неділя, 20 листопада 2011 р.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.

неділя, 28 серпня 2011 р.

Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.

неділя, 7 серпня 2011 р.

Розшукуються: невдоволені


Іспанські indignados змусили політиків з собою рахуватися. Час українським невдоволеним також заявити про себе.

Декілька років тому з одним добрим знайомим іспанцем автор говорив про українську Помаранчеву революцію. Той був зачарований тодішніми подіями в Україні: «Я не можу собі уявити, щоб в моїй Іспанії протести були такими мирними та гідними! Ми – дуже імпульсивний народ, тож у нас обов’язково почалися б вуличні бійки».

Проте цього року представники іспанського протестного руху indignados (укр.: невдоволені) довели, що іспанці також вміють протестувати цілком мирно та гідно. І пропри це ефективно донести свої вимоги до іспанських політиків.

На головний закид indignados, що політики «більше не представляють народ» кандидат на посаду прем’єр-міністра від правлячої Соціалістичної партії пообіцяв реформу виборчого законодавства за німецькою моделлю, яка передбачає пропорційне партійне представництво, але при цьому дає людям можливість голосувати за своїх місцевих представників. Таким чином політик запропонував змінити чинну виборчу модель, яка в Іспанії дуже схожа на українську – голосування за «закриті» партійні списки.

У цьому місці важко не почати проводити паралелі з Україною, в якій президент вирішив брутально порушити свою передвиборчу обіцянку і замість виборчої моделі з «відкритими» партійними списками настійно просуває модель, яка в результаті ще більше посилить його особистий вплив на результат виборів. Очевидно український президент хоче, щоб українські політики ще менше ніж сьогодні представляли свій народ.

То чи не час українським невдоволеним за прикладом своїх іспанських колег змусити президента прислухатися до їхньої думки? Тим більше, що події останніх днів продукують і інші, ще більш вагомі, приводи для невдоволення.

Не «забути» про власні передвиборчі обіцянки Януковича має змусити громада

Президент Янукович прогнозовано порушив вже багато з своїх передвиборчих обіцянок. Наприклад, вже невдовзі після перемоги на виборах президент прогнозовано «забув» про найбільш нереалістичні (читай: цинічні) з них:

· перехід на контрактну армію;

· податкові канікули для малого бізнесу;

· зниження ПДВ до 17%;

· зниження податку на прибуток до 19%;

· а також нових: 500 футбольних полів, 50 катків, та 50 басейнів та 1000 км автошляхів (які було обіцяно будувати «щорічно»).

Авжеж сам автор ніколи не сприймав такі популістські обіцянки серйозно, і радше залишив би їх на совісті пана Януковича та його виборців. Проте серед передвиборчих обіцянок чинного президента були й не такі вже і популістські, виконати які президент був і є цілком спроможний.

Якість інституцій визначальною для довгострокового добробуту суспільства. За час свого перебування в Швейцарії автор неодноразово мав нагоду у цьому переконатися. Відрадно, що пан Янукович також не оминув цієї ниви і під час виборів урочисто обіцяв:

· розмежувати повноваження і відповідальність всіх гілок влади,

· розширити повноваження місцевих рад,

· виборність суддів громадянами України,

...та на жаль після приходу до влади фактично зробив протилежне. Чим вже зробив свій вагомий внесок у погіршення якості українських інституцій. Отже відсутність виразних перспектив покращення життя як сьогодні, так і в перспективі – принаймні частково є справою рук вже цього президента.

Остання з «інституційних» обіцянок, яка поки що остаточно не занапащена – це обіцянка «введення системи виборів за відкритими виборчими списками».

Але, як вже згадувалося вище, цього року президент, у кращих традиціях дрібного злодія, раптом «передумав» і почав наполягати на повернені до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів, очевидно прагнучі мінімізувати вплив народу на політичні процеси на Печерських пагорбах у Києві. Наразі відповідний законопроект перебуває на експертизі у Венеціанській комісії. І можна було б почекати, поки «венеціанці» зроблять за українців їхню роботу і захистять їхні права, але набагато надійніше надихнуться досвідом іспанських indignados та рішуче вимагати виконання передвиборчої обіцянки у її первісному вигляді.

І до речі: досить закопувати нас разом із собою у глибоку яму!

Вийшовши на вулиці на захист президентських обіцянок українські невдоволені цілком можуть врятувати і керівництво держави, і самих себе від іншої великої небезпеки – небезпеки опинитися в глибокій ямі без шансів на порятунок.

Автор вже висловлював свої обурення політичними справами, насамперед, проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Після уважного спостерігання за перебігом цих справ домінуючим враженням є трагікомічність ситуації, яка породжує багато питань і лише одну відповідь.

Ця єдина відповідь полягає у тому, що запроторивши до в’язниці провідних представників опозиції, Янукович автоматично закриває собі дорогу на Захід. При цьому угоду з Україною про зону вільної торгівлі ЄС може таки і підпише. Але вона майже напевне не вступить в силу через саботування ратифікації цієї угоди в багатьох парламентах Євросоюзу, які вирішать, що не можуть надавати авторитарному українському керівництву козирі, які останнє обов’язково використає у внутрішньополітичній боротьбі.

Таким чином українське керівництво втратить традиційну можливість, захищати власні інтереси, маневруючи між Росією та Заходом.

Що ж стосується численних питань, то деякі з них можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Кримінальне переслідування політичних опонентів, за відсутності попередніх кроків з «європеїзації» українських правоохоронних органів та системи судочинства, спроможне лише відкрити страшну «скриньку Пандори». Як сам пан Янукович планує уникнути кримінального переслідування (наприклад: за очевидну корупцію) одразу після закінчення терміну перебування при владі?

1.1. Він правитиме вічно?

1.1.1. З 15% підтримки і невмолимою тенденцією до подальшого її зниження?

1.2. Він втече з країни? Куди? – Адже місць на цій планеті, які не видають кримінальних обвинувачуваних для суду на батьківщині стає все менше і менше.

1.2.1. Якщо в майбутньому тікати з країни, навіщо помпезно розбудовувати Межигір’я?

2. Пан Янукович за допомогою справи Тимошенко хоче змусити Росію переглянути сумнозвісні газові угоди 2009р?

2.1. Але як він витримає прогнозований контр-натиск Росії, позбавившись підтримки на Заході?

3. Пан Янукович залишив собі шлях до відступу, на випадок, якщо суд (наприклад під тиском громадськості та ззовні) відмовиться засудити Тимошенко?

3.1. Якщо такої можливості пан Янукович не допускає, то як уникнути звинувачень у перевищені повноважень і тиску на судову гілку влади у майбутньому?

3.1.1. Див. пункт 1.2.

4. Після того, як стараннями «команди» Януковича, його рейтинг виявиться нижче за рейтинг Тимошенко, як пан Янукович планує втримувати свій вплив в країні, адже Тимошенко неодмінно ринеться в атаку?

4.1. Він накаже «силовикам» стріляти, провокуючи громадянський конфлікт?

4.1.1. Див. пункт 1.2.

5. Янукович, побоюючись масових протестів, вже відклав пенсійну реформу та підвищення тарифів на газ для населення, в той час як світові ціни на метал знижуються, а на газ для України – зростають. Як він в такому разі збирається латати дірявий бюджет, адже МВФ грошей не дасть?

5.1. Візьме кредит в Росії?

5.1.1. Чиїми активами він за цей кредит розплатиться: своїми, Фірташа чи Ахметова?

5.2. Він запустить «друкарський верстат»?

5.2.1. За рік перед виборами 2012р, щоб народ якраз встиг оскаженіти від неминучої інфляції?

Висновок: керівництво країни розпочало політичне переслідування своїх опонентів, не маючи чіткого плану, чого воно хоче в остаточному підсумку цим досягти. Дуже схоже, що гору взяли звичайні ниці мотиви особистої помсти.

Очевидно, що ситуація є у великій мірі імпровізованою і неконтрольованою. В результаті недалеке керівництво затягує громаду слідом за собою у все глибшу яму.

Нас закопують не через якусь ультимативну злу волю, а через банальну нездатність керувати. І це – найстрашніше.

Розмірковуючи над мотивами саме такої поведінки чинного керівництва держави автор прийшов до висновку, що вона продиктована не якоюсь злою волею, а насамперед банальним хаосом на вищих щаблях державної влади.

За влади «помаранчевих» українці вимушено звикли до постійних гучних скандалів та конфліктів між керівниками держави. Здобувши президентську посаду Янукович швидко вибудував під собою єдину «владну вертикаль» і будь-які скандали немовби то припинилися. Але схоже, що насправді вони просто не доходять до поверхні. Адже принципи побудови і функціонування державних інституцій залишаються такими ж непрозорими, а у «владну корпорацію» і надалі входять декілька кланів, інтереси яких конфліктують між собою.

Безроздільна влада президента перетворила все його оточення на людей типу «чего изволите?». В такій атмосфері своєчасне виявлення та виправлення помилок є неможливим. Саме тому, на думку автора, помилкова дія з кримінального переслідування політичних опонентів не була своєчасно відкоригована.

Непрямим підтвержденням справедливості припущень автора є той факт, що навіть наближені до чинного керівництва держави бізнесмени не поспішають інвестувати в Україну. Виходить, що навіть привівши до влади «своїх» представників, ці люди не бачать стабільної позитивної перспективи і тому не поспішають ризикувати своїми вивезеними в офшор грошами. Але навіть невдоволені нинішньою ситуацією, вони радше пасивно сидітимуть та чекатимуть, аніж активно вимагатимуть змін на краще – ці люди вже не пов’язують своє майбутнє однозначно з Україною.

Натомість справжнім невдоволеним подітися ніде – тому зупиняти небезпечний хаос в керівництві країни, який ховається під личиною «стабільної владної вертикалі», доведеться саме їм.

Керівництво країни заслужило на пробуджуючий ляпас від громади і має його отримати

«The fundamental cause of the trouble is that in the modern world the stupid are cocksure while the intelligent are full of doubt»

Bertrand Russell

«Фундаментальним джерелом проблем у сучасному світі є те, що дурні неймовірно самовпевнені, в той час як інтелектуали сповнені сумнівів»

Бертран Рассел

Протягом досить тривалого часу після сходження Віктора Януковича на президентську посаду автор (який у другому турі президентських виборів не підтримав жодного з кандидатів) перебував у певній невизначеності: попри те, що він однозначно не підтримував кроки з концентрації влади в руках однієї людини (яка до того ж не могла похвалитися надто високою підтримкою своїх дій народом), він відмічав позитивні ініціативи нового керівництва з реформування економіки, а найголовніше – не бачив цьому керівництву справді кращої альтернативи.

Та наразі ситуація кардинально змінилася:

а) попри згадану вище централізацію влади в своїх руках, Віктор Янукович виявився нездатним втілити в життя ключові економічні реформи, в той час як реформи в інших галузях носять скоріше реакційний шкідливий характер, а поточні рішення є непродуманими та хаотичними – відтак за рідкими винятками президент та його команда продемонстрували свою кричущу некомпетентність, а також корупційність;

б) заради захисту свого політичного майбутнього опозиційні сили нарешті почали демонструвати волю до координації зусиль, що за певних умов може народити нову якість української політики: вміння домовлятися, йдучи на компроміси заради спільної мети, а також навички з вироблення прозорих правил гри – у цьому опозиційні сили сьогодні заслуговують на підтримку громади.

Чого слід безпосередньо вимагати від керівництва країни? Для автора є очевидним, що «газова» справа проти Тимошенко за своєю природою є політичною, а не кримінальною, а відтак якщо і мала б розглядатися, то в Конституційному суді, а не молодим і недосвідченим суддею Печерського суду. Визнання непідсудності цієї справи звичайному кримінальному суду і передача її розгляду до Конституційного суду (який, хоч і також підконтрольний Януковичу, але все ж таки має кращу кваліфікацію) могла б стати певним компромісним рішенням. Звісно ж, підсудна має бути звільнена із СІЗО негайно, як мають бути звільнені і інші фігуранти «газової справи». Негайного звільнення із СІЗО треба вимагати і для Юрія Луценка, справа якого ще більше нагадує негідний випадок особистої помсти.

І наостанок. Поведінка Юлії Тимошенко в суді часом викликає справжню огиду. Але представники керівництва країни, які виступали в якості свідків, також були дуже далекі від того, щоб продемонструвати приклад дотримання високих стандартів організації судових процедур. Тож автор вбачає в діях керівництва країни насамперед репресії проти опозиції і спроби обмежити демократію, а відтак підтримує усіх тих, хто йде протестувати проти цього на вулицю. Керівництво України має відчути невдоволення громади!

Іспанці під час організації своїх цьогорічних протестів напевне в чомусь скористалися й українським досвідом 2004р. Тепер черга за українцями згадати про механізми самоорганізації семирічної давнини і продемонструвати, що вони не миряться з тим жалюгідним майбутнім, яке їм готує сьогоднішнє самовпевнене недалеке керівництво країни.

неділя, 26 червня 2011 р.

Дике поле

ТАКИЙ суд над Юлією Тимошенко повертає Україну на 1000 років назад

Готуючись до створення мультиплікаційного ролика про Україну в рамках проекту okroshka.net автор почав інтенсивно переглядати історію України. Ще свіжий у пам’яті епізод про те, як древні русичі часом справляли судочинство на народних віче, коли правим виявлявся той, чиї прихильники кричали голосніше, знову сплив в уяві автора вчора, 24 червня, коли почалися судові слухання у «газовій справі» проти Юлії Тимошенко. Те, як розпочалися ці слухання, дало підстави очікувати, що міра винуватості підсудної в кінці кінців визначатиметься саме за згаданим принципом тисячорічної давнини, який має дуже мало спільного з сучасним безстороннім і справедливим судочинством.

Якби мова йшла ще про якусь більш-менш пересічну кримінальну справу, то це була б ганьба однієї окремо взятої гілки влади – судової. Але коли мова йде про справу проти екс-прем’єр-міністра та ще й таку, коли особиста матеріальна вигода обвинувачуваної від начебто кримінальної дії є неочевидною, то є підстави говорити про деградацію усієї української державної машини. Принаймні до рівня тисячорічної давнини.

Не суд, а жалюгідний фарс

Перші судові засідання у справі проти Юлії Тимошенко, навіть ще більше, ніж попередні засідання у справі проти Юрія Луценка, продемонстрували, що принципам Римського права, спираючись на які побудовані більшість функціонуючих систем правосуддя у світі, в сучасній Україні слідують лише формально. Здебільшого це зводиться до того, що суддя носить мантію, навіть незважаючи на страшенну задуху в приміщенні суду.

В усіх же суттєвих аспектах судового розгляду проглядається намагання довести свою правоту силою, підступом або криком.

Силою тиску на судочинство чинне керівництво намагається залякати всіх своїх опонентів, на що прихильники опозиції відповідають криком і галасом. Владна партія підступом намагається заблокувати приміщення суду, на що опозиція відповідає підступною фабрикацією усіляких «страшилок» про дії влади.

Стоп! Всі назад!

Ситуація, що склалася, веде до самознищення держави Україна. Тому автор вимагає:

від президента Януковича, його оточення та уряду України:

1) припинити тиск на суд, передати розгляд резонансних справ, насамперед справ Тимошенко та Луценко, суддям, репутація яких буде викликати найменшу кількість підозр щодо їхньої упередженості;

2) відкликати провокаторів, які блокують приміщення суду, перешкоджаючи дійсно зацікавленим громадянам бути присутніми на засіданнях;

3) розпочати справжню реформу судочинства та прокуратури в Україні, спрямовану на створення дійсно незалежної судової гілки влади;

від Юлії Тимошенко та її оточення:

1) припинити демонстрацію неповаги до суду;

2) припинити фабрикацію неправдивих новин про немовби одіозні дії влади.

Всі учасники справи проти Юлії Тимошенко – президент Янукович та його оточення, суд, пані Тимошенко та її прихильники – повинні якнайшвидше зрозуміти: їм усім потрібно буде якось жити в Україні разом ще багато років. Тож намагання створити нелюдські умови життя один одному (навіть тимчасово) є контрапродуктивними. Такі намагання в кінці кінців створять нелюдські умови життя для всіх жителів України.

Що ж стосується пересічних жителів – їм ще раз було наочно продемонстровано: пани сваряться – у холопів чуби тріщать. Тож об’єднуйтесь, панове, і творіть систему захисту своїх прав. Систему, яку згодом зможуть використати для власного захисту і Тимошенко, і Янукович, і інші недолугі політики, які протягом перших десятиріч незалежності України прославилися лише знищенням усіляких систем, а не їх створенням. Автор у міру власних сил готовий на ділі підтримувати такі ініціативи.

PS: Наприкінці згадалася ще одна маленька, але досить визначна, категорія жителів України – так звані «олігархи». Декілька місяців тому найбагатший український промисловець Рінат Ахметов зауважив: «Якщо в країні немає чесних судів, то інвестор не прийде сюди з інвестиціями. Якщо інвестор не прийде сюди з інвестиціями, то ми це все втратимо і на рівні, і на якості життя».

Капіталізація українських активів пана Ахметова з початку судових слухань зі справи Тимошенко напевне вже втратила десятки мільйонів доларів. Проте він (до того ж ще й наділений відповідними повноваженнями народний депутат!) очевидно нічого не зробив, щоб уникнути цих втрат. Схоже, що справедливо часопис The Economist по відношенню до таких як він якось використав термін «мінігархи».