неділя, 22 лютого 2009 р.

Кризою по розбрату та безвідповідальності?

В Україні наявні усі можливі кризи. В гострій формі та одночасно. Але в цьому і полягає надія на позитивні зміни.

На цьому тижні Держкомстат України оприлюднив показник падіння промислового виробництва в січні – приголомшуючі 34% до січня 2008 року. Це відбулося на фоні новин про те, що український уряд не зміг домовитися із Міжнародним валютним фондом щодо надання другого траншу стабілізаційного кредиту. В результаті провідні світові економічні видання знову активно взялися обговорювати можливості дефолту України. На цьому тлі в Україні продовжується політична криза, яка демонструє імпотентність як наявної системи організації влади в Україні, так і всіх домінуючих політичних сил, які наразі представляють цю владу. Враження від таких новин дуже гнітюче.

І все ж приводи для стриманого оптимізму існують. Ернст Рахаров бачить їх у двох тенденціях які, на його погляд, все сильніше проявляються останнім часом:

  • Інтенсифікація інтелектуальної дискусії щодо інших моделей організації суспільства
  • Поява нових політичних проектів з принципово іншим типом організації, ніж ті, які сьогодні поки що є домінуючими

Коли інтелектуали починають погоджуватись один з одним

Доказів того, що сучасна українська модель суспільної організації є безперспективною не бракує: населення України скорочується темпами, які є одними із найвищих у світі, український народ є одним із найнещасливіших у світі, переважна більшість населення вважає, що країна рухається в неправильному напрямі і т.д. Не можна казати, що така ситуація є принципово новою для незалежної України, але на сьогодні ці та інші, подібні до них, показники наближаються до рекордно низьких.

Протягом всього періоду незалежності України українські інтелектуали вели запеклі дискусії щодо покращення механізмів організації українського суспільства. Проте на жаль, ці дискусії здебільшого мали деструктивний характер. Це зачасти проявлялося в тому, що опоненти концентрувалися на деталях, на кшталт того, який президент потрібен Україні, та не прагнули почути аргументи один одного. Зараз же з'являються приклади дискусій, з одного боку, щодо засадничих принципів нової суспільної організації, замість суперечок навколо персоналій, а з іншого – дискусій, в яких сторони доходять певної згоди.

Прикладом такої дискусії є стаття Ореста Друля, оприлюднена на Українській правді на минулого тижня, яка є своєрідним підсумком попередніх дискусій, і в якій констатується спільність поглядів з іншими авторами. Стаття не є простою для розуміння пересічним громадянином. Не в останню чергу тому, що у ній йдеться якраз про принципи суспільної організації, а не про персоналії. Але на те вони і принципи, щоб бути абстрактними і не бути очевидними з першого ж погляду.

Для прикладу, одним із згаданих принципів є принцип суспільної справедливості, де альтернативами виступають рівність можливостей та рівність результату. Першу альтернативу можна підсумувати як «від кожного – за здібностями, усім – порівну», другу – як «усім – рівні можливості реалізації власних здібностей».

В Україні ще з радянських часів все ще домінує уявлення про суспільну справедливість, яке є більш близьким до першої альтернативи. Звідси і збереження загального державного регулювання цін на найважливіші продукти харчування такі як хліб, і пільгового проїзду в транспорті для великої кількості категорій громадян тощо. Але з плином часу все більше українців помічають, що це уявлення є міфом, бо бачать, що за таких умов «найрівнішими» неминуче виявляються ті, хто розподіляє оте саме «порівну». Тобто в довгостроковій перспективі ця модель виявляється не тільки економічно неефективною, але й де-факто несправедливою.

Коли суспільство починає мислити більш довготерміновими категоріями, то найбільш прийнятною виявляється друга альтернатива, яка домінує в західному світі. Домінує насамперед тому, що суспільство до неї прийшло шляхом спроб, помилок, криз, революцій, а іноді й воєн. Сьогоднішня криза демонструє українцям усі вади короткотермінового мислення і підштовхує швидше навчатися чужого досвіду.

За власним досвідом Ернст Рахаров може стверджувати, що, незважаючи на те, що він в Швейцарії є іноземцем, він реально відчуває, що має такі самі можливості, як і громадяни цієї країни (певним обмеженням було тільки те, що як іноземець він спочатку мав пройти досить складну процедуру отримання дозволу на проживання та роботу, але це має своє прагматичне обґрунтування – Швейцарія не гумова). Дискримінація ж на національному, етнічному, релігійному і т.і. ґрунті, або за родиною походження, в Швейцарії не тільки заборонена законом, але її насправді практично не існує. Ситуація є схожою і в країнах Євросоюзу, які є сусідами Швейцарії.

При цьому, як це не парадоксально, Ернст Рахаров не певен, що в сьогоднішній Україні він би мав такі самі відкриті можливості, незважаючи на те, що він є громадянином цієї держави. Достатньо згадати хоча б необхідність неформальних платежів (тобто дачі хабарів) для вирішення практично будь-якого питання у будь-яких урядових інституціях. В той час як «своїх» – депутатів, урядовців, чиновників, суддів і т.д., а також членів їхніх родин – обслужать «за нульовою ставкою».

Таким чином, якщо раніше українські інтелектуали часто обмежувалися твердженням та кшталт «закон повинен бути справедливий і один для всіх», а також що «країна потребує лідера, який цей постулат втілить у життя», вони зараз перейшли до більш корисної дискусії щодо ментальних особливостей українського народу, які не в останню чергу заважають реалізації подібних гасел. Тобто від емоційної суперечки, хто повинен бути головним лікарем, українські інтелектуали зараз здається переходять до професійного консиліуму з метою встановлення справжнього діагнозу та визначення способів лікування. Що не може не тішити.

Коли політики не соромляться піти з капелюхом в простягнутій руці до народу

Після того, як сумарна підтримка населенням трьох основних кандидатів на президентське крісло – Януковича, Тимошенко та Ющенка – скоротилася до 40%, поява альтернативних кандидатів стала лише справою часу. І цей час наразі прийшов. Щонайменше дві нові суспільно-політичні ініціативи досить успішно себе позиціонують як альтернативу основним політичним гравцям та політичним силам, представленим у нинішній Верховній Раді: «Фронт Змін» Арсенія Яценюка та «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Пан Яценюк та Фронт Змін апелюють скоріше до молодих виборців та прихильників ліберальних економічних реформ. Пан Гриценко та Громадянська позиція схоже намагаються апелювати радше до виборців середнього віку, а також тих, хто є прихильниками жорсткого владного контролю.

Обидві ініціативи вирізняє розуміння їхніх лідерів того, що нинішні провідні політичні сили «вождистсько-олігархічного» типу практично вичерпали себе. Тому вони схоже поставили перед собою завдання побудувати принципово інші політичні сили за «ідеологічно-низовим» принципом. Тобто виробити для своєї політичної сили чітку ідеологію та організувати мережу низових організацій за допомогою активістів, пасіонаріїв та дрібних донорів.

Для цього обидві ініціативи намагаються широко використовувати технології Інтернету – Ернст Рахаров скористався наданою можливістю зареєструватися на сайтах обох ініціатив і зараз періодично отримує масові розсилки з інформацією та мобілізуючими пропозиціями. Пан Яценюк пішов ще далі і відверто закликав своїх прихильників підтримати Фрон Змін матеріально і відкрито, що є безпрецедентним випадком в українській політиці, яка звичайно фінансується тіньовим шляхом великими підприємцями.

Чи є ці дві ініціативи передвісниками революції в українській політиці? Напевне ні. Адже їхні лідери вже далеко не перший день в цій політиці, а окрім них світ поки що не побачив інших яскравих лідерів, а також ефективні команди навколо них. Тобто вони поки що ніяк не довели свою не «вождистську» природу, а відтак і свою принципову відмінність від існуючих політичних сил.

Тим не менш, ці ініціативи можуть стати каталізаторами прискореної еволюції української політики. Хоча б тому, що існуючі політичні сили будуть до певної міри змушені підхопити задекларовані «новоприбульцями» принципи. В результаті існуючим великим партіям доведеться розпочати реформи всередині себе, щоб остаточно не втратити підтримку виборця, який побачить, що від будь-яких політичних сил можна і потрібно вимагати більше прозорості та внутрішньої конкуренції.

Як щастя все одно нема, вся надія – на нещастя

Фінансово-економічна криза є потужним пресом, який подекуди розчавлює сподівання людей на краще життя. Проте з іншого боку, така криза може бути єдиним дієвим засобом стимулювання необхідних але попервах болючих змін, які закладають основу подальшого сталого розвитку. Ті люди, які зараз сконцентруються на такого роду змінах, мають добрий шанс того, що їхні надії на краще життя через певний час все-таки справдяться. Причому можливо навіть краще, ніж гадалося спочатку.

Немає коментарів: