Розшукуються: невдоволені

Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.