неділя, 28 серпня 2011 р.

Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.

1 коментар:

Ama1eur сказав...

Цікавий блог! Продовження буде?