Показ дописів із міткою Українська влада. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українська влада. Показати всі дописи

неділя, 26 червня 2011 р.

Дике поле

ТАКИЙ суд над Юлією Тимошенко повертає Україну на 1000 років назад

Готуючись до створення мультиплікаційного ролика про Україну в рамках проекту okroshka.net автор почав інтенсивно переглядати історію України. Ще свіжий у пам’яті епізод про те, як древні русичі часом справляли судочинство на народних віче, коли правим виявлявся той, чиї прихильники кричали голосніше, знову сплив в уяві автора вчора, 24 червня, коли почалися судові слухання у «газовій справі» проти Юлії Тимошенко. Те, як розпочалися ці слухання, дало підстави очікувати, що міра винуватості підсудної в кінці кінців визначатиметься саме за згаданим принципом тисячорічної давнини, який має дуже мало спільного з сучасним безстороннім і справедливим судочинством.

Якби мова йшла ще про якусь більш-менш пересічну кримінальну справу, то це була б ганьба однієї окремо взятої гілки влади – судової. Але коли мова йде про справу проти екс-прем’єр-міністра та ще й таку, коли особиста матеріальна вигода обвинувачуваної від начебто кримінальної дії є неочевидною, то є підстави говорити про деградацію усієї української державної машини. Принаймні до рівня тисячорічної давнини.

Не суд, а жалюгідний фарс

Перші судові засідання у справі проти Юлії Тимошенко, навіть ще більше, ніж попередні засідання у справі проти Юрія Луценка, продемонстрували, що принципам Римського права, спираючись на які побудовані більшість функціонуючих систем правосуддя у світі, в сучасній Україні слідують лише формально. Здебільшого це зводиться до того, що суддя носить мантію, навіть незважаючи на страшенну задуху в приміщенні суду.

В усіх же суттєвих аспектах судового розгляду проглядається намагання довести свою правоту силою, підступом або криком.

Силою тиску на судочинство чинне керівництво намагається залякати всіх своїх опонентів, на що прихильники опозиції відповідають криком і галасом. Владна партія підступом намагається заблокувати приміщення суду, на що опозиція відповідає підступною фабрикацією усіляких «страшилок» про дії влади.

Стоп! Всі назад!

Ситуація, що склалася, веде до самознищення держави Україна. Тому автор вимагає:

від президента Януковича, його оточення та уряду України:

1) припинити тиск на суд, передати розгляд резонансних справ, насамперед справ Тимошенко та Луценко, суддям, репутація яких буде викликати найменшу кількість підозр щодо їхньої упередженості;

2) відкликати провокаторів, які блокують приміщення суду, перешкоджаючи дійсно зацікавленим громадянам бути присутніми на засіданнях;

3) розпочати справжню реформу судочинства та прокуратури в Україні, спрямовану на створення дійсно незалежної судової гілки влади;

від Юлії Тимошенко та її оточення:

1) припинити демонстрацію неповаги до суду;

2) припинити фабрикацію неправдивих новин про немовби одіозні дії влади.

Всі учасники справи проти Юлії Тимошенко – президент Янукович та його оточення, суд, пані Тимошенко та її прихильники – повинні якнайшвидше зрозуміти: їм усім потрібно буде якось жити в Україні разом ще багато років. Тож намагання створити нелюдські умови життя один одному (навіть тимчасово) є контрапродуктивними. Такі намагання в кінці кінців створять нелюдські умови життя для всіх жителів України.

Що ж стосується пересічних жителів – їм ще раз було наочно продемонстровано: пани сваряться – у холопів чуби тріщать. Тож об’єднуйтесь, панове, і творіть систему захисту своїх прав. Систему, яку згодом зможуть використати для власного захисту і Тимошенко, і Янукович, і інші недолугі політики, які протягом перших десятиріч незалежності України прославилися лише знищенням усіляких систем, а не їх створенням. Автор у міру власних сил готовий на ділі підтримувати такі ініціативи.

PS: Наприкінці згадалася ще одна маленька, але досить визначна, категорія жителів України – так звані «олігархи». Декілька місяців тому найбагатший український промисловець Рінат Ахметов зауважив: «Якщо в країні немає чесних судів, то інвестор не прийде сюди з інвестиціями. Якщо інвестор не прийде сюди з інвестиціями, то ми це все втратимо і на рівні, і на якості життя».

Капіталізація українських активів пана Ахметова з початку судових слухань зі справи Тимошенко напевне вже втратила десятки мільйонів доларів. Проте він (до того ж ще й наділений відповідними повноваженнями народний депутат!) очевидно нічого не зробив, щоб уникнути цих втрат. Схоже, що справедливо часопис The Economist по відношенню до таких як він якось використав термін «мінігархи».

неділя, 22 травня 2011 р.

Погралися, і досить

Янукович має зробити так, що Луценка звільнили на поруки. Негайно.

Мохаммед Буазізі (Tarek al-Tayyib Muhammad Bouazizi) жодним чином не був пов'язаний з політикою. Цей 26-річний тунісець, не знайшовши в своїй країні кращих можливостей для самореалізації, заробляв собі на життя продаючи овочі з лотка на перехресті доріг. Коли поліція 17 грудня минулого року вчергове конфіскувала його лоток і ваги, і після того, як представники місцевої влади проігнорували його скарги, він облив себе бензином і запалив сірника... Він не міг знати, що від того сірника в буквальному сенсі здійметься полум'я арабських революцій, що охопить практично всю Північну Африку та Близький Схід.

Від отриманих опіків Мохаммед Буазізі помер 4 січня цього року. Проте його страждання викликали таку бурю протестів, що вже 14 січня корумпований президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі, який до цього 23 роки «стабільно» керував країною, буз змушений рятуватися втечею, його розкішний палац було розграбовано, а його феррарі возили вулицями столиці Тунісу в ковші екскаватора.

Революційні протести перекинулися на інші арабські країни, під час яких араби довели, що в епоху Google, Facebook, Skype та iPhone вони більше не згодні терпіти корупцію та кумівство у владі і що мусульманська релігія жодним чином не стає їм на заваді у прагненні до демократії.

Янукович прагне якнайшвидше повторити всі помилки бен Алі та Мубарака?

На противагу Мохаммеду Буазізі Юрія Луценка важко назвати зовсім безневинною жертвою нелюдського режиму – пан Луценко вчинив низку неоднозначних вчинків і за деякі з них він напевне має відповідати перед судом. Проте це ніяк не виправдовує режим, застосований проти Юрія Луценка – режим, що у своїй антилюдяності швидко деградує до стандартів сталінських часів.

Наразі вже очевидно, що Віктор Янукович віддав своєму оточенню усний наказ, щось на кшталт: «пообламайте Луценко роги». Схоже, що давши волю емоціям пан президент не зрозумів наслідків: що зловживання впливом на правоохоронні та судові органи з метою особистої помсти дуже швидко призведе або до встановлення тиранії, або до повстання проти неї.

Якби пан Янукович дійсно хотів зменшити корупцію в Україні, він би:

  1. почав з себе – натомість пан Янукович розбещено розбудовує Межигір'я;
  2. зробив одноразову амністію тіньових капіталів – натомість така амністія є перманентною, але стосується вона лише родини та близького оточення президента;
  3. запровадив посилене антикорупційне законодавство – натомість пан Янукович скасував вже існуюче.

Відтак коли один великий корупціонер віддає наказ іншому корупціонеру «розібратися» з третім маленьким, але «дуже горластим» корупціонером, то «з наведенням порядку» і «встановленням справедливості та рівної відповідальності всіх перед законом» це не має нічого спільного, а є спробою встановлення особистої тиранії.

От тільки на який час при владі після цього пан Янукович може розраховувати? За рівня підтримки лишень трохи більше 10% і за відсутності грошей в бюджеті щоб «дати хабара» населенню, як це практикують в Росії або Саудівській Аравії за рахунок нафтодолларів?

Найбільш ймовірним у таких умовах виглядає сценарій повторення кар'єри президента бен Алі, але в «експрес-варіанті»: рік за десять.

Якщо ми зараз не захистимо права Луценка, нікому буде захистити наші права

Насильницька революція – напевне остання річ, якої наразі потребує Україна. Тому найкращим виходом з ситуації було б певне задкування режиму, який має дозволити Юрію Луценку вийти на волю і перебувати на підписці про невиїзд аж до моменту винесення щодо нього судового вироку. В той же самий час пан Янукович має почати форсовано втілювати антикорупційні заходи, перелічені вище.

В протилежному випадку, обвинувачувальний вирок щодо Юрія Луценка означатимете, що рано чи пізно на лаві підсудних (вчергове) опиниться і сам Віктор Янукович.

Для громадян України справа Юрія Луценка вже перестала бути «звичайними політичними розбірками наверху» і натомість перетворилася на один з вирішальних моментів розвитку країни: толерантність до свавілля щодо Юрія Луценка означатиме відмову від захисту своїх власних прав, а відтак – і від перспективи кращого життя в осяжному майбутньому.

середа, 11 травня 2011 р.

Дестабільність Януковича

В Україні поступово, але впевнено складається революційна ситуація. На заміну майже померлому «совку» суспільство має побудувати дієздатні інституції.

Справжня стабільність – це коли майже ніхто не проти

В Швейцарії чотири великих політичних партії:

  • Швейцарська народна партія (крайньо-праві)
  • Християнські демократи (праві центристи)
  • Ліберальні демократи (ліберали)
  • Соціалісти (ліві)

Останніми десятиріччями саме ці чотири партії і формують уряд – Федеральну Раду, що складається з 7 міністрів та одного секретаря. Формують всі вчотирьох, тобто кожна партія отримує 2 крісла. В результаті в Швейцарії звичайно немає парламентської опозиції.

«Упс!», - скаже читач, - «а яка ж без опозиції демократія?». З демократією в Швейцарії все дуже непогано: в індексі рівня демократії, що складається Economist Intelligence Unit, в 2010 році Швейцарія посідала 8 місце зі 167 (Україна в цьому індексі була 67-ою). Демократичний контроль в Швейцарії забезпечується не парламентською опозицією, а суспільством в цілому. Справа в тому, що найбільш важливі питання, як на місцях, так і на федеральному рівні, в Швейцарії завжди виносяться на відкрите народне обговорення, а рішення за ними приймаються за результатом референдуму.

Традиція обговорювати суспільно-значущі питання та приймати взаємоприйнятні рішення виникла напевне тоді, коли селяни, які жили кожен посеред свого окремого гірського пасовиська зрозуміли, що для виконання якогось складного завдання: прочищення гірського потіку, побудови моста або тунелю, укріплення схилу тощо – необхідно залучати багатьох сусідів, а відтак треба створити інститути взаємодії.

Такими інститутами стали регулярні зібрання, обрання представників, публічне обговорення та прийняття рішень з важливих для загалу питань. Хтось міг бути проти того чи іншого рішення, але він не міг постійно бути проти громади, без допомоги якої він іноді не міг обійтися. Тож рано чи пізно всі розуміли, що у спірних питаннях краще шукати компроміс.

На цьому принципі пошуку компромісу та консенсусу були побудовані всі керівні інститути країни. Але коли досягти компромісу все ж таки не вдається – в якості арбітра залучається народ: питання виноситься на всенародний референдум, рішення якого є остаточним. Визнати одностатеві шлюби? приєднатися до Шенгенської зони? заборонити будувати мінарети? нарешті вступити до Організації Об'єднаних Націй (ООН)? – всі ці питання вирішувалися всенародно після виснажливого обговорення та довгих (і почасти конроверсійних) агітаційних кампаній.

У підсумку цей здавалося б повільний та неефективний, але максимально відкритий і загальноохоплюючий процес забезпечує Швейцарії її славнозвісну заможну стабільність. Сучасним свідченням цього є міць швейцарського франка, який у період глобальної економічної невизначеності б'є один рекорд зростання за іншим.

Сьогоднішня українська «стабільність» – це коли нікого не питають

Перемігши на виборах за підтримки меншості населення, Віктор Янукович отримав лише обмежену суспільну легітимність. Проте замість того, щоб спробувати її підвищити за рахунок залучення до команди представників з рядів колишніх опонентів та аполітичних професіоналів, пан Янукович вирішив компенсувати недостачу тотальною концентрацією своїх повноважень. Причому зробив він це шляхом руйнування і без того не надто стабільних політичних інституцій, насамперед – Конституції, а також останніх ознак незалежності судової системи.

«Керованість» та «стабільність» в країні були відновлені не шляхом створення більш ефективних правил гри та переконання суспільства грати за ними, а шляхом монополізації контролю, як в політичній, так і в економічний сфері. Цілком прогнозовано, така політика дала короткостроковий позитивний ефект. Але на жаль лише короткостроковий. Так дійсно, взимку, якщо в будинку виходить з ладу опалення, можна врятуватися від замерзання, підпаливши будинок – деякий час буде дійсно тепло. Проте коли будинок остаточно догорить стане ще холодніше...

Монопольний контроль за визначенням базується на обмеженні можливостей інших, які не входять до вузького кола довірених осіб, а також на обмеженні доступу суспільства до інформації. Відсутність прозорості та конкуренції в економіці поступово призводить до зниження якості та зростання цін, що наразі і спостерігається в різних галузях економіки Україні, а в політиці – до зростання корупції, що також доволі очевидно. В результаті ці негативні наслідки вже нівелювали позитивний ефект від «відновлення керованості». Однак спаливши заради ілюзорної «керованості» інституційний будинок, Україна залишила собі ще менше передумов для майбутнього стабільного розвитку.

Після того, як більшість громадян вже не вірить в ілюзорну «стабільність», пан Янукович рішуче перейшов до наступного етапу боротьби проти втрати суспільної легітимності – почав переконувати громаду у власній незамінності.

«Трудотерапія» для Януковича з використанням «червоних ганчірок»

Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
О.С.Пушкін. «Евгений Онегин»

Коли на підприємстві проводять модернізацію виробництва, може виявитись, що деякі функції більше не потрібні. Тож робітники, які до цього часу виконували ці функції, мають робити невтішний вибір: або набувати іншої кваліфікації, або шукати іншого працедавця, якому їхня стара кваліфікація все ще потрібна. Іноді задля збереження непотрібних робочих місць можна вдатися до третього засобу: організувати на підприємстві загальний страйк, або акцію протесту, або акт саботажу. Тобто зробити власні проблеми проблемами більш широкого кола людей.

Схожим чином поводяться некомпетентні політики коли вже неможливо далі приховувати власну некомпетентність. Причому в якості засобу вони часто вдаються саме до саботажу.

Саме так з точки зору автора можна охарактеризувати «червонопрапорну» ініціативу більшості Януковича у Верховній Раді. Приймаючи до уваги надзвичайний цинізм, що його на справі демонструє пан Янукович та більшість членів його «команди», а також те, скільки разів протягом свого життя вони вдавалися до зміни кольорів, авторові дуже важко повірити, що раптове завзяття із вшануванням червоного Прапора Перемоги є щирим. Насправді весь галас навколо цього прапору виглядає популістським саботажем реформ, наміри щодо проведення яких нове керівництво країни помпезно презентувало суспільству ще рік тому, і які воно за цей час так і не спромоглося по-справжньому розпочати.

Таким чином «червонопрапорний» саботаж одночасно досягає двох цілей:

  1. Переключає увагу суспільства зі справді нагальних проблем на штучну, але дуже емоційну тему.
  2. Робить незамінною роль президента як «арбітра нації».

У цій ситуації дуже шкода справжніх ветеранів Другої Світової. Ці літні люди точно не заслужили, щоб вкотре бути використаними в якості розмінної монети у брудній політичній грі. Шкода також і інших громадян України, хто щиро шанує Прапор Перемоги – фальшива цинічна гра керівництва країни спроможна їхні щирі почуття лише образити. Шкода і тих, у кого є підстави вважати Прапор Перемоги символом брутальної сталінської окупації – на бичаче роздратування саме цієї категорії громадян найбільше розраховувало керівництво країни, як на гріх провокуючи їх саме тим, у чому вони вбачають лише «червону ганчірку».

Очевидно, що однією з основних цілей створеного «керованого конфлікту» є намагання забезпечити стабільною роботою одну єдину людину – нинішнього президента України, який отримує додаткову нагоду продемонструвати видимість «бурхливої діяльності» з «розрулення» конфлікту. Але чи не зависокою є ціна, яку платить українське суспільство за індивідуальну «трудотерапію» для Януковича?

20 років тому «совок» не помер. Та наразі він точно вже при смерті.

Багато людей вважають дату розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року датою радикального водорозділу. Датою, коли зникла велика країна і закінчилася холодна війна, коли закінчилися несправжній радянський соціалізм і дефіцитна планова економіка, коли розпочався дикий капіталізм, коли багато людей остаточно розпрощалися з ілюзією, що вони жили в найкращій на планеті країні. Все, що відбувалося після цієї дати більшість громадян України схильні вважати наслідками (як позитивними, так і негативними) здобутої незалежності.

Автор також тривалий час притримувався подібної думки. І лише порівняно нещодавно він зрозумів, що насправді наприкінці 1991 року мало що змінилося. Тобто якби Радянський Союз не розвалився б, то буденне життя людей як в Україні, так і в переважній більшості інших республік колишнього СРСР виглядало б приблизно так само, як воно виглядає сьогодні. Так само стрімко зменшувалося б населення – адже сьогоднішні невтішні демографічні тенденції закладалися протягом всього радянського періоду. Так само занепадала б житлова та інша інфраструктура – бо вона почала занепадати ще в радянські роки. Таким самим безвідповідальним, некомпетентним та корумпованим було б керівництво країни – бо і до сьогодні це здебільшого ті ж самі люди! Так само в суспільстві панували б зневіра та апатія – бо все вище перелічене не сприяє оптимізму та впевненості у майбутньому.

Можливо лише завдяки певній конкуренції між колишніми республіками більшість з них сьогодні перебуває навіть у трохи ліпшій формі і забезпечує своїм громадянам у середньому дещо вищій рівень життя, ніж той, який був би можливий у випадку збереження Союзу. Але висновок у тому, що по-справжньому кращим життя людей могло б бути тільки якби вони перестали пасивно спостерігати за невпинною та неминучою деградацією «совка», а натомість почали активно створювати життєздатну йому альтернативу. Втім невдовзі «совок» все ж таки помре і остаточно покине своїх «дітей» напризволяще, тож потреба починати діяти стане простою життєвою необхідністю.

Wanted: builders of institutions (розшукуються будівники інституцій)

Через рік після сходження у керівництво українською державою президент Янукович та його команда справжніх суттєвих реформ розпочали дуже мало. Очевидно, що єдина система, яку вони наразі справді спроможні створити – це старомодна клептократія на кшталт тих, що зараз агонізують від протестів в арабському світі. Для того, щоб запобігти розвитку арабського сценарію в Україні, майбутні будівники українських інституцій мають невідкладно братися до роботи:

  • створювати свої команди;
  • складати проекти майбутніх інституцій;
  • брати у власні руки організацію власного життя, життя свого під'їзду, будинку, вулиці і т.д.

Чекати падіння «совкового» режиму Януковича не треба – він і так вже на ладан дише...


PS: ввечері 9 травня автор подивився випуск новин російського телеканалу «Вести»: 8 хвилин про помпезний парад у Москві, 6 хвилин – про бійки і «фашистів» у Львові. Замовлення Кремля виконано?

PPS: президент Янукович «не спромігся» підписати законопроект щодо Прапора Перемоги: ніякі колосальні «совкові» повноваження, які привласнив собі пан Янукович, не допомогли йому виконати функцію справжнього голови держави. «Совок» вкотре довів свою недієздатність.

неділя, 27 лютого 2011 р.

Відповідь Президента

Президент відповів на запитання неочікувано швидко. Їх показовим ігноруванням.

На сайті Президента України були оприлюднені питання, які начебто надійшли на адресу Президента України в рамках проекту «Розмова з країною»:

На жаль, на жодній із зазначених вище сторінок автор не знайшов своїх запитань. Він також не отримав жодного повідомлення, про те, що його питання є якимось чином неприйнятними.

Прес-служба Президента повідомила: «Питання, що містять лайливу лексику, заклики до повалення конституційного ладу, расової чи релігійної нетерпимості, образу честі та гідності громадян, не розглядалися». Читач може пересвідчитися, що питання автора не містять нічого із перерахованого прес-службою. Використане автором слово «порожняк» лайливим не є і згадується виключно у зв'язку з неодноразово використовуваним Януковичем та його командою гаслом «Донбасс порожняк не гонит».

Відтак автор робить висновок, що його питання були банально «відфільтровані», тобто відцензуровані.

Не маєш власних ідей – роби як у Путіна

Авторові дуже шкода за Президента, що він такими своїми діями та діями своєї команди продовжує підривати свій авторитет та довіру до себе.

Підтвердженням означених тенденцій є і оприлюднені Дзеркалом тижня результати останніх соціологічних досліджень, згідно з якими рейтинг довіри до Президента Януковича за рік скоротився приблизно наполовину і досяг десь 20%.

Цей показник створює дуже цікаве тло для президентської «Розмови з країною», очевидно змодельованої за аналогією «Прямой линии», що Володимир Путін нещодавно вже вдев'яте провів для своєї російської аудиторії. Цікаве тому, що рейтинг довіри російських громадян до пана Путіна (заслужено, чи ні – то вже інше питання) складає приблизно 70%. Очевидно, що маючи 70% довіри набагато простіше уникати критичних запитань аніж маючи усього 20%.

Крім того, російське сировинне багатство надає набагато більше можливостей для того, щоб грати роль «доброго царя». Бо тільки нафти та газу Росія експортує на суму, набагато більшу (131 млрд. дол. за перші 9 місяців 2010 р. *), ніж коштує усе, що вся Україна офіційно виробляє (99 млрд. дол. за той же період **). Тож можливостей чогось обіцяти «з царського плеча» у російського лідера за визначенням набагато більше, натомість потреба чути усі сторони і модерувати суспільні відносини – набагато менш гостра.

Пане Президент – міняйте курс. Громадо – готуй йому заміну.

Потерпаючи від дефіциту продуктивних ідей та політичної волі, обтяжена корупційними та відверто кримінальними представниками, українська владна верхівка захопилася побудовою в Україні системи à la Putin. Не помічаючи при цьому, що їхньому «лідеру» для цього не вистачає десь 50% рейтингу, та додаткових експортних сировинних надходжень розміром хоча б у 50% нинішнього українського ВВП. Очевидна внутрішня суперечливість цієї «стратегії» гарантує, що вона лусне, причому напевне вже скоро.

На цьому тлі в річницю приходу Януковича до влади в Україні питання постає вже не про те, коли і як піде Янукович, а про те, кого і як українці підготують йому на заміну.

Якщо Президент не відкоригує негайно свій курс, то передумови для хаосу і безвладдя в Україні можуть виникнути вже в найближчому майбутньому. Тому щоб запобігти цим негативним сценаріям українцям краще активно самоорганізовуватись вже сьогодні!

Примітки:

* - за даними Федеральної служби державної статистики Російської Федерації

** - за даними Держкомстату України, перерахованими за середній курсом гривні до доллара США

вівторок, 22 лютого 2011 р.

Запитання Президенту

Автор задав Президенту пару запитань. Якщо отримає відповіді – також їх опублікує.

25 лютого, в день річниці інавгурації, Президент України Віктор Янукович візьме участь у телепроекті «Розмова з країною». Через відповідну сторінку на сайті інформаційного агентства «УНІАН» автор поставив Президенту наступні запитання:

  1. Шановний пане Президент!

    Ви багато разів урочисто заявляли про рішучі наміри боротися з корупцією. На мій погляд ці заяви поки що є "порожняком", а Ваші дії скоріше сприяють корупції: антикорупційне законодавство Вами скасовано, а рівень сприйняття корупції за рік Вашого правління підвищився.

    Може боротьбу з корупцією краще почати з Вас? Коли громада побачить Межигір'я та документи на цю резиденцію, а також правдиві декларації про доходи членів Вашої родини?

    Дякую за відповідь!
    Ернст Рахаров


  2. Шановний пане Президент!

    У своїй передвиборчій програмі Ви обіцяли:
    1. "Введення системи виборів ЗА ВІДКРИТИМИ ВИБОРЧИМИ СПИСКАМИ";
    2. "ВИБОРНІСТЬ СУДІВ ГРОМАДЯНАМИ".

    1. Чому Ви тепер відступаєте від своєї обіцянки і кажете про повернення до змішаної, або навіть до чисто мажоритарної системи виборів? Ваша обіцянка - "порожняк"?

    2. Чому у введеному Вами в дію Законі про "Про судоустрій і статус суддів" виборність суддів відсутня? Коли Ви її запровадите?

    Дякую за відповіді!
    Ернст Рахаров

Після відправлення кожного з питань з'являлося повідомлення «Питання прийняте Задати ще питання». Тож автор розраховує, що його питання потраплять до Президента, або щонайменше до його Адміністрації.

До цього часу спроби автора ставити свої питання Президенту України (на той час – Віктору Ющенку), а також Президентові Російської Федерації Дмитру Медведєву жодного разу не увінчалися відповіддю.

Але поки що є надія, що Президент, який обіцяв «почути кожного», цю свою обіцянку виконає попри цілком зрозумілі об'єктивні труднощі. «Кожен, хто надіслав питання Президенту і не встиг отримати відповідь під час прямого ефіру, отримає її по завершенні телепроекту», - заявив Глава Адміністрації Президента України Сергій Льовочкін. Тож автор щиро сподівається на відповіді...

неділя, 6 лютого 2011 р.

Складові рецепту суспільних заворушень

Ситуація в Україні має спільні риси з передреволюційними ситуаціями в Тунісі та Єгипті. Але є й суттєві розбіжності.

Останні два тижні світ напружено спостерігає за розвитком ситуації в Єгипті, яку в свою чергу спровокували масові протести в сусідньому Тунісі. В Тунісі демонстранти швидко домоглися повного повалення режиму авторитарного президента Бен Алі, в Єгипті диктаторський режим президента Мубарака формально поки що тримається, але очевидно, що він зазнав смертельного удару і в своїй попередній формі вже ніколи не відродиться. Крім того, в низці інших арабських країн – Йорданії, Йемені, Алжирі, Лівані – також пройшли досить масові акції протесту під демократичними гаслами.

Попри їхнє загалом скоріше позитивне значення для майбутнього розвитку Тунісу, Єгипту, а також решти арабського світу, продемократичні революції у північноафриканських країнах на жаль мають і безпосередні негативні наслідки:

  • десятки загиблих і сотні поранених в Тунісі, сотні загиблих та тисячі поранених – в Єгипті;
  • великі економічні збитки, насамперед в туристичній галузі;
  • загострення протистоянь та розколів у суспільстві, які без сумніву даватимуться взнаки ще десятиріччями.

У автора склалося враження, що в Україні новини про протести в арабських країнах викликали змішані відчуття надії та тривоги. Надії на те, що протести арабів можуть надихнути і українців знову піднятися на захист своїх громадянських прав і не допустити побудови в Україні авторитарного режиму на кшталт єгипетського чи російського. Тривоги через те, що якщо масові протести почнуться в сьогоднішніх українських умовах, то у порівнянні з 2004 роком уникнути насилля буде важче.

Чи втримає Україну наріжне каміння арабської «стабільності»?

Днями Economist Intelligence Unit опублікував стислий аналіз політичної ситуації на Близькому Сході, завершивши публікацію порівняльною таблицею країн регіону з оцінкою найсуттєвіших складових, які призвели до масових протестів. Взявши цю таблицю за основу, автор залишив в ній лише Туніс та Єгипет – країни, в яких протести вже призвели до дуже суттєвої зміни політичної ситуації, та доповнив її даними про Україну та Росію.


Powered by Socrata

Зліва направо, таблиця містить такі дані:

  • Відсоток безробіття
  • Брутальність поліції
  • Відсоток користувачів Інтернету
  • Індекс людського розвитку
  • Індекс корупції
  • Середній вік населення
  • Інфляція

Як бачимо, Єгипет багато в чому виглядає як «молодший брат» Тунісу, не в сенсі кількості населення – тут Єгипет майже в 10 разів більший, а в сенсі, що населення там в середньому ще молодше, а майже всі інші показники в таблиці – гірші, ніж в Тунісі.

Що ж стосується порівнянь з Україною, то дещо втішними тут можна вважати лише показник індексу людського розвитку – за рахунок кращої освіти, а також дещо нижчий рівень безробіття, що очевидно досягається просто завдяки більш літньому населенню, коли практично немає притоку нової робочої сили.

Решта ж показників мають дуже непокоїти керівництво України. Особливо показник корупції. В Тунісі громадяни вважали свого президента дуже корумпованим при тому, що Туніс мав рейтинг корумпованості на 75 позицій кращий ніж Україна!

Велику роль грають не лише одномоментні значення показників, а також тенденції їхнього руху. Які на жаль говорять про те, що Україна стає не менш, а більш корумпованою країною. На цьому тлі гучні заяви керівництва країни про успіхи в боротьбі з корупцією, протирічачи його діям, тільки підливають масла у вогонь суспільного гніву.

Те ж саме стосується брутальності поліції. Якщо ще рік тому можна було казати, що українські міліціонери набагато людяніші за, наприклад, російських, то сьогоднішнє МВС під керівництвом генерала Могильова схоже взяло на озброєння саме брутальність як головний інструмент «забезпечення правопорядку». Туніські та єгипетські події демонструють, що рано чи пізно такі заходи досягають якраз протилежного результату.

Придатні для порівняння дані про частку користувачів Інтернету в загальній масі населення наявні лише за 2009 рік. Тоді за цим показником Україна суттєво відставала навіть від Єгипту (напевне знову ж таки не в останню чергу через відносно високий вік населення). Але сьогодні мова йде вже про приблизно третину населення України, яка більш-менш регулярно користується Інтернетом.

Інтернет важливий не тільки для організації протестів. В тому ж Єгипті уряд заблокував Інтернет з перших днів протестів, проте скоріше за все це призвело лише до їхнього посилення. Місія Інтернету радше полягає в тому, що він поступово відучує людей від сліпої віри в «єдино правдиву версію висвітлення подій», що продукується провладними спін-докторами.

Росія – не Єгипет, а скоріше – Саудівська Аравія

Поряд з даними про Україну автор навів також дані про Росію, згідно яких ситуація в Росії на перший погляд видається майже ще більш вибухонебезпечною, ніж ситуація в Україні. Проте автор не впевнений, чи спрацюють в Росії типові складові «арабського рецепту» суспільних заворушень.

Річ у тім, що ці складові сьогодні спрацьовують лише в тих арабських країнах, які не є великими експортерами енергоресурсів. Населення Саудівської Аравії, Бахрейну чи Катару не дуже надихнулося прикладом «братніх» арабських країн, так як це зробило населення спочатку Єгипту, а потім Йорданії, Йемену та інших країн регіону. Тож аналогічно до «нафтових королівств» Персидської затоки керівництво Росії поки що має в своєму арсеналі можливість «дати хабара» своєму народові за сумирну поведінку.

Україна – не Єгипет. Проте вибухонебезпека зростає...

На відміну від Єгипту та інших арабських країн в Україні немає такої великої кількості невгамовної молоді, розчарованої відсутністю можливостей для самореалізації. Тож раптовий вибух суспільного гніву, на кшталт тих, що сталися в Тунісі та Єгипті, в Україні є малоймовірним. Але при цьому деякі з інших передумов виникнення масових протестів, такі як безстидна корупція, в Україні ще яскравіше виражені, ніж в тих арабських країнах, які зараз охоплені масовими протестами.

До того ж велику роль грає символізм. Відверта і особливо цинічна брехня навіть літніх і спокійних людей може швидко довести до стану білого каління.

Віктор Янукович вже раз зробив велику послугу Україні, коли у 2004 спробував брутально зманіпулювати результатом президентських виборів на свою користь. Обурення його нахабством тоді пробудило відчуття громадянської свідомості у величезної кількості українських громадян, для багатьох з них – вперше у житті. Це вже потім у багатьох це відчуття знову задрімало, через цілком зрозуміле розчарування діями помаранчевих переможців.

Втім, отримавши друге політичне життя і чесно перемігши на виборах з другої спроби, пан Янукович чомусь узявся робити багато з того, чим його опоненти лякали країну у 2004. Відтак Віктор Янукович впевнено крокує до того, щоб вдруге розбурхати українське громадянське суспільство на захист своїх прав. Тільки в такому разі розраховувати на третє політичне життя пану Януковичу вже точно не варто. Скоріше сподіватися, щоб на відміну від сьогоднішніх Тунісу та Єгипту, мова не йшла про життя як таке...

середа, 12 січня 2011 р.

Епоха звільнення від ілюзій

Українська влада жахлива. Проте демократично обрана і цілком заслужена. Щоб її змінити треба позбавитися багатьох ілюзій.

Автор взяв довгу паузу в написанні своїх оповідей. Головна причина – авторові важко було вигадати щось інше, ніж жорстку критику дій української владної команди на чолі з Віктором Януковичем. А такої критики на шпальтах більшості українських незалежних Інтернет-видань, таких як Українська правда та Дзеркало тижня і без того було багато. З задоволенням відмічаючи багато прикладів, коли критика, що висловлювалася, була конструктивною, доречною та неемоційною, автор в той же час вагався з тим, щоб щось додати і від себе.

Далися взнаки і певна розгубленість автора через безпрецедентну нахабність поведінки донецького «бульдозера», а також і усвідомлення того, що більшості українських громадян, в тому числі і багатьом виборцям Віктора Януковича, ситуація також є добре зрозумілою і без сторонніх коментарів.

І все ж таки, намагаючись дати оцінку епосі, яка розпочалася в Україні, автор має розпочати з переліку головних недоліків владної команди, з якою Україна увійде у третє десятиріччя своєї незалежності.

Недемократичність, непрофесійність, псевдо-реформаторство

Український президент грізно говорить про боротьбу з корупцією. І при цьому відверто корупційним шляхом зводить собі непристойно дорогі маєтки, а також відтерміновує прийняття антикорупційних законів. Президент також урочисто обіцяє прийняти революційний закон «Про доступ до публічної інформації» в той час, як його соратники в парламенті саботують голосування за відповідний законопроект.

Українська правляча верхівка не втрачає жодної можливості гучно заявити про намір інтегруватися в демократичну Європу. Але при цьому на високі посади призначаються справжні «могильщики» демократії, такі як Андрій Клюєв, Валерій Хорошковський та Дмитро Табачник, антидемократична діяльність яких, здається, ніким не контролюється. В результаті мало хто в Європі вірить у щирість заяв українських високопосадовців про прагнення до євроінтеграції.

Справжня агонія з присутністю представника України на врученні Нобелевської премії миру китайському дисидентові ще раз доводить, що владна команда не має стійкої уяви про перспективу цивілізаційної приналежності країни. Обрана нею зовнішньополітична тактика може бути описана як: «чекаємо кращого нареченого: підлабузничаємо до усіх, але утримуємось від чітких відповідей». Тож вже зараз можна прогнозувати, що сумнозвісна «втома від України» серед сильних цього світу триватиме і надалі.

Розпочата президентом якось посеред ночі адміністративна реформа створює стійке враження бюрократичної імітації бурхливої діяльності. Анонсований намір звільнити третину співробітників міліції виглядає закамуфльованим інструментом змусити будь-якого міліціонера гостро перейматися своїм майбутнім, а відтак – лояльніше ставитися до виконання наказів, нехай навіть незаконних.

Нарешті, чинна партія влади називається Партією Регіонів, але замість децентралізації влади на користь регіонів відбувається її гіперцентралізація.

План А: От-от покращиться світова кон'юнктура на метал – і можна звітувати про «наведення ладу в економіці»... Не покращилася

Економічні ж реформи, які президент Янукович гучно анонсував в червні минулого року, поки що очевидно пробуксовують. Взявшись за реформу податкового законодавства, «команда професіоналів» беззаперечно домоглася лише одного – що заяви про їхній професіоналізм з іронією сприймають вже навіть їхні прибічники.

Підготовка пенсійної реформи запам'яталася лише завзятою грою в «мовчанку», до якої долучилися практично всі високопосадовці, за виключеннями Сергія Тігіпка, який спорадично відчайдушно брав на себе роль «поганого поліцейського». В результаті виглядав він скоріше «некомпетентним поліцейським». Не тому, що його заяви були недостатньо провокативні, а через те, що вони були непослідовні.

Прем'єр-міністр Микола Азаров ледь не голосніше за всіх критикує руйнівний популізм попередньої влади, звинувачуючи її в усіх негараздах, які сьогодні переживає країна. Проте важко сприймати ці слова без іронії, адже саме пан Азаров, обіймаючи рік тому посаду прем'єр-міністра в опозиційному уряді, всупереч тодішній владі успішно проштовхнув передвиборчо-популістський закон «Про підвищення соціальних стандартів». (А півроку потому, в офіційному зверненні до Міжнародного валютного фонду з проханням поновити кредитування України, пан Азаров тихцем визнав, що виконання цього закону в 2010 році коштуватиме українській економіці більше ніж 4% її валового внутрішнього продукту.)

Схоже, що фортуна розбестила Віктора Януковича. До цього кожного разу, як він приходив до влади, в світі хутко починали зростати ціни на метал – головну категорію українського експорту. Але цього разу фортуна закомизилася – як і прогнозував автор, світова кон'юнктура на метал цього разу більше не була (і напевне й надалі не буде) аж надто поблажливою до політика Януковича. Проте пробачати зраду Віктор Федорович не звик, тож він взявся мститися фортуні... катуючи своїх опонентів та критиків.

План Б: Не програвати ж тупо вибори – «закручуємо гайки»...

Святих в Україні немає, тим більше серед українських політиків. Законослухняних в Україні також небагато, бо суперечливість українського законодавства означає, що якщо уникнеш порушення одного закону – обов'язково порушиш інший. Особливо, якщо працюєш на високій посаді.

Відтак справжня боротьба з корупцією мала б починатися з усунення її першопричин: тих самих численних протиріч в законодавстві, а також між законодавством та реально усталеною практикою. Ну і звичайно ж – зі збільшення рівня прозорості на всіх гілках та рівнях державного управління. І тільки після цього мала б відбутися інституціоналізація безвиняткового і невідворотного покарання за корупційні діяння.

Отже коли серед головних переслідуваних за корупцію виявляються винятково представники опозиції, яким до того ж висуваються за українськими мірками сміхотворні звинувачення, але при цьому прокуратура та суди під час розслідування демонструють небачену моторність – очевидні усі ознаки вибіркового застосування правосуддя, тобто політичних репресій.

Це враження тільки підсилюється, коли різко активізується діяльність каральних органів уряду – прокуратури, СБУ, міліції (назвати ці установи правоохоронними в сучасних українських реаліях язик не повертається) – відносно людей з активною громадянською позицією: журналістів, організаторів протестних виступів, громадських діячів, блоггерів. Констатуючи свою непопулярність в середовищі громадянського суспільства, уряд Януковича розпочав неофіційну кампанію з його пригноблення.

Підсумовуючи, політику нинішнього українського керівництва по відношенню до суспільства можна сформулювати так: «У своїх обіцянках під час виборів ми вас брутально обдурили, але тепер ми не допустимо того, щоб ви з нас спитали за ту брехню».

Засуджуючи цинізм такої політики, автор тим не менш не схильний покладати всю відповідальність за неї виключно на Януковича та його переважно донецьких соратників. Свою лепту очевидно внесло і українське суспільство: не визнаючи неприємних фактів і вимагаючи втілення нездійсненних ілюзій. І донині цим ілюзіям продовжує потурати більшість нинішньої опозиції, певною мірою провокуючи таким чином політичні репресії проти себе.

Плата за нереалістичні забаганки

Вже рік тому, а то й раніше, багатьом прагматично мислячим громадянам України були очевидними брутальні факти на кшталт:

  • що ціни на газ для населення необхідно підвищувати (забезпечивши при цьому соціальний захист найбідніших);
  • що пенсійний вік (принаймні для жінок) необхідно підвищувати;
  • що медицина ніколи насправді не буває безкоштовною, тож вона дешевша, коли відверто платна;
  • що комунальне господарство остаточно зникне за умови, коли за комунальні послуги можна взагалі не платити і при цьому із боржниками за законом не можна нічого вдіяти;
  • що не можна одночасно мати і дешевий для всіх хліб, і заможних селян...

Але для більшості громадян, такі речі хоча і навряд чи виглядають відвертим нонсенсом, але викликають переляк, і тому свідомо не сприймаються. Отже великою мірою, нинішня ситуація в Україні є закономірною: урядова команда під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) іноді, нехай і незграбно, справді робить те, що дійсно потрібно робити але при цьому мститься тим, хто наважується спитати з неї про відповідальність за минулу багаторічну брехню, а також про сьогоденні небездоганні діяння. В результаті в країні встановлюється авторитаризм.

Якби більшість українських громадян погодилась з існуванням неприємних фактів, подібних до вищезгаданих, то під час минулорічних президентських виборів вона б змогла поставити кандидатам правильні запитання і змусила б їх відмовитися від більшості своїх популістських гасел.

Поінформованій же меншості давно вже було очевидно, що передумов для значного покращення економічної ситуації в Україні бракує через дуже несприятливу демографічну ситуацію, низьку конкурентоспроможність, велику зарегульованість та корупцію, низький рівень суспільного капіталу та якості інституцій, а також різке погіршення умов зовнішньої торгівлі. За таких умов ніхто не здатний був забезпечити негайне покращення економічного стану більшості населення, зате практично гарантованим було його погіршення. Тож найкращою обіцянкою, яку громадяни мали б вимагати від кандидатів, була б обіцянка глибоких реформ. Звичайно ж – з перспективою кращого життя, але в більш віддаленому майбутньому.

Проте більшість громадян цього не вимагала – поінформовані не змогли донести свою думку, а більшість не змогла її почути.

Відтак більшість громадян традиційно для себе вирішила зробити вигляд, що повірила популістським обіцянкам провідних кандидатів в президенти, не піддаючи ці обіцянки належній критиці. Поінформована ж меншість (до яких відноситься і автор), котра не хотіла своїм голосом підтримувати популізм, у відчаї проголосувала «проти всіх».

В результаті постала атмосфера певної недовіри між «поінформованою меншістю» та «наляканою більшістю». Не маючи кращих альтернатив, розгублене суспільство, вручило свою долю Януковичу та його некомпетентній, але гонорливій команді. Яка цим гонором намагається маскувати власну некомпетентність і переляк, що колись таки і їм доведеться нести відповідальність. Прагнення уникнути цієї відповідальності, разом з відсутністю суттєвого опору з боку суспільства, схоже і стало головним двигуном захоплення Януковичем безроздільної влади в країні.

Сподіваймося на краще, але готуймося до гіршого...

Всередині країни пан Янукович практично більше ні від кого не залежить і нікому не підзвітний. В цьому сенсі доводиться вітати факт залежності уряду Януковича від МВФ – наразі це останній реальний стримуючий фактор, який обмежує абсолютну владу президента. Але годі розраховувати, що МВФ стримає Януковича від дурниць, яких той цілком може наробити у внутрішній або гуманітарній політиці.

Намагаючись зберегти ядро свого електорату – здебільшого проросійськи налаштованих збіднілих мешканців Півдня та Сходу України – Віктор Янукович навряд чи стримуватиме найбільш одіозних представників свого оточення від своїх кроків, що провокуватимуть невдоволення більшості населення Західних, а також Центральних областей України. Тоді від активістів громадянського суспільства з усіх регіонів України знадобиться все їх уміння, щоб зберігти поміркований діалог між регіонами і не допустити ескалації «кампаній ненависті».

Напевне про всяк випадок слід також готуватися і до «антиєвропейської істерії», яку може почати розпалювати чільний уряд, якщо підписання ключових угод з Євросоюзом про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим виявиться заблокованим в тому числі і через небажання європейських країн надавати внутрішньополітичні козирі недемократичному українському режимові.

Цікавої перспективи набуває й майбутній чемпіонат Європи з футболу. Хтось може собі уявити, що буде, якщо, наприклад, голландські вболівальники приїдуть в Україну не тільки з символікою своєї команди, а й з транспарантом на кшталт: «Свободу політв'язням України!»? Скоріше за все, до цього не дійде, бо якщо згортання демократії в Україні відбуватиметься такими темпами, як сьогодні, Євро 2012 в Україні в кінці кінців так і не відбудеться. Але втратити «Євро» ця урядова команда також не може собі дозволити, тож напевне на напрямку згортання демократії вони через деякий час збавлять обороти.

Отже до повного згортання демократії в Україні, щонайменше протягом наступних півтора року, скоріше за все не дійде. Натомість, скоріше за все, відбуватиметься вже доволі знайоме з новітньої української історії шарахання уряду Януковича, який намагатиметься «нащупати» таку міру антидемократичності, яку більш-менш безболісно «проковтне» Європа. І все це на тлі епізодів «палкої братньої любові» (та такої ж самої ненависті), які час від часу наставатимуть у стосунках з сусідньою Росією, яка, схоже, вступає у власний період політичної нестабільності, пов'язаний з наступними президентськими виборами, а також з наростаючим невдоволенням населення ситуацією в країні.

Новорічні побажання

Минулого року ми з неприємним здивуванням побачили, як швидко можна згортати демократію в Україні. Цього року ми скоріше за все матимемо можливість пересвідчитися, що це згортання все-таки матиме свої межі. І тим не менш, українська демократія ніколи не буде справжньою, допоки громадяни України боятимуться визнати факти про ситуацію в країні. Президент Янукович – це водночас і політичне непорозуміння, і політична закономірність, спричинена саме страхом перед фактами.

Тому було б дуже добре, якби українське громадянське суспільство під час періоду «напівдемократії», який скоріше за все протриватиме в Україні ще деякий час, змогло вперше за історію незалежної України створити прообрази політичних сил, які були б здатні визнавати і пояснювати народові навіть брутальні факти.

Для прикладу, новітні політичні сили мають бути здатними пояснити своїм виборцям необхідність підвищення цін на газ для населення та пенсійного віку. Вони мають бути здатними розробити таку програму економічних реформ і пояснити її так, щоб більшість суспільства з нею погодилася і взялася активно підтримувати. Тільки коли буде закладено основу для підтримки виборцями і не дуже приємних заходів, можна буде говорити про справжню демократію, якої в Україні поки що ніколи не було.

До тих же пір, поки такі політичні сили не з'являться, Янукович та оточення відчуватимуть свою безальтернативність та моральне право «закручувати гайки», не зустрічаючи на цьому шляху суттєвого опору. Натомість, як тільки суспільство створить якісно інший політичний рух – мережевого типу і на засадах відкритої конкуренції – нинішнє керівництво країни швидко збере речі і кудись поїде.

Дехто в Україні все ще вважає, що вся проблема – виключно в керівництві країни, яке треба змінити на «нормальне», і все налагодиться. Але коли подивишся брутальним фактам в очі, розумієш, що для подолання тих проблем, що стоять перед українським суспільством, навіть повна зміна керівництва країни не допоможе – суспільству самому потрібно багато в чому змінитися. Тож у автора є лише одне побажання на новий 2011 рік: на ховаймося від брутальних фактів, і змінюймося на краще!

неділя, 17 жовтня 2010 р.

Металеві горки української політики

Вікторові Януковичу-політику звичайно дуже таланило зі світовою кон'юнктурою на метал. Проте навряд чи йому так фартитиме і надалі.

Сучасні українські політики зазвичай самокритичністю не відрізняються. Пані Тимошенко натхненно розповідає, як вона всупереч діям численних опонентів врятувала Україну від економічної кризи, пан Янукович ніколи не втрачає можливості похвалитися своїми досягненнями в наведенні порядку в країні. Якщо подивитися на терміни його перебування на посаді прем'єр-міністра, то виходить, що робив він це і до, і після, а також навіть протягом певного періоду і під час, «помаранчевої вакханалії».

Наслухавшись подібних, м'яко кажучи, необ'єктивних оцінок, починаєш сумувати за прагматичними, неупередженими, а за можливості – також і професіональними, оцінками українських реалій. На щастя, в сучасному світі такі оцінки неважко отримати. Принаймні, що стосується сфери української економіки.

Так Міжнародний валютний фонд (МВФ) регулярно оприлюднює документи (в останнє він це зробив на своєму сайті в серпні), які він ухвалює разом з українським урядом в контексті програми кредитування, що його Україна отримує від МВФ. Ці документи містять детальний аналіз та докладний звіт про фінансовий стан держави. З невідомих причин, самотужки подібного рівня документи український уряд виробити не може.

А нещодавно до джерел інформації про стан та перспективи української економіки додався ще й «Меморандум з економічного розвитку України», оприлюднений Всесвітнім банком. Це більш стратегічний документ, який містить аналіз економічного розвитку країни протягом останнього десятиріччя, а також надає докладно обґрунтовані рекомендації щодо реформ, які українцям необхідно провести, щоб покращити якість економіки, а відтак і забезпечити стійке зростання свого добробуту.

Останній документ цікавий ще й тим, що він дає вичерпний перелік причин доволі бурхливого зростання економіки України між 2000 та 2008 роками.

Економічне чудо в подарунок

Насамперед – це умови зовнішньої торгівлі, а ще точніше – це світова кон'юнктура на головний продукт українського експорту – на чорний метал. А з іншого боку – це ціни на імпортовані Україною енергоносії. Наведений графік демонструє, як протягом останніх дев'яти років у порівнянні з 2000 роком змінювались надходження від експорту чорного металу з України, у порівнянні з витратами на імпортовані енергоносії, і як при цьому змінювався Валовий внутрішній продукт (ВВП) України.

На графіку чітко видно, що надходження від експорту металу у порівнянні з витратами на імпортовані газ та нафту (а разом з цим – і ВВП) почали суттєво зростати починаючи з 2003 року, дещо вповільнили своє зростання 2005 року, і поновили свій ріст починаючи від 2006 року. У 2008 році спочатку все йшло дивовижно добре, аж поки у вересні не збанкрутів в результаті фінансово-кредитної кризи банк Lehman Brothers, в результаті чого на декілька довгих місяців світова торгівля майже завмерла. Відтоді умови зовнішньої торгівлі для України повернулися приблизно на рівень 2000 року. Як то кажуть: «шара закінчилася».

Улюбленець кон'юнктури

Малюнок на початку цієї оповіді наочно демонструє, кому з українських керманичів до цього часу таланило найбільше – цим улюбленцем кон'юнктури однозначно є Віктор Янукович. Раз за разом йому вдавалося прийти до влади в акурат напередодні чутливого пожвавлення світової кон'юнктури на метал.

Натомість Юлію Тимошенко сміливо можна зараховувати до жертв тієї самої кон'юнктури – її перебування при владі в кращому випадку супроводжувався деяким її охолодженням, як в 2005 році, а в гіршому – її карколомним погіршенням, як в 2009. Можливо саме тому в 2010 році українці обрали президентом пана Януковича?

Проте його останній прихід до влади може стати винятком. Ціни на метал дещо зросли на початку цього року, у порівнянні з найнижчою точкою падіння, якої було досягнуто минулого року, але вони залишаються на рівні десь лише 55% у порівнянні з середнім рівнем 2007 року, і перспективи їхнього потужного зростання протягом наступних декількох років є дуже примарними.

Засукайте рукава, пане Президент!

Віктор Янукович — дуже фартова людина. Переживши глибокі падіння, відбувши в молодості два строки тюремного ув'язнення, він зміг стати Президентом України. Проте фарт — річ надзвичайно мінлива.

Сьогодні пан Янукович, напевне розуміючи, що дешевої популярності за рахунок несподіваного кон'юнктурного щастя більше не буде, і не надто сподіваючись на успіх власних економічних реформ, схоже вирішив гарантувати своє перебування при владі іншим способом. Той факт, що він правдами та неправдами домігся для себе надзвичайно широких президентських повноважень, наштовхує на думку, що заради збереження за собою президентського крісла він в майбутньому може піти на зловживання цими повноваженнями.

Проте Україна сьогодні вже дещо інша, ніж шість років тому, і набагато більше українців сьогодні за надане президенту право користуватися широкими повноваженнями взамін будуть вимагати відповідної широкої відповідальності. Відповідальності за подальший розвиток ситуації в країні, за успіх реформ, за дії такої різношерстої і не надто компетентної президентської команди. Хочеться сподіватися, що президент свідомий цієї відповідальності і відтепер з ранку до ночі і без вихідних послідовно та структуровано працюватиме заради модернізації країни.

Віктор Янукович у певному сенсі пішов ва-банк. Але при цьому він має міцно пам'ятати, що наразі його найкращим союзником є не фарт, а наполеглива важка і чесна праця. Бо фарт знову може зіграти з ним жорстокий жарт, і тоді він із крісла Президента може знову переміститися у ту ж саму найнижчу точку свого життєвого шляху, в якій він вже два рази опинявся в роки своєї молодості.

понеділок, 4 жовтня 2010 р.

Смерть демократії, чи поштовх до її народження?

В Україні нишком відбувся державний переворот. Країна раптом опинилася в становищі «пан або пропав».

Найбільш прогресивна та успішна частина Європи керується верховенством права. Що в перекладі з юридичної мови на звичайну може звучати як «верховенство здорового глузду». Радянський Союз керувався дещо іншими принципами: «генеральною лінією Партії», «тобі що, більше за всіх треба?» та легендарним армійським «инициатива наказуема». В результаті Радянський Союз розпався, більшість його території і досі населена нещасливими людьми, які здебільшого не можуть гідно реалізувати себе в житті, а на деяких особливо безталанних територіях все ще жевріють кроваві міжетнічні та міжрелігійні конфлікти.

Рішення Конституційного суду – повернення до «совка» з кривими дзеркалами

Скасування Конституційним судом України конституційної реформи 2004 року дуже далеке від здорового глузду, а натомість є чудовим прикладом радянського «крючкотворства», яке завжди мало на меті приспати здоровий глузд.

Якби високий Конституційний суд скористався здоровим глуздом, він би розглядав питання тільки в одному ракурсі: якби до нього на експертизу в 2004 році надійшов законопроект 2222 в тій формі, в якій він у грудні того року був підтриманий переважною більшістю депутатів Верховної Ради, чи визнав би він його тоді відповідним до Конституції, чи ні? Автор впевнений, що за такого погляду на речі Конституційний суд залишив би в дії редакцію Конституції 2004 року, і повернув би м'яч на поле Верховної Ради, запропонувавши депутатам внести будь-які зміни до Конституції, які вони вважають за доцільне, але у суворій відповідності до (складної) процедури внесення таких змін.

Натомість Конституційний суд взяв на озброєння максимально формальний підхід оцінки процедури внесення змін до Конституції 2004, а не їхньої суті, і в той же час дуже вільно проінтерпретував власні повноваження, безсоромно в третій частині винесеного рішення наказавши змінити державний устрій в Україні.

В Україні має місце узурпація державної влади. Узурпатор – президент Янукович.

Керуючись все тим же здоровим глуздом, автор впевнений, що критикуючи рішення Конституційного суду, він у своїй критиці не має надто зациклюватися на його безвільних оповісниках – суддях Конституційного суду, а прямо назвати замовника цього рішення – ним є особисто президент Янукович.

Прихильники нинішнього президента справедливо зауважують, що на його місці відміни конституційної реформи 2004 однаково прагнули б і конкуренти Віктора Януковича на посаду президента, насамперед – Юлія Тимошенко. Погоджуючись з ними, автор все ж наполягає, що цей факт ніяк не пом'якшує суворого засудження, на яке заслуговує той, хто на справі наважився на здійснення неправомірного кроку.

Знову ж таки, якщо керуватися здоровим глуздом та принципами демократії, то погодися з рішенням Конституційного суду можна було б лише в тому випадку, якби одразу ж після його оприлюднення були б оголошені рішення президента України та Верховної Ради про свою добровільну дострокову відставку та про оголошення нових виборів. Відсутність таких заяв підтверджує стійкі підозри про здійснення президентом курсу на згортання демократії в України.

Quo vadis1, пане Янукович?

Своїм рішенням повернути дію Конституції 1996 року президент Янукович суттєво обмежив демократію в Україні, але в той же час він взяв на себе надзвичайно великі зобов'язання.

Правова колізія, що полягає в невідповідності новій-старій Конституції величезної частини визначальних законів та підзаконних актів, призведе щонайменше до тимчасового паралічу української державної машини, функціонування якої і до того було далеке від ефективного. Проте відповідальний за наслідки такої ситуації сьогодні є чітко відомим – це Віктор Янукович.

Президент, який не міг не відчувати дефіциту легітимності після того, як його в другому турі виборів не підтримала і половина населення України, міг дещо зарадити цьому, розділяючи відповідальність за ситуацію в країні з парламентом. Наразі вся відповідальність лежить на ньому особисто, в той час як рейтинг його популярності починає хитатися навіть в тій половині країни, яка на початку року його підтримувала.

Якщо президент Янукович вирішить, що за допомогою величезних повноважень, які він собі забезпечив антидемократичним та шулерським шляхом, він гарантує собі безтурботне політичне довголіття – він жорстоко помилиться. Насправді єдиним порятунком від величезної відповідальності, яку він поклав на себе є дві речі:

  1. ініціювання справжньої реформи Конституції, яка стане результатом якомога ширшого відкритого діалогу в суспільстві;
  2. використання тимчасових надвеликих повноважень для швидкого проведення дієвих економічних реформ заради модернізації країни.

Демократія або війна…

От тільки українському суспільству навряд чи є сенс наївно сподіватися, що Віктор Янукович діятиме саме таким чином. Хтось може пригадати хоч раз, коли в Україні справдилися сподівання на «добру владу»? Тож не слід чекати, поки ця «влада» вчергове себе дискредитує. Бо колись таке чекання може не закінчитися мирним шляхом…

Справжня демократія починається знизу: коли в багатоповерховому будинку для контролю за ЖЕК-ом обирають голів під'їздів, а в селі – старосту. Період становлення демократії в Україні щасливо закінчиться лише тоді, коли президентом стане хтось, хто пройшов школу голови під'їзду.

1 Латинське «quo vadis?» - старослов'янською звучить як «камо грядеши?», та перекладається як «куди ти йдеш?»

четвер, 26 серпня 2010 р.

Сором’язливі реформатори

Українські політики беруть реформаторські зобов'язання не перед власними виборцями, а тихцем перед МВФ. Це – антидемократія.

Гра в футбол дуже популярна в Україні. Можливо тому, що поразку своєї улюбленої команди завжди можна пояснити підступними діями судді, або простим невезінням. І все ж, будь-який фанат вміє відрізнити добру гру від нездарної. Тож якщо його улюблена команда під час матчу продемонструвала відверто слабку гру, він звичайно врешті решт це визнає і спересердя може навіть кинути: «Тренуватися треба більше і менше пива пити!».

Більшість українців погодиться, що для перемоги у спорті перш за все треба багато тренуватися. То чому ж тоді лише меншість з них погоджується, що для того, щоб краще жити, треба більше, краще і наполегливіше працювати, постійно самовдосконалюючись? Чому вони відповідно постійно купляються на дешеві обіцянки політиків, що у своїй суті зводяться до утопічного: «Працюватимете менше – житимете краще!»? Чому за 19 років незалежності в Україні не з'явився соціальний запит на політичну силу, яка пообіцяла б можливості працювати більше й отримувати відповідне задоволення від результатів своєї праці?

Брехати стало нормою політичного життя

Трохи менше року тому в одній із своїх оповідей автор вже аналізував заяви українських політиків, що безсумнівно мали на меті продемонструвати всю міру їхньої турботи про народ, та співставляв ці заяви з реальними зобов'язаннями, які тодішні український уряд Юлії Тимошенко та президент Віктор Ющенко брали перед Міжнародним валютним фондом (МВФ), щоб отримати від останнього рятівні для України кредити. І вже тоді в очі кидалося нестримне бажання українських керманичів якимось чином приховати інформацію про домовленості з МВФ, адже вони різко контрастували з їхніми власними популістськими заявами.

Минув майже рік, влада в Україні, здавалося б, істотно змінилася, але звички людей при владі залишилися ті самі. Пакет документів, що був написаний у співпраці з МВФ, та був ухвалений нинішнім урядом Миколи Азарова (а також Національним банком), українською стороною оприлюднений не був. Натомість ці документи, які містять дуже важливу інформацію та оцінки стану української економіки та державних фінансів, у відповідності до своєї відкритої інформаційної політики знову першим оприлюднив сам МВФ.

Холодний душ після років нестримного популізму

Інформація викликала шок у більшості українських читачів. Бо раптом з'ясувалося, що крім підвищення цін на газ для населення, український уряд погодився підвищити пенсійний вік для жінок, підвищити робочий стаж, необхідний для отримання пенсії, а також на низку інших не дуже популярних заходів.

Більшість коментаторів, які оприлюднили свою думку щодо угоди з МВФ (див. приклад), є дуже критичними як по відношенню до уряду, так і до МВФ. Навіть ті з них, які слідом за Комуністичною партією не вважають Фонд «мировым финансовым спрутом», бачать у нових домовленостях із ним дуже мало позитиву. Нижче деякі з них, разом з контраргументами автора:

  • Українське населення – бідне, тому не воно не зможе сплачувати ринкову ціну за газ! – Наявність компенсаційного механізму для найбідніших у вигляді житлових субсидій при цьому відверто ігнорується.
  • Ціни на газ для населення мають відповідати «собівартості» внутрішньої добичі газу! – При цьому ігнорується корупційність системи, в якій один і той же товар коштує для різних споживачів по-різному, а також можливість підвищення рентних відрахувань для видобувачів газу, за рахунок чого можна напряму компенсувати зростаючі витрати для найбідніших.
  • На сьогоднішню українську пенсію і так неможливо прожити! – Так, на мінімальну пенсію прожити дійсно дуже важко, саме для того і необхідне підвищення пенсійного віку, щоб не підвищувати і так надмірне навантаження на працюючих. Чого треба вимагати, так це більшої справедливості пенсійної системи, краще за все – скасування всіх пільгових пенсій.
  • Якщо підняти пенсійний вік, то більшість людей до пенсії просто не доживатиме! – Чергова популістська неправда. В Україні низька середня тривалість життя обумовлена перш за все високою смертністю серед працездатного населення, насамперед внаслідок нездорового способу життя та через часті нещасні випадки. Ті ж українці, які досягають пенсійного віку, після цього живуть (і отримують пенсію) ще досить довго (див. також минулорічну оповідь на цю тему).

За ідеєю, контраргументи, які наводить автор, мав би наводити український уряд. Причому розпочинати бесіду із власним народом він мав би ще до того, як розпочинати перемовини з МВФ щодо поновлення кредитування. Саме це відповідало б духу і суті демократії. Коли ж уряд підписує архіважливі економічні угоди потайки від власного народу, а до того ж ще й «забуває» відверто відзвітувати про підписане – це є антидемократія.

МВФ – на цапа-відбувайла

Намагаючись приховати власну некомпетентність та уникнути відповідальності за популізм українські уряд та президент усіляко уникають ролі «посланця, що приносить погану новину», яка відповідно автоматично дістається МВФ.

Тому автор хоче МВФ дещо захистити.

По-перше, його членами є 187 країн світу, серед яких, звісно, є і Україна. І вже через це не можна вважати його зовсім нам чужим.

По-друге, якщо країна звертається до Фонду за позикою задля подолання економічних проблем, він вимагає зміни тих аспектів економічної політики, які стали першопричиною проблем. Якщо в Україні величезний дефіцит Пенсійного фонду та Нафтогазу, то будь-якому економісту зрозуміло, що в першу чергу в цих інституціях треба або збільшити надходження (підвищення цін на газ), або зменшити видатки (збільшення пенсійного віку і робочого стажу).

По-третє, МВФ має лише 2500 співробітників, які працюють з багатьма країнами (для порівняння: в Україні тільки в уряді та міністерствах працює в декілька разів більше чиновників). Фонд є глобальним економічним пожежником, тому й робить лише те, що вміє робити найкраще: гасить економічні пожежі, а також намагається запобігти їх виникненню. Він не займається розробкою довготермінових економічних стратегій для країн-пацієнтів. Це має робити обраний народом уряд, який до того ж спирається на багатотисячну чиновничу армію.

По-четверте, в сфері своєї компетенції МВФ робить свою роботу досить добре – достатньо навіть побіжного погляду на оприлюднені ним документи. Автор ще не бачив подібного широкого аналізу статистичної інформації, який би вийшов з-під пера українського уряду.

І нарешті по-п'яте, Україна на сьогодні є одним з найбільших позичальників Фонду (17,2% від загальної суми виданих ним кредитів) і при цьому серед інших великих позичальників має другий після Пакистану найнижчий кредитний рейтинг. Відтак МВФ стурбований ризиком неповернення Україною взятих грошей, бо якщо це станеться, це означатиме катастрофічні наслідки для України та великі неприємності для Фонду. Щоб запобігти цьому він вимагає від України жорсткої економії. Якщо ж заощаджувальні заходи торкнуться всіх верств населення, крім урядових чиновників – відповідати за це має не Фонд, а уряд – перед своїми виборцями.

Коли цап-відбувайло де-факто виконує роль уряду, навіщо потрібен уряд?

Насправді, після ознайомлення з пакетом документів, що готувалися під керівництвом МВФ, питання виникають не до Фонду, а до українського уряду. Найголовнішим з яких є: якою є сьогодні функція уряду в українській економіці? Мається на увазі позитивна для економіки функція. Навряд чи такою функцією можна вважати збір хабарів та відкатів, а також «заробляння» чиновниками для себе пільг та привілеїв.

Можливо єдиною такою функцією є збір та постачання даних до МВФ. Крім економічного аналізу, документи, оприлюднені Фондом, містять також окремий розділ з купою вимог щодо звітності, яку українські урядові установи мають йому надавати. У деяких випадках – у щоденному режимі. Цей розділ наочно демонструє факт втрати Україною частини свого економічного суверенітету. Звісно, це не дуже добра новина до Дня Незалежності, але добре нагадування про те, що уряд, неспроможний сказати своїм громадянам правду, повноцінним урядом не є.

Кожний футбольний фанат знає, що якщо його команда погано грає, то тренер має підвищити дисципліну і зробити так, щоб команда більше і краще працювала. У випадку з командою «Україна» власного відповідального тренера не знайшлося і на роль в.о. тренера покликали МВФ. Виконувати вказівки чужеземного тренера можливо і не завжди приємно. Але по суті ці вказівки націлені на те, щоб підвищити дисципліну в країні та навчитися більше і краще працювати. Якщо це відбудеться – перші перемоги не змусять довго чекати.

понеділок, 2 серпня 2010 р.

Або наближення до Європи, або безталанна «Підросійщина»

Українське керівництво обирає найгірший курс: проєвропейська риторика на тлі реальних кроків геть від Європи

31.07.2010: «Президент України підписав доручення стосовно розблокування переговорного процесу з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі» – поважно повідомляє прес-служба голови української держави.

Зміст цього повідомлення для автора є не зовсім зрозумілим. Переговорний процес з ЄС заблокований? – оце новина! З чиєї вини?

Натомість прихований зміст вгадати не важко, якщо пригадати два повідомлення, які з'явилися на декілька днів раніше:

25.07.2010: «До кінця року Україна підпише угоду про зону вільної торгівлі з країнами СНД. Про це заявив заступник директора Департаменту торгово-економічних відносин з країнами СНД та РФ Міністерства економіки Володимир Шевченко...»

28.07.2010: «Росія повинна відмовитися від усіх винятків і вилучень у новій угоді про зону вільної торгівлі між країнами СНД. Таку думку озвучив заступник міністра економіки Валерій Мунтіян...»

На цьому тлі вимога «розблокування переговорного процесу з ЄС» виглядає як спроба банального шантажу перемовників з російського боку з метою досягнення максимальних поступок з боку Росії у питанні зменшення російських експортних зборів на нафту та газ, а також збільшення імпортних квот на товари українського виробництва.

І все б шляхетна мета, тільки чи сподобається Європі, ця нова роль «опудала за викликом», яким українці лякатимуть росіян під час взаємних торгівельних диспутів? Дуже сумнівно, що єврочиновники погодяться на нескінченні раунди переговорів про угоду з красивою назвою «Про асоціацію і зону вільної торгівлі між Україною та ЄС», в той же час розуміючи, що метою цього процесу для їхніх українських візаві є сам процес, а не результат.

Чергова українська спроба одночасно всістися на два стільці?

Європейський Союз напевне не є ідеальним ринком – правила гри на цьому ринку є доволі складними. Але навіть складні правила звичайно краще, ніж чиновницьке свавілля. Бо правила достатньо вивчити один раз, чиновницьке ж свавілля має особливість кожного розу приймати все нові і нові форми. Найголовніше ж – європейський вільний ринок є найбільшим ринком планети, відтак вільний доступ до нього здатний надати українським підприємцям колосальні переваги.

Чому ж тоді автор вирішив, що нинішнє українське керівництво насправді не збирається виконувати свої власні гучні декларації про найскоріше досягнення домовленостей з ЄС про асоціацію та зону вільної торгівлі? Вони б може і з радістю, але в них просто не вийде.

Тому що сформований Віктором Януковичем уряд, на переконання автора, навіть за щирого бажання, є організаційно нездатним забезпечити виконання таких угод.

Тому що більшість ключових посад в державі посідають люди, які не розуміють жодної європейської мови, вже зовсім не кажучи про розуміння європейських цінностей та європейських процедур прийняття рішень.

Тому що ці люди не дуже охоче їздять до Брюсселя, віддаючи перевагу зустрічам як в краватках, так і без них з керівництвом Російської Федерації.

Тому що в Україні де-факто відбувається відкіт від демократичних цінностей, свідченням чого є як тиск СБУ на журналістів та блогерів, так і антидемократична сутність нового закону про місцеві вибори, так і застосування адмінресурсу проти політичних, громадських та релігійних опонентів.

Ну й нарешті просто тому, що не можна одночасно входити до зони вільної торгівлі з двома групами країн, якщо ці групи не мають угоди про зону вільної торгівлі між собою. Адже якщо уявити, що Україна має зону вільної торгівлі і з ЄС, і з Росією – це буде автоматично означати, що ЄС та Росія зможуть вільно торгувати між собою через Україну. Звісно, це було б геніально! Та на жаль на сьогодні ЄС з Росією мають декілька практично нездоланних протиріч, тому встановлення правил вільної торгівлі між ними є неможливим.

Відтак Україні доведеться вибирати: або зона вільної торгівлі з ЄС, або з Росією та країнами СНД. При цьому слід зазначити, що в той час як правила вільної торгівлі в рамках ЄС давно вироблено і вони роками довели свою працездатність, правил вільної торгівлі з Росією та країнами СНД наразі просто не існує. Відтак існує величезний ризик, що не змігши через власне безталання приєднатися до вільного ринку об'єднаної Європи, Україна не зможе приєднатися і до вільного ринку Росії та країн СНД. Адже останній створюється вже без малого двадцять років і все ніяк не народиться, насамперед через вже згадане вище бажання Росії зберегти певні винятки та вилучення.

Щоб хохол вчергове не обдурив сам себе...

Розмірковуючи про створення різних зон вільної торгівлі українському президентові необхідно пам'ятати, що Україна – не Китай, а доволі бідна та економічно слабка країна, яка не є ключовим гравцем на жодному світовому ринку. Тому Україні зовсім не варто розраховувати на якісь спеціальні поступки та на те, що партнери на перемовинах зважатимуть на якісь «унікальні українські обставини».

Також українському президентові варто пам'ятати про певну «втому від України», яка через постійні конфлікти всередині українського керівництва розвилася протягом останніх років в багатьох світових столицях. Ця втома нікуди не подінеться, а лише розів'ється ще більше, якщо відновивши нарешті єдність влади, Україна почне демонструвати двозначність курсу, як це вже було під час другого терміну правління Леоніда Кучми.

Перифразуючи відоме прислів'я, угода про вільну торгівлю з ЄС є «журавлем в руках», у порівнянні з яким угода про вільну торгівлю з Росією та країнами СНД є «синицею в небі». Але щоб втримати цього журавля, президент України має зробити ґрунтовні реформи в уряді, зробивши його спроможним домовлятися не тільки на Сході, але і на Заході. Інакше пан Янукович ризикує сісти в акурат поміж двома стільцями, посадивши разом із собою в калюжу всю країну.

неділя, 25 липня 2010 р.

Гаряча картоплина

Підвищення цін на газ для населення разом з розширенням доступу до житлової субсидії – перша реформа нової влади. Але рівень її організації є жалюгідним.

Вперше за останні декілька років в Україні відбуваються економічні реформи. Під тиском Міжнародного валютного фонду (МВФ) український уряд вимушено зробив декілька непопулярних, але необхідних для оздоровлення економіки кроків, найважливішим, а також найбільш резонансним з яких є підвищення цін на природний газ для населення. Тож вже з 1 серпня вони зростуть на 50%.

Навчений гірким досвідом роботи з урядом Юлії Тимошенко, якому шляхом різноманітних маніпуляцій вдавалося отримувати кредити, уникаючи виконання всіх пов'язаних з ними вимог, цього разу МВФ зайняв більш жорстку позицію за принципом: «утром деньги – вечером стулья». Тобто спочатку проведення необхідних реформ на ділі, а лише потім – переказ кредитних грошей. В результаті більшість українських політиків, як від влади, так і від опозиції, схильні виставляти МВФ в якості головного винуватця непопулярного заходу.

Найбільш показовою в цьому плані (цілком очікувано) є позиція Комуністичної партії України (КПУ). Нижче – кілька цитат зі статті Першого секретаря КПУ:

«...[МВФ – это] мировой финансовый спрут, находящийся под полным контролем США, во всех концах света, куда достают его цепкие щупальца, [который] навязывает свою волю странам-должникам. Проводимая в этих странах под его диктовку экономическая политика всегда имеет один результат: их превращение в объекты безжалостной неоколониальной эксплуатации западным империализмом. «Дешевые» эмвээфовские кредиты, которые категорически запрещается вкладывать в развитие производства, очень дорого обходятся государствам, чьи руководители решаются их взять!»

«К сожалению, желание нынешнего правительства получить кредит МВФ также возобладало над здравым смыслом и национальными интересами.

Коммунисты решительно осуждают его планы поднять цену на газ для населения. Мы будем препятствовать их реализации всеми адоступными нам методами – парламентскими и непарламентскими.»

Показово, що товариш Симоненко по суті оминає питання підвищення цін на газ, натомість концентруючи свій емоційний пафос виключно на (голослівній) критиці МВФ.

В рамках цієї оповіді автор не збирається захищати МВФ (та тему висунутих Фондом вимог автор вже висловлювався в одній із своїх оповідей минулого року). Натомість автор завдасть собі клопоту взяти на себе частину роботи українського президента та уряду (особливо враховуючи, що багато хто з українського керівництва наразі у відпустці поправляє втрачене на важкій роботі здоров'я) і спробує навести декілька прагматичних аргументів на користь підвищення цін на газ.

Якщо дослухатися до голосу розуму

Те, що від низьких цін на газ для населення виграють здебільшого багаті, а також певні (неназвані) «ділки», вже казали деякі українські політики та урядовці, хоча й якось не дуже впевнено. Не відповідаючи на цей аргумент по суті, публічні супротивники підвищення цін на газ у якості контраргументу дуже впевнено наводять наступні тези:

  1. населення споживає газ, який видобувається в Україні;
  2. «собівартість» цього газу більш ніж покривається дійсною його ціною.

По суті з другою тезою ще можна погодитися, незважаючи на те, що щодо терміну «собівартість» можна довго сперечатися. Що ж стосується першої тези, то вона викликає великі запитання:

  • Хтось має можливість фізично розрізнити імпортний (російський) природний газ від газу, що надходить з українських родовищ?
  • Чи існують в Україні дві мережі газогонів, по одній з яких транспортується імпортний газ, а по іншій – український?

Вряд чи хтось зможе позитивно відповісти на ці запитання. Відтак твердження, що «українське населення споживає український газ» по суті є лукавством. А натомість реальною є можливість продати газ певним дружнім промисловим підприємствам за ціною газу для населення та отримати за це певну тіньову матеріальну винагороду.

Цікаво, що і українські міністри фінансів визнають, що наявність різних цін на один і той же газ (насправді на сьогодні їх аж шість) є насамперед джерелом корупційних доходів. Щоправда роблять вони це на жаль лише після того, як залишають цю посаду.

Коли для розумної аргументації бракує слів та волі

В своїй оповіді, що стосувалася глобального потепління автор вже наводив свої аргументи про те, що на його думку українські уряди, субсидуючи ціни на газ для населення, здійснюють потрійний злочин:

  1. За рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу вони підтримують великих (і більш заможних) споживачів, поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві.
  2. Додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь.
  3. Марнотратство, якому сприяють низькі ціни, підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.

За підсумками цієї оповіді до вищенаведених аргументів можна додати, ще один:

  1. Наявність різномаїття цін на один і той же товар (газ) створює умови для корупції.

На думку автора, аргументи не є надто складними для розуміння, і за бажання їх не важко довести до більшості українських громадян. Особливо якщо це робити одночасно з роз'ясненням механізму компенсації надмірних витрат на житлово-комунальні послуги (житлової субсидії) малозабезпеченим верствам населення.

Проте українському керівництву традиційно не вистачає здібностей та організованості, щоб вправно та своєчасно провести інформаційну кампанію про позитивні сторони впроваджуваних реформ. В результаті важлива суспільно-корисна реформа усіма учасниками розглядається як якесь прокляття, а не як залог майбутнього успіху.

Еволюція пернатих: від «страусиної позиції» до «кульгавої качки» шлях недовгий

Провідна роль у цій інформацій кампанії за логікою мала б належати Віктору Януковичу, який є всенародно обраним президентом, який поміж всіх державних інституцій на даний момент має найвищу довіру громадян. І який до того ж ще й де-факто очолює виконавчу владу в країні.

То чому ж тоді пан Янукович самоусунувся від цієї функції, відбувши на безпрецедентно довгий строк у відпустку до Криму?

Авторові здається, що президент намагається сховатися та «пересидіти» в Криму перший місяць після підвищення цін на газ, коли популістські протести опозиції, а також комуністів (що формально є частиною владної коаліції), скоріше за все будуть найгучнішими, сподіваючись таким чином перекинути урядові «гарячу картоплину» відповідальності за непопулярне рішення.

Дійсно, правдоподібно засудити популізм опозиції та комуністів президент міг би тільки після визнання цього гріху також за собою: адже лише три місяці тому він обіцяв «не підвищувати цього року ні тарифи на газ, ні тарифи на житлово-комунальні послуги». Та й під час передвиборчої кампанії він якщо і обіцяв змінювати ціни на газ для населення, то лише в бік зменшення.

Зрозуміло, якщо Віктор Янукович сьогодні визнає, що тоді він нарівні зі своїми політичними конкурентами також піддався популістському пориву, він багато чим ризикуватиме. Однак його безспірною заслугою буде переведення політичної дискусії в іншу – більш прагматичну площину.

Стаючи ж сьогодні в «страусину позицію», президент, на переконання автора, ризикує ще більше: швидко перетворитися на такого собі Ющенка-2 – президента, на слова якого ніхто не звертає серйозної уваги.

Якщо ж пан Янукович розраховує на те, що навіть не заслуговуючи на повагу, він все одно змусить себе поважати, протиправно використовуючи правоохоронні органи – СБУ, прокуратуру, міліцію, внутрішні війська та армію, – українська громада рано чи пізно його зупинить. Тільки навряд чи в тій історії буде щасливий кінець.