вівторок, 21 квітня 2009 р.

Політична культура, як і будь-яка культура, культивується часом

З запровадженням відкритих публічних дебатів в Україні з'являється основа для прискореного розвитку політичної культури

Телеведучий Савік Шустер ініціював справжню революцію в українському телевізійному просторі. Його політичні ток-шоу спочатку на телеканалі Інтер, а потім на каналі Україна створили новий стандарт проведення вільних політичних дебатів в прямому ефірі. Мабуть вперше в історії в одній із країн СНД політики отримали можливість дебатувати, а громадяни – спостерігати за цими дебатами, не тільки в рамках парламенту, де більшість промов є завчасно підготовленими, а вплив аудиторії – не такий значний. Натомість формат ток-шоу Савіка Шустера, а також відповідних проектів-копій на інших телеканалах, вимагає здебільшого вільної мови, швидкої реакції, шанування думки аудиторії.

Мало хто заперечуватиме, що ці ток-шоу спричинили великі зміни на поверхні української політики. Раптом почали виходити з моди «непублічні політики» – люди, які стверджували, що вони є досвідченими «міцними господарниками», тому «не є навченими красиво говорити». Тепер суспільству стає дедалі більш зрозуміло, що «непублічний політик» – це взагалі-то нонсенс. Адже політика є виключно публічною справою. А «непублічні політики» на відкритих дебатах балів не набирають і підйому рейтингу популярності своєї політичної сили не сприяють.

Тому на перший план у всіх політичних силах вийшли найбільш підготовлені до публічних дебатів політики, які можуть більш-менш зрозуміло сформулювати та викласти свої думки. Більш-менш. Тому що добрих ораторів не дуже готували в радянські часи. За виключенням функціонерів ідеологічних відділів Компартії, одним з яких, наприклад, був перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. І їх зовсім ніде не готували протягом першої десятирічки незалежності, що пройшла під знаком первинного «хапального» переформатування капіталу з урядової у приватну форму. У непрозорих та тіньових оборудках публічність зайва, навіть шкідлива.

В результаті публічними «комунікаторами» провідних політичних сил здебільшого стали або «старі кадри», на кшталт все того ж Леоніда Кравчука, Валентини Семенюк-Самсоненко, чи Михайла Чечетова, або комунікабельні вихідці з середи нуворішів (від французьського nouveau riche – новий багатий), такі як Нестор Шуфрич, Наталія Королевська або Арсеній Яценюк. Або, зрідка, це є вихідці з журналістського або іншого гуманітарного середовища, колись «кооптовані» політичними силами якраз із завданням працювати «комунікаторами». Це такі політики як Ганна Герман, Андрій Шевченко та Лілія Григорович. Ну і нарешті, в національно-патріотичному таборі ще збереглися свої «старі кадри» – колишні поборники комуністичного режиму, такі як Володимир Яворівський та Степан Хмара, або ж їхні молоді ідейні послідовники такі як В'ячеслав Кириленко чи Андрій Шкіль.

Ці «комунікатори» досить непогано виглядають на тлі своїх все ще доволі «непублічних» колег. А Арсеній Яценюк навіть «докомунікувався» до того, що на сьогоднішній день він є одним із реальних претендентів на президентську посаду. Проте на тлі більшості своїх колег із країн з більш тривалою традицією демократії, навіть найпублічніші українські політики часто виглядають незграбно.

Наступні речі найбільш кидаються у вічі, коли дивишся (в Інтернеті) українські «Свободи»:

Емоції все спрощують, заважаючи знайти рішення

За відсутністю фахових знать, а також за слабких ораторських якостей, які б дозволили доступно пояснити аудиторії складні речі, єдина можливість, яка залишається горе-політику – радикально спростити дискусію, перевівши її на емоційний рівень. Часто на рівень того, що в соціальних науках називається ціннісними судженнями. Такі судження автоматично сприймаються певною частиною аудиторії, якій вони є близькими. Але вони є контрапродуктивними для подальшої дискусії, бо роблять непотрібною логіку. А відтак – блокують шлях до будь-якого порозуміння.

Крім того, українські політики дуже зловживають «абсолютизмами»: абсолютно корупційний, повністю безвідповідальний, зовсім некомпетентний тощо. Це сприяє тимчасовому підвищенню уваги аудиторії, але в довгостроковій перспективі демонструє некомпетентність самого політика. Адже дякуючи сучасним технологіям всі заяви політиків є задокументованими навічно. Тому за допомогою «абсолютизмів» політик сам себе заганяє у глухий кут – через неможливість з часом відкорегувати свою думку. Адже журналісти колись обов'язково попросять прокоментувати, чому, наприклад, сьогодні ти співпрацюєш з тією самою політичною силою, яку ще вчора називав «абсолютно кримінальною».

Доктринизація під гамір опонентів

Коли ти настійливо продовжуєш розвивати свою думку, коли вся аудиторія вже давно її зрозуміла – аудиторія починає нудитись та нервувати. До цього часто додається ще нестриманість опонентів, які починають перебивати промовця. В результаті дискусія перетворюється на фарс, викликаючи обурення та досаду. Перш за все, в аудиторії, яка за всім цим спостерігає. Чи не тому рейтинги провідних політичних сил з моменту появи в ефірах «Свобод» переважно знижуються?

Я Вас дуже поважаю, АЛЕ...

Навмисна демонстрація неповаги до опонента викликає відразу у більшості людей. Тому українські політики, які представляють провідні політичні сили, поступово відвикають це робити. Натомість демонстрація неповаги залишається в більш завуальованих формах. Наприклад, останнім часом українські політики завели моду казати щось на кшталт: «я Вас дуже поважаю, АЛЕ...» – і далі слідує пояснення незгоди з позицією опонента. Схоже, нікому було пояснити цим політикам, що оте АЛЕ на ментальному рівні найчастіше сприймається аудиторією як заперечення попереднього речення. Тобто незважаючи на удавану коректність формулювання, із-за лаштунків проступає справжнє ставлення до опонента.

Всі згадані недоліки наявних українських політиків чітко проявилися тільки після появи перших майданчиків для відкритих публічних дебатів. В напівавторитарному режимі Леоніда Кучми здібності до цивілізованої публічної дискусії були зайвими. Коли Енрст Рахаров в кінці 90-х приїхав на рік на навчання до Санкт-Галленського університету в Швейцарії він був уражений тим, що виступи під час семінарів в цьому університеті оцінювалися за двома критеріями: за змістом, та за якістю презентації. І на початку було дуже важко виступати, адже за весь час навчання в Україні якість презентації мало кого цікавила.

Але сьогоднішні часи виставляють зовсім інші вимоги. Вже ставши на шлях демократії українцям доведеться привчатися вести публічні дискусії. Не це знадобиться довгий час. Але політики, які найшвидше опановуватимуть нову науку, будуть найуспішнішими.

Немає коментарів: