понеділок, 15 червня 2009 р.

Ода «Трубі»

Щоб стати справжньою державою, Україні краще змінити один із своїх символів

Кожна непересічна країна має свої неформальні символи. Наприклад:

  • у Німеччини це автобани, сосиски та пиво;
  • у Франції – вино, багети та швидкісні поїзди TGV;
  • у Великобританії – чорні кеби, віскі та поліцейські;
  • у Росії – водка, пельмені та балістичні ракети;
  • у США – біг-мак плюс кока-кола, Голівуд та Facebook (глобальний аналог odnoklassniki.ru);
  • у Японії – роботи, суші та кімоно;
  • у Китаю – чай, комуністична партія та дешеві товари;
  • у Індії – карі (curry – традиційна їжа), сарі (традиційний одяг) та програмісти;
  • у Швейцарії – сир, шоколад, армійські ножі та годинники;
  • а у України – вишиванки, вареники та «Труба»...

«Трубний» парадокс

Ще десять років тому, газо- та нафтопроводи в Україні здебільшого так прозаїчно і називалися: газо- та нафтопроводи. Але поступово, спочатку на розмовному рівні, потім у журналістських статтях, а потім вже й навіть у неофіційних висловлюваннях офіційних осіб, в якості збірного терміну для позначення як усього українського комплексу з транспортування нафти та газу, так і окремих його частин почало використовуватися грубе та зневажливе «Труба».

Але що цікаво, це термінологічне «опростолюднення» відбувалося на тлі все голосніших офіційних тверджень про те, що певні газо- чи нафтогони (тобто певні частини «Труби») є стратегічним надбанням української держави, що її (тобто «Труби») подальше перебування в державній власності є гарантією незалежності України.

В чому причина такого контрасту: з одного боку офіційна точка зору, згідно якої українці мають мало не молитися на вітчизняну газо- та нафтотранспортну систему; а з іншого – у приватних розмовах тих же високопосадовців та ж сама система не заслуговує на кращий епітет, ніж поблажливе «Труба»?

Біографія «Труби»

Ернст Рахаров має з цього приводу власну теорію, яку він і пропонує читачеві.

На початку 90-х після розпаду Радянського Союзу і утворення формально незалежної української держави, українською частиною радянської газо- та нафтотранспортної системи продовжували де-факто керувати із Москви. В Україні в той час ще панували романтичні незалежницькі настрої і мало хто міг оцінити той усю коштовність того скарбу, який країна отримала у спадщину. Але ті, хто це зрозумів, стали одними з перших великих підприємців України.

Будь-який успішний бізнес може бути представлений як грошовий потік: гроші – капітал – ресурси – товар чи послуга – гроші і т.д. В цьому сенсі українська трубопровідна система була готовим бізнесом з найвищим ступенем готовності: капітал вже був у наявності у вигляді існуючих потужностей; сировинні ресурси вже закачані в систему з російського боку, а людські ресурси – наявні з радянських часів та дуже невибагливі. Треба було тільки створити товар – просто написати на папері контракти на постачання енергоресурсу – та отримати за них гроші. Цей процес потім назвуть «сісти на Трубу».

Таким чином навіть протягом досить нетривалого періоду «сидіння на Трубі» можна було заробити чималі гроші. Достатні для того, щоб увійти до вузького кола найбагатших людей країни. Чи навіть посісти якусь чільну в країні посаду.

Але через те, що «сидіння на Трубі» по суті є процесом отримування ренти, воно практично не створює додаткової вартості. Тобто в людини, що «сидить на Трубі» немає стимулів до якісного розвитку. Натомість є потужні стимули закріпити статус-кво, щоб не допустити до «Труби» конкурентів.

Таким чином, молода українська держава отримала керманичів, які не спроможні створювати нове, а вміють лише збирати ренту. Тому без «Труби» свого майбутнього не уявляють.

Але при цьому і вони, і суспільство підсвідомо розуміють всю ущербність такого способу заробляння грошей. І це розуміння яскраво проявляється в поблажливо-презирливому слові «Труба».

Чи є в «Трубі» майбутнє

Починаючи з 2000 року в Москві при владі знаходяться ще кращі збирачі ренти, ніж більшість їхніх українських колег. При цьому інтереси московських збирачів ренти знаходяться у повному протиріччі з інтересами київських: чим більше ренти дістається Києву, тим меншою є частка Москви. Тому із року в рік громадяни України стають свідками успішного посилення тиску Москви та відчаю українських керманичів, які, як їм здається, втрачають основи української державності.

Насправді, з точки зору Ернста Рахарова, вони втрачають усього лише основу свого панування. Українська державність, побудована за моделлю «Труба» – гроші – політичний вплив», все одно не має шансів на сталий розвиток. Тому Ернста Рахарова не турбує, в чиїх руках опиниться врешті-решт українська «Труба». Головне – щоб в Україні було знайдено модель побудови державності незалежно від «Труби» та тих, хто нею володіє та експлуатує.

«Трубі» прийде труба, а українська держава залишиться

Який символ повинен замінити «Трубу» в якості одного із провідних символів України? Найперше, що спадає на думку – це паляниця. Україна колись мала славу житниці Європи. За винятком ефективної влади, вона сьогодні має все для того, щоб цю славу відродити.

Якщо країна буде відкритою до всього нового, то вона напевне зможе створити і інші цікаві та привабливі символи, які ми поки що не можемо собі й уявити.

неділя, 7 червня 2009 р.

Як виграти наступні президентські вибори в Україні?

Щоб виграти вибори не треба дуже багато грошей. Потрібна добра команда і багато волонтерів.

Пройшло трохи більше тижня, і загроза узурпації влади в Україні двома втрачаючими впевненість у собі, але все ще найбільш популярними, українськими політиками стрімко втрачає свою гостроту. Вся ця історія починає нагадувати мильну бульбашку, яка стрімко набрала загрозливих розмірів, а потім раптово луснула.

Згідно заяви Віктора Януковича, дуже неоднозначні реформи до Конституції, які протягом останніх місяців, а особливо – тижнів, багато обговорювалися в засобах масової інформації, напередодні президентських виборів вноситися не будуть. Останні сумніві розвіяла поспішна та емоційна відповідь Юлії Тимошенко, в якій вона, у звичній своїй формі, звинуватила своїх колишніх партнерів з переговорів у зраді. Таким чином напевне можна вважати, що спроба нашвидкоруч провести надскладну операцію з впровадження одіозних реформ в життя очікувано провалилася.

Слід віддати належне українським засобам масової інформації, перш за все Українській правді та Дзеркалу тижня, які зламали плани «конституційного заколоту», оперативно інформуючи громадськість про потенційну небезпеку.

Таким чином можна було б і проголосити, що «молоду українську демократію вдалося захистити перед загрозою авторитаризму», але спочатку краще пильніше придивитися до того, що ж таке насправді вдалося захистити.

Коли рідне не є любим

На погляд Ернста Рахарова модель української демократії наразі все ще дуже нагадує рекетирський бізнес, змодельований за поняттями 90-тих років минулого сторіччя. Цю модель можна спрощено представити наступним чином:

Джерела доходів:

  1. Державний рекет та чиновницька корупція – відрахування від «своїх» чиновників та суддів до партійних скарбниць.
  2. Крадіжки грошей платників податків з бюджетів усіх рівнів.
  3. Виторг з продажу місць у партійних списках на виборах до Верховної Ради та місцевих рад.
  4. «Пожертви» великих партійних спонсорів.

Зароблені такою «непосильною працею» кошти, під час передвиборчих кампаній витрачаються (або «інвестуються») за такими основними напрямками:

  1. на рекламу на телебаченні та в інших ЗМІ (розробка та плата за розміщення);
  2. на PR (в тому числі «чорний») на телебаченні та в інших ЗМІ – тобто на створення потрібних інформаційних приводів та підкуп журналістів, які продукують «замовні новини»;
  3. на підкуп членів виборчих дільниць та безпосередньо виборців;
  4. на організацію мітингів, зустрічей з виборцями, іншу агітаційну діяльність (махачі прапорами тощо);
  5. на розробку, виготовлення, розповсюдження агітаційної продукції та зовнішню рекламу;
  6. на діяльність штабів, функція яких полягає в організації та координуванні вищезгаданих заходів.

У підсумку все виглядає як тіньовий, або навіть кримінальний політичний бізнес, який справляє огидне враження.

...але при цьому дуже дорогим

Але цим справа не обмежується – наразі багато ознак вказують на те, що ця модель політичного бізнесу перебуває на межі банкрутства.

Адже з настанням фінансово-економічної кризи відбувається різке скорочення доходів майже за всіма статтями:

  • «хабаропотужність» більшості держслужбовців скоротилася – народ просто не може платити хабарі як раніше;
  • реальні доходи бюджетів всіх рівнів «схудли» – відповідно красти з них такі ж суми як раніше наразі складно;
  • більшість великих спонсорів політичних сил перестали бути такими вже й великими.

А з іншого боку – провідні політичні гравці небезпідставно побоюються, що витрати на потенційну передвиборчу кампанію суттєво не скоротяться.

Схоже, що не в останню чергу саме через це найбільші політичні гравці пішли на таку ризиковану спробу поспішної реформи Конституції.

Дороге – ще не значить ефективне

Ернст Рахаров переконаний, що фінансово-економічна криза тільки прискорила банкрутство сучасної моделі «демократії» в Україні. Зробивши очевидною всю її неефективність.

Ще донедавна можна було почути думки українських політологів, що на президентську кампанію в Україні потрібно щонайменш півмільярда доларів (!). Якщо рахувати за статтями витрат, перерахованими вище – то в таку цифру можна і повірити.

Але вона починає виглядати абсурдною, якщо її співставити з витратами на переможну кампанію американського президента Барака Обами, які в сумі склали 730 млн. доларів. В країні непорівняно більш заможній ніж Україна та з кількістю виборців, яка щонайменш в 6 разів більша!

Таким чином, стає очевидним, що українська політична система, як до речі і українська економіка, є однією з найбільш марнотратних в світі. А звідси і висновок: не вибори треба відміняти, а міняти систему. З «демократичної» на справді демократичну.

Демократія – це коли виборці – не бидло, не електорат, а громадяни

Коли партія у виборці не бачить потенційного партнера, помічника, чи в гіршому випадку – опонента, думку якого треба поважати, вона бачить у ньому тільки статтю витрат. І відповідно банально рахує, скільки потрібно витратити, щоб набрати шукану кількість голосів.

Потім народні обранці, обрані шляхом прямого чи непрямого підкупу виборців, своєю м'яко кажучи неефективною роботою сприяють погіршенню іміджу партії, а відтак – підвищенню рівня витрат у наступній передвиборчий кампанії.

Це модель, за якою усі програють. Тому вона ніяк не може бути основою сталого розвитку країни. І добре, що криза наближає її кінець.

Цікавим при цьому є те, що інша, більш ефективна модель є не тільки відомою – вона є вже й успішно апробованою в Україні. Ернст Рахаров має на увазі феномен Помаранчевої революції. Справжніми героями якої були тисячі активістів, та просто небайдужих громадян, які безкоштовно та безкорисливо (!), працювали (часом день і ніч!) на перемогу свого кандидата.

Дійсно, навіть лідери тієї революції не збагнули всього значення, яке мала та громадянська активність і яку користь вона принесла суспільству. І могла б приносити і надалі, якби ці лідери не зрадили своїх колишніх активістів.

Але це не означає, що інші, нові лідери не можуть спробувати мобілізувати своїх потенційних активістів. Щоправда, навчені гірким досвідом, ці активісти стали більш скептично відноситись до обіцянок політичних вождів і насамперед вимагатимуть доказів конкретних справ. А ці справи стануть можливими тільки за наявності добре організованої команди.

За чий же рахунок існуватиме ця команда? За рахунок тих же активістів та офіційних донорів партії! Які прозоро і відкрито перераховуватимуть свої (можливо невеликі) гроші і контролюватимуть ефективність їхнього використання. За такої моделі 1000 пожертв від дрібних донорів розміром по 100 гривень кожна важитимуть більше, ніж 10 млн. гривень від Ріната Ахметова, перераховані підпільно.

Ще 10 років тому така модель була б технічно неможлива. Але сьогодні, за наявності доступного Інтернета та дешевого мобільного зв'язку, організація подібної моделі, залежить лише від працьовитості та організаторських здібностей.

Попереду – довгий шлях, але іншого в незалежної України просто немає

Політична модель, за якою виборців намагаються зомбувати або купляти, замість того, щоб їх переконувати ідеями та справами, довела свою неспроможність. За такої моделі активні громадяни не можуть себе реалізувати, а партії не можуть існувати інакше, ніж напівкримінально.

Тому зараз є шанс почати реальну побудову держави Україна. Знизу-догори, а не тільки зверху-вниз. Ця побудова триватиме роками та десятиріччями, але перші позитивні результати від громадянського активізму цілком можна отримати й до наступних президентських виборів.

Можливо, що до кінця року фінансове становище спонсорів найрейтингових українських політиків, завдяки покращенню світової кон'юнктури на метал, дещо поліпшиться і вони таки подужають необхідні «інвестиції» у передвиборчу кампанію за старою марнотратною моделлю.

Але все одно, кампанію має всі шанси виграти не той, чиї спонсори більше за всіх «інвестують», а той, чия команда та прихильники спрацюють найвправніше.

неділя, 31 травня 2009 р.

Черговий епізод битви за українську демократію. Атака політичних лузерів.

Якщо дві найбільші політичні сили України планують обмежити рівень демократії, вони мають отримати рішучу відсіч

Лузер – від англійського loser: той, хто програв, або невдаха.

Якщо довіряти останнім повідомленням Інтернет-видань, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович дійшли попередньої згоди, щодо створення широкої коаліції між політичними силами, які вони очолюють. А також щодо відповідної радикальної реформи Конституції, яка повинна закріпити домінування цих двох політичних сил в Україні до 2024 року.

Багато з тих, кому до печії набридли «собачі бої» в українському політикумі (а вони набридли напевне більшості громадян України), зітхне з полегшенням: нарешті найбільші політичні конкуренти починають домовлятися один з одним, а відтак з'являється надія, що в країні нарешті почнуть втілюватися реальні антикризові заходи, які виявилися не під силу нинішньому роз'єднаному уряду та кволій парламентській коаліції.

Та на жаль, є великі підозри вважати, що це об'єднання колишніх непримиримих опонентів насамперед переслідує зовсім іншу ціль: запобігти становленню та приходу до влади нових політичних лідерів, здатних перемогти на наступних виборах, перш за все – на наступних виборах президента України.

Диктатура іноді бувала економічно більш ефективною – але хто ці сучасні диктатори?

Багато хто в Україні скептично відноситься до демократичної системи правління, вказуючи при цьому на чисельні негативні приклади функціонування демократії в незалежній Україні, а також на приклади «економічних проривів», здійснених насамперед в деяких країнах Азії та Латинської Америки за наявності у тих країнах режиму політичної диктатури. Стверджуючи, що Україна не є готовою до демократії, перш за все – економічно, ці люди ратують за впровадження в Україні «тимчасової» диктатури на декілька років чи десятиріч, протягом яких будуть проведені болючі економічні реформи та створена матеріальна основа для появи справжнього середнього класу – головної опори майбутнього демократичного режиму.

Ернст Рахаров, розуміючи всю спокусливість такого сценарію, вважає його в сучасних українських умовах відверто нереальним. Не через те, що особисто для нього в такій Україні напевне не залишиться місця. А через наступні прагматичні міркування:

  • Будь-яка диктатура передбачає порушення прав людини. А такі порушення в сучасному світі все рідше залишаються безнаказаними. Будь-який авторитарний керманич, у разі порушень прав людини, навіть в своїй власній країні, серйозно ризикує рано чи пізно опинитися на лаві підсудних. Достатньо згадати колишнього президента Сербії Слободана Мілошевича. А останнім свідоцтвом цьому стало обвинувачення в геноциді Міжнародним кримінальним судом в Гаазі Омара аль-Башира, діючого президента Судану. З видачею відповідного ордеру на арешт. Що одразу зробило президента Судану практично невиїзним, а Судан – ізольованою від цивілізованого світу країною.
  • Україна межує з демократичною Європою. Тобто якщо Україна поведеться як антидемократична біла ворона, то вона автоматично ізолює себе від Євросоюзу – найбільшого ринку світу, що автоматично поставить під загрозу можливість швидкого підвищення добробуту українських громадян. Іншим наслідком такого кроку стане посилення залежності від Росії. Хтось може собі уявити, як Україна при цьому уникне громадянської війни та справжньої руїни, враховуючи стійкі незалежницькі настрої насамперед на Заході України?
  • Прихильники ідеї «тимчасової» диктатури марять про диктатора не простого, а «просвіченого». Щонайменш про такого собі українського Піночета. Але чи проглядається шукана «просвіченість» в особистостях Юлії Володимирівни чи Віктора Федоровича?

У підсумку маємо зробити прагматичний висновок, що іншого шляху розвитку, ніж насправді демократичний, у сучасної України просто не існує. В цьому сенсі і надалі дуже актуальними залишаються слова Вінстона Черчиля (Winston Churchill):

«Democracy is the worst form of government except all the others that have been tried. – Демократія – найгірша форма правління, за виключенням усіх інших, що були колись випробовувані.»

Тобто пошуки альтернативи демократичній формі правління в Україні не мають сенсу. Натомість українці мають знайти способи, як змусити українську демократію функціонувати ефективно.

Обмеження конкуренції в неконкурентоспроможній країні

У світлі останніх подій дуже цікавими і показовими є останній рейтинг конкурентоспроможності Міжнародного інституту розвитку менеджменту (IMD) з Швейцарії, детальну інформацію стосовно позиції України в якому надає Дзеркало тижня. В цьому році Україна в цьому рейтингу з 57 країн – передостання. Тобто країна, у порівнянні з іншими країнами світу, є, м'яко кажучи, не дуже конкурентоспроможною.

Що це означає? Насамперед не те, що Україна програє в якомусь гіпотетичному змаганні з іншими державами світу. Передусім це означає, що бізнесмен, маючи вибір, в інший країні зможе працювати успішніше, ніж в Україні; що молода людина, маючи вибір, в іншій країні матиме можливість отримати кращу освіту; що гарний спеціаліст, маючи вибір, в іншій країні зможе знайти собі цікавішу роботу; що хвора людина, маючи вибір, в іншій країні отримає краще медичне обслуговування, і т.д.

В чому причина такого стану речей? Ернст Рахаров впевнений, що найголовнішою причиною є радянське минуле, в якому конкуренція була відсутня або обмежувалася в більшості сфер життя. Через відсутність традицій вільної конкуренції українці сьогодні мають здебільшого низькоякісні пропозиції послуг освіти, медичних та банківських установ, низький рівень пропозицій на ринку праці, низькоякісні комунальні послуги тощо. І над цим усім домінують дуже низькоякісні послуги, які неефективні владні інституції надають своїм громадянам.

Будь-який економіст знає, що якість пропозиції можна підвищити, підвищивши рівень конкуренції. Таким чином якість домінуючих над усім послуг владних інституцій можна підвищити, підвищивши рівень політичної конкуренції. Тобто збільшивши число учасників політичних змагань та зробивши правила гри більш прозорими.

На жаль, виходячи з першої інформації, Юлія Тимошенко у парі з Віктором Януковичем пропонуватимуть протилежне: штучне обмеження політичної конкуренції та подальше закриття політичної системи від суспільства, перш за все шляхом перенесення виборів президента у парламент та шляхом підсилення механізму імперативного мандату. На думка Ернста Рахарова, така реформа з часом призведе до подальшого падіння рівня ефективності державного управління та конкурентоспроможності України, а відтак – до зниження добробуту українських громадян.

Хто піде на нас з мечем, той від меча і загине

Об'єднання колишніх непримиримих політичних опонентів, щоб в останню мить провести конституційну реформу, є ознакою не сили, а слабкості. Обидва лідери політичних сил розуміють, що втрачають підтримку громадян і відчувають, що їхній час може закінчитись. Тому намагаються використати наявні повноваження та великі фракції в парламенті для консервації своєї присутності в українській владі на довгі роки наперед.

Але при цьому всім нам, громадянам України потрібно пам'ятати про найголовніше: ці два лідери та їхні політичні сили не мають нашого мандата на проведення запланованих ними реформ Конституції. На двох маючи довіру менше ніж половини громадян України, вони на сьогодні також не мають морального права пропонувати такі реформи. Тим більше реформи, які обмежують наші права з вибору собі влади у майбутньому.

Тому така реформа Конституції повинна бути зупинена. Використовуючи всі доступні та законні методи: блокування роботи Верховної Ради, масові протести громадян, моральний тиск на депутатів Верховної Ради з метою не допустити їхнього голосування за реформу Конституції тощо.

В усьому цьому на думку Ернста Рахарова є й позитивний аспект. Якщо Юлія Тимошенко та Віктор Янукович наважаться на такий відчайдушний крок, це означатиме для них гру ва-банк – програвши цю гру вони втратять своє політичне майбутнє. Таким чином громадяни України отримають чудову нагоду швидко позбавитись двох політичних лузерів, одночасно розчистивши шлях для нового покоління політиків та до більш конкурентної політики. Шлях, який з часом приведе до кращого життя.

неділя, 17 травня 2009 р.

Коли в Україні закінчиться «епоха чушричей»?

Коли українське суспільство почне видужувати від синдрому власної безпорадності, воно почне відторгати політиків, у яких форма замінює собою зміст

Ернст Рахаров під «чушричем»* розуміє українського політика який має всі або більшість з перерахованих нижче якостей:

  • в 90-ті роки був «успішним бізнесменом», тобто дякуючи певним зв'язкам та у способи, які можуть мати корупційні ознаки, зміг нагромадити чималий стартовий капітал;
  • навчився упевнено поводити себе перед камерою та має потужну горлянку;
  • є дуже «гнучким» у тому, що стосується внутрішніх цінностей та ідеологічних переконань;
  • часто роблять голосні заяви щодо матерій, якими насправді не володіють;
  • уникають конструктивних пропозицій, натомість спрямовуючи свою енергію на голосну, часто ефектну, але при цьому здебільшого деструктивну критику опонентів;
  • здатен поховати інтелігентну дискусію, опошлюючи її за допомогою на перший погляд дотепних зауважень;
  • спроможний на пафосні пасажі, проте щирим при цьому не виглядає;
  • небезуспішно намагається видати свою нахабність за вільнодумство.

Треба зазначити, що «чушричі» є універсальним явищем, тобто такі політики трапляються напевне в будь-якій демократичній країні світу. Проте в Україні, на жаль, «чушричі» наразі є скоріше домінуючим типом політика. Принаймні у провідних політичних силах, представлених у парламенті.

На думку Ернста Рахарова, домінування такого типу політиків є одним із провідних чинників, які призвели до того, що останніми роками у провідних світових виданнях Україна найчастіше заслуговує на характеристику «хаотична країна» (для прикладу див. статтю в останньому номері тижневика The Economist).

Коли ефектністю підмінюють ефективність

Невігластво, або популізм, часто перемагає розсудливість, бо виглядає ефектніше за рахунок пропонування простіших відповідей на складні запитання. Але такі відповіді зазвичай призводять до того, що країна живе одним днем. Бо довгострокові рішення вимагають якраз розсудливості.

Як борються з політичним невіглаством та популізмом в країнах з великим досвідом демократичного правління? Перш за все цим займаються навіть не політичні опоненти, а незалежні громадські організації та засоби масової інформації. Отримавши погану пресу, особливо від шанованих видань з подекуди понад столітньої історією, політики здебільшого на неї зважають. Адже ігнорування думки громадянського суспільства рано чи пізно призводить і до поразки на виборах.

В Україні на сьогодні все відбувається дещо інакше. Коли хтось із провідних політиків і наважується вийти з ідеєю необхідних, але складних структурних реформ, він одразу ж наражається на ефектну дотепну та деструктивну критику від «чушричей» з опонуючих політичних таборів. В результаті навіть розумна ідея успішно опошляється і далі справа звичайно вже не йде.

Добрий політик – відповідальний політик, а не дотепний балагур

Що робити Україні, коли громадянське суспільство ще слабке, а загальнонаціональні видання, які б демонстрували компетентність як у політиці, так і у економіці, поки що у стадії формування? – Використовувати всі наявні технологічні засоби, перш за все такі як Інтернет, для тиражування розсудливих думок, думок – даруйте за каламбур, критичних до деструктивної критики.

Крім того, журналісти видань, які претендують на звання поважних та шанованих, можуть почати уникати брати коментарі та інтерв'ю у «чушричей», уникати їхнього запрошення на політичні ток-шоу. А якщо і надавати трибуну таким політикам, то жорстко вимагати від них озвучення альтернативних пропозицій до тих, які вони так ефектно критикують. Тобто не дозволяти їм осідлати звичну конячку деструктивної критики.

В Україні немає моральних авторитетів. Але Ернст Рахаров впевнений, що наразі утворилися сприятливі умови для їхньої появи:

  • наявність, хоч і дикої, але демократії;
  • наявність, хоч і не зовсім усвідомленої, але свободи слова;
  • наявність глибокого розчарування у політичних силах, де головними спікерами виступають усякі-можливі «чушричі».

Тому можна не сумніватися – моральні авторитети неодмінно з'являться.

Люди з якостями «чушричей» безсумнівно мають всі права на існування. От тільки для майбутнього української держави буде суттєво краще, якщо громадяни уникатимуть обирання таких людей на високі представницькі посади. При цьому «чушричі» напевне завжди зможуть знайти собі іншу роботу за покликанням: наприклад, дотепні балагури (або як іноді кажуть: балаболи) є дуже доречними на весіллях у якості тамади.

* Ернст Рахаров не має на увазі жодного конкретного українського політика. Будь-які подібності до характерних рис та можливі співзвучності з іменами відомих українських політиків є випадковими.