середа, 26 травня 2010 р.

Хто насправді годує Україну

Чи дійсно металурги забезпечують найбільші валютні надходження в Україну? Україна на сьогодні має набагато більш перспективні галузі.

На минулому тижні президент Віктор Янукович нарешті представив свою програму економічних реформ. Той факт, що це було зроблено лише наприкінці його перших 100 днів перебування на посаді, підтверджує раніше зроблені припущення, що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, пан Янукович та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного реального плану, як це зробити. Однак безперечним позитивом є вже те, що за розробку такого плану вони взялися одразу після отримання влади в країні.

Хоча за рівнем деталізації цей документ все ж таки навряд чи можна назвати програмою, а скоріше концепцією, автор тим не менш оцінює цю концепцію здебільшого позитивно. Адже вона набагато краще, ніж подібні ініціативи усіх трьох попередників Януковича на посаді президента. В більшості розділів присутня твереза оцінка наявної ситуації, розписані коротко- та більш довготермінові заходи, включаючи назви відповідних законопроектів, а також (чого автор не пригадує в інших концепціях) присутні більш-менш чіткі індикатори успіху.

Концепція реформ президента Януковича є великим документом, аналіз якого не можна зробити в рамках однієї оповіді, тому для початку автор сконцентрується лише на одному аспекті – чи враховує нова українська влада сучасну динаміку реальної зайнятості населення? Після ознайомлення з документом, а також враховуючи власні враження від заяв урядових чиновників на економічні теми, автор зробив для себе висновок, що останні мають недостатнє уявлення не тільки про відповідні тренди в навколишньому світі, а й про те, що відбувається в них під носом в самій Україні.

Металурги – флагмани української економіки?

Розуміння економічних трендів звичайно приходить до українських можновладців дуже повільно. Це сьогодні вони вже як аксіому завчили, що українська економіка є надзвичайно експортно-залежною, бо більше половини валового внутрішнього продукту (ВВП) забезпечує експорт. А автор пам'ятає, як в 90-і роки, коли він працював в київському підрозділі західної консалтингової компанії, для багатьох українських чиновників це все ще було новиною. Те, що левову частку експортних валютних надходжень забезпечують доволі низькотехнологічні підприємства чорної металургії, вони також дуже довго не хотіли визнавати, принаймні публічно.

І на сьогодні, лише деякі з них готові відкрито визнати, що цифри щодо валютних надходжень від експорту напівфабрикатів зі сталі та чавуну кажуть лише частину правди. Приховуючи неприємні факти, які вказують на те, що сукупна додана вартість, яку генерує цей експорт є набагато нижчою, ніж відносно великі цифри в експортній статистиці. Адже від тих цифр треба відмінусувати витрати на імпорт необхідної для виробництва сировини (насамперед енергоносіїв), прямі та непрямі урядові субсидії (такі як занижені залізничні тарифи тощо), прихований прибуток (який найчастіше залишається на офшорних рахунках олігархічних власників підприємств), а також некомпенсовану шкоду природному середовищу, яку наносять застарілі виробництва.

З урахуванням усіх цих факторів, деякі дослідники припускають, що сукупна додана вартість, яку генерує українська металургійна галузь, в періоди не надто сприятливої зовнішньої кон'юнктури (наприклад такої як минулого року) є негативною. Тобто в такі періоди було б краще, якби українська металургія взагалі не працювала – адже вона в цей час не виробляє нічого, крім шкоди.

На жаль, більшість металургійних підприємств повністю зупинити не можна, бо вони працюють в режимі безперервного технологічного циклу. Зрозуміло також, що великі металургійні підприємства забезпечують хоч якоюсь роботою велику кількість людей, і зупинка будь-якого такого підприємства означає локальну гуманітарну катастрофу.

І тим не менш – невже за майже двадцять років незалежності в Україні не з'явилося жодних перспективних альтернатив чорній металургії? Автор впевнений, що такі альтернативи з'явилися, причому принаймні дві:

  • перша є на сьогодні більш суттєвою, хоча й не зовсім втішною – це заробітчанство за кордоном і матеріальна підтримка родичів та знайомих, що залишилися в Україні;
  • друга все ще перебуває на стадії становлення, але викликає більший оптимізм – це експорт послуг так званого ІТ-аутсорсингу (від анг. outsourcing).

У порівнянні з обсягами експорту робочої сили металургія відпочиває

Заробітчанство є нічим іншим, як експортом робочої сили. Дехто в Україні вважає це ганебним явищем. Але що ганебного в тому, що не знайшовши гідного застосування своїм здібностям в себе вдома, українці відправляються на пошуки за кордон? Єдине для кого це явище може вважатися ганебним – це для українських керманичів, які за весь час з моменту набуття країною незалежності ніколи насправді не прагнули створити своїм співгромадянам сприятливі справедливі умови для самореалізації.

Визнаючи, що заробітчанство має свої негативні аспекти, такі як певний розрив соціальних та родинних зв'язків, багато економістів схильні вважати заробітчанство явищем загалом позитивним. Через те, що в результаті заробітчани:

  • уникають злиднів та відповідної деградації для себе та членів своєї родини;
  • отримують можливість підтримати рівень професійної кваліфікації, або здобути нову;
  • забезпечують трансфер на батьківщину нових знань та навичок.

Багато економічних досліджень на цю тему також доходять висновку, що гроші, які заробітчани пересилають назад додому, витрачаються отримувачами більш ефективно, ніж гроші, які надходять до країни у вигляді закордонних інвестицій, не кажучи вже про гроші, отримані в рамках усіляких програм міждержавної та неурядової допомоги. Крім того, потоки грошей, які генерують заробітчани, є більш стабільними ніж більшість інших джерел грошових надходжень із-за кордону, таких як інвестиції чи експорт. Тобто у випадку рецесії та зменшення заробітку заробітчани продовжують підтримувати рідних на батьківщині, навіть відмовляючи в чомусь особисто собі. Для деяких країн, таких як Молдова, гроші заробітчан є найбільшим та найголовним джерелом доходів країни.

В українському випадку також йдеться про дуже значні суми. Через те, що гроші найчастіше просто передаються із рук в руки, оминаючи фінансову систему, точні цифри отримати надзвичайно важко, але Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку Організації об'єднаних націй (International Fund for Agricultural DevelopmentIFAD) наводить такі оціночні дані: у 2006р. українці отримали від родичів із-за кордону майже 8,5 млрд. доларів, що на той рік складало близько 8% ВВП.

На перший погляд це майже в два рази менше, ніж 15,5 млрд. доларів, які за даними Держкомстату того року було отримано від експорту чорних металів та виробів з них. Проте пряме порівняння є неакуратним. Адже доходи від експорту є сумою валового продажу, в той час як заробітчанські гроші є чистою доданою вартістю, тобто чистим прибутком. А чистий прибуток від експорту металургійної продукції в 2006р., за вичетом прямих та непрямих витрат, згаданих вище, точно і близько не дорівнював 8,5 млрд. доларів.

Дехто може пригадати, що доходи від експорту металургійної продукції після 2006р. знову суттєво зросли: до рекордних 26,5 млрд. доларів в 2008р., після чого вони дещо знизились торік в результаті кризи до 23 млрд. доларів. Але завдяки одночасному зростанню цін на енергоносії, суми отриманого при цьому чистого прибутку навряд чи зросли дуже суттєво. А відтак з великою долею ймовірності можна стверджувати, що вони продовжували залишатися набагато нижчими за ті суми, які надходили в Україну із-за кордону від заробітчан.

Тож напевне слід офіційно визнати, що найважливішою «галуззю» української економіки є експорт трудових ресурсів. Тоді чому ж українські можновладці, за винятком випадків побіжньої «соціальної риторики», так мало приділяють уваги економічним аспектам теми заробітчанства? Скоріше за все тому, що ця «галузь» з'явилася всупереч їхній діяльності, через їхню нездатність модернізувати країну. А також ще й тому, що вона є їм практично непідконтрольною.

ІТ-аутсорсинг – справжній лідер української економіки

Схожим чином майже непідконтрольною (а до того ж – ще й незрозумілою) для українських урядовців є галузь аутсорсингових послуг в сфері інформаційних технологій (ІТ-аутсорсинг). Найчастіше це послуги з розробки та підтримки програмного забезпечення, які закордонні (переважно Західні) компанії замовляють відповідним чином спеціалізованим українським фірмам, або навіть персонально програмістам, які працюють як вільнонаймані працівники та пропонують свої послуги через Інтернет.

Чому ця галузь є лідером української економіки в той час, коли мало хто з пересічних громадян взагалі про неї чув? На її користь говорять наступні аргументи:

  1. Доходи цієї галузі протягом 10 років починаючи з 2000 року мають темпи зростання в середньому близько 35% на рік, і навіть протягом останніх двох років, незважаючи на світову фінансово-економічну кризу, галузь пережила період стагнації, але не рецесії.
  2. За результатами 2008 року згідно даних регіональної галузевої асоціації Україна в цій галузі стала лідером в регіоні Центральної та Східної Європи (Росія, в якій ця галузь є ще дещо більш потужна, до цього регіону не відноситься).
  3. Ця галузь забезпечує професіоналам, які в ній працюють, гідну сучасну цікаву роботу та досить пристойний за українськими мірками заробіток – звичайно понад 10 тис. грн. на місяць.
  4. За даними вищезгаданої асоціації, послуги ІТ-аутсорсингу в Україні надають вже майже 1 тис. компаній, декілька з яких мають понад 1 тис. співробітників.
  5. Хоча доходи від експорту чорних металів поки що набагато більші за експортні надходження, які генерує ІТ-аутсорсинг (див. графік), проте в останньому випадку гроші заробляются у набагато більш прогресивний спосіб, практично без шкоди навколишньому середовищу.

На переконання автора, сфера ІТ-послуг, можливо наряду з сільським господарством, харчовою промисловістю та машинобудуванням, найбільше відповідає образу української «індустрії майбутнього». На сьогодні ця галузь є також найбільшим українським «вікном у світ», через яке до країни потрапляють сучасні світові знання та ноу-хау.

Зрозуміло, що розробку суперновітніх та найскладніших технологій Західні замовники звичайно залишають в себе вдома, але навіть нагода працювати з технологіями, які вже отримали досить широке розповсюдження на ринку, дозволяє почуватися набагато ближче до вістря прогресу, аніж робота з технологіями, які продовжують застосовуватися на переважній більшості українських металургійних підприємств.

Загальновизнаним світовим лідером у сфері ІТ-аутсорсингу є Індія. Там в цій сфері працюють сотні тисяч професіоналів, а експортні надходження вимірюються десятками мільярдів доларів. В результаті, наявність великої кількості висококваліфікованих ІТ-спеціалістів почало з часом приносити несподівану користь для інших галузей індійської економіки. Наприклад, запровадження сучасних інформаційних технологій дозволило підвищити якість медичних послуг, залишивши незмінною їхню вартість.

Відповідно можна сподіватися, що і українські програмісти з часом здійснюватимуть модернізуючий вплив на багато аспектів українського суспільного життя далеко поза межами власної галузі. Сьогодні ж вони здебільшого просто намагаються більш-менш пристойно заробляти, працюючи переважно за тіньовими схемами, аби не потрапити на очі уряду та незчисленним перевіряючим та контролюючим інстанціям.

Коли ж нарешті український уряд почне відігравати модернізуючу роль в економіці?

Викладене вище вчергове підтверджує, що більш-менш здорові і успішні сфери в економіці України виникають там, куди не дістає (волохата) рука українських урядових інституцій. Тобто саме вони на сьогодні є найбільшим гальмом для розвитку української економіки.

Багато з тих реформ, які анонсував минулого тижня Віктор Янукович, покликані покращити умови для ведення бізнесу та зменшити регулятивний тиск, і у разі грамотного запровадження, можуть суттєво змінити ситуацію на краще. Проте з іншого боку, ці реформи майже напевне розчарують велику кількість українських виборців, розбещених все більш популістськими обіцянками, які вони звикли чути на протязі останніх років. Тим більше, що агітуючи за себе на виборах, пан Янукович ніяких болючих реформ не обіцяв.

Тому в цьому сенсі президентові не позаздриш: якщо він наполягатиме на проведенні необхідних, але непопулярних реформ, він принаймні на певний час втратить популярність; якщо в останній момент проявить легкодухість – він також втратить популярність, тільки це відбуватиметься дещо повільніше, зате остаточно. Підсумовуючи, автор радить Віктору Федоровичу не сходити з урочисто проголошеного реформаторського шляху – так він має шанси заслужити повагу принаймні одного українського виборця, та ще й такого, який за Януковича ніколи не голосував.

неділя, 16 травня 2010 р.

Щеплення для української демократії

Якщо йому вдасться втамувати авторитарні замашки нової влади, українське громадянське суспільство остаточно міцно стане на ноги

9 травня відгули помпезні святкування 65-ї річниці Перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Для одних громадян України ці святкування стали поверненням до «нормального» стану справ як все було, і як і надалі повинно бути, для інших – відновленням «наруги окупантів» після короткого п'ятирічного періоду «відновлення української національної свідомості», для третіх – абсурдним фарсом...

Автор цього блога скоріше належить до останніх. Для нього факт помпезного святкування події, живих свідків якої залишилося набагато менше ніж половина населення, а також на тлі економічних та соціальних негараздів, що тривають вже декілька десятиріч (щонайменше починаючи з періоду «тотального дефіциту» в Радянському Союзі), є кричушим свідченням того, що суспільство продовжує жити впертим запереченням своїх поразок. І в результаті робить ці поразки чимдалі більш нищівними.

Минулого року автор вже присвятив одну з своїх оповідей цій темі. Цього року до минулорічної оповіді можна додати лише жаль через те, що ситуація з одужанням суспільства не покращується, а дедалі погіршується. Сьогоднішня Україна впевнено прямує до загострення соціального протистояння одразу на декількох фронтах:

  • географічно: по лінії Схід-ПівденьЗахід-Центр;
  • демографічно: по лінії пенсіонери – платники податків;
  • економічно: по лінії заможні – злиденні.

Зростанню конфліктного потенціалу можна було б зарадити через економічний поступ. Проте, на жаль, підстав сподіватися, що «нова» українська влада виявиться здатною модернізувати українську економіку майже не залишилося. При цьому її незграбні та контроверсійні дії поза економічною сферою призводять лише до подальшого загострення суспільних конфліктів. Таким чином перспектива на найближчі декілька років вимальовується не надто оптимістична.

«Медовий місяць» Януковича змарновано

Перші сто днів при владі – «медовий період» у кар'єрі будь-якого новообраного політика, коли він через свою відносну новітність має велику підтримку та отримує мінімум критики. Хоча в четвертого президента України ще залишається близько десяти днів до формального закінчення цього періоду, вже зараз можна констатувати, що він змарнував цей період так само, як і його попередник.

До найголовнішого та найскладнішого завдання – економічних реформ заради підвищення конкурентноспроможності України, від успіху яких залежатиме загальна оцінка всього його президенства, Віктор Янукович так і не приступив. Натомість він нещодавно оголосив, що початок реформ буде аж у 2011 році, а у червні цього року пообіцяв представити лише їхню концепцію. При цьому він де-факто визнав:

  1. Що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, він та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного довгострокового плану, як це зробити.
  2. Що «команда професіоналів» є настільки некомпетентною, що нездатна самостійно розробити програму реформ, навіть вже перебуваючи при владі. Адже саме таким чином слід трактувати заяву президента про залучення до розробки українських реформ «найкращих спеціалістів у світі з найбільш відомих консалтингових компаній». Єдине, що дещо втішає у цій заяві – що нарешті хтось все ж таки буде українські реформи розробляти.
  3. Що навіть нагальні реформи за його правління скоріше за все проведені не будуть. Коли з уст українського політика автор чує щось на кшталт: «початок реформ буде у наступному році» – йому на думку одразу приходить слово mañana, що в перекладі з іспанської означає завтра, але в своєму латиноамериканському значенні також має відтінок слова ніколи. Наступного року політичний капітал пана Януковича навряд чи зросте, тож якщо він страхається реформ, перебуваючи на піку своєї популярності, то напевне він ніколи не матиме для цього політичної волі.

Відсутність реформ компенсуватиметься згортанням «демократичного безладу»?

Нинішній – вже третій за рахунком прихід Віктора Януковича до влади. Попередні два характеризувалися перш за все «теплою ванною» надзвичайно сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури, насамперед на продукти українського експорту: метал, добрива та продукти рослинництва. Дійсно, до цього пану Януковичу надзвичайно везло: як тільки він приходив до влади – одразу починали стрімко зростати ціни не метал, а крім того падали світові кредитні ставки та зменшувалися премії за ризик, за рахунок чого суб'єкти української економіки отримували доступ до відносно дешевих кредитних ресурсів за кордоном.

Звичайно ж, виборцям при цьому розповідали, що своїми економічними успіхами Україна має завдячувати виключно керівним якостям «міцного господарника» Віктора Федоровича Януковича. Можливо доля правди в цьому і була, та все ж таки авторові дуже важко згадати якісь прогресивні реформи, проведені в часи попереднього правління пана Януковича, крім запровадження з 2004 року єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб у 15% (після того, як єдину ставку в 13% було запроваджено з 2001 року в Росії). Відтак існує ризик, що пан Янукович і не зовсім-то розуміє, що уявляє собою керування країною за не дуже сприятливих кон'юнктурних «погодних умов».

Навіть той факт, що Віктор Янукович прийшов до влади в дуже низькій точці економічного циклу не гарантує йому спокійного життя, адже фундаментальний потенціал української економіки – успадкована ще з радянських часів інфраструктура наразі свій ресурс більшою частиною вже вичерпала. Тож за рахунок чого він намагатиметься втриматися на посаді, якщо значних економічних успіхів досягнути не вдасться? Успадкована з радянських часів ментальність та російська дійсність наочно підказують: за рахунок впровадження в Україні російської моделі «керованої демократії».

Коли влада розуміє лише мову сили, громадянське суспільство має ставати сильним

Автор вже наводив свої аргументи, чому він вважає, що «керована демократія» в Україні неможлива. Тим не менш, спроба нинішньої української влади розвернути відповідним чином внутрішню політику, наразі виглядає майже майже неминучою. Тож краще, якщо до таких дій влади готуватися завчасно.

Популярність нової влади ґрунтується насамперед на втомі від постійних чвар між лідерами попередньої владної команди, а крім того – на очікуваннях обіцяного суттєвого покращення економічного становища країни. Ці очікування, як ми вже з'ясували, є безпідставними, а задоволення від демонстрованої єдності владної команди у виборців може і пройти, якщо ця єдність використовуватиметься членами цієї команди переважно для власного збагачення корупційним шляхом. Крім того, демонстрація єдності завжди дається легше в умовах зростання популярності політичних сил, що входять до владної коаліції. Коли ж ця популярність почне знижуватися, а станеться це неминуче і вже скоро, тоді приховувати внутрішні протиріччя ставатиме дедалі складніше.

Отже українським громадянським активістам, які засмутилися після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, а потім дещо розгубилися після низки його неочікувано рішучих і надзвичайно суперечливих кроків на зовнішньополітичному напрямку, краще забути про апатію. Зараз не час сумніватися у власних силах – тоді період перебування при владі Віктора Януковича стане звичайним щепленням для української демократії, тільки посиливши її.

З іншого боку – виходячи із сучасного стану політичного ландшафту, нинішню українську владу наразі і замінити-то нічим. Тож треба якмога ефективніше використати час, щоб підготувати їй якісно кращу заміну.

понеділок, 3 травня 2010 р.

День за два. Ваші перші 100 днів закінчилися, пане президент!

Своїми рішеннями Віктор Янукович різко підвищив ставки. А разом з ними – і власну відповідальність.

27 квітня 2010 року, день ратифікації Верховною Радою угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України, є чорною датою для українського парламентаризму та демократії. Відтепер, що б українські керманичі не казали представникам країн Заходу про свою повагу до принципів демократії та свободи слова, сповзанню України до певної форми авторитаризму та громадянського конфлікту можна запобігти лише шляхом рішучих економічних реформ. Цей шлях, який в сучасних українських умовах є крутим, став на минулому тижні ще крутішим.

Демократія несумісна з принципом «ламання через коліно»

Політичний капітал формується на основі позитивного іміджу громадського діяча серед населення, а також серед інших впливових осіб, як в уряді, так і поза ним (Вікіпедія).

То, яким чином відбувалася ратифікація та наступне голосування за закон про бюджет, призвело до колосальної втрати Віктором Януковичем політичного капіталу. Ще два тижні тому навіть багато хто з тих, хто не голосував за нього на президентських виборах, продовжували сподіватися, що він намагатиметься об'єднувати країну та проводити економічні реформи. Події 27 квітня відкрили багатьом очі на те, що першого Янукович не зовсім прагне. Попри великий скептицизм, автор хоче сподіватися, що на цей крок Віктор Янукович пішов виключно заради другого – економічних реформ.

Звичайно жоден демократичний лідер не може собі дозволити відверто нетолерантної, не кажучи вже про ворожу, поведінки по відношенню до своїх політичних опонентів та їхніх виборців. Адже таким чином він мало чого набуває, зате багато втрачає – насамперед підтримку власного поміркованого електорату. Розуміючи, що ця підтримка йому дуже знадобиться на наступних виборах, демократичний лідер звичайно намагається уникнути агресивних кроків, тамуючи пристрасті за допомогою відкритої дискусії.

Те, що Янукович не допустив жодних дебатів щодо дуже контроверсійної угоди, а натомість налаштував депутатів Партії регіонів на брутальну бійку в парламенті, говорить про те, що він погано розуміє суть демократії. Складається враження, що він сподівається побудувати в Україні помірно-авторитарний режим «керованої демократії» за зразком режиму, збудованого в Росії Володимиром Путіним.

Чому в Україні неможлива «керована демократія»

Автор переконаний, що тихе повернення в м'який авторитаризм, як це відбулося після приходу до влади Володимира Путіна в Росії, в Україні неможливе. Адже в основі сучасного російського режиму лежить негласна угода між владою та громадянами: «Ми забезпечуємо зростання доходів та свободу споживання, а ви за це на ставите зайвих запитань щодо наших дій в економіці. Ми працюємо на відновлення великодержавного статусу Росії, тож підтримуйте нашу зовнішню політику і не лізьте у внутрішню».

Такий різновид суспільного договору можливий в Росії завдяки низці факторів:

  • Наявність великих контрольованих централізовано доходів від експорту сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.
  • Залишки міцного радянського державного апарату та запас кадрів, здатних до відносно ефективного керування, в тому числі інформаційною та пропагандистською політикою, в умовах однопартійної системи.
  • Сильна ностальгія в суспільстві за часами коли «нас всі в світі боялися».

Першого і другого в Україні майже немає, а третє якщо і наявне, то далеко не повсюдно. Натомість на частині території ще наявна пам'ять про дорадянські традиції життя. Відтак намагання запровадити в Україні путінську модель правління завчасно приречені на провал.

Тим більше, що ще незрозуміло, як довго російські громадяни будуть дотримуватися своєї частини негласної угоди, якщо російська влада протягом досить тривалого періоду часу виявиться неспроможною виконувати свою частину. Адже економіка Росії під час світової фінансово-економічної кризи виявила майже таку саму низьку конкурентноспроможність, як і економіка України, внаслідок чого доходи пересічних російських громадян також сильно впали. Протягом цього та наступних декількох років вони напевне знову зростатимуть, але далеко не тими темпами, як протягом 2000-2007 років.

Відносний спокій країні та президенту можуть гарантувати тільки реформи. Проведені швидко та ефективно.

Хоча в основі негласного договору влади і суспільства в Україні також завжди присутня обіцянка з боку влади забезпечити зростання доходів населення, проте не маючи надто великих централізовано контрольованих зовнішніх доходів, уряд України може забезпечити виконання такої обіцянки тільки завдяки запровадженню більш ліберальної та децентралізованої економічної моделі. Якраз така модель має постати в результаті реформ, які вже давно обіцяє новий український уряд, а також які Україні настійно рекомендують і МВФ, і Європейський Союз.

Можливо події минулого тижня і створили деякі економічні передумови для проведення таких реформ, наприклад, факт прийняття закону про бюджет, але з іншого боку вони сильно підвищили рівень конфліктності в політичному середовищі. На жаль, реформам це зовсім не сприятиме. Тим більше, що більшість з них є непопулярними, принаймні на першому етапі. Отже їхній успіх залежитиме від успішної роз'яснювальної роботи та вправності у веденні політичної дискусії з опонентами – саме тих якостей, яких так очевидно бракує і президенту, і правлячій партії. Тому президент, уряд та правляча коаліція мають негайно покінчити з конроверсійними кроками і почати дуже швидко вчитися мистецтву переконання, забувши про використання в політиці звичного їм примусу.

Якщо Віктор Янукович вирішить не приймати до уваги висновок, зроблений ще Леонідом Кучмою – «Україна - не Росія» – і все ж таки намагатиметься побудувати в Україні режим за зразком путінської Росії, то він зазнає поразки набагато більш нищівної, ніж у 2004 році. Тож щоб не опинитися в згубній і для нього, і для країни ситуації, коли «закручування гайок» виглядатиме єдиним виходом, він має зараз використати всі залишки свого політичного капіталу для проведення швидких економічних перетворень.

Своєю незграбною політикою президент вдвічі скоротив свій традиційний політичний «медовий місяць». У боротьбі за політичне виживання, яка вже зараз для нього розпочалася, тільки демократичні засоби будуть ефективними. І громадянське суспільство постійно нагадуватиме йому про це.

неділя, 25 квітня 2010 р.

Безталання

Торгівля суверенітетом свідчить про нездатність української влади дати лад українській економіці

Читачі мають вибачити автору певну паузу в написанні нових оповідей: причиною є як велике завантаження на роботі, так і очікування прояснення ситуації в Україні після приходу нової владної команди. Наразі ця команда продемонструвала достатню ясність щодо своїх здібностей та намірів.

На перший погляд, новий президент почав своє правління бадьоро. Він напрочуд швидко не тільки укомплектував свою адміністрацію, але й, іноді «із застосуванням нетрадиційних засобів», сформував лояльні до себе коаліцію у Верховній Раді та уряд. Після цього він домігся легалізації щойно згаданих «нетрадиційних засобів» Конституційним судом, а також доволі успішно здійснив ключові закордонні візити.

Все це відбувалося на тлі розмов про рішучі структурні економічні реформи, які новий президент та його команда начебто ретельно готують та незабаром розпочнуть. Динамізм нової урядової команди викликав певну довіру, як всередині країни, так і за її межами. В очікуванні реформ навіть дещо відновився попит іноземних інвесторів на українські активи.

Та ось минули вже понад половину від традиційних ста днів, протягом яких нова влада звичайно має достатній кредит довіри для того, щоб ініціювати рішучі зміни в країні, а розмови про економічні реформи стають дедалі менш конкретними. Якщо ще в середині березня окремі члени нової урядової команди, такі як Сергій Тігіпко, вголос розмірковували про доцільність непопулярних, але необхідних заходів, таких як підвищення цін на газ для населення, підвищення пенсійного віку для жінок та для пільгових категорій держслужбовців, проведення широкої дерегуляції бізнесу тощо, то в середині квітня ці міркування, замість того, щоб втілитися у конкретні законопроекти, здебільшого стали ще більш невиразними.

Коли не знаєш як навести лад у себе в хаті, починаєш шукати, кому б здати її в оренду?

Звістка про підписання у Харкові угоди між президентами Медведєвим та Януковичем про продовження терміну базування Чорноморського флоту Російської Федерації до 2042 року в обмін на десятирічну знижку в ціні на газ, що постачається в Україну Газпромом, є сигналом того, що на проведення рішучих реформ нова владна команда скоріше за все, на жаль, все-таки не наважиться.

Натомість схоже, що вона збирається і надалі недалекоглядно паразитувати на відносно дешевих українських ресурсах: землі, газі, вугіллі, руді, збудованих здебільшого в радянські часи залізниці та атомних станціях, а також робочій силі. Підняття стандартів господарювання та життя, щоб, як в більш економічно розвинених країнах, ціна ресурсів перестала грати визначальну роль, знову залишається нездійсненною українською мрією.

Голі королі завжди прикриваються за рахунок продажу майбутнього своїх підлеглих

З одного боку, різкий крок пана Януковича є зрозумілим. Та команда, на плечах якої він прийшов до президентської посади, незважаючи на їхнє натужне надування щок, не є ефективною та просвіченою командою реформаторів. Той спосіб, у який він прийшов до найвищої посади в державі (наряду з народною популярністю, широко застосовуючи підкилимні домовленості та корупційні оборудки) створює погані передумови для кампанії з очищення від корупції та підвищення ефективності урядових інституцій.

Схоже, що вчасно збагнувши, що реформи проводити і ні з ким, і незрозуміло як, Віктор Янукович просто задіяв план Б: якщо неефективний двигун не виходить модернізувати – треба хоча б подбати про додаткове паливо для нього. Якщо в якості застави ніщо інше не підходить – можна заставити і інтереси майбутніх поколінь українців.

І при цьому несправедливо було б казати, що президент Янукович іде проти волі власного народу: більшості українців, на жаль, на ділі глибоко байдужа доля їхніх дітей та онуків. Відносна більшість населення напевне не побачить нічого страшного в продовженні терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму, як і не буде тужити за втраченою частиною національного суверенітету.

Також не зовсім справедливо було б звинувачувати Януковича та компанію у створенні передумов для цієї втрати: не меншою мірою до цих передумов доклали руку команди Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – це за їхнього правління країна надто довгий час жила далеко поза межами власних нереформованих можливостей.

Але якщо те, що зроблено, ще можна вважати колективним наслідком українського урядування останніх років, то те, як це зроблено, сильно нагадує державний переворот.

Українці терпеливі. Але погано сприймають сваволю.

Президент Янукович – це перший випадок, коли президентом обраний кандидат, що не репрезентує навіть половини країни. І як невтішно, що у порівнянні з попередниками, якраз цього президента очевидно найменше цікавить думка тих, хто за нього не голосував. Адже не маючи повноцінного мандата довіри він потай (!) приймає де-факто одноосібне рішення, що впливає не тільки на долю всіх українських громадян, а й на долю їхніх дітей та онуків. Він мав рахуватися з тим, що стикнеться з широким нерозумінням, і тому щонайменше мав попередньо відверто оголосити про свої наміри і врахувати думку опонентів.

Навіть в Україні, Конституція все що дещо значить. Коли людина, за посадою визначена як її гарант, іде на кричуще порушення, нехай не букви, але духу (!) Конституції, це не може не викликати обурення в тих, хто хоч раз свідомо ту Конституцію читав. Тому президент зараз не має форсувати ратифікацію підписаної ним угоди, а натомість відправити її для аналізу в Конституційний суд, а також розпочати відкриту суспільну дискусію щодо плюсів та мінусів цієї угоди.

Коли людина під час передвиборчої кампанії на кожному кроці обіцяла підвищення ефективності та реформи, в тому числі і в сфері енергозбереження (!), а вже на другому місяці свого правління створює умови для зниження ефективності та збільшення енергозалежності, їй не уникнути обвинувачень в шарлатанстві та некомпетентності. А також не уникнути важких запитань щодо відповідності щойно зайнятій посаді. Тому Віктору Януковичу ще не пізно розвіяти сумніви скептиків та опонентів і якнайшвидше внести до Верховної Ради законопроекти з проведення реформи енергетичного сектору.

Мадам «Все погано»

Швидке єднання опозиції у протидії контроверсійній угоді скоріше за все стало несподіванкою для команди Віктора Януковича. Але на цьому позитив, що стосується опозиції, практично і закінчується. Принаймні та її частина, яку очолює Юлія Тимошенко, на великі симпатії поки що не заслуговує.

Поспішаючи використати нагоду та повернути довіру значної частини населення, втрачену після виборів насамперед завдяки власній деструктивній поведінці, Юлія Тимошенко продовжує відлякувати поміркованих співвітчизників огульною критикою усіх без винятку кроків нової урядової команди. Наприклад, ставлячи на одну дошку угоду щодо термінів перебування російського Чорноморського флоту та обіцянку вивезти з України високозбагачений уран, пані Тимошенко підступно змішує поняття. Друге не є втратою національного суверенітету і повністю відповідає духу прийнятих на себе Україною (ще задовго до приходу на посаду президента Януковича) міжнародних зобов'язань.

На думку автора, така поведінка пані Тимошенко виказує її банальні ревнощі: якби честі вести переговори особисто з Бараком Обамою удостоїлася вона сама, вона б не посоромилася представити обіцянку позбавитися високозбагаченого урану як, не більше не менше, перемогу України. В автора також є непевне відчуття, що пані Тимошенко, якби їй пощасливилося стати президентом, не займала би такої безкомпромісної позиції щодо базування російського флоту в Криму, яку вона озвучує зараз.

Щоб Україна не втратила суверенітет, українцям треба швидше вчитися бути суверенними

На тижні, що минає, уряд Греції змушений був звернутися по фінансову допомогу до Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду (МВФ). Це рішення було дуже болючим як для уряду, так і для пересічних греків. Вони розуміють, що таким чином їхня країна втрачає частину свого суверенітету.

На жаль, мало кого з українців дійсно зачіпає той факт, що Україна з часів незалежності є майже постійним «пацієнтом» МВФ. Таким же чином, не надто багато українців перейматиметься і через втрату частини суверенітету внаслідок продовження термінів базування російського Чорноморського флоту. Намічається стійка тенденція, і у цьому є велика загроза.

Адже півбіди, коли заради виходу із скрутної економічної ситуації доводиться тимчасово поступатися частиною суверенітету МВФ. МВФ дуже мало схожий на злого генія, який прагне правити світом. Проте біда в тому, що в українському випадку однієї тимчасової втрати суверенітету виявилося замало і знадобилася наступна.

При цьому немає відчуття того, що економічна скрута, а відтак – і втрата суверенітету, є тимчасовими. Дуже турбує те, що в Україні не відчувається готовності до змін, які зробили б країну економічно сильнішою у майбутньому. За збереження сьогоднішнього економічного статус-кво подальша торгівля суверенітетом є неминучою. База в Севастополі – це ще досить помірно. Але якою буде наступна українська жертва?

Несподіваним наслідком різкого кроку пана Януковича стало певне розбурхання анемічного останніми роками українського громадянського суспільства. Ця здорова реакція свідчить про те, що «ще не вмерла Україна». От тільки щоб Україна по-справжньому зажила, свідомим українцям треба навчитися самоорганізовуватися не тільки для протесту, а й для творення.