію історії. Натомість з'явилася велика кількість знаків запитання, багато з яких залишаються такими і досі. Ці запитання є важкими та болючими для величезної кількості людей, особливо похилого віку, які сформувалися як особистості на основі тієї версії історії і іншої вивчати не схильні. Тим не менш, Ернст Рахаров впевнений, що запитання ставити необхідно, як необхідно шукати на них відповіді, прийнятні для всього суспільства.

Перемога – але якою ціною?

Це питання, щонайменш за своєю постановкою, з часом схоже викликає найменше суперечок. Мало в кого вже викликає сумніви, що командуванням Червоної армії була допущена велика кількість помилок, які часто призводили до того, що битви якщо і вигравалися, то за допомогою тактики «втопити супротивника у нашій крові», а також завдяки виключному індивідуальному героїзму окремих воїнів.

Але незважаючи на те, що питання є більш-менш загальноприйнятним, конкретні загальноприйнятні відповіді на це питання є маловідомими. Чому здавалося б навіть успішні операції Червоної армії, наприклад, такі як Курська битва, характеризувалися набагато більшими втратами людських життів, а також техніки, з радянської сторони, ніж з боку супротивника? Якщо в цьому було винне командування, то де головна помилка у системі визначення командирів? А якщо хибною була вся система визначення керівництва країни загалом, то які конкретні висновки з цього повинні зробити сучасні покоління?

На жаль, прагматична дискусія навіть навколо цього питання є дуже важкою. Даються взнаки і звичка пафосного відношення до воєнної історії, і політичні мотиви, і закритість, перш за все – сучасного російського керівництва, для дискусії на цю тему. Не кажучи вже про все ще обмежений доступ до військових архівів в Росії.

Велика Вітчизняна чи Друга світова?

За межами колишнього Радянського табору про Велику Вітчизняну війну не чув ніхто. Всі знають про Другу світову. Чому на пострадянському просторі і подалі використовується сталінська сором'язлива назва, очевидно покликана розмежувати ганебні для Радянського Союзу епізоди Другої світової війни, такі як участь нацистсько-радянському у розчленуванні Польщі, захоплення Прибалтики та Радянсько-фінську війну, і справді визвольну війну проти німецько-нацистських загарбників? Чим ще це можна пояснити, крім як спробою захистити радянську пропагандистську ілюзію про непереможну миролюбність СРСР?

Напевне це є питання, що великою мірою стосується шкільних підручників історії. Причому в усіх колишніх республіках Радянського Союзу. Так, більшість людей пізніше у своєму житті не схильні переосмислювати історичні назви, які вони колись вивчили у школі. Так, важко сперечатися з великим впливовим сусідом на північному сході, сучасне політичне керівництво якого схоже має свої політичні резони і відповідно прагне зберегти історичний статус-кво.

Але Україна має життєву необхідність у тому, щоб якнайближче підійти до справжньої історичної правди. Хоча б тому, що волею долі багато українців опинялися по обидва боки фронтів Другої світової. Наблизитись до історичної правди можна тільки за допомогою якомога більш відкритої прагматичної дискусії. Великий сусіда на північному сході має право, за дотримання правил відкритості та прагматичності, долучатися до цієї дискусії. Але він ні в якому разі не має права заборонити таку дискусію всередині України.

Чому переможці живуть гірше переможених?

Те, що сучасні німці живуть заможно і загалом краще ніж їхні колишні переможці, переконувати нікого не треба. Достатньо походити трохи по якомусь німецькому парку в час, коли матері звичайно гуляють з дітьми, і через деякий час обов'язково почуєш російську мову. Російськомовних у сучасній Німеччині дуже багато, майже стільки, скільки турецькомовних. І всі вони приїхали до Німеччини добровільно (ба більше – доклали до цього значних зусиль), шукаючи кращого життя від відносних злиднів та безталання на теренах колишнього СРСР. Як таке могло трапитись?

Ернст Рахаров має своє пояснення цього феномену – німці живуть краще, тому що вони:

  1. дуже добре усвідомили свої помилки, яких вони припустилися у 20 сторіччі, найбільшими з яких було розпочати дві Світові війни;
  2. провели відкритий прагматичний аналіз тих помилок і зробили ґрунтовні висновки.

Ернст Рахаров має два яскравих приклади цього. Перший стосується його літньої практики в Німеччині наприкінці 90-х. Ернст Рахаров тоді знімав невелику квартиру у німецької родини у Східній Німеччині. Якось у неділю хазяї влаштували невелику сімейну вечірку з грилем на подвір'ї родинного будинку і запросили на неї Ернста Рахарова. У відповідь на таку гостинність Ернст Рахаров запропонував наступної неділі зварити український борщ та почастувати хазяїв.

Борщ вийшов дуже смачний і всім дуже сподобався – у застіллі прийняла участь уся німецька родина: батьки та їхні четверо дітей, деякі з них приблизно одного з Ернстом Рахаровим віку. Але якимось чином розмова під час застілля зайшла про Другу світову. І тут слово взяв батько, простий, але при цьому поважний німець десь під 60. Сказав він приблизно таке: «Німецька нація у неоплатному боргу перед усім світом за те, що вона розпочала дві Світові війни і спричинила мільйони жертв. Кожен німець має пам'ятати про цю пляму та сором, які лежать на всьому німецькому народові. Тому німці мають бути завжди першими, коли мова йде про збереження миру та недопущення нових війн.» При цьому всі четверо дітей сиділи дещо похнюпившись, але дуже уважно і серйозно слухали батька. Ернсту Рахарову стало дещо не по собі. Від того, що таке казав німець, і від того, що було очевидно, що і він, і вся його родина, насправді так вважали.

Другий приклад стосується того, як сьогоднішні німці сприймаються у світі. Один добрий знайомий Ернста Рахарова – американець, який викладає в одному із німецьких вищих навчальних закладів, якось поділився своїми спостереженнями, що стосується сучасного німецького менталітету. Він сказав: «Ти знаєш, ця нація сьогодні неймовірно покірлива та миролюбна. Наприклад, якщо пересічного американця десь за кордоном обізвуть Янкі, він буде огризатися та може полізти у бійку. Якщо ж пересічного німця обізвуть Наці – він найймовірніше потупить очі та мовчки піде геть.»

Сьогодні і в самій Німеччині, і в інших країнах Євросоюзу йде дискусія стосовно того, чи не час Німеччині потроху позбавлятися свого почуття провини, адже після Другої світової вже пройшло більше 60 років і живих свідків, а тим більше – учасників, тих подій вже залишилось дуже мало, а онуки не мають відповідати за гріхи своїх дідів. Сам факт цієї дискусії демонструє, що Німеччина все ще не є «звичайною» країною, в якій звичайна демонстрація патріотизму не ризикує часом наразитися на осуд своїх же співгромадян, які страшенно бояться, щоб країна «не взялася за старе». Але на цьому фоні не можна не помітити, що дякуючи чесному та прагматичному аналізу минулого, німці були здатні сконцентруватися на побудові кращого майбутнього для своєї здавалося б розчавленої війнами країни.

Що важливіше: остання перемога, чи результат останньої війни?

Важко не помітити, що історія Великої Вітчизняної війни була націєутворюючим чинником для Радянського Союзу і певною мірою залишається таким чинником для сучасної Росії. І у цьому напевне полягає суть конфліктів, які останнім часом регулярно виникають між Росією та деякими іншими пострадянськими республіками, насамперед Україною та країнами Прибалтики, навколо трактування історії. Російську владу можна зрозуміти: «спроби переписати спільну історію» напевне дійсно є загрозою їхньому пануванню. Хоча б через те, що іншої націєутворюючої ідеї для Росії вони поки що не придумали.

Але поважаючи інтереси Росії, та навіть російської влади, Україна перш за все повинна дбати про власне майбутнє. А це майбутнє не в останню чергу залежатиме від адекватності оцінки минулого.

З точки зору Ернста Рахарова, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні на сьогодні вже не є найголовнішою визначальною подією в історії як України, так і Росії. Натомість такою подією є розпад Радянського Союзу. Який, у свою чергу, відбувся великою мірою внаслідок поразки Радянського Союзу у Холодній війні. Ось ця поразка, з точки зору Ернста Рахарова, є найважливішою визначною подією сучасної історії для країн-нащадків Радянського Союзу.

І в цьому контексті найважливішими запитаннями є:

  • Яким чином ми вплуталися в цю війну?
  • Чи була ця війна з нашого боку справедливою (згадаємо гонку озброєнь, Будапешт 1956, Прагу 1968, берлінську стіну, підтримку Радянським Союзом сумнівних режимів в усьому світі, аби тільки на зло США тощо)?
  • Що призвело до нашої поразки?

Якщо Україна ініціює відкриту чесну дискусію на ці теми (відкриту також і для Росії), то можна сподіватися, що результатом стане скоріше перегортання контроверсійних сторінок історії, а найголовніше – визначення обрисів української національної ідеї, яку Україна так болісно шукає протягом всього періоду своєї незалежності.

Немає коментарів: