День за два. Ваші перші 100 днів закінчилися, пане президент!

Своїми рішеннями Віктор Янукович різко підвищив ставки. А разом з ними – і власну відповідальність.

27 квітня 2010 року, день ратифікації Верховною Радою угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України, є чорною датою для українського парламентаризму та демократії. Відтепер, що б українські керманичі не казали представникам країн Заходу про свою повагу до принципів демократії та свободи слова, сповзанню України до певної форми авторитаризму та громадянського конфлікту можна запобігти лише шляхом рішучих економічних реформ. Цей шлях, який в сучасних українських умовах є крутим, став на минулому тижні ще крутішим.

Демократія несумісна з принципом «ламання через коліно»

Політичний капітал формується на основі позитивного іміджу громадського діяча серед населення, а також серед інших впливових осіб, як в уряді, так і поза ним (Вікіпедія).

То, яким чином відбувалася ратифікація та наступне голосування за закон про бюджет, призвело до колосальної втрати Віктором Януковичем політичного капіталу. Ще два тижні тому навіть багато хто з тих, хто не голосував за нього на президентських виборах, продовжували сподіватися, що він намагатиметься об'єднувати країну та проводити економічні реформи. Події 27 квітня відкрили багатьом очі на те, що першого Янукович не зовсім прагне. Попри великий скептицизм, автор хоче сподіватися, що на цей крок Віктор Янукович пішов виключно заради другого – економічних реформ.

Звичайно жоден демократичний лідер не може собі дозволити відверто нетолерантної, не кажучи вже про ворожу, поведінки по відношенню до своїх політичних опонентів та їхніх виборців. Адже таким чином він мало чого набуває, зате багато втрачає – насамперед підтримку власного поміркованого електорату. Розуміючи, що ця підтримка йому дуже знадобиться на наступних виборах, демократичний лідер звичайно намагається уникнути агресивних кроків, тамуючи пристрасті за допомогою відкритої дискусії.

Те, що Янукович не допустив жодних дебатів щодо дуже контроверсійної угоди, а натомість налаштував депутатів Партії регіонів на брутальну бійку в парламенті, говорить про те, що він погано розуміє суть демократії. Складається враження, що він сподівається побудувати в Україні помірно-авторитарний режим «керованої демократії» за зразком режиму, збудованого в Росії Володимиром Путіним.

Чому в Україні неможлива «керована демократія»

Автор переконаний, що тихе повернення в м'який авторитаризм, як це відбулося після приходу до влади Володимира Путіна в Росії, в Україні неможливе. Адже в основі сучасного російського режиму лежить негласна угода між владою та громадянами: «Ми забезпечуємо зростання доходів та свободу споживання, а ви за це на ставите зайвих запитань щодо наших дій в економіці. Ми працюємо на відновлення великодержавного статусу Росії, тож підтримуйте нашу зовнішню політику і не лізьте у внутрішню».

Такий різновид суспільного договору можливий в Росії завдяки низці факторів:

• Наявність великих контрольованих централізовано доходів від експорту сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.
  
• Залишки міцного радянського державного апарату та запас кадрів, здатних до відносно ефективного керування, в тому числі інформаційною та пропагандистською політикою, в умовах однопартійної системи.
  
• Сильна ностальгія в суспільстві за часами коли «нас всі в світі боялися».
  

Першого і другого в Україні майже немає, а третє якщо і наявне, то далеко не повсюдно. Натомість на частині території ще наявна пам'ять про дорадянські традиції життя. Відтак намагання запровадити в Україні путінську модель правління завчасно приречені на провал.

Тим більше, що ще незрозуміло, як довго російські громадяни будуть дотримуватися своєї частини негласної угоди, якщо російська влада протягом досить тривалого періоду часу виявиться неспроможною виконувати свою частину. Адже економіка Росії під час світової фінансово-економічної кризи виявила майже таку саму низьку конкурентноспроможність, як і економіка України, внаслідок чого доходи пересічних російських громадян також сильно впали. Протягом цього та наступних декількох років вони напевне знову зростатимуть, але далеко не тими темпами, як протягом 2000-2007 років.

Відносний спокій країні та президенту можуть гарантувати тільки реформи. Проведені швидко та ефективно.

Хоча в основі негласного договору влади і суспільства в Україні також завжди присутня обіцянка з боку влади забезпечити зростання доходів населення, проте не маючи надто великих централізовано контрольованих зовнішніх доходів, уряд України може забезпечити виконання такої обіцянки тільки завдяки запровадженню більш ліберальної та децентралізованої економічної моделі. Якраз така модель має постати в результаті реформ, які вже давно обіцяє новий український уряд, а також які Україні настійно рекомендують і МВФ, і Європейський Союз.

Можливо події минулого тижня і створили деякі економічні передумови для проведення таких реформ, наприклад, факт прийняття закону про бюджет, але з іншого боку вони сильно підвищили рівень конфліктності в політичному середовищі. На жаль, реформам це зовсім не сприятиме. Тим більше, що більшість з них є непопулярними, принаймні на першому етапі. Отже їхній успіх залежитиме від успішної роз'яснювальної роботи та вправності у веденні політичної дискусії з опонентами – саме тих якостей, яких так очевидно бракує і президенту, і правлячій партії. Тому президент, уряд та правляча коаліція мають негайно покінчити з конроверсійними кроками і почати дуже швидко вчитися мистецтву переконання, забувши про використання в політиці звичного їм примусу.

Якщо Віктор Янукович вирішить не приймати до уваги висновок, зроблений ще Леонідом Кучмою – «Україна - не Росія» – і все ж таки намагатиметься побудувати в Україні режим за зразком путінської Росії, то він зазнає поразки набагато більш нищівної, ніж у 2004 році. Тож щоб не опинитися в згубній і для нього, і для країни ситуації, коли «закручування гайок» виглядатиме єдиним виходом, він має зараз використати всі залишки свого політичного капіталу для проведення швидких економічних перетворень.

Своєю незграбною політикою президент вдвічі скоротив свій традиційний політичний «медовий місяць». У боротьбі за політичне виживання, яка вже зараз для нього розпочалася, тільки демократичні засоби будуть ефективними. І громадянське суспільство постійно нагадуватиме йому про це.

Безталання

Торгівля суверенітетом свідчить про нездатність української влади дати лад українській економіці

Читачі мають вибачити автору певну паузу в написанні нових оповідей: причиною є як велике завантаження на роботі, так і очікування прояснення ситуації в Україні після приходу нової владної команди. Наразі ця команда продемонструвала достатню ясність щодо своїх здібностей та намірів.

На перший погляд, новий президент почав своє правління бадьоро. Він напрочуд швидко не тільки укомплектував свою адміністрацію, але й, іноді «із застосуванням нетрадиційних засобів», сформував лояльні до себе коаліцію у Верховній Раді та уряд. Після цього він домігся легалізації щойно згаданих «нетрадиційних засобів» Конституційним судом, а також доволі успішно здійснив ключові закордонні візити.

Все це відбувалося на тлі розмов про рішучі структурні економічні реформи, які новий президент та його команда начебто ретельно готують та незабаром розпочнуть. Динамізм нової урядової команди викликав певну довіру, як всередині країни, так і за її межами. В очікуванні реформ навіть дещо відновився попит іноземних інвесторів на українські активи.

Та ось минули вже понад половину від традиційних ста днів, протягом яких нова влада звичайно має достатній кредит довіри для того, щоб ініціювати рішучі зміни в країні, а розмови про економічні реформи стають дедалі менш конкретними. Якщо ще в середині березня окремі члени нової урядової команди, такі як Сергій Тігіпко, вголос розмірковували про доцільність непопулярних, але необхідних заходів, таких як підвищення цін на газ для населення, підвищення пенсійного віку для жінок та для пільгових категорій держслужбовців, проведення широкої дерегуляції бізнесу тощо, то в середині квітня ці міркування, замість того, щоб втілитися у конкретні законопроекти, здебільшого стали ще більш невиразними.

Коли не знаєш як навести лад у себе в хаті, починаєш шукати, кому б здати її в оренду?

Звістка про підписання у Харкові угоди між президентами Медведєвим та Януковичем про продовження терміну базування Чорноморського флоту Російської Федерації до 2042 року в обмін на десятирічну знижку в ціні на газ, що постачається в Україну Газпромом, є сигналом того, що на проведення рішучих реформ нова владна команда скоріше за все, на жаль, все-таки не наважиться.

Натомість схоже, що вона збирається і надалі недалекоглядно паразитувати на відносно дешевих українських ресурсах: землі, газі, вугіллі, руді, збудованих здебільшого в радянські часи залізниці та атомних станціях, а також робочій силі. Підняття стандартів господарювання та життя, щоб, як в більш економічно розвинених країнах, ціна ресурсів перестала грати визначальну роль, знову залишається нездійсненною українською мрією.

Голі королі завжди прикриваються за рахунок продажу майбутнього своїх підлеглих

З одного боку, різкий крок пана Януковича є зрозумілим. Та команда, на плечах якої він прийшов до президентської посади, незважаючи на їхнє натужне надування щок, не є ефективною та просвіченою командою реформаторів. Той спосіб, у який він прийшов до найвищої посади в державі (наряду з народною популярністю, широко застосовуючи підкилимні домовленості та корупційні оборудки) створює погані передумови для кампанії з очищення від корупції та підвищення ефективності урядових інституцій.

Схоже, що вчасно збагнувши, що реформи проводити і ні з ким, і незрозуміло як, Віктор Янукович просто задіяв план Б: якщо неефективний двигун не виходить модернізувати – треба хоча б подбати про додаткове паливо для нього. Якщо в якості застави ніщо інше не підходить – можна заставити і інтереси майбутніх поколінь українців.

І при цьому несправедливо було б казати, що президент Янукович іде проти волі власного народу: більшості українців, на жаль, на ділі глибоко байдужа доля їхніх дітей та онуків. Відносна більшість населення напевне не побачить нічого страшного в продовженні терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму, як і не буде тужити за втраченою частиною національного суверенітету.

Також не зовсім справедливо було б звинувачувати Януковича та компанію у створенні передумов для цієї втрати: не меншою мірою до цих передумов доклали руку команди Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – це за їхнього правління країна надто довгий час жила далеко поза межами власних нереформованих можливостей.

Але якщо те, що зроблено, ще можна вважати колективним наслідком українського урядування останніх років, то те, як це зроблено, сильно нагадує державний переворот.

Українці терпеливі. Але погано сприймають сваволю.

Президент Янукович – це перший випадок, коли президентом обраний кандидат, що не репрезентує навіть половини країни. І як невтішно, що у порівнянні з попередниками, якраз цього президента очевидно найменше цікавить думка тих, хто за нього не голосував. Адже не маючи повноцінного мандата довіри він потай (!) приймає де-факто одноосібне рішення, що впливає не тільки на долю всіх українських громадян, а й на долю їхніх дітей та онуків. Він мав рахуватися з тим, що стикнеться з широким нерозумінням, і тому щонайменше мав попередньо відверто оголосити про свої наміри і врахувати думку опонентів.

Навіть в Україні, Конституція все що дещо значить. Коли людина, за посадою визначена як її гарант, іде на кричуще порушення, нехай не букви, але духу (!) Конституції, це не може не викликати обурення в тих, хто хоч раз свідомо ту Конституцію читав. Тому президент зараз не має форсувати ратифікацію підписаної ним угоди, а натомість відправити її для аналізу в Конституційний суд, а також розпочати відкриту суспільну дискусію щодо плюсів та мінусів цієї угоди.

Коли людина під час передвиборчої кампанії на кожному кроці обіцяла підвищення ефективності та реформи, в тому числі і в сфері енергозбереження (!), а вже на другому місяці свого правління створює умови для зниження ефективності та збільшення енергозалежності, їй не уникнути обвинувачень в шарлатанстві та некомпетентності. А також не уникнути важких запитань щодо відповідності щойно зайнятій посаді. Тому Віктору Януковичу ще не пізно розвіяти сумніви скептиків та опонентів і якнайшвидше внести до Верховної Ради законопроекти з проведення реформи енергетичного сектору.

Мадам «Все погано»

Швидке єднання опозиції у протидії контроверсійній угоді скоріше за все стало несподіванкою для команди Віктора Януковича. Але на цьому позитив, що стосується опозиції, практично і закінчується. Принаймні та її частина, яку очолює Юлія Тимошенко, на великі симпатії поки що не заслуговує.

Поспішаючи використати нагоду та повернути довіру значної частини населення, втрачену після виборів насамперед завдяки власній деструктивній поведінці, Юлія Тимошенко продовжує відлякувати поміркованих співвітчизників огульною критикою усіх без винятку кроків нової урядової команди. Наприклад, ставлячи на одну дошку угоду щодо термінів перебування російського Чорноморського флоту та обіцянку вивезти з України високозбагачений уран, пані Тимошенко підступно змішує поняття. Друге не є втратою національного суверенітету і повністю відповідає духу прийнятих на себе Україною (ще задовго до приходу на посаду президента Януковича) міжнародних зобов'язань.

На думку автора, така поведінка пані Тимошенко виказує її банальні ревнощі: якби честі вести переговори особисто з Бараком Обамою удостоїлася вона сама, вона б не посоромилася представити обіцянку позбавитися високозбагаченого урану як, не більше не менше, перемогу України. В автора також є непевне відчуття, що пані Тимошенко, якби їй пощасливилося стати президентом, не займала би такої безкомпромісної позиції щодо базування російського флоту в Криму, яку вона озвучує зараз.

Щоб Україна не втратила суверенітет, українцям треба швидше вчитися бути суверенними

На тижні, що минає, уряд Греції змушений був звернутися по фінансову допомогу до Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду (МВФ). Це рішення було дуже болючим як для уряду, так і для пересічних греків. Вони розуміють, що таким чином їхня країна втрачає частину свого суверенітету.

На жаль, мало кого з українців дійсно зачіпає той факт, що Україна з часів незалежності є майже постійним «пацієнтом» МВФ. Таким же чином, не надто багато українців перейматиметься і через втрату частини суверенітету внаслідок продовження термінів базування російського Чорноморського флоту. Намічається стійка тенденція, і у цьому є велика загроза.

Адже півбіди, коли заради виходу із скрутної економічної ситуації доводиться тимчасово поступатися частиною суверенітету МВФ. МВФ дуже мало схожий на злого генія, який прагне правити світом. Проте біда в тому, що в українському випадку однієї тимчасової втрати суверенітету виявилося замало і знадобилася наступна.

При цьому немає відчуття того, що економічна скрута, а відтак – і втрата суверенітету, є тимчасовими. Дуже турбує те, що в Україні не відчувається готовності до змін, які зробили б країну економічно сильнішою у майбутньому. За збереження сьогоднішнього економічного статус-кво подальша торгівля суверенітетом є неминучою. База в Севастополі – це ще досить помірно. Але якою буде наступна українська жертва?

Несподіваним наслідком різкого кроку пана Януковича стало певне розбурхання анемічного останніми роками українського громадянського суспільства. Ця здорова реакція свідчить про те, що «ще не вмерла Україна». От тільки щоб Україна по-справжньому зажила, свідомим українцям треба навчитися самоорганізовуватися не тільки для протесту, а й для творення.

Як організувати спортивне свято

Автор прийняв участь у лижному марафоні в Швейцарських Альпах

Автору повезло, читаючи повідомлення ЗМІ про формування нового українського уряду, що м'яко кажучи надмірного оптимізму не викликали, він мав добрий привід плекати також і позитивні сподівання – минулої неділі він вперше в житті прийняв участь у лижному марафонському забігу.

У Швейцарії кожного зимового сезону проводяться декілька лижних марафонів, але найпопулярнішим від усіх є забіг у мальовничій альпійській долині Енґадін, в де розташований всесвітньо відомий лижний курорт Санкт Моріц. Цьогорічний забіг в Енґадині був вже 42 за рахунком і в ньому прийняли участь близько 11 тис. лижників.

Автор був одним із них. Отримавши масу позитивних емоцій, він при цьому не може не відмітити відмінну організацію цього масштабного заходу. Його співвітчизникам, які готуються приймати в себе чемпіонат Європи з футболу у 2012 році, напевне буде буде цікаво почитати, як швейцарці заробляють собі у світі репутацію добрих організаторів.

Готуй захід ретельно і постійно говори про успіхи під час підготовки

Колись автор, поламавши під час прогулянки на лижах одну з палок, вимушений був добігати коло «на одній палці». Коли він розповів про це своєму колезі по роботі, той зауважив, що якщо б таке трапилося під час Енґадинського марафону, то там замість поламаної палки авторові дали б нову, давши можливість нормально добігти до фінішу. Це зауваження вперше привернуло увагу автора до Енґадинського марафону.

Проводячи декілька років тому зимову відпустку у тій мальовничій місцевості, автор звернув увагу на численні нагадування про майбутній тогорічний марафон, який звичайно проводиться другої неділі березня: траса марафону була завчасно окремо позначена, місце старту на замерзлому озері поблизу селища Малойя облаштували також завчасно, а численні спеціалізовані магазини, які продають та пропонують напрокат бігові лижі та відповідне знаряддя, зваблювали покупців гаслами, що саме вони найкращим чином оснастять вас для марафону.

З усього було видно, що для всіх мешканців долини, головним джерелом доходів якої є туризм, марафон є дуже важливою подією, до якої ретельно готуються. При цьому успішне завершення чергового етапу підготовки використовується як привід для реклами заходу. Цілком у відповідності до німецького прислів'я: «Tue Gutes und sprich darüber» – «Роби добре і кажи про це».

Послуга не обов'язково має бути дешевою, але вона має бути зручною

Зареєструватися для участі у марафоні найпростіше в Інтернеті, також через Інтернет можна сплатити відповідний збір за право стартувати. Він тим нижчий, чим раніше реєструєшся, якщо встигнеш до 31 грудня попереднього року – збір складає 100 швейцарських франків або 67 євро. Для багатьох українців це може здатися чималою сумою. Проте насправді «право стартувати» передбачає ще й купу додаткових послуг:

• отримання стартового номера з чипом, який фіксує як фінішний, так і проміжні (приблизно кожні 10 км) результати під час забігу;
  
• білет від будь-якої станції регіональної залізниці до Санкт Моріцу та назад, а також доставку із Санкт Моріцу до місця старту автобусом, а потім назад від місця фінішу до Санкт Моріцу потягом;
  
• доставку особистих речей, які можна віддати на старті та отримати назад на фініші;
  
• спеціальні підживлюючі напої, їжу, а також медичну допомогу під час забігу та на фініші;
  
• вже згадану можливість отримати запасну палку замість поламаної;
  
• ну і нарешті – кожний учасник марафону за декілька тижнів перед стартом отримує спеціальну газету з усією інформацією щодо майбутнього забігу: що, де, коли і як.
  

Для Швейцарії це – типовий приклад: коли послуга можливо є й недешевою, але вона «інтегрована», тобто включає в себе все, щоб під час користування цією послугою вже більше не думати про гаманець. Відсутність необхідності за все платити окремо дозволяє економити час та нерви, безперешкодно насолоджуючись бадьорою та піднесеною атмосферою заходу.

Як це було: напереддень

Автор зі своєю дівчиною приїхав у гори вже у п'ятницю ввечері для поступової адаптації до гірських умов, адже траса марафону пролягає на висоті 1700-1800 метрів над рівнем моря. Зупинилися ми у старого доброго знайомого Отмара – лижного ентузіаста та марафонця з великим стажем, який, між іншим, скоро святкуватиме своє 60-річчя.

У суботу зранку ми відвезли свої лижі в спеціалізований магазин, який надає послугу з підготовки лиж спеціально для марафону: відповідно до прогнозу погоди та якості снігу майстри чаклують над лижами цілий день (!), наносячи три шари різної мастики – кожного з них має вистачити приблизно на третину дистанції і при цьому кожний за ідеєю повинен відповідати консистенції снігу о тій порі дня. Ця послуга обійшлася нам аж у 60 франків за пару лиж, але слід віддати належне – на таких «швидких» лижах автор до цього ще ніколи не бігав.

Поки наші лижі набували необхідної кондиції, ми поїхали в Санкт Моріц отримувати стартові номери. Там перед лижним центром була влаштована «марафонська тусовка», де можна було зустріти старих знайомих, а також ярмарок, де провідні виробники бігових лиж, оснащення, спортивного одягу і т.і. демонстрували свої найсучасніші розробки.

Стартові номери дуже організовано видавали одразу більше 10 чоловік, кожний відповідальний за свій діапазон. У великому конверті разом з полотняним номером лежав ще й пластиковий мішок, промаркований відповідно до номеру, щоб перед стартом можна було позбавитися від непотрібних під час забігу теплого одягу та взуття.

Перед стартом

У день марафону в неділю ми піднялися ще до п'ятої ранку, щоб встигнути на потяг до Санкт Моріцу. Машиною можна було б їхати і пізніше, але Отмар сказав, що потягом завжди спокійніше, до того ж, як вже згадувалося вище, учасники марафону користуються ним безкоштовно.

Приїхавши в морозний Санкт Моріц о сьомій ранку, ми, знову ж слідуючи старій отмаровій традиції, пішли до готелю поблизу вокзалу пити чай та каву. Усих учасників марафону там обслуговували з великою пошаною. Декілька таких учасників буквально ввалилися в готель, одягнуті у шотландські клітчаті спідниці та у супроводі шотландської музики. Вони, як і багато інших учасників – хто у заячих костюмах, хто з крильцями янголів, хто навіть у великих мексиканських брилях – мали на меті передусім весело та активно провести час. Спортивний результат для них був скоріше другорядним.

Для того, щоб вчасно доставити всіх учасників марафону до місця старту у Малойі, до Санкт Моріцу напередодні були звезені великі автобуси-гармошки з усіх навколишніх районів Швейцарії. Один з таких автобусів і привіз нас у Малойу за годину перед стартом.

Місце старту нагадувало великий мурашник. Підготувавшись до старту, кожний пакує непотрібні під час забігу речі у згаданий вище пластиковий мішок і відносить його до «своєї» військової вантажівки, відповідно до накресленого на ній діапазону стартових номерів. Всього марафон обслуговували близько 30 таких вантажівок. Як зауважив один знайомий швейцарець – швейцарська армія час від часу має робити і щось корисне.

Старт

Старт 11 тис. чоловік має бути добре організованим. В Енґадині він відбувається в 5 етапів: першими о 8:40 стартують приблизно 1200 бігунів з найвищою кваліфікацією, п'ятьма хвилинами пізніше стартують наступні 1300 чоловіків та жінок, поступово розрив між групами та розмір груп зростає, аж поки нарешті о 9:20 не стартує майже трьохтисячна група так званих «народних бігунів» (нім.: Volksläufer).

Не маючи попередньої кваліфікації, автор потрапив до цієї останньої категорії.

На старті траса марафону в ширину має не менше 50 метрів, але й цього для тисяч людей замало, відтак бігуни шикуються в шеренги. Дехто намагається прийти на старт раніше, та покласти лижі ближче до стартової лінії, застовбивши собі місце на чолі своєї групи. Проте Отмар застеріг від такої тактики: не кожен потім перед стартом серед великої маси людей встигає знайти свої лижі. Щоб знову побачити свої лижі такі невдахи змушені чекати, поки всі поїдуть, і в результаті опиняються позаду всіх.

Щоб бігуни на старті не мерзли на десятиградусному морозі, їх під музику розважає завзятий «заводила», який заохочує робити розігрівальні вправи та постійно оголошує, скільки часу ще залишилося до старту.

На дистанції

Нарешті отримавши команду стартувати маса «народних бігунів» починає повільно набирати швидкість. Щільність така, що треба бути дуже уважним, щоб не наступити на палки тому, хто їде попереду, та не підставляти свої палки тим, хто їде позаду. Час від часу це все ж таки трапляється, якщо винуватець ти – маєш чемно вибачатися.

Перші десять з лишком кілометрів дуже комфортні – траса, що здебільшого проходить по засніженому льоду озера, є відповідно дуже рівною та широкою. Таким чином, є гарна можливість обганяти тих, хто їде повільніше. Але робити це треба якомога коректніше: не підрізаючи і не відтісняючи вбік – нахаб в Енґадіні, як і у Швейцарії загалом, дуже не люблять.

Особливо актуальним це правило стає на наступних десяти кілометрах, які проходять через пагорби та ліс, в якому траса місцями звужується до трьох-чотирьох метрів. У таких місцях, особливо на підйомах, обгін стає практично неможливим – всі шикуються у колону і підніматися в ногу разом з іншими.

Друга половина дистанції дещо простіша за першу, але тут починаєш відчувати втому і спрагу, тому дуже доречними є теплі напої, які кожні 5 кілометрів пропонують у паперових стаканчиках. Пропонують також шматочки фруктів та виноградний цукор, крім того, якщо є потреба, можна звернутися з приводу заміни палки або по медичну допомогу. Наприклад, Отмар, який відчув біль у спині, заїхав у медпункт, де одразу отримав швидкий масаж спини, і через декілька хвилин поїхав далі.

Також на дистанції було багато фотографів, які намагалися сфотографувати кожного учасника. Свої фотографії, шукаючи за стартовим номером, потім можна подивитися в Інтернеті і за бажання придбати або велику електронну, або паперову версію.

Фініш

На фініші також була встановлена камера, яка фіксувала фініш усіх учасників, таким чином, щоб його можна було пізніше подивитися в Інтернеті.

На фініші учасників також чекали напої, рисовий пиріг, а також відчуття того, що ти чогось досяг.

Забравши свої речі з тієї самої військової вантажівки, ми на потязі поїхали назад до Санкт Моріцу. На залізничній станції, яка до речі була збудована лише заради марафону, Отмар зустрів сусіду зі свого селища – літнього чоловіка, на вигляд близько 55 років. Коли ми вже сиділи у потязі, трапилася анекдотична ситуація: тому чоловікові на мобільний зателефонувала дружина, поздоровила, але тут же запитала, чому він цього року прибіг з результатом, на 15 хвилин гіршим, ніж результат попереднього року? Результат чоловіка вона оперативно дізналася з Інтернету і очевидно не змогла стриматися.

Наостанок декілька фактів

Стартовий збір, який сплачують учасники, ніколи не покрив би всіх витрат на організацію грандіозного спортивного свята, якби в організації не приймали б участі близько півтори тисячі волонтерів. Більшість цих волонтерів – місцеві жителі, які розуміють, що працюють не даремно, адже новина про їхнє прекрасне спортивне свято розходиться по всьому світу і є чудовою рекламою для туристів.

Енґадинський марафон має статус народного забігу. Підтвердженням цього є те, що вік найстаршого учасника цьогорічного забігу дорівнював 91 року, а крім того, на старті «заводила» оголосив імена декількох літніх учасників, які цього року приймали участь у марафоні вже у 42 раз, тобто не пропустили жодного забігу з самого початку його історії!

Ну і якщо когось цікавить результат автора: близько 2 годин 45 хвилин – для початку напевне непогано. Наступного після марафону понеділка сусідка автора по площадці привітала його словами: «Вітаю з добрим виступом на Енгадинському!» – виявляється місцева газета оприлюднила перелік усіх учасників марафону з навколишньої місцевості. Серед загалом 12 учасників із свого селища автор посів 4 місце. Отже наступного року можна спробувати позмагатися за одне з призових...

Коаліція «тушками» – шлях до пекла

Дострокові вибори та тимчасовий уряд Миколи Азарова – єдиний європейський шлях нормалізації політичної ситуації в Україні

На минулому тижні уряд Юлії Тимошенко цілком очікувано отримав вотум недовіри у Верховній Раді. Після рекордно довгого, за мірками останнього десятиріччя, перебування на посту прем'єр-міністра, пані Тимошенко знову по-справжньому в опозиції. Судячи з того, як поспішно вона зняла з себе відповідальність за уряд, її відставка була більш ніж своєчасною.

Своєчасною була ця відставка і для Віктора Януковича, який відповідальності, поки що, не цурається. Відтак двовладдя в Україні наразі ліквідовано – вся повнота відповідальності за ситуацію в державі, з усіма відповідними наслідками, найближчими місяцями безроздільно лежатиме на новообраному президенті.

Президент, підтриманий лише 49% громадян, не може бути безкомпромісним

Відчуваючи, в якому важкому фінансово-економічному стані перебуває наразі Україна, автор пану Януковичу не заздрить. Бо хоча двовладдя на даний момент і ліквідовано, проте єдиновладдя також не встановлено – новий уряд треба ще призначити, а стійка коаліція у Верховній Раді ніяк не вимальовується. Маючи всю повноту відповідальності, Віктор Федорович не отримав взамін всієї повноти влади. Отже час працює проти нього: він має якнайшвидше або здобути повноту влади, сформувавши лояльний до себе уряд, або розділити відповідальність, призначивши прем'єр-міністром іншого самостійного політика.

Хочеться сподіватися, що під тиском обставин, Віктор Янукович не наробить фатальних, як для нього, так і для країни, помилок. Поспішне формування коаліції так званими «тушками» – за участю позафракційних депутатів – буде такою помилкою. Такий крок, прямо порушуючи Конституцію, підірве її легітимність. Конституція є одним з небагатьох останніх оплотів української державності. Власними руками делегітимізувавши Конституцію, пан Янукович також делегітимізує себе як президента, принаймні в очах тієї половини населення України, яка на виборах його не підтримувала.

Це не обов'язково призведе до негайного розколу України, але це точно не дозволить провести життєво необхідні реформи. Запасу міцності, щоб прожити ще п'ять років без реформ Україна більше не має. Тому якщо реформ не буде, почнуть дуже голосно звучати заклики до дострокового припинення повноважень президента...

Віктор Янукович має зважити на це, і не поспішати зі швидкими рішеннями. Взявши відповідальність на себе, він має демонструвати гнучкість і готовність до компромісів. Він може наполягати на своїй кандидатурі прем'єр-міністра, але перед цим він має піти на певні політичні поступки, перш за все у питаннях, які є принциповими для половини суспільства, яка на виборах його не підтримувала.

Націонал-демократи, якщо продадуть принципи – не зможуть втриматися і на посадах

Віктор Янукович та Партія регіонів можуть сформувати нову коаліцію лише за участі націонал-демократів з фракції НУНС. При цьому на коаліційних торгах об'єктами дискусій можуть бути або принципи, або посади вкупі з матеріальним заохоченням. Тобто отримати посади у коаліційному уряді разом з Партією регіонів націонал-демократам вдасться тільки радикально зрадивши свої принципи. Пішовши на це вони поставлять хрест на своїй подальшій політичній кар'єрі, а націонал-демократичну нішу на наступних парламентських виборах займуть інші люди.

Замість торгівлі принципами заради посад депутати з фракції НУНС мають сформулювати свої принципові вимоги до майбутніх партнерів по коаліції, а від посад демонстративно відмовитися. Тільки це дозволить їм зберегти обличчя, а також створити надзвичайно важливий прецедент досягнення політичного компромісу між політичними силами Сходу і Заходу країни.

Що ж до посади нового прем'єр-міністра, то моральне право пропонувати кандидатів на цю посаду має лише президент та Партія регіонів. Вони мають найбільшу фракцію в парламенті, за ними, хоч і не переконлива, але перемога на президентських виборах. Якщо вони хочуть взяти всю відповідальність за ситуацію в країні на себе – вони мають повне право пропонувати свого кандидата, нехай навіть одіозного Миколу Азарова. Якщо вони радше хочуть розділити цю відповідальність з іншими політичними силами чи політиками, вони самі мають вирішити, хто це має бути.

Юлія Тимошенко має сконцентруватися на роботі над помилками

Вперто відмовляючись визнавати свою поразку на президентських виборах, пані Тимошенко багато втратила – перш за все довіру поміркованих виборців. Її сьогоднішні намагання позиціонувати себе в якості палкої захисниці інтересів патріотичного україномовного населення виглядають неправдоподібно. Продовжуючи таку лінію поведінки пані Тимошенко ризикує швидко перетворитися на маргінального політика на кшталт Наталії Вітренко.

На думку автора, невдачі Юлії Тимошенко мають чіткі пояснення: надмірна концентрація політичного капіталу БЮТ на її особистості, створення своєрідного «культу особи» на шкоду культивуванню політичної конкуренції, надто часта зміна політичних принципів, а також слабка структурна організація та дисципліна на місцях.

Юлія Тимошенко має присвятити свій час в опозиції виправленню перелічених недоліків, таким чином підвищуючи конкурентноспроможність своєї політичної сили. Якщо ж вона концентруватиметься лише на проведенні масових акцій протесту – вона втратить лідерство в опозиції так же, як вона вже втратила владу.

Шлях в Європу завжди побудований на компромісах

Підсумовуючи написане, одним з небагатьох реальних шляхів деескалації політичної ситуації в Україні виглядає шлях, несподівано запропонований Арсенієм Яценюком: прийняття рішення про дострокові парламентські вибори та формування на період виборчої кампанії тимчасового уряду. Цей шлях передбачає готовність до болючих компромісів з боку всіх провідних політичних гравців України, але компроміси – це єдиний шлях, який веде до Європи.

Яку партію не створюй – виходить КПРС?

Нові перспективні українські партії утворюватимуться в іновативний спосіб

Схоже, що в Україні розпочався період розчарування в кумирах.

Герой помаранчевої революції Віктор Ющенко під час голосування 17 січня отримав жалюгідні 5,5% голосів і після складання президентських повноважень майже напевне вибуде з «вищої ліги» української політики.

Президентські вибори також продемонстрували нездатність Юлії Тимошенко бути обраною. А згодом пані Тимошенко ще й додатково зашкодила своїй репутації «проєвропейського політика» з баранячою впертістю не визнаючи своєї поразки у другому турі виборів. Зараз виглядає, що така контрапродуктивна тактика була без розуміння сприйнята великою частиною прихильників Юлії Володимирівни, а відтак багато з них підтримувати її надалі більше не схильні.

Віктор Янукович почав свою президентську каденцію непереконливо і надто суперечливо. Ймовірність зростання його популярності в загальноукраїнському масштабі на протязі наступних місяців і років наразі мінімальна. Набагато більш ймовірним є її значне падіння в результаті відсутності дій, які він так часто обіцяв під час передвиборчої агітації, а також через цілком прогнозовані чвари у найближчому оточенні новообраного «гаранта».

У «другому ешелоні» української політики також спостерігається велика нестабільність. Володимир Литвин втрачає прихильників через свою невиразну позицію та уникання конкретних справ. Арсеній Яценюк продемонстрував, що база його підтримки є дуже нестійкою – відсутність чіткої ідеології дозволяє швидко маневрувати, але не дозволяє збудувати стійку базу підтримки. Ну й нарешті, феномен популярності Сергія Тігіпка напевне значною частиною пояснюється тим, що Сергій Леонідович після свого повернення в політику поки що нічого конкретного не зробив. Якщо він отримає владні повноваження і приступить до дій, то він цілком ймовірно втратить свій сьогоднішній «привілей» – некритичне сприйняття своєї особистості.

Іменні політичні блоки потроху виходять з моди

І все ж популярність Сергія Тігіпка може мати і іншу складову – появу попиту на ідеологічні політичні сили на перевагу домінуючим сьогодні іменним блокам. Адже з усіх кандидатів пан Тігіпко мав найконкретнішу економічну програму, в основі якої були здебільшого ліберальні реформи. Звісно, його кампанія будувалася переважно на особистості, але при цьому він більше за інших кандидатів спирався під час агітації на свої ідеологічні переконання, на противагу спробам підлаштуватися під сьогоденну політичну кон'юнктуру.

Серед п'яти політичних сил, представлених на сьогодні у Верховній Раді, тільки Комуністична партія може вважатися ідеологічною. Блок НУ-НС може вважатися ідеологічним лише частково, адже хоча й усі представлені в ньому партії і мають національно-демократичне забарвлення, у цьому блоці немає єдності щодо щодо економічної моделі розвитку України.

Результати президентських виборів продемонстрували, що в Україні зароджується попит на ідеологічні політичні сили. Це підтверджує і високий відсоток голосів відданих за найбільш «ідеологізованого» Тігіпка, і рекордно великий відсоток тих, хто розчарувавшись в особистостях не підтримав жодного з кандидатів. Відтак найближчим часом персоніфікованим політичним проектам напевне доведеться «потіснитися», щоб дати місце новоствореним або відродженим ідеологічним політичним силам.

КПРС, тільки без ідеології

На пострадянському просторі популярним є жарт: «Яку партію не створюй – виходить КПРС». В цьому жарті є доля істини: найбільш популярні політичні сили України мають жорстку ієрархічну побудову, практикують культ особистості «вождя», не мають внутрішньої демократії. При цьому на відміну від КПРС вони не мають стійкої ідеології, а тому майже повністю залежать особистої популярності свого лідера, яка культивується насамперед за допомогою телевізійних технологій.

Чому ідеологія є такою важливою? Та просто тому, що звичайно побудована на реалістичних засадах, вона зберігає свою актуальність десятиріччями і сторіччями. Навіть комуністична ідеологія, незважаючи на надто далекі від реалій ідеалістичні засади, все ще зберігає за собою свою нішу в багатьох країнах світу, включаючи Україну.

Тож навіть нереалістичність ідеології не призводить до її негайного зникнення. Тільки коли радянські комуністи стали на ділі відходити від своєї власної ідеології та зневажати її (визначальною характеристикою пізньої КПРС є цинічний російський вислів: «инициатива наказуема»), КПРС деградувала та припинила своє існування. Ті ж партії, які були побудовані на пострадянському просторі на принципах КПРС, тільки без ідеології, взагалі матимуть історично дуже короткий життєвий шлях.

Відтак прогнози, наприклад, щодо загрози «розділення України на двох», між Партією Регіонів та БЮТ, автору здаються смішними. Обидві ці політичні сили тримаються усього лише на двох поки що живих, але вже далеко не молодих. Як естрадні виконавці з часом виходять із моди, так і українські політичні «актори». Відтак довгостроковий прогноз і для Партії Регіонів, і для БЮТ більш корректно виглядає як занепад та розпад, одразу після того, як їхні сьогоднішні лідери або втратять популярність, або просто вийдуть на політичну пенсію. Того, що могло би гарантувати довгострокове існування та сталу популярність – політичної ідеології – ці політичні сили не мають.

Ідеологічність та конкурентність – вимоги часу

В Україні потроху з'являється прошарок людей, здатних не жити одним днем, а дбати про більш віддалене майбутнє. Такі люди більше не згодні делегувати владу політичним проектам, які в історичній перспективі виглядають як проекти-однодневки. Відтак на часі поява партій, майбутнє яких забезпечуватиме не тлінний лідер, а усталена ідеологія.

Крім того, партійне будівництво в епоху Інтернету має корінним чином відрізнятися від партійного будівництва в епоху центрального планування та культу особистості. В кінці кінців засоби виробництва таки мають великий вплив на суспільні відносини.

Тож на відміну від сьогоднішніх закритих кланових партійних структур новітні партійні утворення матимуть перш за все наступні характеристики:

• Їхньою рушійною силою буде ініціатива знизу, а не штучне створення структури під чергового «вождя»;
  
• Їхніх лідерів визначатиме внутрішня конкуренція, а не апаратні маніпуляції;
  
• Їхню конкурентноспроможність гарантуватиме їхня максимальна відкритість перед суспільством, замість ретельної «фільтрації» інформації, яка подається назовні.
  

Цілком можливо, що іменні блоки продовжуватимуть домінувати в українській політиці ще багато років. Але вже скоро в Україні почнуть формуватися новітні ідеологічні партії і їхній розвиток буде добрим індикатором дорослішання поки що надзвичайно інфантильної української нації.

Нуль гривень проти корупції

Цікавий індійський досвід викорінення корупції може бути використаний і в Україні

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2009 рік. Україна посіла в ньому 146 місце поміж 180 країн, охоплених дослідженням. Рік тому Україна перебувала на 134 місці також серед 180 країн. Погіршення ситуації в Україні провідна організація по боротьбі з корупцією в світі пояснила наступним чином (повний текст висновків дослідження за минулий рік російською мовою доступний за адресою):

«Політичний хаос в Україні сприяв політичній корупції, а також корупції в приватному та державному секторах. При цьому зростання терпимості до корупційних дій з боку громадян не дозволяє сподіватися на покращення ситуації.»

Прогноз дуже невтішний, але українцям цілком під силу зробити так, щоб він таки не справдився

Дійсно, політична корупція в Україні навряд чи піде на спад цього року, враховуючи, що із закінченням президентських виборів жорстке політичне протистояння навряд чи припиниться. Можна також сміливо прогнозувати спроби президента Януковича сформувати в діючій Верховній Раді нову коаліцію, не гребуючи при цьому навіть корупційними засобами. Але з іншого боку, українські журналісти вже навчилися надавати таким спробам широкого негативного розголосу, якого новий президент скоріше за все намагатиметься уникнути, не бажаючи заплямовувати себе перед зовнішнім світом вже на самому початку свого терміну при владі.

Що ж до приватного та державного секторів, то тут певна надія є на низку антикорупційних законів, які повинні вступити в дію з 1 квітня цього року. Ці закони, розширюючи коло суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, можуть допомогти зменшити неврегульовану законодавчо «сіру зону», яка сьогодні є середовищем, сприятливим для корупційних діянь.

Те, що корупція не є нездоланним явищем, доводить досвід інших пострадянських країн, насамперед таких як Грузія, яка у 2004 році за Індексом сприйняття корупції перебувала на 133 місці (Україна тоді перебувала на 122) серед 146 країн, а сьогодні перебуває на 66 місці серед 180. Крім того, такі країни як Казахстан, Білорусь та Азербайджан змогли провести деякі успішні антикорупційні реформи протягом останніх двох років.

Проте навряд чи якісь законодавчі новації матимуть відчутний ефект до тих пір, поки діє третій фактор, на який вказують висновки Транспаренсі Інтернешинел щодо України – суспільна толерантність до корупційних дій. Адже у цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українські громадяни під час соціологічних опитувань стверджують, що корупція для них є однією з головних проблем країни, а з іншого – багато хто з них зізнається, що нещодавно особисто давав хабара.

Zero Rupees

Сьогодні Інтернет дозволяє дуже швидко розповсюджувати добрі ідеї по всьому світові. Однією з таких ідей, яку можуть взяти на озброєння також українські активісти по боротьбі з корупцією, є кампанія, яку проводить неурядова індійська організація 5th Pillar (П'ята Опора) – ця організація розповсюджує в Індії «купюри» номіналом нуль рупій.

Нещодавно в тижневику The Economist вийшла маленька стаття про антикорупційну кампанію, яку проводить в Індії ця організація. Як пише The Economist, купюра в нуль рупій не є грішми і за неї не можна нічого придбати. Це просто невеличкий аркуш паперу кольору офіційної купюри в 50 рупій із зображенням Махатми Ганді і нульовою вартістю. Метою цієї купюри є – застидити корумпованих чиновників, щоб вони не вимагали хабарів. Для цього на купюрі є напис: «Я обіцяю ніколи не вимагати та не давати хабарів».

Ідея такої купюри виникла у професора університету Меріленда в США, який є емігрантом із Індії. Потерпаючи від безкінечного здирництва під час подорожі рідною країною, він почав давати настирливим чиновникам купюри в нуль рупій в якості ввічливого способу сказати «ні». Після цього організація 5th Pillar вирішила спробувати цей метод у більшому масштабі. Метод виявився доволі успішним – починаючи з 2007 року організація вже розповсюдила один мільйон таких купюр.

Керівник організації вважає, що купюра спрацьовує через те, що корумповані чиновники звикають до безкарності, а тому лякаються, коли отримують відсіч. При цьому прості люди більш схильні протестувати, коли вони не почуваються наодинці, адже за купюрами стоїть конкретна організація. Світовий банк також підтверджує, що зміна суспільних норм є необхідною для того, щоб подолати корупцію на побутовому рівні, і купюри в нуль рупій є в цьому сенсі корисними. Не маючи жодною вартості, вони все ж здатні приносити користь.

Шукаю: «Національний банк України», який візьметься за «емісію» нічого не вартих купюр

Завдяки львівському судді Ігорю Зваричу, що перебуває під слідством на предмет одержання хабара в особливо великих розмірах, все українське суспільство дізналося про існування такої огидної традиції: «Є в українців така звичка – засівати новий кабінет, коли приходять. Хто копійками, хто гривнями, хто доларом». Введення в обіг нової купюри нульової вартості може сприяти викоріненню цієї корупційної традиції.

Відтак автор блога розпочинає виготовлення купюр номіналом 0 гривень для розповсюдження їх по всій Україні. Звичайно, він був би дуже радий, якщо б цю ідею підтримали також якісь неурядові організації в Україні. Навіть подорож довжиною в тисячу миль починається з одного кроку.

Вибори закінчилися. Попереду дефолт?

Віктору Януковичу буде надзвичайно складно втриматися у кріслі всі 5 років президентського терміну повноважень

Віктор Янукович прогнозовано виграв президентські перегони. Але, як і прогнозував автор цього блога, пан Янукович отримав лишень меншість голосів виборців, а відтак не має суспільного мандата на правління без урахування думки своїх численних опонентів. Відтак Віктор Федорович наразі має усі передумови для того, щоб стати найслабшим президентом за всю історію незалежної України. Настільки слабким, що виникає думка про те, що пан Янукович може стати другим після Леоніда Кравчука президентом України, який змушений буде достроково залишити свою посаду.

Така думка ґрунтується на тому факті, що після 2004 року Віктор Янукович, навіть здебільшого перебуваючи у досить комфортній опозиції до надзвичайно хаотичної влади, і навіть завдяки несподіваній політичній допомозі з боку економічної кризи, так і не зміг наростити число своїх симпатиків: 7 лютого цього року він отримав майже на півмільйона голосів менше, ніж у третьому турі виборів 2004 року. Наразі немає жодних підстав вважати, що кількість прихильників пана Януковича зростатиме після того, як він заступить на президентську посаду. Скоріше навпаки – є багато підстав очікувати швидкого розчарування у стані його прихильників, адже більшість його передвиборчих обіцянок (найбільш кумедною з яких є обіцянка збільшити населення України у 2020 році до 50 млн.) є практично нездійсненними.

Будучи «кульгавою качкою» ще не заступивши офіційно на посаду президента, з перспективою швидкого розчарування великої кількості своїх прихильників, Віктор Янукович ризикує стати об'єктом народної помсти у разі, якщо економічна ситуація в країні знову погіршиться. На жаль, перспектива цього погіршення сьогодні є дуже ймовірною.

Тимошенко довела свою нездатність бути обраною. Тільки поки що не самій собі.

Не менш важливим результатом виборів стало доведення нездатності Юлії Тимошенко бути обраною президентом України. Тобто, висловлюючись англійською, пані Тимошенко виявилась unelectable. Перед виборами від багатьох спостерігачів звучала думка про те, що Віктор Янукович є дуже одіозним кандидатом, якому буде дуже важко добитися свого обрання через те, що добра половина населення його в якості голови держави просто не сприймає. При цьому звучали аргументи, що Віктор Янукович програє другий тур виборів практично будь-якому більш-менш прийнятному опоненту, на кшталт Сергія Тігіпка чи Арсенія Яценюка. Але при цьому він має добрі шанси виграти у Юлії Тимошенко, яка є не менш одіозною фігурою, принаймні для іншої доброї половини населення України.

Під час другого туру президентських виборів ця теза отримала своє підтвердження. Зависока недовіра до неї, породжена перш за все її кричущою непослідовністю, не дозволила Юлії Тимошенко мобілізувати достатню кількість своїх потенційних виборців. В результаті Тимошенко програла те, що для неї скоріше за все було найголовнішою в її житті битвою.

Спроби підтримувати у мобілізованому стані свій електорат, не визнаючи у радикальний спосіб результати виборів, виглядають спробами замаскувати свою розгубленість. Очевидно, що Юлія Тимошенко весь тиждень розмірковувала над метою, до якої вона (напролом) йшла майже все своє життя. Тож хочеться сподіватися, що вона добре засвоїть урок, отриманий від українського народу.

У Юлії Тимошенко немає майбутнього в українській політиці, якщо вона кардинально не змінить принципи, за якими працює вона сама та її команда. Позиціонуючи себе у якості «демократичного кандидата», Юлія Володимирівна в той же час по дорозі до омріяного президентства надто часто «зрізала кути», наприклад, укладаючи таємні угоди з фінансування своєї політичної діяльності з одіозними особистостями, не вітаючи демократію всередині своєї політичної сили, закриваючи очі на корупцію в очолюваному нею Кабінеті міністрів тощо. Пані Тимошенко, як це властиво багатьом українцям, надто поспішала досягти своєї мети. Тепер вона має зрозуміти, що головне не швидкість, а якість. Інакше її уділом буде повільна політична деградація.

Погіршення дефолтного прогнозу

Попри те, що один з його прогнозів, зроблених на початку року повністю справдився, автор вважає за потрібне поставити під сумнів інший свій прогноз зроблений у тій же самій статті: на жаль ймовірність дефолту України протягом найближчого року наразі здається вище, ніж ймовірність його уникнення. Причин у цього дві:

1. Нездатність «фіналістів» президентських перегонів вийти зі стану передвиборчої кампанії та вгамувати свій популізм.
   

   Віктор Янукович та його команда не усвідомили примарності своєї перемоги, а відтак і необхідності простягнути руку виборцям свого опонента. Натомість у своєму інтерв'ю російському телеканалу пан Янукович висловив декілька тез, неприйнятних для більшості виборців із протилежного табору. Зі свого боку Юлія Тимошенко вирішила наполягати на масштабних фальсифікаціях виборів, яких не було. Її невизнання своєї поразки є спробою де-факто затягнути передвиборчу кампанію.
   

   В результаті обидві сторони не можуть знайти в собі сили відмовитися від згубного популізму. В той час як в Держказначействі вже зовсім немає грошей, сторони продовжують змагатися у прийнятті законопроектів, спрямованих на подальше збільшення вже й так дуже й дуже роздутих (з огляду на можливості економіки) соціальних виплат. Усвідомлюючи відсутність неінфляційних джерел фінансування цих виплат, деякі провідні політики відверто заговорили про можливість «друкування» грошей на ці цілі.
   

   В результаті з високою вірогідністю можна очікувати зростання інфляції, а також подальшої дестабілізації української фінансової системи. Про отримання подальшої підтримки від МВФ за умови відвертого ігнорування його умов не варто навіть і згадувати. Натомість прогнозованою є остаточна втрата довіри інвесторів до української держави. За таких умов оголошення нею своєї неплатоспроможності за зовнішніми зобов'язаннями є лише справою часу.
   

2. Лихоманка на світових фінансових ринках через боргові проблеми країн, що живуть невідповідно до своїх статків.
   

   Починаючи з середини січня цього року світові фінансові ринки знову почало лихоманити. Цього разу в епіцентрі нестабільності опинилися не «токсичні» цінні папери, пов'язані з іпотечним ринком Сполучених Штатів, а державні боргові зобов'язання декількох країн, які характеризуються великим зовнішнім боргом та великим дефіцитом бюджету на тлі поганих показників економічного зростання. Найпершою у переліку таких країн є Греція, за якою йдуть Ірландія, Португалія та Іспанія.
   

   Враховуючи певну «стадність» поведінки інвесторів, слід очікувати їхнього вкрай негативного ставлення до будь-яких країн, які демонструють схожі симптоми з країнами, що вже потрапили до списку «важких пацієнтів». І в такій ситуації Україну зовсім не обов'язково врятує той факт, що на сьогодні сума, яку український уряд має повернути кредиторам цього року, не перевищує суми золотовалютних резервів Нацбанку. Адже якщо, все ж таки намагаючись перестрахуватися на випадок дефолту, приватні інвестори почнуть виводити гроші з України, резерви Нацбанку почнуть танути швидше ніж сніг навесні.
   

   Таким чином, якщо український уряд розраховує «протягнути» певний час, «проїдаючи» золотовалютні резерви Нацбанку, то він скоріше за все буде неприємно здивований тим, що претензії на ці резерви мають також численні (як зовнішні, так внутрішні) приватні інвестори. В такій ситуації, проміжок часу, який країна зможе протриматися за рахунок резервів, може виявитися набагато коротше, ніж він міг би бути без впливу зовнішньої нестабільності. Не залишаючи собі запасу міцності на випадок світових фінансових штормів, країна може однією з перших швидко піти на дно.
   

Щоб уникнути дефолту, що автоматично означатиме втрату частини суверенітету, західноєвропейські країни в зоні найбільшого ризику, насамперед Ірландія та Греція, вимушені скорочувати видатки бюджету, знижуючи заробітну платню та підвищуючи пенсійний вік державних службовців. Підписавши угоду про кредитування з МВФ, Україна де-юре вже погодилась на таку часткову втрату суверенітету, хоча наразі з'ясовується, що українські політики, саботуючи умови МВФ, поки що не погоджуються на це де-факто. Проте їхня нездатність приборкати власний популізм сьогодні, призведе до ще більшої втрати суверенітету завтра.

Навіть потонувши, краще скинути баласт, щоб швидше сплисти знову

Провідній парі українських політиків, що продовжують займатися поборенням один одного не звертаючи уваги на засоби, ще не пізно схаменутися. Але час для цього нестримно спливає. Як два впертих капітани, які продовжують змагатися за штурвал незважаючи на те, що запаси палива на човні закінчуються, а попереду насувається шторм, Віктор Янукович та Юлія Тимошенко випробовують нерви як власної команди (своїх виборців), так і команди потенційних рятівників (МВФ).

Втім, немає худа без добра: довівши країну до дефолту, пан Янукович та пані Тимошенко створять найкращі передумови для форсованого закінчення їхньої політичної кар'єри і звільнять дорогу для наступного, хочеться сподіватися – більш відповідального, покоління політиків.

Час висловити свій ПРОТЕСТ

У другому турі президентських виборів Ернст Рахаров вибере опцію «Не підтримую жодного кандидата»

В першому турі президентських виборів українці прогнозовано віддали перевагу відомому перед менш відомим. Таким чином на цих виборах поки що продовжує домінувати звичка українців банально обирати те, що їм частіше за все показують по телебаченню.

Зробивши прагматичну оцінку наслідків обрання наявних кандидатів, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства, що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Тож остаточний висновок стосовно доцільності вибору меншого зла Ернст Рахаров робив, керуючись власними оцінками і принципами.

Юлія Тимошенко – «демократичний кандидат» з авторитарним мисленням

Якось під час своєї участі у передачі Шустер Live Юлії Тимошенко вказали на те, що слова, які вона щойно говорила, є передвиборчою агітацією, якою, згідно Закону про вибори президента, на цій передачі займатися не можна. Її першою спонтанною реакцією на це зауваження було щось на кшталт: «А на інших каналах також забороняють займатися агітацією, чи це тільки на вашому?». Така реакція наочно продемонструвала зневажливе ставлення пані Тимошенко до Закону. Адже вона не спитала, в чому саме вона порушує Закон і яким чином вона має себе вести, щоб порушень уникнути. Замість цього вона по суті спитала: «Чому на інших каналах можна порушувати Закон, а у вас – ні?». До речі, за цей Закон практично у повному складі голосувала також і її фракція у Верховній Раді. На жаль, крім цього є безліч інших прикладів зневажливого ставлення пані Тимошенко до Закону.

Крім верховенства права, Юлія Тимошенко схоже ще й в гріш не ставить і відкриту дискусію, а відтак – і свободу слова. Інакше форуми найпопулярніших новосних сайтів України не засмічувалися б так безсоромно штабними полюцерами Юлії Володимирівни. Дійсно, з полюцерами можна боротися організаційними та технічними засобами, але навіщо «демократичному кандидату» доводити ситуацію до такого абсурду, що з її полюцерами необхідно боротися? Схоже, що пані Тимошенко та її штабам і на думку не спало, що коли вони заважають вести відкриту дискусію – це повністю протирічить принципу свободи слова. Виходить, що прагнення вести агітацію за себе в будь-який спосіб, у пані Тимошенко не визнає жодних обмежень.

А демократія – це перш за все обмеження: система стримувань та противаг. Людина, яка це не розуміє та не живе цим, не може вважатися демократом. Юлія Тимошенко, голосно декларуючи свою демократичність, і одночасно дискредитуючи ці слова негідною демократа поведінкою, заслуговує на те, щоб бути покараною виборцем – адже з демократа і спрос вищий.

Декому з читачів наведені вище закиди можуть здатися дріб'язковими, а більш вагомими, натомість, будуть звинувачення, пов'язані зі злочинами депутата від БЮТ Лозінського, або зловживаннями інших депутатів від БЮТ: Губського, Яценка, Осики тощо, або звинувачення щодо явно неправдивої декларації про доходи самої Юлії Володимирівни. Без сумніву Юлія Тимошенко має відповідати і за своїх депутатів, і за свою декларацію, але що стосується вибору між кандидатами, то краще оцінювати їх за їхньою найбільш визначною характеристикою. Для Юлії Тимошенко – це її удавана демократичність.

Віктор Янукович – «міцний господарник» на позавчорашній день

Слід одразу зазначити: репутація депутатів фракції Партії Регіонів зовсім не краща за репутацію депутатів від БЮТ, утім як і декларація Віктора Януковича не є більш правдивою, ніж декларація його головної опонентки.

Але при цьому в якості своєї найсильнішої сторони Віктор Янукович презентує своє вміння досягати економічних успіхів для країни. Проте ані його програма, ані його біографія, ані його останні публічні виступи не спонукають до думки, що перед нами український Рузвельт. Обіцянки вчергове радикально підвищити соціальні виплати, на тлі скорочення ставок податків, за вже наявного рівня дефіциту бюджету та жалюгідного стану державних фінансів, є безсоромним та безвідповідальним популізмом. Котрий, замість пожвавлення економіки, скоріше за все призведе до швидкого дефолту України з катастрофічними наслідками для більшості громадян.

Приклад заволодіння у явно корупційний спосіб державною резиденцією Межигір'я не є аргументом на користь того, що за президента Януковича в українській економіці встановлюватимуться чесні, однакові для всіх та прозорі правила гри, які є такими важливими для підвищення інвестиційної привабливості країни.

Тобто за президента Януковича українська економіка якщо і поновить всій розвиток (велике «якщо»), то скоріше за все за олігархічною моделлю, яка наразі практично вичерпала свій конструктивний потенціал. Таким чином мільйони громадян України і надалі матимуть великі складності із самореалізацією, а також матимуть мало можливостей досягти гідного рівня життя.

Доповнюють безрадісну характеристику Віктора Януковича його безграмотність, невміння висловлюватися, невпевненість у собі та мужланство. Його відмова від обіцяних раніше дебатів перед другим туром виборів є скандальною, а також останнім свідченням кричущої невідповідності кандидата Віктора Януковича посаді президента, посісти яку він так прагне.

Протестний голос сьогодні найцінніший

Остаточне рішення емігрувати з України Ернст Рахаров прийняв 15 листопада 1999 року, наступного дня після другого туру тодішніх президентських виборів. Днем раніше, під час голосування, він не підтримав жодного з кандидатів, бо обидва тодішні «фіналісти» – і Леонід Кучма, і Петро Симоненко – на переконання Ернста Рахарова не заслуговували на підтримку. Усвідомлюючи, що переважна більшість українців все ж таки змогла голосували «ЗА» одного з кандидатів, Ернст Рахаров дійшов висновку, що найчеснішим для нього буде не жити в суспільстві, вибір якого він не підтримує. На щастя, певні можливості практично реалізувати це своє рішення на той час в Ернста Рахарова вже були...

Нині ситуація дещо нагадує ситуацію 10 років тому: Ернст Рахаров знову не бачить кандидатів, гідних підтримки, а більшість українців без сумніву, проголосують «ЗА» одного з кандидатів.

Тож з одного боку Ернст Рахаров пересвідчується, що для нього ще не час повертатися в Україну. З іншого ж боку, сьогоднішня ситуація здається далеко не такою безнадійною, як десять років тому.

Замість напівавторитарного режиму в Україні сьогодні досить жвава, хоча і відверто дика, демократія. В Україні є також хоч і дуже деформована, але свобода слова. Ці фактори вже до кінця цього року зіграють свою роль у тому, що довіра в суспільстві до новообраного президента кардинально знизиться, і це суттєво обмежить його можливості негативного впливу на ситуацію в державі.

А великий протестний потенціал, вкупі з великим запитом на нові обличчя та ідеї, які на цих виборах продемонструють керуючому класу українські громадяни, що проголосують «проти всіх», стимулюватимуть розвиток якісної опозиції та громадянського суспільства. А це саме те, чого сьогодні найбільш потребує Україна, щоб забезпечити свій сталий розвиток на довгострокову перспективу.

Переможений має зробити історичний дзвінок опоненту і поздоровити того з перемогою

Незважаючи на істерію, які зараз нагнітають обидва недостойні кандидати, очевидно з метою нарощування явки своїх прихильників на виборчі дільниці, головне не те, хто стане наступним президентом України, а що громадяни України будуть робити, для того щоб змусити і президента, і інших державних чиновників працювати на громаду.

Перша ж річ, яку свідомі громадяни мають допомогти забезпечити – це визнання переможеним кандидатом перемоги свого опонента, одразу як тільки в переважної більшості громадян питань щодо результатів виборів більше не залишиться.

Just stick to the procedure! – Просто дотримайтесь процедури!

Якщо вибори президента в два тури не закінчаться – кінець загрожуватиме всьому проекту під назвою «Україна»

Перший тур президентських виборів став розчаруванням для великої кількості виборців, які до останнього моменту сподівалися, що якимось дивом все ж таки удасться уникнути другого туру за участю саме Віктора Януковича та Юлії Тимошенко, які є дуже неоднозначними фігурами – принаймні кожний для відповідної половини населення України.

Ернст Рахаров до розчарованих не відноситься. З одного боку – тому що отриманий в першому турі виборів результат був цілком передбачуваним. З іншого – Ернст Рахаров завжди намагається уникати стану «очарованості», особливо по відношенню до політиків.

Прагматично оцінюючи чесноти та команди провідних кандидатів в наступні президенти, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Таким чином, є сенс замислюватись лише над тим, яким чином цю шкоду мінімізувати.

В Україні нема кого захищати. Крім демократичного процесу.

Головне надбання України, якому загрожує ця шкода – це відносна демократичність виборчого процесу. Принаймні у порівнянні з тим, яким цей процес був до 2004 року, а також у порівнянні з демократичним процесом у східнослов'янських сусідів України – в Росії та Білорусії. Демократичність українських виборів після 2004 року є практично
єдиним аргументом європейських адвокатів України, які продовжують виступати за надання Україні реальної європейської перспективи.

Для прикладу: недемократичний розгін антиурядових протестів у Грузії в листопаді 2007 року дав Європі (а також і Америці) зручне виправдання, щоб не займати жорсткої позиції щодо захисту суверенітету Грузії під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Жорстка позиція вимагає добрих аргументів, які західні лідери мали б навести своїм виборцям. Наприклад, чому їхні солдати мають ризикувати своїм життям, захищаючи суверенітет іншої далекої країни? Після ж подій листопада 2007 року аргумент на кшталт «необхідно будь-що захистити грузинську демократію від кремлівського авторитаризму» перестав бути правдоподібним. Тож ризикувати життям своїх громадян заради захисту режиму Саакашвілі просто через його голосну прозахідну риторику ніхто не став.

Європейці переконані: окремі особистості в політиці не потребують захисту, натомість захисту потребує демократичний процес. Якщо українці зможуть самостійно захистити цей процес під час другого туру президентських виборів – ставки у якому вищі, а кандидати все ще не можуть похвалитися загальноукраїнськими симпатіями – це буде найвагомішим доказом української «європейськості» за весь період української незалежності. Якщо українці зможуть змиритися з вибором, який визначить нехай навіть невелика відносна більшість громадян – з цим вибором змириться і Європа. Яка продовжить курс поступового зближення з Україною, не дуже зважаючи на особу президента.

Якщо ж переможець виборів визначатиметься не на виборчих дільницях, а під час нескінченних судових процесів, а також якщо справа дійде до третього і т.д. туру виборів – Україна ризикує закріпити за собою статус failed state (анг.: держава, що не відбулася) з відповідними катастрофічними наслідками як для української держави, так і для добробуту більшої частини населення.

На українському обрії – перші чорні хмари

Після відносно спокійного і впорядкованого першого туру президентських виборів спочатку здавалося, що і другий тур може пройти в такому самому ключі. Але на минулому тижні відбулася низка подій, які змусили думати, що заспокоюватись ще зарано:

1. Це спроба рейдерського захоплення поліграфічного комбінату «Україна», який друкує виборчі бюлетені: якщо уряд України насправді при цьому мав на меті боротьбу зі зловживаннями під час виготовлення закордонних паспортів – він вибрав для цього дуже невдалий час.
   
2. Це відставка міністра внутрішніх справ: якщо опозицію дратувала дійсно багато в чому надто провокаційна публічна позиція Юрія Луценка – все одно зовсім не обов'язково було домагатися його відставки саме зараз. Тим більше, що свідчень втручання міліції у виборчий процес, на відміну від кампанії 2004 року, практично не існує.
   
3. Це спроби і ПР, і БЮТ похапцем між першим та другим турами внести власні зміни до закону про вибори президента: після того, як ці дві політичні сили влітку минулого року разом ухвалили чинний закон, вони мали б з усіх сил намагатися його виконувати. Причому не тільки букву, а й дух закону. Ніхто не забороняє штабам обох кандидатів зустрітися і досягти джентльменської угоди щодо виконання не дуже чітких норм діючого закону. Більше того – якраз цього і можна було б очікувати від справді проєвропейських кандидатів.
   
4. Це постійне намагання двох провідних політичних сил поставити виключно під свій власний контроль Вищий адміністративний суд України: таким чином обидві політичні сили позбавляють себе можливості неупередженого розгляду спірних питань, які завжди можуть виникнути під час виборів. Вони мають припинити ці спроби, щоб не ставити під сумнів легітимність перемоги на виборах будь-кого з них.
   
5. Це скандальна відмова Віктора Януковича від відкритих телевізійних дебатів перед другим туром виборів: цим пан Янукович зганьбив і принизив перш за все сам себе, але разом із собою – і всю Україну. Йому ще не пізно переглянути своє рішення і проявити справді лідерські якості. Якщо Юлія Тимошенко дебатує не за правилами – це значить, що її буде легко перемогти.
   

На цьому тижні кандидати намагатимуться зробити фінішний ривок до перемоги. Якщо вони відчуватимуть, що ця перемога під сумнівом, вони та їхні команди навряд чи довго розмірковуватимуть, чи варто йти на протиправні кроки. В цій ситуації дуже важливою є позиція свідомих українських громадян – вони мають чітко і голосно заявити, що реакцією на подібні дії буде рішучий і дієвий протест.

Не тільки Рінат Ахметов вважає, що демократія складає значну частину капіталізації України

П'ять років тому Ернст Рахаров був на київському Майдані серед тих, хто протестував проти брутальної маніпуляції волевиявленням громадян, яку спробувала тоді зробити команда Віктора Януковича. Підтримувати Віктора Ющенка означало тоді – підтримувати демократію в Україні. Якщо на цих виборах знову один з кандидатів спробує досягти вирішальної переваги шляхом маніпуляцій – Ернст Рахаров буде на боці його опонентів. Тобто Ернст Рахаров готовий підтримувати і Віктора Януковича, якщо цього разу жертвою маніпуляцій стане він.

На жаль, наразі ситуація виглядає таким чином, що домагатися перемоги шляхом маніпуляцій можуть спробувати обидва кандидати. В такій ситуації громадянське суспільство не повинно чекати моменту, коли маніпуляції вже стануть довершеним фактом. Утримавшись від участі в цих маніпуляціях, викриваючи та засуджуючи їх, нарешті відкрито і голосно протестуючи проти них, свідомі громадяни зможуть забезпечити демократичне майбутнє України. Постаті обох кандидатів на посаду наступного президента надто дрібні, щоб заради них ризикувати цим стабільним та заможним майбутнім.

Змова між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко навесні минулого року щодо кулуарної реформи Конституції не відбулася багато в чому завдяки активній критичній позиції, що її зайняло українське громадянське суспільство по відношенню до цього «розподілу країни на двох». Зараз настає той час, коли громадянське суспільство має знову зіграти активну роль і примусити обох кандидатів, а також їхні команди, залишатися в рамках закону та здорового глузду.