понеділок, 15 червня 2009 р.

Ода «Трубі»

Щоб стати справжньою державою, Україні краще змінити один із своїх символів

Кожна непересічна країна має свої неформальні символи. Наприклад:

  • у Німеччини це автобани, сосиски та пиво;
  • у Франції – вино, багети та швидкісні поїзди TGV;
  • у Великобританії – чорні кеби, віскі та поліцейські;
  • у Росії – водка, пельмені та балістичні ракети;
  • у США – біг-мак плюс кока-кола, Голівуд та Facebook (глобальний аналог odnoklassniki.ru);
  • у Японії – роботи, суші та кімоно;
  • у Китаю – чай, комуністична партія та дешеві товари;
  • у Індії – карі (curry – традиційна їжа), сарі (традиційний одяг) та програмісти;
  • у Швейцарії – сир, шоколад, армійські ножі та годинники;
  • а у України – вишиванки, вареники та «Труба»...

«Трубний» парадокс

Ще десять років тому, газо- та нафтопроводи в Україні здебільшого так прозаїчно і називалися: газо- та нафтопроводи. Але поступово, спочатку на розмовному рівні, потім у журналістських статтях, а потім вже й навіть у неофіційних висловлюваннях офіційних осіб, в якості збірного терміну для позначення як усього українського комплексу з транспортування нафти та газу, так і окремих його частин почало використовуватися грубе та зневажливе «Труба».

Але що цікаво, це термінологічне «опростолюднення» відбувалося на тлі все голосніших офіційних тверджень про те, що певні газо- чи нафтогони (тобто певні частини «Труби») є стратегічним надбанням української держави, що її (тобто «Труби») подальше перебування в державній власності є гарантією незалежності України.

В чому причина такого контрасту: з одного боку офіційна точка зору, згідно якої українці мають мало не молитися на вітчизняну газо- та нафтотранспортну систему; а з іншого – у приватних розмовах тих же високопосадовців та ж сама система не заслуговує на кращий епітет, ніж поблажливе «Труба»?

Біографія «Труби»

Ернст Рахаров має з цього приводу власну теорію, яку він і пропонує читачеві.

На початку 90-х після розпаду Радянського Союзу і утворення формально незалежної української держави, українською частиною радянської газо- та нафтотранспортної системи продовжували де-факто керувати із Москви. В Україні в той час ще панували романтичні незалежницькі настрої і мало хто міг оцінити той усю коштовність того скарбу, який країна отримала у спадщину. Але ті, хто це зрозумів, стали одними з перших великих підприємців України.

Будь-який успішний бізнес може бути представлений як грошовий потік: гроші – капітал – ресурси – товар чи послуга – гроші і т.д. В цьому сенсі українська трубопровідна система була готовим бізнесом з найвищим ступенем готовності: капітал вже був у наявності у вигляді існуючих потужностей; сировинні ресурси вже закачані в систему з російського боку, а людські ресурси – наявні з радянських часів та дуже невибагливі. Треба було тільки створити товар – просто написати на папері контракти на постачання енергоресурсу – та отримати за них гроші. Цей процес потім назвуть «сісти на Трубу».

Таким чином навіть протягом досить нетривалого періоду «сидіння на Трубі» можна було заробити чималі гроші. Достатні для того, щоб увійти до вузького кола найбагатших людей країни. Чи навіть посісти якусь чільну в країні посаду.

Але через те, що «сидіння на Трубі» по суті є процесом отримування ренти, воно практично не створює додаткової вартості. Тобто в людини, що «сидить на Трубі» немає стимулів до якісного розвитку. Натомість є потужні стимули закріпити статус-кво, щоб не допустити до «Труби» конкурентів.

Таким чином, молода українська держава отримала керманичів, які не спроможні створювати нове, а вміють лише збирати ренту. Тому без «Труби» свого майбутнього не уявляють.

Але при цьому і вони, і суспільство підсвідомо розуміють всю ущербність такого способу заробляння грошей. І це розуміння яскраво проявляється в поблажливо-презирливому слові «Труба».

Чи є в «Трубі» майбутнє

Починаючи з 2000 року в Москві при владі знаходяться ще кращі збирачі ренти, ніж більшість їхніх українських колег. При цьому інтереси московських збирачів ренти знаходяться у повному протиріччі з інтересами київських: чим більше ренти дістається Києву, тим меншою є частка Москви. Тому із року в рік громадяни України стають свідками успішного посилення тиску Москви та відчаю українських керманичів, які, як їм здається, втрачають основи української державності.

Насправді, з точки зору Ернста Рахарова, вони втрачають усього лише основу свого панування. Українська державність, побудована за моделлю «Труба» – гроші – політичний вплив», все одно не має шансів на сталий розвиток. Тому Ернста Рахарова не турбує, в чиїх руках опиниться врешті-решт українська «Труба». Головне – щоб в Україні було знайдено модель побудови державності незалежно від «Труби» та тих, хто нею володіє та експлуатує.

«Трубі» прийде труба, а українська держава залишиться

Який символ повинен замінити «Трубу» в якості одного із провідних символів України? Найперше, що спадає на думку – це паляниця. Україна колись мала славу житниці Європи. За винятком ефективної влади, вона сьогодні має все для того, щоб цю славу відродити.

Якщо країна буде відкритою до всього нового, то вона напевне зможе створити і інші цікаві та привабливі символи, які ми поки що не можемо собі й уявити.

1 коментар:

sezare сказав...

Вибачте, шановний, що не по темі, але мені здається, що Ви, як людина освічена, перебільшуєте поширеність єврознання про трубу, вареники та вишиванки (останні, між іншим, є по всій Прибалтиці, Польщі та Білорусі). Я розумію, що в серці Вашому болить труба, але основні символи України по всьому світу - Шевченко-футболіст, Чорнобиль та, як не дивно, зерно. Мені шкода тих єаропейців, які знаються на політиці, варениках та вишиванках - у них або вдосталь часу, або робота в Україні.